«Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» Сьомий розділ. Остання цятка
Уранці наступного дня не Суботик, як завжди, збудив пана Пляшкера, а пан Пляшкер розколошкав Суботика своїм лементом:
— Ой лишенько! Ой горенько!
Суботик, кліпаючи сонними очима, роззирнувся по кімнаті. Пан Пляшкер, уже вдягнений, стояв коло машини здійснення бажань, тримаючи над нею кишенькове дзеркальце так, що в ньому відбивалась її внутрішня частина, і раз у раз скрушно хитав головою.
— Хоча я й нічого не тямлю в машинах… — почав він, помітивши, що Суботик прокинувся.
— Щира правда, — потвердив той. — Я це зрозумів ще під час поїздки вашим автомобілем.
— …Але я добре розумію те, що оце бачу на власні очі: тут уже годі щось удіяти, — вів далі пан Пляшкер. — Всередині все перегоріло й розплавилось!
— А може, нам пооцтити цю машину, а тоді випробувати ще раз? — сказав Суботик.
— По… Що зробити?
— Залити оцтом.
— Оцтом? Зазвичай машину змащують… — Пан Пляшкер завагався. — Машинною олією.
— Так, так, мабуть-таки, олією буде краще, — уголос розмірковував Суботик.
— То чим же заливатимемо? Оцтом чи олією?
— Найкраще буде залити й оцтом і олією і всипати дещицю солі, — запропонував Суботик.
— Та це ж… це нічого не зарадить!
— Хтозна. А може, просто ніхто ще не випробував такого способу? Ви ж самі сказали, що з машиною вже нічого не вдієш. Отож ми більше їй і не зашкодимо. Гірше, ніж є, не зробимо!
— Правду кажеш, — погодився пан Пляшкер і подався на кухню.
Пані Моркван сиділа біля кухонного столу й снідала. Вона здивовано підвела очі, коли пан Пляшкер став у дверях.
— Ну, сьогодні ви раненько схопилися, — сказала вона, жуючи. — І чого? Ви ж маєте відпустку.
— Еге ж, еге ж, — нервово відповів пан Пляшкер. — Мені треба оцту й олії. Ви не могли б позичити?
Пані Моркван на мить припинила жувати.
— Оцту й олії? — перепитала вона протягло. —
Так рано? Хочете зготувати салат? То чого б вам не
зробити його тут, у кухні?
— Ні, який там салат! — квапливо сказав пан Пляшкер. — Я… я хочу зробити певну спробу.
Пані Моркван підвелася й, хитаючи головою, обійшла круг столу.
— Спробу! Яку спробу? — спитала вона.
Замість відповіді пан Пляшкер лише ніяково знизав плечима.
— Ну, якщо вже вам так дуже треба… Ось, візьміть, — сказала пані Моркван і подала йому пляшечку з оцтом і другу — з олією. Пан Пляшкер узяв їх і хотів був зникнути з кухні, та пані Моркван не дала йому піти. — А коли навідається ваш приятель? — спитала вона. — Як приїде, то може спо
кійнісінько зазирнути й до мене!
— Я йому скажу, — відгукнувся пан Пляшкер, вже виходячи. — Боюся тільки, що він ближчим часом не приїде.
— Він дуже чемний чоловік, — ще сказала пані Моркван, аж тоді зачинила за паном Пляшкером двері.
Суботик уже нетерпеливився:
— Ви все роздобули?
— Ось оцет і олія. А сільничка онде.
— Що ж, тоді вперед, — сказав Суботик, виліз на стіл, спочатку спорожнив у машину пляшечку з олією, потім вилив туди ж таки оцет і нарешті сипнув у розтруб добру жменю солі.
Коли оцет розплився всередині корпусу, машина почала потріскувати, над нею злетіли іскри, і слабенько заблимала червона лампочка.
— Щось зрушилося з місця! — захоплено вигукнув Суботик. — Тепер загадуйте їй бажання, тільки швидко!
Пан Пляшкер схвильовано став перед машиною.
— Я хочу, щоб Суботик завжди… Ні, не так! Може, знов усе піде косо-криво… Треба спершу випробувати, чи вона справді працюватиме. Отже: я хочу, щоб отут, на цьому столі, з’явилася
стомаркова купюра!
Машина жахливо застогнала, загарчала й закректала, червона лампочка заблимала з шаленою швидкістю, і на столі справді з’явилася грошова купюра. Пан Пляшкер швиденько поставив перемикача на “вимкнено”.
— Справжні гроші! Машина знов працює! — мало не підскакував він з радощів. — Я так потерпав, що вона видасть не купюру, а якусь кучугуру абощо. Вона працює, яка краса!
Суботик оглянув гроші.
— Радійте, татку, та не дуже, — сказав він. — Щоб не зовсім розчарувалися. Краще придивіться гарненько до цієї купюри!
— А що таке? Купюра як купюра, ніяка не кучугура, не… О Господи, та це…
— Купюра в тридцять чотири марки! — докінчив за нього Суботик. — А за купюру в тридцять чотири марки нічого не купиш ніде, бо такої купюри насправді ж немає!
— Ось і кінець моїм радощам! — пригнічено сказав пан Пляшкер. — А проте спробую ще раз. Зроблю так, як учора. Загадаю їй щось навспак!
Він знов увімкнув машину й сказав у розтруб:
— Я хочу, щоб отут на столі лежала купюра в тридцять чотири марки!
Машина застогнала й завищала, потім він вимкнув її і з жадібною цікавістю поглянув на стіл.
Однак там не було сподіваної купюри в сто марок.
Зате під столом лежав рятувальний круг.
Суботик зневірено похитав головою.
— Плавальний круг! Ну, це вже вона до решти зсунулася з глузду! — сказав він. — Найліпше буде викинути її на смітник.
— Ні! — не погодився пан Пляшкер. — Навіть як вона вже не виконуватиме жодних бажань, то принаймні видаватиме всілякі несподіванки.
Він увімкнув машину й сказав голосно та виразно:
— Я хочу, щоб моє крісло літало!
— Навіщо вам здалось летюче крісло? — запитав Суботик.
— Та не треба мені аніякого летючого крісла! Я просто хочу подивитися, що вона тепер зробить, — пояснив пан Пляшкер і вимкнув машину.
Обидва втупилися поглядами в крісло. Та воно стояло непорушно, як і перед тим. Вони роззирнулись по кімнаті. В ній нічого не змінилося.
— Може, вона цього разу взагалі не… — почав був пан Пляшкер. Аж це увагу його привернув гучний гамір на вулиці. Вони з Суботиком підбігли до вікна й визирнули надвір. Там край тротуару зібрався невеликий гурток людей. У центрі його стояв якийсь чоловік. Він щось збуджено говорив, вимахуючи руками. Пан Пляшкер відчинив вікно.
— Що там таке? Сталося щось? — гукнув він.
— Цей добродій каже, ніби його авто щойно поїхало кудись само собі, без нього! — сміючись, відгукнулася якась жінка.
— Іноді й таке буває, — мовив пан Пляшкер, не моргнувши й оком, і зачинив вікно. — Чимраз веселіше, — сказав він до Суботика. — Ану лиш забажаймо ще чогось!
— Не знаю, — завагався Суботик. — Адже невідомо, що з того вийде…
— Ну, щось та вийде, — не побоявся пан Пляшкер. — А може, вона тим часом прийшла до тями й, гляди, знов працює нормально. Адже це так здорово! Увага! Я хочу, щоб тут у кімнаті з’явився розкішний сніданок!
І вимкнув машину.
У кімнаті нічого не сталося. Зате з кухні враз почувся зойк, а тоді поклик пані Моркван:
— Пане Пляшкере! Пане Пляшкере!
Пан Пляшкер метнувся на кухню.
— Це ваша робота! — зустріла його безтямним криком господиня. — Мабуть, знов одна з ваших знаменитих несподіванок, еге ж? Ото ви й хотіли замилити мені очі вашим оцтом та олією, щоб знову встругнути якусь дитячу витівку, еге ж! Пан Вівторакус ніколи такого не зробив би! Ніколи в
світі!
— Та що ж… Чого ж… Я нічого не знаю, — заникувався пан Пляшкер.
— О, ви, крім усього, ще й лицемір! — обурилася пані Моркван. — А що оце таке? А оце що, га?
Вона розчинила обоє дверцят кухонної шафи. Усі полички там були вщерть напхані вареними спагеті.
— Спагеті! — простогнав пан Пляшкер. — Тисячі варених спагеті!
—Тисячі? Ні, мільйони! — вигукнула пані Моркван. — Та це ще, як ви знаєте, не все!
— Ще не все? Господи милосердний, а що ж іще?
— Що ще? А ви ніби й не знаєте? — спитала пані Моркван.
— Авжеж, не знаю. Присягаюся! — прошепотів пан Пляшкер.
— Ну то ось дивіться на оці сюрпризи та тіштеся! — сказала пані Моркван і повисувала одну за одною всі шухляди кухонної тумби: вони були вщерть повні теплого томатного соусу.
— Мені дуже прикро, — забелькотів пан Пляшкер. — Я справді цього не хотів… ох… не знав…
— Ви начебто й правду кажете, — мовила пані Моркван. Вона пильно подивилася на пана Пляшкера. — Адже ви не вмієте брехати. Ви одразу червонієте, як жар. Ну то я питаю, хто ж це наробив? Невже отой Робінзон?
— Та ні, безперечно, ні, — запевнив пан Пляшкер. — Це ніяк не він, бо він весь час був коло мене.
Та все одно ми допоможемо вам усе поприбирати.
— Це дуже люб’язно, пан Вівторакус також допоміг би, — вдячно сказала пані Моркван.
І пан Пляшкер пішов до своєї кімнати по Суботика. Однак там він мерщій увімкнув машину для здійснення бажань.
— Звісно, це навряд чи допоможе. Та принаймні можна спробувати, — сказав він. — Хочу, щоб посеред кухні в пані Моркван стояла величезна каструля, а в ній — усі макарони й томатний соус із кухонних меблів! — Потім він вимкнув машину й пішов із Суботиком на кухню.
Пані Моркван уже бігла їм назустріч. Вона лише раз у раз хитала головою, неспроможна вимовити й слова.
— Я… я… Мені, мабуть, привиджується, — нарешті пробелькотіла вона і в пошуку опори прихилилася до плеча пана Пляшкера. — Ідіть лишень, заходьте сюди! Подивіться, що діється! Десять секунд тому його ще не було!
Пані Моркван тремтячим пальцем вказала на дерево, що росло посеред кухні. То була яблуня.
Суботик нагнув гілку й зірвав яблуко.
— Дуже практично — дерево просто в кімнаті, — зазначив він і надкусив яблуко. — Ох, смачне! Саме пристигло! — сказав він, жуючи. — А де ж макарони? їх також можна їсти?
Пані Моркван разом із Суботиком підійшла до кухонної шафи.
— Якщо ти їх любиш, — сказала вона й відчинила дверцята. — Ось, ось вони… тут… тут були! — приголомшено простогнала вона, шпарко відсуваючи шухляду за шухлядою. — Порожньо…
порожньо… порожньо! І тут порожньо! Ну, з мене досить, — несподівано додала вона й безсило впала на кухонний стілець. — Мушу впоратися з переляком.
— А я — з яблуком, — незворушно сказав Суботик. І потяг пана Пляшкера геть з кухні.
— Мабуть-таки, буде ліпше, як ви більше не загадуватимете цій машині своїх бажань навмання. Ви ж бачите, що з цього виходить.
— А що хіба? Яблуня посеред кухні — то ж дуже практична річ, ти сам казав. Принаймні одне бажання я ще хочу їй загадати.
— Ну то хоч загадуйте щось таке, щоб воно здійснювалося на певній відстані звідси. Не тут, у будинку, бо тут воно занадто декого нервує, — порадив Суботик.
— Мені хотілося забажати щось добре для пана Вівторакуса, але ж невідомо, чи з того справді вийде щось добре! А що як він у всьому своєму одязі нараз опиниться у ванні з водою? Стривай-но! Мені дещо спало на думку. Як звати того чоловіка,
що був замкнув нас на своєму горищі?
— Пан Амфібер.
Пан Пляшкер підійшов до машини для здійснення бажань, увімкнув її й сказав:
— Я хочу, щоб пан Амфібер цієї ж миті сидів у своїй ванні з водою! — Тоді вимкнув тріскотливу машину й сказав до Суботика: — Шкода, що я не можу бачити, як воно все там відбувається! Але, мабуть, ми прочитаємо щось про це в завтрашній газеті.
Суботик засміявся.
— Дещо ви можете побачити вже зараз. Ваша шафа зникла!
Там, де щойно стояла шафа, тепер була прогалина.
— Шафа! Де моя шафа?! — несамовито вигукнув пан Пляшкер. — Там же увесь мій одяг! І всі ігри! “Кутики”, “мюле”, шашки, “братику, не сердься!” І мої шкіряні рукавички! — Він обернувся до Суботика: — Ти правду казав! Клята машина! Тепер хоч-не-хоч треба загадати їй ще якесь бажання. Я мушу повернути собі свою шафу, хоч би де вона була! Я хочу цієї ж миті стояти коло своєї шафи!
Суботик гукнув йому своє застереження, але було вже запізно! Пан Пляшкер десь дівся з кімнати.
— Ото дурість! Він-бо знає, що машина зсунулася з глузду! Ну, сподіваюся, все вийде на добре! — сказав Суботик і вимкнув машину. Тоді сів на стілець і став чекати.
Кілька хвилин по тому пан Амфібер знов зявився в поліційному відділку.
— Я повинен зробити повідомлення! — ще в дверях гукнув він.
— А, це ви! — непривітно сказав один поліцай. — І яким своїм жартиком ви нас сьогодні вирішили подражнити?
— Я хотів би довести до вашого відома, що в моїй ванній кімнаті стоїть шафа.
— І яким чином це стосується до нас?
— Річ у тому, що ця шафа належить не мені. Уявіть собі, в мою ванну кімнату поставлено чудову старовинну дубову шафу!
— І хто ж її поставив?
— Хто? Цього я й сам не знаю, я зайшов до ванної, а там, з доброго дива, — шафа!
— Тоді я так і не збагну, що ж ви хотіли повідомити поліції.
— Хіба про таке не слід повідомляти? — здивовано спитав пан Амфібер.
— Коли у вас щось забрали, тоді можете заявити в поліцію, — пояснив поліцай. — Та ще жодного разу я не чув, щоб хтось звертався до поліції, бо йому щось принесли. Бувайте здорові!
Якусь мить пан Амфібер стояв мовчки, сердито дивлячись на поліцая.
— Ну, коли так, то красно дякую за шафу! — сказав він нарешті, повернувся й, веселий, пішов собі з поліційного відділку.
Суботикові довелося чекати дуже довго. Урешті-решт, коли він уже вирішив іти шукати пана Пляшкера до міста, рипнули двері будинку.
За хвильку по тому пан Пляшкер зайшов до кімнати і відразу просто впав на ліжко — такий був стомлений.
— І що ж? Вдалий був ваш похід? Були ви коло шафи? — сипнув запитаннями Суботик.
— Отож щодо шафи. Триклята машина втелющила мене на якусь шафу. Замалим не переїхав мене потяг. А як я трохи оговтався від пережитого страху, капосна шафа ще й шугонула вгору, і я, вчепившися в неї, так і завис. Чого мені коштувало
спершу з’їхати з неї додолу, а тоді ще й дістатися сюди! Добрих шість кілометрів подорожі! Отепер— то я покладу край забавкам з цією машинерією! Тепер вона в мене опиниться в бакові на сміття!
Суботик енергійно похитав головою.
— Бак на сміття не годиться, татку. Там її знайде сміттяр. А хто знає, що він з нею зробить? Краще занесімо її туди, де вона простояла не один тиждень, — на горище.
— На горище? А що, коли пані Моркван з цікавості почне поратися коло неї та ввімкне?
— Не бійтесь, не бійтесь! Ось погляньте сюди! — сказав Суботик, сміючись, відгвинтив важілець-перемикач, запхав до свого широкого рота й заходився гучно хрумати. — Не дуже смачно, надто відгонить горілим, — зазначив він, проковтнувши. — Ну ось, перемикача немає. Тепер пані Моркван її не ввімкне.
— Може, віднести машину на горище зараз— таки? — розохотився пан Пляшкер. — Пані Моркван пішла скуповуватись, я щойно зустрів її на вулиці. Сприятлива для нас часинка!
— Про мене! — сказав Суботик, і вони вдвох, з натугою, зсунули машину зі столу, пронесли через усю кімнату й коридор і доправили на горище.
Поставили машину на те ж таки місце, де вона колись стояла.
Уже в дверях пан Пляшкер востаннє зупинився й сумно озирнувся назад.
— Незабаром вона знову так припаде пилом, як тиждень тому. І що ж, власне, вона мені дала, ця машина здійснення бажань? — запитав він. — Нічого! Ані автомобіля, ані грошей, нічогісінько! Я не став анітрохи багатший, ніж був.
Суботик засміявся і взяв пана Пляшкера за руку.
— Може, ви загадували їй не ті бажання, татку, — сказав він. — Вам усе хотілося лише певних речей: багато грошей, авто, подорож на острів, смачної їжі. Може, треба було придумати інакші бажання?
— Інакші бажання? — Пан Пляшкер замислився. — А це правда, — сказав він. — Якби я був забажав стати мужнішим, то був би тепер мужнішим без ніякої машини. Або чому я не забажав зробитися добрим водієм? Тоді я просто наскладав би грошей і купив автомобіль. Але без машини для здійснення бажань я надто боязкий, тому ніколи не навчуся водити авто, — невесело докінчив він.
Суботик енергійно похитав головою.
— Це зовсім не так, — сказав він. — Ви тільки повсякчас думайте про слона.
— Про якого слона? — здивовано спитав пан Пляшкер.
— Про слона з віршика, якого я вам зараз складу, — гордовито мовив Суботик. — Увага!
Де палкі бажання й сталі,
там є успіх без машин, —
й слон заграє на роялі,
як захоче дуже він!
Пан Пляшкер не витримав — засміявся.
— Ти справді так гадаєш?
— Авжеж. Ось, наприклад, чого б ви забажали зараз, якби машина ще працювала?
— Я забажав би, щоб ти назавжди лишився зі мною, — не задумуючись, відповів пан Пляшкер. — Треба було мені забажати цього ще першого дня. Та я хотів спочатку довідатись, чи й ти на це згоден.
— Тепер уже запізно, — відповів Суботик. — А чого б ви забажали собі ще?
— Щоб мій приятель Вівторакус більше на мене не гнівався і знов мене навідав.
— А якщо він так образився, що вже ніколи до вас не прийде?
— Ніколи? — злякано перепитав пан Пляшкер. — Це було б кепсько. Сподіваюся, він незабаром одвідає мене знову. Я цього дуже бажав би.
— Так-так, ви цього бажаєте, — сказав Суботик. — Та бажання ваше марне без машини для здійснення бажань, еге ж?
— На жаль.
— Так, на жаль. А чому б вам просто не піти до свого приятеля Вівторакуса й не сказати йому, що ви негаразд із ним повелися і шкодуєте про це?
— Правда твоя. Але ж я не знаю навіть, де він мешкає…
— Ось бачите. Він вас навідував частенько, а ви навіть не знаєте, де він мешкає.
Пан Пляшкер замислився.
— Я вже не знаю, що й робити, — сказав він. — Якби була машина для здійснення бажань, я просто забажав би довідатися його адресу.
Тепер замислився й Суботик.
— Може, в нього є телефон? Чому б нам не піти до найближчого телефона-автомата та не пошукати в телефонній книзі, де саме він мешкає, пан Вівторакус?
— От розумна голівонька! Без тебе я 6 до цього й не додумався! — вигукнув пан Пляшкер і так швидко кинувся бігти сходами наниз, що Суботик ледве встигав за ним.
Пан Вівторакус аж рота роззявив з дива, коли пан Пляшкер із Суботиком несподівано з’явилися перед дверима його будинку.
— О! Пляшкере, друзяко! — радісно вигукнув він. — Невже ти надумав перевідати мене? Авжеж, ти зазирнув до мене! Хто б міг навіть уявити!
— Я позавчора поводився, мов той блазень, бо так хвилювався… Я не мав на думці нічого такого. .. — заходився вибачатися пан Пляшкер.
— Ет, чого там!.. Кому воно в голові! Може, мені? Аж ніяк! Правда, пане Кулесе?
Але пан Кулес сидів у клітці мовчки.
— Я не знаю, що з ним, але він уже десь протягом години не вимовив ані слова. Лише раз сказав: “Добридень!” А він же перед тим говорив без угаву, — прошепотів пан Вівторакус.
— Мені здається, це пов’язано з машиною для здійснення бажань, — сказав Суботик. — Вона вже з годину не працює.
Пан Вівторакус здивовано подивився на нього.
— Взагалі не працює? О, то шкода! Але, зрештою, дарма. Адже сам я не мав змоги розтулити рота, відколи пан Кулес заговорив, — сказав він. — А тепер нумо чаювати! Вип’ємо всі по гарненькій чашечці? Авжеж, вип’ємо! А тоді я відвезу вас додому.
Та заразом і до пані Моркван можу зазирнути.
Коли вони всі гуртом увійшли до помешкання, схвильована пані Моркван кинулася їм назустріч, потягла до кухні й вигукнула:
— Дерево! Оте дерево на кухні!..
— А що з ним? — спитав пан Пляшкер.
— Воно зникло! Пропало без сліду!
— Я так і здогадувався, — сказав пан Пляшкер.
— Але що мені тепер робити? Я ж хотіла спекти пиріг з яблуками. Вже й тісто розкачала і поклала на деко! — бідкалася пані Моркван.
— Я можу хутенько роздобути трохи яблук, — запропонував пан Пляшкер.
— Справді? Це було б дуже люб’язно, — оцінила пані Моркван.
— Та це й я можу зробити, — втрутився пан Вівторакус. — Я куплю яблук для пані Моркван.
— Так? О, це було б справді по-приятельськи! — Пані Моркван уся аж сяяла. — Якщо дозволите, я буду вас супроводити. — Вона трішки зашарілась і квапливо додала: — Треба ж показати панові Вівторакусові, де продуктова крамниця.
Вона зняла з гачка свою продуктову сумку і разом з паном Вівторакусом вийшла з кімнати.
Пан Пляшкер із Суботиком лишилися самі в кухні. Пан Пляшкер сів на кухонний ослінчик.
— Я все думав про те, що ти сказав мені на горищі. Про того твого слона, розумієш? Як на мене, ти маєш слушність, — мовив він. — У всякому разі, я дуже-дуже радий, що навідав пана Вівторакуса. Тепер я спробую здійснювати власні бажання самотужки. Без машини. Шкода лише, що ти не зможеш мені в цьому допомагати.
Суботик заусміхався й закивав хоботцем.
— А може, трішки в чомусь і допомагатиму, татку, — сказав він.
Пан Пляшкер від хвилювання зірвався на ноги.
— Чи означає це, що ти цього разу не підеш у суботу геть? — вигукнув він.
— Воно треба було б, але…
— Але?.. — завмер пан Пляшкер.
— Але я на мить уявив собі, якого коника ви з машиною викинете, тільки-но її ввімкнете, — сміючись сказав Суботик. — А тому я потайки дещо для вас, тату, зберіг.
Пан Пляшкер аж тремтів з цікавості.
— Дещо зберіг? Що ж саме? Кажи-бо врешті— решт!
Суботик скочив на ослінчик, де сидів пан Пляшкер.
— А погляньте-но, татку, отуди за моє ліве вухо, там ви щось побачите! — Він відтягнув своє ліве вухо вперед і нагнув голову пана Пляшкера ближче до своєї. А сам так сміявся, що голова його вся трусилась.
— Тут… там… Таж там лишилася одна синя цятка! — закричав пан Пляшкер без тями від радощів.
— Авжеж, татку. Найостанніша. Як хочете, то загадайте їй виконати якесь своє бажання. Тільки обережно, не зробіть знов помилки!
— Не бійся, цього разу я помилки не зроблю, — сказав пан Пляшкер. Після невеличкої паузи він глибоко вдихнув і сказав повільно й урочисто: — Я хочу, щоб Суботик назавжди лишився зі мною!
І тоді з-за вуха в Суботика враз зникла остання синя цятка.
