«Мартін Іден» РОЗДІЛ XV
— Перший бій дано, —сказав Мартін через десять днів, дивлячись у дзеркало. — Але буде ще й другий, і третій, і так без кінця-краю, аж поки…
Не докінчивши речення, він роззирнувся по вбогій кімнатці і спинив сумний погляд на купі повернутих рукописів, які в довгих конвертах лежали в кутку на підлозі. Йому ні за що було купити марок на дальші їхні подорожі, і за тиждень рукописів назбиралося чимало. Ще скількись надійде завтра й післязавтра, і зрештою повернуться всі. А він не матиме змоги розіслати їх знову. Вже цілий місяць він не платив за прокат машинки, бо грошей ледве ставало, щоб розраховуватися щотижня з Хігінботемом та з посередницьким бюро по найму.
Мартін замислено подивився на забризканий чорнилом стіл і раптом відчув ніжність до нього.
— Любий, давній друже, — промовив. — Скільки щасливих годин проминуло коло тебе, і ти завжди був вірним товаришем. Ти ніколи мене не цурався, ніколи не ображав незаслуженими відмовами, ніколи не нарікав, на надмірну працю.
Він сперся на стіл руками і поклав на них голову. Щось підступало до горла, хотілося плакати. Пригадалась перша в його житті бійка, коли він, шестилітній хлопчик, весь у сльозах, відбивався кулаками від старшого на два роки супротивника, що гатив його куди попало й довів до повної знемоги. Пригадалось, як дико закричала юрба хлопчаків, коли він врешті упав на землю, а з носа йому юшила кров, і з підбитих очей котилися сльози.
— Бідне хлоп’я, — пробурмотів він. — І тепер тобі не менш перепало. Знову тебе добряче відлупцювали. Лежиш і не ворухнешся.
Картина першої бійки ще стояла йому перед очима, а за нею йшла довга шерега бійок, що були пізніше. Через півроку Масна Пика (так звали його ворога) знов набив його, але цього разу й він підбив йому око. А це ж було не так просто! Перед ним промайнули одна за одною всі їхні сутички, і завжди він був переможений, а Масна Пика — переможець. Та Мартін жодного разу не втік. Згадка про це підбадьорила його. Він завжди стійко тримався до кінця, хоч би й як йому прикро доводилось потім. Масна Пика бився, як чорт, і ніколи не мав милосердя. Але Мартін не відступав. Держався попри все!
Далі Мартін побачив вузенький провулок між двома рядами ветхих будиночків. Край провулка стояла одноповерхова цегляна будівля, звідки долинав ритмічний стукіт машин, що друкували газету “Вісник”. Мартінові було тоді одинадцять років, а Масній Пиці — тринадцять, і обидва вони продавали цю газету. Там вони й зійшлися при друкарні. Масна Пика, звісно, знову причепився до нього, і вмить почалася бійка, яка скінчилася внічию, бо за чверть до четвертої розчинилися двері експедиції і юрба хлопчаків кинулась по газети.
— Я відлупцюю тебе завтра, — пообіцяв йому Масна Пика, і тоді Мартін, стримуючи сльози, тремтливим голосом пролепетав, що він завтра чекатиме його тут.
Другого дня Мартін біг із школи щодуху, щоб прибути на місце бою першим, і випередив Масну Пику на дві хвилини. Хлопці підбадьорювали його, давали поради, вказували на його хиби і обіцяли перемогу, якщо він їх слухатиметься. Але такі самі поради хлопці давали й Масній Пиці. Ну й утішилися вони того дня їхньою бійкою! Мартін на хвилину урвав свої спогади і заздрісно подумав, як цікаво було дивитись на них двох, Мартіна й Масну Пику. Бійка та тривала без перерви півгодини, аж поки відчинилися двері експедиції.
Так спливало перед Мартіном його дитинство, ця щоденна біганина із школи до друкарні. Він не міг швидко бігати, бо від безперервних бійок став незграбний і неповороткий. Руки, що відбивали безліч ударів, були по лікті чорні від синців. Рани на тілі подекуди ятрилися. Йому ломило руки й ноги, спину, ломило все тіло, а голова була важка, мов свинцем налита. У школі він не грався і не вчився. Навіть висидіти цілий день за партою було для нього мукою. Здавалося, вічність минула, відколи почалися ці щоденні бійки, а в майбутньому, немов якийсь нескінченний кошмар, ввижалися такі самі бійки. “Чому я не можу подужати Масну Пику?” — часто думав він. Це одразу поклало б край його мукам. Але ніколи не спадало йому на думку здатися й визнати, що Масна Пика дужчий від нього.
Отак змучений тілом і душею, але навчаючись великого терпіння, плентався він до друкарні, щоб зустріти там свого вічного ворога Масну Пику, який теж був змучений і так само волів би припинити бійки, коли б не ватага хлопців-газетярів, що повсякчас під’юджували перебійців. Якось після двадцяти хвилин сутички, коли вони розпачливо намагалися знищити один одного, додержуючи всіх установлених правил, що не дозволяли бити ногою, штурхати в живіт і кидатися на лежачого, Масна Пика, засапавшись і спотикаючись, запропонував закінчити діло внічию. І тепер, схиливши голову на руки, Мартін здригнувся, коли побачив свою тінь з далекого минулого: задиханий, ледь стоячи на ногах, захлинаючись від крові, що текла йому з розбитих губ, він ступив до Масної Пики, виплюнув кров, яка заважала йому говорити, і крикнув, що на нічию він не згоден, а коли Масна Пика хоче, то хай здається. Проте Масна Пика не хотів здатися, і бійка закипіла знов.
Вони билися і на другий день, і на третій, і так без кінця-краю. Щоразу починаючи бійку, Мартін дуже страждав од болю, і від перших ударів — чи то противникових, чи й своїх — йому холола душа. Але далі тіло якось німіло, і він бився наосліп, перед ним тільки миготіло, як у сні, широке обличчя Масної Пики з палаючими, як у звіра, очима. Він бачив тільки це лице і відчував, що не матиме спокою, поки не потовче його своїми закривавленими руками на безформне місиво або поки закривавлені руки ворога не потовчуть на безформне місиво його самого. Лишень тоді настане спокій. Але щоб він, Мартін, згодився на нічию— ні, це неможливо.
Одного дня, прийшовши до воріт друкарні, він не застав там Масної Пики. Той не з’явився. Хлопці вітали його і казали, що він переміг Масну Пику. Але Мартіна це не задовольняло. Він не переміг Масну Пику, і Масна Пика не переміг його. Хто з них дужчий — невідомо. Згодом з’ясувалося, що того дня у Масної Пики несподівано помер батько.
Мартін у спогадах перескочив на кілька років далі і побачив себе на гальорці в театрі. Йому було сімнадцять років, і він щойно повернувся з плавання. Серед глядачів зчинилася сварка — хтось там до когось причепився. Мартін втрутився і раптом побачив палаючі очі Масної Пики.
— Зустрінемося після вистави. Я тобі покажу, — прошипів його давній ворог.
Мартін кивнув головою. На місце інциденту пробирався театральний наглядач.
— Я чекатиму на вулиці після останньої дії, — прошепотів Мартін, вдаючи, ніби пильно дивиться на сцену.
Наглядач гостро зиркнув на них і відійшов.
— Ти з компанією? — спитав Мартін Масну Пику в кінці дії.
— А певно.
— То я й собі підшукаю, — мовив Мартін.
Під час антракту він навербував цілий почет — трьох хлопців, яких знав ще з цвяхового заводу, пожежника, шістьох матросів і стільки ж забіяк із грізної зграї з вулиць Вісімнадцятої та Маркет.
Коли вистава скінчилась, обидві компанії непомітно рушили по різних боках вулиці. Дійшовши до безлюдного перехрестя, зійшлися і влаштували військову раду.
— Ходімо на міст Восьмої вулиці, — сказав рудий парубок з партії Масної Пики. — Ви зможете битися посередині під ліхтарем, а як наскочать фараони, втечемо в інший бік.
— Гаразд, — згодився Мартін, порадившись із своїми. Міст Восьмої вулиці, перекинутий через рукав річки
Сан-Антоніо, був завдовжки з три міські квартали. Посередині мосту та по обох кінцях його горіли електричні ліхтарі. Жоден полісмен не міг би підійти непомічений. І тепер перед очима Мартіна виразно постало це зручне для бійки місце. Він бачив обидва гурти, ворожі й похмурі, що трималися здаля один від одного позад своїх бійців. Мартін і Масна Пика роздяглися до пояса. Поблизу розставлено було чати, що мали стежити за освітленими кінцями мосту. Один з Мартінових прибічників тримав його піджака, сорочку й шапку, готовий дати драла з ними в безпечне місце, якби налетіла поліція. Мартін побачив самого себе, —ось він виходить на середину поля бою, дивиться просто в очі Масній Пиці і, піднявши кулак, каже застережливо:
— Це тобі не іграшки! Зрозумів? Битися так битися. Без вивертів. Це давнє діло, й пора його довести до кінця. Зрозумів? Одному з нас буде амба.
Мартін бачив, що Масна Пика завагався, але перед свідками в ньому озвалася давня підступна гордість.
— Ну, та вже починаймо! Що дурно плескати? До кінця, то й до кінця.
І тут, стиснувши кулаки, вони кинулись один на одного, наче молоді бугаї, з усім запалом молодості, повні ненависті й бажання бити, калічити, нищити. Всі мозольні досягнення, що їх людина здобула за тисячі літ просування вгору, — зникли. Лишився тільки електричний ліхтар, як знак на стежці великої людської пригоди. Мартін і Масна Пика стали дикунами кам’яного віку, жителями печер і незайманих лісів. Вони все нижче падали в чорну прірву, назад у трясовину суворих початків життя, змагаючися сліпо, як зоряний пил у небесах або як атоми, що стикаються, відштовхуються, знов стикаються — і так довіку.
— Боже! Якими ж ми були звірами! Якими тварюками! — голосно пробурмотів Мартін, згадуючи подробиці бійки. Його буйна уява малювала йому все, як на екрані кіно. Він був заразом і глядач, і учасник боротьби. Культура й знання, набуті за останні місяці, змусили його здригнутися від цього видовища. Але тіні минулого стерли з його свідомості все теперішнє, і він знов став колишнім Мартіном Іденом, що оце повернувся з плавання й бився з Масною Пикою на мосту Восьмої вулиці. Він страждав, напружував усі сили, обливався потом і кров’ю і радів безмірно, коли його кулак влучав у ворога.
Здавалося, що то не люди, а два вихори ненависті сплелися й шалено крутять один одного. Час минав, і свідки обох ворожих сторін стояли, затамувавши подих. Вони ніколи ще не бачили такої жахливої люті й застигли від страху. Бійці озвіріли ще більше. Коли перший запал молодості й темпераменту ущух, супротивники почали битися обережніше і розважливіше. Переваги не було ні на чийому боці.
— Бійка внічию, — долетіли до Мартіна слова.
Тут він ненароком схибив, у відповідь дістав страшний удар і раптом відчув, що йому до кості розкраяно щоку. Голим кулаком такого не зробиш. Обливаючись кров’ю, він почув вигуки подиву, кров цебеніла йому з обличчя. Та він не подав і знаку. Тільки став дуже обачний, бо знав, з ким має справу, знав, що тут можна чекати всякої підлоти. Він пильно стежив за ворогом і вижидав, потім удав, ніби хоче на нього кинутись, і враз спинився, бо побачив, як у того в руці блиснуло щось металеве.
— Покажи руку! — крикнув він. — Ти вдарив мене кастетом?
Обидві зграї заревіли і з лайкою кинулися вперед. Ще секунда, і всі встряли б у бійку. Тоді Мартін не зміг би помститися. Він був у нестямі.
— Геть! — хрипко крикнув він. — Чуєте? Геть!
Усі відсахнулися від нього. Вони й самі були звірі, але він був надзвіром і сповнив їх жахом та покорою.
— Це моє діло, і ніхто не смій втручатися. Давай сюди кастет.
Масна Пика, протверезілий і трохи наляканий, віддав нечесну зброю.
— Це ти дав йому, руда паскудо! — знов загримів Мартін і жбурнув кастета у воду. — А я все думав, чого ти тут крутишся. Тільки сунься ще раз, заб’ю на смерть. Зрозумів?
Вони билися далі, знеможені неймовірно, до краю. Навіть пересичена кров’ю звірина зграя, злякавшись того, що бачила, почала умовляти їх спинитися. Масна Пика, що, здавалось, от-от упаде, страшна потвора, на обличчі якої не лишилося жодної людської риси, завагався. Але Мартін підскочив до нього і знову заходився бити.
Здавалося, вони змагались уже цілу вічність, і Масна Пика слабнув на очах, аж раптом серед зливи ударів почувся хрускіт, і у Мартіна права рука безвладно повисла. Зламалася кістка. Усі це чули й зрозуміли, що сталося. Зрозумів і Масна Пика. Як тигр, кинувся він на супротивника, сиплячи удар за ударом. Прибічники Мартінові метнулися припинити бійку. Приголомшений ударами, Мартін, однак, відігнав їх брутальною лайкою, хоч сам аж стогнав від безпорадності й розпуки.
Він бив тільки лівою рукою, бив уперто, напівсвідомо, і немов десь дуже здалека чув шепіт вражених глядачів. Потім хтось промовив тремтячим голосом: “Це вже не бійка, хлопці, а вбивство. Треба їх спинити”.
Але, Мартінові на радість, ніхто їх не спиняв. Знесилений, він усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, що було вже не обличчям, а самим жахом — дригке, відразливе, безформне, воно увесь час коливалося перед його помутнілим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше й повільніше, втрачаючи останні краплі життєвої енергії, бив, здавалося, цілі віки, поки, немов крізь імлу, побачив, що ота безформна маса поволі сунеться додолу на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на нетвердих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і промовив якимсь чужим, незнайомим голосом:
— Ще хочеш? Кажи! Ще хочеш?
Він усе питав і питав — вимагав, просив, погрожував, — чи той таки хоче ще, і раптом відчув, як його оточили товариші і, поплескуючи по плечу, силкувалися натягти на нього куртку. І тут оповив його морок і забуття.
На столі цокав будильник. Але Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. І ні про що не думав. Він так яскраво відтворив минуле, що направду знепритомнів, як тоді на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортала темрява й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих, — очі йому пломеніли, піт заливав лице — і крикнув:
— Я таки переміг тебе, Масна Пико! Чекав на те одинадцять років, але таки переміг!
У нього вгиналися коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, аж ось побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам’яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, котрий вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії та сподівання, про своє кохання до блідої дівчини — чутливої, чистої, неземної істоти, яка вмерла б від жаху, коли б хоч на хвильку побачила те, що він тільки-но пережив, отой життєвий бруд, звідки він вибрався.
Мартін підвівся і глянув на себе в дзеркало.
— Ти вибрався з багна, Мартіне Ідене, — врочисто мовив. — І тепер протираєш очі перед яскравим світлом, плечима торкаєшся зір, живеш повним життям і виборюєш найцінніший спадок, що тільки є у світі.
Він пильніше глянув на себе і розсміявся.
— Трохи істерики й мелодрами? — запитав. — А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Зупинятись тобі не можна. Мусиш іти вперед. Ця боротьба — до кінця, ти знаєш.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XVI
Деренчання будильника розбудило Мартіна так раптово, що, якби це був хто інший, не такий здоровий, йому б, запевно, розболілася голова. Хоч він спав міцно, але прокинувся вмить, наче кіт, і притім бадьорий, радіючи, що п’ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Мартін шкодував за кожною миттю життя, яку відбирав у нього сон, і не змовк іще будильник, як він уже встромив голову в миску з водою, здригаючись від її кусючої свіжості.
Але він почав день не за звичайною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і оце тепер уже треба було йти снідати. Він спробував прочитати розділ з Фіске [7], але не зміг зосередитись і закрив книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час треба було відкласти. Його огорнув смуток, немов він покидав рідний дім і сім’ю. Мартін глянув на рукописи в кутку кімнати. Так, він покидав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, яким ніде немає притулку. Він почав гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. “Казан” він ушанував навіть читанням уголос, так само й “Пригоду”, “Радість” — останній його твір, тільки вчора закінчений і покладений у куток, бо не було грошей на марки, — здобув найвищу його похвалу.
— Нічого не розумію, — пробурмотів він. — Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше, — ну, майже все.
Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.
— Я винен вам за місяць, — сказав він агентові в прокатному пункті. — Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.
Поромом він переїхав до Сан-Франціско і подався до посередницького бюро по найму.
— Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну, — звернувся до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як ото декотрі робітники, що полюбляють “шик”. Службовець заперечливо похитав головою.
— Невже нікого нема? — запитав прибулець. — Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.
Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, подивившись в свою чергу на його досить гарне, одутле, безбарвне лице, одразу догадався, що той усю ніч прогуляв.
— Шукаєте роботи? — спитав незнайомець. — А що вмієте робити?
— Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все, — відповів Мартін.
Незнайомець кивнув.
— Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.
— Це не для мене, —Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: — Я тільки просту білизну вмію прати, — навчився на морі.
Джо Доусон на хвилину задумався.
— То, може, ми порозуміємось? Ви вислухаєте мене? Мартін і собі кивнув головою.
— Це маленька пральня за містом, при готелі “Гарячі джерела”. Робітників двоє — майстер і помічник. Я — майстер. Вам не треба буде за мене працювати, але слухати мене доведеться. Ну, то як, хочете скуштувати цієї науки?
Мартін подумав. Перспектива була спокуслива. Кілька місяців попрацювати, і далі він міг би вчитися. А він може і працювати й учитися на совість.
— Добрі харчі й окрема кімната, — сказав Джо.
Це вирішило справу. Мати окрему кімнату, де можна без перешкоди допізна палити газ!
— Але робота пекельна, — додав Джо. Мартін погладив свої випнуті м’язи.
— Мені до роботи не звикати.
— Тоді гаразд, — сказав Джо і взявся за голову. — Тьху, чорт. І досі в очах темніє. Ледь бачу. Вчора геть усі гроші пропив… Умови, значить, такі: платня на двох — сто доларів, харчі й помешкання. Я одержував досі шістдесят, а мій помічник сорок. Але він знав своє діло. Ти ж зовсім зелений. Попервах мені доведеться багато робити за тебе. Тож ти почнеш з тридцяти, а там дійдеш до сорока. Я не обдурюю. Як тільки почнеш виконувати всю свою роботу — одержуватимеш сорок.
— Згода, — сказав Мартін і подав Джо руку. — А як з авансом на проїзд та інші витрати?
— Усе просадив, — сумно відповів Джо, знов беручися за голову. — Тільки й лишилося, що квиток назад.
— Зате в мене нічого не лишиться, як заплачу за житло.
— А ти плюнь і не плати, — порадив Джо.
— Ні, не можу. Я винен рідній сестрі.
Джо протяжно свиснув і глибокодумно зморщив лоба.
— У мене ще є трохи, щоб хильнути, — мовив. — Ходім, може, щось і вимудруємо.
Мартін відмовився.
— Водичкою перебуваєшся?
Мартін кивнув головою, і Джо жалібно озвався:
— От якби й мені так, але ніяк не можу. Коли цілий тиждень гаруєш як проклятий, мимоволі нап’єшся. Якби не пив, то давно б уже перерізав собі горло або підпалив готель. Я радий, що ти сидиш на воді. Роби так і надалі.
Мартін бачив, яка величезна прірва лежить між ним і цим чоловіком, — прірва, що її утворили книжки, — але йому неважко було перейти на той бік. Усе життя він прожив серед трудящого люду, і товариськість стала його другою натурою. Питання про переїзд, надсильне для важкої голови Джо, Мартін розв’язав сам. Свою валізу він пошле до “Гарячих джерел” багажем по квитку Джо, а для себе має велосипед. Туди сімдесят миль. Тож він поїде в неділю, а в понеділок уранці стане до роботи. А поки що піде додому і спакується. Прощатися йому було ні з ким. Рут і вся її родина виїхали на літо за Сьєрри, на озеро Тахо.
До “Гарячих джерел” Мартін прибув у неділю ввечері, стомлений і закурений. Джо бурхливо висловив свою радість. Обгорнувши собі голову мокрим рушником, він цілий день працював.
— Чимало білизни лишилося ще з минулого тижня, коли я ото їздив по тебе, — пояснив він. — Твій багаж прибув справно, стоїть у тебе в кімнаті. Та й важке ж, хай йому біс! Що там у тебе таке? Бруски золота, чи що?
Джо сидів на ліжку і дивився, як Мартін розпаковує валізу. Це, власне, була не валіза, а ящик з-під продуктів, що за нього містер Хігінботем здер з Мартіна пів-долара. Приладнавши до того ящика дві мотузяні ручки, Мартін перетворив його у щось схоже на валізу. Витріщивши очі, Джо дивився, як після кількох пар білизни й сорочок Мартін почав виймати із скрині книжку за книжкою.
— І то аж до споду? — спитав він.
Мартін кивнув головою і взявся розставляти книжки на кухонному столі, що правив за умивальник.
— Ну й ну! — вихопилось у Джо. Потім він помовчав трохи, очевидно, зважуючи якусь думку, і нарешті сказав: — Слухай, а до дівчат ти… дуже охочий?
— Ні, — відповів Мартін. — Поки не брався за книжки, то бувало. А тепер нема часу.
— Ну, тут не матимеш часу й на книжки. Стане тільки на те, щоб працювати й спати.
Мартін згадав про свій п’ятигодинний сон і всміхнувся. Його кімната містилася над пральнею в тому самому будинку, де й машина, що гнала воду, подавала електрику й рухала пральні прилади. Механік, котрий мешкав у сусідній кімнаті, зайшов познайомитися з новим робітником і допоміг Мартінові приладнати на довгому шнурі електричну лампочку, щоб можна було переносити її від столу до ліжка.
Другого ранку Мартін прокинувся чверть на сьому, за півгодини до сніданку. У пральні була лазня для обслуги, і Мартін, на превеликий подив Джо, прийняв холодну ванну.
— Оце так чудасія! — вигукнув Джо, коли вони сіли за стіл у кутку готельної кухні.
З ними разом снідали механік, садівник з помічником і троє конюхів. Всі їли похмуро й похапцем, лише зрідка перекидаючись словом. Прислухаючись до цієї розмови, Мартін відчув, як далеко од них він одійшов. Їхня духовна обмеженість гнітила його, і йому хотілося якнайшвидше вибратися звідси. Тим-то похапцем, як і вони, проковтнувши гидкий, мов помиї, сніданок і опинившись за дверима кухні, він полегшено зітхнув.
Ця парова пральня була невеличка, але добре устаткована, — найновіші механізми робили тут усе, що тільки можна робити машинами. Мартін, за вказівками Джо, почав сортувати великі купи брудної білизни, а той пустив у хід пральну машину й взявся розводити рідке мило, таке їдуче, що він мусив обмотати собі рушником рот, ніздрі й очі і став схожий на мумію. Розібравши брудну білизну, Мартін узявся допомагати Джо викручувати уже випрану. Вони кидали її у машину, що робила за секунду кілька тисяч обертів, витягуючи з білизни воду відцентровою силою. Далі він бігав від апарата, який віджимав білизну, до сушарки, а поміж тим ще “витрушував” панчохи й шкарпетки. По полудню, поки грілися праси, вони качали панчохи. Потім до шостої прасували білизну, але врешті Джо з сумнівом похитав головою.
— Не скінчимо, —сказав він. —Доведеться працювати й після вечері.
Після вечері вони працювали при сліпучому електричному світлі аж до десятої години, поки не випрасували все й не поскладали в сортувальній кімнаті. Стояла гаряча каліфорнійська ніч, і, хоч вікна були розчинені навстіж, у пральні від розжареної до червоного печі, де грілися праси, було як у горні. Мартін і Джо, поскидавши верхні сорочки, задихалися, обливаючись потом.
— Наче судно в тропіках вантажив, — сказав Мартін, коли вони йшли в свої кімнати нагору.
— Нічого, в тебе діло йде, — відказав Джо. — Працюєш щиро. Коли так далі буде, то тільки за перший місяць одержиш тридцять доларів, а за другий я вже дам сорок. Але не може бути, щоб ти ніколи раніш не прасував. Мене не обдуриш.
— Слово честі, за все життя й ганчірки не випрасував! — боронився Мартін.
Опинившись у своїй кімнаті, він здивувався, що відчуває таку втому, — забув, що працював чотирнадцять годин, навіть не передихнувши. Він поставив будильника на шосту і відрахував назад п’ять годин. Отже, можна читати до першої. Скинувши черевики, щоб відпочили набряклі ноги, він сів до столу й розгорнув Фіске на тій сторінці, де спинився два дні тому. Але спіткнувся вже на першому абзаці і почав перечитувати його знов. Аж раптом прокинувся від болю в занімілих м’язах і холодного гірського вітру, що війнув у вікно. Глянув на годинника. Була друга. Проспав чотири години. Тоді він роздягся, ліг у постіль і, тільки торкнувшись головою подушки, відразу ж заснув.
Вівторок так само минув у напруженій роботі. Швидкість, з якою працював Джо, дивувала Мартіна. В роботі це був сущий диявол. Весь час — як напнута струна, і протягом довгого дня не згаяв ані хвилинки. Зосереджувався на роботі, щоб не марнувати часу, і показував Мартінові, де замість п’яти рухів можна зробити три, а замість трьох — два. “Вилучення зайвих рухів”, — назвав це Мартін, стежачи за Джо і беручи з нього приклад. Він сам умів добре працювати, був швидкий та кмітливий і завжди пишався тим, що в роботі його ніхто не міг перегнати. Тим-то й тепер Мартін геть поринув у працю, прислухаючись до порад і зауважень старшого товариша. Він розтирав крохмаль на комірцях та манжетах, щоб під час прасування не було найменших грудочок, і робив це так вправно, що Джо навіть похвалив його.
За цілий день вони не мали й хвилини вільної. Джо, скінчивши одне діло, одразу перекидався на інше. Вони накрохмалили двісті білих сорочок, — правою рукою захоплюючи разом комірець, манишку й манжети, а лівою підтримуючи саму сорочку, щоб вона не попала в крохмаль — такий гарячий, що доводилося раз у раз опускати руку в холодну воду. Цього вечора до пів на одинадцяту вони прали тонку жіночу білизну.
— Ну, я за тропіки й проти одежі, — засміявся Мартін.
— А мені там нічого робити, — відповів Джо серйозним тоном. — Тільки й умію, що прати.
— Зате вже добре.
— Ще б пак! Почав у Контра Коста в Окленді з одинадцяти років, — готував білизну для качання. Відтоді збігло вісімнадцять років, і за цей час я ні до чого іншого не брався. Але такого каторжного ярма, як тут, я ніколи не бачив. Сюди треба принаймні ще одного. Завтра знов до ночі працювати. В середу завжди нічна робота — качати комірці й манжети.
Мартін знову завів будильник, сів до столу й розкрив Фіске. Однак не скінчив і першого абзаца. Рядки зливалися, голова хилилася. Він почав ходити по кімнаті, бив себе по голові, та ніяк не міг збороти сонливості. Тоді, поклавши перед собою книжку, почав читати, придержуючи пальцями повіки, але так і заснув з розплющеними очима. Він скорився; ледве розуміючи, що робить, роздягся й упав на ліжко. Проспав сім годин важким тваринним сном і, прокинувшись від деренчання будильника, відчув, що не виспався.
— Багато начитав? — спитав його Джо. Мартін похитав головою.
— Ну, нічого. Сьогодні качатимемо допізна, зате в четвер пошабашимо о шостій. Отоді вже собі начитаєшся.
Того дня Мартін у великій балії, повній міцного розчину мила, прав шерстяні речі з допомогою особливого приладу — ступиці від колеса, насадженої на стрижень, який був прикріплений до гнучкої пружини вгорі.
— Це мій винахід, — гордо пояснив Джо. — Замінює пральну дошку й руки і, крім того, заощаджує за тиждень щонайменше чверть години. А чверть години в цьому проклятому пеклі — це неабищо.
Пропускати комірці та манжети через качальню теж придумав Джо. Тієї ночі він пояснив, що це дає:
— В жодній пральні так не роблять. А я мушу, коли хочу впоратися в суботу до третьої. Тільки треба робити це вміло. Тут потрібна певна температура, певний тиск, і пропускати доводиться тричі. Ось дивись! — Він узяв манжетку. — Руками краще не зробиш.
У четвер Джо лютував: йому несподівано надіслали додаткову партію тонкої жіночої білизни.
— Кину, — заявив він. — Не хочу більше терпіти. Їй-богу, кину. Цілий тиждень працюєш як віл, щоб викроїти хвилинку, а вони оце накидають тобі зайву партію тонкої білизни. Я живу у вільній країні! От піду й скажу всю правду цьому пузатому голландцеві. І то не по-французькому. Для мене добра й моя рідна мова. Накинути купу тонкої білизни! Знову доведеться працювати вночі, — сказав він трохи згодом, змінюючи свою ухвалу і скоряючись долі.
Отож Мартін не читав і цієї ночі. Цілий тиждень він не бачив газети і, на свій подив, не відчував у ній потреби. Новини його не цікавили. Був занадто стомлений і змучений, щоб чимсь цікавитись. Але все-таки збирався в суботу, якщо вони скінчать роботу о третій, податися велосипедом до Окленда, хоч, проїхавши сімдесят миль туди і стільки ж назад у неділю, не відпочив би перед новим робочим тижнем. Краще було б поїхати поїздом, але квиток в обидва кінці коштував два з половиною долари, а Мартін вирішив бути ощадливим.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XVII
Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до якої підвішували гарячий прас на сталевій пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишки, манжети, а також коміри, тримаючи їх під прямим кутом до сорочки, а тоді наглянсовував передню її частину. Далі він вішав сорочку на гачок поміж собою та Мартіном, і вже Мартін прасував ненакрохмалені частини.
Година по годині, з максимальною швидкістю, тривала ця виснажлива робота. На широких верандах готелю одягнені в біле чоловіки й жінки спокійно пили прохолодні напої. А в пральні повітря мало не кипіло. Величезну піч було розжарено аж до білого, а з-під прасів, що снували по вогкій білизні, виривались клуби пари. Праси нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господарки. Прас, що його пробують вогким пальцем, Джо і Мартінові видався б зовсім холодним. Вони підносили прас до щоки й визначали, чи добре він нагрівся, якимсь незбагненним чуттям, чого Мартін зрозуміти не міг, хоч і щиро ним захоплювався. Коли прас був занадто гарячий, його чіпляли на металевий прутик і занурювали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо передержиш прас у воді зайву секунду, і потрібну температуру втрачено. Мартін сам дивувався з своєї вправності — мало не автоматичної точності, в основі якої були, здавалося, самі несхибні засади, що й у роботі машини.
Проте дивуватися теж було ніколи. Всю свою увагу Мартін зосереджував на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Всі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки його руки, плечі й десять пальців діставали накази, як замашистими, швидкими рухами посувати прас по окутаних парою стежках, по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок, — щоб потім випрасувану сорочку, не зім’явши, покласти на приймальний стіл. І тільки-но одна сорочка була готова, як уже треба було братися за другу. Так минала година за годиною, тимчасом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.
Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така жахлива, а робота така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільша давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Тут можна було думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у Мартіна не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було й згадати про неї. Тільки вночі, коли він добирався до ліжка, і вранці, як ішов снідати, вона було промайне перед ним у хвилинному спогаді.
— Ну, хіба ж це не пекло? — якось зауважив Джо.
Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратування. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайві рухи, перш ніж знов увійшов у потрібний ритм.
У п’ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові доводилося нелегко. До того ж він досі не зважувався ризикувати і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.
— От глянь, — сказав Джо, показуючи Мартінові ліфик, такий тонкий, що й у жмені його заховаєш. — Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.
Але Мартін нічого не присмалював — він послабив напруження м’язів, хоч нерви напружував більш, ніж будь-коли. Він співчутливо вислухував прокльони товариша, котрий мучився над тонкими жіночими речами, їх носять жінки, які самі не перуть. Тонка жіноча білизна була зморою для Мартіна, а так само й для Джо. Вона відбирала в них заощаджені важкою працею хвилини. Над нею гибіли цілісінький день. О сьомій вечора перервали цю роботу, щоб пропустити готельну білизну через качальню. А з десятої, коли пожильці готелю полягали спати, вони знов узялися до тонкої білизни і, обливаючись потом, поралися коло неї до півночі, до першої години, до другої… О пів на третю нарешті скінчили.
У суботу вранці знов мали справу з тонкою білизною і ще всякою всячиною, але о третій годині тижневу працю було закінчено.
— Певно, після цього ти вже не поїдеш велосипедом за сімдесят миль до Окленда? — запитав Джо, коли вони сіли на східцях покурити.
— Та ні, доведеться.
— І чого це — до дівчини?
— Ні, книжки треба в бібліотеці обміняти. А велосипедом — це заощадить два з половиною долари на залізничному квитку.
— А чого не переслати їх поштою? Півтора долара туди й назад.
Мартін подумав.
— І завтра відпочити, — переконував Джо. — Тобі це треба. Мені теж. Я зовсім знесилився.
Воно й правда. Невтомний у праці, Джо, не знаючи відпочинку, цілий тиждень виборював кожну хвилину й секунду, долав усі перешкоди, він — джерело незламної енергії, людина-мотор не знати якої сили, сущий демон праці, — тепер, закінчивши трудовий тиждень, був знеможений украй. Він був млявий і похмурий, гарне обличчя змарніло. Джо курив, і голос у нього став якийсь байдужий і монотонний. Де й подівся увесь життєвий запал, навіть відпочинок не тішив Джо.
— А з понеділка знов усе спочатку, — сумно мовив він. — І нащо це воно? Часом шкодую, що я не волоцюга. Живуть же вони якось і не працюють. Ех! Випив би зараз кухоль пива, тільки нема сил тягтися на село! Сиди вже ти на місці, а книжки надішли поштою. Треба зовсім очманіти, щоб кудись їхати.
— Але що я тут цілий день робитиму? — спитав Мартін.
— Відпочиватимеш. Ти й сам не знаєш, як стомився. Я в неділю буваю такий розбитий, що не можу й газети переглянути. Колись я хворів на тиф. Пролежав у лікарні два з половиною місяці і нічогісінько не робив. Ото була розкіш! Розкіш! — мрійно повторив він трохи згодом.
Поки Мартін мився у лазні, його старший товариш десь зник. Певно, подався на село по пиво, вирішив Мартін, але йти за півмилі шукати його не хотів, це була б занадто втомна подорож. Не роззуваючись, він ліг на ліжко і спробував зібратися з думками. До книжки і не доторкнувся. Був надміру втомлений, щоб спати, і лежав без жодної думки, в якійсь напівдрімоті аж до вечері. Джо не з’явився, і, коли садівник зауважив, що той, певно, вріс у землю біля прилавка, Мартін зрозумів, що це значить. Повечерявши, одразу ж ліг спати, і вранці йому здавалося, що він цілком відпочив. Джо все ще не було. Розгорнувши газету, Мартін ліг у холодку під деревом. Ранок проминув непомітно. Мартін не спав, ніхто його не турбував, однак газети він так і не переглянув. Після обіду знов узявся читати її, але дуже скоро його зморив сон.
Так пройшла неділя. У понеділок вранці Мартін уже гарував, сортуючи білизну, а Джо, туго обмотавши голову рушником, стогнучи і лаючись, пускав пральну машину й розводив рідке мило.
— Нічого не можу вдіяти, — пояснював він. — Як настає субота, так і напиваюсь.
Минув ще один тиждень безперестанної праці, що затягалася щодня до пізньої ночі, а в суботу кінчалась о третій годині дня. Джо, без будь-якої радості зустрівши довгожданий відпочинок, знову подався на село шукати забуття. А в Мартіна ця неділя промайнула так само, як і перша. Він спав у холодку під деревом, марно силкуючись прочитати газету, по кілька годин лежав горілиць, нічого не роблячи, ні про що не думаючи. Він був надто знесилений, щоб думати, але й почував до себе огиду, ніби вчинив щось ганебне і брудне. Все, що було в ньому високого, зникло, честолюбність притупіла, і він був занадто виснажений, щоб відчувати її уколи. Він був мертвий. Душа його була мертва. Він став просто худобиною, робочою худобиною. Він уже не бачив краси в сонячному сяйві, що сіялося крізь зелене листя, і блакитне склепіння неба вже не вабило його космічним безміром і незбагненними таємницями, що чекали розгадки. Життя було нестерпно важке, безглузде й гидке. Дзеркало його уяви запнула чорна завіса, і знеможена уява лежала в темній кімнаті, куди не сягало проміння сонця. Мартін уже заздрив Джо, який щосуботи напивався в шинку і у п’яному запамороченні забував про понеділок і новий тиждень тяжкої праці.
Минув третій тиждень, і Мартін уже відчував огиду й до самого себе, і до життя. Він був пригнічений думкою про свою нікчемність. Редактори, відкидаючи його рукописи, мали на те підстави. Тепер він це ясно зрозумів і сміявся з себе та з своїх мрій. Рут повернула йому поштою “Пісні моря”. Він байдуже прочитав її листа. Вона, видно, силкувалась, як могла, висловити своє захоплення його віршами. Але прикидатися не вміла і не змогла приховати правду. Вірші їй не сподобались, і в кожному вимушеному рядку її листа Мартін вичитував це. Вона, звісно, мала слушність. Мартін упевнився в цьому, знов перечитавши свої вірші. Тепер він не бачив у них краси і ніяк не міг збагнути, що мав на думці, коли писав їх. Сміливі звороти здавалися йому смішними, оригінальні вислови — потворними, і все загалом було безглузде й неправдоподібне. Він охоче тут би таки й спалив “Пісні моря”, якби вистачило енергії піти у машинний відділ і кинути їх у піч. Усі свої сили він витрачав на прання чужої білизни, а на власні справи нічого не лишалося.
Він поклав собі в неділю взятися за розум і відповісти Рут на її лист. Але в суботу, коли він після роботи вимився, його зненацька охопило непереможне бажання забутися. “Піду подивлюся на Джо”, — сказав він подумки і одразу ж відчув, що сам себе дурить. Проте не мав сили задумуватись над своєю нещирістю, а хоч би й мав — він не став би ловити себе на брехні, бо хотів забутися. Немов прогулюючись, повагом рушив до села, але, підходячи до шинку, мимоволі прискорив ходу.
— А я думав, що ти справді п’єш тільки водичку, — привітав його Джо.
Мартін не виправдувався, а замовив віскі і, наливши собі повну склянку, передав пляшку Джо.
— Тільки не чухайся, — сказав він гостро.
Але Джо не квапився, тож Мартін, не чекаючи його, вихилив склянку і знову налив.
— Тепер можу й підождати, — похмуро мовив, — але все-таки не барись.
Джо не забарився, і вони випили разом.
— Робота довела? — спитав Джо. Мартін не хотів говорити про це.
— Я й сам знаю, що це пекло, — тягнув Джо, — однак мені прикро, що ти зрадив воду, Марте. Ну, за твоє здоров’я!
Мартін пив мовчки, тільки час від часу уривчасто кидаючи замовлення та пригощаючи приятеля. Буфетник, схожий на жінку парубійко з водяно-блакитними очима й волоссям із проділом посередині, трохи острашливо приглядався до Мартіна.
— Це просто підлота — так висотувати жили з нас, бідолах, — сказав Джо. — Якби я не пив, то давно б уже спалив їхнє кубло. Далебі, тільки це й рятує їх.
Але Мартін нічого не відповів. Ще кілька чарок, і його почали огортати п’яницькі марева. Оце життя — перший подих життя за три тижні! До нього верталися його мрії. Уява вирвалася з затемненої кімнати і знову надила його промінним блиском. Дзеркало його знову було ясне, як срібло, і знов на ньому мінилися яскраві образи. Краса й чари йшли з ним поруч, у душі буяли великі сили. Мартін хотів про все це розповісти Джо, але того повивали свої мрії — як він позбудеться кайданів важкої праці і сам стане власником великої парової пральні.
— Щиро кажу тобі, Марте, діти в моїй пральні не працюватимуть нізащо в світі. І жодна жива душа не лишатиметься після шостої. Чуєш? У мене буде досить машин і досить робітників, щоб усе кінчалось у свій час. А тебе, Марте, їй-бо, зроблю управителем над усім і всіма. План маю такий. Оце покину пити, назбираю за два роки грошей, а тоді…
Мартін одійшов від Джо, лишивши йому в слухачі буфетника, поки й той не побіг по віскі для двох фермерів, які щойно ввійшли й прийняли запрошення Мартіна випити з ним. Мартін по-королівському пригощав усіх — робітників з ферми, конюха й садівника з готелю, самого буфетника і навіть якогось волоцюгу, що, мов тінь, прослизнув до шинку і сновигав тут по кутках.
