“Маруся Чурай” (СКОРОЧЕНО) Ліна Костенко

маруся чурай ліна костенко Скорочено твори

“Маруся Чурай” скорочено по розділам читати варто, щоб згадати основні події історичного роману у віршах української поетеси Ліни Костенко.

“Маруся Чурай” скорочено читати

Розділ 1, якби знайшлась неопалима книга…

У творі розповідається про події 1658 року, коли Полтава згоріла дощенту. Серед попелища загубилася книга про життя Марусі Чурай, а саме про її злочин, суд над нею та подальше життя..

У наступному епізоді Ліна Костенко розповідає про суд над пісняркою Марусею Чурай.  Мало не вся Полтава зібралася біля дверей міського суду. На лаві підсудних сиділа Маруся Чурай – донька героїчного козака, горда і непохитна. Дівчину звинувачували в отруєнні  козака Гриця Бобренка, її коханого.  Мати вбитого Бобренчиха, голосила більше всіх і звинувачувала дівчину у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася через ревнощі. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною заможною Галею Вишняківною, і цього Маруся пробачити не могла.

Маруся всі наклепи і прокльони приймала мовчки. Тоді громада, почала розповідати, що Чураївна сама розповідала про те, як копала і готувала зілля (отруту).

Свідком  виступає Параска Демиха, яка розповіла, що останнього вечора бачила Гриця, який хитаючись йшов додому. Гриць сказав, що був у Чураїв, випив чарку, але почувається недобре, тому йде додому. А через кілька хвилин із двору Бобренків почувся крик і Параска кинулася на допомогу; вони разом із Бобренчихою намагалися врятувати Гриця. Параска наголосила на тому, що Гриць був козаком, але помер «наглою» смертю від рук дівчини.

Суд продовжувався, тоді Фесько-дозорний, який охороняв млин, розповів, що Маруся намагалася втопитися, після того як дізналася про зраду коханого. Та Іван Іскра витягнув її з води. Іван давно вже був закоханий у Марусю, але вона була вірна своїм почуттям до Грицька.

Бобренчиха привела до суду людей, які називали Марусю відьмою, розповідали, що бачили, як вона перекидалася на сороку, робилася димом, збирала трави.

Галя Вишняківна стверджує що вони з Грицьком хотіли одружитися, але Маруся причарувала Гриця, а потім отруїла.

Потім свідчить Семен Капканчик, товариш Гриця Бобренко. Хлопець розповідає, що Гриць дійсно кохав Марусб, але потім захопився Галею .Він не знав з ким же йому одружитися і вибрав – гроші, бо то дійсне щастя і залишився з Галею.

Поміж свідченнями Марусі пропонують або зізнатися, або сказати, щось на свій захист. Але вона мовчить… Маруся дійсно відчуває себе винною, тому сама вирішила покарати себе на все життя.

Виступає Яким Шибилист. Він розказує, що Маруся та Грицько росли у нього на очах. Саме Чураї доглядали малого хлопця, бо матері не було до нього діла, вона весь час із кимось сварилася, позивалася. Вирісши, діти закохалися одне в одного. Та прийшла війна, і Гриць пішов воювати. Маруся вірно чекала свого коханого, ні на кого навіть не глянула. Яким Шибилист захищає Марусю, пояснює, що Гриць був дволиким, «любив достаток і любив пісні».

Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні…»

З’являється Пушкар – перший, хто захищає Марусю, говорячи, що Гриць збив дівчину з правильного шляху. Мати Гриця вплутується у сварку. Але Маруся мовчить. Марусина мати промовляє до громади про те, що звинувачення мають місце, але не відверта ж брехня, «у мою дитину не кидайте словами, як багном!». Чураїха додає:

«Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна».

До суду прибуває посланець із Січі з листом від Хмельницького з проханням про допомогу у битві під Білою Церквою проти Потоцького і Радзивілла. Посланець дізнається, над ким відбувається суд і  щиро виказує невдоволення та осуд, адже козаки в боях гинуть один за одним, а тут якісь «любовні трикутники». Він пропонує розглянути справу з іншого боку:

Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!

Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!

Наступного дня суд, над Марусею продовжувався. Полковник Пушкар вважає, що платити злочином за злочин не можна, тому дівчина винна у вбивстві. Війт Горбань також хоче покарати винну.

Мартен Пушкар та Іскра захищали Марусю, адже Марусині пісні – голос цілої України!  Іван каже, що її пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. Марусині пісні можуть повести за собою людей, оживити мертвих, підняти дух козаків, надихнути на перемогу. У такої людини душа не може бути чорна.

Та суддя, не звертає уваги на захист, і виголошує вирок – стратити Марусю на шибениці. Маруся ж відмовляється від останнього слова, навіть не плаче.

Розділ 2, полтавський полк виходить на зорі

Після такого суворого вироку вся Полтава спохмурніла. Чи рішенням суду була приголомшена, чи не вистачало пісень Марусі…

Полтавою мчить посланець з листом до Хмельницького. Цим посланцем була людина, яка найбільше переймалася за долю Марусі – закоханий в неї Іван Іскра.

Полтавський полк готується до довгого походу.  Козаки мають захищати свою землю і волю. Дехто з них не повернеться, але така їхня доля.

Розділ 3, сповідь

Перед стратою Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Дівчина всіма покинута та звинувачена в злочині, якого не коїла. Маруся має надію, що три дні швидко промайнуть, і вона більше не буде страждати.

Вона згадує, щасливе та безтурботне дитинство, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували. Згадує часи коли їм з коханим було по 18 років. Не розуміє вона, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося.

Згадує Маруся свого батька Гордія, який був доброю людиною, сміливим, чесним і гордим козаком. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений у Варшаві. Ця жахлива подія вилилася в першу пісню, враженої смертю рідного батька, Марусі. Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя.

Маруся Чурай виросла в любові та турботі, її найбільшою мрією з дитинства було покохати так, як кохали одне одного батьки.   Марусі здавалося, що вона зустріла кохання всього життя – Гриця. Тоді вона ще не знала, чого їй буде вартувати ця фатальна помилка, хоча розуміла, що вони різні: «Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі». Їм все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця, який боявся буденщини, для нього краще було б загинути на війні. Та, не зважаючи на все це, кохання було найщасливішою сторінкою її життя. Завдяки коханню душа Марусі бриніла піснями, які стали справжнім скарбом для України.

Матір попереджала Марусю, що Гриць їй не рівня, що не цінує він душу так, як гроші. Маруся не слухала нікого, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Чураївна була приголомшена звісткою про стосунки Гриця й Вишняківни настільки, що тяжко захворіла, втратила бажання жити.  Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але… багатство.

Важко було витримати гордій дівчині відкрите зухвальство Галі Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Маруся жодного разу не заплакала, не виявила своїх емоцій на публіці.

Все життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким “некрилатим”. Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання. Бобренчиха мріяла мати в невістках хазяйську дочку, тому і зробила все, аби завадити відносинам Гриця та Марусі, яка була бідною. Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила.

Згодом Гриць сам прийшов до Марусі, просив пробачення. Говорив, що одружиться з Марусею, бо кохає її. Але зраджена дівчина не повірила обіцянкам, і вирішила покінчити з життям. Вона зварила для себе зілля, яке згодом й випив Гриць.

В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку:

Не помста це була, не божевілля,
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам. Воно було моє.

Тюремник приносить для дівчини передачу від матері – вузлик з чистим одягом (біла сорочка, намисто) та пиріг з яблуками.

Розділ 4, гінець до гетьмана

До Богдана Хмельницького мчить Іван Іскра в Білу Церкву, де тим часом точиться кривавий бій. Іван має повідомити, що полтавці вислали полк на допомогу. Крім того, він сподівається врятувати кохану Марусю.

Гетьман дякує Іванові за хорошу новину, але помічає його стурбованість. Іван розповідає про вирок Марусі. Гетьман пише наказ про помилування дівчини, адже він не забув про героїчного козака Гордія Чурая, пам’ятає пісні Марусі, які надихають козаків боротися за долю України.

Іван Іскра гонить коня назад у Полтаву, адже до страти лічені години.

Розділ 5, страта

Марусю ведуть на страту, вона вже готова прийняти своє покарання. Хвилювала дівчину лише її честь, вона переймалася тим, чи покладуть їй пучечок червоної калини, що символізує дівочу честь, на груди.

За нею суне цілий натовп, що чекає видовища. Шибениця стоїть у степу. Один тільки Лесько Черкес ніяк не знайде собі місця. Парубок метушиться у пошуку порятунку, спасіння для Марусі.  Жінки з малими дітьми пробиваються наперед, щоб краще бачити, швець просить у ката на згадку шматок мотузки, хтось пропонує пропустити наперед матір Грицька Бобренчиху, бо та заслужила побачити Марусину смерть.

Маруся і перед смертю залишається красивою, гордою і непохитною, не плаче, не виказує ніяких емоцій. Саме такою і звикла бачити її Полтава. Мабуть, тому її і не жаліли? Було помітно, що стриманість засудженій дівчині давалася тяжко. Кожен розумів, що не зміг би так. Чураївна була така ж вольова, як і батько, й Іскра, і Черкес, і Шибилист, і Хмельницький… Незламна й нескорена… Один чоловік зауважує, що вона більше схожа на святу.

У натовп уривається Іван Іскра і читає гетьманську грамоту, яка скасовує рішення суду наказом гетьмана. Дівчину помилувано за її пісні та за героїзм батька Гордія. У часи війне не можна так зневажливо ставитись до найвищої цінності – до життя.  До того ж, Маруся – не просто одне життя, а голос народу, голос України.

Радіють усі, крім самої Марусі. Понад усе вона хотіла вмерти, та не дали.

Розділ 6, проща

Матір Марусі після страшних переживань через півтора тижні помирає. Поховавши її, самотня та покинута всіма дівчина йде на прощу до Києва. Тільки з часом краса рідної природи трохи вилікувала душу дівчини. Дорогою дівчина зустріла старого мандрівного дяка, який поставився до неї, як до рідної дитини і став її супутником. Він розповідає дівчині про історичні події у тих місцях, про Якова Остряницю, про Северина Наливайка, котрий «і жив, і вмер як личить козаку» (його вороги спалили у мідному бику).

Маруся з дяком дісталися до міста Лубни – до столиці Яреми Вишневецького, якого названо «руйнатором» України. Дяк розповідає про зраду Вишневецького. Маруся вражена почутим настільки, що забуває про власні страждання і… складає пісню! Мандрівного дяка вразив талант дівчини.

Дорога з Лубен до Києва була важкою, подорожні згадують жахи, які пережила Україна. Порожні хати, покинуті села – все це наслідки війни. Маруся і дяк ночують на цвинтарі, адже їм здається, що там менше болю та сліз, там немає підлощів та злості, там ніхто не вчинить кривди, там є примирення з тим, що вже все сталося.

Прийшовши до Києва, вона бачить спалене Місто, що схоже на руїну. Кияни живуть у землянках.  Польський гетьман Потоцький та литовський Радзивілл не пожаліли людей, місто, навіть храми та церкви майже всі знищили за три дні запеклих боїв. Лише Києво-Печерська лавра вціліла, а точніше її печери.

Разом з дяком Маруся оглядає печери, слухає розповіді про святих. Дяк теж колись був козаком, а на старість пішов мандрувати. Дяк виголошує палку промову про героїв України, згадує імена Наливайка та Чурая. Маруся, згадавши батька починає плакати, але не зізнається, що вона його донька. Дяк вважає, що діти змалечку мають знати історію, знати про героїчне минуле України. Він впевнений, що тільки так можна виховати справжнього патріота.

Дяк розповідає Марусі й про свою нещасливу долю. Він зрікся панни, яку кохав, бо вона назвала українську мову «хлопською». Чоловік не захотів миритися з таким відношенням до його Батьківщини. У храмі Маруся Чурай поминає близьких їй людей: матір, батька та Гриця.

Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися. Маруся повертається додому в Полтаву тією ж дорогою, якою йшла до Києва. Вона глибоко осмислює історію України з розповідей дяка та з побачених картин зруйнованої України.

Розділ 7, дідова балка

В Україні настала тривожна зима. На Полтаву знову йдуть ляхи, хочуть підкорити собі місто. Тут ховаються люди з усієї околиці. Лише дід Галерник залишається у своїй Дідовій балці. Своє прізвисько дід отримав через те, що знаходився 20 років на галері в неволі. Після звільнення він різьбить з дерева різні речі.

Одного разу до діда заходить Іван Іскра, щоб дізнатися як Маруся та попередити про наступ ворожих військ. Навіть під загрозою навали ворогів Галерник не покинув рідну домівку, із ним залишилась і Маруся.

Маруся самотня, горда, ніякої допомоги від людей не приймає.  Дід заспокоює Івана, що з часом він закохається в якусь дівчину і буде щасливим. Та хлопець не уявляє щастя без Марусі, він щиро переймався життям та здоров’ям Марусі. Іван хотів зробити її щасливою, відчував велику спорідненість душ і долі.

Розділ 8, облога Полтави

Полтаву оточили ворожі польські війська. Битву не розпочинали, дотримуючись Білоцерківської угоди, за якою вороже військо повинні пустити до міста. Та брама була зачинена.. Поляки сподівалися взяти місто змором.

Полтавчани на чолі із Пушкарем заявляють, що Полтава – це українське місто. Тому ця угода для них не важлива, вони не пустять ворога, вони готові обороняти свою землю. Полтаву тримає міцний вал, на якому стоїть Іван Іскра.

До Марусі приходить Іван і просить її вийти за нього заміж. Хлопець умовляє її, бо він буде любити за двох, аби тільки їй було добре. Але Маруся відповідає, що вона вже давно померла душею.. Вона відмовилася стати його дружиною, говорячи:

“Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте”.

Полтава не здається. Облога триває три тижні, вороже військо вже почало вирубувати ліс, у місті голод, всі дороги обірвані. І так тривало до самого Різдва.

Після Різдва поляки відступили, місто зразу ожило.  А Марусі з кожним днем ставало все гірше…

Розділ 9, весна, і смерть, і світле воскресіння

Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. Вперше за довгий час Маруся посміхається.

“Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені”,

Вона радіє весні, хоч хвора на сухоти (туберкульоз). Маруся приречена — ми розуміємо, що їй залишилося жити лічені дні. У неї кашель, лихоманка. Вона виснажена горем і хворобою чекає свого кінця.

Україною спалахнули нові центри повстань. Уся країна палає. Іван змушений залишити Марусю, хвору на сухоти, саму. Він має вирушати у похід:

“Богдан підняв козацтво за свободу,

універсалом обіслав полки”.

Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: “Зелененький барвіночку”, “Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися”, “Ой не ходи, Грицю”.

“Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: “Ой не ходи, Грицю”.
А я стояла… Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм олова?…
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива!”

Аудіокнига “Маруся Чурай” скорочено слухати

Оцініть статтю
Додати коментар

  1. Крістіна

    Дуже грамотно ,дякую

    Відповіcти
  2. Марія

    Просто супер написано

    Відповіcти