«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» читати повністю онлайн українською мовою пригодницьку повість Пауля Маара, яка була написана у 1980 р.
«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» читати повністю
Переклад з німецької Євгенії Горевої.
«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» Перший розділ. Грім у четвер
У неділю яскраво світило сонце. Понеділок настав одразу по неділі.
У вівторок на роботі пан Пляшкер сидів такий неспокійний, що це помітив навіть його начальник.
— Що з вами, Пляшкере? — запитав він. — Ви через кожні п’ять хвилин зиркаєте на годинник, і це тепер діється з вами щовівторка!
— Та… ні, лише три тижні… — боронився пан Пляшкер. — Розумієте, я домовився…
— Домовилися три тижні тому на кожен з наступних трьох вівторків чи домовились три тижні тому власне на сьогоднішній вівторок? Щось я до пуття не збагну, — сказав начальник.
— Та це таки й не легко збагнути, — відповів пан Пляшкер і знов заходився коло писанини.
Коли нарешті вибило п’яту годину, він похапцем накинув свою куртку, миттю вискочив з контори, чимдуж помчав додому, вихором залетів до будинку і ще на сходах загукав:
— Пані Моркван! Пані Моркван!
Пані Моркван, господиня будинку, вистромила голову з дверей своєї кімнати.
— Що сталося? — запитала вона. — Між іншим, ви забулися витерти ноги.
Пан Пляшкер позадкував кроків на два — до килимка для витирання ніг — і звідти запитав:
— Чи прийшов уже пан Вівторакус?
— Вівторакус? А що, хіба він і сьогодні буде тут? — вигукнула пані Моркван. — Останні три тижні тільки й чекай: як вівторок, так цей Вівторакус уже й тут! Якщо так буде й далі, то я вимагатиму від нього плати за помешкання. Адже він
майже не вибуває звідси!
— Не турбуйтесь! Як усе складеться добре, то сьогодні він прийде востаннє, — заспокоїв господиню пан Пляшкер.
— “Як усе складеться добре”, — повторила за ним пані Моркван. — То ви й самі хочете, щоб він навідався нині востаннє?
— Авжеж, звісно!
— То чого ж ви раз у раз запрошуєте цього пана в гості, якщо не можете його терпіти?
— Та я можу його терпіти! Ще й як!
— Але ж ви щойно сказали: вам хочеться, щоб сьогодні він прийшов востаннє, — зауважила пані Моркван. — Оце так чудово ви можете його терпіти? То вам треба, щоб цей пан приходив, чи не треба? Щось я не второпаю.
— Бо це таки не кожний і второпає, — вже вдруге за сьогодні відповів пан Пляшкер. — Але я спробую пояснити. Мені хочеться лишень, щоб цього разу все нарешті склалося як слід. Щоб не пішло шкереберть, як на минулих трьох тижнях!
— Пішло шкереберть? — ожила зацікавлена пані Моркван. — А я навіть нічого не помітила! І що ж це має означати — “все пішло шкереберть”?
— Усе! — сердито буркнув пан Пляшкер. — Геть усе!
— Усе? — перепитала пані Моркван. — Та розкажіть-бо, що скоїлося!
— Перший тиждень почався зовсім непогано, — промовив пан Пляшкер. — У неділю вдень, як і годиться, яскраво світило сонце. Та й понеділок надійшов одразу по неділі, як і має бути. Правда, вже надвечір сталась прикра й страшенна невдача!
— Невдача? Яка ж саме? Та кажіть-бо, не примушуйте тягти з вас кожне слово силоміць!
— Пан Вівторакус так боявся запізнитися до мене в гості…
— То й що? — квапила пані Моркван.
— …що прийшов ще в понеділок увечері, — докінчив пан Пляшкер, глибоко зітхнувши.
— І що ж потім?
— Потім? Нічого потім! Досить і цієї халепи! — вигукнув пан Пляшкер. — Вівторакус — у понеділок! Це спартачило весь тиждень!
Пані Моркван осудливо похитала головою.
— Хіба вам можна догодити? — вколола вона. — Аби пан Вівторакус завітав трохи завчасно — вас уже трясця трясе! Спартачив вам увесь тиждень! А що ж страшне скоїлося наступного тижня? Знов пан Вівторакус з’явився зарано?
— Наступний тиждень почався так гарно, — мрійливо сказав пан Пляшкер. — У неділю сяяло сонце. Понеділок настав по неділі. Вівторакус прийшов, як і належить, у вівторок. Проте в середу — ви тільки уявіть таке! — у середу випало свято і
мене відпустили з роботи! Що ви на це скажете?
— Що ж мені казати? Добре, що ви мали вільний день, перепочили від роботи.
— По-вашому, це добре?! — вигукнув пан Пляшкер і весь аж здригнувся. — Ні, погано, ні, просто жахливо!
— Таж ви завжди так раділи кожному вільному дневі! — сторопіло вимовила пані Моркван.
— Але тільки як він припадав на п’ятницю, тоді я мав три вільні дні поспіль! П’ятницю, суботу і неділю. А в середу… в середу я тільки-но починаю звикатися з роботою після неділі!
— Я нічогісінько не розумію! — заявила пані Моркван.
— Та я ж уже сказав — цього й не можна зрозуміти! — нагадав пан Пляшкер.
— Ану ж опишіть мені третій тиждень, — запропонувала пані Моркван, — може, я тоді щось зрозумію.
— Третій тиждень був найгірший, — відповів пан Пляшкер. — У неділю зірвалася буря. Гриміло майже половину пообіддя.
— Еге ж, бридка була погода, пам’ятаю, — потвердила пані Моркван.
— Та якби ж то тільки це! Ні! На лихо, в четвер сяяло сонце! — поскаржився пан Пляшкер.
— Сонце? Тобто як? — ошелешено спитала пані Моркван. — Хіба ви проти?
— А певно ж, я проти! — розсердився пан Пляшкер. — У неділю — грім, уже це кепсько. Але коли ще й сонце в четвер — то це вже подвійна підлість!
— Тепер я розумію ще менше, ніж досі. Якщо тільки це можливо, бо я й досі не розуміла нічогісінько, — сказала пані Моркван. — Ви лютуєте через дощ…
— Через грім! — уточнив пан Пляшкер.
— І ви супитеся через ясне сонце! Якої ж тоді взагалі ви хочете погоди? Вибір у вас невеликий!
— Я вже бачу, ви мене також не розумієте, — образився пан Пляшкер, повернувся й пішов до своєї кімнати, а пані Моркван лишив безпорадно стовбичити в коридорі.
Та не встиг він ще й дверей до своєї кімнати причинити, як хтось добряче задзвонив у двері будинку.
Пан Пляшкер стрімголов кинувся зі своєї кімнати в коридор і так прудко шаснув повз пані Моркван, що вона мимоволі пустила повз вуха довгий, пронизливий дзвінок.
— Це пан Вівторакус! Це до мене! — вигукнув пан Пляшкер і шарпнув надвірні двері. Перед ним справді стояв пан Вівторакус.
— Привіт, Пляшкере, друзяко! Зараз тобі доведеться дещо трохи піднести! — гучно й радісно вигукнув він і тицьнув панові Пляшкеру в одну руку здоровенну валізу, а в другу — клітку з птахом. — То як тобі ведеться? Бачу, що незгірше.
Пан Пляшкер спантеличено поглянув на валізу й на клітку з птахом у себе в руках і, зрештою, на пана Вівторакуса, що цим разом прийшов без звичних раків. Що мав пан Пляшкер казати? Адже пан Вівторакус сам відповів на своє запитання.
Тому пан Пляшкер сказав лише:
— Привіт, Вівторакусе! От добре, що ти завітав!
— Авжеж, добре! —погодився пан Вівторакус. — Чи не взяв би ти в мене ще й клітку з хом’ячком, поки я принесу з машини Кларцю й морську свинку? Отак, оце добре! — сам-таки відповів він знову на власне запитання, запхнувши панові Пляшкеру під пахву клітку з хом’яком.
— А Кларця — це хто? — запитав пан Пляшкер.
— Та моя новенька біла мишка, ось зараз ти з нею познайомишся, друзяко! — пообіцяв пан Вівторакус. — Тільки гляди, щоб пан Кулес нічого не заподіяв Анді.
— Пан Кулес? — у відчаї скрикнув пан Пляшкер.
— Папуга! Ти хіба не познайомився з ним минулого вівторка? А, ні, ні! Минулого вівторка тут був пан Товстунець. А цей насправді мав зватися Геркулес, тільки він так кумедно перекручував це ймення, що я його переінакшив. Скажи ж нам
“Добридень!”, друзяко!
— Добридень! — чемно мовив пан Пляшкер.
— Та не ти, а пан Кулес! — уточнив пан Вівторакус, і папуга справді тричі прогаркавив зі своєї клітки:
— Добррридень, пане Кулесе! Добррри день, пане Кулесе! Добррридень, пане Кулесе!
— Добридень, пане Кулесе! — сказав і пан Пляшкер, піднявши клітку з птахом трохи вище, аби папуга побачив, як пан Пляшкер кивнув йому головою, вітаючись. При цьому клітка з хом’ячком вислизнула в нього з-під пахви й посунулась до
долу.
— Ой, клітка падає! Увага, Анді, тримайся! — вигукнув пан Вівторакус, двома прудкими кроками прискочив ближче, майже при самій землі підхопив клітку з хом’ячком і тицьнув її до рук пані Моркван, яка саме нагодилася, щоб простежити,
чи все гаразд у пана Пляшкера.
— О, привіт, привіт, — сказав пан Вівторакус. —
Це ж просто чудово, що й ви до нас саме тепер зазирнули! Чи не потримаєте одну хвилиночку цієї клітки? Авжеж, потримаєте. Бо, бачте, Кларця там уже не дочекається! — І стрімголов кинувся надвір до машини.
Пані Моркван, відставивши чимдалі від себе руку з кліткою, гидливо втупилася спершу в клітку з Анді, що крутився у своєму колесі, а далі — в пана Пляшкера, що стояв перед нею з величезною валізою в одній руці і кліткою з птахом — у дру
гій. Пані господиня саме глибоко вдихнула, збираючись, як то кажуть, накрити свого пожильця мокрим рядном, аж це повернувся від машини пан Вівторакус із великою картонною коробкою.
Він забрав з рук у пані Моркван клітку і весело вигукнув:
— Агов, чи можна нам зайти? Авжеж, можна!
Ну, вперед і вище!
І не встигла пані Моркван ще й звуку зронити, як пан Вівторакус із коробкою та кліткою в руках опинився на сходах. За ним, з важезною валізою та кліткою з папугою в руках, посунув пан Пляшкер.
Аж ось пані Моркван оговталась-таки від першого жаху і зарепетувала їм услід:
— Ви що це собі дозволяєте? Вчепити мені клітку з хом’яком! Я вам що — тримач кліток з хом’яками?!
Нарешті господиня похопилася, що її нема вже кому слухати, і, осудливо хитаючи головою, подалася нагору.
— Здається, твоя квартирна господиня не любить хом’ячків? Авжеж, не любить, — завважив пан Вівторакус, коли вони замкнули за собою двері кімнати пана Пляшкера. — Ну то пан Кулес, напевно, припаде їй до вподоби: він також терпіти хом’яків не може. А Товстунець? Чи не познайомити мені її з цим чудовим папугою? Авжеж, я гадаю, це було б їй приємно!
— Ні, це не було б їй приємно, — заперечив пан Пляшкер. — Тварини в помешканні — це для неї жах!
— А де ж тоді вони мають бути? — здивовано спитав пан Вівторакус. — Усі мої тварини живуть у моєму помешканні. Вони, так би мовити, тварини хатні.
— Може б, ти не брав усіх своїх тварин із собою, коли навідуєш мене? — обережно натякнув пан Пляшкер.
— Як то — всіх? Я ж узяв із собою пише Анді, Фофо, пана Кулеса й Кларцю! Нерон, Ніколаус, Товстунець, Оссі, Тукер, Луу і всі раки лишилися вдома! Візьму їх у гості наступного вівторка. Та як ти не хочеш, щоб ми тебе перевідували…
— Та звісно ж, хочу, хочу, — квапливо запевнив пан Пляшкер. — Навіть дуже вас прошу!
— Це мило, — примирливо сказав пан Вівторакус, полегшено зітхнув, сів на ліжку пана Пляшкера, розкрив картонну коробку, дістав звідти білу мишу і з гордістю подивився на неї. — Хіба ж вона не чарівна, моя Кларця? Авжеж, вона справді чарівна, — запевнив він. — Трішки тільки розкошлалась під час поїздки. Та де ж це твій гребінчик, люба? Мабуть, у валізі. Авжеж, мусить бути там. — Він розкрив велику валізу.
Пан Пляшкер зацікавлено зирнув йому через плече й спитав:
— А що там у ній ще? Бо вона таки важкенька!
— Важкенька? Авжеж, вона важкенька, — задоволено сказав пан Вівторакус, — бо в ній харчі для моїх тваринок. Першокласна пожива, товар найвищого ґатунку. — Він трохи пошпортався у валізі, знайшов серед десятків пакунків і паку
ночків невеличкий гребінчик і заходився старанно чесати біле хутерце Кларці. — А, мало не забув! На тому тижні я зможу навідатися лише в середу. Бо у вівторок мушу повезти Тукера до перукаря.
— У вівторок до мене не зможеш?.. — приголомшено вимовив пан Пляшкер. — Ні, у мене ти маєш бути неодмінно у вівторок!
— А чому неодмінно? Я, власне, давно хочу тебе про це спитати. Чого для тебе такий важливий вівторок?
— Тобі я можу розкрити свою таємницю, — нерішуче відповів пан Пляшкер. — Тільки ти більше нікому не розказуй. Ти маєш приходити до мене у вівторок задля того, щоб у суботу вернувся Суботик!
— Суботик? А хто ж це такий?
— Суботик — це Суботик, і край. Докладніше я не можу тобі пояснити, — відповів пан Пляшкер.
— Так… То ти не хочеш мені пояснити, щоб я зрозумів, — образився пан Вівторакус. — Тоді що зараджу тобі з твоїм Суботиком я?
— О, багато! Розумієш, Суботик прийде лише в тому разі, якщо тиждень у мене буде таким: у неділю сяятиме сонце, понеділок настане відразу по неділі, у вівторок навідається пан Вівторакус, тобто ти, середа припаде на середину тижня, у четвер чотири рази прогуркоче грім, а в п’ятницю мене відпустять з роботи. Отоді в суботу завітає Суботик!
— А, то он воно як! — спалахнув пан Вівторакус. — Я тобі потрібен, тільки щоб прийшов якийсь Суботик! Я — лише нікчемний засіб для досягнення великої мети! А я щораз торочу всім моїм звіряткам, як то мене любить мій давній шкільний друзяка Пляшкер! Щотижня запрошує в гостину! Та чи так то вже він мене вірно любить? Ні, де там! Я йому потрібен лише на те, щоб до нього повернувся якийсь там Суботик! То ось що я тепер тобі скажу, давній друзяко! Сьогодні я в тебе побував востаннє! На все добре! З цими словами він сховав мишу в картонну коробку, закрив її, підвівся й кинувся збирати все своє добро.
— На Бога, Вівторакусе, ти помиляєшся! — скрикнув пан Пляшкер. — Звісно ж, я тебе щиро люблю й завжди радий вітати в себе. Тільки ось… хіба тобі важко навідувати мене у вівторок?
Розумієш, тоді я за одним заходом ніби вбиваю двох зайців…
— Убиваєш двох неповинних зайців! Ти, нищителю звіряток! — обурено урвав його мову пан Вівторакус. — Ходімо звідси, пане Кулесе! Гайда, Анді! Геть з цього… з цієї кімнати? Авжеж, геть!
Поки він і вас не повбивав, як тих бідолашних зайців!..
І, схопивши картонну коробку, клітку з хомячком та клітку з папугою, обурено попростував геть з кімнати.
Пан Пляшкер якусь мить безпорадно дивився йому вслід, тоді вхопив велику валізу і, крекчучи, поволікся з нею навздогін панові Вівторакусу, що, сповнений мовчазного обурення, виступав попереду.
— Вівторакусе, голубе мій, може б, ти таки трохи обміркувався? — умовляв пан Пляшкер. — Усе це — чистісіньке непорозуміння. Я, дурний віслюк. ..
— Еге ж, звісно, віслюк у тебе дурний! Ти чув це, пане Кулесе? Авжеж, ми всі це чули! — не зупиняючись, сердито бубонів пан Вівторакус.
— Та я ж просто хотів сказати, що я повівся як тупоголова свиня з…
— Атож, і свині у тебе тупоголові. Ти чув це, пане Кулесе? Авжеж, ми всі це чули! Зараз він заявить, що папуги некультурні!
Пан Кулес прийняв таке звинувачення мовчки й тільки зириЬ з клітки, трохи повернувши голову набік.
Пан Вівторакус безмовно вмостив своїх звірят біля себе на передньому сидінні машини, без жодного слова подяки взяв із рук у пана Пляшкера важку валізу, захряснув дверцята й помчав геть.
Смутний та невеселий повернувся пан Пляшкер до будинку. Коли він минав кімнату пані Моркван, господиня вистромила з дверей голову й сказала:
— Цей візит, певно, увійде до книги рекордів Гіннесса.
Пан Пляшкер безтямно втупився в неї поглядом.
— Це ж як? — запитав він.
— Бо це був найкоротший візит у світі. В кімнату — і з кімнати! Я собі гадаю: а чого ж це ваш пан Вівторакус дозволив вам затягти сюди валізу, якщо не збирався у вас навіть трохи погостювати?
— Я й сам про це подумав, — відповів пан Пляшкер, уперше за дуже довгий час висловивши однакову з пані Моркван думку.
Він подався до своєї кімнати, сів за стіл і почав напружено думати. Хоча пан Вівторакус так раптово пішов собі, але ж він тут був! Отже, тиждень поки що не поламався: у неділю сяяло сонце, понеділок настав по неділі, у вівторок завітав пан
Вівторакус. Три умови виконано. На жаль, завтра з роботи не відпустять, бо завтра не святковий день. На службу доведеться йти. Зате ж завтрашня середа неодмінно буде серед тижня! Як усяка інша. Тобто виконано й цю умову. А вільний день
у п’ятницю? Та це можна буде влаштувати, трохи побалакавши з начальником. А якщо той його не відпустить, то він самовільно зостанеться дома, й край! Єдине, чому пан Пляшкер неспроможний був зарадити, — це накликати грому в четвер.
Грому доводилося сподіватися з небес. А грім у цей четвер був необхідний пану Пляшкерові, як повітря! На тому тижні Вівторакус у вівторок не приїде, це напевно.
Отже, нинішній тиждень був для пана Пляшкера останньою надією.
Але невже-таки ніяким чином не можна вплинути на погоду? Аж раптом йому блиснула рятівна думка!
— Так, — уголос сказав сам собі пан Пляшкер. — Це може спрацювати. У всякому разі, треба спробувати!
У середу не сталося нічого особливого. Пан Пляшкер, як завжди, вчасно прийшов на роботу й так само вчасно повернувся додому. Поводився він тихо-мирно, цілий вечір не виходив із кімнати й не вітав у себе ніяких гостей. Пані Моркван дуже з того тішилася.
Зате в четвер у неї виявилось куди менше причин тішитися. По обіді у двері будинку подзвонили. За хвилину пані Моркван вистромила голову надвір. Перед входом стояло двоє незнайомих чоловіків у спецівках з великим бляшаним аркушем у руках.
— Ви — пані Пляшкер? — запитав один, вищий.
— Нахабство! — обурилася пані Моркван. — Я не одружена. А якби навіть була одружена, то вже аж ніяк не з цим ляшкером. Крім того, він і сам нежонатий, отож ніякої пані Пляшкер немає в природі.
— Принаймні, здається, він саме тут мешкає, цей пан Пляшкер, — озвався нижчий чоловік. — То де його кімната?
— Отам, навпроти кухні. А вам це навіщо?
Замість відповіді, чоловіки підняли бляшаний аркуш, протиснулися з ним повз пані Моркван і рушили прямісінько до кімнати пана Пляшкера.
Розхвильована пані Моркван подалася слідком за ними.
— Що він збирається з оцим робити? Він справді щось отаке замовив? — торохтіла вона. — Мені він нічогісінько не сказав про свій намір!
Чоловіки поставили бляшаний аркуш у кімнаті пана Пляшкера й пішли собі, лишивши безпорадну пані Моркван наодинці з несподіваним замовленням пана Пляшкера. Вона оглянула принесене з усіх боків і, хитаючи головою, промурмотіла:
— Ні, це не діло! Врешті-решт, коли ти збираєшся замовляти в моє помешкання отаке бляшане одоробло, треба спершу запитати в мене дозволу!
Тієї миті знов зайшли ті двоє чоловіків і принесли ще один бляшаний аркуш, трохи менший від першого.
— Оце так! Ви знов один принесли? — злякано пролебеділа пані Моркван.
— Ні, — скупо відповіли чоловіки й поставили другий аркуш біля першого.
— Як? Таж ви щойно один внесли! — помітно сторопіла пані Моркван.
— Ми не знов один принесли, ми принесли два бляшані аркуші, — уточнив вищий чоловік. Потім вони знову зникли й за мить внесли до кімнати третій бляшаний аркуш.
— Що він збирається з ними робити? — жахнулася пані Моркван.
Вищий чоловік засміявся.
— Може, оббиватиме ними стіну замість шпалер, — припустив він. — А можливо, йому треба спекти три чималі пироги.
— Та, може, він просто збирає колекцію бляшаних аркушів, — сказав нижчий. — Так чи інак, він замовив собі три бляшані аркуші, а ми виконали замовлення. Бувайте здорові!
Коли пан Пляшкер того дня прийшов з роботи, пані Моркван перехопила його вже в коридорі.
— Пане Пляшкере, — сказала вона з докором і стала йому на дорозі. — Пане Пляшкере, сьогодні кімнату, яку я вам з ласки своєї винайняла, двоє якихось чоловіків захарастили аркушами металу.
Чи не розкриєте ви мені таємницю: що це має означати?
Пан Пляшкер весь засяяв.
— А, то моє замовлення виконане вчасно! Чудово, чудово! — сказав він, обминув пані Моркван і відчинив двері своєї кімнати.
— Чудово? — перепитала пані Моркван. — І що ж ви збираєтесь робити з цим замовленням?
— За якоїсь чверть години ви про це дізнаєтеся. Це має бути несподіванка, — багатозначно відповів пан Пляшкер і причинив за собою двері своєї кімнати.
— Несподіванка? — проказала за ним пані Моркван і пішла на кухню зладнати вечерю.
За п’ять хвилин по тому пан Пляшкер постукав у двері кухні.
— Пані Моркван, — привітно сказав він, — чи не позичили б ви мені, з ласки своєї, стільця?
— Ви сподіваєтесь гостей? — вражено спитала господиня.
Пан Пляшкер похитав головою.
— Ні, просто я хочу примістити замовлення.
— Прошу, беріть, якщо вже вам так дуже треба, — сказала пані Моркван і з осудом похитала головою вслід пану Пляшкерові, коли той поніс стільця до своєї кімнати. Коли він відчинив двері, вона встигла зазирнути всередину. Бляшані
прямокутники стояли, як і досі, прихилені до стіни. Усе так само осудливо хитаючи головою, пані Моркван сіла біля кухонного столу. Та не встигла вона до пуття вмоститися, як у двері кухні знов постукали.
— Пані Моркван, чи не позичили б ви мені ополоника й качалку? — спитав пан Пляшкер.
Якусь мить господиня дивилась на нього, наче занімівши з подиву.
— Навіщо? Ви щось печете? Пироги? То чом ви не робите цього в кухні? Виходить, ви таки чекаєте гостей? — вигукнула вона, здобувшись на слово.
— Ні-ні, це просто для тих бляшаних аркушів, — заспокоїв її пан Пляшкер.
І не встигла пані Моркван ще хоч щось сказати, як він з качалкою та ополоником в руках шаснув у свою кімнату. Пані Моркван побігла слідком і встигла вгледіти, що один бляшаний аркуш тепер лежав на двох поставлених один навпроти одного стільцях. Решта два стояли поряд, під стіною.
Потім пан Пляшкер миттю причинив двері кімнати.
— Що ж то за несподіванка така має бути? Цікаво! — промурмотіла собі під ніс пані Моркван, тюпаючи назад до кухні. Та тільки-но вона знову сіла за обідній стіл, як тут-таки зірвалася з місця від жахливого гримотіння. Гурготіло, торохкало
і гримало в кімнаті пана Пляшкера, та так, що чашки в кухонному буфеті підскакували й бряжчали, наче під час землетрусу. Здавалося, що ось-ось завалиться будинок.
— Пане… Пан… П-пляшк-к-кере,— гукнула пані Моркван, вискочила з кухні й шарпонула двері кімнати пожильця. Те, що вона побачила в кімнаті, так її приголомшило, що вона на мить
утратила мову.
Пан Пляшкер, з поважним виразом обличчя, вистрибував по великому бляшаному аркуші, примощеному на двох стільцях, з качалкою в правій руці й з великим ополоником — у лівій, вибиваючи ними по черзі у два інші бляшані аркуші, прихилені до стіни. Він так захопився своєю роботою, що начебто зовсім не помітив пані Моркван на порозі кімнати.
Урешті-решт господиня віднайшла мову й зарепетувала:
— Чи ви геть ізсунулися з глузду? Що це за громовиця? Чи це, може, і є ота ваша несподіванка? То я залюбки її зрікаюся! Ви ще накличете сюди поліцію, якщо не кинете гриміти! Ви…
Пан Пляшкер перестав вистрибувати, скочив зі стільця й ступнув кілька кроків назустріч пані Моркван.
— Як ви сказали? Ви сказали: “гриміти”? — вигукнув він.
— Авжеж, гриміти! — не вгавала пані Моркван. — Ви ж наробили такого грому, на дві грози вистачило б! Ви, мабуть, украй перепилися!
— Більше грому! Більше грому! — в захваті вигукував пан Пляшкер. — Пані Моркван, ви — золото! Я просто розцілував би вас за це!
Пані Моркван враз позадкувала.
— Отямтеся! — обурено вереснула вона.
— Грім, грім, грім-грім-грім! — заспівав пан Пляшкер. — У четвер гримотів грім!
— Тепер він ще й завів співи, — злякано промурмотіла пані Моркван і ще на два кроки позадкувала. Проте за хвильку зібралася на силі, обережно підступила до пана Пляшкера, лагідно поклала йому руку на плече і сказала повільно й
проникливо:
— Пане Пляшкере, мені здається, ви трохи перепрацювалися. Мабуть, за останні три тижні ви мали забагато прикрощів. У вас трохи перенапружені нерви. Лягайте-но чимраніше в ліжко, згода? А завтра, в п’ятницю, зостаньтеся вдома, так? Зробіть собі додатковий вільний день, еге ж?
— Правильно! — сказав пан Пляшкер. — У п’ятницю — вільний день! Цілком правильно!
— Ну й чудово, що ви згодні, — похвалила пані Моркван. — А завтра я подзвоню вашому начальникові й скажу, що ви захворіли. І вийдете на роботу аж у понеділок, еге ж? А тепер я вас лишаю, щоб ви собі спокійненько лягли в ліжко та гарненько виспалися, так?
— Так-так, — радісно підхопив пан Пляшкер.
Він мав чудовий настрій і знову почав співати:
В четвер самотужки зроблю собі грім, у п’ятницю з служби відпустять мене, тоді, можливо, в суботу Гм-Гм
до мене знов зазирне.
— Хто зазирне? — насторожилася пані Моркван.
— Це буде несподіванка, — відповів пан Пляшкер.
— Що, знову несподіванка? — скрикнула пані Моркван. — Знаєте, з мене й однієї цілком досить. На добраніч!
— На добраніч, — відгукнувся пан Пляшкер, замкнув двері, ліг у ліжко й не вилазив з нього цілу ніч та ще й півдня у п’ятницю.
В суботу пан Пляшкер прокинувся рано-ранісінько. Він спробував ще трохи заснути, але не зміг, бо був занадто неспокійний. Цілий ранок він не виходив зі своєї кімнати, дедалі нетерплячіше ходив з кутка в куток, раз у раз поглядаючи на годинник. Перед полуднем йому сяйнула одна
думка.
— Я — осел! — скрикнув він. Та одразу згадав пана Вівторакуса і мерщій виправився: — Я дурень! Адже Суботик того разу трапився мені саме на вулиці. Тож, якщо хочу його здибати, треба й тепер вирушати до міста!
Він поспіхом надягнув куртку і вийшов з кімнати. Пані Моркван, мабуть, почула, як рипнули двері. Принаймні вона вистромила голову з кухні й запитала:
— Куди це ви зібралися?
— На прогулянку.
— Так-так, на прогулянку. Що ж, це вже краще, ніж вигадувати отакі жахливі несподіванки, як позавчора.
Пан Пляшкер вийшов на ріг тієї вулиці, де вперше побачив Суботика. Але тепер там не було людей. Нікого, ані лялечки. Суботиком ніде й не пахло. Пан Пляшкер оббігав усе місто, обстежив усі вулиці, позазирав у парадні входи геть усіх будинків, заглянув навіть у якийсь бак на сміття, бо там начебто щось зашаруділо. Але то була просто якась бездомна кицька. Суботик не прийшов.
Уже аж як споночіло, повернувся зажурений пан Пляшкер додому. Коли він напрямився до своєї кімнати, пані Моркван виглянула з вітальні й сказала:
— А, це ви? Довгенька ж була ваша прогулянка!
Пан Пляшкер нічого не відповів. Стомлений і розчарований, увімкнув світло. Нікого. Ніхто не чекав на нього вдома. Мабуть, тому, що його грім був несправжній. Треба було, щоб розгулялася справжня гроза і гримів справжній грім, сумно
думав пан Пляшкер, сідаючи на стілець, позичений у пані Моркван задля гучного бляшаного грому. Та тільки-но він сів, стілець під ним із тріском розвалився, і пан Пляшкер, вельми незручно приземлившись, опинився під столом.
— Агов, татку! — пролунав з-під столу такий знайомий голос. Він бринів жалібно. — Не треба було мені підгризати ніжок у цього стільця. Тепер ви на мене сердитеся?
— Суботик! — зарепетував пан Пляшкер і з радощів підскочив догори, забувши, що він сидить під столом. — Суботик! Суботик повернувся!
Власне, він був би понабивав на голові добрячі ґулі, але там, де цілий ранок ще була стільниця, скатертина прикривала велику діру. І пан Пляшкер стирчав тепер із тієї діри, стоячи поміж чотирма ніжками столу, з начепленою на голову білою скатертиною, безпорадно махаючи руками в повітрі.
— О, класна ідея, татку! Граємося в привидів! — у захваті вигукнув Суботик, побачивши пана Пляшкера в такому вигляді, підскочив до ліжка, стягнув звідти простирадло й закутався в нього з головою. Тієї хвилини двері відчинилися. Пані Моркван стала на порозі й запитала:
— З ким ви, власне, розмовляєте? Чи це ще одна ваша нес-с-спод-д-ді-і-іванка? — Жахнувшись, вона миттю захряснула двері, зачинивши в кімнаті пана Пляшкера двох моторошних привидів.
Пан Пляшкер нарешті виборсався з лабетів скатертини, визволився з рами столу і стягнув у Суботика з голови простирадло.
— Яка краса, що ти повернувся! — вигукнув він. — Я страшенно радий! Хоча знову все розпочалося просто карколомно.
— Карколомно? — Суботик, усміхаючись, дивився на пана Пляшкера. — Еге ж, татку, ваша правда. Пані Моркван просто карколомно перелякалася. Але ж пані Моркван і сама карколомна розпочинальниця страшенно карколомних…
— А ось мені зараз просто карколомно кортить довідатися, де поділася стільниця з мого столу, — сміючись, урвав карколомну промову Суботика пан Пляшкер.
— Стільниця? — присоромлено спитав Суботик. — Знаєте, татку, як посидиш сам-самісінький з обіду до вечора в цій кімнаті, то й попоїсти схочеться. А деревина ж смачненька, розумієте?
— Та то не таке велике лихо. Головне, що ти нарешті повернувся, — сказав пан Пляшкер. — Адже тепер я хутко матиму справну машину для здійснення бажань. Для неї нова стільниця — чистий дріб’язок… Та все це ми обміркуємо з тобою завтра. А зараз ми насамперед відзначимо нашу зу
стріч!
— Відзначимо, татку! Віршиком! — зрадів Суботик. — Щойно складеним!
Суботик снідав-наминав
саму дрібну дрібничку:
чотири ніжки від стільця,
та трішки-трішки крісельця,
та ще півтрішки тапчанця,
та з столика стільничку.
Усякий харч він підбирав —
чи теплий, чи холодний, —
Суботик не перебирав,
бо дуже був голодний!
— А, то ти й тапчанця з крісельцем покуштував? — мовив пан Пляшкер
— Та це ж дріб’язок для машини здійснення бажань! — заспокоїв його Суботик.
