“Жага до життя” читати. Джек Лондон

“Жага до життя” читати повністю українською мовою оповідання Джека Лондона, що розповідає про боротьбу людини за власне життя. Переклад – Олег Гнатюк

“Жага до життя” читати (повністю)

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

«І все ж одне залишиться навік —
Вони жили, боролись до кінця.
І навіть програш у великій грі —
Не поразка, якщо здобуто серця.»

Вони важко шкутильгали вниз кам’янистим берегом, і раз по раз той, що йшов попереду, заточувався серед розкиданих валунів. Обидва були виснажені й знесилені, а їхні обличчя мали той застиглий вираз терплячості, який народжується після довгих і тяжких випробувань. За плечима вони несли важкі згортки з ковдр, закріплені ременями. Додаткові налобні лямки, що проходили через чоло, допомагали тримати вагу. У кожного за плечем була рушниця. Вони йшли зігнувшись: плечі подані вперед, голова ще нижче, а погляд невідривно втуплений у землю.

— Ех, аби ж у нас лишилося хоч із два набої з того нашого сховку, — озвався другий.

Його голос звучав глухо й безбарвно, ніби в ньому давно вже згасли всі почуття. Він говорив без найменшого запалу, а той, що йшов попереду, саме кульгаючи заходив у каламутний молочно-білий потік, який пінився між камінням, і навіть не обернувся на ці слова.

Другий рушив слідом за ним. Вони не стали скидати взуття, хоча вода була крижана — така холодна, що в щиколотках відразу з’явився ломкий біль, а ступні швидко заніміли. Подекуди течія сягала колін, і обидва чоловіки раз у раз втрачали рівновагу, намагаючись утриматися на слизькому дні.

Той, хто йшов позаду, послизнувся на гладкому валуні й мало не впав, але рвучким зусиллям утримався на ногах, водночас коротко скрикнувши від болю. Його похитнуло, перед очима все попливло, і він машинально простягнув вільну руку, ніби шукаючи опори просто в повітрі. Коли запаморочення трохи минуло, він зробив ще крок, але знову захитався і ледь не впав. Тоді він завмер і подивився на товариша, який жодного разу навіть не повернув голови.

Він простояв так майже цілу хвилину, ніби зважуючи щось у собі. Потім гукнув:

— Слухай, Білле! Я, здається, підвернув ногу.

Білл і далі незграбно брів крізь молочно-білу воду. Він навіть не озирнувся. Чоловік дивився йому вслід, і хоча його обличчя залишалося таким самим непроникним, у його очах уже був той самий вираз, що й у пораненого оленя.

Білл вибрався на протилежний берег і, кульгаючи, попрямував далі, жодного разу не глянувши назад. Чоловік, який залишився у струмку, мовчки дивився йому вслід. Його губи ледь помітно тремтіли, так що навіть скуйовджена руда борода, яка їх прикривала, здригалася. Він несвідомо облизав пересохлі губи язиком.

— Білле! — покликав він.

То був не крик слабкого — то був благальний голос сильної людини, яку спіткало лихо. Але Білл навіть не повернув голови. Чоловік дивився, як той кумедно шкутильгає, важко нахиляючись уперед і збиваючись із кроку, підіймаючись пологим схилом до м’якої лінії обрію низького пагорба. Він не зводив із нього очей, аж доки той не перевалив через гребінь і не зник із поля зору. Тоді чоловік повільно озирнувся навколо, ніби вперше усвідомивши, який світ залишився йому тепер, коли Білла більше не було поруч.

Біля самого обрію сонце тьмяно жевріло крізь безформні серпанки туману й випарів, густих і важких, але позбавлених чітких обрисів. Чоловік витягнув годинник, водночас спираючись усією вагою на здорову ногу. Було четверта година. Стояв кінець липня або початок серпня — точної дати він не знав і міг помилитися на тиждень чи два, — але приблизно визначив, що сонце показує північний захід. Він поглянув на південь і знав: десь за тими похмурими пагорбами лежить Велике Ведмеже озеро. Знав і те, що там, далі, суворою смугою простягається Полярне коло, перетинаючи безрадісні канадські пустки. Струмок, у якому він стояв, був однією з приток річки Коппермайн, що несе свої води на північ і впадає в затоку Коронейшен, а звідти — в Північний Льодовитий океан. Сам він ніколи не бував у тих місцях, але колись бачив їх на карті Компанії Гудзонової затоки.

Він ще раз повільно обвів поглядом увесь виднокіл навколо себе. Картина не вселяла жодної надії. Довкола, скільки сягало око, тягнувся лише плавний обрій. Пагорби були низькі й одноманітні. Не було ні дерев, ні кущів, ні навіть трави — нічого, окрім безмежної, суворої й мертвої пустки. І від цього страшного безлюддя в його очах почав народжуватися страх.

— Білле… — ледве чутно прошепотів він раз, а потім і вдруге: — Білле!..

Він стояв посеред молочно-білого потоку, ніби згорбившись під тягарем безмежного простору, який насувався на нього з усіх боків, придушував своєю байдужою й жахливою величчю. Його раптом почала бити лихоманка — усе тіло затремтіло так сильно, що рушниця вислизнула з руки й із плескотом упала у воду. Цей звук ніби привів його до тями. Він пересилив страх, узяв себе в руки, навпомацки знайшов у потоці рушницю й підняв її. Потім підтягнув свій клунок вище на ліве плече, щоб хоч трохи зменшити навантаження на пошкоджену ногу, і, кривлячись від болю, повільно й обережно рушив до берега.

Він не зупинявся. У якомусь відчайдушному шаленстві, майже не зважаючи на біль, він поспішав угору схилом, до вершини пагорба, за яким зник його товариш, — і його власна хода була ще кумеднішою й безглуздішою за незграбне кульгання Білла. Та коли він дістався гребеня, перед ним відкрилася неглибока долина, порожня й безживна. Він знову змусив себе подолати страх, ще далі пересунув клунок на ліве плече й, похитуючись, попрямував униз схилом.

Дно долини було наскрізь просочене водою, яку густий шар моху втримував біля самої поверхні, мов велетенська губка. За кожного кроку вода бризкала з-під його ніг, а коли він відривав ступню від землі, лунав характерний чавкаючий звук — мокрий мох ніби неохоче відпускав свою здобич. Він обережно переступав із купини на купину і вперто тримався слідів іншого чоловіка, що тяглися через кам’янисті виступи, розкидані серед безкрайого моря мохів, немов маленькі острови.

Хоч він і залишився сам, та ще не заблукав. Далі, він знав, буде невелике озерце, на берегах якого ростуть сухі, низенькі й покручені ялинки та смереки. Місцеві називали його тітчін-нічілі — «країна маленьких деревець». У це озеро впадав вузький струмок із прозорою, не каламутною водою. Біля нього росла осока — це він добре пам’ятав, — але лісу там не було. Він піде вздовж цього струмка, аж поки той не розчиниться тоненьким джерельцем біля вододілу. Потім перейде через нього й вийде до витоку іншого струмка, що тече на захід. Якщо йти за його течією, він приведе до річки Діз, а там, під перекинутим догори днищем човном, притиснутим купою каміння, буде схованка.

У тій схованці знайдуться набої для його порожньої рушниці, рибальські гачки й волосінь, маленька сітка — усе необхідне, щоб ловити рибу й добувати собі їжу. Там же буде трохи борошна, шматок бекону та трохи квасолі.

Білл чекатиме на нього саме там. А потім вони разом попливуть на південь униз по Дізу до Великого Ведмежого озера. Перетнуть його й рушать далі, усе на південь і на південь, поки не дістануться Маккензі. І тоді вони й далі прямуватимуть на південь, тоді як зима марно намагатиметься наздогнати їх, коли в тихих заводях уже братиметься крига, а дні стануть холодними й прозорими. Вони доберуться до якогось теплого форпосту Компанії Гудзонової затоки, де височіють могутні дерева і де завжди вдосталь харчів.

Такі думки підтримували його, поки він уперто брів уперед. Але так само, як він змушував працювати своє виснажене тіло, він примушував працювати й свій розум, переконуючи себе, що Білл не покинув його, що Білл неодмінно чекатиме біля схованки. Він мусив вірити в це, інакше не було б жодного сенсу боротися далі — тоді можна було б просто лягти на землю й померти. І поки тьмяна сонячна куля поволі опускалася на північному заході, він подумки знову й знову проходив увесь їхній із Біллом шлях на південь, випереджаючи наступ зими. Він без кінця уявляв запаси їжі в схованці й незліченні припаси на факторії Компанії Гудзонової затоки.

Він не їв уже два дні. А ще довше йому не випадало наїстися досхочу. Раз по раз він нахилявся, зривував бліді болотяні ягоди, клав їх до рота, повільно пережовував і ковтав. Така ягода — це всього лише кілька крихітних зерняток, укритих тоненькою водянистою оболонкою. У роті ця оболонка миттю зникає, залишаючи тільки дрібне, різке й гірке насіння. Він добре знав, що поживи в цих ягодах майже немає. Але все одно терпляче жував їх, покладаючись на надію, яка виявилася сильнішою за знання і вперто не хотіла коритися жорстокому досвідові.

Близько дев’ятої години вечора він боляче вдарився ногою об кам’яний виступ і, зовсім знесилений від утоми та голоду, заточився й упав. Якийсь час він лежав на боці, не ворушачись. Потім поволі звільнився від ременів наплічника й незграбно підтягнувся, сідаючи. Ще не зовсім стемніло, і в блідому присмерку, що довго не згасав, він навпомацки шукав поміж камінням клапті сухого моху. Назбиравши невелику купку, розпалив вогонь — слабкий, тліючий, більше димний, ніж жаркий, — і поставив на нього бляшаний казанок із водою.

Розгорнувши свій клунок, він насамперед узявся перераховувати сірники. Їх було шістдесят сім. Він перелічив їх тричі, щоб упевнитися, що не помилився. Потім поділив на кілька частин, загорнув кожну в промаслений папір і сховав окремо: одну — в порожній кисет для тютюну, другу — за внутрішню стрічку свого пошарпаного капелюха, третю — під сорочку, на грудях. Але щойно він це зробив, як його охопила тривога. Він знову дістав усі пакуночки й ще раз перерахував сірники. Їх усе ще було шістдесят сім.

Біля вогню він сушив мокре взуття. Мокасини зовсім розлазилися, перетворившись на вологі лахміття. Вовняні шкарпетки з ковдрової тканини в багатьох місцях протерлися наскрізь, а ступні були стерті до живого й закривавлені. Підвернута нога пульсувала від болю. Він уважно оглянув її — щиколотка розпухла так, що стала майже завтовшки з коліно. Від однієї зі своїх двох ковдр він відірвав довгу смугу й туго перев’язав нею ногу. Потім нарвав ще кілька смуг і обмотав ними ступні, замінивши ними і шкарпетки, і мокасини. Після цього він випив увесь казанок окропу, завів годинник і заліз між своїми ковдрами.

Спав він мертвим сном. Коротка північна темрява прийшла й швидко відступила. Сонце зійшло десь на північному сході — принаймні там займався світанок, хоча самого сонця не було видно за густими сірими хмарами.

О шостій ранку він прокинувся й якийсь час лежав спокійно на спині. Дивився просто в похмуре небо й відчував лише одне — нестерпний голод. Коли ж він підвівся на лікоть, його раптом стривожило гучне фиркання. За якихось п’ятнадцять метрів стояв великий самець північного оленя і з настороженою цікавістю розглядав незнайомця. І в ту ж мить перед очима чоловіка постала картина: соковитий шматок оленини шипить і смажиться над вогнем, наповнюючи повітря запашним ароматом. Майже машинально він схопив порожню рушницю, прицілився й натиснув на гачок. Олень голосно фиркнув і одним стрибком відскочив убік, а тоді помчав геть, голосно цокаючи копитами по кам’янистих виступах.

Чоловік вилаявся й із досадою жбурнув від себе порожню рушницю. Голосно застогнавши, він спробував підвестися. Це виявилося довгою й виснажливою справою.

Його суглоби здавалися заіржавілими завісами старих дверей. Вони важко рухалися у своїх западинах, ніби з величезним тертям, і кожне згинання чи розгинання вимагало неймовірного зусилля волі. Коли він нарешті піднявся на ноги, знадобилася ще майже хвилина, щоб поволі випростатися й стати рівно, як личить людині.

Він виліз на невеликий пагорбок і уважно оглянув навколишню місцевість. Довкола не було ні дерев, ні кущів — лише безмежне сіре море мохів, де-не-де перерване сірими валунами, сірими озерцями та сірими струмочками. Навіть небо було сірим. Сонця не було видно, і ніщо не вказувало, де воно могло б бути. Він не знав, де північ, і вже не пам’ятав дороги, якою дістався сюди напередодні ввечері. Але він не вважав себе заблукалим. Ні, це він знав напевне. Незабаром він має вийти до «країни маленьких деревець». Він був переконаний, що вона лежить десь ліворуч, зовсім недалеко — можливо, відразу за наступним низьким пагорбом.

Він повернувся до свого табору, щоб зібрати наплічник у дорогу. Насамперед переконався, що всі три пакуночки із сірниками на місці, хоча й не став перераховувати їх знову. Але довше затримався над невеликим мішечком із лосиної шкіри. Той був зовсім невеликий — його легко можна було сховати між двома долонями. Проте чоловік знав, що важить він цілих п’ятнадцять фунтів — майже стільки ж, скільки весь інший вантаж разом. Ця вага непокоїла його. Нарешті він відклав мішечок убік і почав згортати наплічник. Та за мить знову зупинився й поглянув на нього. Рвучко схопив його, зухвало озирнувшись довкола, ніби сама безмежна пустка хотіла відібрати в нього цей скарб. І коли він знову підвівся на ноги, щоб, похитуючись, продовжити свій шлях, той маленький лосиний мішечок уже лежав у нього за плечима разом з усім іншим вантажем.

Він тримався лівого напрямку, час від часу зупиняючись, щоб пожувати болотяні ягоди. За ніч підвернута нога зовсім заклякла, і кульгав він уже набагато сильніше, але цей біль ніщо не важив порівняно з муками голодного шлунка. Напади голоду були гострі й нестерпні. Вони гризли його без упину, так що він уже не міг ясно думати й триматися курсу, який мав вивести його до «країни маленьких деревець». Болотяні ягоди не вгамовували цього пекучого відчуття. Навпаки, їхня терпка гіркота лише роз’їдала язик і піднебіння.

Невдовзі він дістався долини, де серед кам’янистих виступів і мохових боліт ховалися білі куріпки. Вони раптом зривалися в повітря з гучним лопотінням крил і тривожно кричали: «кер-кеер, кер-кеер!» Він жбурляв у них камінням, але жодного разу не влучив. Тоді скинув із плечей наплічник і почав підкрадатися до них так само обережно, як кіт підкрадається до горобця. Гостре каміння роздирало холоші його штанів, а коліна залишали за собою кривавий слід, але цей біль губився серед значно сильнішого болю від голоду. Він повз по мокрому моху, промочуючи одяг і холодячи все тіло, та навіть не помічав цього — такою великою була його гарячкова жага здобути хоч якусь їжу. І щоразу куріпки зривалися просто перед ним, шумно тріпочучи крилами, аж їхнє «кер-кеер, кер-кеер!» почало здаватися йому знущанням. Він лаяв їх і навіть сам кричав їм услід їхнім же хрипким покликом.

Одного разу він майже вповз на одну з них, мабуть, ту, що задрімала між камінням. Він помітив її лише тоді, коли вона стрімко злетіла просто йому в обличчя зі своєї кам’яної схованки. Він інстинктивно викинув руку вперед, такий самий переляканий, як і сама пташка, і коли вона майнула вгору, у його пальцях залишилися тільки три хвостові пір’їни. Дивлячись їй услід, він відчував до неї справжню ненависть, ніби вона заподіяла йому якесь страшне зло. Потім він мовчки повернувся до свого клунка й знову закинув його на плечі.

Надвечір він почав виходити на низовини й улоговини, де дичини траплялося більше. Повз нього пройшла ціла череда північних оленів — понад два десятки тварин, — і вони були так близько, що зазвичай будь-який мисливець легко дістав би їх пострілом із рушниці. Його охопило майже шалене бажання кинутися навздогін. У якусь мить він навіть був певен, що здатен наздогнати їх бігом. Потім назустріч йому вибігла чорна лисиця, тримаючи в зубах куріпку. Чоловік закричав. Це був страшний, дикий крик, але налякана лисиця тільки підстрибнула й помчала геть, не випустивши здобичі.

Пізнього пообіддя він пішов уздовж струмка з каламутною, насиченою вапном водою, що протікав крізь рідкі зарості болотяної осоки. Міцно схопивши кілька стеблин біля самого коріння, він висмикнув щось схоже на молодий пагінець цибулі — завтовшки не більше цвяха для ґонту. Паросток був ніжний, і коли його зуби вп’ялися в нього з хрускотом, цей звук пообіцяв йому справжню їжу. Але волокна виявилися жорсткими. Рослина складалася лише з водянистих тягучих ниток, так само, як і ягоди, — без жодної поживності. Він скинув із себе наплічник і став навколішки, а потім і навкарачки поповз у зарості осоки, хрумкаючи та пережовуючи їх, мов якась виснажена травоїдна тварина.

Він був украй зморений і часто ловив себе на бажанні просто зупинитися, лягти й заснути. Але щось невпинно гнало його вперед — навіть не так прагнення дістатися «країни маленьких деревець», як невблаганний голод. Він обшукував дрібні калюжі, сподіваючись знайти жаб, розгрібав землю нігтями в пошуках черв’яків, хоча чудово знав, що так далеко на півночі немає ні жаб, ні черв’яків.

Він марно зазирав у кожну водойму, аж поки довгий присмерк не почав огортати тундру. Тоді в одній невеличкій калюжі він помітив самотню рибку, завбільшки з малька. Він миттю занурив руку у воду аж по плече, але рибка вислизнула. Тоді він спробував упіймати її обома руками й так розколотив дно, що вся вода стала густою від піднятого молочного намулу. У своєму гарячковому запалі він навіть послизнувся і впав у калюжу, промокнувши до пояса. Тепер вода стала такою каламутною, що побачити рибку було неможливо, і йому не залишалося нічого іншого, як чекати, доки мул знову осяде на дно.

Він знову взявся за полювання. Та щойно починав хапати рибку, як вода знову ставала каламутною. Чекати, доки мул осяде, він не міг. Тоді він відчепив від наплічника бляшане відерце й почав вичерпувати калюжу. Спершу робив це несамовито, розбризкуючи воду на всі боки й виливаючи її так близько, що вона одразу ж стікала назад. Потім узявся до справи обережніше, намагаючись опанувати себе, хоча серце шалено калатало в грудях, а руки тремтіли від виснаження й хвилювання. Через пів години важкої праці калюжа майже спорожніла — на дні залишилося не більше кухля води. Але рибки там не було. Серед каміння він знайшов вузьку щілину, приховану від очей, крізь яку вона втекла до сусідньої, більшої водойми — такої, яку він не зміг би вичерпати й за цілу добу. Якби він помітив ту щілину відразу, то просто затулив би її каменем — і рибка стала б його здобиччю.

Так він думав, безсило опускаючись на мокру землю. Спочатку тихо заплакав сам до себе, потім голосно заридав, звертаючись до безжальної пустелі, що з усіх боків оточувала його. І ще довго після того все його тіло здригалося від глухих, сухих схлипувань, у яких уже майже не лишилося сліз.

Він розпалив вогонь і трохи зігрівся, випивши кілька кухлів гарячої води. На ніч він знову влаштував собі лежанку на кам’янистому виступі, так само, як і напередодні. Перш ніж лягти, він ще раз переконався, що сірники сухі, і завів годинник. Ковдри були сирі й холодні. Підвернута нога пульсувала від болю. Але він відчував тільки одне — голод. І крізь неспокійний, уривчастий сон йому ввижалися розкішні бенкети, столи, заставлені найрізноманітнішими стравами, і безліч їжі, приготованої всіма можливими способами.

Прокинувся він продроглим і кволим. Сонця не було. Сірість землі й неба стала ще густішою, ще глибшою. Дув пронизливий холодний вітер, а вершини пагорбів уже починали вкриватися першими клаптями снігу. Поки він розпалював вогонь і кип’ятив воду, повітря навколо густішало й біліло. Це був мокрий сніг, майже дощ зі снігом, — великі важкі пластівці, насичені вологою. Спочатку вони танули, щойно торкнувшись землі, але сніг падав дедалі густіше, вкриваючи все довкола, гасячи вогонь і псуючи його запаси сухого моху для розпалювання.

Він зрозумів, що це знак: треба знову закидати на плечі наплічник і брести далі — сам не знаючи куди. Тепер його вже не хвилювала «країна маленьких деревець», не думав він і про Білла чи про схованку під перекинутим човном біля річки Діз. Над ним панувало одне-єдине слово — їсти. Він майже збожеволів від голоду. Йому було байдуже, куди йти, аби тільки шлях пролягав через болотисті низини. Він навпомацки шукав під мокрим снігом водянисті болотяні ягоди й так само навпомацки виривав із корінням осоку. Але вся ця зелень була прісною й зовсім не втамовувала голоду. Згодом він натрапив на якусь кислувату траву й з’їв усе, що зміг знайти. Та її було обмаль — вона стелилася по землі й легко ховалася під кількома дюймами свіжого снігу.

Тієї ночі він уже не мав ні вогню, ні гарячої води. Він просто загорнувся в ковдру й заснув важким, уривчастим сном голодної людини. Згодом сніг перейшов у холодний дощ. Він не раз прокидався від того, що краплі падали йому просто на обличчя. Нарешті настав ранок — похмурий, сірий, без жодного проблиску сонця. Дощ ущух. Гострий, нестерпний голод уже відступив. Організм ніби вичерпав усю свою здатність прагнути їжі. У шлунку залишився лише тупий, важкий біль, але він уже не мучив так, як раніше. Думки стали яснішими, і тепер чоловік знову найчастіше думав про «країну маленьких деревець» і про схованку біля річки Діз.

Він роздер на смуги залишки однієї зі своїх ковдр і перев’язав закривавлені ступні. Потім ще раз туго перебинтував пошкоджену ногу й приготувався до нового дня дороги. Підійшовши до наплічника, він надовго затримав погляд на невеликому мішечку з лосиної шкіри. Він довго вагався, але зрештою й цього разу поклав його до клунка й узяв із собою.

Сніг під дощем майже весь розтанув, і тільки верхівки пагорбів ще біліли вдалині. Нарешті виглянуло сонце, і він зміг визначити сторони світу. Саме тоді до нього дійшло, що він заблукав. Можливо, протягом останніх днів своїх поневірянь він занадто відхилився ліворуч. Тож тепер він узяв правіше, сподіваючись виправити можливу помилку й повернутися на правильний шлях.

Хоча голод уже не мучив його так нестерпно, він відчував, як сильно ослаб. Йому дедалі частіше доводилося зупинятися на відпочинок, а під час таких перепочинків він жував болотяні ягоди або виривав із корінням осоку. Язик став сухим і важким, ніби вкрився тонким шаром шерсті, а в роті постійно стояв гіркий присмак. Найбільше ж його непокоїло серце. Варто було пройти кілька хвилин, як воно починало глухо й невпинно калатати — гуп, гуп, гуп, — а потім раптом шалено тріпотіти в грудях так, що йому перехоплювало подих, паморочилося в голові й темніло в очах.

Опівдні він знайшов у великій калюжі двох маленьких рибок. Вичерпати її було неможливо, але тепер він уже діяв спокійніше й зрештою зміг упіймати їх своїм бляшаним відерцем. Обидві були не довші за його мізинець, але особливого голоду він уже не відчував. Тупий біль у шлунку поступово ставав дедалі слабшим. Здавалося, сам шлунок поринув у якийсь дивний сон. Він з’їв рибок сирими, дуже ретельно пережовуючи кожен шматочок. Їв він тепер не тому, що хотів, а тому, що розумів: їсти необхідно, щоб жити.

Увечері йому пощастило впіймати ще трьох таких самих рибок. Двох він з’їв одразу, а третю залишив на сніданок. Сонце за день висушило деякі клаптики моху, тож він зміг розпалити вогонь і зігрітися гарячою водою. За той день він подолав не більше десяти миль, а наступного — і того менше, лише близько п’яти, та й то йшов тільки тоді, коли серце дозволяло. Проте шлунок більше його майже не турбував. Він ніби остаточно заснув. Та й місцевість навколо змінилася. Він потрапив у якийсь інший край: північних оленів траплялося дедалі більше, а разом із ними й вовків. Часто серед безмежної пустки до нього долинало їхнє виття, а одного разу він навіть побачив трьох вовків, які тихо прослизнули геть, помітивши його.

Минуло ще одна ніч. Вранці, коли свідомість була яснішою, він розв’язав шкіряний ремінець, яким був стягнутий той невеликий мішечок із лосиної шкіри. З його розкритого горла висипався жовтий потік грубого золотого піску й самородків. Він недбало розділив золото навпіл. Одну половину загорнув у шматок ковдри й заховав у помітній кам’яній ніші, а другу повернув назад до мішечка. Відтепер він також почав відривати смуги від останньої ковдри, щоб обмотувати ними ноги. Але рушницю він усе ще не покидав: адже в схованці біля річки Діз лежали набої.