«Мартін Іден» РОЗДІЛ XXXIX
Другого ранку, сидячи в своїй кімнатці за кавою, Мартін переглядав газету. За все своє життя він уперше побачив власне ім’я, надруковане великими літерами, та ще й на першій сторінці газети, і, на превеликий свій подив, довідався, що він найвидатніший провідник оклендських соціалістів. Прочитавши палку промову, яку сконструював за нього юний репортер, він спершу розсердився, а потім кинув газету й розсміявся.
— Це написав або п’яний, або якийсь зловмисник, — сказав він Брісенденові, що прийшов до нього надвечір і стомлено впав на єдиного в кімнаті стільця.
— А вам не однаково? — спитав Брісенден. — Хіба ви надаєте значення думці тієї буржуазної свиноти, що читає газети?
Мартін на хвилину задумався.
— Звісно, ні. Але це може пошкодити моїм стосункам із родиною Рут. Її батько й так твердив, що я соціаліст, а ця паскудна брехня остаточно переконає його в тому. А втім, хай собі. Я от вам зараз покажу, що сьогодні написав. Це “Запізнілий”, я вже дійшов майже до половини.
Він почав уголос читати, коли раптом Марія відчинила двері і впустила до нього чепурненького молодика, який жваво розглядався по кімнаті, завважив гасницю й кухоньку, а тоді спинив погляд на Мартінові.
— Сідайте! — сказав Брісенден.
Мартін посунувся на ліжку, щоб дати гостеві місце, і чекав, що той скаже.
— Містере Ідене, я вчора чув вашу промову і тепер хотів би взяти у вас інтерв’ю, — почав молодик.
Брісенден щиро розсміявся.
— Ваш товариш — соціаліст? — запитав репортер, кинувши швидким оком на Брісендена і нотуючи в пам’яті колоритну блідість його обличчя.
— І він написав той репортаж, — лагідно мовив Мартін. — Оцей хлопчисько!
— Чом ви його не відлупцюєте? — спитав Брісенден. — Я б зараз дав тисячу доларів, щоб хоч на п’ять хвилин мати здорові легені.
Репортера трохи приголомшила така розмова — про нього, при ньому і так, наче його тут нема. Але ж його похвалили в редакції за блискучий опис соціалістичного мітингу і доручили взяти інтерв’ю у Мартіна Ідена, лідера організованих ворогів суспільства.
— Містере Ідене, ви нічого не матимете проти, коли ми вас сфотографуємо? — мовив він. — Надворі чекає редакційний фотограф, і він каже, що краще спочатку зняти вас, поки ще не сіло сонце. А вже потім побалакаємо.
— Узяв з собою фотографа, — замислено промовив Брісенден. — Та всипте ж йому, Мартіне, всипте!
— Либонь, я вже старий для цього, — відповів Мартін. — Воно й слід було б, але щось не хочеться. Та й ради чого?
— Ради його бідної матері, — заперечив Брісенден.
— Над цим варто подумати, — відказав Мартін. — Але чи ж варто стільки витрачати сили? Щоб всипати ближньому, це забирає трохи сили. Та й взагалі —навіщо?
— І справді — навіщо? — весело сказав репортер, хоч почав уже стурбовано поглядати на двері.
— Але ж у тому, що він написав, нема ні слова правди, ані слова, — зауважив Мартін, звертаючись виключно до Брісендена.
— Це все було подане в загальних рисах, ви ж розумієте, — зважився докинути репортер. — І для вас це чудова реклама. Ось що важливо. Це піде вам на користь.
— Чуєте, Мартіне? Це чудова реклама, — урочисто промовив Брісенден.
— І це, бачте, піде мені на користь, —додав Мартін.
— Дозвольте запитати, містере Ідене, де ви народилися? — почав репортер, прибираючи уважливого вигляду.
— Він навіть нічого не записує, — сказав Брісенден. — Він і так усе пам’ятає.
— Мені це не потрібно, — пояснив репортер, силкуючись не показати неспокою. — Добрий репортер ніколи не записує.
— Ви й учора не записували? — спитав Брісенден. Але він не відзначався довготерплячістю і раптом скипів: — Слухайте, Мартіне, якщо ви йому зараз не всиплете, то всиплю я. Помру, але всиплю!
— Мабуть, буде досить відшмагати? — поцікавився Мартін.
Брісенден подумав і кивнув головою. Ще мить, і голову репортера було затиснуто в Мартіна між колінами.
— Тільки не кусатися, — застеріг Мартін, — а то так і розквашу ваше гарненьке личко, хоч і жаль буде.
Мартінова рука стала швидко й мірно підніматися й опускатися. Репортерисько виривався, лаявся, звивався в’юном, але кусатись не наважувався. Брісенден поважно дивився на кару і раптом так запалився, що схопив порожню пляшку й гукнув:
— Дайте мені хоч разочок ударити його.
— Більше не можу, — нарешті промовив Мартін. — Рука заніміла.
Він підняв молодика й посадив на ліжку.
— Вас заарештують за це! — крикнув той, утираючи сльози хлоп’ячого обурення, що котилися по його розгарячених щоках. — Це вам так не минеться! Побачите!
— Бідний красунчик, — сказав Мартін. — Він і гадки не має, що зійшов на манівці. Оббріхувати ближнього, як це він зробив, нечесно, неблагородно, не личить мужчині, а він того не розуміє.
— От він і прийшов, щоб йому це сказали, — відповів Брісенден.
— Еге ж, прийшов до мене, до людини, яку образив і зганьбив. А тепер мій крамар, безперечно, відмовить мені у кредиті. Найгірше те, що бідне хлоп’я і далі котитиметься по цій самій стежці, аж поки не виб’ється в першорядні журналісти, тобто в першорядні мерзотники.
— У вас ще є час навернути його на путь істини, — заперечив Брісенден. — Хтозна, може, ваші скромні ліки врятують його. І чому ви не дали й мені зацідити його хоч разочок? Хотів би й я руки докласти.
— Ви обоє будете заарештовані, тварюки кляті! — схлипував репортер.
— Ні, бачите, який у нього гарненький і плаксивий рот? — Мартін сумно похитав головою. — Боюся, що даремно натомив собі руку. Цього юнака ніщо не виправить. Він неодмінно буде відомий журналіст. Сумління і на гріш не має. Вже це допоможе йому вибитись.
При цьому репортерисько вискочив з кімнати, тремтячи від страху, що Брісенден пошпурить пляшкою йому в спину.
Другого ранку Мартін довідався з газет багато нового. Під час інтерв’ю він нібито сказав: “Ми закляті вороги суспільства. Тільки ми не анархісти, а соціалісти”. Коли репортер зауважив, що між цими школами різниця дуже невелика, Мартін знизав плечима на знак мовчазної згоди. Лице в Мартіна, як виявилось, було вкрай асиметричне, а вся постать мала виразні ознаки виродження. Особливо впадали в око його розбійницькі руки і лютий блиск у налитих кров’ю очах.
Звідти ж Мартін довідався, що кожного вечора він виступає на робітничих мітингах у міському парку і що серед усіх анархістів та агітаторів, які баламутять народ, він має найбільший успіх, бо його промови найреволюційніші. Репортер яскраво описав його злиденну комірчину, згадав про гасницю і єдиний на всю кімнату стілець, а також про його товариша-волоцюгу з лицем мерця, такого страшного, немов його щойно випустили з підземної темниці після двадцяти років самітного ув’язнення.
Репортер виявився хлопець запопадливий. Він метнувся по всіх усюдах, рознюхав про родинні справи Мартінові і навіть дістав фотографію Бернарда Хігінботема, знятого біля дверей своєї крамниці. Цього добродія він змалював як розумну й статечну ділову людину, котрій чужі і соціалістичні погляди його шуряка, і він’ сам. Містер Хігінботем характеризував Мартіна Ідена як ледацюгу, що відмовився від запропонованої йому посади й запевне докотиться до в’язниці. Германа фон Шмідта, чоловіка Мерієн, репортер теж проінтерв’ював. Цей назвав Мартіна виродком у родині, з котрим він не має ніяких стосунків. “Він хотів був з мене поживитися, та я йому зразу дав одкоша, — заявив фон Шмідт репортерові. — Він до мене боїться й носа сунути. Людина, що не хоче працювати, пропаща, я вам кажу”.
Цього разу Мартін не на жарт розсердився. Брісенден дивився на цю історію, як на кумедну пригоду, але й він не міг заспокоїти Мартіна, котрий знав, що Рут усе це нелегко буде пояснити. Її батько, певно, аж не тямиться з радості і докладе всіх зусиль, щоб розірвати заручини. Яких саме зусиль доклав містер Морз, Мартін довідався дуже скоро. Пополудні він одержав від Рут листа. Передчуваючи лихо, Мартін розпечатав конверта і прочитав листа, стоячи тут-таки, біля розчинених дверей, де й узяв його від листоноші. Читаючи, він машинально поліз у кишеню по тютюн і цигарковий папір, які колись завше були при ньому. Він забув, що в кишені у нього порожньо, і не відчував навіть, що це йому кортить закурити.
Листа було написано в спокійному тоні. У ньому не відчувалося ніякого гніву. Але від першого рядка до останнього він був сповнений образи й розчарування. Мартін не виправдав її надій. Рут гадала, що він назавжди зрікся свого безпутного минулого і заради її кохання житиме, як і належить пристойній та порядній людині. А тепер її батько й матір категорично вимагають розірвати їхні заручини. І вона не може не визнати, що вони мають на це підстави. Їхній шлюб не був би щасливий. Він не віщував нічого доброго з самого початку. В усьому листі Рут тільки раз кинула йому докір, що глибоко вразив Мартіна: “Якби ви пішли на службу і спробували досягти певного становища… — писала вона. — Але ви цього не зробили. Ваше минуле життя було занадто дике й безладне. Я розумію, що не ваша в цьому вина. Ви робили так, як підказували вам ваша натура й давні звички. Я ні в чому не виню вас, Мартіне, пам’ятайте це, прошу. Це була просто помилка. Батько й мати завжди були певні, що ми не пара одне одному, і наше щастя, що ми зрозуміли це не занадто пізно… Не намагайтеся побачити мене, — писала вона далі. — Це була б важка зустріч для нас обох і також для моєї матері. Я й так завдала їй багато прикрощів та болю і не скоро зумію загладити свою провину”.
Мартін ще раз уважно прочитав листа, тоді сів і почав писати відповідь. Він розповів у загальних рисах усе, що говорив на мітингу соціалістів, доводячи, що його промова була цілком протилежна до тієї, яку вклала йому в уста газета. Під кінець листа він знову став “коханням одержимий”, що ревно благає любові. “Будь ласка, відпиши мені і скажи тільки одно — чи кохаєш мене? Тільки це. Дай відповідь тільки на це єдине запитання”.
Але ні на другий день, ні на третій відповіді не було. “Запізнілий” лежав забутий на столі, а купа повернутих рукописів під столом щодень зростала. Уперше за все життя дужий сон Мартінів зрадив його, і цілі ночі Іден мучився безсонням. Тричі дзвонив він коло дверей Морзів, але служники, що виходили на дзвінок, не впускали його. Брісенден лежав у себе в готелі тяжко хворий, він ледве рухався, і хоч Мартін часто його відвідував, але не наважувався розповісти йому про свої прикрості.
А прикрощів у Мартіна було чимало. Вчинок репортера наробив йому більшого лиха, ніж він сподівався. Португалець-бакалійник і справді відмовив у кредиті, а хазяїн овочевої крамниці, американець, гордий своїм патріотизмом, обізвав Мартіна зрадником і порвав з ним усякі стосунки, довівши свій патріотизм аж до того, що анулював рахунок Мартіна і не хотів бачити Ідена, коли б той навіть приніс борг. Сусіди були настроєні так само, і їхнє обурення не мало меж. Ніхто не хотів знатись із зрадником-соціалістом. Бідна Марія не знала, що про все це думати, але, пойнята тривогою, залишилася вірною Мартінові. Навколишня дітвора вже забула про розкішну коляску, в якій приїжджали гості до Мартіна, і тепер з безпечної відстані гукали йому “волоцюга” і “лобур”. Тільки Маріїні діти стійко боронили його: вони щодня завзято билися за його честь і, приходячи додому з підбитими очима та заюшеними носами, завдавали своїй матері ще більшого клопоту.
Якось на вулиці в Окленді Мартін зустрів Гертруду і довідався про те, в чому й так був певен. Розлючений Бернард Хігінботем, вважаючи, що Мартін зганьбив усю їхню родину, заявив, що й на поріг його не пустить.
— Чого ти не виїдеш звідси, Мартіне? — спитала Гертруда. — Переїдь в інше місце, влаштуйся на роботу. А згодом, коли все забудеться, вернешся назад.
Мартін тільки покрутив головою, але відповісти нічого не відповів. Та й що він міг їй сказати? Його жахала страшна безодня, що пролягла між ним і родичами. Ніколи він не зможе переступити її і пояснити їм свої погляди. Смішно пояснювати Гертруді різницю між ніцшеанством та соціалізмом. Ніякою мовою не зумів би він пояснити й виправдати в їхніх очах свою поведінку. Свою порядність міг би довести їм тільки тоді, коли б став на роботу. З цього вони починали й цим кінчали. Далі їхній розум не сягав. “Ставай на службу! Знайди посаду!” Бідні, темні раби, думав він, слухаючи сестру. Не диво, що світ належить дужим. Рабів гублять їхні рабські прагнення. Робота для них — золотий фетиш, перед яким вони падають ниць.
Коли Гертруда запропонувала йому гроші, він ще раз крутнув головою, хоч знав, що того самого дня знову доведеться йти до заставника.
— Ти поки що не попадайся Бернардові на очі, — дораджувала його Гертруда. — Через кілька місяців він заспокоїться, і тоді, коли схочеш, він навіть візьме тебе за возія розвозити крам. Якщо я тобі буду потрібна, сповісти, і я прийду. Чуєш?
Вона пішла, голосно схлипуючи, і, дивлячись на її огрядну постать та незграбну ходу, Мартін відчув, як серце йому боляче стислося. І коли він глядів їй услід, будівля ніцшеанського світогляду раптом захиталася. Говорити взагалі про клас рабів легко, але зовсім неприємно застосовувати цю філософію щодо своїх близьких. Бо хіба його сестра Гертруда не раба, пригноблена дужим? Він гірко засміявся над парадоксальністю цієї ситуації. Який же з нього ніцшеанець, коли його світогляд захитався від першого повіву почуття, від тієї самої рабської моралі, бо це ж вона збудила в нього жалість до сестри. Справжня горда людина стоїть понад жалем і співчуттям. Жаль і співчуття зародились у підземних невільничих темницях, і не більшого вони варті, що муки й піт нещасних та слабосилих.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XL
“Запізнілий” лежав забутий на столі. Всі інші рукописи валялись на підлозі. Тільки Брісенденова “Ефемерида” все ще мандрувала. Велосипед і чорний костюм Мартіна знову було заставлено, а прокатний пункт знов вимагав плати за машинку. Та до всього цього Мартінові тепер було байдуже. Він шукав нових шляхів, а життя тим часом могло зачекати.
За кілька тижнів трапилося врешті те, чого він давно чекав. На вулиці він спіткав Рут. Щоправда, вона йшла з Норманом, і обоє вдали, ніби не бачать Мартіна, а Норман навіть спробував його відсторонити.
— Якщо ви чіплятиметеся до моєї сестри, я покличу полісмена, — погрозився він. — Вона не хоче з вами розмовляти, і ваша настирливість для неї образлива.
— Ну що ж, кличте полісмена, —похмуро відказав Мартін. — Тоді ваше ім’я потрапить до газет. А поки що зійдіть з дороги. Мені треба поговорити з Рут. Я хочу це почути з твоїх власних уст, — обернувся він до дівчини.
Рут зблідла й уся затремтіла, але спинилась і запитливо глянула на Мартіна.
— Я хочу, щоб ти відповіла на моє запитання в листі, — пояснив він.
Норман нетерпляче ворухнувся, але Мартін поглядом спинив його.
Рут похитала головою.
— Все це ти робиш з доброї волі? — спитав Мартін.
— Так. — Рут говорила тихим, але твердим голосом, зважуючи кожне слово. — З доброї волі. Ви так зганьбили мене, що мені соромно друзям і на очі показатися. Вони тільки про мене й говорять. Це все, що я можу вам сказати. Ви зробили мене дуже нещасною, і я не хочу з вами ніколи більше бачитися.
— Друзі! Плітки! Газетна брехня! Невже це сильніше за кохання? Легше повірити, що ти просто ніколи й не кохала мене!
Бліде обличчя Рут спалахнуло.
— Після всього, що було? — ледь чутно мовила вона. — Мартіне, ви й самі не розумієте, що кажете. За кого ви мене маєте?
— Бачите, вона не хоче мати з вами ніякого діла, —, втрутився Норман і взяв сестру під руку.
Мартін дав їм дорогу і знов машинально поліз у кишеню по тютюн та папір, яких там не було.
До північного Окленда був не близький світ, але, тільки опинившись у своїй кімнаті, Мартін зрозумів, що йшов пішки. Опам’ятавшись, він побачив, що сидить край ліжка, і роззирався довкола, мов розбуджений сновида. На столі все ще лежав недописаний “Запізнілий”. Мартін сів на стілець і взявся за перо. По натурі він був такий, що в усьому прагнув логічної викінченості. А тут було щось недороблене. Він одклав цю роботу, щоб завершити щось інше. Тепер це інше було закінчене, і отже треба вернутися до “Запізнілого”. Що він робитиме по тому — Мартін не знав. Знав тільки, що в житті його настав перелом. Цілий період життя завершився, лишалося тільки закруглити його з відповідною майстерністю. Майбутнє Ідена не цікавило. Він і так незабаром дізнається, що на нього чекає. А що саме, це вже не має значення. Взагалі ніщо вже не мало значення. Все стало байдуже.
П’ять днів працював він над “Запізнілим”; нікуди не ходив, нікого не бачив і майже нічого не їв. На шостий день уранці листоноша приніс йому тоненького листа від редактора “Парфенону”. З першого погляду Мартін зрозумів, що “Ефемериду” прийнято.
“Ми дали поему на рецензію містерові Картрайту Брюсові, — писав редактор, — а він так високо її оцінив, що ми не можемо відмовитися від цього твору. На доказ серйозності наших замірів щодо поеми можемо вам сказати, що ми вмістимо її в найближчому, тобто в серпневому номері, бо липневий уже підготовлено. Передайте містерові Брісендену наше захоплення й щиру подяку. Будь ласка, пришліть його фотографію та біографічні дані. Якщо пропонований нами гонорар не задовольняє вас, просимо телеграфом повідомити про свої умови”.
Оскільки редакція пропонувала за поему триста п’ятдесят доларів, Мартін вирішив, що потреба телеграфувати відпадає. Тепер треба добитися згоди від Брісендена. Кінець кінцем, він, Мартін, мав рацію. Знайшовся-таки редактор, котрий розуміється на справжній поезії! Та й гонорар блискучий, навіть за таку епохальну поему. Що ж до Картрайта Брюса, то
Мартін знав, що це єдиний критик, думку якого Брісенден поважає.
Їдучи трамваєм і дивлячись у вікно на будинки й перехрестя, Мартін відчув жаль, що його вже не тішить ані успіх друга, ані власна перемога. У Сполучених Штатах є такий критик, що оцінив поему і тим самим підтвердив Мартінове переконання, що високохудожній твір може пробити собі шлях до журналів. Але здатність запалюватись уже завмерла в ньому, і йому більше хотілося просто побачити Брісендена, аніж поділитися з ним доброю новиною. Лист від “Парфенону” нагадав йому, що за п’ять днів пильної праці над “Запізнілим” він не мав від Брісендена ніяких звісток і навіть ні разу не подумав про нього. Тоді Мартін зрозумів, що перебуває в стані якогось душевного заціпеніння, і відчув сором, що забув за друга. Але й сором цей був якийсь млявий. Ніякі емоції не хвилювали його, окрім творчих, тих, що стосувалися “Запізнілого”. Взагалі він був немов у трансі. Бурхливе життя на вулицях, де мчав трамвай, здавалося йому далеким і примарним, і він не здивувався б, коли б висока церковна дзвіниця, що майнула у вікні, раптом розсипалася на порох.
Увійшовши до готелю, Мартін швидко піднявся в Брісенденову кімнату. Кімната була порожня, ніяких речей. Мартін поспішив униз.
— Містер Брісенден не лишив своєї адреси? — запитав він у швейцара.
Той здивовано глянув на Мартіна.
— Хіба ви нічого не чули? Мартін похитав головою.
— Невже? Всі газети писали про це. Його знайшли мертвим у ліжку. Самогубство. Вистрелив собі в голову.
— І його вже поховали? — спитав Мартін якимсь чужим голосом.
— Ні. Після слідства тіло пароплавом повезли на схід. Усе це влаштували повірені його рідні.
— Швидко впоралися, — зауважив Мартін.
— Як швидко? Це сталося п’ять днів тому.
— П’ять днів тому?
— Атож, п’ять днів.
— А! — сказав Мартін і вийшов з готелю.
По дорозі додому Мартін зайшов на телеграф і надіслав телеграму до “Парфенону”, радячи їм не баритися з друкуванням поеми. Телеграму він послав післяплатою, бо в кишені було тільки п’ять центів на трамвай.
Опинившись у себе в кімнаті, Мартін знов засів за писання. Дні і ночі приходили та відходили, а він усе сидів за столом і писав. Він нікуди не виходив, крім як до заставника, не прогулювавсь, апатично їв, коли був голодний і мав що варити, і так само апатично обходився без їжі, коли її не було. І хоч усю повість, розділ за розділом, було докладно обмірковано, Мартін раптом вирішив по-іншому побудувати експозицію, що збільшувало твір приблизно на двадцять сім тисяч слів. У Мартіна не було вже ніякої реальної потреби писати повість дуже старанно, але цього вимагали художні приписи, що він уважав за слушні. Працював він у чудному заціпенінні, відірваний од навколишнього світу, і відчував себе якимсь привидом серед літературних атрибутів свого колишнього життя. Мартін пригадав чиїсь слова, що привид — це дух людини, яка направду померла, але не розуміє цього. “Може і я вже помер?” — подумав він.
Нарешті, настав день, коли “Запізнілого” було скінчено. До Мартіна прийшов агент з прокатного пункту і, сидячи на ліжку, чекав, поки Мартін додрукує на машинці останню сторінку. Мартін вистукав великими літерами “Кінець” і відчув, що це справді кінець. З почуттям глибокої полегкості дивився він, як агент виносить машинку. Потім підійшов і простягся на ліжку. Він мало не вмлівав з голоду. Уже тридцять шість годин не бачив їжі, але й не думав про неї. Він лежав навзнак, заплющивши очі, без жодної думки, і поволі його свідомість застилав туман. У напівпритомності він почав згадувати вголос вірш якогось невідомого поета — цей вірш йому часто читав Брісенден. Марія, прислухавшись крізь двері до його монотонного бурмотіння, занепокоїлась. Самі слова нічого для неї не важили, але її стурбувало, що Мартін сам з собою розмовляє”. Слова “завмер мій спів” становили лейтмотив вірша.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Тихо пісня відлунала,
Мов журби легенька хмара
В далині ясній розтала.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Я колись співав під кленом,
У гаю темно-зеленім,
Був хоробрим, щастям снив,
Але юність пролетіла,
Сльози відібрали сили,
Й мовчки йду я до могили.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Марія не витримала. Вона кинулась до плити, насипала повну миску супу, виловлюючи з дна м’ясо та овочі, і побігла до Мартіна. Він підвівся і почав їсти, запевняючи Марію, що він зовсім не марив і що в нього немає гарячки.
Коли Марія пішла, він сів, згорбившись, край ліжка і байдуже дивився перед собою тьмяними, невидющими очима. Аж раптом помітив на столі нерозрізаний номер журналу, що принесли з ранішньою поштою, і в його скаламучений мозок пробився промінь світла. “Це “Парфенон”, — подумав він, — серпневий номер, і там мусить бути “Ефемерида”. Якби-то Брісенден був живий!”
Мартін почав гортати журнал і нараз зупинився. “Ефемериду” було надруковано з крикливою заставкою і химерними віньєтками в стилі Бердслі. По один бік заставки був портрет Брісендена, а по другий — сера Джона Велью, британського посла. У вступному слові редактор повідомляв, що недавно сер Джон Велью зауважив, ніби в Америці немає жодного поета. Друкування “Ефемериди” є наче відповіддю йому: “І що ви на це скажете, сер Джон Велью?” Картрайта Брюса названо було найвидатнішим критиком у Сполучених Штатах і зацитовано його слова про “Ефемериду”, що це найкраща поема, будь-коли написана в Америці. Кінчалася передмова так:
“Ми ще остаточно не оцінили всієї величі “Ефемериди” і, можливо, ніколи не зможемо як слід оцінити її. Але, читаючи й перечитуючи цей твір, ми захоплюємося красою його стилю та зворотів і дивуємося, звідки містер Брісенден узяв їх і як зумів так майстерно поєднати”.
Далі йшла сама поема.
— Добре, що ти помер, бідний Бріс, —прошепотів Мартін. Журнал вислизнув у нього з рук і впав на підлогу.
Усе це було до нудоти вульгарно й дешево, але Мартін помітив, що навіть його огида не дуже гостра. Він хотів би спромогтися на гнів, проте не мав на це енергії. Він геть занімів. Його кров застигла в жилах і не могла вже більше клекотіти від обурення. Та й чого було, власне, обурюватися? Все це було цілком у дусі буржуазного суспільства, яке так глибоко ненавидів Брісенден.
— Бідний Бріс! — промовив Мартін. — Ніколи б він мені цього не простив!
Зусиллям волі Мартін змусив себе встати і, взявши ящик, де раніш лежав папір до машинки, витяг звідти одинадцять поезій свого друга. Не поспішаючи, розірвав їх уздовж і впоперек і кинув у кошик. Потім знов сів край ліжка і втупив сумний погляд у простір.
Він і сам не знав, скільки просидів так, тільки раптом перед його затуманеними очима заясніла довга біла смуга. Це було дуже дивно. Смуга поволі ставала виразніша, і, придивившись до неї, Мартін зрозумів, що це білі хвилі Тихого океану омивають кораловий риф. Потім на смужці прибою він побачив маленького човника, а на кормі його — оперезаного пурпуровою тканиною на стегнах молодого бронзового бога, який занурював у воду блискучі весла. Мартін упізнав його. Це був Моті, молодший син Таті, — вождя таїтян. Тепер він знав, що за імлистим рифом простяглась чудовна країна Папара, де. коло гирла річки стоїть очеретяна хатина вождя.
День пригасає, і Моті повертається додому з риболовлі. Він жде великої хвилі, щоб на її гребені перескочити через риф. І раптом Мартін побачив самого себе, він теж сидить тут у човні, як у ті далекі дні, і чекає знаку від Моті, щоб шалено натиснути на весла, коли насуне туркусова стіна. Тепер він не глядач, а весляр, — Моті гукнув, обидва щосили налягли на весла і помчали на крутій гриві летючого туркусу. З-під носа човна вода порскала, наче фонтаном, у повітрі було повно розпорошених бризок, чувся шерхіт, гуркіт, довголунний рик, і враз човен опинився на спокійній поверхні лагуни. Моті сміється, струшує солону воду з очей, і вони разом гребуть до коралового берега, де серед кокосових пальм у призахідному сонці виблискує золотом хатина Таті…
Видіння розтануло, і перед очима Мартіна знов постав увесь безлад його нужденної оселі. Даремно намагався він перенестися ще раз на Таїті. Він знав, що там, серед дерев, лунають співи і в місячному сяйві танцюють дівчата, але побачити їх не міг. Бачив лише завалений паперами стіл, порожнє місце, де раніше стояла машинка, і давно не мите вікно. Він застогнав, заплющив очі й поринув у важкий сон.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLI
Усю ніч Мартін спав важким сном, аж вранці його розбудив листоноша. Стомлений і млявий, Мартін переглядав пошту без будь-якого зацікавлення. В листі від одного “піратського” журналу був чек на двадцять два долари. Півтора року Мартін домагався виплати цього гонорару, а тепер лише байдуже відзначив його суму, та й годі. Не відчув ніякого хвилювання. Колись кожен чек віщував йому велике майбутнє, а тепер це був тільки чек на двадцять два долари, за які можна купити чогось поїсти.
Другий чек — на десять доларів — він одержав від нью-йоркського тижневика за гумористичні вірші, прийняті кілька місяців тому. Мартін спокійно обмірковував одну думку. Він не знав, що робитиме далі, та й не дуже поспішав щось робити. Але ж він мусив якось жити. Крім того, у нього багато боргів. То чи не понаклеювати марки на купу рукописів, що лежать під столом, та не пустити їх знов у мандри? Може, дещо приймуть, і це дасть йому змогу якось перебитися. Він вирішив ризикнути ще раз і, розмінявши в оклендському банку свої чеки, купив марок на цілих десять доларів. Про те, щоб іти в свою задушну кімнату й готувати собі їсти, гидко було й думати. Уперше він махнув рукою на свої борги. Знав, що сам міг би приготувати собі непоганий сніданок за п’ятнадцять-двадцять центів. Але натомість пішов до кав’ярні “Форум” і замовив сніданок на два долари. Двадцять п’ять центів дав офіціантові і за п’ятдесят купив пачку єгипетських сигарет. Відтоді, як Рут попросила його кинути курити, Мартін ще ні разу не спокусився. Тепер у нього не було причин у цьому собі відмовляти, та й курити дуже хотілось. А гроші — нащо вони? Звісно, за п’ять центів можна було б купити пачку дешевого тютюну та паперу на добрих сорок закруток, тільки навіщо це? Гроші вже не мали для нього ніякого значення, їх треба було негайно витрачати. Він плив без керма і без вітрил, не прямуючи ні до якого порту. Здатись на волю хвиль — це найлегше, бо найменші зусилля завдавали болю.
Дні минали, і щоночі Мартін спав тепер по вісім годин. Хоч, сподіваючись на дальші чеки, він харчувався в японських ресторанах, де можна було поїсти за десять центів, усе ж його виснажене тіло трохи виповніло і щоки закруглилися. Він уже не знесилював себе коротким сном, надмірною працею та навчанням. Мартін нічого не писав, а книжок і не розгортав зовсім. Багато гуляв, блукав за містом серед горбів і довгі години сидів у затишному парку. В нього не було ні друзів, ні знайомих, та він їх і не шукав. Взагалі Мартін не відчував ні до чого охоти. Чекав, сам не знаючи звідки, якогось зрушення в своєму завмерлому житті. А тим часом воно ледве посувалося, безцільне, марне й порожнє.
Якось він подався в Сан-Франціско завітати до “справжніх людей”. Але в останню хвилину, уже перед дверима, круто повернув назад і швидко подався через гамірне гетто.
На саму думку, що йому доведеться слухати філософські суперечки, Мартін так сахнувся, що поспішив потайки дати дьору, боячись спіткати кого із “справжніх людей”.
Іноді він переглядав журнали й газети, щоб подивитися, як вони перетирають на зубах “Ефемериду”. Поема таки наробила шуму. Та ще якого! Всі читали її, і всі сперечалися, поезія це чи ні. У місцевій пресі щодня з’являлися на цю тему критичні статті, жартівливі редакційні відгуки й серйозні листи читачів. Елен Делла Дельмар, проголошена під грім фанфар та барабанів найбільшою поетесою Сполучених Штатів, відмовила Брісенденові місце поряд з собою на Пегасі і засипала публіку довжелезними листами, доводячи, що він не поет.
У наступному номері “Парфенону” редакція сама себе плескала по плечі, що наробила такого шелесту, глузувала з сера Джона Велью і по-крамарському безпардонно використовувала смерть Брісендена задля реклами. А одна газета з півмільйонним, як вона сама твердила, тиражем умістила оригінальний вірш-експромт Елен Делла Дельмар, де та висміювала Брісендена. Крім того, славна поетеса написала ще й пародію на поему.
Мартін не раз радів, що Брісенден не дожив до цієї пори. Він так ненавидів юрбу, а тут усю велич його душі було кинуто їй на поталу. Газети й журнали щодня розтинали Красу. Кожен нікчема, пхався до друку, аби об’явити громаді мізерію свого “я”, винесеного на поверхню хвилею Брісенденової величі. Якась газета повідомляла: “Ми одержали листа від одного добродія, котрий пише, що кілька років тому написав таку саму поему, а то навіть кращу”. Інша газета, до жаху серйозно дорікаючи Елен Делла Дельмар за її пародію, заявляла: “Безперечно, міс Дельмар писала цю пародію в жартівливому настрої, не враховуючи тієї поваги, з якою один великий поет повинен ставитися до іншого, можливо, ще більшого. Проте чи заздрить міс Дельмар авторові “Ефемериди”, чи ні, але, як і тисячі інших читачів, вона зачарована цим твором, і, можливо, настане день, коли вона спробує написати щось аналогічне”.
Священики в своїх проповідях почали виступати проти “Ефемериди”, а одного, що насмілився захищати її, відлучили від церкви за єресь. Велику поему використовували для розваги публіки. Гумористи й карикатуристи вхопилися за неї з дикою радістю, а в хроніці світських тижневиків з’явилися анекдоти такого типу, як-от про Чарлі Френшема, який довірчо сказав Арчі Дженінгсові, що, прочитавши п’ять рядків “Ефемериди”, він ладен був кинутися в бійку з калікою, а після десяти мало не втопився.
Мартін не сміявся, не скреготів зубами з люті. Йому тільки було дуже сумно. Коли для нього зруйнувався світ з коханням як вінцем світу, то крах надій на публіку й пресу — пусте. Брісенден давно вже склав їм справедливу ціну, а в нього, Мартіна, пішло на це кілька важких і марних років. Журнали справді були такі, як казав Брісенден, навіть гірші. Але всьому кінець, утішав себе Мартін. Він хотів дістатися до зір, а попав у гниле багнисько.
Усе частіше ввижалося йому Таїті — чисте, лагідне Таїті. А ще — низовини Паумоту або пагорби Маркізьких островів. Іноді він бачив самого себе на торговельній шхуні чи на маленькому катері, як він вибирається на світанні з рифів коло Папеети і починає тривалу подорож уздовж перлових обмілин до Нукагіви й бухти Тайохае, де, він знає, Тамарі на честь його заколе кабана, а розквітчані дочки Тамарі схоплять гостя за руки і, співаючи та сміючись, уквітчають його теж. Південні моря кликали його, і Мартін знав, що рано чи пізно відгукнеться на цей клич.
А поки що він плив за течією, відпочиваючи і поновлюючи сили після довгої мандрівки країною знань. Одержавши від “Парфенону” чек на триста п’ятдесят доларів, Мартін передав їх місцевому адвокатові, що мав повноваження від Брісенденової рідні, і з свого боку лишив йому розписку в тому, що винен Брісенденові сто доларів.
Незабаром Мартін перестав відвідувати японські ресторани. Саме тоді, як він покинув поле бою, колесо фортуни повернулося. Але повернулося запізно. Без усякого хвилювання розкрив Мартін тоненького листа від редакції “Тисячоліття” і вийняв чека на триста доларів — гонорар за “Пригоду”. Усіх боргів разом з лихварськими відсотками в Мартіна було менше як на сто доларів. І коли він розплатився з усіма кредиторами і віддав сто доларів, що завинив Брісенденові, в кишені у нього лишилося ще понад сто доларів. Він замовив собі гарний костюм і почав харчуватися в найкращих кав’ярнях міста. Ночував Мартін ще в кімнаті у Марії, але його нове вбрання справило на довколишню дітлашню належне враження, і вони вже не кричали йому з дахів та з-поза парканів “волоцюга” й “лобур”.
Його гавайське оповідання “Вікі-Вікі” купив “Місячник Уоррена” за двісті п’ятдесят доларів. “Північний огляд” прийняв статтю “Колиска краси”, а “Мекінтошів часопис” — присвячений Мерієн вірш “Ворожка”. У редакторів і рецензентів скінчилися літні вакації, і з рукописами вони вправлялися тепер швидко. Мартін ніяк не міг зрозуміти, з якої примхи все, так уперто браковане впродовж двох років, тепер негайно приймається. Адже ж його справжні твори ще ніде не друкувалися. За межами Окленда він був нікому не відомий, та й ті, хто знав Мартіна, вважали його запеклим соціалістом. Тож нічим не можна було пояснити раптового успіху. Це був просто жарт фортуни.
Після того як від “Ганьби сонця” відмовилося чимало журналів, Мартін послухався Брісенденової поради й почав пропонувати статтю видавництвам. Після кількох невдач її нарешті прийняло видавництво “Сінглтрі, Дарнлей і К°”. Коли Мартін попросив авансу в рахунок гонорару, йому відповіли, що це в них не заведено, що на таких виданнях рідко повертають усі витрати і що його книжки навряд чи пощастить продати більше тисячі примірників. Мартін прикинув, скільки він заробить на такому тиражі. Якщо видавництво братиме по долару за книжку і авторові сплачуватиме п’ятнадцять відсотків, він одержить усього сто п’ятдесят доларів. І тут-таки вирішив, що коли знов писатиме, то тільки белетристику. “Пригода”, вчетверо коротша за “Ганьбу сонця”, принесла йому гонорар удвоє більший. Отже, оте колись прочитане газетне оголошення таки було правдиве. Першорядні журнали справді платили одразу ж після схвалення, і платили добре. Навіть не по два центи за слово, а по чотири, як-от “Тисячоліття”. І купували вони, мабуть, гарні речі, бо купили ж його твір. На цю останню думку Мартін сумно усміхнувся.
Він запропонував видавництву “Сінглтрі, Дарнлей і К°” купити його авторське право на “Ганьбу сонця” за сто доларів, але вони не хотіли ризикувати. А втім, великої потреби в грошах він не відчував, бо одержав гонорар ще за деякі оповідання. Мартін навіть відкрив рахунок у банку, де поклав кількасот доларів, не маючи вже ніяких боргів. “Запізнілий”, забракований багатьма журналами, нарешті знайшов собі притулок у видавництві Мередіт-Лоуел. Мартін не забув про ті п’ять доларів, що колись дала йому Гертруда, і про свою обіцянку повернути їй у сто разів більше. Він попросив видавництво вислати йому п’ятсот доларів авансу і, як це не дивно, через кілька днів разом з угодою дістав і чек. Він розміняв його на п’ятидоларові золоті монети й зателефонував сестрі, що хоче її бачити.
Гертруда прийшла до нього засапавшись, бо дуже поспішала. Передчуваючи біду, вона захопила з собою ті останні кілька доларів, що мала. Певна, що з Мартіном трапилося якесь нещастя, вона одразу кинулася з плачем братові на шию і мовчки сунула йому в руку принесені гроші.
— Я б і сам прийшов, — сказав Мартін, — та не хотів заводитися з Хігінботемом. А без цього б не обійшлося.
— Нічого, він з часом заспокоїться, — запевнила брата Гертруда, силкуючись відгадати, що з ним скоїлося. — Тільки ти спершу знайди собі роботу. Бернард любить, коли людина живе з чесної праці. Ота писанина в газетах дуже розсердила його. Я ще ніколи не бачила, щоб він так шаленів.
— Шукати роботи я не збираюся, — всміхаючись, сказав Мартін. — Так ти йому й передай. Я можу обійтись і без роботи, а оце тобі й доказ.
І з його рук полився їй у поділ дзвінкий блискучий потік золотих монет.
— Пам’ятаєш, ти дала мені п’ять доларів, коли я не мав і п’яти центів на трамвай? Ось вони з дев’яносто дев’ятьма сестрами різного віку, але однакової вартості.
Якщо Гертруда, вже йдучи до Мартіна, була налякана, то тепер її охопив панічний жах. Цей жах не полишав місця сумнівам. Це була не підозра, а певність. Вона вражено дивилась на брата, а обтяжені коліна тремтіли їй під золотими кружечками, що немов пекли її.
— Це все твоє, — засміявся Мартін. Гертруда розридалася.
— Бідний хлопчик! Бідний хлопчик! — бурмотіла вона.
Хвилину він непорозуміло дивився на неї, потім ураз догадався, чом вона так розхвилювалася, і показав їй листа від видавництва, одержаного разом з чеком. Гертруда читала поволі, раз у раз спиняючись, щоб витерти очі, і нарешті запитала:
— Отже, ти здобув ці гроші чесним шляхом?
— Ще чеснішим, аніж коли б я виграв їх у лотереї. Я їх заробив.
Помалу до неї верталася довіра, і вона ще раз уважно перечитала листа. Мартінові довго довелося пояснювати сестрі, звідки у нього взялося так багато грошей, і ще довше переконувати, що це гроші направду її і що йому вони не потрібні.
— Я покладу їх у банк на твоє ім’я, — сказала вона врешті.
— І не думай. Бери їх собі і роби з ними що хочеш. А ні, то я віддам їх Марії. Вона зуміє їх використати. Я б радив тобі найняти служницю і відпочити як слід.
— Піду зараз розповім Бернардові, — мовила Гертруда, прощаючись.
Мартін спохмурнів, але зараз і посміхнувся.
— Гаразд, — сказав. — Тоді він, мабуть, ще запросить мене на обід.
— Авжеж запросить! Я певна! — з запалом вигукнула Гертруда і, міцно обнявши брата, поцілувала його.
