«Мартін Іден» Читати (Онлайн). Джек Лондон

Зміст

«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLV
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLVI
«Мартін Іден» Примітки

«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLV

Якось до Мартіна прийшов Крейс — Крейс із “справжніх людей”. Мартін щиро зрадів йому і вислухав якийсь фантастичний проект, що міг би зацікавити його швидше як письменника, аніж як фінансиста. Викладаючи подробиці свого плану, Крейс раптом згадав про “Ганьбу сонця” і заявив, що там безліч дурниць.

— Але я прийшов сюди не філософію розводити, — сказав він. — Я тільки хочу знати, чи дасте ви на це діло тисячу доларів?

— Ні, я не такий уже дурний, як вам здається, — відповів Мартін. — Але я можу зробити інше. Ви дали мені найкращий вечір у моєму житті. Ви дали мені те, чого не можна купити ні за які гроші. Гроші в мене є, і вони для мене нічого не важать. Я охоче дам вам просто так тисячу доларів, які не мають для мене ніякої вартості, в подяку за той вечір, що був для мене просто безцінний. Вам потрібні гроші. А я маю їх аж занадто. Ви прийшли по них. Тож нащо втягувати мене в якісь там справи? Ось беріть їх, та й годі.

Крейс нітрохи не здивувався. Узяв чек і сунув собі в кишеню.

— За такої умови я можу забезпечити вам скільки завгодно таких вечорів, — сказав він.

— Занадто пізно. — Мартін похитав головою. — Той вечір неповторний. Я був як у раю. Для вас то була звичайна річ, авжеж, а для мене — велика подія. Такого захоплення я вже ніколи більше не зазнаю. З філософією покінчено. Не хочу й чути про неї.

— Це перші гроші, які я заробив філософією, — зауважив Крейс, уже стоячи на порозі. — І одразу ж мені увірвалось.

Одного дня місіс Морз, проїжджаючи вулицею повз Мартіна, усміхнулась до нього й кивнула головою. Він теж усміхнувся й зняв капелюха. Цей випадок не справив на нього ніякісінького враження. Ще місяць тому він би обурився або здивувався, навіть спробував уявити собі, як ту хвилину місіс Морз почувала себе. Але тепер він одразу ж забув про цю зустріч. Забув так само, як забув би про будинок центрального банку чи ратуші, проминувши їх. Проте його мозок напружено працював. Усі його помисли кружляли по замкнутому колу, в центрі якого горіла одна думка: “Роботу ж було скінчено давно”. Ця думка точила його, немов хробак. Він прокидався з нею вранці. Вона переслідувала його вві сні. Кожна дрібниця, яку сприймали його почуття, одразу нагадувала йому, що “роботу ж було скінчено давно”. Простуючи шляхом нещадної логіки, Мартін дійшов висновку, що тепер він, власне, ніхто й ніщо. Мартін Іден — гульвіса і Мартін Іден — матрос були реальні, це був він. А Мартін Іден — відомий письменник — це вигадка юрби, втілена в Мартіна Ідена — гульвісу й матроса. Але його не обдурять. Він не той міфічний бог, якому юрба молиться й приносить жертви — обіди. Йому це краще знати.

Мартін читав про себе в журналах, уважно розглядав там свої портрети, аж урешті втратив усяку спроможність пізнати себе в них. Він був той хлопець, що жив, зворушувався і кохав; він легко терпів життєві знегоди; він був простим матросом, мандрував по чужих країнах і в далекі дні юності водив свою ватагу на бійки; він був той хлопець, що розгубився в бібліотеці перед безліччю книжок, а згодом знайшов до них дорогу й опанував їх; він до глибокої ночі не гасив лампи, спав з осторогою і писав книжки. Але ненажерливий ідол, якого юрба намагалась нагодувати, — це був не він.

Проте журнали часом забавляли Мартіна. Кожен заявляв на нього свої права. “Місячник Уоррена” оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Мартіном Іденом. “Біла миша”, “Північний огляд” і “Мекінтошів місячник” приписували цю честь собі, як раптом обізвався “Глобус” і врочисто витяг на денне світло свій архів, де спочивали понівечені “Пісні моря”. Журнал “Юність і зрілість”, щасливо уникнувши кредиторів, ожив знов і одразу виступив з претензією на першість, але, на жаль, про це ніхто не довідався, крім фермерських дітей. “Трансконтинентальний місячник” переконливо доводив, що Мартін Іден — його знахідка, а “Шершень”, спираючись на “Пері й перли”, палко йому заперечував. Несміливий голос видавництва “Сінглтрі, Дарнлей і К°” загубився серед цього рейваху. Щоправда, воно й не мало власного органу, звідки можна було б кричати голосніше.

Всі газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому декотрими журналами, якимсь чином набули громадського розголосу, і йому почали складати дружні візити представники оклендського духівництва, а професійні прохачі просто засипали його листами. Найгірше, однак, дошкуляли жінки. Фотографії Мартіна друкувалися в усіх газетах і журналах, і репортери добре заробляли на його “бронзовому обличчі, глибоких шрамах, могутніх плечах, ясних, спокійних очах і запалих щоках аскета”. Особливо подобались Мартінові ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно дивиться на нього, немов оцінюючи його й спиняючи на ньому свій вибір. Він сміявся про себе. Згадував Брісенденове застереження і знову сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим уже покінчено.

Одного вечора, коли він проводив Лізі до вечірньої школи, вона помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена, вродлива жінка, — як видно, з буржуазії. Погляд був занадто довгий і промовистий. Лізі зрозуміла, що він значить, і гнівно випросталась. Мартін здогадався, в чому справа, і сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.

— Цього не може бути! — відповіла вона, блиснувши очима. — Значить, ти просто хворий, от що!

— Та ні, я здоровий як ніколи. Навіть на п’ять фунтів поважчав.

— Я кажу не про тіло, а про голову. У тебе в мозку не гаразд. Навіть я, й то бачу.

Мартін замислено йшов поруч дівчини.

— Я не знаю, що віддала б, аби тільки в тебе це швидше минуло, — палко вигукнула Лізі. — Ти не можеш бути байдужий до жінок, коли вони на тебе так дивляться. Це неприродно. Якби ти був якийсь тюхтій, то інша річ. А ти ж не такий. Я б, їй-бо, була рада, коли б яка жінка розворушила тебе.

Провівши Лізі, Мартін вернувся в готель. У своєму покої він сів у крісло й сидів нерухомо, втупившись перед себе. Він не дрімав, але й ні про що не думав. У голові було порожньо, і лиш коли-не-коли непрохані образи, набираючи обрисів і барв, пропливали перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо, наче вві сні. Проте він не спав. Раз навіть стрепенувся і глянув на годинника. Була восьма година. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілось. І він знову поринув у порожнечу, а перед очима знову попливли видіння. Невиразні це були видіння — усе якесь нескінченне листя та кущі, пронизані гарячим сонячним промінням.

Стук у двері пробудив його з забуття. Він подумав, що це принесли телеграму чи листа, або чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо — де він тепер? — і сказав:

— Прошу!

Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Вони тихенько причинилися. Далі запала тиша. Мартін забув про стук і знову задивився в одну точку, як нараз почув жіноче ридання. Воно було конвульсійне, стримане й глухе. Він обернувся і схопився на ноги.

— Рут! — вигукнув розгублено й здивовано. Лице в неї було бліде й напружене. Вона стояла на порозі, однією рукою трималася за двері, а другу притискувала до серця. Потім жалібно простягла їх до Мартіна й пішла йому назустріч. Проводячи її до крісла, він відчув, які в неї холодні пальці. Тоді присунув ще одне крісло й сів на поруччях. Від збентеження не міг нічого сказати. Все те, що зв’язувало його з Рут, давно поховано. Він відчував себе так само, як коли б ото на місці “Метрополю” виросла пральня з “Гарячих джерел” і йому б веліли випрати тижневу купу білизни. Він кілька разів поривався щось сказати й усе не здолав.

— Ніхто не знає, що я тут, — тихо промовила Рут, благально усміхнувшись.

— Що ти кажеш? — спитав Мартін і був здивований звуком власного голосу.

Рут повторила свої слова.

— А! — промовив він, не знаючи, що б його ще сказати.

— Я бачила, як ти ввійшов до готелю, і почекала трохи.

— А! — знову повторив Мартін.

Ніколи ще в нього так не терпнув язик. Жодне слово не спадало йому на думку. Він почував себе якимсь дурним і незграбним, але ніяк не міг придумати, що сказати. Легше вже було б опинитися знов у “Гарячих джерелах”. Там би просто закачав рукава й узявся до роботи.

— А потім ти ввійшла, — сказав він нарешті. Вона кивнула головою, трохи грайливо глянула на нього й розв’язала на шиї шарф.

— Спершу я побачила тебе на вулиці, коли ти йшов з тією дівчиною…

— Так, — сказав він просто, — я проводжав її до вечірньої школи.

— Хіба ти не радий мене бачити? — спитала вона, помовчавши.

— Авжеж-бо, авжеж, — похопився він відповісти. Але це так необачно — йти самій до готелю.

— Я пройшла непомітно. Ніхто не знає, що я тут. Я так хотіла тебе побачити. Я прийшла покаятися, що була така дурна. Я прийшла, бо не могла більше терпіти, бо так наказувало мені серце, бо… бо я дуже хотіла прийти!

Рут підвелась і підступила до Мартіна. Поклала руку йому на плече і раптом припала до нього. По натурі щедрий і доброзичливий, Мартін відчув, що йому треба обняти її, інакше він глибоко образить в ній жінку. Він міцно пригорнув дівчину до себе, але в його обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Він просто тримав її в руках, та й усе. Рут ніжно горнулася до нього і, нарешті, змінивши позу, оповила руками йому шию. Проте ці руки не будили в ньому колишнього вогню, і Мартінові було тільки ніяково й незручно.

— Чому ти так тремтиш? — спитав він. — Тобі холодно? Може, затопити камін?

Він зробив рух, щоб визволитись, але Рут ще дужче пригорнулась до нього.

— Це просто нервове, — відповіла вона, цокаючи зубами. — Я зараз візьму себе в руки. Ну от, мені вже краще.

Рут потроху заспокоювалась. Мартін усе ще тримав її в обіймах, але більше вже не дивувався. Він знав, чого вона прийшла.

— Мама хотіла, щоб я вийшла за Чарлі Хепгуда, — сказала вона.

— Чарлі Хепгуд — це той молодик, що любить говорити всякі банальності? — пробурмотів Мартін і додав: — А тепер, мабуть, твоя мама хоче, щоб ти вийшла за мене…

Він вимовив це не запитально, а як річ цілком певну, і перед очима йому застрибали довгі стовпчики одержаних ним гонорарів.

— Вона не буде перечити, це вже я знаю, — підтвердила Рут.

— Вона гадає, що я тобі до пари? Рут кивнула головою.

— А я, проте, анітрохи не змінився з тої пори, як вона розірвала наші заручини, — замислено мовив Мартін. —Я все той самий Мартін Іден, і навіть став гірший — ось курю. Чуєш, як тхне від мене тютюном?

Замість відповіді вона кокетливо й жартівливо прикрила йому рукою рот, як робила це не раз, і чекала поцілунку. Але Мартін не притиснув своїх губ до її долоні. Він зачекав, поки Рут прийме руку, і сказав:

— Я не змінився, не пішов служити і не піду. Зовсім не піду. Я й досі певен, що Герберт Спенсер — велика, шляхетна людина, а суддя Блаунт — справжній осел. Я недавно обідав у нього і знаю це напевне.

— А коли тато запросив тебе, ти не прийшов, — докірливо озвалася Рут.

— Отже, ти знала про це! Хто послав його до мене? Твоя мати?

Рут мовчала.

— Ну, звісно, вона. Я так і думав. А тепер вона прислала тебе?

— Ні, ніхто не знає, що я тут, — заперечила Рут. — Хіба мама дозволила б мені таке?

— В усякому разі, вона дозволила б тобі вийти за мене заміж…

Рут жалібно скрикнула:

— О Мартіне, не будь такий жорстокий! Ти навіть ні разу не поцілував мене. Ти холодний, як камінь. Подумай тільки, на що я зважилась! — Вона озирнулась навколо із страхом, але й з цікавістю. — Подумай, куди я прийшла!

“Я б могла вмерти за тебе! Я б могла вмерти за тебе!” — лунали йому у вухах слова Лізі.

— А чому ж ти раніш не зважилась на це? — різко запитав він. — Тоді, коли я сидів без грошей, коли голодував? Адже тоді я був той самий Мартін Іден і як людина, і як художник. Це питання не дає мені спокою, і я хотів би дістати відповідь не тільки від тебе, а й від усіх. Я ж зовсім не змінився, хоч раптове видиме моє піднесення в ціні вперто нав’язує таку думку. В мене те саме тіло, ті самі десять пальців на руках і на ногах. Я той самий. У мене нема ніяких нових талантів, ніяких нових чеснот. Мій мозок лишився таким, як був раніш. Я не здобувся на жодну нову думку ні в літературі, ні в філософії. Вартість моєї особи така сама, як і тоді, коли ніхто не хотів мене знати. І мене дивує, чому я раптом став усім такий бажаний. Звісно-бо, всі ви цінуєте не мене самого, бо я той самий, якого ви цуралися. Ви цінуєте в мені щось інше, щось таке, що, власне, не має зі мною нічого спільного.

Сказати вам, що саме? Мою славу, от що. Але ця слава — не я. Вона існує лише в думках інших людей. Ще шанують мене за гроші, які я тепер маю. Але мої гроші — це теж не я. Вони лежать у банках та кишенях усяких Томів, Діків і Гаррі. І от саме це, слава й гроші, ваблять і тебе до мене.

— Ти розбиваєш мені серце, — простогнала Рут. — Ти знаєш, що я прийшла сюди тільки тому, що кохаю тебе!

— Боюся, що ти не зрозуміла моєї думки, — лагідно промовив Мартін. — Якщо ти кохаєш мене, то чому твоє кохання тепер стало сильніше, ніж тоді, коли ти зреклася мене?

— Забудь і прости! — палко вигукнула вона. — Я весь час кохала тебе. І от я знов у твоїх обіймах.

— А я тепер, як обачний крамар, геть усе кладу на терези. Ото* й твоє кохання теж хочу зважити й скласти йому правдиву ціну.

Вона звільнилася з його обіймів, випросталась і подивилась на нього довгим пильним поглядом. Хотіла щось сказати, але завагалась і передумала.

— Бачиш, я собі це так уявляю, — провадив Мартін. — Ще ось недавно ніхто з-поза мого кола не хотів мене знати, а я ж був такий самий, як і тепер. Усі мої твори було написано ще тоді, але нікому, хто читав їх, вони не подобалися. Навпаки, за те, що я писав їх, на мене дивилися зневажливо, так, наче я робив щось ганебне. Усі кричали — ставай на роботу.

Рут ворухнулася заперечливо.

— Так, так, усі, крім тебе, —мовив він далі. —Ти казала саме про “посаду”. Простацьке слово “робота”, як і всі мої писання, ображало твої почуття. Для тебе воно брутальне. Але запевняю тебе, що для мене воно було не менш брутальне, коли кожен силкувався нав’язати мені ту роботу, як ото грішника навертають на путь спасенну. Та повернімось до суті. Коли вийшли мої книжки і публіка визнала мене, твої почуття раптом змінилися. Кілька місяців тому ти відмовилась одружитися з Мартіном Іденом, хоч усі його твори було вже написано. Тоді твоє кохання було не досить сильне задля цього. Але тепер воно враз стало сильнішим. І я нічим іншим не можу це пояснити, як тільки своєю славою. У даному разі я не кажу про свої гонорари, хоч на твоїх батьків вони, безперечно, справили враження. Звісно, все це не дуже тішить мою гордість. Але найгірше — те, що ти підірвала мою віру в кохання, святе кохання! Чи вже ж і кохання таке матеріальне, що треба живити його славою? А щось на те скидається. Я стільки думав про це, що мені аж голова йде обертом.

— Бідна голівонька! — Рут ніжно провела рукою по його волоссю. — Хай вона більше не йде обертом. Почнім усе спочатку, заново. Я ж весь цей час тебе кохала. Правда, я була слабодуха, що скорилася маминій волі. Мені не треба було слухати її. Але ти так часто говорив мені про вибачливість до людських слабостей. Будь же вибачливий і до мене. Я завинила, визнаю. Прости мене!

— Я вже простив, — нетерпляче вигукнув Мартін. — Легко прощати, коли прощати нічого. Ти не вчинила нічого такого, щоб тебе треба було прощати. Кожен робить так, як наказує йому сумління. Так само я міг би просити у тебе вибачення, що не шукав посади.

— Я бажала тобі добра! — протестувала Рут. — Я не могла не бажати тобі добра, бо кохала тебе!

— То так, але, бажаючи добра, ти мало не занапастила мене. Так, так. — Він стримав її спробу заперечити. — Ти трохи не занапастила моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ти хотіла й мене примусити боятися життя. Ти прагнула замкнути мене в тісну клітку, нав’язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя. — Мартін бачив, що в Рут наростає протест. — Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — це основа всієї буржуазної культури та витонченості. І ти хотіла мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони… — Він сумно похитав головою. — Ти навіть тепер не розумієш того, що я кажу. В моїх словах ти не бачиш того змісту, якого я їм надаю. Для тебе все це чиста фантазія. А для мене це життєва правда. В найкращому разі мої слова тебе тільки дивують і бавлять. От, мовляв, неотесаний хлопець, ледве виборсався з бруду, а вже насмілюється судити наш клас і закидати йому вульгарність.

Рут знесилено схилила голову йому на плече. Її тілом знов перебігло нервове тремтіння. Мартін з хвилину чекав на відповідь і провадив далі:

— А тепер ти хочеш відродити наше кохання, хочеш, щоб ми побралися. Я тобі потрібен. Ну, а якби на мої книжки не звернули уваги, — я б однаково лишився тим, ким є. І тоді б ти не прийшла до мене. Це все ті чортові книжки…

— Не кажи так, — перебила його Рут.

її зауваження вразило Мартіна. Він прикро засміявся.

— Отож-бо! — сказав він. — У найкритичніший момент, коли на карті чи не все твоє щастя, ти так само, як і раніш, боїшся життя.

Рут збагнула, що її зауваження було справді наївне, але все ж, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почувала себе ображеною.

Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в сумні думки, а він замислився над своїм розвіяним коханням. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи насправді не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, створену його уявою, яскравий, світлий дух, що він його оспівував у любовних поезіях. Правдиву міщанську Рут з усіма її міщанськими хибами й безнадійним баластом міщанської психології — цієї Рут він не кохав ніколи.

Раптом вона заговорила:

— Багато з того, що ти сказав, правда. Я справді боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати сильніше. Я кохаю тебе таким, який ти є, яким ти був раніше. Я кохаю тебе за те, що ти не схожий на людей мого класу, за твої погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти їх. Дарма що ти куриш і лаєшся, я й за ці звички кохатиму тебе, бо це теж якась частка тебе самого. Я ще багато чого можу навчитися. За ці ось десять хвилин я вже чимало навчилася. Вже те, що я зважилась прийти, доводить, що я дечого навчилася. О Мартіне!..

Вона заридала й всім тілом пригорнулась до нього. За весь вечір він уперше ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла від щастя.

— Занадто пізно, — сказав він і пригадав слова Лізі. — Я хворий… Ні, не тілом! Хвора моя душа, мій мозок. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби це сталося кілька місяців тому! А тепер уже пізно.

— Ні, ще не пізно! — вигукнула Рут. — Я доведу тобі. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче за мій клас і за все на світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я вже не боюся життя! Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім’я. Я згодна лишитися з тобою назавжди, хоч і зараз, згодна на вільне кохання, коли хочеш, і буду горда й щаслива. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім’я кохання я зраджу все, що змусило мене колись його зректися. Вона стояла перед Мартіном, і очі їй палали.

— Я чекаю, Мартіне, — прошепотіла вона. — Я твоя. Глянь на мене.

Як це чудово, подумав він, дивлячись на неї. Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута міщанських умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це з ним? її вчинок не зворушив, не збентежив його. Він визнавав, що все це чудово й велично, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, і в крові не зайнялося бажання. І знов спали йому на думку слова Лізі.

— Я хворий, дуже хворий, — сказав він, безнадійно махнувши рукою. — Досі я й сам не знав, що я хворий так тяжко. Щось умерло в мені. Я ніколи не боявся життя, тож і гадки не мав, що колись ним пересичуся. Але життя так мене переповнило, що в мені не лишилось ніяких бажань. Я навіть тебе не бажаю! Бачиш, який я хворий!

Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива — цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився і сам не знав чому.

Він опам’ятався, почувши торгання дверної ручки.

— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут. — Я боюся.

— Вибач мені! — скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги. — Бачиш, я наче сам не свій. Забув навіть, що ти тут. — Він підніс руку до чола. — Зі мною щось не гаразд. Я проведу тебе додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки опусти вуаль.

Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли по напівтемних коридорах і вузьких сходах.

— Ну, а тепер я вже не боюся, — пробуючи звільнити руку, сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці.

— Я проведу тебе додому, — відказав Мартін.

— Ні, ні, не треба, — злякано вигукнула вона і знов спробувала звільнити свою руку.

На мить Мартін зацікавився. Тепер, коли Рут уже нічого боятись, її нараз пойняв страх, і вона всіма силами намагалася позбутися його. Мартін не міг відгадати причини і, приписавши це нервовості, міцніше взяв Рут під руку. Минувши півкварталу, він побачив коло будинку якогось чоловіка, що раптом шмигнув у під’їзд. Мартін уважно придивився до нього і, хоч незнайомець високо підняв комір пальта, все ж пізнав у ньому брата Рут Нормана.

Дорогою Мартін і Рут майже не розмовляли. Вона була пригнічена, а він до всього байдужий. Він тільки раз заговорив і сказав їй, що поїде на далекі острови південних морів, а вдруге вона порушила мовчанку й перепросила його за свій несподіваний прихід. Ото й тільки. Попрощалися вони офіційно. Потиснули одне одному руки, побажали на добраніч, і він злегка підняв капелюха. Коли двері за Рут зачинилися, Мартін закурив цигарку і рушив до готелю. Проходячи повз будинок, де ховався Норман, він спинився і задумливо зазирнув до під’їзду.

— Брехала, — промовив він уголос— Запевняла, що так сміливо повелася, а сама про всяк випадок лишила на вулиці брата. — Він розсміявся. — Ну й буржуазія! Коли я не мав і шеляга за душею, то не міг навіть підступитися до його сестри, а як у мене в банку завівся рахунок, він сам привів її до мене.

Мартін повернувся, щоб іти далі, як раптом його нагнав якийсь волоцюга.

— Вибачте, сер, чи не дали б ви мені на ночівлю? Почувши цей голос, Мартін ураз обернувся і через секунду міцно стискав руку Джо.

— Пам’ятаєш, як ми прощалися в “Гарячих джерелах?” — мовив Джо. —Я ж казав, що ми колись зустрінемось. Я передчував це. От і зустрілися!

— А в тебе непоганий вигляд, — бадьоро сказав Мартін. — Ти навіть погладшав.

— Ще б пак! — просяяв Джо. — Я тільки тепер і зрозумів, що таке життя. Нагуляв тридцять фунтів і почуваю себе чудово. А то ж був так допрацювався, що лишилися самі кістки та шкура. Бурлакування, бач, мені на користь.

— Шкода тільки, що нічим за ночівлю заплатити, — сказав Мартін, — а ніч холодна.

— Що? Нічим заплатити? — Джо сягнув рукою до задньої кишені й видобув звідти повну жменю дрібних монет. —Тут би вистачило, —весело сказав він. —Просто ти здався мені дуже добросердим, от я й зачепив тебе.

Мартін засміявся.

— Та тут у тебе стане й на кілька пляшок, — зауважив він.

Джо сунув гроші назад у кишеню.

— Не маю такої звички, — заявив він. — Ніхто мене до того не намовить, бо мені не хочеться. Як ото ми розлучилися, я тільки раз був п’яний, та й то тільки тому, що здуру хильнув натщесерце. Коли я працював, як тварюка, то й пив, як тварюка. А як став жити по-людському, то й п’ю по-людському. Часом перехилю чарчину, та й годі.

Мартін умовився зустрітися з ним другого дня і пішов до себе в готель. У вестибюлі подивився на розклад руху пароплавів. Через п’ять днів на Таїті відпливала “Маріпоза”.

— Подзвоніть завтра по телефону і замовте мені каюту, — сказав він портьє. — Тільки не палубну, а внизу з лівого борту. Запам’ятаєте? Краще запишіть: з лівого борту.

Опинившись у себе в номері, він ліг у ліжко й заснув безтурботним, як у дитини, сном. Події цього вечора не справили на нього ніякого враження. На нього ніщо не справляло враження. Навіть радість зустрічі з Джо спалахнула тільки на мить. За хвилину йому вже стало нудно в його товаристві і не хотілося розмовляти. Не тішило й те, що через п’ять днів він попливе до любих йому південних морів. Мартін заплющив очі і спокійно проспав вісім годин. Уночі він не ворушився, не перевертався з боку на бік, і нічого йому не снилося. Сон тепер давав йому забуття, і щодня він прокидався з жалем. Життя гнітило й пекло його, а час тягся нестерпно.

«Мартін Іден» РОЗДІЛ XLVI

— Слухай, Джо, — сказав Мартін другого дня давньому приятелеві. — Тут на Двадцять Восьмій вулиці живе француз. Він збив собі добрий гріш і повертається тепер на батьківщину. У нього є гарненька, добре устаткована невелика парова пральня. Коли ти вже нагулявся, то на початок це для тебе як знахідка. Ось тобі гроші й адреса. Купи собі пристойний костюм і о десятій годині приходь до цього чоловіка. Він тобі покаже пральню і, якщо вона сподобається й варта своєї ціни — дванадцять тисяч, — скажеш мені, і пральня твоя. Ну, а тепер забирайся. Я зайнятий. Зайдеш пізніше.

— От що, Марте, — повільно мовив Джо, закипаючи гнівом. — Я прийшов, щоб з тобою побачитися. Розумієш? На дідька мені твоя пральня. Я хотів, як давній друг, погомоніти з тобою, а ти мені суєш якусь пральню. Знаєш, що я тобі скажу?.. Іди ти з своєю пральнею під три чорти!

Він хотів вийти з кімнати, але Мартін схопив його за плечі й крутнув.

— Джо, не дурій! А то я тебе, як давній друг, так натовчу, що довго пам’ятатимеш. Розумієш? Ото будеш?..

Джо рвонувся й хотів відштовхнути Мартіна, але той тримав його міцно. Тісно переплівшись, вони закрутилися по кімнаті і раптом наткнулися на стілець, розтрощили його на тріски, а самі впали на підлогу. Джо лежав на спині, розкинувши безвільно руки, а Мартін уперся йому в груди коліном.

Коли Мартін пустив його, він ледве віддихався.

— Ну от, тепер можна погомоніти, — сказав Мартін. — Зі мною не так просто. Насамперед я хочу закінчити з пральнею. А тоді вже приходь, і побалакаєм, як давні друзі. Кажу тобі, зараз я зайнятий. От дивись.

У цю мить в кімнату ввійшов слуга, несучи цілу купу листів та журналів.

— Хіба ж я можу це читати й розмовляти з тобою? Іди владнай усе з пральнею, а тоді поговоримо.

— Ну, гаразд, — нехотя погодився Джо. — Я гадав, що ти просто хочеш спекатись мене, та бачу, що помилявся. Але якби битися насправжки, ти б мене нізащо не подужав. Я б тебе так схопив…

— Добре, ми колись надінемо рукавиці й тоді побачимо, — сказав Мартін, усміхаючись.

— Згода! Як тільки куплю пральню. — Джо простягнув кулак. — Бачиш? Це тобі не жарт.

Коли Джо, нарешті, пішов, Мартін полегшено зітхнув.

Йому стало важко з людьми. Він докладав страшенних зусиль, щоб поводитися з ними ввічливо. Вони його стомлювали, а всякі розмови дратували. Люди його неприємно бентежили, і, ледве привітавшись до них, він уже шукав приводу їх збутися.

Мартін ще довго не читав пошти. Нерухомо сидів у кріслі, і в голові його снували якісь уривки думок, короткі проблиски поринулого в дрімоту розуму.

Нарешті, він випростався й почав переглядати кореспонденцію. Було там з десяток листів, де його просили автографа; далі йшли послання від професійних прохачів та всіляких диваків; один винайшов вічний двигун, другий доводив, що земна поверхня — це внутрішня частина порожньої кулі, третій просив фінансової допомоги, щоб купити південну частину півострова в Каліфорнії і організувати там комуністичну колонію. Чимало листів було від жінок, які хотіли з ним познайомитись, і один такий лист навіть розсмішив Мартіна: до конверта було вкладено квитанцію про оплату місця в церкві — це мало бути доказом побожності і добропорядності адресатки.

Видавці й редактори журналів теж засипали його листами — одні вимолювали в нього книжки, інші рукописи, його бідні, зневажені рукописи, що для їх розсилання поштою він мусив колись нести до заставника останню одежину. Було тут кілька несподіваних чеків з Англії за передрук його творів та аванси за переклади. Його англійський агент повідомляв про договір з німецькими видавництвами на переклад трьох його книжок і що вийшло друком шведське видання, за яке йому, щоправда, нічого не належало, бо Швеція не підписала Бернської конвенції. Було також суто формальне прохання про дозвіл на переклад з Росії, яка теж не була учасником конвенції.

Потім Мартін перейшов до купи газетних вирізок, що надсилало йому бюро, і читав там про себе, про те, якого розголосу набрали його твори. Увесь свій доробок він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його неймовірна слава. Він захопив читачів так само, як і Кіплінг, котрий, бувши тоді близький до смерті, раптом так зацікавив юрбу, що вона шалено накинулась на його книжки. Мартін пригадав, як та сама всесвітня юрба, що читала й вихваляла Кіплінга, не розуміючи в ньому ані слова, через кілька місяців напалася на нього й змішала з болотом. Мартін посміхнувся. Певно, і його через кілька місяців чекає така сама доля. Але він обдурить цю юрбу. Він буде тоді далеко, в південних морях, житиме в очеретяній хатині, торгуватиме перлами й копрою, вутлим човном перестрибуватиме через рифи, ловитиме акул та боніт і полюватиме на диких кіз у горах над долиною Тайохае.

Подумавши про це, Мартін відчув усю розпачливість свого становища. Він ясно зрозумів, що зійшов у Долину Тіней. Все життя його було в минулому; воно в’януло і меркло. Тепер Мартін так багато спав і хотів спати без краю. А колись він ненавидів сон — сон крав у нього коштовні хвилини життя. Чотири години сну на добу обкрадали його на чотири години життя. Як він кляв тоді сон! А нині він кляне життя. Життя стало йому немиле; якесь прикре на смак і гірке. Оце й є для нього небезпека. Життя, що не прагне жити, сходить до свого кінця. Десь на дні душі Мартіна ворухнувся інстинкт самозбереження, і він зрозумів: треба швидше їхати. Оглянув кімнату і жахнувся від думки, що треба пакуватись. Може, краще лишити це насамкінець? Тим часом він піде й купить усе на дорогу.

Надівши капелюх, він вийшов і весь ранок провів у крамницях, вибираючи рибальське приладдя, автоматичні рушниці та всяку амуніцію. Але попит на ринку часто міняється, і він вирішив замовити потрібний йому крам для торгівлі, коли приїде на Таїті. Зрештою, все це можна буде виписати з Австралії. Він буде радий відкласти цей клопіт, бо йому взагалі нічого не хотілося робити. Повертаючись до готелю, Мартін мріяв про своє зручне крісло і мало не скрикнув з пересади, побачивши в ньому Джо.

А Джо був у захваті від пральні. Все вже було влаштовано, і він другого ж дня мав увійти у володіння. Мартін лежав на ліжку, заплющивши очі, а Джо все говорив і говорив. Думки Мартінові були десь далеко, так далеко, що він майже не усвідомлював їх. І лише коли-не-коли примушував себе відповідати приятелеві. А це ж був Джо, якого він колись любив. Але Джо занадто захоплювався життям, і буйний вітер його енергії боляче вражав стомлений мозок Мартіна. Це було важке випробування для його змучених нервів, а коли ще Джо нагадав йому про обіцянку в майбутньому помірятися силами, він мало не застогнав.

— Пам’ятай, Джо, ти повинен завести у своїй пральні ті порядки, про які мріяв у “Гарячих джерелах”, — сказав Мартін. — Щоб ніхто не працював надміру. І ночами теж. Ні в якому разі не наймай дітей. І давай усім добру платню.

Джо кивнув головою і витяг з кишені записну книжку.

— Бачиш? Я всі ці правила виробив сьогодні перед сніданком. Ось послухай.

Він почав уголос читати, а Мартін, притакуючи головою, нетерпляче ждав, коли вже Джо піде собі геть.

Прокинувся він аж надвечір. Поволі прийшов до свідомості, озирнувся навколо. Джо, очевидячки, тихцем вийшов, коли він задрімав. “Це уважливо з його боку”, — подумав Мартін. Потім заплющив очі і знов заснув.

Другого й третього дня Джо був заклопотаний упорядкуванням пральні і не дуже докучав приятелеві, а газети сповістили про від’їзд Мартіна тільки за день до відходу пароплава. Якось у Мартіні знов прокинувся інстинкт самозбереження, і він пішов до лікаря. Той дуже уважно оглянув його, але не знайшов ніякої хвороби. Серце й легені були просто гідні подиву. Кожен орган, як показував огляд, був нормальний і працював справно.

— У вас немає ніякої хвороби, містере Ідене, — сказав лікар, — абсолютно ніякої. Від вас так і пашить здоров’ям, і, щиро кажучи, я вам заздрю. Чудовий організм! Гляньте, яка грудна клітка! З такими грудьми і шлунком вам нема чого боятися. З таким фізичним станом, як у вас, буває один чоловік на тисячу, навіть на десять тисяч. Коли нічого не станеться, то ви житимете сто років.

Мартін упевнився, що Лізі поставила правильний діагноз. Фізично він справді був цілком здоровий. Щось не гаразд було у нього з головою, і порятунку треба було шукати тільки в південних морях. Але все лихо в тому, що перед самим відплиттям у нього пропала охота кудись їхати. Чари південних морів вабили його не більше, ніж буржуазна цивілізація. Думка про від’їзд уже не тішила його, а готування в дорогу страшенно стомлювало. Краще б уже бути на пароплаві й ні про що не думати.

Останній день був для Мартіна тяжкою карою. Прочитавши в ранковій газеті про його від’їзд, прийшли прощатися Бернард Хігінботем з Гертрудою та дітлахами, а також Герман фон Шмідт з Мерієн. Потім треба було закінчити всякі справи, сплатити рахунки і витримати облогу репортерів. З Лізі Конолі він попрощався похапцем біля входу до вечірньої школи. У себе в номері Мартін застав Джо, який цілий день метушився, налагоджуючи роботу в пральні, і не міг прийти раніше. Це переповнило чашу його терпіння, але, міцно вчепившися в бильця крісла, Мартін змусив себе аж півгодини слухати приятеля.

— Май на увазі, Джо, — сказав він, — що ніхто силоміць не прив’язує тебе до пральні. Ти в першу-ліпшу мить можеш продати її і пустити гроші на вітер. Коли вона тобі набридне і тебе знов потягне у мандри, кидай усе до дідька. Живи так, як тобі хочеться.

Джо похитав головою.

— Ні, дякую красненько. Мандри — чудова річ, але якби ще дівчата. Тут уже нічого не вдію, бабієм уродився. Не можу без них жити, а коли блукаєш, то вже мусиш терпіти. Ото, бува, проходиш повз якийсь будинок, а там музика, танці, сміх жіночий, білі сукні, веселі обличчя у вікнах — ех! Скажу тобі, що такі хвилини — то чиста мука! Я страх як люблю танці, гулянки, місячні ночі й усе таке. Це непогано — мати власну пральню, гарну одежину, гріш у кишені. Я вже нагледів собі вчора одну кралю — така, що коли б моя воля, то недовго й до шлюбу. Як згадаю, аж душа співає. Сама вродлива, очі — лагідні, голос такий ніжний, що куди там! Б’юсь об заклад, що буде моя. Слухай, а чом ти не оженишся? З такими грішми можна взяти найкращу дівчину в світі.

Мартін тільки посміхнувся. Йому було дивно, що комусь може закортіти одружитися. Цього він ніяк не міг зрозуміти.

Уже стоячи на палубі “Маріпози”, він побачив Лізі Конолі, що ховалася серед натовпу на пристані. “Візьми її з собою, — стрілила йому думка. — Так легко зробити добре діло. Вона буде безмірно щаслива”. На хвилину Мартін відчув спокусу, але одразу ж і вжахнувся. Його втомлена душа протестувала. Він відійшов од борту й пробурмотів: “Ні, чоловіче, ти хворий, занадто хворий”.

Він сховався в каюту і сидів там, поки пароплав не вийшов у відкрите море. За сніданком йому дали почесне місце праворуч од капітана, і невдовзі він упевнився, що на судні його мають за поважну персону. Але ніколи ще жодна знаменитість так не розчаровувала публіки. Цілий день Мартін лежав у шезлонгу на палубі, дрімотно заплющивши очі, а ввечері рано вкладався спати.

На третій день, трохи очунявши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін придивлявся до них, то більшу відразу відчував. А втім, він розумів, що ставиться до них несправедливо. Визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, психічно обмежені й духовно вбогі. Від розмов дорослих, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно — грали в якісь ігри, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.

Мартін багато спав. Після сніданку лягав у шезлонг, узявши журнал, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, починав дрімати. Коли гонг кликав до столу, він сердився, що його розбудили. Прокидатися було так неприємно.

Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і матроси змінилися від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими грубими й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тупими джентльменами та галасливою молоддю першого класу.

Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.

Мартін ніколи ще не їхав на пароплаві у першому класі. Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної ями, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, людей, які нічого не робили, тільки розважалися під тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер, сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, й марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старий пропав для нього навіки.

Мартін намагався розворушитися, знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і тицьнув йому в руку цілий оберемок листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моралі, і мляво розважав про свою власну ніцшеанську філософію. Кінець кінцем, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей шаленець висловив сумнів щодо існування істини. Але хто знає? Може, Ніцше й мав рацію. Може й справді істини немає ні в чому, і навіть у самій істині. Але мозок у Мартіна швидко втомився, він волів повернутися до шезлонга й подрімати.

Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду його чекало ще гірше лихо. Як-то поведеться, коли пароплав прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовляти крам для торгівлі, знайти шхуну до Маркізьких островів, робити тисячу всяких речей, про які навіть страшно згадати. Кожного разу, як Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже зійшов у Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся. Якби хоч на хвильку злякався, можна було б вернутися до життя. А так Мартін дедалі глибше поринав у пітьму. Звичайні життєві втіхи вже не вабили його. “Маріпоза” опинилась у смузі північно-східних пасатів, але цей п’янкий вітер, дмучи йому в обличчя, тепер дратував його, і він наказав переставити свого шезлонга, щоб уникнути пестощів цього любого колись товариша давніх днів та ночей.

Проте особливо нещасним відчув себе Мартін того дня, коли “Маріпоза” ввійшла в тропіки. Він не міг більше спати. Переситився сном і хоч-не-хоч мусив терпіти сліпучий блиск життя. Снував по пароплаву, не знаходячи собі місця. Повітря було гаряче й вогке, і навіть зливи не могли його освіжити. Життя завдавало Мартінові болю. Він ходив узад і вперед по палубі, аж поки в знемозі падав у крісло, а тоді знов схоплювався на ноги. Примусив себе, врешті, дочитати журнал і взяв у бібліотеці кілька книжок поезії. Але вони не захоплювали його, і він знов починав ходити.

Допізна сидів на палубі, та це не допомагало йому, бо, коли спускався до каюти, заснути не міг. Цей єдиний засіб відпочити від життя уже не діяв. Це було занадто! Він засвітив електричне світло і спробував читати. Одною з книжок були поезії Свінберна. Мартін лежав у ліжку, гортав сторінки і раптом помітив, що читає уважно. Скінчивши строфу, почав читати далі, але одразу ж вернув назад. Поклав розгорнену книжку собі на груди й замислився. Отож-бо. Саме воно! Дивно, що це не спало йому на думку раніше. Він уже віддавна несвідомо йшов цим шляхом, а тепер Свінберн вказав йому найкращий вихід. Мартін прагнув спокою, а тут на нього чекав непорушний спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор. Так, досить широкий.

Уперше за багато днів серце його радісно забилося. Нарешті він знайшов порятунок від своєї хвороби. Він узяв книжку і сповільна прочитав уголос:

Позбувшись життьової мряки,

Бажань, і страху, і надій —

Тоді складаємо ми дяку

Богам у щирості своїй,

Що не повік життя триває,

Що мертвий вже не оживає,

Що й річка стомлена конає,

Віддавшись глибині морській.[32]

Мартін знову глянув на ілюмінатор. Свінберн дав йому до рук ключа. Життя — це лихо, чи радше воно стало лихом, нестерпним тягарем. “Що мертвий вже не оживає”, — так, за це справді варто бути вдячним. Це єдине добродійство у світі. Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном. Але чого ж він чекає? Час рушати.

Мартін підвівся і, просунувши голову в ілюмінатор, глянув униз на молочне шумовиння. “Маріпоза” сиділа дуже глибоко, тож, повиснувши на руках, він ногами торкнеться води. Можна безгучно слизнути у воду. Ніхто не почує. Хлюпнула хвиля й зросила йому лице дрібнесенькими бризками. На губах у нього лишився солоний присмак, і це було приємно. Він навіть подумав, чи не написати своєї лебединої пісні, але розсміявся. Ні, нема коли. Треба поспішати.

Погасивши світло, щоб його не помітили, Мартін почав вилазити в ілюмінатор ногами наперед. Але плечі застряли, і, посунувшись назад, він повторив спробу, міцно притиснувши до тіла одну руку. Пароплав раптом гойднуло, і це допомогло йому. Він вислизнув і повис на руках. Коли ноги торкнулися води, він розтулив руки й занурився в перлисто-піняву воду. “Маріпоза” пройшла повз нього, наче темний мур, де-не-де пронизаний світлими кружальцями ілюмінаторів. Пароплав ішов швидко. Не встиг він подумати про це, як уже опинився далеко за кормою і повільно поплив серед тихого шелесту спіненого моря.

Боніта, приваблена білим людським тілом, штрикнула Мартіна зубами, і він засміявся. Біль нагадав йому, чого він опинився в морі. Заклопотаний своїм наміром, він забув про кінцеву мету. Огні “Маріпози” вже мерхли вдалині, а він усе плив і плив, немов хотів дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль.

Це був несвідомий інстинкт життя. Він перестав плисти, але, тільки вода захлюпнула йому рота, знов запрацював руками, щоб виринути. “Воля до життя”, — подумав він і глузливо посміхнувся. Так, у нього є воля, і досить сильна, щоб одним останнім зусиллям знищити себе й спинити своє буття.

Він став у воді. Глянув на спокійні зорі і випустив з легенів усе повітря. Швидким і дужим рухом рук та ніг піднявся трохи над водою, щоб з більшою силою пірнути, а тоді послабив м’язи і, мов біла статуя, став опускатися вглиб. Він почав вдихати воду, глибоко й поволі, як вдихають наркоз. Та коли вода почала його душити, він несамохіть заворушив руками й ногами і виплив на поверхню, під ясне зоряне світло.

“Воля до життя”, —знову подумав презирливо, марно силкуючись не вбирати повітря в напружені легені. Ну, гаразд, він спробує новий спосіб! Він набрав повні легені повітря, щоб вистачило його надовго. Тоді пірнув головою вниз і поплив, натужуючи всю силу й волю. Він поринав глибше й глибше. Розплющеними очима стежив за примарним фосфоричним слідом, який лишали боніти. Мартін сподівався, що вони не кинуться на нього, бо це послабило б напруження його волі. Риби таки не зачіпали його, і він ще встиг навіть подякувати життю за цю останню ласку.

Все глибше й глибше занурювався він. Руки й ноги німіли і вже ледве рухалися. Він знав, що опинився дуже глибоко. Тиск на барабанні перетинки ставав нестерпним, у голові гуло. Він втрачав рішучість. Неймовірним зусиллям волі змусив себе поринути ще глибше, і раптом усе повітря одним вибухом вирвалося у нього з легенів. Крихітні бульбашки ковзнули йому по щоках, очах і швидко помчали вгору. Тоді почалися муки задухи. Але своєю напівпригаслою свідомістю він зрозумів, що цей біль — ще не смерть. Смерть — то не мука. Це було ще життя, останні його корчі, останній його удар.

Руки й ноги Мартінові знов забили по воді, спазматично й знесилено. Але пізно — він ошукав і їх і ту волю до життя, що наказувала їм рухатись. Мартін був уже занадто глибоко. Він уже ніколи не випливе на поверхню. Йому здалося, що він безвільно лине по морю мінливих видив. Райдужні барви оточували його й сповивали, і він немов купався в них. Але що це? Наче морський маяк. Ні, це у нього в мозку спалахнуло яскраве біле світло. Воно спалахувало щоразу швидше. Розкотився протяглий гуркіт, і йому здалося, що він летить кудись униз широкими безкраїми сходами. І раптом десь на дні він упав у пітьму. Це все, що Мартін зрозумів. Він опинився в безмежній пітьмі. І тої миті, як він це збагнув, свідомість його назавжди згасла.

ПОЕТ ЛЮДСЬКОЇ МУЖНОСТІ

“Перше ніж писати, треба жити”. Ці слова Сент-Екзюпері стосовні не тільки до окремої людини, а й до цілих народів, цілих літератур, і то більше, ніж у банально-хронологічному розумінні. Американському народові треба було вже мати за плечима кількасот років нелегких історичних змагань — боротися з дикою природою, скидати владу метрополій, з мішанини вихідців із десятків країн утворювати етнічну й духовну цілість, — перше ніж він спромігся на власне слово у царині культури. Ця специфіка розвитку американської цивілізації, звісно, не могла не накласти певного відбитку на формування американців як нації, зокрема затримуючи вихід американського письменства з-поза європейського (а властиво англійського) духовного впливу. Довгий час — до середини і навіть до кінця XIX століття — те, що називалось американською літературою, становило переважно провінційну копію заокеанського (по-нашому б сказати: передокеанського) пожиточного читва, про яке не дозволено було забувати, що воно саме повчальне, красиве і цнотливе. Показовою є доля тих окремих яскравих талантів, що випереджували свій час і свою країну: Фенімора Купера літературна Європа сприймала куди серйозніше, ніж батьківщина, Едгара По та Уолта Уїтмена також уперше оцінили в Європі, а Германа Мелвіла, може, найамериканськішого письменника XIX століття, відкрито щойно у двадцятому.

Показовими є і шляхи, якими йшло визрівання великої літератури в цій країні. Америка не мала тієї вирафінованої спадкової аристократії, що була в Європі, і здебільшого з-посеред найкращих, найшляхетніших представників якої аж до XIX століття включно вербувалися речники й творці справжньої реалістичної літератури, що ставали над упередженнями свого стану і голосили мистецькі істини прийдешнього. Для Америки натомість дуже конкретного значення набувала часова послідовність життя і писання. Ті американські письменники, що не сахалися правди дійсності у своїх творах, добре її знали із свого власного життя. Мелвіл, Уїтмен, Марк Твен, О’Генрі — кожен з них добряче скуштував життєвої терпкості, перше ніж прийшов до голосу в письменстві. Не винятком був і Джек Лондон.

Молодість Америки, країни, що формувалася десь лишень протягом кількох поколінь, породила специфічні ідеали — коли людина, здається, геть усього може досягти власними зусиллями, але досягти для того, щоб присвоїти собі, саме собі, і цим задовольнитись. Уже тут починалась та трагічна американська колізія між великою романтичною мрією і заземленим її здійсненням, коли матеріальний успіх завершувався заспокоєнням або гірким розчаруванням, коли рух змінювала зупинка і наставав кінець. На цю неминучу розбіжність солодкої правди ілюзій і солоної правди дійсності не раз указували найкращі американські письменники, попередники й сучасники Джека Лондона. І цією ж таки розбіжністю пояснюється чимало вершин та низин у житті і творчості самого Лондона.

Народився Джек Лондон 1876 року у Сан-Франціско в незаможній родині. Хлопець змалку почав самотужки здобувати шматок хліба. Школу він знав тільки початкову — дитинство його скінчилось у 10 років, коли в час, вільний від школи, вранці й увечері, він бігав продавати газети. Підрісши, Джек кілька місяців працював на консервній фабриці (по кільканадцять годин на добу). Не витерпівши тієї каторги, п’ятнадцятирічний хлопчина перекинувся до “романтичнішої” справи — це ж Сан-Франціско, бухта і неосяжний океан удалині! — пристав до гурту “устричних піратів”, що потайки ловили устриць на чужих обмілинах та й контрабандою не гребували. Джек одразу зажив собі слави неабиякого зуха, — доброго товариша, як до бійки, так і до чарки. Потім — служба в рибальському патрулі, який охороняв устричні обмілини від тих самих “піратів”, а тоді плавба матросом на шхуні “Софі Сатерленд”, що вирушила в Берінгове море по котики. Семимісячне плавання було суворим іспитом для хлопця: раз, що праця матроська не з легких, а друге, що він мусив кулаками завойовувати собі права та повагу між команди. Вперше юнак запізнався і з широким світом, побував у Японії.

Повернувшись до Сан-Франціско, Джек іде працювати на джутову фабрику, а у вільний час гарячково береться до самоосвіти. Тоді ж, 1893 p., вперше з’являється його ім’я в друкові (газетний нарис “Тайфун біля японських берегів”). Але це ще зовсім не було народженням письменника. Отже, Лондон працює за кочегара на електростанції, далі він і чорнороб, і безробітний, а 1894 р. пристає на який місяць до “війська генерала Келлі”. То було ніяке не військо і ніякий не генерал, а просто кількатисячний загін безробітних, що через усю країну простував до столиці, Вашінгтона, в надії спонукати уряд до якихось радикальних заходів проти струсу економічної кризи. Надія та, звісно, й не могла справдитись, але для Лондона повчальним було безпосереднє прилучення до великої робітничої армії, об’єднаної спільною метою, хоч його чи не більше тут приваблювала пригодницька романтика: Пригода все життя була великою Джековою мрією. Напівдороги Лондон відстав од “війська Келлі” і перекинувся у “гобо”-блукача — тисячі таких волоцюг снували тоді країною, підживлюючись де випадковим заробітком, а де й жебрами.

Після цих блукань (пізніше змальованих у книжці “Дорога”, 1907) Лондон гостро відчув своє письменницьке покликання і з неймовірною наполегливістю заходився осягати таємниці художнього слова, разом з тим прискорено опановуючи курс середньошкільної освіти. І весь час його мучила неможливість повністю віддатися творчості — безгрошів’я раз по раз засновувало юнака в ярмо надсильної фізичної праці. Певно, і через це теж, коли рознеслася звістка про багатющий золотодайний пісок Клондайку на далекій Алясці, Джек і собі спокусився. З несповна річного побуту на Великому Юконі (1897—1898) золота Джек Лондон, однак, не виніс. Але свій золотий Клондайк він знайшов таки на Алясці: багатющий запас вражень, доповнюваних дедалі більше фантазією та розповідями очевидців, стався йому за невичерпне творче джерело. Він пише одне по одному північні оповідання, об’єднані згодом у збірки: “Вовчий син” (1900), “Бог його батьків” (1901), “Діти морозу” (1902) та інші. Ці твори врешті видобуваються на сторінки преси, приносять авторові гонорари і впоюють його славою. До життя Аляски Лондон ще не раз вдаватиметься у своїй творчості, зокрема в знаменитих анімалістичних повістях “Поклик предків” та “Білозуб”, і часто в безпосередності людських стосунків там, під злудним сонцем півночі, віднаходитиме він віру в людину.

З Аляски, де точилася немилосердна боротьба за золото, де життям перевірялася щирість людських взаємин, — з цієї Аляски виніс Лондон пізнання душі людини. Правда, щось безпосереднє, сказати б — дитинне було в цьому пізнанні: добро й зло розпадалося на взаємозаперечні полюси, а боротьбу між цими протилежними засадами сприймалося як щось чисто зовнішнє. А проте

Лондонів світ півночі аж до терпкості реальний, його герої, попри деяку умовність їх індивідуалізації, переконливо живі. Бо в боротьбі з суворою природою — те, що ця боротьба точилася саме за золото, часто-густо відступало на другий план — людина шукала якогось іншого, реального, але не такого опрозеного, як у Штатах, здійснення своїх ідеалів. І часто їй здавалося, що цього вона досягає — насамперед своєю чесною мужністю, фізичною та моральною своєю повноцінністю. Але чи ж такий екзотичний вихід можливий для людини взагалі?

Пильні студії соціально-філософської літератури, — в тому числі й Маркса, — очевидно, посилювали в Лондоні цей здоровий сумнів і допомогли молодому письменникові побачити в робітничому класі Америки, що саме тоді активізується організаційно та ідейно, ту суспільну силу, яка прагне до універсального вселюдського виходу, виходу, при якому ідеали людини не обтинатиме дух приватної власності. Джек Лондон стає членом щойно виниклої Соціалістичної партії і найупливовішим її оратором у Каліфорнії. Відданість власній творчості й громадська активність дають Лондонові жадану повноту життя, перекидають місток між Мрією, що часто для Лондона ототожнювалася з Пригодою, та реальним Ділом.

Новим успіхом Лондона — оповідача й психолога — був роман “Морський Вовк” (1904). Пригодницька морська романтика забезпечила цьому творові тривалу популярність між читачів, тоді як критика, визнавши роман за вияв “рідкісного й оригінального таланту”, далеко не зразу виловила його філософський підтекст. Трагедія власника й капітана шхуни Вовка Ларсена, дужої тілом і розумом людини, що протистоїть іншим людям, ставши самодержавним диктатором на своєму судні і відтак внутрішньо розклавшись, — переконливий доказ того, що базувати свої ідеали на невірі в людину — ніякий для людини не вихід.

В наступні роки як революційний критицизм Лондонової публіцистики, так і цькування вже відомого, а надто в робітничих колах, письменника з боку буржуазної преси сягають вершини. Лондон чимало роз’їжджає по країні, провадить активну пропагандистську діяльність. Відомий американський письменник Е. Сінклер згадував про Лондона того часу: “Він здавався нам молодим богом, білявим північним богом із сяйвом круг голови. Голос, що він підносив в обороні пригноблених, лунав як сурма”. Виступаючи здебільшого перед буржуазною аудиторією, Лондон не встидається просто в очі владарям світу кидати слова їдучої правди: лицемірна поміркованість була йому не менш чужа, як і лицемірна бездіяльність, що за нею часто криється мовчазна співучасть у соціальних злочинах.

Могутнім закликом до суспільного пробудження демократичної Америки, закликом і пересторогою, став соціально-утопійний роман Джека Лондона “Залізна п’ята” (написаний 1906 p., виданий 1908). Цей твір, де йдеться про майбутнє робітниче повстання проти диктатури плутократії, має виразний політичний характер — він і стилем близький до тогочасної публіцистики Лондона, та й зовсім не претендує на психологічну пластичність героїв. Сила роману в іншому — в застереженні людства перед загрозою тоталітаризму, коли робітничий клас буде зведено до рівня модернізованих рабів, а людську особу знівельовано до стадної одиниці.

1907 р. Лондон вирушає в дворічну подорож по Тихому океану на власній яхті “Снарк”. На борту цього судна він пише, поряд з іншими творами, “Мартіна Ідена” (1909). Віддаленість від американської дійсності, мавши свої негативні наслідки, — Пригода і Діло тепер уже розходяться для Лондона, — у певному розумінні, одначе, навіть загострює проникливість художникового зору, коли він свою власну приреченість втілює у постаті головного героя цього роману.

В останній період життя (1910 — 1916) глибшають суперечності і в житті, і в творчості Джека Лондона. Слава його облітає Америку й Європу, з ним тепер і преса носиться (це вже вигідніше, аніж цькувати); він особисто по-давньому щирий і товариський, у його домівці в Каліфорнії завжди гамірно і людно, але щось непевне діється в душі самого письменника, настигає якась криза.

Одну за одною осягав Лондон свої мрії: була слава, були гроші, була щира подруга життя, був свій райський куточок на землі — маєток у мальовничій долині Глен-Елен, була подорож на омріяні острови півдня — у кого в житті так казково здійснюються юнацькі мрії? — а проте всі ці осягнені мрії все більше застували якусь іншу Мрію, — життєво важливу, велику, яку завше досягаємо і яка завше лишається недосягненна. Слабшають зв’язки письменника з робітничим рухом, аж до того, що за кілька місяців перед смертю він пориває з Соціалістичною партією, боляче переживши втрату нею революційного духу. Та й сам Лондон, втягнений у грошоробну машину американської книговидавничої індустрії, втрачав цей дух, втрачав свої ідеали і реальні опори в житті й мистецтві. Творчість дедалі менше була для нього джерелом утіхи й дедалі більше ненависним ярмом, яке він тягнув заради амбіції та матеріального добробуту. Багато сторінок у його останніх творах позначено цією гангреною “мистецтва задля грошей” (“Серця трьох” та інше). Щоправда, і в цей час він пише низку чудових творів. Це, зокрема, значна частина його тихоокеанських творів (збірки “Південноморські оповідання” — 1911, “Син сонця” — 1912 та ін., роман “Міжзоряний мандрівник” — 1915) і насамперед — оповідання “Мексіканець” (1911). Герой “Мексіканця”, хлопчина Феліпе Рівера, перемагає на рингу сильніших противників, бо його порушує страшенна ненависть до загарбників батьківщини, до “благодійних старших братів” — американців; його революційні ідеали в гармонійній єдності з його життям. А тим часом сам Лондон — і як художник, і як людина — і далі губить великі життєві ідеали. І коли він зрозумів безповоротність цієї згуби, його дужа воля сказала йому вийти з життя. В 1916 році Джека Лондона не стало.

Читачеві, котрий бодай у загальних рисах ознайомився з Лондоновим життєписом, ясно, що в “Мартіні Ідені” чимало від Джека Лондона в реальному його житті. А проте це не просто автобіографічний роман. Мистецький і філософський діапазон цього роману далеко ширший за рамки конкретного життєпису (Лондона чи Ідена) і навіть за часові та національні рамки (капіталістичної Америки з межі століть). Конкретні зовнішні обставини зробили постать Мартіна Ідена реально вкоріненою в життя, а внутрішня колізійність роману (людина та її ідеали; художник і суспільство) надала цьому образові довготривкої соціально-психологічної типовості. Проблема таланту тільки набуває особливої гостроти й переконливості, коли талант цей пробує виіснувати, вибитись і перемогти в буржуазно-міщанському суспільстві, лицемірна моральність якого геть усе виважує міркою чужої думки, втіленої в грошах, і де незрозуміла щира краса, коли вона не підсолоджена, а нова думка неприйнятна, бо вона, як завжди, небезпечна.

Мартін Іден, незграбний хлопець з обвітреним обличчям, що перевальцем уступає до вітальні Морзів, одразу привертає наші симпатії; спершу ми тільки співпереживаємо його вайлуватість і недорікуватість, а далі — починаючи відчувати фізичну його снагу, щирість його душі, його добрість і залюбленість у красу, його первозданну сприйнятливість, його працьовитість і завзяття в простуванні до мети — ми вже й захоплюємось ним. І нічого дивного, що котрийсь із нас може взяти собі за приклад наполегливість Мартінову, його самодисципліну й витримку. Навіть його гарячкові обстоювання індивідуалізму дужої людини, що має упокорити навколишнє буржуазне стадо, — тепер уже сприймається з певною дозою недовіри, як хлоп’яче перебільшення. Ми ж пам’ятаємо, що Мартінові, коли він у лице містерові Морзу та судді Блаунтові виголошує свою “ніцшеанську єресь”, лише 23 роки. Перед ним усе ще могло б бути попереду — і творчі злети, і світоглядне дозрівання. Біологізм Спенсера, котрий Дарвінову теорію природного добору переносив на людське суспільство, індивідуалізм Ніцше і його зневага до людської громади — адже для справжньої душі Мартіна це тільки перехідне. Об’єктивно і Спенсер, і Ніцше допомогли Іденові: перший тим, що дав ключ до систематизації знань, хаотично й рвучко набутих, а другий тим, що скріплював у Мартіна віру в самого себе, ту віру, яку силкувалося підірвати в Мартіні міщанське оточення, ненавидне і йому, і Ніцше. Але все-таки для Мартіна це тільки етапи зростання. Коли в свято Мартін не може піти в гості до коханої дівчини, бо за всі свої гроші він викупив у полісмена корів бідної Марії Сільви, то це вчинок аж ніяк не ніцшеанський, хоч для Мартіна саме характерний. Недурно ж він зауважує, що “легко говорити про якусь абстрактну категорію рабів, але не так легко прикладати ці теорії до своїх близьких”.

Дорога Мартіна Ідена починається з гострого пориву до освіти, вперше відчутого в домі Морзів, де так багато книжок і картин, де всі розмовляють незвичайно вишуканою мовою, де панує витонченість у думках і стосунках. Стати впорівень із цим світом — ось мрія Мартінова. Але поступово шори ілюзії спадають, і виявляється, що можна й при знаннях та званнях бути обмеженим, нечесним, а то й нещасливим. Це останнє відкриття боляче вдарило Мартіна: людина цільної натури, він занадто багато вимагав від книжок, хоч сам не мав і дрібки тверезого скепсису, що допоміг би йому сприймати світ більш відпружно.

Від кохання до Рут у Мартіні розпукується брунька творчості — потяг до краси, притаманний йому, жадає втілення в слові. Мартін поривається творити заради Рут, прагне завоювати її своєю творчістю. Але крок за кроком ця “звійна” істота маліє в Мартінових очах, появляючи свою справжню марність людини, скутої “кайданами гнилої моралі”. Певна “випадковість” їхніх взаємних почуттів — адже і Мартін для Рут перший юнак, що її вразив, і Рут для Мартіна перша жінка з великого світу — ще й прискорює наростання кризи. Отже, і кохання теж не стало провідником до щастя.

Творчість? Але тут було ще складніше. Мартін вірить у себе, в своє письменницьке покликання і вперто змагається із зовнішнім світом, проте якраз у найкритичніший момент випробування, коли з крахом кохання збіглося в часі “зовнішнє” визнання Мартіна, визнання його як письменника, — ця віра скрихла: занадто-бо великою мірою перетворив Мартін свою “мистецькість” на засіб. А мистецтво безкарно не дозволяє так собою гордити. Слова Брісендена “радість поета в самій творчості, а не в досягненні успіху” не стали вповні Мартіновим кредо, хоч і зрадити себе, стати ремісницьки холодним постачальником ринкового краму Мартін теж не міг. Він був забагато і водночас замало художником: у цьому, може, найглибша причина трагедії Мартіна Ідена. І заразом — повчальний урок для кожного.

Бо в житті кожен зазнає аналогічних духовних криз — розпаду по-юнацькому простолінійних ілюзій, на зміну яким має прийти твереза зрілість, згармонійована із складною діалектикою дійсності. Тільки що не кожному ця гармонійність легко дається, якщо взагалі дається. І ще рідше спромогаємось ми на Іденову твердість та безкомпромісність у разі невдачі.

Спрощенням було б бачити трагізм Іденової постаті лише в тому, що, мовляв, він одірвався від робочого люду, з якого вийшов, а тоді, розчарувавшись у буржуазних чеснотах і культурі, наклав на себе руки. Це все правда, але у тім-бо й річ, що повернутись до колишнього рівня спілкування з простолюдом він уже не може, і навіть не тому, що уліг якимось нездоровим поглядам, а тому, що незрівнянно піднісся духовно, і давнішої товариськості та людяності вже було б йому замало. Мартін відчував, що різниця між усякими адвокатами й фінансистами та робітниками, з якими він знався раніше, тільки в їжі, одягу, житлі і що й одним, і другим “бракувало того важливішого, що він знаходив у книжках і відчував у собі”. Він знав, що “й сестра, і Морзи були тільки верстовими стовпами на його шляху”. Отож Мартін мусив бути самітний (“Я веду свою битву самотою”, —в 1898 році писав Джек Лондон у листі до Мейбл Еплегарт, прототипу Рут Морз), — хіба що він знайшов би собі дорогу до правдиво мистецької чи радикальної інтелігенції, до соціалістів, куди його марно підштовхував Брісенден. Але як не стали тривким ідеалом у Мартіновім житті ні освіта, ні кохання, ані творчість, так само забракло йому й опори в інших людях, у народі. Індивідуалізм допоміг йому вистояти, індивідуалізм його і занапастив.

Трагедія Мартіна Ідена ще й у тому, що стадне “царство гендлярів і крамарів” узагалі не має місця для поета, носія нового, незвіданого, а тим самим і крамольного, і ворожого… Мистецтво з природи своєї протипоказане такому світові, а митець не терпимий у ньому. І він там — одинак, за винятком моментів, коли його закидають камінням або спалюють на вогнищі. Щоправда, новіші часи винайшли “гуманніші” (чи то пак “гумовіші”) способи його вбивати — славою, грішми, жінками, посиленим попитом на його продукцію, — але суть від того не змінилася. Зрештою, і сам Лондон підтверджує слушність цієї глибинної ідеї, коли в невеликій п’єсці “Перший поет” (1910) змальовує ситуацію з первісного світу: під’юджуване кровожерним своїм ватагом, дике плем’я радісним виттям вітає вбивство першого поета, такої ж примітивної людини, як і вони всі, тільки що та людина піднесла голос проти владаревої волі.

Образ Мартіна Ідена, центральний у романі, не зводить, однак, до рівня простого тла інші образи з різних шарів суспільства. Рут Морз, — ця “нікчемна самичка” (як назвав її Брісенден, поет і цинік), не здатна ані до самостійної думки, ані до самостійного вчинку, — батько й мати Морзи, містер Бетлер, суддя Блаунт і все їхнє великоміщанське коло, а багато нижче — Бернард Хігінботем І Герман фен Шмідт, які від Морзів різняться тільки тим, що не дуже вміють маскувати поволокою “культурності” свою тупість і хамство, —все це світ, де панує фальш та лицемірство. І якщо Й живе ще десь чистота людських почуттів і стосунків — так це в лоні матеріально упосліджених, як-от Марія Сільва із своїми дітлахами, Лізі Конолі, щиро й до кінця віддана Мартінові, пральник Джо, що став волоцюгою і в тому був знайшов свою волю… А між першими та другими —соціальна й духовна прірва, і така ж прірва між ними обома та Мартіном.

У “доброзвичайній” американській літературі поширений образ такого собі self made man’a, людини, що тільки коштом власних зусиль вибилась із суспільних низин. Власне, оскомний для Мартіна містер Бетлер у романі — один із цих добродіїв. Шкода й говорити, що такі виглянсовані постаті не можуть не бути неправдиві, несучи читачеві облудну віру в те, що кожен при належній роботящості та сумлінності може “доскочити успіху”. Натомість Мартін Іден — це справді та людина, що сама себе піднесла на високий рівень духовного буття. Він має не тільки сміливість думати по-своєму, не згідно з оточенням і панівною більшістю, а й далеко важливішу письменницьку та громадянську сміливість — відкрито висловлювати свою думку — чи то в домі Морзів, чи то в клубі соціалістів. А це теж талант, і не менш рідкісний. Іденові чужий “темний і поплутаний Психологізм”, він не вдається до марних сльозливих розважань над бідолашністю своєю, як зробив би не один з його європейських однодольців; вихід він бачить і неухильно до нього прямує — в активному діянні, в доланні перешкод, у боротьбі. (Тому навіть самогубство героя не сприймається як песимістичний фінал: Мартін виходить із гри без усякого скімлення, він свідомо так вирішив і свідомо так вчинив. Це високе завершення мужньої трагедії. ) Оцей лейтмотив дії, чину, в якому опосередковано відбилися і молодість народу (американського), і молодість класу (робітничого), — одна з найприкметніших і найпривабливіших тенденцій в усій творчості Джека Лондона. Така ідея руху і діяння цікава ще й тим, що допомагає сприймати в суто діалектичному висвітленні поняття мрії, ідеалу, мети — як поняття динамічне, що самоздійснюється в русі, в дії, і ніколи — поза рухом. І це велика ідея: неперервність людської мрії.

Джек Лондон був героїчною постаттю, що мужньо виборювала саму себе, свою цілісність з драговини притупних злиднів унизу й задушливого переситу вгорі. У своїх творах письменник також обстоював високу людяність активного чину й героїзму. Іноді, не в міру захоплюючись, він протиставляв дужу людську особистість іншим людям, як в оповіданнях “Північна Одіссея” або “Вовчий син”; часом він одразу піддавав осудові суперменство, коли вже воно було доведене до крайньої міри протилюдяності (“Морський Вовк”). Але ж “білява бестія” в Лондона — це не тільки Вовк Ларсен: це також і Елам Гарніш з роману “Буйний День” (1910) — надзвичайно симпатичний образ клондайкського короля, що даремно потикається з приписами північної чесності до вовкулак великого бізнесу Америки; це також і Ернест Евергард (“Залізна п’ята”) — “з тією тільки поважною різницею, що він віддав своє серце демократії”. Певними рисами індивідуалістичної винятковості наділено і Мартіна Ідена.

Це йому щось уймає, Мартінові Іденові, робить із нього деякою мірою “самітного вовка”, але ж і додає також: кращими рисами небуденної своєї натури він войовничо обстоює право людини й художника на самобутність, не зведену до спільного знаменника безликості.

Якраз цей аспект творчості Джека Лондона дуже важливий. І якраз у цьому, в пошуку позитивного ідеалу, позитивної особистості, в пошуку героїчного і утвердного в житті, полягає новаторство письменника в американській літературі.

Не важко помітити певну “сировинність” стилю Лондонових творів, подекуди композиційну розпорошеність, прояви мелодрами, де-не-де відгомони наївних уявлень про цивілізаційну місію білої людини, сліди зле перетравлених суперечливих теорій. Самоуцтво, уривковість освіти, при всій глибині й проникливості його розуму, незрідка прикро разять у творах Лондона. А проте всі оці хиби й недотяги сприймаються як щось зовнішнє, навійне, прихідне і прохідне: Джек Лондон щоразу — це щось глибше й життєвіше. Бо в ньому знайшла вияв дужа людська воля до життя і до змагань, через нього промовляло одвічне прагнення людини бути цільною, чистою і безкомпромісно випростаною. Певно, саме цій обставині й завдячує Лондон свою популярність у широкому світі, і досі ще ніким з американських письменників не перейдену.

РОСТИСЛАВ ДОЦЕНКО

«Мартін Іден» Примітки

Давід Рікардо (1772 — 1823) — видатний англійський економіст, ідеолог промислової буржуазії.

Адам Сміт (1723 — 1790) — англійський економіст, один з найвидатніших представників класичної буржуазної політичної економії.

Джеймс Мілль (1773 — 1836) — англійський буржуазний економіст, публіцист і філософ — ідеолог лібералізму.

“Хто йде один, той буде перший” — Слова з твору Р. Кіплінга “Переможці”.

Герберт Спенсер (1820 — 1903) — англійський філософ-ідеаліст, соціолог, психолог.

Іммануїл Кант (1724 — 1804) — видатний німецький філософ, зачинатель класичного німецького ідеалізму.

Джордж Роменс (1848 — 1894) — англійський біолог, прихильник Дарвінової теорії еволюції.

“In Memoriam” — Поема англійського поета Альфреда Теннісона (1809-1892).

Джон Фіске (1842—1901) — американський буржуазний історик і соціолог, автор багатьох праць з історії США.

Елізабет Баррет (1806 — 1861) — англійська поетеса, одружилася проти волі своїх батьків з Робертом Браунінгом, який був на шість років молодший за неї.

“Португальські сонети” — цикл любовних поезій Елізабет Браунінг.

Золоті Ворота — протока, яка з’єднує затоку Сан-Франціско, одну з найбільших природних гаваней світу, з Тихим океаном.

Тамалпайс — гора на північному заході від Сан-Франціско.

Галон — міра об’єму рідких і сипких тіл в Англії та США. В Англії — дорівнює 4, 546 літра, в США — 3, 785 літра для рідин і 4, 405 літра для сипких тіл.

Таро (гав. ) — тропічна багатолітня рослина. Культивується в тропіках і субтропіках, головним чином у Східній півкулі; в Океанії є одним з основних харчових продуктів для тубільного населення.

Сакраменто — адміністративний центр Каліфорнії.

Метью Арнольд — відомий англійський критик кінця XIX століття.

Цірцея — в грецькій міфології німфа-чарівниця. Дочка Геліоса і Персеїди. За міфом, вона нібито перетворила супутників Одіссея на свиней, а його самого тримала цілий рік на своєму острові Ея.

Генрі-Мортон Стенлі (справжнє ім’я та прізвище — Джон Роуленс; (1841 — 1904) — американський мандрівник та журналіст, дослідник екваторіальних районів Африки. Завзятий поборник колоніальних загарбань в Африці.

Август Вейсман (1834—1914) — німецький біолог. Основоположник метафізичного вчення про безперервність і незмінюваність “зародкової плазми”.

Рядки з вірша Генлі “Invetus” (“Непереможений”).

Джон Кітс (1795 — 1821) — англійський поет-романтик. Гуманізм, матеріалістичне розуміння природи, певний радикалізм поглядів і протести проти потворності англійського буржуазно-дворянського суспільства наблизили Кітса до революційних романтиків.

Діана (Артеміда) — одно з найважливіших божеств стародавньої Греції. У місті Ефесі був знаменитий храм Артеміди. 356 р. до н. е. Герострат спалив його.

Монізм — філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиного начала — матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм).

Фрідріх Ніцше (1846 — 1900) — німецький реакційний філософ-ідеаліст, один з ідеологічних попередників фашизму.

Артур Шопенгауер (1788 —1860) — німецький філософ-ідеаліст, один із засновників волюнтаризму.

Ернст Геккель (1834 — 1919) — німецький біолог-еволюціоніст, пропагандист дарвінізму.

Джордж Берклі (1685-1753) — англійський філософ, представник суб’єктивного ідеалізму, епіскоп, один з найлютіших ворогів матеріалізму й атеїзму.

Девід Юм (1711 —1776) — англійський філософ-ідеаліст, історик і економіст. За своїми філософськими поглядами Юм — представник суб’єктивного ідеалістичного напрямку в філософії, прибічник скептицизму й агностицизму.

Джон Локк (1632 —1704) — англійський філософ, ідеолог англійської буржуазної революції XVII ст. У своїй головній філософській праці “Дослід про людський розум” (1690) Локк доводив, що весь духовний світ людини, її почуття, поняття, наукові і морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об’єктивної дійсності,

Онтологія — галузь філософії, що вивчає загальну теорію буття, характер і структуру дійсності.

Томас-Роберт Мальтус (1766 —1834) — англійський реакційний економіст.

“Старий блукач, він скаржиться так гірко — Усе життя — це помилка й ганьба” — з вірша Генлі “Чекання” (цикл “У шпиталі”).

Станса із вірша Свінберна “Сад Прозерпіни”.