«Майстер і Маргарита» читати повністю. Михайло Булгаков

«Майстер і Маргарита» Розділ 22

ПРИ СВІЧКАХ

Рівне гудіння машини, яка високо летіла над землею, заколисувало Марґариту, а місячне світло приємно гріло її. Стуливши очі, вона віддала обличчя вітру і думала з якимось сумом про покинутий нею невідомий берег річки, якої, здавалось їй, вона більше ніколи не побачить. Після всіх див і чаклунств сьогоднішнього вечора вона вже здогадувалася, до кого саме в гості її везуть, але це не викликало в ній страху. Надія на те, що там їй поталанить домогтися повернення свого щастя, робила її безстрашною. Втім, довго мріяти в машині про це щастя їй не привелося. Чи то грак добре знав свою справу, чи така вже добряча була машина, та невдовзі, розімкнувши очі, Марґарита побачила під собою не темні ліси, а тремтливе озеро московських вогнів. Чорний птах-шофер на льоту відгвинтив переднє праве колесо, а потім посадив машину на якомусь цілком безлюдному кладовищі в районі Дорогомилова.

Висадивши Марґариту, яка ні про що не питала, коло одного з надгробків разом з її щіткою, грак запустив машину, спрямувавши її просто в яр за кладовищем. Туди вона з гуркотом зірвалася і згинула. Грак поштиво відсалютував, сів на колесо верхи і відлетів.

У ту ж мить від одного з пам’ятників відокремилася чорна кирея. Ікло зблиснуло проти місяця, і Марґарита впізнала Азазелло. Той рухом запросив Марґариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обоє стрімко злетіти і за кілька секунд, не побачені жодною живою душею, зсіли коло будинку № 302-біс на Садовій вулиці.

Коли, несучи під пахвами щітку та рапіру, подорожани проходили підворіттям, Марґарита завважила тут знудженого чоловіка в кепці й високих чоботях, який, очевидно, очікував на когось. Хоч як легко ступали Азазелло та Марґарита, самотній чоловік почув їхню ходу й насторожено скинувся, не тямлячи, хто видає ці звуки.

Другого чоловіка, що був на диво подібний до першого, зустріли коло шостого під’їзду. І знову повторилася та сама історія. Хода… Чоловік бентежно роззирнувся і насупився. Коли ж двері прочинилися і закрилися, метнувся слідом за невидимими приходнями, заглянув у під’їзд, але нічого, певно, не добачив.

Третій, точнісінька копія другого, а отже й першого, вартував на майданчику третього поверху. Він палив міцні цигарки, і Марґарита закашлялася, проходячи повз нього. Курець, ніби його штрикнули, схопився з лави, на якій сидів, почав збентежено озиратися, підійшов до перил, подивився вниз. Марґарита зі своїм проводжатим у цей час уже була коло дверей квартири № 50. Дзвонити не стали, Азазелло безгучно відкрив двері своїм ключем.

Перше, що вразило Марґариту, це та пітьма, в яку вона потрапила. Нічого не було видно, як у підземеллі, й Марґарита несамохіть учепилася в Азазеллів плащ, боячись спіткнутися. Але тієї миті віддалеки і вгорі заблищав вогник якоїсь лампадки і почав наближатись. Азазелло на ходу витяг у Марґарити з-під руки щітку, і та щезла в пітьмі без жодного звуку. Почали підніматися якимись широкими приступками, і Марґариті видалося, що їм не буде кінця, її вражало, як у передпокої звичайної московської квартири можуть вміститися ці надзвичайні безкраї сходи, яких вона не могла бачити, проте добре відчувала. Але сходження закінчилося, і Марґарита зрозуміла, що вони стоять на майданчику. Вогник наблизивсь упритул, і Марґарита побачила освітлене обличчя чоловіка, високого й чорного, який тримав у руках оту лампадку. Ті, хто мав уже безталання в ці дні трапитися йому на дорозі, навіть у цьому слабкому світлі язичка в лампадці, певно, відразу ж упізнали б його. Це був Коров’єв, він же Фагот.

Щоправда, зовнішня подоба Коров’єва вельми змінилася. Хиткий вогник відбивався не в надтріснутому пенсне, яке давно слід було б викинути на смітник, а в моноклі, правда, також надтріснутому. Вусики на нахабному виду було підкручено і намащено, а чорнота Коров’єва пояснювалася дуже просто — він був убраний у фрак. Біліли лише його груди.

Маг, регент, чародій, перекладач чи біс його зна хто навсправжки — словом, Коров’єв — уклонився і, широко повівши лампадкою в повітрі, запросив Марґариту йти слідом за ним. Азазелло зник.

“Ото дивовижний вечір, —— думала Марґарита, — я всього сподівалась, але лише не цього! Електрику, чи що, у них вимкнули? Але найчудніше — розміри цього приміщення. Яким робом усе це може увіпхатись у московську квартиру? А таки зовсім не може!”

Хоч як мало світла давала коров’євська лампадка, Марґарита збагнула, що вона перебуває в просто неосяжній залі, та ще й з колонадою, темною і з першого враження безкінечною. Коло якоїсь канапки Коров’єв зупинився, поставив свою лампадку на якусь тумбу, рухом запропонував Марґариті сісти, а сам примостився поруч у мальовничій позі — обпершися ліктем на тумбу.

— Дозвольте мені відрекомендуватися вам, — зарипів Коров’єв, — Коров’єв. Вас дивує, що немає світла? Економія, як ви, безперечно, подумали? Ні, ні, та й ще раз ні. Хай перший-ліпший кат, хоч би один з тих, котрі сьогодні трохи пізніше матимуть честь прикладатися до вашого коліна, на цій же тумбі зітне мені голову, якщо воно так! Просто мессір не любить електричного світла, і ми вдамося до нього в найостанніший момент. І тоді його, йміть віри, не бракуватиме. Навіть, мабуть, було б добре, щоб його було менше.

Коров’єв сподобався Марґариті, й тріскуче його патякання заспокійливо вплинуло на неї.

— Ні, — відповіла Марґарита, — найбільше мене вражає, де все це вміщається. — Вона повела рукою, підкреслюючи цим неосяжність зали.

Коров’єв солодко вишкірився, від чого тіні ворухнулись у складках коло його носа.

— Найпростіше зі всього! — відповів він. — Тому, хто знається на п’ятому вимірові, нічого не варт розсунути приміщення до бажаних розмірів. Скажу вам більше, шановна господине, до чорт знає яких меж! Я, проте, — торохтів далі Коров’єв, — знав людей, які не мали уявлення не лише про п’ятий вимір, але й взагалі ні в чому нічого не петрали, та все ж таки витворяли справжнісінькі дива щодо розширення свого помешкання. От, до прикладу, один городянин, як мені розповідали, одержавши трикімнатну квартиру на Земляному валу, без жодного п’ятого виміру та інших речей, що від них макітриться в голові, як стій перетворив її на чотирикімнатну, перегородивши одну з кімнат надвоє.

Відтак цю обміняв він на дві окремі квартири в різних районах Москви — одну на три і другу на дві кімнати. Погодьтеся, що їх стало п’ять. Трикімнатну він обміняв на дві окремі по дві кімнати і став власником, як ви самі бачите, шести кімнат, правда, розкиданих у цілковитому безладді по всенькій Москві. Він уже намірявся доконати останню й найблискучішу штуку, вмістивши в газеті оголошення, що міняє шість кімнат у різних районах Москви на одну п’ятикімнатну квартиру на Земляному валу, як його діяльність, з не залежних від нього причин, дійшла краю. Може, він і має нині якусь там кімнату, тільки, запевняю вас, не в Москві. Оце проноза, а ви зводите правити про п’ятий вимір!

Марґарита, хоча і зовсім не правила про п’ятий вимір, а правив про нього сам Коров’єв, весело розсміялася, прослухавши розповідь про оборудки квартирного пронози. Коров’єв же вів далі:

— Але вертаймося до справи, Марґарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна і, безперечно, вже здогадалися про те, хто наш хазяїн.

Марґаритине серце стукнуло, і вона ствердно хитнула головою.

— Отож-бо, отож-бо, — казав Коров’єв, — ми вороги будь-яких недомовок і таємничостей. Щорік мессір дає один бал. Він зветься весняним балом повні, або балом ста королів. Народу! — тут Коров’єв ухопився за щоку, наче в нього засіпав зуб. — Втім, я сподіваюся, ви на власні очі пересвідчитеся. Так ось: мессір парубкує, як ви, певно, розумієте й самі. Але потрібна господиня, — Коров’єв розвів руками, — погодьтеся, що без господині…

Марґарита слухала Коров’єва, пильнуючи, щоб не пропустити яке слово, під серцем у неї було холодно, надія на щастя паморочила голову.

— Усталилася традиція, — говорив далі Коров’єв, — господиня балу має неодмінно називатися Марґариток), по-перше, а по-друге, вона має бути з місцевих. А ми, ось самі бачите, подорожуємо та й якраз перебуваємо в Москві. Сто двадцять одну Марґариту знайшли ми в Москві, а, чи вірите, — тут Коров’єв з розпукою ляснув себе по стегну, — жодна не придатна! І, нарешті, щаслива доля…

Коров’єв промовисто всміхнувся, нахиляючись станом, і знову похолоділо серце Марґаритине.

— Досить балаканини! — гукнув Коров’єв. — Геть балачки: ви не відмовитеся перебрати на себе цей обов’язок?

— Не відмовлюся! — твердо відповіла Марґарита.

— Баста! — сказав Коров’єв і, піднявши лампадку, додав: — Прошу за мною.

Вони пішли поміж колонами і нарешті дістались якоїсь іншої зали, в котрій чомусь дуже пахло лимонами, де чулося якесь шарудіння і де щось черкнуло Марґариту по голові. Вона стенулася.

— Не лякайтесь, — солодко заспокоїв Коров’єв, беручи Марґарйту під руку. — Це бальні вигадки Бегемота, нічого більше. І взагалі я насмію порадити вам, Марґарито Миколаївно, ніколи і нічого не боятися. Це нерозумно. Бал буде бучний, не приховуватиму від вас цього. Ми побачимо осіб, засяг влади яких свого часу був надзвичайно великий. Але, бігме, як здумаєш про те, наскільки мікроскопічно малі їхні можливості порівняно з можливостями того, в чиєму почті я маю честь перебувати, робиться смішно і навіть, я б сказав, сумно. До того ж і самі ви — королівської крові.

— Чому це королівської крові? — налякано шепнула Марґарита, горнучись до Коров’єва.

— О королево, — грайливо заторохтів Коров’єв, — питання крові — найскладніші питання у світі! І якби розговорити декотрих прабабусь, а особливо тих із них, що мали репутацію скромниць, предивні таємниці розкрилися б, шановна Марґарито Миколаївно. Я анітрохи не схиблю, якщо, кажучи про це, нагадаю примхи тасованої колоди карт. Є речі, в яких цілковито неспроможні ані бар’єри між станами, ані кордони між державами. Дам наздогад: одна з французьких королев, що жила в шістнадцятому сторіччі, напевно, страшенно вразилася б, якби хтось сказав їй, що її премилу прапрапраправнучку я через багато-багато літ вестиму під руку в Москві бальними залами. Але ми прийшли!

Тут Коров’єв задув свою лампаду, і вона зникла в нього з рук, а Марґарита побачила перед собою на долівці смужку світла під якимись темними дверима. У ці двері Коров’єв тихо стукнув. Умить Марґарита розхвилювалася так, що в неї зацокотіли зуби, а спину обсипало морозом. Двері розчинилися. Кімната була дуже невелика. Марґарита побачила широке дубове ліжко з пожмаканими брудними простирадлами і подушкою. Перед ліжком стояв дубовий на різьблених ніжках стіл, на якому містився канделябр із гніздами у вигляді пташиних лап із кігтями. В цих семи золотих лапах горіли товсті воскові свічі. Крім того, на столику була велика шахівниця з фігурками, надзвичайно мистецьки виробленими. На невеличкому витертому килимку стояв низенький ослінчик. Був ще один стіл з якоюсь золотою чашею та з іншим канделябром, гілки якого були вироблені у вигляді змій. У кімнаті тхнуло сіркою та смолою, тіні від світочів перехрещувалися на долівці.

Серед присутніх Марґарита відразу впізнала Азазелло, який тепер уже був зодягнутий у фрак і стояв коло спинки ліжка. Причепурений Азазелло вже не нагадував того розбійника, у вигляді якого з’являвся Марґариті в Александрівському саду, і вклонився він їй вельми галантно.

Гола відьма, ота Ґелла, котра так збентежила статечного буфетника Вар’єте, і, гай-гай, та сама, яку, на велике щастя, відстрашив півень у ніч голосного сеансу, сиділа на килимку на підлозі коло ліжка, мішаючи в каструлі щось, від чого бухкали сірчані випари.

Окрім цих, був ще в кімнаті величезний чорний котяра, який сидів на високому табуреті перед шаховим столиком і тримав у правій лапі шахового коня.

Ґелла підвелася і уклонилася Марґариті. Те саме зробив і кіт, зіскочивши з табурета. Шаркаючи правою задньою лапою, він упустив коня і поліз за ним під ліжко.

Усе це Марґарита, завмираючи від страху, ледве роздивилася в оманливих тінях свічок. Погляд її притягувало ліжко, на якому сидів той, кого ще зовсім недавно бідолашний Іван на Патріарших переконував у тому, що диявола не існує. Цей неіснуючий якраз і сидів на ліжкові.

Два ока увігналися Марґариті в обличчя. Праве із золотою іскрою на дні, просвердлювало будь-кого до дна душі, і ліве — порожнє й чорне, ніби вузьке вушко голки, ніби вихід у бездонну криницю всілякої пітьми і тіней. Воландове обличчя було скошене набік, правий кутик рота відтягнуто донизу, на великому лисому лобі було прорізано глибокі паралельні гострим бровам зморшки. Шкіру Воландового обличчя ніби навічно спалила смага.

Воланд широко розлігся на ліжку, був він у самій нічній довгій сорочці, брудній і залатаній на лівому плечі. Одну голу ногу він підібгав під себе, другу витягнув на ослінчик. Коліно цієї темної ноги Ґелла натирала якоюсь димлящою мастю.

Ще розгледіла Марґарита на розкритих безволосих грудях Воланда мистецьки з чорного каменя вирізаного жука на золотому ланцюжку і з якимись письменами на спинці. Коло Воланда на ліжку, на важкому постаменті, стояв дивовижний, наче живий і освітлений з одного боку сонцем глобус,

Кілька секунд тривала мовчанка. “Він вивчає мене”, — подумала Марґарита, зусиллям волі силкуючись утримати дрож у ногах.

Нарешті Воланд заговорив, посміхнувшись, від чого його іскристе око наче спалахнуло:

— Вітаю вас, королево, і прошу дарувати мені оцей домашній убір.

Голос Воланда був настільки низький, що на декотрих складах його відтягувало на хрип.

Воланд узяв з постелі довгу шпагу, нахилився, поворушив нею під ліжком і сказав:

— Вилізай! Партія відміняється. Прибула гостя.

— Ні в якому разі, — тривожно писнув по-суфлерсько-му над вухом Марґарита Коров’єв.

— Ні в якому разі… — почала Марґарита.

— Мессіре… — дихнув Коров’єв у вухо.

— Ні в якому разі, мессіре, — опанувавши себе, тихо, але ясно відповіла Марґарита і, усміхнувшись, додала: — Я благаю вас не переривати партії. Я тієї думки, що шахові журнали заплатили б добрячі гроші, аби тільки дістати змогу її надрукувати.

Азазелло неголосно і схвально крекнув, а Воланд, уважно подивившись на Марґариту, докинув наче про себе:

— Так, має рацію Коров’єв! Як примхливо тасується колода! Кров!

Він простягнув руку і поманив до себе Марґариту. Та підійшла, не чуючи долівки під босими ногами. Воланд поклав свою важку, наче кам’яну, і водночас гарячу, як вогонь, руку на плече Марґариті, смикнув її до себе і посадив на ліжко поруч із собою.

— Ну, якщо ви так чарівливо люб’язні, — мовив він, — а я нічого іншого не чекав, так будьмо без церемоній, — він знову нахилився до краю ліжка і крикнув: — ї довго буде триватиме оце блазенство під ліжком? Вилізай, окаянний Гансе!

— Коня не можу налапати, — здушеним і фальшивим голосом відізвався з-під ліжка кіт, — поскакав кудись, а замість нього все якесь жаб’я надибується.

— Чи не забрав ти собі в голову, що тут тобі якийсь ярмарок? — вдаючи сердитого, спитав Воланд. — Жодних жаб не було під ліжком! Облиш ці дешеві фокуси для Вар’єте. Якщо ти зараз же не вилізеш, ми вважатимемо, що ти визнав поразку, проклятущий дезертире!

— Ні за що, мессіре! — загорлав кіт і ту ж мить виліз з-під ліжка, тримаючи в лапі коня.

— Рекомендую вам… — почав був Воланд і сам себе перервав: — Ні, я бачити не можу цього блазня заплішеного. Подивіться, що він там, під ліжком, зробив із собою!

Викачаний у пилюці кіт, стоячи на задніх лапах, тим часом вклонявся Марґариті. Тепер на шиї кота опинилася біла фрачна краватка метеликом, а на грудях перламутровий дамський бінокль на ремінці. Окрім того, вуса в кота було визолочено.

— Ну що ж це таке? — вигукнув Воланд. — Навіщо ти позолотив вуса? І на якого біса тобі краватка, якщо на тобі немає штанів?

— Штани коту не належать, мессіре, — з великою гідністю відповів кіт. — Ще, може, ви наказали б узути мене в чоботи? Кіт у чоботях буває лише в казках, мессіре. А от чи бачили ви коли кого на балу без краватки? Я не хочу ставати посміховиськом та наражатися на небезпеку бути вигнаним в заший! Кожен прикрашає себе, чим може. Вважайте, що сказане стосується і бінокля, мессіре!

— Але вуса?..

— Не розумію, — сухо заперечив кіт, — чому, голячись сьогодні, Азазелло та Коров’єв могли посипати себе білою пудрою і чим вона краща золотої? Я напудрив вуса, оце і все! Інша річ, якби я поголився! Голений кіт це, справді, неподобство, тисячу разів ладен погодитися з цим. А взагалі, — тут голос кота забринів образою, — я бачу, що до мене всіляко прискіпуються і що питання переді мною стає руба — чи бути мені взагалі на балу? Що скажете ви мені на це, мессіре?

І кіт від образи так роздувся, що здавалося, ще секунда, і він лусне.

— Ох, крутію, крутію, — хитаючи головою, говорив Воланд, — щоразу, коли в партії заженеш його в глухий кут, він починає заговорювати зуби, наче найпослідущий шарлатан на мосту. Негайно сідай і припини оце блягузкання.

— Я сяду, — відповів кіт, сідаючи, — але заперечу щодо останнього. Мова моя анітрохи не є блягузканням, як ви зводили висловитися в присутності дами, а вервечкою міцно припасованих силогізмів, які гідно поцінували б такі знавці, як Секст Емпірик, Марціан Капелла, а то, чого доброго, і сам Арістотель.

— Шах королю, — сказав Воланд.

— Будь ласка, будь ласка, — обізвався кіт і почав дивитися на дошку в бінокль.

— Отож, — звернувся до Марґарити Воланд, — рекомендую, донно, мій почет. Оцей, що клеїть дурня, — кіт Бегемот. З Азазелло та Коров’євим ви вже зазнайомилися, слугиня моя Ґелла — метка й кмітлива, і нема такої послуги, якої б вона не могла справити.

Красуня Ґелла усміхалася, звернувши до Марґарити свої зеленаві очі, невпинно зачерпуючи пригорщею мазь і накладаючи її на коліно.

— Оце й усі, — закінчив Боланд і поморщився, коли Ґелла дужче натисла на його коліно, — товариство, як ви бачите, невелике, розмаїте і нелукаве. — Він умовк і почав повертати перед собою свій глобус, вироблений так майстерно, що сині океани на ньому ворушилися, а шапка на полюсі лежала, неначе справжня, крижана і сніжна.

На шахівниці тим часом зайшло велике замішання. До краю знервований король у білій мантії тупцював на клітинці, здіймаючи у відчаї руки. Троє білих пішаків-ландскнехтів з алебардами розгублено дивилися на офіцера, що розмахував шпагою і вказував уперед, де в суміжних клітинах, білій та чорній, видніли чорні вершники Боланда на двох гарячих баских конях.

Марґариту надзвичайно зацікавило і вразило те, що шахові фігурки були живі.

Кіт, відставивши від очей бінокля, тихесенько підштовхнув свого короля в спину. Той у відчаї затулив обличчя руками.

— Непереливки тобі, любий Бегемоте, — тихо сказав їдким голосом Коров’єв.

— Становище серйозне, але підстав для безнадії нема, — обізвався Бегемот, — більше того: я цілком певен в остаточній перемозі. Варт лишень добряче проаналізувати ситуацію.

Цей аналіз він почав доконувати досить-таки дивним чином, бо почав корчити якісь гримаси і підморгувати своєму королю.

— Нічого не допомагає, — докинув Коров’єв.

— Ой! — гукнув Бегемот. — Папуги розлетітися, а я ж попереджав!

І справді десь віддалік почувся шум багатьох крил. Коров’єв і Азазелло кинулися геть.

-ЧА, чорт би вас забрав з вашими бальними витівками! — буркнув Воланд, не відволікаючись від свого глобуса.

Тільки-но Коров’єв і Азазелло пішли, підморгування Бегемота посилилося. Білий король нарешті здогадався, чого від нього хочуть, враз стягнув із себе мантію, кинув її на клітину і втік з дошки. Офіцер кинуте королівське вбрання нап’яв на себе і став на місце короля. Коров’єв і Азазелло повернулися.

— Брехні, як завжди, — бурчав Азазелло, косуючи на Бегемота.

— Мені почулося, — відповів кіт.

— Ну, і довго це триватиме? — спитав Воланд. — Шах королю.

— Я, мабуть, не розчув, мій метре, — відповів кіт, — шаха королю немає і бути не може.

— Повторюю, шах королю.

— Мессіре, — затурбовано-фальшивим голосом обізвався кіт, — ви перевтомилися: немає шаха королю!

— Король на клітинці г-два, — не дивлячись на дошку, сказав Воланд.

— Мессіре, я у відчаї, — завив кіт, зображуючи відчай на своїй морді, — на цій клітинці немає короля.

— Як це так? — з недовірою запитав Воланд і почав дивитися на дошку, де офіцер, що стояв на королівській клітині, відвертався й затулявся рукою.

— Ах ти підлотник, — задумливо сказав Воланд.

— Мессіре! Я знову вдаюся до логіки, — заговорив кіт, притискаючи лапи до грудей, — якщо гравець оголошує шах королю, а короля при тому і в помині вже нема на дошці, шах визнається недійсним.

— Ти здаєшся чи ні? — гукнув загрозливим голосом Воланд.

— Дозвольте подумати, — смиренно відповів кіт, поклав лікті на стіл, уткнув вуха в лапи і почав думати. Думав він довго і нарешті сказав: — Здаюсь.

— Убити вперту тварюку, — шепнув Азазелло.

— Так, здаюсь, — сказав кіт, — але здаюся виключно тому, що не можу грати в атмосфері цькування з боку заздрісників! — Він підвівся, і шахові фігурки полізли в скриньку.

— Ґелло, вже час, — сказав Воланд, і Ґелла щезла з кімнати. — Нога розболілась, а тут цей бал, — вів далі Воланд.

— Дозвольте мені, — тихо попросила Марґарита.

Воланд пронизливо подивився на неї і присунув ближче коліно.

Гаряче, як лава, вариво палило руки, але Марґарита, не морщачись, намагаючись не завдавати болю, втирала його в коліно.

— Наближені твердять, що це ревматизм, — казав Воланд, не спускаючи ока з Марґарити, — але я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишила мені в пам’ятку одна чарівна відьма, з якою я близько зазнайомивсь у тисяча п’ятсот сімдесят першому році в Брокенських горах, на Чортовій Кафедрі.

— Ох, чи можливе таке! — сказала Марґарита.

— Пусте! Років через триста це минеться. Мені нараяли силу ліків, але я по-старосвітському тримаюся бабусиних засобів. Дивовижні трави лишила у спадок погана старушенція, моя бабуся! До речі, а ви не маєте якої урази? Може, у вас є яка печаль, що труїть душу, який туск?

— Ні, мессіре, нічого цього немає, — відповіла розумниця Марґарита, — а тепер, коли я у вас, я почуваюсь цілком добре.

— Кров — великий чинник, — невідомо чому весело сказав Воланд і докинув: — Я бачу, що вас цікавить мій глобус.

— О так, я ніколи не бачила такої речі.

— Хороша річ. Я, відверто кажучи, не люблю останніх вістей, передаваних по радіо. Повідомляють їх завжди якісь дівчата, що нерозбірливо вимовляють назви місцевостей. До того ж кожна третя з них трохи недорікувата, начебто таких підбирають навмисне. Мій глобус багато зручніший, тим більше, що події мені потрібно знати достеменно. Ось, до прикладу, бачите той кусень землі, бік якого миє океан? Дивіться, он він наливається вогнем. Там почалася війна. Якщо ви наблизите очі, ви побачите й подробиці.

Марґарита нахилилася над глобусом і побачила, що квадратик землі розрісся, багатобарвно заграв кольорами і перетворився наче на рельєфну мапу. А потім вона побачила і стрічечку річки, і якесь селище коло неї. Будиночок, який був завбільшки з горошину, розрісся і став такий, як сірникова коробочка. Нагло і безгучно дах цього будинку підлетів угору разом з опукою чорного диму, а стіни впали, отож від двоповерхової коробочки нічого не залишилося, окрім купки, від якої валував чорний дим. Ще наблизивши око, Марґарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, яка лежала на землі, а коло неї в калюжі крові мале дитинча з розкиданими рученятами.

— Оце і все, — усміхаючись, сказав Воланд, — воно не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна.

— Я не хотіла б бути по тому боці, проти якого цей Абадонна, — сказала Марґарита, — на чиєму він боці?

— Що далі говорю з вами, — люб’язно відгукнувся Воланд, — то більше переконуюся в тому, що ви вельми розумна. Я заспокою вас. Він навдивовижу безсторонній і однією мірою співчуває обом супротивним таборам. Отож і наслідки для кожного табору бувають завжди однаковісінькі. Абадонно! — неголосно покликав Воланд, і тут із стіни з’явилася постать якогось кощавого чоловіка в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Марґариту таке сильне враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася обличчям у ногу Воландові. — Та годі вам! — гукнув Воланд. — Які-бо нервові сучасні люди. — Він з розмаху плеснув Марґариту по спині, так що її тіло аж загуло, як дзвін. — Таж бачите, що він в окулярах. І не було такого жодного випадку, та й не буде, щоб Абадонна з’являвся перед будь-ким передчасно. Врешті, я тут. Ви у мене гостею! Я просто хотів показати його вам.

Абадонна стояв непорушно.

— А можна, щоб він на секунду скинув окуляри? — запитала Марґарита, тулячись до Воланда і здригаючись, але вже з цікавості.

— А ось цього не можна, — серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Що ти хочеш сказати, Азазелло?

— Мессіре, — відповів Азазелло, — дозвольте мені сказати. У нас двоє сторонніх: красуня, котра хлипає і благає, щоб її залишили з господинею, а з нею ще, даруйте, її кнур.

— Дивно поводяться красуні, — зазначив Воланд.

— Це Наташа, Наташка! — вигукнула Марґарита.

— Ну, лишіть коло господині. А кнура — до кухарів.

— Зарізати? — перелякано скрикнула Марґарита. — Згляньтесь, мессіре, це Микола Іванович, мешканець з нижнього поверху. Тут непорозуміння, вона, бачите, мазнула його кремом…

— Але даруйте, — сказав Воланд, — якого біса і хто його різатиме? Хай посидить разом з кухарями, оце й усе! Не можу, погодьтесь, я пустити його у бальну залу!

— Ще б пак… — докинув Азазелло і доповів: — Північ надходить, мессіре.

— Гаразд. — Воланд звернувся до Марґарити: — Ну-бо, прошу вас… Наперед вдячний вам. Не розгублюйтесь і нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, а то розімлієте і вам буде важко. Час!

Марґарита підвелася з килимка, і тоді в дверях виник Коров’єв.

«Майстер і Маргарита» Розділ 23

ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ

Надходила північ, і доводилося поспішати. Марґарита невиразно бачила довколишнє. Запам’яталися свічки і самоцвітний якийсь басейн. Коли Марґарита стала на дно цього басейну, Ґелла й Наташа, що допомагала їй, обдали Марґариту якоюсь гарячою, густою і червоною рідиною. Марґарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Марґарити пішла обертом голова від запаху трояндової олії. Потім Марґариту кинули на кришталеве ложе й стали до блиску розтирати якимось великим зеленим листям. Тут прискочив кіт і заходився допомагати. Він присів навпочіпки біля Марґаритиних ніг і почав натирати їй ступні з таким виглядом, мовби начищав на вулиці чоботи.

Марґарита не пам’ятає, хто пошив їй із пелюсток блідої троянди черевички і як ці черевички самі собою позащібалися золотими пряжками. Якась сила підкинула Марґариту й поставила перед дзеркалом, і в її волоссі сяйнула королівська діамантова корона. Звідкілясь узявся Коров’єв і повісив на груди Марґариті важке, в овальній оправі зображення чорного пуделя на важезному ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки почав натирати шию, зображення гнуло її донизу. Але дещо винагородило Марґариту за незручності, спричинювані ланцюгом з чорним пуделем. Це — та шанобливість, з якою почали ставитися до неї Коров’єв і Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — примовляв Коров’єв коло дверей кімнати з басейном. — Нічого не вдієш, треба, треба, треба… Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Гості будуть розмаїті, ох, дуже розмаїті, але жодному, королево Марґо, ані тіні переваги! Якщо хтось і буде не до вподоби… я певен, що ви, безперечно, не дасте цьому промайнути на своєму обличчі… Ні, ні — не можна й помислити про таке! Помітить, помітить у ту ж мить! Треба полюбити його, полюбити, королево! Сторицею буде винагороджена за це господиня балу. І ще: не проминіть жодного! Хоча б усмішечку, як не стане часу кинути слово, хоча б легесенький порух голови. Все, що завгодно, аби лише не брак уваги. Від цього вони захиріють…

Тієї миті Марґарита в супроводі Коров’єва та Бегемота ступила з басейнової в цілковиту темряву.

— Я, я, — шепнув кіт, — я подам сигнал!

— Подавай! — відповів у темряві Коров’єв.

— Бал! — пронизливо верескнув кіт, і тут-таки Марґарита скрикнула й на кілька секунд заплющила очі. Бал обпав її вмить — вибухнув світлом, а водночас звуком і запахом. Ведена під руку Коров’євим, Марґарита побачила себе в тропічному лісі. Червоногруді зеленохвості папуги чіплялися за ліани, перескакували по них і оглушливо репетували: “Я в захопленні!” Але ліс швидко закінчився, і його паркість одразу змінилася прохолодою бальної зали із колонами з якогось жовтуватого іскристого каменю. Ця зала, як і ліс, була зовсім порожня, і лише при колонах стояли оголені негри в срібних пов’язках на головах. Обличчя їхні стали брудно-бурими від хвилювання, коли в залу влетіла Марґарита зі своїм почтом, серед якого десь узявся Азазелло. Тут Коров’єв випустив руку Марґарити і шепнув:

— Просто на тюльпани!

Невисока стіна білих тюльпанів виросла перед Марґаритою, а за нею вона побачила незліченні прикриті ковпачками вогники і перед ними білі груди й чорні плечі людей, зодягнутих у фраки. Тоді Марґарита збагнула, звідки линуло бальне гучання. На неї впало ревище труб, а хвиля скрипок, яка випручалася з-під нього, обдала її тіло, наче кров’ю. Оркестр у добрих півтори сотні музик грав полонез.

Чоловік у фракові, який вивищувався над оркестром, побачивши Марґариту, зблід, заусміхався і враз помахом руки підвів увесь оркестр. Ні на мить не перериваючи музики, оркестр, стоячи, обливав Марґариту звуками. Чоловік над оркестром відвернувся від нього і вклонився низько, широко розкинувши руки, і Марґарита, усміхаючись, помахала йому рукою.

— Ні, мало, мало, — зашепотів Коров’єв, — він не спатиме всеньку ніч. Гукніть йому: “Вітаю вас, королю вальсів!”

Марґарита вигукнула це і подивувалася тому, що її голос, повен, як дзвін, перекрив гримотіння оркестру. Чоловік від щастя скинувся і ліву руку приклав до грудей, правою і далі вимахуючи оркестрові білим берлом.

— Мало, мало, — шепотів Коров’єв, — дивіться ліворуч, на перші скрипки, і кивніть так, щоб кожен подумав, що ви впізнали саме його. Тут лише світової слави музики. Ось цьому, за першим пультом, це — В’єтан. Так, дуже добре. Тепер — далі.

— Хто диригент? — відлітаючи, спитала Марґарита.

— Йоганн Штраус! — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліані, якщо на якомусь балу будь-коли грав такий оркестр! Я запрошував його! І, зважте, жоден не захворів і жоден не відмовився!

У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Поміж цих стін уже били, шумуючи, фонтани, і шампанське вирувало бульбашками в трьох басейнах, серед яких один був прозоро-бузковим, другий — рубіновим, третій — кришталевим. Біля них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. В рожевій стіні проступив вилом, і в ньому на естраді гарячкував чоловік у червоному з ластів’ячим хвостом фраці. Перед ним нестерпно гучно надсаджувався джаз. Тільки-но угледівши Марґариту, диригент зігнувся перед нею, так що руками черкнувся підлоги, потім випростався і пронизливо верескнув:

— Алілуя!

Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав із рук у крайнього музики тарілку й гахнув нею об колону.

Відлітаючи, Марґарита бачила лише, що віртуоз-джаз-бандист, змагаючись із полонезом, який дув Марґариті в спину, б’є по головах джаз-бандистів своєю тарілкою, а ті присідають з комічним переляком.

Нарешті вилетіли в передпокій, де, як зрозуміла Марґарита, її серед пітьми зустрічав Коров’єв з лампадкою. Зараз на цьому майданчику очі сліпли від світла, що лилося з кришталевих виноґрон. Марґариту поставили на чільне місце, і під лівою рукою в неї опинилася низенька аметистова колонка.

— Руку можна буде покласти на неї, якщо стане непереливки, — шепотнув Коров’єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Марґариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, корячись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.

Марґарита спробувала розглянутися. Коров’єв і Азазелло стояли побіля неї в парадних позах. Поруч з Азазелло — ще троє молодиків, що невиразно чимсь нагадали Марґариті Абадонну. В спину віяло холодом. Озирнувшись, Марґарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумуюче вино і стікає в крижаний басейн. Коло лівої ноги вона відчувала щось тепле й кошлате. Це був Бегемот.

Марґарита була на висоті, з-під її ніг униз збігали грандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, начебто Марґарита дивилася в перевернутий бінокль, вона бачила величезну швейцарську з цілковито неоширним каміном, в холодну й чорну пащеку якого могла вільно в’їхати п’ятитонна вантажівка. Швейцарська та сходи, до болю в очах залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Марґарити здалеку. Так простояли непорушно близько хвилини.

— Де ж гості? — спитала Марґарита Коров’єва.

— Будуть, королево, будуть, зараз будуть! Подостатком їх буде. І, далебі, я волів би рубати дрова, аніж віншувати їх отут на сходах.

— Що рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я краще найнявся б кондуктором у трамваї, а вже гіршої роботи в цілому світі не знайдеш!

— Усе має бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, поблискуючи оком крізь попсований монокль. — Нема паскудніше, аніж коли гість, що приїхав першим, нудиться, не знаючи, до чого йому вдатися, а законна мегера пошептом гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі бали слід викидати на смітник, королево.

— Тільки на смітник, — підтвердив кіт.

— До півночі не більше десяти секунд, — сказав Коров’єв, — зараз почнеться.

ЦІ десять секунд видалися Марґариті страшенно довгими. Мабуть, вони вже проминули, але нічогісінько не почалося. Але в ту мить щось нагло торохнуло внизу в здоровенному каміні, і з нього вискочила шибениця, на якій теліпався напівобпалий прах. Цей прах зірвався з мотузки, брязнувся об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та в лакованих черевиках. З каміна вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав інший прах. Красень галантно підскочив до нього і підставив руку калачиком, і цей другий прах склався в голу вертку жіночку в чорних черевичках та з чорним пір’ям на голові, і тоді обоє, і чоловік і жінка, пошвидкували нагору сходами.

— Перші! — вигукнув Коров’єв. — Пан Жак з дружиною. Рекомендую вам, королево, це один з найцікавіших чоловіків! Питомий фальшувальник грошей, державний зрадник, але дуже непоганий алхімік. Уславився тим, — шепнув на вухо Марґариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не кожному випадає! Пригляньтесь, який файний!

Збліднувши та розкривши рота, Марґарита дивилася вниз і бачила, як щезають у якомусь бічному ході швейцарської і шибениця, і труна.

— Я в захваті! — загорлав кіт просто в обличчя панові Жакові, що піднявся сходами.

У цей час унизу з каміна вигулькнув безголовий, з відірваною рукою скелет, торохнувся долі й перетворився на чоловіка у фраку.

Дружина пана Жака вже вклякла перед Марґаритою і, збілівши від хвилювання, цілувала коліно Марґариті.

— Королево… — лебеділа дружина пана Жака.

— Королева у захваті! — кричав Коров’єв.

— Королево… — тихо мовив красень, пан Жак.

— Ми в захваті, — завивав кіт.

Молодики, супутники Азазелло, усміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже відсторонювали пана Жака з дружиною до чаш з шампанським, що їх тримали в руках негри. А сходами бігцем брався нагору одинак-фрачник.

— Граф Роберт, — шепнув Марґариті Коров’єв, — досі ще привабливий. Зважте, яка чудасія, королево, — все навиворіт: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.

— Ми раді вам, графе, — прокричав Бегемот.

З каміна одна за одною випали, тріскаючись і розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній киреї, котрому наступний приходень з темної пащі затопив у спину ніж. Знизу долинув давучий зойк. Далі з каміна вибіг майже цілковито розкладений труп. Марґарита примружила очі, а чиясь рука піднесла їй до носа пляшечку з білою сіллю. Марґариті здалося, що то була Наташина рука. На сходах ставало все людніше. Тепер уже на кожній приступці було по фрачникові — всі вони віддалеки здавалися однаковісінькими, а коло них ступали голі жінки, що різнилися одна від одної хіба що кольорами черевичків та пір’ями на головах.

До Марґарити перевальцем наближалася в дивовижному дерев’яному чоботі на лівій нозі дама з по-чернечому опущеними очима, сухенька, скромна і чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.

— Хто ця зелена? — машинально спитшта Марґарита.

— Найчарівніша і найповажніша дама, — шептав Коров’єв, — рекомендую вам: пані Тофана. Зажила надзвичайної слави серед молодих хупавих неаполітанок, а ще мешканок Палермо, і особливо тих, котрим збридилися їхні шлюбні чоловіки. Адже таке буває, королево, що збридить-ся муж…

— Ага, — глухо відгукнулася Марґарита, водночас усміхаючись двом гостям у фраках, які один за другим хилилися перед нею, цілуючи коліно та руку.

— Так ось, — примудрявся шепотіти Коров’єв Марґариті, заразом вигукуючи комусь: — Герцоге! Бокал шампанського? Я в захопленні! Так ось, ця пані Тофана, співчуваючи цим жінкам у їх гіркій долі, продавала їм якусь водичку в слоїках. Дружина виливала ту водичку мужеві в суп, той виїдав його, дякував за ласку і мався пречудово. Правда, по кількох годинах йому страх як праглося пити, потім він клався в ліжко, а через день прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіченька супом, ставала вільна, як весняний легіт.

— А що це в неї на нозі? — питала Марґарита, невтомно подаючи руку гостям, які обганяли кульгаву пані Тофану, — і навіщо ота зелень на шиї? Блякла шия?

— Я в захваті, князю! — кричав Коров’єв і водночас шепотів Марґариті: — Чудова шия, але їй зле повелось у в’язниці. На нозі в неї, королево, іспанський чобіток, а зелена пов’язка ось від чого: коли тюремники дізналися, що мало не п’ять сотень непридобних мужів покинули Неаполь та Палермо назавжди, вони зопалу придушили пані Тофану в кутузці.

— Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала велика честь, — смиренно, як черниця, тихо проказувала Тофана, намагаючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт заважав їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.

— Я рада, — відповіла їй Марґарита, водночас простягаючи руку іншим.

Тепер сходами знизу вгору гості пливли плавом. Марґарита вже не бачила того, що діється в швейцарській. Вона механічно підносила й опускала руку та, одноманітно щирячись, усміхалася гостям. У повітрі над сходами вже стояв гомін, з покинутих Марґаритою бальних зал, як море, виплескувалася музика.

— А ось ця — ото нудна жінка, — вже не шепотів, а на повен голос говорив Коров’єв, знаючи, що в гаморі голосів його не розчують, — обожнює бали, усе мріє поскаржитися на свою хусточку.

Марґарита виловила поглядом у потоці гостей ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, надзвичайно гарної статури, але з якимись бентежними й улізливими очима.

— Яку хусточку? — попитала Марґарита.

— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коров’єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носовичок. Як вона прокинеться, так хусточка вже тут. Вона і палила її в печі й топила в річці, але ніщо не допомагає.

— Яку хусточку? — шептала Марґарита, підносячи й опускаючи руку.

— У синій бережечок хусточка. Річ у тім, що коли вона служила в кав’ярні, хазяїн якось закликав її в комору, а через дев’ять місяців вона народила хлопчика, занесла його в ліс і засунула йому в рот хусточку, а потім закопала дитинча в землю. На суді вона казала, що їй нема чим годувати немовля.

— А де ж хазяїн тієї кав’ярні? — спитала Марґарита.

— Королево, — раптом заскрипів знизу кіт, — дозвольте запитати вас: до чого тут хазяїн? Таж не він душив маля в лісі!

Марґарита, не перестаючи посміхатися і підіймати-опускати праву руку, гострі нігті лівої запустила в Бегемотове вухо і просичала до нього:

— Коли ти, наволоч, іще раз наважишся встряти в розмову…

Бегемот якось не по-бальному пискнув і захрипів:

— Королево… вухо спухне… Нащо ж псувати бал спухлим вухом?.. Я говорив юридично… з юридичного погляду… Мовчу, мовчу… Вважайте, що я не кіт, а риба, лишень пустіть вухо.

Марґарита випустила вухо, і влізливі, понурі очі опинилися перед нею.

— Я щаслива, королево-господине, що дістала запросини на великий бал повного місяця!

— А я, — відповіла їй Марґарита, — рада бачити вас. Дуже рада. Ви любите шампанське?

— Що ви зводите робити, королево?! — перестрашено, але безгучно зойкнув на вухо Марґариті Коров’єв. — На сходах зчиниться тиснява!

— Люблю, — благально мовила жінка і раптом механічно почала повторювати: — Фріда, Фріда, Фріда! Мене зовуть Фрідою, о королево!

— Так ви упийтеся сьогодні, Фрідо, і ні про що не думайте, — сказала Марґарита.

Фріда простягла обидві руки Марґариті, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її під пахви, і натовп потяг її за собою.

Тепер знизу вже стіною йшов народ, мовби штурмуючи майданчик, на якому стояла Марґарита. Голі жіночі тіла сунули вгору поміж фрачних чоловіків. На Марґариту напливали їхні смагляві й біті, і кольору кавового зерна, і зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, червоному, каштановому, світлому, як льон, — у зливі світла вигравало й танцювало, розсипало іскри коштовне каміння. ї наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплями світла — з грудей променисто бризкали діамантові запонки. Тепер Марґарита щосекунди відчувала доторк губ до коліна, щосекунди витягувала вперед руку для поцілунку, а обличчя її стягло в нерухому маску вітання.

— Я в захваті, — монотонно співав Коров’єв, — ми в захваті… Королева в захваті.

— Королева захоплена, — гундосив за спиною Азазелло.

— Я в захваті, — вигукував кіт.

— Маркіза… — строчив Коров’єв, — отруїла батька, двох братів і двох сестер через спадщину… Королева в захваті!.. Пані Мінкіна… Ох, яка гарна! Трохи нервозна. Навіщо ж було смалити покоївці обличчя щипцями для завивання! Звісно, якщо так, то заріжуть… Королева в захваті!.. Королево, хвильку уваги! Імператор Рудольф, чарівник і алхімік… Ще алхімік — опинився на шибениці… Ох, ось і вона! Ох, який чудовий публічний дім був у неї в Страсбурзі!.. Ми в захваті!.. Московська швачка, ми всі її любимо за | невичерпну фантазію… тримала ательє і придумала страшенно смішну штуку: просвердлила дві круглі дірочки в стіні…

— А дами не знали? — спитала Марґарита.

— Всі до одної знали, королево, — відповідав Коров’єв. — Я в захваті!.. Цей двадцятилітній хлопчина з дитинства відзначався дивовижними фантазіями, мрійник і дивак. Його покохала одна дівчина, а він узяв та й продав її в публічний дім…

Знизу текла річка. їй не було впину. Джерелом річки був величезний камін, що безперестанно живив її. Так минула година й пішла друга. Тут Марґарита почала відчувати, що ланцюг її поважчав. Щось дивне сталось і з рукою. Тепер, коли треба було піднести її, Марґариті доводилося морщитись. Дотепні коментарі Коров’єва перестали цікавити Марґариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі та чорні зробилися одноманітними, час від часу зливались, а повітря між ними чомусь починало дрижати і струменіти. Гострий біль, наче від голки, нагло прошив Марґаритину правицю, і вона, зціпивши зуби, сперлася ліктем на тумбу. Якийсь шерхіт, наче крил по стінах, долинав тепер ззаду із зали, і було ясно, що там танцюють неймовірні юрмища гостей, і Марґариті здавалося, що навіть важенні мармурові, мозаїчні та кришталеві підлоги в тій дивовижній залі ритмічно пульсують.

Ані Ґай Кесар Калігула, ні Мессаліна вже не зацікавили Марґариту, як не зацікавив жоден з королів, герцогів, кавалерів, самогубців, отруйниць, повішеників і звідниць, тюремників і шулерів, катів, стукачів, зрадників, варіятів, виказувачів, шпиків, розбещувачів. Усі їхні імена сплуталися в голові, обличчя злилися в одну велетенську перепічку, і лише одне болісно засіло в пам’яті лице, оторочене справді вогненною бородою, лице Малюти Скуратова. Ноги Марґариті підгиналися, щохвилини вона боялася, щоб не розплакатися. Найбільше страждань спричиняло їй праве коліно, яке цілували. Воно розпухло, шкіра на ньому посиніла, дарма, що вже декілька разів Наташина рука з’являлася коло цього коліна з губкою і чимось духмяним обтирала його. Наприкінці третьої години Марґарита глянула вниз зовсім безнадійними очима і радісно здригнулася — потік гостей порідшав.

— З’їжджаються на бал за незмінним законом, королево, — прошепотів Коров’єв, — зараз хвиля почне спадати. Клянуся, що ми страждаємо останні хвилини. Он гурт брокенських гуляк. Вони завше приїздять останніми. Таки це вони. Двоє п’яних вампірів… усе? Ой ні, ось ще один. Ні, двоє!

Сходами підіймалися двоє останніх гостей.

— Та це хтось із новеньких, — говорив Коров’єв, мружачись крізь скельце. — Таки так, так. Якось Азазелло навідав його і за коньяком нашептав йому пораду, як позбутися однієї людини, викриттів якої він страшенно боявся. Отож він велів своєму знайомцеві, що був залежним І від нього, поприскати стіни кабінету отрутою.

— Як звуть його? — спитала Марґарита.

— А я й сам ще не знаю, їй-бо, — відповів Коров’єв, — треба запитати Азазелло.

— А з ним хто це?

— Та той самий його запопадливий підлеглий. Я в захваті! — прокричав Коров’єв останнім двом прибульцям.

Сходи спорожніли. З обачності почекали ще трохи. Але з каміна більше ніхто не з’являвся.

Через секунду, не втямивши, як це подіялось, Марґарита опинилася в тій самій кімнаті з басейном, і там, тієї ж миті зайшовшись плачем від болю в руці та нозі, впала просто на підлогу. Але Ґелла з Наташею, втішаючи Марґариту, вдруге повели її під кривавий душ, вдруге розім’яли їй тшо, і вона знов ожила.

— Ще, ще, королево Марґо, — шепотів Коров’єв, з’явившись поряд, — треба облетіти зали, щоб шановні гості не відчували себе покинутими.

І Марґарита знову вилетіла із кімнати з басейном. На естраді за тюльпанами, де грав оркестр короля вальсів, тепер біснувався мавпячий джаз. Велетенська з кошлатими бакенбардами горила із трубою в руці, важко пританцьовуючи, диригувала. В один ряд сиділи орангутанги, дули в блискучі сурми. На плечах у них верхи примістилися веселі шимпанзе з гармоніями. Два гамадрили з гривами, подібними до лев’ячих, грали на роялях, що їх не було чутно в пискотняві й гуркоті й бухканні скрипок, саксофонів і барабанів у лапах гібонів, мандрилів та мавп. На дзеркальній підлозі незліченні пари, наче злившись, вражаючи спритністю та вивіреністю рухів, крутячись в одному і напрямку, йшли стіною, погрожуючи змести все на своєму шляху. Живі оксамитні метелики пурхали над полчищами танцюристів, зі стелі сипалися квіти. В капітелях колон, коли гасла електрика, загоралися міріади світлячків, а в повітрі пливли болотяні вогні.

Потім Марґарита опинилась у неймовірному за розмірами басейні, оточеному колонадою. Величезний чорний Нептун викидав із пащеки широкий рожевий струмінь. Запаморочливий пах шампанського підіймався з басейну. Тут панували невимушені веселощі. Дами, сміючись, скидали туфлі, віддавали сумочки своїм кавалерам чи неграм, які метушились із простирадлами в руках, а самі з криком кидалися ластівкою в басейн. Піняві стовпи викидало вгору. Кришталеве дно басейну горіло нижнім світлом, яке прошивало товщу вина, і в ньому сріблилися тіла плавців. Вискакували з басейну зовсім п’яними. Гучний сміх дзвенів під колонами і гримів, як у лазні.

Серед усього цього шарварку запам’яталося одне цілковито п’яне жіноче обличчя з безтямними, але й у безтямності своїй благальними очима, і пригадалось одне слово — “Фріда”!

Голова Марґариті пішла обертом від запаху вина, і вона вже хотіла відійти, коли кіт учинив у басейні штуку, яка затримала її. Бегемот почаклував трохи біля Нептунової пащеки, і враз, шумуючи та гуркочучи, хвильна маса шампанського пішла з басейну, а Нептун почав вивергати не-пінну й нешумисту хвилю темно-жовтого кольору. Дами з вереском і гуком:

— Коньяк! — метнулися від країв басейну за колони. За кілька секунд басейн заповнився, і кіт, тричі перекрутившись у повітрі, шубовснув у колихкий коньяк. Виліз він, пирскаючи, з розмоклою краваткою, втративши позолоту з вусів і свого бінокля. За прикладом Бегемота зважилася піти лише ота витівниця-швачка та її кавалер, незнайомий молодий мулат. Обоє вони шугонули в коньяк, але в цю мить Коров’єв підхопив Марґариту під руку, і вони облишили купальників.

Марґариті здалося, що вона пролетіла місцями, де бачила у величезних мурованих ставках гори устриць. Потім вона літала над скляною підлогою, що під нею горіли пекельні печі, а між тими печами метушилися диявольські білі кухарі. Згодом вона, вже втрачаючи тяму, бачила десь темні підвали, де горіли якісь світочі, де дівчата подавали м’ясо, яке сичало на розжареному вугіллі, де пили з великих кухлів за її здоров’я. Далі вона бачила білих ведмедів, що вигравали на гармонійках і танцювали камаринського на естраді… Фокусника-саламандру, який не згорав у каміні… І тут удруге сили її почали вичерпуватись.

— Останній вихід, — прошепотів їй заклопотано Коров’єв, — і ми вільні.

Вона, супроводжувана Коров’євим, знов опинилась у бальній залі, але тепер тут не танцювали, і гості незліченними роями купчилися поміж колон, залишаючи вільною середину зали. Марґарита не пам’ятала, хто допоміг їй зійти на поміст, що з’явився посередині цього вільного простору. Коли вона піднялася на нього, то здивовано почула — десь б’є північ, яка вже давно, за її обліком, минула. З останнім ударом годинника, що гучав невідь-звідки, мовчання опало юрби гостей.

Тоді Марґарита знову побачила Воланда. Він ішов, оточений Абадонною, Азазелло та ще кількома схожими на Абадонну, чорними та молодими. Марґарита тепер побачила, що навпроти її помосту наготований другий — для Воланда. Але він ним не скористався. Вразило Марґариту те, що Воланд вийшов у цей останній великий вихід на балу якраз таким, яким був у спальні. Та самісінька брудна латана сорочка висіла йому на плечах, ноги були в стоптаних нічних шкарбанах. Воланд був зі шпагою, але цією оголеною шпагою він користувався як тростиною, спираючись на неї.

Накульгуючи, Воланд зупинився коло свого помосту, і в ту ж мить Азазелло опинився перед ним з тацею в руках, і на тій таці Марґарита побачила відтяту людську голову з вибитими передніми зубами. Повне безгоміння тривало, його порушило лише один раз далеке, незбагненне за таких обставин, дзеленчання вхідного дзвоника.

— Михайле Олександровичу, — неголосно звернувся Воланд до голови, і тоді повіки вбитого ледь піднялися, і на мертвому обличчі Марґарита, здригнувшися, побачила живі, сповнені думкою та стражданням очі. — Все сповнилося, чи не так? — вів далі Воланд, дивлячись голові у вічі. — Голова відтята жінкою, засідання не відбулось, і у вашому помешканні живу я. Це — факт. А факт — най-упертіша у світі річ. Але тепер вас цікавить подальше, а не цей доконаний факт. Ви завжди були палким речником тієї теорії, що, коли відтинають голову, життя людини уривається, вона перетворюється на попіл і відходить у небуття. Мені приємно дати вам до відома в присутності моїх гостей, хоч вони засвідчують зовсім іншу теорію, що ваша теорія і поважна, і дотепна. Втім, усі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно з якою кожному буде дано за вірою його. Хай же так і буде! Ви відходите в небуття, а мені втішно буде з чаші, в яку ви перетворюєтеся, випити за буття!

Воланд підніс шпагу. Шкіра на голові тут-таки зчорніла і збіглась, а потім повідпадала шматками, очі пропали, і невдовзі Марґарита угледіла на таці жовтавий, зі смарагдовими очима й перлистими зубами, на золотій нозі череп. Кришка черепа відкинулася на завісці.

— Ще мент, мессіре, — сказав Коров’єв, реагуючи на запитальний погляд Воланда, — і він стане перед вами. Я чую серед цієї замогильної тиші, як поскрипують його лаковані черевики та як дзвенить келих, який він поставив на стіл, востаннє в житті випивши шампанського. Та ось і він.

Прямуючи до Воланда, увіходив у залу новий без пари гість. Зовні він нічим не різнився від численних інших гостей-чоловіків, окрім одного: гостя аж хитало від хвилювання, що добачалось уже здалеку. На його щоках горіли плями, а очі бігали, украй збентежені. Гість був ошелешений, і це було цілком природно: його вразило все, і насамперед, безумовно, вбрання Воланда.

Одначе гостя було зустрінуто винятково люб’язно.

— О, любий бароне Майґелю, — привітно усміхаючись, звернувся Воланд до гостя, у котрого очі ставали рогом, — я маю щастя рекомедувати вам, — звернувся Воланд до товариства, — шановного барона Майґеля, службовця Глядацької комісії на посаді ознайомлювача іноземців з визначними пам’ятками столиці.

Тієї миті Марґарита завмерла, бо упізнала враз цього Майґеля. Він кілька разів потрапляв їй на очі в театрах Москви та в ресторанах. “Стривайте… — подумала Марґарита, — він, виходить, також помер, чи що?..” Але тут усе з’ясувалося.

— Любий барон, — вів далі Воланд, радісно посміхаючись, — був такий ґречний, що, довідавшись про мій приїзд до Москви, відразу зателефонував мені, пропонуючи свої послуги фахівця, тобто ознайомлювача з визначними місцями. Я, звісна річ, був щасливий запросити його до себе.

У цей час Марґарита побачила, як Азазелло передав тацю з черепом Коров’єву.

— А до речі, бароне, — раптом інтимно стишивши голос, проказав Воланд, — розійшовся поговір про вашу надзвичайну допитливість. Кажуть, що вона, єднаючись із вашою не менш розвинутою балакучістю, почала привертати загальну увагу. Ба навіть більше: лихі язики вже кинули слово — обмовник і шпигун. А понад усе є припущення, що це спричиниться до вашого сумного кінця, десь так за місяць, не пізніше. Так ось, щоб вибавити вас від такого прикрого очікування, ми поклали допомогти вам, скориставшися з тієї обставини, що ви напросились до мене в гості саме з метою підглянути, підслухати все, що можна. Барон став блідішим за Абадонну, котрий був надзвичайно блідий за своєю природою, а потім подіялась якась дивовижа. Абадонна опинився перед бароном і на секунду скинув свої окуляри. І в ту ж мить щось сяйнуло вогнем у руках Азазелло, щось негучно ляснуло, як у долоні, барон почав падати навзнак, яскраво-червона кров цівкою ударила йому з грудей і залила крохмальну сорочку та жилет. Коров’єв підставив чашу під пружний червоний струмінь і передав наповнену чашу Воландові. Безживне тіло барона в цей час лежало вже долі.

— Я п’ю за ваше здоров’я, панове, — неголосно проказав Воланд і, піднісши чашу вгору, пригубив її.

Тоді сталася метаморфоза. Щезли полатана сорочка і стоптані черевики. Воланд виявився в якійсь чорній хламиді з крицевою шпагою при стегні. Він швидко наблизився до Марґарити, підніс їй чашу і звелів:

— Пий!

Марґариті запаморочилося в голові, вона хитнулась, але чаша вже була коло її губ, і чиїсь голоси, а чиї — вона не второпала, шепнули в обидва вуха:

— Не бійтеся, королево… Не бійтеся, королево, кров давно ввійшла в землю. І там, де вона проллялася, вже ростуть виноґрона.

Марґарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм пробіг її жилами, а у вухах постав гук. їй здалося, що оглушливо кричать півні, що десь грають марш. Юрми гостей почали втрачати свої подоби. І фрачники, і жінки розпались у прах. Тління на очах у Марґарити охопило залу, над нею розплився запах склепу. Колони розпались, позгасали вогні, все зібгалося, і не лишилось жодних фонтанів, тюльпанів та камелій. А просто було, що було — скромна ювеліршина вітальня, а з прочинених до неї дверей випадала смужечка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Марґарита.

«Майстер і Маргарита» Розділ 24

ВИЛУЧЕННЯ МАЙСТРА

У спальні Воланда все було, як і до балу. Воланд у сорочці сидів на ліжку, тільки Ґелла не розтирала йому ногу, а на столі, де раніше грали в шахи, наготовувала вечерю. Коров’єв та Азазелло, скинувши фраки, сиділи коло столу і поряд з ними, певно, примостився кіт, що не хотів розлучатися зі своєю краваткою, хоча вона і перетворилася остаточно на бруднючу ганчірку. Марґарита, хитаючись, підійшла до столу і сперлась на нього. Тоді Воланд повабив її, як тоді, до себе і показав, щоб вона сіла поряд.

— Ну що, вас дуже вимучили? — спитав Воланд.

— О ні, мессіре, — відповіла Марґарита, проте ледь чутно.

— Ноблесс обліж , — докинув кіт і налив Марґариті якоїсь прозорої рідини у високу склянку.

— Це горілка? — слабко запитала Марґарита.

Кіт підскочив на стільці від обурення.

— Згляньтесь, королево, — прохарчав він, — хіба я допустився б до того, щоб налити дамі горілки? Це — чистий спирт!

Марґарита усміхнулася і зробила спробу відсунути від себе склянку.

— Сміливо пийте, — сказав Воланд, і Марґарита відразу взяла склянку в руки. — Ґелло, сідай, — наказав Воланд і пояснив Марґариті: — Ніч повні — святкова ніч, і я вечеряю в тісному колі наближених та слуг. Отож, як почуваєтеся ви? Як пройшов цей стомливий бал?

— Запаморочливо! — заторохтів Коров’єв. — Усі зачаровані, закохані, знетямлені! Яка тактовність, ґречність, яка принадність і шарм!

Воланд мовчки підняв склянку і цокнувся з Марґаритою. Марґарита покірно випила, гадаючи, що тут же їй прийде край від спирту. Але нічого поганого не сталося. Живе тепло потекло по її нутрощах, щось м’яко стукнуло в потилицю, повернулися сили, наче вона оце підвелася після доброго цілющого сну, і окрім того з’явився вовчий голод. І при гадці про те, що вона і ріски не мала в роті з учорашнього ранку, він ще більше розгорівся. Вона почала жадібно ковтати кав’яр.

Бегемот відрізав шмат ананаса, посолив його, поперчив, з’їв і після усього так віртуозно смикнув другу стопку спирту, що всі зааплодували. Після другої стопки, випитої Марґаритою, свічки в канделябрах розгорілися ясніше, а в каміні додалося полум’я. Жодного сп’яніння Марґарита не відчувала. Кусаючи білими зубами м’ясо, Марґарита насолоджувалася соком, що тік з нього, і водночас дивилася, як Бегемот намащував гірчицею устрицю.

— Ти ще винограду зверху поклади, — тихо сказала Ґелла, штовхнувши кота в бік.

— Прошу не вчити мене, — відповів Бегемот, — випадано мені сидіти за столом, будьте певні, випадало!

— Ех, як приємно вечеряти ось так, біля каміна, отак по-простому, — деренчав Коров’єв, — серед своїх…

— Ні, Фаготе, — заперечував кіт, — бал має свій чар і розмах.

— Ані чару в ньому немає, ні розмаху також, а ці пришелепкуваті ведмеді, а ще тигри в барі своїм ревом мало не довели мене до мігрені, — сказав Воланд.

— Слухаюсь, мессіре, — сказав кіт, — якщо ви вважаєте, що нема розмаху, то і я відтепер дотримуватимусь цієї ж думки.

— Ти шануйся! — відповів на це Воланд.

— Та я пожартував, — смиренно проказав кіт, — а що стосується тигрів, то я велю їх посмажити.

— Тигрів не можна їсти, — сказала Ґелла.

— Ви гадаєте? Тоді прошу послухати, — відгукнувся кіт і, мружачись від вдоволення, розповів про те, як одного разу він блукав протягом дев’ятнадцяти діб у пустелі і єдине, що мав за харч, це м’ясо забитого ним тигра. Всі уважливо прослухали таку цікаву оповідку, а коли Бегемот закінчив її, хором гукнули:

— Брехня!

— Найцікавіше в цій брехні те, — сказав Воланд, — що вона — брехня від першого до останнього слова.

— Оце так? Брехня? — вигукнув кіт, і всі подумали, що він почне протестувати, але він лише тихо сказав: — Історія розсудить нас.

— А скажіть, — звернулася Марґо, збадьорившись після горілки, до Азазелло, — ви його застрелили, цього колишнього барона?

— Безумовно, — відповів Азазелло, — як же його не застрелити. Його неодмінно треба застрелити.

— Я так схвилювалася! — вигукнула Марґарита. — Це сталося так несподівано.

— Нічого в цьому немає несподіваного, — заперечив Азазелло, а Коров’єв завив і запхинькав:

— Як же не розхвилюватись? У мене самого жижки затрусились! Бабах! Раз! Барон на бік!

— Зі мною мало істерика не сталася, — докинув кіт, облизуючи ложку з кав’яром.

— Ось чого я не збагну, — сказала Марґарита, і золоті іскри від кришталю скакали у неї в очах, — невже зовні не було чути музики і взагалі гримотіння цього балу?

— Певно, не було чути, королево, — пояснював Коров’єв, — це треба робити так, щоб не було чути. Це як-найохайніше треба робити.

— Так, певно… Адже річ у тім, що цей чоловік на сходах… Ото коли ми проходили з Азазелло… і другий у підворітті… Я гадаю, що він стежив за вашою квартирою…

— Правда, правда! — кричав Коров’єв. — Правда, дорога Марґарито Миколаївно! Ви покріплюєте мої підозри. Так, він стежив за квартирою. Я сам спершу сприйняв його за неуважливого приват-доцента чи то закоханого, що умліває на сходах, але ні, ні! Щось ятрило моє серце! Ох, він стежив за квартирою! І той другий коло входу теж! І той, що був у підворітті, так само!

— А ось цікаво, якщо вас прийдуть арештовувати? — спитала Марґарита.

— Неодмінно прийдуть, чарівна королево, неодмінно! — одказував Коров’єв. — Чує моє серце, що прийдуть. Не зараз, певно, та у свій час неодмінно прийдуть. Але гадаю, що нічого цікавого не буде.

— Ох, як я схвилювалася, коли цей барон упав, — казала Марґарита, очевидно, досі переживаючи вбивство, яке вона бачила вперше в житті. — Ви, певно, влучно стріляєте?

— Пристойно, — відповів Азазелло.

— А за скільки кроків? — поставила Марґарита Азазеллові не зовсім чітке запитання.

— Дивлячись у що, — резонно відповів Азазелло, — це різні речі — влучити молотком у шибку критикові Латунському і влучити йому ж у серце.

— У серце! — вигукнула Марґарита, чомусь тулячи руку до свого серця. — У серце! — повторила вона глухим голосом.

— Що це за критик Латунський? — спитав Воланд, примружившись на Марґариту.

Азазелло, Коров’єв і Бегемот якось сором’язливо повідводили погляди, а Марґарита відповіла, зашарівшись:

— Є один такий критик. Я цього вечора сплюндрувала йому всю квартиру.

— Оттакої! Навіщо?..

— Він, мессіре, — пояснила Марґарита, — занапастив одного майстра.

— А для чого ж було самій труждатися? — запитав Воланд.

— Дозвольте мені, мессіре! — скрикнув радісно кіт, підскакуючи,

— Та сиди ти, — буркнув Азазелло, підводячись, — я зараз сам навідаюся.

— Ні! — гукнула Марґарита. — Ні, благаю вас, мессіре, не треба цього!

— Як хочете, як хочете, — відповів Воланд, а Азазелло сів на своє місце.

— Так на чому ми зупинилися, найдорожча королево Марґо? — вів далі Коров’ев. — Ага, серце. В серце він влучить. — Коров’єв витягнув свій довгий палець у напрямку до Азазелло. — За бажанням у будь-яке передсердя або в будь-який шлуночок.

Марґарита не відразу збагнула, а зрозумівши, вигукнула в подиві:

— Таж вони закриті!

— Дорогенька, — деренчав Коров’ев, — у тім-то й річ, що закриті! В цьому ж усе й полягає! А у відкритий предмет може будь-хто влучити!

Коров’єв дістав з шухляди стола винову сімку, запропонував її Марґариті, просячи назначити нігтем одне з вічок. Марґарита назначила верхнє в правому кутку. Ґелла сховала карту під подушку й вигукнула:

— Готово!

Азазелло, який сидів, відвернувшись від подушки, витяг з кишені фрачних брюк чорний автоматичний пістолет, поклав цівку його на плече і, не обертаючись до ліжка, вистрелив, викликавши веселий переляк у Марґарити. З-під простреленої подушки витягай сімку. Назначене Марґаритою вічко було пробите.

— Не хотіла б я вам перейти дорогу, коли в руках у вас револьвер, — кокетливо зиркаючи на Азазелло, сказала Марґарита. В ній жило почуття захоплення людьми, котрі роблять будь-що зразково.

— Найдорожча королево, — пищав Коров’єв, — я нікому не раю переходити йому дорогу, навіть якщо в нього і не буде жодного револьвера в руках! Даю слово колишнього регента і заспівувача, що ніхто не позаздрить такому перехожому.

Кіт сидів насупившись під час досліду із влучанням і раптом оголосив:

— Берусь перевершити рекорд із сімкою.

Азазелло у відповідь на це щось прогарчав. Але кіт затявся і наполягав, щоб йому дали не один, а два револьвери. Азазелло витяг другий з другої задньої кишені брюк і разом з першим, презирливо кривлячи рот, простягнув обидва хвалькові. Назначили два вічка на сімці. Кіт довго наготовувався, відвернувшись від подушки. Марґарита сиділа, заткнувши пальцями вуха, і дивилася на сову, яка дрімала на камінній поличці. Кіт стрелив із обох револьверів, після чого відразу верескнула Ґелла, убита сова упала з каміна, і зупинився розбитий годинник. Ґелла, у якої одна рука була закривавлена, виючи, вчепилася котові у шерсть, а він їй у відповідь у зачіску, і вони, звившись клубком, покотилися по підлозі. Один з бокалів упав зі столу і розбився.

— Відтягніть від мене навісну чортицю! — завивав кіт, відбиваючись від Ґелли, що сиділа на ньому верхи.

Задерик розняли, Коров’єв дмухнув на прострелений палець Ґеллин, і той зажив.

— Я не можу стріляти, коли говорять під руку! — волав Бегемот і намагався приладнати на місце видраний у нього на спині величезний жмут шерсті.

— Б’юся об заклад, — сказав Воланд, усміхаючись Марґариті, — що учворив отаке він навмисне. Ціляє він добряче.

Ґелла з котом помирилися і на знак цього замирення поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, що прострелив Азазелло, не було зачеплене.

— Цього не може бути, — наполягав кіт, видивляючись крізь карту проти світла канделябру.

Весела вечеря тривала. Свічки топилися в канделябрах, по кімнаті хвилями розходилося сухе, духмяне тепло від каміну. Наїджену Марґариту охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від Азазеллової сигари відпливають у камін і як кіт ловить їх кінцем шпаги. Їй нікуди не хотілося йти, хоча й було, за її підрахунками, вже пізно. Висновуючи з усього, добігало до шостої години ранку. Скориставшись паузою, Марґарита звернулася до Воланда і несміливо проказала:

— Напевно, мені вже час… Пізно…

— Куди ж ви поспішаєте? — запитав Воланд увічливо, але сухо.

Інші промовчали, вдаючи, що поглинуті спостеріганням сигаретних димових кілець.

— Так, час… — зовсім спантеличена цим, повторила Марґарита і розглянулась, наче шукаючи плащ чи покривало.

Їй раптом стало незручно бути голою. Вона встала і з-за столу. Воланд мовчки стягнув з ліжка свій витертий та засмальцьований халат, а Коров’єв накинув його Марґариті на плечі.

— Дякую, мессіре, — ледве чутно проказала Марґарита і запитально подивилася на Воланда.

Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася т ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? “Нізащо!” — сказала вона собі.

— Всього найкращого, мессіре, — промовила вона вголос, а сама подумала: “Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою”.

— Сідайте-но, — раптом владно сказав Воланд.

Марґарита перемінилася на обличчі й сіла.

— Можливо, хочете щось сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — гордо відповіла Марґарита, — окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, — Марґарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.

— Правильно! Ви маєте рацію! — розкотисто і страшно прокричав Воланд. — Так і треба!

— Так і треба! — як луна, повторив Воландів почет.

— Ми вас випробовували, — сказав Воланд, — ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! — Воланд зірвав важкий халат з Марґарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. — Отже, Марґо, — вів далі Воланд, пом’якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам. Серце Марґарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.

— Ну, що ж, сміливіше! — заохочував Воланд. — Будіть свою фантазію, підганяйте її! Вже сама присутність при сцені вбивства цього запеклого негідника-барона варта того, щоб людину винагородили, а особливо, якщо ця людина — жінка? Ну-бо?

Подих перехопило Марґариті, вона вже хотіла випалити заповітні й виплекані в душі слова, як вмить зблідла, розкрила рот і витріщила очі. “Фріда! Фріда! Фріда! — прокричав їй у вуха чийсь настирний благальний голос. — Мене зовуть Фріда!” І Марґарита. перечіплюючись на словах, заговорила:

— Так я; отже… можу попросити… одну річ?

— Вимагати, вимагати, моя донно, — відповідав Воланд, спорозуміло усміхаючись, — вимагати однієї речі!

О, як спритно і виразно Воланд наголосив, повторюючи слова самої Марґарити — “однієї речі”! Марґарита ще раз перевела подих і сказала:

— Я хочу, щоб Фріді більше не підносили ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.

Кіт закотив очі під стелю і гучно зітхнув, але промовчав, очевидно, пам’ятаючи накручене на балу вухо.

— З огляду на те, — заговорив Воланд, усміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурепи Фріди, безперечно, цілком виключена — адже це було б несумісним з вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що маю чинити. Лишається, хіба що, єдине: назбирати ганчір’я й затикати ним усі шпарини моєї спальні.

— Ви про що говорите, мессіре? — здивувалася Марґарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.

— Цілковито згоден з вами, мессіре, — втрутився в розмову кіт, — саме ганчір’ям, — і спересердя грюкнув лапою по столу.

— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Марґарити вогненного ока. — Інколи цілком неждано і підступно воно пролізає в найвужчі шпарини. Отож я й кажу про ганчір’я.

— І я про те саме! — гукнув кіт і на всяк випадок відсторонився від Марґарити, прикривши вимазаними в рожевому кремі лапами свої гострі вуха.

— Геть звідси, — сказав йому Воланд.

— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — як же я піду? Невже, мессіре, святкової ночі гостей за столом поділяють на два ґатунки? Одні — першого, а інші, як висловлюється цей сумовитий скупердяй-буфетник, другої свіжості?

— Помовч, — наказав йому Воланд і, звертаючись до Марґарити, запитав: — Ви, виходячи з усього, людина винятково добра? Високоморальна людина?

— Ні, — з притиском відповіла Марґарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необачно подала їй певну надію. Вона чекає, мессіре, вона вірить у мою спроможність. І якщо її буде ошукано, я опинюсь у жахливому становищі. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так уже сталось.

— А, — сказав Воланд, — це зрозуміло.

— Так ви зробите це? — тихо спитала Марґарита.

— Ні в якому разі, — відповів Воланд, — річ у тім, дорога королево, що тут зайшла деяка плутанина. Кожна управа має пильнувати своїх справ. Не заперечуватиму, наші спроможності досить широкі, вони набагато ширші, ніж гадають декотрі, не дуже далекоглядні люди…

— Авжеж, набагато ширші, — не втерпів і докинув кіт, який видимо пишався цими спроможностями.

— Мовчи, чорти б тебе взяли! — сказав йому Воланд і вів далі, звертаючись до Марґарити: — Але просто яка потреба робити те, що належить робити іншій, як я висловився, управі? Отож я цього не робитиму, а ви зробите самі.

— А хіба вийде по-моєму?

Азазелло глузливо прискалив косе око на Марґариту, непомітно крутнув рудою головою і пирхнув.

— Та робіть уже, ото морока, — буркнув Воланд і, повернувши глобус, почав придивлятись до якоїсь деталі на ньому, очевидно, залагоджуючи під час розмови з Марґаритою ще якусь справу.

— Ну, Фріда, — підказав Коров’єв.

— Фріда! — пронизливо гукнула Марґарита.

Двері розчахнулися, і розкуйовджена, гола, але вже без ознак сп’яніння жінка з несамовитими очима вбігла в кімнату і простягла руки до Марґарити, а та проказала велично:

— Тебе прощають. Не будуть більше підсовувати хусточку.

Розітнувся зойк Фрідин, вона упала на долівку ниць і простяглася хрестом перед Марґаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда щезла з очей.

— Дякую вам, прощайте, — сказала Марґарита і підвелася.

— Ну що ж, Бегемоте, — заговорив Воланд, — не будемо наживатися на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, — він повернувся до Марґарити, — отож цього не рахуватимемо, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?

Запала мовчанка, яку урвав Коров’єв, прошепотівши на вухо Марґариті:

— Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.

— Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, — сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.

Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум’я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі — в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.

Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:

— Ти… ти… ти…

Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:

— Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. — Він ухопився за підвіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: — Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації…

Ридання душили Марґариту, вона шепотіла, давлячись словами:

— Ні, ні, ні… не бійся нічого… я з тобою… я з тобою…

Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.

— Так, — заговорив після мовчанки Воланд, — його добряче обробили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.

Марґарита благала майстра тремким голосом:

— Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть!

Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.

— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Марґариті. — Дивіться, він уже отямлюється.

Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.

— Але це ти, Марґо? — спитав місячний гість.

— Не сумнівайся, це я, — відповіла Марґарита.

— Ще! — наказав Воланд.

Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.

— Оце інша річ, — сказав Воланд, мружачись, — тепер говоритимемо. Хто ви такий?

— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.

— Звідки оце ви?

— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів приходень.

Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:

— Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!

— Ви знаєте, з ким зараз говорите, — поспитав у приходня Воланд, — у кого ви перебуваєте?

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.

— Атож, атож, — озвався Воланд, — я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?

— Доводиться вірити, — сказав приходень, — але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, — похопившись, додав майстер.

— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ґречно відповів Воланд.

— Ні, ні! — налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. — Спам’ятайся! Перед тобою насправді він!

Кіт ув’язався і тут:

— А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, — кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: — Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, — і змовк.

— А скажіть, чому Марґарита називає вас майстром? — спитав Воланд.

Той усміхнувся і сказав:

— Це простима слабкість. Вона надто високої думки про і той роман, котрий я написав.

— Про що роман?

— Роман про Понтія Пілата.

Тієї миті знову захитались і затанцювали язики свічок, задеренчав посуд на столі, Воланд зайшовся громохким реготом, але нікого не налякав і сміхом своїм не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.

— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, відсміявшись. — Оце тепер? Неймовірно! І ви не могли знайти іншу тему? Дайте-но подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.

— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо спалив його в грубці.

— Вибачте, не повірю, — відповів Воланд, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він обернувся до Бегемота і сказав: — Ну-бо, Бегемоте, дай сюди роман.

Кіт миттю схопився зі стільця, і всі побачили, що сидів він на товстій паці рукописів. Горішній примірник кіт, вклоняючись, подав Воланду. Марґарита затремтіла і закричала, знову хвилюючись до сліз:

— Ось він, рукопис! Ось він!

Вона метнулася до Воланда і в захваті додала:

— Всемогутній! Всемогутній!

Воланд узяв до рук поданий йому примірник, перевернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, втупився поглядом у майстра. Але той, невідь-чого, занепокоївся, затужив, піднявся зі стільця, заломив руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав приказувати:

— І вночі при місяці немає мені спокою… Навіщо розтривожили мене? О боги, боги…

Марґарита вчепилася в лікарняний халат, припала до нього і сама почала приказувати тоскно крізь сльози:

— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?

— Нічого, нічого, нічого, — шептав Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого… Ще скляночка, і я з вами за компанію.

І скляночка змигнула, зблиснула в місячному промені, й допомогла ця скляночка. Майстра посадили назад, і обличчя хворого прибрало спокійного виразу.

— Отож тепер усе з’ясовано, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.

— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку стати мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу мені прозора наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелло.

— Я кажу, — прогундосив той, — що тебе добре було б утопити.

— Май милосердя, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що кожної ночі я навідував би тебе в такому ж місячному одязі, як і бідолашний майстер, і кивав би тобі, і манив би тебе за собою. Чи добре ти мався б, о Азазелло?

— Ануте, Марґарито, — знову перебрав мову Воланд, — кажіть же ви все, що вам потрібно?

Очі Марґаритині спалахнули, і вона благально звернулася до Воланда:

— Дозвольте мені з ним порадитися?

Воланд кивнув головою, і Марґарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:

— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю — кидай мене. Ти пропадеш зі мною.

— Ні, не покину, — відповіла Марґарита і звернулася до Воланда: — Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.

Тут майстер розсміявся і, обхопивши Марґаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:

— Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. — Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Марґариту і почав приказувати: — Бідна, бідна…

— Не буває, кажете? — сказав Воланд. — Це правильно. Але ми спробуємо. — І він покликав: — Азазелло!

У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.

— Могарич? — спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.

— Алоїзій Могарич, — відповідав той, ловлячи дрижаки.

— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? — запитав Азазелло.

Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.

— Ви хотіли перебратись у його кімнати? — якомога задушевніше прогундосив Азазелло.

Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Марґарита, завиваючи:

— Знай відьму, знай! — вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями.

Зчинився шарварок.

— Що ти робиш? — страдницьки прокричав майстер. — Марґо, не ганьби себе!

— Протестую, це не ганьба, — горлопанив кіт.

Марґариту відтягнув Коров’єв.

— Я ванну прибудував… — цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, — лише, щоб побілити… сам купорос…

— От і добре, що ванну прибудував, — схвально сказав Азазелло, — йому потрібно ванни брати… — І гукнув: — Геть!

Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:

— Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! — до краю вражений, він розглядався на всі боки і нарешті сказав коту: — А, даруйте… це ти… це ви… — він запнувся, не знаючи, як звертатися до кота, на “ти” чи на “ви”, — той самий кіт, ви сідали у трамвай?

— Я, — підтвердив потішений кіт і докинув: — Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть “ти”, хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.

— Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт… — нерішуче відповів майстер. — За мною все одно похопляться в лікарні, — боязко додав він Воланду.

— Та чого це їм похоплюватись! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. — Це історія хвороби вашої?

— Так.

Коров’єв пошпурив історію хвороби в камін.

— Нема документа, нема й людини, — вдоволено казав Коров’єв, — а це домова книга вашого забудовника?

— Так…

— Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? — Коров’єв дмухнув на сторінку домової книги. — Раз, і нема його, і, майте на увазі, — не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! — Тут прошнурована книга щезла з рук Коров’єва. — І ось вона вже на столі в забудовника.

— Ви правильно сказали, — говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.

— Я вибачаюсь, — гукнув Коров’єв, — це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, — і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: — А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, — і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, — десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно. Нам чужого не треба.

— Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, — набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.

— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!

— Ні, не все, — озвався Воланд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.

Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:

— Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: — А я ж усе знала, куди ви ходите.

— Хатні робітниці все знають, — докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, — це помилка гадати, що вони сліпі.

— Чого ти хочеш, Наташо? — спитала Марґарита. — Повертайся на віллу.

— Серденько, Марґарито Миколаївно, — благально заговорила Наташа і стала на коліна, — упросіть їх, — вона зиркнула на Воланда, — щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. — Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.

На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.

— Ось кого з особливим задоволенням відпущу, — сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, — з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.

— Я дуже прошу видати мені посвідку, — заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув попередню ніч.

— А для чого? — суворо запитав кіт.

— А для того, щоб надати міліції й дружині, — твердо проказав Микола Іванович.

— Посвідок ми звичайно не видаємо, — відповів кіт, насупившись, — але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.

— Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування… постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши “кнур”. Підпис — Бегемот.

— А дату? — пискнув Микола Іванович.

— Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, — озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово “сплачено” і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,

— А це ще хто? — гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.

Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:

— Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.

— Що це ще за маячня? — спитав, морщачи лице, Воланд. — Який такий Римський? Що це за нісенітниця?

— Не клопочіться, мессіре, — озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: — Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?

Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

— Істинним… тобто, я хочу сказати… ваша ясновель… зараз же після обід… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.

Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

— А ваш роман? Пілат?

— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.

— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.

— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. – Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене…

— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?

Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.

— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

— Що ви, о, що ви, мессіре!..

— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі?

— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А ось чого я не збагну… Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!

Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:

— Прощайте! Прощайте!

— До побачення, — сказав Воланд.

І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювеліршиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров’єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м’яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під’їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.

Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:

— Боже, я загубила підкову!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з’ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.

Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це була якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.

Ніхто не знав, та, напевно, і не дізнається, коло чого труждалась у Москві ця жінка та з чого вона жила. Про неї було відомо тільки те, що бачити її можна було щоденно то з бідоном, то з сумкою, як то з сумкою та бідоном разом — або в гасовій крамниці, або на базарі, або в підворітті будинку, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де і мешкала ця Аннушка. Окрім того і більш за все було відомо, що, хоч би де вона не з’являлася, — тієї ж миті в цьому місці зчинявся скандал і що, на додачу, вона прозивалася “Чума”.

Чума-Аннушка вставала чомусь дуже рано, а сьогодні щось її підняло ні світ ні зоря, на початку першої години ночі. Повернувся ключ у дверях, Аннушчин ніс вистромився з них, а потім виткнулася й вона, хряпнула за собою дверима й уже хотіла була рушити кудись, як на горішньому майданчику грюкнули двері, хтось покотився вниз сходами і, налетівши на Аннушку, відкинув її вбік, так що вона вдарилася потилицею об стіну.

— Куди ж тебе чорти несуть у самих підштаниках? — проскавуліла Аннушка, вхопившись за потилицю.

Чоловік у самій білизні, з валізою в руках і в кепці, зі стуленими очима відповів Аннушці диким сонним голосом:

— Колонка! Купорос! Лише побілити чого коштувало, — і, заплакавши, ревнув: — Геть!

Тут же він метнувся, але не далі, вниз сходами, а назад — угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, й через це вікно догори ногами вилетів у двір, Аннушка навіть про потилицю забула, охнула і сама рвонулась до вікна. Вона лягла животом на майданчик і висунула голову назовні, сподіваючись побачити на асфальті, освітленім надвірним ліхтарем, на смерть розплющену людину з валізою. Але на асфальті у дворі анічогісінько не було.

Лишалося гадати, що сонна дивовижа вилетіла з будинку, наче птах, не залишивши по собі жодного сліду. Аннушка перехрестилася і подумала: “Оце вже, справді, кварти-рочка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть!.. Оце так квартирочка!”

Не встигла вона це додумати, як двері нагорі знову хряпнули і хтось другий побіг згори. Аннушка притислася до стіни й побачила, що якийсь досить пристойний громадянин з борідкою, але з трохи поросячим, як здалося Аннушці, обличчям, шмигнув повз неї і, так само як перший, покинув дім через вікно, і знову-таки не розбившись об асфальт. Аннушка вже забула про мету свого походу і залишилася на сходах, хрестячись, охаючи і сама з собою балакаючи.

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори за якусь хвильку і тим самим робом випурхнув у вікно.

На пошанування Аннушці треба сказати, що вона була допитлива і поклала ще почекати, чи не буде яких нових див. Двері нагорі знову відчинилися, і тепер згори почала спускатися ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Аннушка відбігла від вікна, кинулася вниз до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею щілинці замерехтіло її ошаленіле від цікавості око.

Хтось чи то недужий, чи, може, й здоровий, але дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті спускався вниз нетвердими кроками, його турботливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Аннушці в напівтемряві. Дамочка чи то боса, чи то в прозорих, певне, закордонних, на клоччя подертих черевичках. Тьху ти! Що в черевичках! Таж дамочка гола! Таки ж так, рясу накинуто просто на голе тіло! “Оце так квартира!” В душі Аннушки все співало в передчутті насолоди від того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивацьки зодягнутою дамочкою слідом йшла вже зовсім гола дамочка з валізкою в руках, а коло валізи отирався чорний здоровецький котяра. Аннушка ледве вголос не верескнула, протираючи очі.

Останнім у процесії йшов, накульгуючи, невисокий чужоземець з кривим оком, без піджака, в білому фрачному жилеті й з краваткою. Вся ця компанія повз Аннушку вервечкою пройшла вниз. Тут щось стукнуло на майданчику. Почувши, що кроки стихають, Аннушка, як змія, просочилася за двері, бідон поставила коло стіни, впала животом на майданчик і почала нишпорити. В руках у неї опинилася серветка з чимось важкеньким. Очі Аннушці стали рогом, коли вона розгорнула вузлик. Аннушка до самих очей підносила коштовність, і очі ці горіли достеменно вовчим вогнем. У голові в Аннушки знявся вихор: “Знати нічого не знаю, відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи розпилувати її на шматки?.. Камінці можна повиколупувати… І по одному камінцю: один на Петрівку, другий на Смоленський… І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!”

Аннушка сховала знахідку в пазуху, вхопила бідон і вже хотіла була заслизнути назад у квартиру, відклавши свою мандрівку в місто, як перед нею виріс, нечистий його знає, звідки взявшись, той самий з білими грудьми, без піджака і тихо шепнув:

— Давай підківку й серветочку.

— Яку ще серветочку-підківку? — спитала Аннушка, прикидаючись вельми майстерно. — Ніякої я серветочки не знаю. Що ви, громадянине, п’яний, чи що?

Білогрудий твердими, як поруччя автобуса і такими ж холодними пальцями, не кажучи більше ані слова, стис Аннушці горло так, що перепинив доступ повітря в її груди. Бідон випав із Аннушчиних рук на підлогу. Потримавши певний час Аннушку без повітря, безпіджачний чужоземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Аннушка посміхнулася:

— О, підківку? — заговорила вона. — Зараз-зараз! Так це ваша підківочка? А я дивлюсь, лежить у серветочці… Я навмисне прибрала, щоб ніхто не підняв, а то потім поминай як звали!

Діставши підківку та серветку, іноземець почав вклонятись Аннушці, міцно тиснути їй руку і палко дякувати такими словами, з великим закордонним акцентом:

— Я вам якнайглибше вдячен, мадам. Мені ця підківка дорога як пам’ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, передати двісті рублів. — І він миттю витяг із кишені жилетки гроші і віддав їх Аннушці. Та, нестямно посміхаючись, тільки вигукувала:

— О, красно дякую! Мерсі! Мерсі!

Щедрий іноземець одним махом перескочив цілий марш сходів униз, але перед тим як остаточно вшитися, гукнув знизу, але без акценту: ,

— Ти, стара відьмо, якщо будь-коли ще підбереш чужу річ, у міліцію її здавай, а не за пазуху ховай!

Чуючи в голові дзвін і сум’яття від усіх цих пригод на сходах, Аннушка ще довго за інерцією продовжувала кричати:

— Мерсі! Мерсі! Мерсі!.. — а іноземця вже давно не було.

Не було і машини у дворі. Повернувши Марґариті дарунок Воланда, Азазелло розпрощався з нею, запитав, чи зручно їй сидіти, а Ґелла соковито розцілувалася з Марґаритою, кіт припав до її руки, проводжаті помахали руками безживно і нерухомо застиглому в кутку сидіння майстрові, дали знак граку і вмить розчинились у повітрі, не вважаючи за потрібне утруднювати себе сходженням на п’ятий поверх. Грак засвітив фари і викотився за ворота повз чоловіка у підворітті, що спав мертвим сном. І вогні великої чорної машини загубилися серед інших вогнів на безсонній та гамірній Садовій.

За годину в підвалі маленького будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де все було так само, як до страшної осінньої ночі минулого року, за столом, накритим оксамитною скатертиною, під лампою з абажуром, коло якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита і тихо плакала від пережитого збурення і щастя. Зшиток, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поряд вивищувався стосик неушкоджених зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній меншій кімнаті на дивані, вкритий лікарняним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівне дихання було безгучне.

Наплакавшись, Марґарита взялася за неушкоджені зшитки і знайшла те місце, яке перечитувала перед побаченням з Азазелло під Кремлівською стіною. Марґариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис долонею, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на заголовному аркуші, то відкриваючи кінець. На неї накотилася раптово жахлива думка, що це все чаклунство, що зараз зшитки щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні на віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Але це була остання жахлива думка, відгомін довгих страждань, яких вона зазнала. Ніщо не щезало, всемогутній Воланд був справді всемогутній, і скільки завгодно, хоч би й до самого світанку, могла Марґарита шелестіти аркушами зошитів, розгладжувати їх і цілувати і перечитувати слова:

— Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город… Так, пітьма…

«Майстер і Маргарита» Розділ 25

ЯК ПРОКУРАТОР НАМАГАВСЯ

ВРЯТУВАТИ ІУДУ З КИРІАФА

Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які сполучали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, торговища, караван-сараї, провулки, ставки… Пропав Єршалаїм — великий город, наче його і не було на світі. Все пожерла пітьма, яка налякала все живе в Єршалаїмі та його околицях. Дивовижне хмаровище пригнало з боку моря на кінець дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.

. Воно вже налягло своїм сподом на Лисий Череп, де кати поспіхом забивали стратників, воно налягло на храм у Єршалаїмі, сповзло димучими потоками з його горба і залило Поділ. Воно вливалося у віконця і гнало людей з покручених вулиць у житла. Воно не хапалося віддати свою вологу і віддавало лише світло. Тільки-но паруюче чорне вариво розпанахував вогонь, з непроглядної пітьми злітало вгору громаддя храму зі сліпучим лускованим дахом. Але вогонь згасав за мить, і храм занурювався в темну безодню. Кілька разів він виростав з неї і знову западався, і щоразу це зникнення супроводжувалося гуркотом катастрофи.

Інші мерехтливі спалахи викликали з безодні супротивний храмові на західному горбі палац Ірода Великого, і страхітливі безокі золоті статуї шугали в чорне небо, простягаючи до нього руки. Але знову зникав небесний вогонь, і важкі удари грому заганяли золотих ідолів у пітьму.

Злива хлинула несподівано, і тоді гроза перейшла в ураган. На тому самому місці, де близько півдня, коло мармурової лави в саду, розмовляли прокуратор і первосвященик, ударом, подібним до гарматного, як тростину, переломило кипарис. Разом з водяним пилом і градом на балкон під колони заносило зірвані троянди, листя магнолій, дрібне галуззя і пісок. Ураган шматував сад.

У цей час під колонами перебувала лише одна людина, і цією людиною був прокуратор.

Тепер він не сидів у кріслі, а лежав на ложі біля невеликого низенького столу, заставленого наїдками й вином у карафках. Друге ложе, порожнє, стояло по інший бік столу. Коло ніг прокуратора стояла невитерта червона, наче кривава, калюжа, і валялося череп’я від розбитої карафи. Служка, який перед грозою наготовував для прокуратора стіл, чомусь знітився під його поглядом, схвилювався від того, що чимось не догодив, і прокуратор, розсердившись на нього, розбив карафу об мозаїчну підлогу, проказавши:

— Чому в обличчя не дивишся, коли підносиш? Хіба ти щось украв?

Чорне обличчя африканця посіріло, в очах його з’явився смертельний жах, він затремтів і мало не розбив і другу карафку, але гнів прокуратора чомусь відлетів так само швидко, як і прилинув. Африканець кинувся був підбирати череп’я і витирати калюжу, але прокуратор махнув рукою, і раб утік. А калюжа залишилася.

Тепер, під час урагану, африканець ховався коло ніші, де містилася статуя білої голої жінки зі схиленою головою, боячись з’явитися невчасно на очі і водночас пильнуючи, щоб не пропустити хвилину, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому напівмороці, прокуратор сам наливав собі вино в чашу, пив довгими ковтками, час від часу торкався до хліба, кришив його, глитав маленькими шматочками, час від часу висмоктував устриць, жував лимон і пив знову.

Якби не ревіння води та не удари грому, що, здавалося, заповзялися розплющити палацовий дах, якби не стукіт граду, що молотив по сходинках балкона, можна було б дочути, що прокуратор щось буркоче, розмовляючи сам з собою. А якби колихкі змиги небесного вогню перетворилися б на стале світло, спостережник міг би бачити, що прокураторове обличчя з очима, почервонілими від недавнього безсоння та вина, виображує нетерплячку, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, затонулі в червоній калюжі, але весь час повертає обличчя до саду, назустріч водяному пилу та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минув якийсь час, і завіса води перед очима прокуратора почала тоншати. Хоч який шалений був ураган, він поволі слабшав. Сухе віття більше не трощилося і не падало. Удари грому й блискавиці стали рідшати. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою опушкою покривало, а звичайна сіра ар’єргардна хмара. Грозу відносило до Мертвого моря.

Тепер уже можна було почути окремо і шум дощу, і плюскіт води, яка текла ринвами і просто приступками тих сходів, якими вдень прокуратор йшов оголошувати вирок на майдані. А зрештою загучав і заглушений досі водограй. Світлішало. У сірій заволоці, що втікала на схід, з’явилися сині вікна.

Тут здалеку, прориваючись крізь лопотіння вже зовсім слабенького дощику, дійшли до слуху прокуратора слабі звуки сурм і цокіт кількох сот копит. Зачувши це, прокуратор ворухнувся, і обличчя його ожило. Ала поверталася з Лисої Гори. Зі звуку випливало, що вона проходила через ту саму площу, де було виголошено присуд.

Нарешті почув прокуратор і довгождані кроки, і шльопання на сходах, що ведуть до горішньої частини саду перед самим балконом. Прокуратор витягнув шию, і очі його заблищали, виказуючи радість.

Поміж двома мармуровими левами виткнулася спочатку голова в каптурі, а тоді й зовсім мокрий чоловік у плащі, який Обліпив тіло. Це був той самий чоловік, що перед вироком шептався з прокуратором у затемненій кімнаті палацу, а під час страти сидів на триногому дзиґлику, граючись прутиком.

Не обминаючи калюж, чоловік у каптурі перейшов сад, ступив на мозаїчну підлогу балкона і, піднявши руку, сказав високим приємним голосом:

— Прокураторові здоров’я і радості! — Приходень говорив латиною.

— Боги! — вигукнув Пілат. — Та на вас немає жодної сухої нитки! Оце ураган! Га? Прошу вас негайно зайти до мене. Переодягніться, будьте ласкаві.

Приходень скинув каптур, відкрив геть мокру, з прилиплим до чола волоссям голову і, виобразивши на своєму голеному обличчі шанобливу посмішку, почав відмовлятися від перевдягання, запевняючи, що дощик не може йому нічим зашкодити.

— І слухати не хочу, — відповів Пілат і плеснув у долоні. Цим він викликав слуг, які ховалися від нього, і велів їм заопікуватися прибулим, а затим негайно подати гарячу страву. Для того щоб висушити волосся, перевдягнутися, перевзутись і взагалі опорядити себе, прокураторовому прибульцю було потрібно дуже мало часу, і швидко він з’явився на балконі в сухих сандалях, у сухому багряному військовому плащі й з пригладженим волоссям.

У цей час сонце повернулося в Єршалаїм і, перед тим як відійти й затонути в Середземному морі, посилало прощальні промені зненавидженому прокуратором городу і золотило приступки балкона. Фонтан зовсім ожив і розспівався на повну силу, голуби вибралися на пісок, гуль-кали, перескакували через обірване гілля, дзьобали щось у мокрому піску. Червону калюжу було витерто, прибрано череп’я, на столі запарувало м’ясо.

— Я слухаю наказів прокуратора, — сказав прибулий, підходячи до столу.

— Але нічого не почуєте, доки не сядете і не вип’єте вина, — ґречно відповів Пілат і показав на друге ложе.

Прибулець приліг, слуга налив у його чашу густого червоного вина. Інший слуга, обережно нахилившись над плечем Пілата, наповнив прокураторову чашу. Після цього той жестом видалив обох слуг.

Поки приходень пив та їв, Пілат, присьорбуючи вино, поглядав примруженими очима на свого гостя. Чоловік, який заявився до Пілата, був середнього віку, з дуже приємним округлим і охайним лицем, з м’ясистим носом. Волосся його було якогось непевного кольору. Зараз, висихаючи, воно світлішало. Національність прибульця було б важко констатувати. Основне, що визначало його обличчя, це був, мабуть, вираз добродушності, з якою, втім, контрастували очі, точніше не очі, а манера прибулого дивитися на співбесідника. Звичайно маленькі очі свої прибулець тримав під прикритими, трохи дивними, наче припухлими, повіками. Тоді в шпаринах цих очей світилася незлостива лукавість. Показувало, що прокураторів гість був схильним до гумору. Але час від часу, цілковито проганяючи зблиски цього гумору зі щілинок, теперішній гість прокуратора широко розкривав повіки і вглядувавсь у свого співрозмовника несподівано і просто в обличчя, наче з метою швидко роздивитися якусь малопомітну плямку на носі у співбесідника. Це триває якусь мить, після чого повіки знову опускаються, звужуються шпарини, і в них починають світитися добродушність і лукавий розум.

Приходень не відмовився і від другої чаші вина, з видимою насолодою проковтнув кількох устриць, пригостився вареними овочами, з’їв кусень м’яса.

Наситившись, він похвалив вино:

— Чудова лоза, прокураторе, але це — не “Фалерно”?

— “Цекуба”, тридцятилітнє, — люб’язно озвався прокуратор.

Гість приклав руку до серця і відмовився будь-що їсти” сказавши, що вже ситий. Тоді Пілат виповнив свою чашу,: гість вчинив так само. Обидва трапезники відлили потроху вина зі своїх чаш у таріль з м’ясом, прокуратор мовив гучно, піднімаючи чашу:

— За нас, за тебе, кесарю, батьку римлян, найдорожчий та найкращий з людей!

Після цього допили вино, і африканці прибрали зі столу наїдки, залишивши на ньому фрукти і карафи. Знову-таки жестом Пілат видалив слуг і залишився зі своїм гостем сам на сам під колонадою.

— Отож, — заговорив неголосно Пілат, — що можете ви сказати мені про настрої в цьому городі?

Він мимохіть звернув свій погляд туди, де за терасами саду, внизу, догорали і колонади, і плоскі дахи, призолочені останніми променями.

— Я вважаю, прокураторе, — відповів гість, — що настрої в Єршалаїмі тепер задовільні.

— Так що можна ручатися, що розрухи більше не загрожуватимуть?

— Ручатися можна, — ласкаво поглядаючи на прокуратора, відповів гість, — лише за одну річ на світі — за могуття великого кесаря.

— Хай пошлють йому боги довге життя, — враз підхопив Пілат, — і загальний мир. — Він помовчав і вів далі: — То ви вважаєте, що війська тепер можна вивести?

— Я гадаю, що когорта Блискавичного може йти, — відповів гість і докинув: — Було б доцільно, щоб на прощання вона продефілювала по городу.

— Дуже слушна думка, — схвалив прокуратор, — післязавтра я її відпущу і сам поїду, і, присягаюсь вам бенкетом дванадцяти богів, ларами присягаюся — багато віддав би я, щоб вчинити так сьогодні ж!

— Прокуратор не любить Єршалаїма? — добродушно спитав гість.

— Згляньтеся! — усміхаючись, вигукнув прокуратор. — Немає безвідразнішого місця на землі. Я вже не кажу про природу! Я занедужую щоразу, коли доводиться сюди приїздити! Але це ще півбіди. Та ці свята — маги, химерники, чарівники, ці зграї богомольців… Фанатики, фанатики! Чого вартий був один цей месія, що його вони ні з того ні з сього почали чекати в цьому році! Кожної хвилини тільки й ждеш, що доведеться бути свідком найприкрішого кровопролиття. Весь час тасувати війська, читати доноси та ябеди, що половина їх до того ж написана на тебе самого! Погодьтеся, що це страшенно нудно. О, якби не імператорська служба!..

— Так, свята тут важкі, — погодився гість.

— Усією душею прагну, щоб вони швидше скінчилися, — енергійно додав Пілат. — Я дістану змогу нарешті повернутися до Кесарії. Повірте, ця варіятська Іродова будівля, — прокуратор змахнув рукою вздовж колонади, так що стало ясно, що він говорить про палац, — просто-таки зводить мене з розуму! Я не можу ночувати тут. Світ не знав більш дивацької архітектури. Так, але повернімося до справи. Насамперед цей триклятий Вар-равван не завдає вам клопоту?

Тут гість і послав свій особливий погляд у щоку прокураторові. Але той знуджено дивився вдалину, гидливо поморщившись і споглядаючи частину города, що лежала під його ногами і згасала в надвечір’ї. Загас і погляд гостя, повіки його опустилися.

— Слід гадати, що Вар став тепер безпечний, як ягня, — заговорив гість, і зморщечки пішли по круглому обличчі. — Йому не випада бунтувати тепер.

— Занадто відомий? —— попитав Пілат, усміхнувшись.

— Прокуратор, як завше, досконало розуміє справу!

— Але ж, у кожному разі, — занепокоєно докинув прокуратор, і тонкий, довгий палець з чорним каменем персня піднісся вгору, — треба буде…

— О, прокуратор може бути певен, що поки я в Іудеї, Вар не зробить і кроку без того, щоб за ним не йшли по п’ятах.

— Тепер я спокійний, як, утім, і завжди спокійний, коли ви тут.

— Прокуратор надто ласкавий!

— А тепер прошу дати звідомлення про страту, — сказав прокуратор.

— Що саме цікавить прокуратора?

— Чи не було з боку натовпу спроб виказувати непокору? Це, безперечно, головне.

— Жодних, — відповів гість.

— Дуже добре. Ви самі пересвідчилися, що смерть настала?

— Прокуратор може бути певен у цьому.

— А скажіть… трунок їм давали перед тим, як повісити на стовпи?

— Так. Але він, — тут гість стулив очі, — відмовився його випити.

— Хто саме? — спитав Пілат.

— Даруйте, ігемоне! — скинувся гість. — Я не назвав? Га-Ноцрі.

— Божевільний! — сказав Пілат, чомусь гримасуючи. Під лівим оком у нього засмикалася жилка. — Вмирати від опіків сонця! Навіщо відмовлятися від того, що пропонують по закону! Якими словами він відмовлявся?

— Він сказав, — знову стуляючи очі, відповів гість, — що дякує і не винуватить за те, що в нього відібрали життя.

— Кого? — глухо запитав Пілат.

— Цього він не сказав, ігемоне.

— Не робив він спроб щось проповідувати у присутності солдатів?

— Ні, ігемоне, він не був багатомовний цього разу. Єдине, що він сказав, це, що серед людських вад однією з найголовніших він вважає боягузтво.

— До чого це було мовлено? — почув гість притьмом надтріснутий голос.

— Цього не можна було збагнути. Він взагалі поводився дивацьки, як, втім, і завше.

— В чому дивацтво?

— Він усе намагався зазирнути в очі то одному, то іншому з оточуючих і все усміхався якоюсь розгубленою усмішкою.

— Більше нічого? — спитав хрипкий голос.

— Більше нічого.

Прокуратор стукнув чашею, наливаючи собі вина. Вихиливши її до самого дна, він заговорив:

— Справа полягає ось у чому: хоча ми і не можемо — зараз принаймні — виявити жодних його прибічників чи послідовників, усе ж поручитися, що їх взагалі немає, не можна.

Гість уважно слухав, похиливши голову.

— Отож, щоб запобігти будь-яким несподіванкам, — продовжував прокуратор, — я прошу вас негайно і без найменшого галасу прибрати з поверхні землі тіла всіх трьох страчених і поховати їх таємно й нишком, так, щоб про них не стало більше ні слуху ні духу.

— Буде виконано, ігемоне, — сказав гість і, вставши, докинув: — З огляду на складність та відповідальність справи, дозвольте мені негайно їхати.

— Ні, сідайте-но ще, — сказав Пілат, рухом зупиняючи свого гостя, — є ще два питання. Перше — ваші величезні заслуги у важкій праці на посаді зверхника таємної служби при прокураторові Іудеї надають мені приємну можливість доповісти про це в Римі.

Тут обличчя гостя порожевіло, він устав і вклонився прокураторові, кажучи:

— Я лише сповняю свій обов’язок на імператорській службі!

— Але я хотів би прохати вас, — продовжував ігемон, — якщо вам запропонують підвищення з перенесенням звідси, — відмовитися від нього і залишитися тут. Мені ні за що не хотілося б розлучатися з вами. Хай вас винагородять у якийсь інший спосіб.

— Я щасливий служити під вашою рукою, ігемоне.

— Мені це дуже приємно. Отже, друге питання. Йдеться про…. як його… Іуду з Киріафа.

Цієї миті гість і послав прокураторові свій погляд і відразу, як годиться, загасив його.

— Кажуть, що він, — стишуючи голос, продовжував прокуратор, — гроші начебто дістав за те, що так радо гостив у себе того божевільця-філософа.

— Дістане, — тихенько підправив Пілата зверхник таємної служби.

— А чи багато?

— Цього ніхто не може знати, ігемоне.

— Навіть ви? — своїм здивуванням виказуючи похвалу, сказав ігемон.

— Гай-гай, навіть я, — спокійно відповів гість. — Але що він відбере ці гроші сьогодні увечері, це я знаю. Його сьогодні закликано до палацу Каїфи.

— О, старий скнара з Киріафа! — посміхаючись, докинув прокуратор. — Адже він старий?

— Прокуратор ніколи не помиляється, але цього разу схибив, — поштиво відповідав гість, — чоловік з Киріафа — молодик.

— Отакої! Характеристику його ви можете мені дати? Фанатик?

— О ні, прокураторе!

— Так. А ще що-небудь?

— Дуже вродливий.

— А ще? Має, може, яку пристрасть?

— Важко знати вже так достеменно усіх у цьому городі, прокураторе…

— О ні, ні, Афранію! Не применшуйте своїх заслуг!

— У нього є одна хіть, прокураторе. — Гість зробив крихітну паузу. — Хіть до грошей.

— А чим він живе?

Афрамій підвів очі догори, подумав і відповів:

— Він служить у міняльній крамниці одного зі своїх родичів.

— О, так, так, так, так. — Прокуратор змовк, озирнувся, чи нема кого на балконі, й потім сказав тихо: — Так ось у чім річ — я дістав сьогодні відомості, що його заріжуть цієї ночі.

Тепер гість не лише метнув у прокуратора свій погляд, а навіть трохи затримав його, а згодом відповів:

— Ви, прокураторе, перехвалили мене. По-моєму, я не заслуговую, щоб ви доповідали про мене. Я таких відомостей не маю.

— Ви гідні найвищої нагороди, — відповів прокуратор, — але відомості такі є.

— Насмілюся спитати, від кого ж ці відомості?

— Дозвольте мені поки що цього не казати, а надто, що вони принагідні, темні й недостовірні. Але я маю завбачувати все. Така моя посада, а найбільше я маю покладатися на своє прочуття, бо ніколи воно ще не заводило мене в оману. Відомості ж полягають у тому, що хтось із таємних друзів Га-Ноцрі, обурений страхітливим зрадництвом цього міняйла, змовляється зі своїми спільниками забити його сьогодні вночі, а гроші, одержані за зраду, підкинути первосвященикові з цидулою: “Повертаю кляті гроші”.

Більше своїх раптових поглядів зверхник таємної служби на ігемона не кидав і продовжував його слухати, примружившись, а Пілат вів далі:

— Розміркуйте, чи приємно буде первосвященикові у святкову ніч дістати такий подарунок?

— Не лише неприємно, — посміхнувшись, відповів гість, — але, я гадаю, прокураторе, що це спричиниться до великого скандалу.

— Я й сам тієї ж думки. Ось чому я прошу вас узятися до цієї справи, тобто вжити всіх заходів щодо охорони Іуди з Киріафа.

— Наказ ігемона буде виконано, — заговорив Афраній, — але я мушу заспокоїти ігемона: замір злочинців дуже-дуже важко доконати. Адже подумати лишень, — гість, кажучи, обернувся і вів далі: — вистежити людину, зарізати, та ще дізнатися, скільки одержав, та примудритися повернути гроші Каїфі, та все це в одну ніч? Сьогодні?

— І все ж таки його заріжуть сьогодні, — вперто повторив Пілат, — у мене передчуття, кажу я вам! Не було випадку, щоб воно мене підвело, — тут судома перейшла обличчям прокуратора, і він коротко потер руки,

— Слухаю, — покірно озвався гість, устав, випростався і раптом запитав суворо: — Так заріжуть, ігемоне?

— Так, — відповів Пілат, — і вся надія лише на вашу подиву гідну справність.

Гість поправив важкий пояс під плащем і сказав:

— Маю за честь, зичу здоров’я та радощів!

— О, так, — неголосно скрикнув Пілат, — я зовсім і забув! Я ж вам заборгував!..

Гість вразився.

— Далебі, прокураторе, ви мені нічого не винні.

— Та як же так? Як я в’їжджав до Єршалаїма, пам’ятаєте, стовпище жебраків… я ще хотів кинути їм грошей, а в мене не було, і я взяв у вас.

— О, прокураторе, це така мізерія!

— І про мізерію належить пам’ятати.

Тут Пілат обернувся, підняв плащ, який лежав на кріслі позаду, витяг з-під нього шкіряну калитку і простягнув гостеві. Той вклонився, беручи її, та й сховав під свою кирею.

— Я чекаю, — заговорив Пілат, — на звіт про потреб, а ще і в цій справі Іуди з Киріафа сьогодні ж уночі, чуєте Афранію, сьогодні. Сторожі буде наказано будити мене, тільки-но ви з’явитесь. Я чекаю на вас!

— Маю за честь, — проказав зверхник таємної служби і, повернувшись, пішов з балкона.

Чути було, як рипів мокрий пісок під його ногами, потім долинув цокіт його чобіт по мармуру поміж левів, потім зрізало йому ноги, тулуб і, нарешті, запався і каптур. Тільки цієї миті прокуратор завважив, що сонця вже немає і настали сутінки.