«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLII
Настав день, коли Мартін відчув себе дуже самотнім. Він був здоровий, дужий, але нічого не робив. Тепер, коли він кинув писати й учитися, коли втратив Брісендена й любов Рут, життя його стало великою пусткою. І не міг він заповнити цієї пустки дорогими ресторанами та єгипетськими сигаретами. Щоправда, його непереможно вабили південні моря, але Мартін відчував, що гру тут, у Сполучених Штатах, ще не закінчено. Дві його книжки незабаром мали вийти з друку, і в нього було ще чимало книжок, які можна б видати. Отже, треба почекати, щоб поїхати в океан з торбою золота. На Маркізьких островах він знав одну долину й бухту, які можна було купити за тисячу чілійських доларів. Долина простягалася від схожої на підкову затоки до високих вершин, хмарами повитих гір і мала площу десять тисяч акрів. її вкривали тропічні плодові дерева, а куріпок і кабанів там аж кишіло. Вище, в горах, паслися стада диких кіз, на яких часом нападали зграї диких собак. Увесь той закутень був незайманий. Там ще не селилася жодна людина. І все це разом з бухтою можна купити за тисячу чілійських доларів.
Бухта, як він пригадував, була чудова і така глибока та безпечна, що Південно-тихоокеанський путівник рекомендував її як найкращу гавань для ремонту суден на сотні миль довкола. Він купить шхуну, — подібне до яхти, обшите міддю, бистрохідне суденце, — і торгуватиме копрою та ловитиме перли. А жити буде в тій долині. Збудує патріархальну очеретяну хатину, як у Таті, і заведе на судні темношкіру службу. Він прийматиме агентів з Тайохае, капітанів торговельних суден, що не мають сталого курсу, і взагалі весь цвіт братства волоцюг з південних морів. Житиме відкрито й частуватиме гостей по-королівському. З часом забудуться прочитані книжки і весь цей світ, що виявився таким злудним.
Але задля цього треба тут, у Каліфорнії, добряче набити черес. Гроші вже плили до нього. Якщо хоч одна книжка матиме успіх, можна буде продати купу рукописів. Він ще складе в збірки дрібніші оповідання та поезії і придбає й долину, й бухту, і шхуну. Писати ж ніколи не буде. Це вже твердо. А поки не вийшли книжки, треба щось робити. Не можна жити в такому півсні й байдужості до всього світу.
Якось у неділю вранці він довідався, що того дня спілка мулярів влаштовує у Шел-Маунд-парку пікнік, і вирішив піти. Раніше Мартін часто бував на робітничих гулянках і добре знав, що це таке, тож, коли увійшов до парку, в ньому одразу прокинулися давно забуті почуття. Зрештою, робітники для нього свої люди. Серед них він народився й виріс, і хоч на деякий час покинув їх, але тепер був радий до них повернутися.
— Та це ж Март! — гукнув раптом хтось коло нього, і на плече йому лягла дружня рука. — Де ти пропадав? Плавав? Ну, ходім вип’ємо!
Він опинився в гурті давніх приятелів; декого, правда, не вистачало, зате були й нові обличчя. Не всі ці люди були мулярами, але, як і колись, приходили сюди в неділю, щоб потанцювати, посміятися, поважитись силою. Мартін випив з ними і знову відчув себе людиною. Дурень, навіщо покинув їх, — подумав Мартін. — Був би куди щасливіший, коли б лишився з ними, а не тягся до книжок і до тих, що там нагорі. Правда, пиво вже не здавалося йому таким добрим, як раніш. Воно вже не смакувало так. Це, певно, Брісенден відбив у нього охоту до простого пива. А може, книжки відучили його спілкуватися з давніми друзями? Він вирішив довести собі самому, що не відучили, і пішов до майданчика танцювати. Там спіткав слюсаря Джіма, сестриного пожильця, в товаристві високої білявої дівчини, яка одразу ж віддала перевагу Мартінові.
— Зовсім як давно колись! — мовив Джім до товаришів, що почали з нього сміятися, коли Мартін з білявою закружляли у вальсі. — Але я навіть і не серджуся.
До біса радий його бачити. Дивіться, як танцює! То хіба ж можна за такого дорікати дівчатам?
Але Мартін чесно повернув Джіму дівчину, і вся трійця разом з півдесятком товаришів почала сміятися і жартувати, дивлячись на танцюристів. Усі були раді бачити Мартіна. Ще не вийшла в світ жодна його книжка, тож і не мав він у їхніх очах фіктивної вартості. Вони любили його заради нього самого. Він наче принц, що повернувся з вигнання, і його самотнє серце розцвітало, купаючись у хвилях щирої зичливості. Мартін розшаленів і був у найкращій формі. До того ж у його кишенях бряжчали долари, і так само, як і в ті дні, коли він повертався з плавання, вони текли потоком.
На танцювальному майданчику Мартін побачив Лізі Конолі в парі з якимсь молодим робітником, а трохи згодом спіткав її в буфеті і підійшов. Після здивованих вигуків і привітань він повів її в парк, де вони могли вільно погомоніти, щоб не перекрикувати музику. З цієї миті, як Мартін заговорив, Лізі вже належала йому. Він одразу відчув це. Він читав це в покорі її очей, у пестливих рухах її гордовитого тіла, в жадібній увазі, з якою вона ловила кожне його слово. Це було вже не те молоденьке дівча, яке він знав. Це була жінка, її визивна врода розквітла, але за цей час Лізі навчилася стримувати свій вогонь.
“Красуня, чиста красуня!” — думав Мартін у щирому захопленні. Він знав, що дівчина його — досить йому сказати “ходім”, і вона піде за ним хоч на край світу.
Цю мить щось його так ударило по голові, що він мало не впав. Це був удар чоловіка, який до того розлютився, що схибив і не влучив у щелепу. Мартін похитуючись обернувся і побачив перед собою занесеного кулака. Він ураз присів і уникнув шаленого удару. Незнайомий хитнувся, і Мартін лівою рукою збив його з ніг. Але той вмить схопився і знов мов несамовитий кинувся на Мартіна. Мартін глянув на перекошене лице свого супротивника і, не розуміючи причини його люті, відбив напад. Незнайомий упав навзнак. До місця бою підбіг Джім з цілою компанією хлопців. Мартін тремтів. Ось вони, славні минулі дні: ганці, бійки, забави! Пильно стежачи за противником, Мартін кинув швидкий погляд на Лізі. Звичайно, коли хлопці починали битися, дівчата несамовито верещали. А Лізі не знімала галасу. Вона дивилася на бійців, затамувавши віддих, трохи нахилившись уперед і притиснувши одну руку до грудей, щоки її палали, а в очах світився щирий подив і захоплення.
Незнайомець уже підвівся і намагався вирватися від хлопців, що не пускали його до Мартіна.
— Вона чекала мене! — кричав він до всіх і до кожного зокрема. — Вона чекала мене, поки я повернусь. А тут підкотився цей нахаба й повів її. Пустіть-но, чуєте? Я йому покажу!
— Чи ти здурів? — питав його Джім. — Це ж Март Іден. Під його кулак краще не попадайся. Не лізь до нього, бо такого завдасть тобі чосу, що ой-ой-ой.
— А чого він одбиває дівчат? — не вгавав той.
— Він побив Летючого Голландця, а ти ж пам’ятаєш, що то був за один, —доводив Джім. —І побив його на п’ятому раунді. А ти не встоїш проти нього й хвилини.
Це повідомлення трохи втихомирило забіяку, і він зміряв Мартіна уважним поглядом.
— Щось не віриться, — глузливо посміхнувся, але вже без запалу.
— Летючому Голландцеві теж не вірилося, — відказав Джім. — Ходім! Дівчат тут вистачить. Ну, ходім!
Забіяка нарешті послухався, і вся компанія подалась до танцювального майданчика.
— Хто це такий? — спитав Мартін у Лізі. — І в чому тут річ?
Войовниче збудження, що колись палило його довго й гостро, вмить простигло, і він зрозумів, що занадто звик до самоаналізу, щоб віддаватися первісним почуттям щиро й бездумно.
Лізі труснула головою.
— Так, один собі хлопець, — сказала вона. — Просто ми дружили останнім часом. Бачиш, я почувала себе дуже самотньою і мусила… Та я ніколи не забувала… — додала вона, стишивши голос— Я б одразу покинула його задля тебе.
Мартін глянув на її трохи одвернене обличчя і відчув, що досить йому простягти руку, щоб зірвати цю квітку. І, слухаючи її, задумався, чи треба надавати великого значення чистоті мови; за цим розважанням він забув їй відповісти.
— Ловко ти його впорав, — засміялася дівчина.
— Але він міцний хлопець, — великодушно визнав Мартін. — Якби його не відтягли, мені б таки довелося з ним поморочитися.
— Хто була та пані, з якою я бачила тебе колись увечері? — раптом спитала Лізі.
— А, то просто знайома, — відповів він.
— Як це давно було, — замислено промовила вона. — Здається, тисячу років тому.
Але Мартін не мав охоти далі заглиблюватись на цю тему й перевів розмову на інше. Вони пішли до ресторану, де Мартін частував Лізі дорогим вином і всякими делікатесами, потім танцював з нею і тільки з нею, аж поки вона не стомилася. Танцював Мартін чудово, і дівчина, вихором кружляючи з ним, схиливши голову йому на плече, відчувала себе на сьомому небі. Вона мріяла, щоб так тривало без краю. Надвечір вони гуляли в парку, де за добрим давнім звичаєм вона сіла на траві, а він ліг навзнак, поклавши голову їй на коліна. Лежав так і дрімав, а вона пестила йому волосся, дивилася на його заплющені очі і не крила своєї любові. Раптом Мартін глянув угору і прочитав на її обличчі ніжне визнання. Повіки її спали на мить, а тоді знов піднялися, і дівчина подивилась йому в очі лагідно й сміливо.
— Я ждала тебе всі ці роки, — промовила вона тихо. Мартін відчув, що, як це не дивно, в її словах щира правда, і серце йому зайняла велика спокуса. Він міг би зробити її щасливою. Якщо йому самому не судилося щастя, то нащо ж відмовляти у щасті їй? Вони могли б одружитися, і він узяв би її з собою в очеретяний палац на Маркізькі острови. Йому дуже хотілося піддатися спокусі, але ще сильнішою була його воля, що наказувала не робити цього. Всупереч самому собі Мартін і далі був вірний своєму коханню. Колишні дні безжурного й вільного його життя відійшли в минуле. Він не міг ані повернути їх, ані сам до них вернутися. Він змінився, і тільки тепер зрозумів, як глибоко.
— З мене був би поганий чоловік, Лізі, — сказав він просто.
її рука, що пестила його волосся, спинилася, потім знов почала ніжно гладити. Обличчя в неї стало суворе й рішуче, але на щоках так само грав легенький рум’янець, і очі промінилися ласкою.
— Я й не думала про це… — почала вона й затну —лась. — Та, зрештою, мені це байдуже. Їй-бо, байдуже!
Я пишаюся твоєю дружбою. Для тебе я готова на все. Така вже, либонь, я є.
Мартін підвівся й сів. Він узяв її за руку. Зробив це розважливо й тепло, але не виявляючи ніякої пристрасті, і від його теплоти на неї війнуло холодом.
— Не говорім про це, — сказала вона.
— Ти чудова й благородна дівчина, — промовив він. — Це я повинен пишатися твоєю дружбою. І я пишаюся нею. Ти для мене ясний промінь серед непроглядної тьми, і я мушу бути з тобою таким же чесним, як і ти зі мною.
— Мені однаково, чи ти чесний зі мною, чи ні. Ти можеш зробити зі мною все, що хочеш. Можеш кинути мене в багно й розтоптати. Але жодному іншому чоловікові в світі я б цього не дозволила, — додала вона, зухвало зблиснувши очима. — Недарма я змалку звикла сама про себе дбати.
— Саме тому я й повинен бути чесним з тобою, — лагідно сказав він. — Ти така хороша й щира, що я теж мушу бути щирий. Одружуватись я не хочу і не хочу… любитися так, без шлюбу, хоча колись я бував не від того. Мені шкода, що я прийшов сьогодні сюди й побачив тебе знов. Але тепер уже нічого не вдієш, я й не сподівався, що так воно вийде. Послухай-но, Лізі! Я не можу навіть висловити, як ти мені подобаєшся. Більше того — я захоплююсь тобою і поважаю тебе. Ти така чудова й добра. Але нащо ці марні слова? Я хотів би щось для тебе зробити. У тебе тяжке життя. То дозволь полегшити його. (Очі в неї радісно блиснули, але враз погасли. ) Я певен, що скоро матиму багато грошей, дуже багато!
Ту мить він уже не мріяв ні про долину з бухтою, ні про очеретяний палац, ні про гарну шхуну. Зрештою, нащо йому все це? Він міг поїхати будь-куди, як робив це не раз, простим матросом на першому-ліпшому судні.
— Я радо віддав би ці гроші тобі. Ти ж, певне, чогось хочеш — скінчити школу чи торговельні курси. Ти могла б вивчитись на стенографістку. Я можу це влаштувати. Але якщо живі твої батьки, міг би дати їм грошей, щоб придбати бакалійну крамницю. Будь-що, чого ти хочеш, я зроблю для тебе, тільки скажи.
Лізі мовчала. Вона сиділа нерухомо, з сухими очима, втупившись просто перед себе, а горло їй стискав такий біль, що Мартінові, коли він подивився на неї, і самому стислося горло. Йому не треба було говорити про гроші. Це ж так мізерно проти того, що вона готова була віддати йому. Гроші — замість кохання! Він пропонував їй те, що в нього було зайве, з чим йому легко було розлучитись, а вона віддавала йому саму себе, готова була піти ради нього на безчестя, сором і гріх.
— Не говорім про це, — сказала вона й кашлянула, немов їй перехопило голос. Потім підвелась. — Ходімо, пора вже додому. Я втомилася.
День згасав, і гуляння майже скінчилось. Але коли Мартін і Лізі вийшли з-посеред дерев, виявилося, що їх чекає цілий гурт молодиків. Мартін одразу догадався, в чому річ. На нього готували напад, а це його оборонці. Вони вийшли з парку, а позаду сунула друга компанія — приятелі ображеного кавалера Лізі, яких той зібрав для помсти. Кілька констеблів та полісменів, передбачаючи скандал, супроводили обидві ворожі партії аж до поїзда на Сан-Франціско. Дорогою Мартін попередив Джіма, що на Шістнадцятій вулиці він пересяде на оклендський трамвай. Лізі була дуже спокійна й до всього байдужа. Коли поїзд спинився на Шістнадцятій вулиці, трамвай уже чекав на пасажирів, і кондуктор нетерпляче дзвонив.
— Он трамвай, — гукнув Джім. — Біжіть, а ми їх тут затримаємо. Ну, катайте! Швидше!
Ворожа компанія в першу хвилину була спантеличена цим маневром, але, опам’ятавшись, почала вистрибувати з поїзда, пориваючись навздогін утікачам. Статечні й тверезі оклендці, що сиділи в трамваї, не звернули майже ніякої уваги на юнака і дівчину, які підбігли до вагона і сіли біля виходу. Ніхто з них і не підозрівав, що ця пара має щось спільне з Джімом, який, стрибнувши на приступку, гукнув вагоноводові:
— Ну, старий, відчалюй і шквар чимдуж!
Наступної миті Джім крутнувся, і пасажири побачили, як його кулак заходив по фізіономії чоловікові, котрий силкувався скочити в трамвай. Інші теж пустили в хід кулаки. В такий спосіб Джім та його товариство, вишикувавшись на довгій нижній приступці вагона, мужньо відбивали атаку. Після різкого дзвінка вагон рушив, і товариші Джіма, давши відсіч останнім ворогам, позіскакували на землю, щоб уже там докінчити справу. Трамвай поїхав, лишивши поле бою далеко позаду, а остовпілим пасажирам і на думку не спадало, що цей спокійний юнак і ця гарненька робітниця, які сиділи на першій лавці, були причиною тієї колотнечі.
Мартін захоплено стежив за бійкою, і в ньому прокинувся давній войовничий запал. Та за хвилину все це згасло, і його огорнув тяжкий сум. Він відчув себе дуже старим, на цілі віки старішим од веселих безтурботних друзів своєї юності. Занадто далеко зайшов він, щоб можна було вернути назад. Їхнє життя, яким колись жив і він сам, тепер уже було відразливе для нього. Все це його розчаровувало. Він став чужий своїм приятелям. Їхнє товариство було йому не до смаку, так само як і їхнє дешеве пиво. Тисячі прочитаних книжок стали прірвою між ними. Він сам засудив себе на вигнання. Довго блукаючи по безмежних просторах розуму, Мартін загубив дорогу назад. А проте він був людиною, і потреба його в людському товаристві лишалася незадоволеною. Нової домівки він собі не знайшов. Його не розуміли ні давні приятелі, ні рідня, ані буржуазні кола, і навіть ця дівчина поруч нього, яку він так глибоко поважав, не могла зрозуміти його і тієї честі, що він їй виявляв. Від усіх цих думок до його суму домішалася гіркота.
— Помирися з ним, — порадив він Лізі, провівши її до вбогої робітничої хатини на розі Шостої й Маркет-стріт, де вона жила. Він мав на увазі хлопця, місце якого сьогодні мимоволі захопив.
— Не можу вже… тепер, — відказала Лізі.
— Пусте! — весело заперечив Мартін. — Тільки свисни, і він прибіжить.
— Ні, я не про те, — промовила вона просто. І він зрозумів її.
Коли Мартін прощався з нею, вона раптом потяглася до нього, але не владним чи звабливим рухом, а якось тужливо і покірно. Це зворушило Мартіна до глибини душі. Він відчув до Лізі глибокий жаль. Обнявши дівчину, поцілував її і відчув на своїх губах найщиріший, який тільки буває, дівочий поцілунок.
— О боже! — схлипнула вона. — Я б могла вмерти за тебе!
Вона вирвалася від нього й побігла сходами. Мартінові на очі набігли сльози.
— Мартіне Ідене, — пробурмотів він, — ти не звір, а нікчемний ніцшеанець. Тобі б одружитися з нею і сповнити щастям її натруджене серце. А ти не можеш, не можеш! Сором тобі й ганьба!
“Старий блукач, він скаржиться так гірко, — пригадав Мартін рядки Генлі. — Усе життя — це помилка й ганьба” [31]. Так, усе життя — це помилка й ганьба!
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLIII
“Ганьба сонця” вийшла у жовтні. Коли Мартін розрізав мотузок на бандеролі від видавництва й поклав на стіл шість авторських примірників книжки, глибокий смуток пойняв його серце. Він подумав, скільки безтямної радості відчув би, якби таке сталося хоча б два-три місяці раніш. А тепер він лишився холодний і байдужий. Вийшла його книжка, його перша книжка, а серце не забилося дужче. Мартінові стало тільки сумно. Тепер це так мало важило. Щонайбільше — це дасть йому певну суму грошей. Але нащо йому тепер гроші?
Він поніс один примірник на кухню і подарував Марії.
— Цю книжку написав я, — сказав він, щоб розвіяти її подив. — Я написав її тут у вас, і той суп, яким ви частенько мене підгодовували, допоміг мені її скінчити. Візьміть цю книжку собі. Я дарую вам її на пам’ять.
Мартін і не думав хизуватися перед Марією. Він тільки хотів зробити їй приємність, справдити її довгочасну віру в нього. Марія поклала подарунок у вітальні на родинній біблії. Для неї книжка, написана її пожильцем, була священною реліквією, фетишем дружби. Тепер Марія примирилася навіть з тим, що він колись працював у пральні, і хоч не могла зрозуміти в книжці жодного рядка, все. ж була певна, що то книжка чудова. Ця бідна, проста, знесилена важкою працею жінка мала невичерпні запаси віри.
Так само байдуже, як до авторських примірників “Ганьби сонця”, поставився Мартін і до рецензій на книжку, які йому щотижня надсилало бюро газетних вирізок. Було ясно: книжка наробила шуму, а це віщувало приплив золота в його кишеню. Він зможе і Лізі збагатити, й виконати всі свої обіцянки, і спорудити, нарешті, очеретяний палац.
Фірма “Сінглтрі, Дарнлей і К°” з обережності спочатку випустила тільки півтори тисячі примірників, але після перших рецензій видала книжку ще раз, удвоє збільшивши тираж. Не встигло розійтися друге видання, як почали готувати третє — тиражем п’ять тисяч. Відома лондонська фірма почала переговори про умови для англійського видання, а слідом за тим надійшли звістки, що готуються переклади у Франції, Німеччині та скандінавських країнах. Напад на школу Метерлінка стався у слушну пору. Розпалилася завзята полеміка. Салібі та Гекер уперше зійшлися думками й дружно обороняли “Ганьбу сонця”. Крукс та Уоллес були у ворожому таборі, а сер Олівер Лодж намагався знайти компроміс, що не суперечив би його власним космічним теоріям. Прихильники Метерлінка згуртувалися під прапором містицизму. Честертон розсмішив увесь світ своїми нібито безсторонніми шкіцами з приводу суперечок, але всіх заглушив громовий виступ Джорджа-Бернарда Шоу. Зайве, мабуть, додавати, що на арену вибігли ще цілі стовпища менших світил, і гамір та шарварок знявся страшенний.
“Це просто якесь диво, — писали Мартінові “Сінглтрі, Дарнлей і К°”, — що критико-філософська книжка розходиться, як роман. Ви надзвичайно вдало вибрали тему, і всі інші умови теж склалися дуже сприятливо. Будьте певні, що й ми куємо залізо, поки воно гаряче. У Сполучених Штатах і Канаді вже продано понад сорок тисяч примірників і готується нове видання тиражем двадцять тисяч. Ми ледве встигаємо задовольнити попит. Щоправда, ми самі сприяли його збільшенню. На саму рекламу видавництво витратило вже п’ять тисяч доларів. Ваша книжка повинна побити всі рекорди.
Ми маємо честь надіслати вам при цьому проект договору на нову вашу книжку (у двох примірниках). Просимо звернути увагу на те, що ми збільшуємо вам гонорар на двадцять відсотків від загальної суми продажу, а це найвища можлива межа, яку може собі дозволити будь-яке розважливе видавництво. Якщо ви згодні прийняти нашу пропозицію, впишіть, будь ласка, у відповідний пункт договору назву вашого твору. Ніяких умов щодо його змісту й характеру ми не ставимо. Це може бути книжка на будь-яку тему. Якщо у вас є щось готове, тим краще. Слушний момент треба використати.
По одержанні підписаного вами договору ми з великою приємністю вишлемо вам аванс у сумі п’ять тисяч доларів. Як бачите, ми цілком вам довіряємо, а саму справу замірюємо у великому масштабі. Крім того, ми хотіли б скласти з вами умову років, скажімо, на десять, протягом яких ми мали б виключне право видавати всі ваші твори. Але до цього ми ще повернемось”.
Мартін, відклавши листа, зайнявся підрахунками: помножив п’ятнадцять центів на шістдесят тисяч, що в сумі дало дев’ять тисяч доларів. Поставивши у відповідному пункті договору назву “Дим радості”, він підписав його і надіслав видавництву разом з двадцятьма оповіданнями, створеними ще до того, як він винайшов бездоганну формулу писання газетних фейлетонів. І з найбільшою швидкістю, на яку тільки здатна американська пошта, до Мартіна прибув від видавництва “Сінглтрі, Дарнлей і К°” чек на п’ять тисяч доларів.
— Я хотів би піти сьогодні з вами до міста, Маріє, — сказав Мартін того ранку, як одержав чек. — А ще краще зустрінемося о другій годині на розі Чотирнадцятої та Бродвею. Я на вас чекатиму.
У призначений час Марія була вже на місці. Намагаючись розгадати таємницю цього побачення, вона подумала про нові черевики, і була розчарована, коли Мартін, проминувши взуттєву крамницю, повів її далі, до нотаріальної контори. Те, що сталося потім, назавжди лишилося у неї в пам’яті, як чудовний сон. До неї доброзичливо всміхалися якісь вичепурені добродії, що розмовляли з Мартіном та між собою. Стукотіла машинка. Усі підписувались на якомусь папері. Був там і власник будинку, де вона жила, і він теж підписався. А коли вони всі вийшли на вулицю, власник будинку підступив до неї і сказав:
— Ну, Маріє, за цей місяць вам уже не треба платити мені сім з половиною доларів.
Марія заніміла з подиву.
— І за цей місяць, і за другий, і взагалі за всі, — додав він.
Марія стала дякувати йому, як за велику ласку. І тільки повернувшись додому і переговоривши з сусідами та з крамарем-португальцем, направду повірила, що цей будиночок, де вона прожила стільки років, платячи хазяїнові щомісяця комірне, тепер став її власністю.
Того самого дня ввечері, коли Мартін зійшов з трамвая, португалець, ставши на дверях крамниці, привітався до нього й спитав:
— Чого ви тепер нічого в мене не купуєте?
Мартін пояснив йому, що тепер уже сам собі не варить, і крамар, запросивши його випити з ним, почастував найкращим, як зауважив Мартін, вином, що знайшлося в крамниці.
— Маріє, — сказав Мартін того ж вечора, — цими днями я виїду від вас. Та й ви теж незабаром виїдете звідси. Тепер ви здасте кому-небудь цей будинок, а самі будете хазяйкою. У вас, здається, в Сан-Леандро чи то в Гейвордсі є брат, що працює в молочарні? Отож зараз же ви мусите віддати всю білизну назад, не правши її, — розумієте? — не правши, і поїхати завтра до свого брата, в Сан-Леандро, Гейвордс чи куди там. Хай він приїде сюди, і ми з ним поговоримо. Я житиму в Окленді, в готелі “Метрополь”. Він-то вже мусить розумітись на молочних фермах.
Отак Марія стала повновладною господинею будинку й молочної ферми, де мала двох наймитів до найважчої роботи, а в банку завела собі рахунок, що дедалі зростав, дарма що всі діти були взуті й ходили до школи. Рідко кому щастить зустріти в житті казкового принца. Але Марія, яка ціле життя гарувала так, що їй було не до мрій про якихось там принців, знайшла його в особі колишнього робітника з пральні.
Тим часом світ почав допитуватися — хто ж такий цей Мартін Іден? Видавцям він відмовлявся давати будь-які біографічні відомості, але від газетярів так легко не відкараскатися. Окленд був батьківщиною Мартіна, і репортери розшукали десятки осіб, які охоче розповіли, хто він був і ким не був, що робив і надто чого не робив ніколи. І на втіху цікавої публіки всі такі відомості з’явилися на сторінках преси разом з фотопортретами, на які не забарився взяти патент місцевий фотограф, що колись зняв Мартіна. Мартін до того ненавидів журнали і взагалі буржуазне суспільство, що спочатку силкувався навіть боротися з цим рекламним шалом, але згодом скорився йому, бо це виявилось легше.
Важко було сховатися від спеціальних кореспондентів, які приїздили здалека, щоб побачитися з ним. Та й дні були такі довгі з тієї пори, як він кинув писати й учитися, а треба ж було їх чимось заповнювати. Тим-то дозволив собі невеличку примху — давав інтерв’ю журналістам, розмовляв з ними про літературу та філософію і навіть приймав запрошення до буржуазних домів. Якийсь чудний, хоч і вигідний, душевний спокій опосів його. Ніщо його не турбувало. Він простив усім, навіть тому репортерові, що змалював його запеклим соціалістом, дав інтерв’ю аж на цілу сторінку і дозволив сфотографувати себе в кількох позах.
Принагідно він бачився з Лізі, яку виразно засмутила його раптова слава. Це ще збільшило відстань між ними, і, певно, задля того, щоб хоч трохи зменшити її, Лізі погодилась ходити до вечірньої школи та на торговельні курси й одягатись у модної кравчині, що брала величезні гроші. Дівчина мала такі помітні успіхи, що Мартіна навіть узяв сумнів, чи правильно він повівся щодо неї, бо ж уся її поступливість і ретельність були тільки заради нього. Вона хотіла стати чогось вартою в його очах, саме виходячи з його мірила вартості. Однак він не подавав їй ніякої надії, ставився до неї, як до сестри, і рідко її відвідував.
“Запізнілого” видала фірма Мередіт-Лоуел, коли Мартін уже піднявся на вершину популярності, і, як захопливий белетристичний твір, ця повість зажила ще більшої слави, ніж “Ганьба сонця”. Минав тиждень за тижнем, а дві книжки Мартінові — річ нечувана! — все ще мали найбільший попит. Не тільки любителів белетристики, а й тих, хто захоплювався “Ганьбою сонця”, зачарувала надзвичайна майстерність, з якою було написано морську повість. Тільки-но Мартін Іден успішно атакував містицизм, а тепер і на практиці показав, що таке справжня література, явивши таким чином своє рідкісне обдарування — критика й митця в одній особі.
Гроші плавом пливли до нього, так само й росла його слава, і він сяяв на літературному небі, як огненна комета. Але вся та метушня, що він зчинив, більше бавила його, аніж цікавила. Мартіна вразила тільки одна маленька подія, і якби світ знав про неї, то теж був би вражений. Одначе світ вразила б не сама ця дрібничка, а те, що вона набрала в Мартінових очах величезної ваги. Суддя Блаунт запросив його на обід. Сам собою цей факт був мізерією, але такою, що невдовзі мала вирости у щось велетенське. Мартін образив суддю Блаунта, поводився з ним брутально, а суддя Блаунт, спіткавши Мартіна на вулиці, запросив на обід! Мартін думав, скільки ж разів бачив він у Морзів суддю Блаунта, і той ніколи не запрошував його на обід. Чому тоді не запрошував? — питався подумки Мартін. А відтоді ж він не змінився. Він був усе той самий Мартін Іден. У чому ж різниця? Тільки в тому, що його твори видано, що вони стали книжками? Але ж він написав їх давно. Усі вони були готові ще тоді, як суддя Блаунт нападався на нього й на Спенсера. Отже, суддя Блаунт запросив його на обід не заради його вартості справжньої, а заради фікційної!
Мартін посміхнувся й пообіцяв прийти, дивуючись водночас своїй поблажливості. На обіді, куди було запрошено з півдесятка високодостойних персон з дружинами, Мартіна трактовано як знаменитість. Суддя Блаунт, палко підтримуваний суддею Генвелом, настирливо просив Мартіна записатися в члени фешенебельного клубу “Стікс”, куди мали доступ не просто багаті люди, а лише видатні. Мартін ще більше здивувався, але від пропозиції відмовився.
У нього було чимало клопоту з розподілом рукописів. Редактори просто засипали його замовленнями. Нараз відкрилося, що він прекрасний стиліст, що твори його надзвичайно змістовні. “Північний огляд”, надрукувавши “Колиску краси”, звернувся до Мартіна з проханням дати ще кілька аналогічних статей і, певно, одержав би їх, якби раптом “Бертонів журнал” не ризикнув замовити йому аж п’ять статей, пропонуючи по п’ятсот доларів за кожну.
Мартін відповів, що згоден, але з умовою гонорару по тисячі доларів за статтю. Він добре пам’ятав, що ті самі журнали, які тепер так уганяли за його рукописами, колись від них відмовлялись. Їхні відмови були бездушні, автоматичні, стереотипні. Вони добряче його попомучили, тепер же попомучить і він їх. “Бертонів журнал” заплатив Мартінові за п’ять статей стільки, скільки визначив автор, а ще чотири статті охоче вхопив за таку саму ціну “Мекінтошів місячник”. “Північний огляд” не міг за ними угнатися і лишився без нічого. Так вийшли “Жерці тайни”, “Мрії про чудесне”, “Міра людського “я”, “Філософія ілюзій”, “Дух і плоть”, “Мистецтво та біологія”, “Критика й пробірки”, “Зоряний пил”, “Сила лихварства”. Вони пішли в світ, викликавши бурю тривалих розмов і суперечок.
Редактори пропонували Мартінові самому встановлювати умови, і він робив це. Але продавав він лише те, що було написано раніш. Він твердо вирішив нічого більше не писати. Сама думка про те, щоб знов узятися за перо, лякала. Він бачив, як юрба порвала на шмаття
Брісендена, і, хоч його самого вона вітала оплесками, він уже не міг її просити й поважати. Сама слава його здавалася ганебною зрадою Брісендена. Він кривився з огиди, але вирішив довести справу до кінця й набити торбу грішми.
Від редакції Мартін одержував листи такого змісту:
“Приблизно рік тому ми, на превеликий жаль, змушені були відмовитися від циклу ваших ліричних поезій. Вони й тоді справили на нас величезне враження, але, взявши на себе певні зобов’язання перед іншими авторами, ми не мали змоги прийняти ваші твори. Якщо досі ці поезії ще не видано і якщо ви не відмовите прислати їх нам, то ми з великою охотою надрукуємо весь цикл, виплативши вам такий гонорар, який ви самі призначите. Крім того, ми готові випустити ці поезії окремою книжкою на найвигідніших для вас умовах”.
Мартін “згадав про свою трагедію, написану білим віршем, і послав її замість ліричних поезій. Перше ніж відсилати, він перечитав трагедію й був вражений її дилетантською пишномовністю, і впевнився, що вона нічого не варта. Але все-таки послав її, і трагедію було-таки видрукувано, у чому редактор каявся до смерті. Публіка обурювалась і не хотіла йняти віри, що цей словесний мотлох вийшов з-під пера такого майстра, Як Мартін Іден. Одні запевняли, що це просто невдала підробка, інші, що Мартін Іден, наслідуючи Дюма-батька, в зеніті своєї слави доручає іншим писати за себе. Коли ж Мартін сказав, що трагедія — одна з його перших літературних спроб і що бідна редакція не могла заспокоїтися, поки не одержала її, знявся загальний регіт і весь редакторат було звільнено. Окремою книжкою трагедія так і не вийшла, хоч Мартін устиг покласти до кишені солідний аванс.
“Тижневик Колмена” прислав Мартінові довжелезну телеграму, що коштувала мало не триста доларів, замовляючи йому двадцять статей і обіцяючи заплатити за кожну по тисячі доларів. Йому пропонували об’їхати для цього за рахунок журналу Сполучені Штати і вибрати собі які завгодно теми. У телеграмі навіть було зазначено вибір можливих тем, щоб показати, наскільки широкі можливості надаються письменникові. Журнал ставив лише одну вимогу — обмежитися проблемами, що стосуються Сполучених Штатів. У телеграмі-відповіді Мартін висловив глибокий жаль, що не може прийняти цієї вигідної пропозиції.
Оповідання “Вікі-Вікі”, надруковане у “Місячнику Уоррена”, мало надзвичайний успіх. Незабаром воно вийшло окремим виданням у великому форматі, чудово оформлене, і, хоч продавали його як сувенір, воно вмить розійшлося. Критики водностай заявляли, що це оповідання стоїть на одному рівні з двома класичними творами великих письменників — “Духом у пляшці” Стівенсона та “Шагреневою шкурою” Бальзака.
Зате збірку “Дим радості” публіка зустріла стримано й дещо недовірливо. Плитку міщанську мораль було ображено сміливою зневагою автора до всіх умовностей та забобонів. Але коли в Парижі було видано французький переклад, що мав нечуваний успіх, американські й англійські читачі теж накинулись на збірку. Мартін зажадав від стриманого видавництва “Сінглтрі, Дарнлей і К °” за третю свою книжку двадцяти п’яти відсотків, а за четверту — тридцяти. Ці два томи містили всі оповідання Мартіна, друковані в різних журналах. До першого тома ввійшов “Передзвін” і всі “страшні” оповідання, а до другого — “Пригода”, “Казан”, “Вино життя”, “Вир”, “Людна вулиця” і ще чотири оповідання. Видавництво Мередіт-Лоуел видало збірку всіх його статей, а Максмілієн випустив “Пісні моря” й “Любовні сонети”. Цей останній цикл перед тим надрукував “Супутник господині”, заплативши Мартінові нечуваний гонорар.
Коли останній рукопис було, нарешті, продано, Мартін з полегкістю зітхнув. Очеретяний палац і біла шхуна були вже зовсім близько. Кінець кінцем, він таки спростував Брісенденову думку, що жоден путній твір не потрапляє до журналів. Його слава доводила, що Брісенден помилився. І все ж у глибині душі він відчував, що його друг мав рацію. Адже причиною його успіху була більше “Ганьба сонця”, аніж художні твори, забраковані всіма журналами. “Ганьба сонця” викликала запеклу полеміку і створила йому ім’я. Якби “Ганьба сонця” не розходилася такими нечуваними темпами, не було б і слави. “Сінглтрі, Дарнлей і К°” вважали це за чудо. Вони випустили перше тільки півтори тисячі примірників, та й то боялися, що їх не пощастить продати. Вони були досвідчені видавці, і несподіваний успіх книжки вразив їх. Для них це справді було якимсь чудом. Вони так ніколи й не збагнули його і в кожному листі до Мартіна висловлювали побожний подив з приводу такої таємничої події. Вони й не пробували якось пояснити її. Це було незбагненно. Так трапилось, та й годі. Трапилось усупереч усякій імовірності та розрахункам.
Розважаючи так, Мартін не дуже високо цінував свою популярність. Це ж буржуазія купувала його книжки й набивала йому кишені золотом, а, знаючи її, він і гадки не мав, щоб вона могла щось утямити в його творах. Внутрішня краса й сила його творів нічого не варті були в очах тих сотень тисяч, що розхвалювали Ідена та купували його книжки. Він був каліф на годину, авантюрист, що забрався на Парнас, поки боги дрімали. Сотні тисяч людей читали його й шалено йому плескали з тією самою сліпою звірячою нестямою, з якою вони кинулись на “Ефемериду” Брісендена й роздерли її на шматки. Це вовча зграя, що лащиться до нього, замість того, щоб щиритись іклами. В одному Мартін був твердо певен: “Ефемерида” була незмірно вища за все, що написав він сам. Вона була незмірно вища за все, що він міг би коли-небудь створити. То була епохальна поема. Яку ж вартість могла мати для нього пошана юрби, тієї самої юрби, що втоптала в багно “Ефемериду”? Він полегшено й задоволено зітхнув. Останнього рукописа продано, і скоро можна буде з усім цим покінчити.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLIV
Містер Морз зустрів Мартіна у вестибюлі готелю “Метрополь” і запросив його на обід. Чи зайшов він туди випадково, в якій справі, чи зумисне, щоб побачитися з Мартіном, — було невідомо, але друге припущення здавалося Мартінові ймовірнішим. В усякому разі його запросив на обід містер Морз, батько Рут, який відмовив йому від дому і розірвав його заручини з своєю дочкою.
Мартін не образився на містера Морза і навіть не глянув на нього звисока. Він поблажливо вислухав його, думаючи про те, що йому, певне, не солодко зараз. Він не відмовився від запросин, хоч і не обіцяв прийти напевне, і навіть спитав про здоров’я місіс Морз і Рут.
Ім’я колишньої нареченої він вимовив цілком вільно, природним тоном, хоч подумки й здивувався, що в душі у нього ніщо не ворухнулось і серце не забилося дужче.
Мартіна часто запрошували на обіди. Усі, здавалося, шукали нагоди познайомитися з ним і запросити на обід. А він дедалі більше задумувався над тією дрібничкою, що поступово ставала чимось великим. Покликав його на обід і Бернард Хігінботем. Це вже приголомшило Мартіна вкрай. Він пам’ятав, що в ті дні, коли сидів без крихти хліба, ніхто не запрошував його обідати. А тоді він так ослаб з голоду — справжнього страшного голоду! Тут був якийсь безглуздий парадокс. Коли він хотів їсти, нікому й на думку не спадало нагодувати його, а тепер, коли він міг купити собі сто тисяч обідів і втратив апетит, його всі кликали обідати. Чому це? Він нічим не заслужив такої уваги. Він лишився такий, як і тоді був. Усі його твори було написано ще в ті голодні дні, коли містер і місіс Морз називали його ледарем та неробою і через Рут намовляли його стати за клерка в конторі. А вони ж знали, яку роботу він виконав. Усі його рукописи попадали до них через дочку, і вони їх, безперечно, читали. Це ті самі рукописи, що про них кричать тепер усі газети, і, тільки побачивши там його ім’я, Мартіна зволили запросити до себе.
Одне було певне: що Морзи не цікавилися ні ним самим, ані його творами. Отже, вони кликали його не ради нього самого або його творів, а ради його слави, його становища в світі, а також — чом би й ні? — ради тієї сотні тисяч доларів, що були у нього в банку. Буржуазне суспільство тільки за це й шанує людину; то чому ж саме до нього воно б мало поставитись інакше? Але Мартін був гордий. Його ображала така пошана. Він хотів, щоб люди цінували його самого і його праці, які, зрештою, були виявом його особистості. Так цінувала його Лізі. Для неї, власне, його твори не мали особливої ваги. Вона цінувала його як людину. Так само ставився до нього і Джім, слюсар, і всі його давні приятелі. Мартін пересвідчився в цьому ще тоді, коли жив з ними, пересвідчився й тепер на гулянці в парку. Його твори — то для них нічого не важило. Вони любили його самого, Мартіна Ідена, доброго хлопця, і завше готові були постояти за нього. у
Рут теж полюбила його ради нього самого, це безперечно. Але буржуазні упередження виявилися в ній дужчі за кохання. Вона була проти його писання, і, головне, тому, що це не давало прибутків. З такого погляду вона оцінила його “Любовні сонети”. Вона теж умовляла Мартіна стати на роботу. Правда, вона казала про “посаду”, але це, зрештою, те саме. Він читав Рут увесь свій доробок — вірші, оповідання, статті, “Вікі-Вікі”, “Ганьбу сонця”, геть усе. А вона все умовляла його знайти роботу, піти працювати. Та хіба ж він не працював тоді як віл, — недосипаючи, виснажуючись, — щоб тільки стати її гідним?!
Отак дрібничка та все росла й росла. Мартін був цілком здоровий, регулярно їв і багато спав, а проте дрібничка дедалі більшала й усе не сходила йому з думки. “Роботу ж було вже скінчено!” — безперестану снувалося в нього у голові. Він сидів напроти Бернарда Хігінботема за ситним недільним обідом і ледве стримував себе, щоб не крикнути:
— Роботу ж було скінчено давно! Тепер ви навперейми годуєте мене, а тоді давали вмирати з голоду, виганяли з хати й кляли тільки за те, що я не йшов працювати. А роботу ж було скінчено давно. Тепер, коли я починаю говорити, ви хутко змовкаєте на півслові, ловите кожну мою думку і шанобливо прислухаєтесь до моїх слів. Я кажу вам, що вся ваша партія гнила й продажна, а ви замість того, щоб образитися, потакуєте мені й визнаєте мою слушність. Але чому? Тому, що я став славетним. Тому, що в мене багато грошей. Зовсім не тому, що я, Мартін Іден, добрий і недурний хлопець! Якби я сказав, що місяць зроблено із зеленого сиру, ви б теж погодилися, принаймні не перечили б, бо в мене цілі гори золота. А роботу, за яку мені платять, скінчено вже давно, кажу я вам, ще тоді, як ви плювали на мене й топтали мене!
Але Мартін не сказав цього. Невисловлена думка мучила його, завдавала болю, а проте він сидів і поблажливо усміхався. Він мовчав, і Бернард Хігінботем узяв віжки розмови в свої руки. Він, Бернард Хігінботем, теж досяг успіху в житті і гордий цим. Він сам вибився в люди. Ніхто не помагав йому. Він чесно виконував свій громадянський обов’язок і утримував велику родину. І доказ його працьовитості та здібностей — оця крамниця. Бернард Хігінботем любив свою крамницю, як декотрі чоловіки люблять своїх жінок. Він відкривав свою душу Мартінові, розповідаючи, скільки запалу й енергії взяла у нього розбудова цієї крамниці. І в нього є плани на майбутнє, широкі плани. Околиця помітно росте. Така мала крамниця вже не може всіх обслужити. Якби в нього було більше приміщення, він міг би ввести різні поліпшення, що полегшили б працю, заощадили кошти. І він це запевне зробить! Він докладе всіх сил, щоб купити сусідню ділянку й поставити ще один двоповерховий будинок. Нагору він пустить пожильців, а весь низ в обох будинках займе крамниця. У нього аж очі заблищали, коли він заговорив про нову вивіску, що простягнеться вздовж двох будинків.
Мартін майже не слухав його. Йому в голові безперервно снувалася думка “Роботу ж було скінчено” і заглушувала балаканину Хігінботема. Ця думка доводила його до божевілля, і він спробував позбутися її.
— Скільки, ти сказав, це коштуватиме? — раптом запитав Мартін.
Хігінботем, захоплений блискучими перспективами майбутньої торгівлі, враз примовк. Він, власне, не сказав, скільки це коштуватиме. Але знав добре. Він не раз і не два робив підрахунки.
— Як на теперішні ціни на ліс, — сказав він, — це коштуватиме чотири тисячі.
— Разом з вивіскою?
— Ні, вона сюди не входить. Та коли буде будинок, додасться й вивіска.
— Ну, а земля?
— Ще три тисячі.
Хігінботем нахилився вперед, облизуючи пересохлі губи й нервово стискаючи пальці, поки Мартін заповнював чека. Коли чек опинився у нього в руках, він глянув на суму — сім тисяч доларів.
— Я… я не можу платити більше, як шість процентів, — пробурмотів він хрипко.
Мартін мало не розсміявся, але стримавсь і запитав:
— А скільки це було б?
— Стривай-но. Шість від ста… шість на сім… чотириста двадцять.
— Тобто тридцять п’ять доларів на місяць? Так? Хігінботем кивнув.
— Тоді, якщо ти не заперечуєш, ми зробимо так. — Тут Мартін глянув на Гертруду. — Можеш лишити собі весь капітал, якщо виділиш тридцять п’ять доларів місячно на готування їжі, прання і взагалі хатнє господарство. Ці сім тисяч твої, якщо ти гарантуєш мені, що Гертруда буде вільна від важкої й брудної роботи. Згода?
Містер Хігінботем аж рота роззявив. Щоб його жінка була вільна від хатньої роботи?! Розкішний подарунок, виявляється, лиш засіб позолотити таку гірку пілюлю. Щоб його дружина не працювала! Від злості йому аж заціпило.
— Ну, гаразд, — сказав Мартін, — тоді я сам щомісяця платитиму тридцять п’ять доларів, а…
Він простяг руку, щоб узяти чека. Та Бернард Хігінботем перший сягнув рукою.
— Я згоден! Згоден! — гукнув він.
Уже сідаючи в трамвай, Мартін відчув страшенну втому й огиду. Він глянув на вивіску.
— Свиня! — пробурмотів. — Свиня! Яка свиня! Коли “Мекінтошів місячник” умістив “Ворожку”, прикрашену віньєтками Бертьє та двома гравюрами Вена, Герман фон Шмідт поспішився забути, що колись назвав цей вірш непристойним. Він усім розповідав, що вірша написано в честь його дружини, й доклав зусиль, аби звістка ця не минула вух газетного репортера, який не забарився до нього по інтерв’ю разом з фотографом та художником. Наслідком цього візиту була ціла сторінка в недільному додатку газети, заповнена фотографіями та ідеалізованими портретами Мерієн з силою інтимних подробиць з життя Мартіна Ідена і його сім’ї, а також повним текстом “Ворожки”, передрукованим з особливого дозволу місячника. На всю околицю це справило надзвичайне враження: усі добропристойні господині пишалися знайомством з сестрою великого письменника, а ті, що не сподобилися ще цієї честі, спішили виправити свій недогляд. Герман фон Шмідт удоволено потирав руки і на радощах навіть замовив новий верстат для майстерні.
— Це краще від усякої реклами, — казав він дружині. — І нічого не коштує.
— То, може б, запросити його на обід? — запропонувала Мерієн.
Мартін прийшов на обід і силкувався бути люб’язним з гладким м’ясоторговцем-оптовиком та з його ще гладшою дружиною — людьми поважними, що могли стати в пригоді молодому комерсантові, який тільки пробивав собі дорогу. Але залучити їх до своєї господи
Герман фон Шмідт міг тільки такою принадою, як його славетний шуряк. На цей гачок попався й головний інспектор велосипедної компанії “Аса”. До нього Германові фон Шмідту треба було підлеститися, щоб дістати собі представництво компанії в Окленді. Отже, Герман фон Шмідт побачив, що визнати Мартіна за родича дуже вигідно. Хоч у душі ніяк не розумів, чому той став славетним. У нічній тиші, коли його дружина спала, він переглядав Мартінові твори і всякий раз доходив висновку, що тільки дурні можуть платити за них гроші.
Мартін чудово розумів ситуацію. Зручно вмостившись на стільці, він пильно розглядав череп фон Шмідта й подумки годував його добрими потиличниками — ну й самовдоволена ж німецька морда! Одно тільки в ньому подобалось Мартінові. Хоч той був бідний і прагнув якнайшвидше розбагатіти, але все ж мав служницю, щоб звільнити Мерієн від важкої хатньої роботи. Мартін перекинувся словом з головним інспектором велосипедної компанії, а по обіді одвів його вбік разом з Германом, якому запевнив фінансову підтримку на устаткування зразкового велосипедного магазину в Окленді. Він пішов навіть далі і в приватній розмові з Германом порадив йому приглянутися ще й до автомобільного агентства та гаража, бо нема підстав сумніватися, що і з цими підприємствами він упорається.
Прощаючися з братом, Мерієн із слізьми на очах обнімала його й шепотіла, як вона його любить і завжди любила. Правда, під кінець цих запевнень вона трохи затнулась, але прикрила своє збентеження ряснішими сльозами й поцілунками — немов просила Мартіна вибачити їй за той час, коли вона зневірилась у ньому і вмовляла його піти на службу.
— Ну, він ураз розтринькає всі свої гроші, це ясно, —звірявся ввечері Герман своїй дружині. —Він трохи не сказився, коли я заговорив про відсотки, сказав, що йому чхати на капітал, і погрозився, що розквасить мені німецьку макітру. Так і сказав — німецьку макітру! Але він таки добрий хлопець, хоч ділок з нього ніякий. Головне, він дав мені стати на ноги. Добрий хлопець.
Запрошення на обід і далі сипалися на Мартіна, і що більше їх було, то дужче він дивувався. Він сидів як почесний гість на банкеті фешенебельного клубу в товаристві відомих людей, про яких багато чув і читав, і всі вони наперебій розповідали йому, як, прочитавши в “Трансконтинентальному місячнику” “Передзвін”, а в “Шершні” — “Пері й перли”, одразу відчули силу його таланту. “А я тоді був голодний і обідраний, — думав Мартін. — Чому ви тоді не запросили мене на обід? Тоді це було б саме вчасно. Роботу ж було вже скінчено. Якщо ви частуєте мене за мою роботу, чому ж ви не частували мене тоді, коли я хотів їсти? Ні в “Передзвоні”, ні в “Пері й перлах” не змінено жодного слова. Ні, ви мене частуєте не за роботу мою, ви частуєте мене тому, що тепер усі частують мене, бо частувати мене почесно. Ви частуєте мене, бо ви стадне бидло, бо ви частка темної юрби, яку опанувала одна сліпа й владна думка — частувати Мартіна Ідена. А що вам до самого Мартіна Ідена й до його творів?” — сумно питав він себе і підводився, щоб мудро й дотепно відповісти на мудрий і дотепний тост.
І так діялося скрізь. Куди б його не запросили — до якого клубу, до світської вітальні чи на літературний вечір, — всюди мусив він вислухувати, яке враження справили “Передзвін” та “Пері й перли”, вперше з’явившися друком. І щоразу Мартін мучився від невисловленого запитання: “Чому ж ви тоді не нагодували мене? Роботу ж було вже скінчено! “Передзвін” та “Пері й перли” не змінилися з тої пори ні на йоту. Вони й тоді були такі ж художні, як і тепер. Але ви частуєте мене не за них і не за інші мої твори. Ви частуєте мене, бо тепер це в моді, бо всі тільки й марять про те, щоб почастувати Мартіна Ідена”.
І не раз у такі хвилини перед Мартіном несподівано виростав молодий гульвіса у грубій куртці й крислатому капелюсі. Це трапилося з ним якось в Окленді на одних зборах. Зійшовши на естраду, він раптом побачив, як у широкі двері великої зали ввійшов той самий парубок у грубій куртці й крислатому капелюсі. П’ятсот елегантних жінок повернули голови туди, куди пильно вдивлявся містер Іден, щоб подивитися, що він там бачить. Однак нічого не побачили. А Мартін усе дивився на того шибайла, як він перевальцем підходить ближче, і все чекав, що він от-от зніме капелюха, якого ніколи не скидав. Нарешті хлопець підступив до помосту й став підійматись. Мартінові хотілося плакати над тінню своєї юності, коли він подумав, що на неї чекає. А постать все підходила до Мартіна і раптом зникла, немов розчинилася в ньому самому. П’ятсот елегантних жінок легенько плескали затягнутими в рукавички долонями, щоб підбадьорити великого письменника, який чомусь раптом зніяковів. Мартін струснув із себе видиво, усміхнувся і почав говорити.
Директор школи — добродушний дідуган — спинив якось Мартіна на вулиці й нагадав йому сцену в його кабінеті, коли Мартіна виключили з школи за бійку.
— Я читав у журналі ваш “Передзвін”, — сказав він. — Чудово! Не гірше від Едгара По. Чудово, я одразу сказав, що чудово.
“Еге ж. А після того ви двічі бачили мене на вулиці і не впізнали, — мало не вихопилося в Мартіна. — Я був голодний і саме біг до заставника. Роботу ж було вже скінчено тоді! Але ви мене не впізнали. Чому ж упізнали тепер?”
— А я оце недавно казав жінці, що непогано було б, якби ви завітали як-небудь до нас на обід, — провадив директор. — І вона цілком погодилася зі мною.
— На обід?! — аж гаркнув Мартін.
— А так, так, на обід, — розгублено забубонів старий. — Заходьте запросто перекусити зі мною, старим своїм учителем… Ну й шибеник же ви! — Він боязко поплескав Мартіна по плечі, силкуючись на жартівливий тон.
Мартін якось отупіло рушив далі. На розі він спинився і порожнім поглядом розглянувся.
— Тьху ти, чорт! — пробурмотів. — Я, здається, налякав старого!
