«Майстер і Маргарита» читати повністю. Михайло Булгаков

«Майстер і Маргарита» Розділ 26

ПОГРЕБ

Можливо, ці сутінки і були причиною того, що зовнішній вигляд прокуратора круто перемінився. Він ніби на очах постарів, згорбився і до того ж занепокоївся. Ось він повернув голову і чомусь сіпнувся, кинувши погляд на порожнє крісло, на спинці якого лежав плащ. Наближалася святкова ніч, вечірні тіні вели свою гру, і, напевно, стомленому прокураторові привиділося, що хтось сидить у порожньому кріслі. Припустившись легкодухості — поворушивши плащ, прокуратор облишив його і забігав по балкону, то потираючи руки, то підбігаючи до столу і хапаючись за чашу, то зупиняючись і безтямно вглядаючись у мозаїчну підлогу, мовби намагаючись прочитати на ній якісь письмена.

Сьогоднішнього дня вже вдруге нахлинав на нього туск. Тручи скроню, в якій від пекельного вранішнього болю лишився тільки тупий, дещо тягучий спомин, прокуратор усе силкувався збагнути, в чому криються його душевні муки. І швидко він збагнув це, але прагнув оманути себе. Йому зрозуміло було, що сьогодні вдень він щось безповоротно втратив, і тепер хоче втрачене надолужити за допомогою всіляких дрібних та мізерних, а головне, запізнілих вчинків. Омана ж полягала в тому, що прокуратор запевняв себе, що вчинки ці, теперішні, вечірні, важать не менше, ніж ранішній вирок. Але це дуже погано йому вдавалося.

На одному з поворотів він різко зупинився і свиснув. У відповідь на цей посвист із сутінків загримів грубий гавкіт, і від саду на балкон вискочив величезний гостровухий пес сірої масті, в нашийнику з золоченими бляшками.

— Банга, Банга, — слабко гукнув прокуратор.

Пес зіп’явся на задні лапи, а передні закинув на плечі своєму хазяїну, так що ледве не повалив його долі, й лизнув йому шоку. Прокуратор сів у крісло. Банга, висолопивши язика і часто дихаючи, розлігся біля ніг господаря, а радість в очах пса означала, що скінчилася гроза, єдине, чого боявся безстрашний собака, і також, що він знову тут, поруч з тим чоловіком, котрого любив, поважав і мав за наймогутнішого на світі, за владаря всіх людей, через якого і самого себе пес вважав істотою привілейованою, вищою та особливою. Але, влігшись коло ніг і навіть не дивлячись на свого хазяїна, а позираючи у вечоровий сад, пес відразу збагнув, що хазяїна його спостигла біда. Тому він змінив позу, підвівся, зайшов збоку і передні лапи та голову поклав на коліна прокураторові, вимазавши поли плаща мокрим піском. Ймовірно, дії Банги мали означати, що він втішає свого господаря і нещастя ладен зустріти вкупі з ним. Він намагався виобразити це і в очах, які скошував на хазяїна, і в сторожких, нашорошених вухах. Так обоє вони, і пес і людина, що любили одне одного, зустріли святкову ніч на балконі.

У цей час прокураторовому гостеві вистачало клопотів. Покинувши горішню частину саду перед балконом, він сходами зійшов на нижчу терасу, звернув праворуч і вийшов до касарень, що містилися на території палацу. В цих касарнях і замешкали ті дві кентурії, які прийшли разом з прокуратором на свята в Єршалаїм, а ще таємна сторожа прокуратора, зверхником над якою був цей самий гість. Він пробув у касарнях небагато часу, не більше десяти хвилин, але, як ці десять хвилин проминули, з двору касарень виїхали три вози, наладовані заступами та бочкою з водою. Вози супроводили п’ятнадцятеро людей у сірих плащах, комонних. У їх супроводі вози виїхали з території палацу через затильну браму, взяли на захід, вийшли з воріт у городському мурі й пішли путівцем спочатку на Віфлеєм-ський шлях, а потім ним на північ, дісталися роздоріжжя коло Хевронської брами і тоді рушили Яффською дорогою, що нею вдень проходила процесія із засудженими до страти. В цей час уже стемніло і на крайнебі проступив місяць.

Невдовзі після того, як поїхали вози в супроводі чоти, виїхав із палацового двору верхи і гість прокуратора, перевдягнутий у темний поношений хітон. Гість попрямував не за город, а в самий город. Через якийсь час можна було бачити, як він під’їздив до фортеці Антонія, яка міститься на півночі поблизу самісінького великого храму. У фортеці гість пробув теж дуже недовго, а згодом його слід знайшовся на Подолі, в його покручених і заплутаних вулицях. Сюди гість дістався вже верхи на мулі.

Гість добре знав город і легко розшукав ту вуличку, яка йому була потрібна. її називали Грецькою, бо на ній містилося кілька грецьких крамниць, а серед них одна, в якій торгували килимами. Якраз коло цієї крамниці гість зупинив свого мула, зліз і прив’язав його до кільця коло воріт. Крамниця була вже замкнена. Гість увійшов через хвіртку, яка була поруч з дверима до крамниці, й потрапив у квадратовий невеликий дворик, обставлений з трьох боків коморами. Завернувши у дворі за ріг, гість опинився біля кам’яної тераси житла, обвитого плющем, і розглянувся. І в домі й у коморах було темно, вогонь ще не запалювали. Гість неголосно покликав:

— Нізо!

На поклик цей рипнули двері, й у вечірній сутіні на терасі з’явилася молода жінка без запинала. Вона похилилася над перилами тераси, стривожено приглядаючись, бажаючи дізнатися, хто прийшов. Упізнавши приходня, вона привітно заусміхалася до нього, кивнула головою, махнула рукою.

— Ти сама? — неголосно по-грецькому спитав Афраній.

— Сама, — зашепотіла жінка на терасі. — Чоловік уранці від’їхав до Кесарії. — Тут жінка озирнулася на двері й знов пошепки додала: — Але служниця вдома. — Вона зробила жест, що означав — “заходьте”. Афраній оглянувся і станув на кам’яні сходинки. Після цього він і жінка сховалися всередині будинку.

У цієї жінки Афраній пробув і зовсім недовго — в жодному разі не більше п’яти хвилин. Після цього він покинув дім і терасу, нижче насунув каптур на очі та вийшов на вулицю. В будинках у цю пору вже запалювали світочі, передсвяткова сутолока була ще дуже велика, і Афраній на своєму мулові загубивсь у потоці перехожих та вершників. Подальший шлях його нікому невідомий.

А жінка, яку Афраній назвав Нізою, лишившися сама, почала перевдягатися, і до того ж у великому поспіху. Та хоч як непросто було їй розшукувати потрібні речі в темній кімнаті, світоча вона не запалила і служницю не кликала. Лише після того, як вона була готова і на голові в неї вже було темне запинало, в будиночку пролунав її голос:

— Якщо мене хто питатиме, скажи, що я пішла в гості до Енанти.

Почулося бурчання старої служниці в темряві:

— До Енанти? Оце ще та Енанта! Таж заборонив тобі чоловік ходити до неї! Звідниця вона, твоя Енанта! Ось розкажу чоловікові…

— Годі ж бо, годі, — відгукнулася Ніза і, наче тінь, вислизнула з будиночка.

Сандалі Нізині простукали по кам’яних плитах двору. Служниця з бурчанням зачинила двері на терасу. Ніза пішла зі свого дому.

У цей же час з іншого провулка на Подолі, провулка покрученого, що заломами збігав до одного з міських ставків, з ворітець непоказного будиночка, який глухою стіною виходив на провулок, а вікнами у двір, вийшов молодик з акуратно підстриженою борідкою в білому чистому кефі, що спадав йому на плечі, в новому празниковому блакитному талліфі з китицями внизу і в новеньких скрипучих сандалях. Горбоносий красень, вбраний задля великого свята, йшов бадьоро, переганяючи перехожих, які поспішали додому на врочисту трапезу, дивився, як одне по однім засвічуються вікна. Молодик прямував дорогою, що вела повз торговицю до палацу первосвященика Каїфи, розташованого біля підніжжя храмової гори.

Трохи згодом можна було бачити, як він увіходив у браму Каїфового двору, а невдовзі — як він покидав цей двір. Після відвідин палацу, в якому вже палали світочі та смолоскипи, в якому вже закрутилася святкова веремія, молодик пішов ще бадьоріше, ще радісніше і пошвидкував назад на Поділ. На тому самому розі, де вулиця вливалася на плац торговища, у вируванні та штовханині його обігнала тендітна жінка, яка йшла мовби пританцьовуючи, в чорному запиналі, накинутому на самісінькі очі. Переганяючи молодого красеня, ця жінка на мить відкинула запинало вищенько, кинула в бік молодика погляд, але не тільки не сповільнила ходу, а пришвидшила її, наче намагаючись втекти від того, кого вона обігнала.

Молодик не лише завважив цю жінку, ні, він ще й упізнав її, а впізнавши, стенувся, зупинився, ошелешено дивлячись їй у спину, і враз пустився її доганяти. Мало не збивши з ніг якогось перехожого з глеком у руках, молодик наздогнав жінку і, важко переводячи подих від хвилювання, покликав її:

— Нізо!

Жінка обернулася, примружила очі, виображаючи на обличчі холодне невдоволення, і сухо відгукнулася по-грецькому:

— Ба, це ти, Іудо! А я тебе відразу й не впізнала. Та це добрий знак. У нас є прикмета, що той, кого не впізнали, забагатіє…

Хвилюючись так, що аж серце почало скакати, як пташка під чорним накривалом, Іуда спитав тремтливим шепотом, побоюючись, щоб не почули перехожі:

— Куди ж ти йдеш, Нізо?

— А навіщо тобі це знати? — відповіла Ніза, уповільнюючи ходу і спогорда дивлячись на Іуду.

Тоді голос Іуди забринів якось по-дитячому, він зашепотів розгублено:

— Але як так?.. Адже ми домовилися. Я хотів зайти до тебе. Ти сказала, що весь вечір будеш вдома…

— Ой, ні, ні, — відповіла Ніза і примхливо закопилила нижню губу, від чого Іуді здалося, що її обличчя, найвродливіше обличчя, яке будь-коли він бачив у житті, стало ще кращим, — я знудилася. У вас свято, а що накажеш робити мені? Сидіти і слухати, як ти зітхатимеш на терасі? Та ще боятися, що служниця розкаже про це чоловікові? Ні, ні, я надумала піти за город слухати соловейків.

— Як за город? — запитав спантеличений Іуда. — Сама?

— Певно, сама, — відповіла Ніза.

— Дозволь мені супроводжувати тебе, — задихаючись, попросив Іуда. Думки його скаламутилися, він забув про все на світі й дивився благально в блакитні очі Нізи, які тепер здавалися чорними.

Ніза нічого не відповіла і наддала ходи.

— Чом же ти мовчиш, Нізо? — жалібно попитав Іуда, рівняючи по ній свій крок.

— А мені не буде нудно з тобою? — раптом спитала Ніза і зупинилась.

Умить Іудині думки пішли шкереберть.

— Гаразд же, — полагіднішала врешті Ніза, — пішли.

— А куди, куди?

— Чекай-но… зайдімо в цей двір і умовимося, а то я боюся, що хтось знайомий побачить мене, а потім і рознесуть, що я була з любасом на вулиці.

І враз на торговищі не стало Нізи та Іуди. Вони перешіптувалися в підворітті якогось будинку.

— Іди до маслинового маєтку, — шепотіла Ніза, насовуючи запинало на очі й відвертаючись від якогось чоловіка, який з відром увіходив у підворіття, — в Гефсиманію, за Кедрон, зрозумів?

— Так, так, так.

— Я піду вперед, — вела далі Ніза, — але ти не йди слід у слід за мною, а відстань від мене. Я відійду вперед… Коли перейдеш потік… ти знаєш, де грот?

— Знаю, знаю…

— Пройдеш повз маслинові вичавки вгору і повертай до гроту. Я буду там. Та не смій іти зараз же за мною, май терпець, почекай тут. — І з цими словами Ніза вийшла з підворіття, наче і не говорила з Іудою.

Іуда простояв якусь хвилю сам, намагаючись зібрати докупи збурені думки. Серед них була гадка про те, як він пояснюватиме свою відсутність на святковій трапезі серед рідні, Іуда стояв і вигадував якусь брехню, але через збудження нічого до ладу не обміркував і не приготував, а ноги самі винесли його безвольного із підворіття геть.

Тепер він змінив напрям свого руху і вже не швидкував у бік Подолу, а повернув назад до палацу Каїфи. Свято вже увійшло в город. Навколо Іуди у вікнах не лише сяяли вогні, але вже було чути славослів’я. Останні запізнілі перехожі гнали віслюків, підстьобували їх, кричали на них. Ноги самі несли Іуду, і він не помітив, як повз нього промайнули вкриті мохом страшні Антонієві вежі, він не чув трубного гуку з фортеці, не завважив на комонну римську варту зі смолоскипом, що залив бентежним світлом його шлях.

Проминувши башту, Іуда, озирнувшись, побачив, що в страшній височині над храмом спалахнули два велетенських п’ятисвіччя. Але їх Іуда добачав також неясно, йому здалося, що над Єршалаїмом засвітилося десять небачених за розміром лампад, що змагалися пересвітити єдину лампаду — місяць, який все вище підбивався над Єршалаїмом.

Тепер Іуді було байдуже до всього, він поривався до Гефсиманської брами, він хотів швидше вийти з города. Часом йому здавалося, що попереду нього, серед спин та облич перехожих, прохоплюється гнучка постать, веде його за собою. Але це була мана — Іуда розумів, що Ніза значно випередила його. Іуда перебіг повз міняльні крамнички і дістався нарешті Гефсиманської брами. Біля неї, спалюваний нетерплячкою, він усе ж таки мусив загаятися. В город увіходили верблюди, слідом за ними в’їжджала військова сирійська сторожа, яку Іуда подумки прокляв…

Та всьому приходить край. Знетерпеливлений Іуда був уже за городським муром. Ліворуч від себе Іуда бачив маленьке кладовище, коло нього — кілька смугастих наметів прочан. Перейшовши курну дорогу, залиту місяцем.. Іуда попрямував до кедронського потоку, щоб перебратися через нього. Вода тихо дзюрчала в Іуди під ногами. Перескакуючи з каменя на камінь, він зрештою вибрався на протилежний гефсиманський берег і невимовно зрадів, побачивши, що дорога попід садами безлюдна. Недалеко вже проглядали напіврозвалені ворота маслинового маєтку.

Після задушливого города Іуду вразив запаморочливий запах весняної ночі. З саду через огорожу виливалася хвиля пахощів миртів та акацій з гефсиманських прилук.

Біля воріт ніхто не сторожував, нікого коло них не було, і через кілька хвилин Іуда вже біг під таємничою тінню розложистих величезних маслин. Дорога провадила вгору. Іуда піднімався, важко сапаючи, час від часу потрапляючи з темряви у візерунчасті місячні килими, що нагадували йому ті килими, що він бачив у крамниці ревнивого Нізиного чоловіка. По якомусь часі промайнули ліворуч від Іуди, на галявині, маслинові вичавки з важким кам’яним давилом і купа якихось діжок. У саду нікого не було. Робота скінчилася із заходом сонця, і тепер над Іудою гриміли та лящали солов’їні хори.

Мета Іуди була близькою. Він знав, що праворуч у темряві зараз почується тихий шемріт спадаючої в гроті води. Так і сталося, він почув його. Ставало прохолодніше. Тоді він уповільнив крок і неголосно гукнув:

— Нізо!

Але замість Нізи, відлипши від товстого стовбура маслини, на дорогу скочила чоловіча оцупкувата постать, і щось зблиснуло у неї в руці й відразу погасло. Іуда, слабо скрикнувши, сіпнувся назад, але інший чоловік перетяв йому шлях.

Перший, що був попереду, запитав Іуду:

— Скільки дістав оце зараз? Кажи, якщо хочеш жити!

Надія спалахнула в серці Іуди, він одчайдушно прокричав:

— Тридцять тетрадрахм! Тридцять тетрадрахм! Усе, що дістав, зі мною! Ось гроші! Беріть, але лишіть живим!

Чоловік попереду миттю вихопив з рук Іуди калитку. І в той же мент за спиною в Іуди змигнув, як блискавка, ніж і вдарив закоханця під лопатку. Іуду швиргонуло вперед, і руки зі скрюченими пальцями він викинув у повітря. Передній чоловік упіймав Іуду на свій ніж і по руків’я засадив його в серце Іуди.

— Ні… за… — не своїм, високим і чистим молодечим голосом, а голосом низьким і докірливим проказав Іуда і більше не видав жодного згуку.

Тіло його з такою силою гепнуло об землю, що вона загула. Тоді третя постать з’явилася на дорозі. Цей третій був у плащі з каптуром.

— Не гайтеся, — наказав третій.

Вбивці швидко запакували калитку разом з цидулою, яку дав третій, у шкіру і перехрестили її мотузкою. Другий запхав згорток за пазуху, а потім обоє убійники кинулися з дороги урізнобіч, і пітьма проковтнула їх поміж маслин. Третій же присів навпочіпки коло забитого і заглянув йому в обличчя. З мороку воно виринуло тому, хто дивився, білим як крейда, і якимсь натхненно прекрасним.

За кілька секунд нікого з живих на дорозі не було. Бездиханне тіло лежало, розкинувши руки. Ліва ступня потрапила в місячну пляму, так що виразно проглядав кожен ремінець сандалії. Весь Гефсиманський сад у цей час гримів солов’їним співом. Куди подалися двоє Іудиних різунів, не знає ніхто, але путь третього чоловіка в каптурі відома. Зійшовши з путівця, він подався в хащу маслинових дерев, прямуючи на південь. Він переліз через садову огорожу далеко від головних воріт, на південному краї саду, там, де пообвалювалося горішнє каміння муру. Незабаром він був на березі Кедрону. Тоді він увійшов у воду і брів певний час водою, доки не зобачив віддалеки обриси двох коней і людини побіля них. Коні теж стояли в потоці. Вода струмувала, обмиваючи їхні копита. Коновод сів на одного коня, чоловік у каптурі на другого, і поволі вони обидва пішли потоком, і було чути, як скреготало каміння під копитами коней. Потім вершники виїхали з води, вибрались на єршалаїмський берег і пішли ступою попід городським муром. Тут коновод відокремився, поскакав уперед і згинув з очей, а чоловік у каптурі зупинив коня, зліз з нього на безлюдній дорозі, скинув свій плащ, перекинув його навиворіт, витяг з-під плаща плаский шолом без пір’я і одягнув на голову. Тепер на коня вискочив чоловік у військовій халамиді й з коротким мечем при боці. Він смикнув поводи, і гарячий кавалерійський кінь пішов ристю, підтрушуючи вершника. Тепер шлях був недовгий — верхівець під’їздив до південної брами Єршалаїма.

Під склепінням брами танцювало і скакало неспокійне полум’я смолоскипів. Вартові вояки з другої кентурії Блискавичного легіону сиділи на кам’яних лавах, граючи в кості. Побачивши військового, що над’їхав, вояки посхоплювалися з місць, той махнув їм рукою і в’їхав у город.

Город було залито святковими вогнями. За кожним вікном грало полум’я світочів і звідусіль, зливаючись у незграйний хор, звучали славослів’я. Іноді заглядаючи у вікна, що виходили на вулицю, верхівець міг бачити людей за святковим столом, на якому лежало м’ясо козляти, стояли чаші з вином між тарель з гіркими травами. Насвистуючи якусь тиху пісеньку, вершник помірною ристю брався вуличками Подолу, прямуючи до Антонієвої вежі, зрідка позираючи на ніде в світі небачені п’ятисвіччя, що палали над храмом, або на місяць, який вис ще вище п’ятисвіч.

Палац Ірода Великого не брав участі у святі пасхальної ночі. В приміщеннях на затиллях палацу, звернених до півдня, де квартирували офіцери римської когорти та легат легіону, світилися вогники, там виказувався якийсь рух і життя. Передня ж частина, чільна, де був єдиний і мимовільний мешканець палацу — прокуратор, — вся, зі своїми колонадами і золотими статуями, немовби осліпла під яскравим місяцем. Тут, усередині палацу, панували морок і тиша. А до середини прокуратор, як і казав Афранію, волів не йти. Він звелів приготувати постіль на балконі, там, де обідав, а вранці вів допит. Прокуратор ліг на приготоване ложе, але сон не брався його. Оголений місяць висів високо в чистому небі, прокуратор не зводив з нього очей протягом кількох годин.

Десь опівночі сон зрештою змилувався над ігемоном. Судомно позіхнувши, прокуратор розщібнув і скинув плащ, зняв з сорочки пояс із широким крицевим ножем у піхвах, поклав його на крісло біля ложа, скинув сандалі й витягнувся. Банга тут же скочив до нього в постіль і ліг поруч, головою до голови, і прокуратор, поклавши собаці на шию руку, склепив нарешті очі. Тільки тоді заснув і пес.

Ложе було в напівмороці, закрите від місяця колонадою, але зі сходів ґанку до постелі пролягла місячна смуга. І лишень прокуратор опустив зв’язок з тим, що було довкола нього насправді, він враз рушив по світляній дорозі й пішов по ній вище й вище, просто до місяця. Він навіть розсміявся уві сні від щастя, так-бо все склалося чудово і неповторно на прозорій блакитнявій дорозі. Супроводив його Банга, а поруч з ним ішов мандрівний філософ. Вони сперечалися про щось складне та важливе, до того жоден з них не міг подолати іншого. Вони ні в чому не сходилися один з одним, і від цього їхня суперечка була особливо цікава і нескінченна. Звичайна річ, сьогоднішня страта виявилася чистісіньким непорозумінням — адже ось філософ, що вигадав таку неймовірну нісенітницю, як те, що всі люди добрі, йшов поряд, отож він був живий. І, певно, цілком жахливо було б навіть помислити про те, що таку людину можна стратити. Страти не було! Не було! Ось у чому вся принада цієї проходки вгору по місячних сходах.

Вільного часу було стільки, скільки бажалося, а гроза мала бути лише надвечір, і боягузтво, безперечно, один з найстрашніших пороків. Так казав Ієшуа Га-Ноцрі. Ні, любомудре, я перечу тобі: це найстрашніший порок!

Ось, до прикладу, не був страшком теперішній прокуратор Іудеї, а колишній трибун у легіоні, тоді в Дівочій Долині, коли люті германці мало не загризли Щуролупа-Велетня. Та даруйте, філософе! Невже ви, з вашим розумом, допускаєтеся думки, що заради людини, яка діяла злочинно супроти кесаря, занапастить свою кар’єру прокуратор Іудеї? — Так, так, — стогнав і хлипав уві сні Пілат.

А, певно, занапастить. Вранці ще не занапастив би, а тепер, уночі, зваживши все, ладен занапастити. Він піде на все, щоб порятувати від страти цілковито ні в чому не винного схибленого мрійника та лікаря!

— Ми тепер будемо завжди в парі, — казав уві сні йому обідраний філософ-бурлака, який невідомо як станув на шляху вершника із золотим списом. — Коли один, то, значить, і другий тут же! Пом’януть мене, — зараз же пом’януть і тебе! Мене — знайду, безбатченка, і тебе — сина короля-звіздаря і дочки мірошника, вродливиці Піли.

— Так, ти вже не забудь, пом’яни мене, сина звіздаря, — просив уві сні Пілат.

І, забезпечившись кивком злидаря з Ен-Сарида, який крокував поруч з ним, жорстокий прокуратор Іудеї від радості плакав і сміявсь уві сні.

Все це було так хороше, але тим жахливішим було пробудження ігемона. Банга загарчав на місяць, і слизька, наче утерта олією блакитнява дорога перед прокуратором запалася. Він розтулив очі й найперше пригадав, що страта була. Відразу прокуратор звичним рухом учепивсь у нашийник Банги, потім хворими очима почав шукати місяць і побачив, що він трохи відійшов убік і посріблився. Його сяяння перебивало неприємне неспокійне світло, яке танцювало на балконі перед самими очима. В руках у кентуріона Щуролупа палав і чадів смолоскип. Щуролуп зі страхом і злістю косував на небезпечного звіра, який наготувався стрибнути.

— Не чіпати, Банга, — болісно сказав прокуратор і кашлянув. Закриваючись від полум’я рукою, він говорив далі: — І вночі, й при місяці нема мені спокою!.. О, боги! У вас теж погана служба, Марку! Вояків ви калічите…

З величезним подивом Марк дивився на прокуратора, і той спам’ятався. Щоб загладити даремні слова, промовлені зі сну, прокуратор сказав:

— Не ображайтеся, кентуріоне. Моє становище, кажу, ще гірше. Чого вам треба?

— До вас зверхник таємної охорони, — спокійно повідомив Марк.

— Кличте, кличте, — прочищаючи горло кашлем, наказав прокуратор і став босими ногами намацувати сандалі. Полум’я заходило по колонах, застукали каліги кентуріона по мозаїці. Він вийшов у сад.

— І при місяці немає мені спокою, — скрипнувши зубами, сам до себе проказав прокуратор.

На балконі замість кентуріона з’явився чоловік у каптурі.

— Банго, не зачіпати, — тихо сказав прокуратор і стиснув потилицю собаки.

Перш ніж говорити, Афраній, за своїм звичаєм, розглянувся і відійшов у тінь і, пересвідчившись, що, окрім Банги, зайвих на балконі немає, тихо сказав:

— Прошу віддати мене під суд, прокураторе. Ви мали рацію. Я не зумів уберегти Іуду з Киріафа, його зарізали. Прошу суду та усунення зі служби.

Афранію привиділося, що на нього дивляться четверо очей — собачі та вовчі.

Афраній витягнув з-під халамиди зашкарублу від крові калитку, запечатану двома печатками.

— Ось цей мішок з грошима підкинули вбивці в дім первосвященику. Кров на цьому мішку — кров Іуди з Киріафа.

— Скільки ж там, цікаво? — спитав Пілат, нахилившись до калитки.

— Тридцять тетрадрахм.

Прокуратор посміхнувся і сказав:

— Мало.

Афраній мовчав.

— Де забитий?

— Цього я не знаю, — зі спокійною гідністю відповіла людина, що ніколи не розлучалася зі своїм каптуром, — сьогодні вранці розпочнемо пошуки.

Прокуратор здригнувся, облишив ремінець сандалі, що ніяк не защіпався.

— Але ви напевно знаєте, що його вбито?

На це прокуратор дістав суху відповідь:

— Я, прокураторе, п’ятнадцять років на службі в Іудеї. Я розпочинав ще за Валерія Грата. Мені не обов’язково бачити труп для того, щоб сказати, що людина вбита, і ось я вам доповідаю, що той, хто прозивався Іуда з Киріафа, кілька годин перед цим зарізаний.

— Даруйте, Афранію, — відповів Пілат, — я ще не прокинувся до ладу, тому і сказав таке. Я сплю погано, — прокуратор посміхнувся, — і все бачу місячний промінь уві сні. Так смішно, подумайте. Наче я гуляю по цьому променю. Отож я хотів би знати ваші передбачення в цій справі. Де ви збираєтеся його шукати? Сідайте, зверхнику таємної служби.

Афраній уклонився, підсунув крісло ближче до ложа і сів, брязнувши мечем.

— Я збираюся шукати його неподалік від маслинових вичавок у Гефсиманському саду.

— Так, так. А чому саме там?

— Ігемоне, я гадаю, Іуду вбито не в самому Єршалаїмі та й не десь далеко від нього, його забили під Єршалаїмом.

— Я маю вас за одного з найвидатніших знавців своєї справи. Не знаю, втім, як з цим стоїть у Римі, але в колоніях рівного вам немає. З’ясуйте, чому?

— Ні в якому разі не допускаю думки, — говорив неголосно Афраній, — про те, щоб Іуда дався в руки будь-яким непевним людям у межах города. На вулиці не заріжеш таємно. Отож його мали б заманити кудись у підвал. Але служба вже шукала його на Подолі й, безумовно, знайшла б. Але його немає в городі, за це я вам поручуся. Якби його вбили далеко від города, цей пакунок з грішми не могли б підкинути так швидко. Він забитий поблизу города, його зуміли виманити за город.

— Не збагну, яким чином це можна було зробити.

— Так, прокураторе, це найважче питання в усій цій справі, я навіть не знаю, чи зможу його розв’язати.

— Справді, загадка! У святковий вечір віруючий іде невідомо чому за город, кидаючи пасхальну трапезу, і там гине. Хто і чим міг його виманити? Чи не зробила це жінка? — раптом натхненно запитав прокуратор.

Афраній відповів спокійно і вагомо:

— У жодному випадку, прокураторе. Ця можливість цілковито виключена. Слід іти за логікою. Хто був зацікавлений у загибелі Іуди? Якісь мандрівні фантазери, якийсь гурток, що в ньому насамперед не було жодної жінки. Щоб оженитися, прокураторе, потрібні гроші, щоб пустити на світ людину, необхідні вони ж, але щоб зарізати людину за допомогою жінки, необхідні дуже великі гроші, а не в бурлак вони водяться. Жінки не було в цій справі, прокураторе. Понад це скажу, таке тлумачення вбивства може лише збивати зі сліду, перешкоджати слідству і заплутувати мене.

— Я бачу, що ви маєте повну рацію, Афранію, — говорив Пілат, — я лише дав собі волю висловити свій

здогад.

— Він, на жаль, помилковий, прокураторе.

— Але що, що ж у такому разі? — вигукнув прокуратор, з жадібною цікавістю вдивляючись в обличчя Афранія.

— Я гадаю, що це все ті ж гроші.

— Чудова думка! Але хто і за що міг запропонувати йому гроші за городом?

— О ні, прокураторе, не те. У мене склалася єдина версія, і якщо вона хибна, то інших пояснень я, далебі, не знайду. — Афраній нахилився ближче до прокуратора і пошепки договорив: — Іуда хотів заховати свої гроші в криївці, відомій одному йому.

— Дуже проникливе пояснення. Так, певне, справа і стояла. Тепер я вас розумію, його виманили не люди, а його власна хіть. Так, так, це воно.

— Отож. Іуда був недовірливий. Він переховував гроші від людей.

— Так, ви сказали, в Гефсиманії. А чому саме там ви наміряєтеся шукати його — цього я, зізнаюсь, не розумію.

— О, прокураторе, це дуже просто. Ніхто не ховатиме гроші на дорогах, у відкритих і незахищених місцях. Іуда не був ні на дорозі в Хеврон, ні на дорозі у Віфанію. Він мусив бути в захищеному, відлюдному місці з деревами. Це так просто. А таких інших місць, окрім Гефсиманії, під Єршалаїмом немає. Далеко йти він не міг.

— Ви цілком переконали мене. Отож, до чого вдатися тепер?

— Я почну негайно шукати убивць, котрі вистежили Іуду за городом, а сам тим часом, як уже доповідав вам, здамся на суд.

— За що?

— Моя охорона спустила його з ока ввечері на базарі після того, як він покинув палац Каїфи. Як це могло статися, не збагну. Такого ще не було в моєму житті. Його взяли під нагляд відразу ж після нашої розмови. Але побіля базару він крутнувся, пішов на таку дивну петлю, що без сліду пропав.

— Отож. Знаймую вам, що я не вважаю за потрібне віддавати вас під суд. Ви зробили все, що було до спромоги, і ніхто на світі, — тут прокуратор посміхнувся, — не зумів би зробити більше вашого! Накладіть яку пеню на стежіїв, що спустили з ока Іуду. Але й тут, попереджаю вас, я не хочу, щоб пеня та була хоч трохи сувора. Врешті, ми зробили все для того, щоб оберегти цього негідника! Ба, я забув спитати, — прокуратор потер чоло, — як же вони прихитрились підкинути гроші Каїфі?

— Бачите, прокураторе… Це не так і хитро. Месники прийшли в затилля палацу Каїфи, там, де провулок вивищується над заднім двором. Вони перекинули пакунок через огорожу.

— З цидулою?

— Так, саме так, як ви і завбачували, прокураторе. А втім, гляньте, — вмить Афраній зірвав печатку з пакунка і показав його нутрощі Пілату.

— Згляньтеся, що ви робите, Афранію. Адже печатки-бо, напевно, храмові!

— Прокураторові не варт турбувати себе цим питанням, — відповів Афраній, згортаючи пакунок.

— Невже всі печатки є у вас? — розсміявшись, запитав Пілат.

— Інакше й бути не може, прокураторе, — без тіні посмішки, дуже суворо відповідав Афраній.

— Уявляю, що то діялось у палаці Каїфи!

— Так, прокураторе, це спричинилося до великого занепокоєння. Мене вони запросили негайно.

Навіть у напівтемряві було видно, як виблискують Пілатові очі.

— Це цікаво, цікаво…

— Насмілюся заперечити, прокураторе, це не було цікаво. Нудна і стомлива справа. На моє питання, чи не сплачувалося кому грошей в палаці Каїфи, мені сказали якнайрішучіше, що такого не було.

— Он воно що! Ну, то коли не сплачувалося, то й не сплачувалося. Тим важче буде відшукати вбивць.

— Достеменно так, прокураторе.

— Стривайте, Афранію, ось що раптом мені спало на думку: чи не наклав він на себе руки?

— О ні, прокураторе, — навіть відкинувшись від здивування в кріслі, відповів Афраній, — даруйте, але таке цілком неймовірне!

— Ох, в цьому городі все ймовірне! Я ладен битися об заклад, що невдовзі чутки про це поповзуть городом.

У цю мить Афраній кинув на прокуратора свій погляд, подумав і відповів:

— Таке може статися, прокураторе.

Прокуратор явно все ніяк не міг облишити це питання про вбивство людини з Киріафа, хоча і так уже все було зрозуміло, і запитав навіть з певною замріяністю:

— А я хотів би бачити, як вони вбивали його.

— Убито його надзвичайно спритно, прокураторе, — відповів Афраній, дещо іронічно поглядаючи на прокуратора.

— Звідки ви аж таке знаєте?

— Будьте ласкаві звернути увагу на калитку, прокураторе, — відповів Афраній, — я вам поручусь за те, що кров Іуди ринула хвилею. Мені доводилося бачити забитих, прокураторе, на своєму віку!

— Так що він, певно, не підведеться?

— Ні, прокураторе, він підведеться, — відповів з посмішкою філософа Афраній, — коли сурма Месії, котрого тут очікують, прогучить над ним. Але раніше він не зведеться!

— Годі, Афранію! Цю справу з’ясовано. Переходьмо до погребу.

— Страчених поховано, прокураторе.

— О, Афранію, віддати вас під суд було б злочином. Ви і гідні найвищої нагороди. Як було?

Афраній почав розповідати: в той час, як він сам заходився над справою Іуди, чота таємної сторожі, що нею керував його помічник, дісталася пагорба, коли зайшов вечір. Одного тіла на вершку вона не знайшла. Пілат здригнувся, промовив хрипко:

— Так як же я цього не завбачив!

— Не варто хвилюватися, прокураторе, — сказав Афраній і продовжував розповідати.

Тіла Дісмаса і Гестаса з повидзьобуваними хижим птаством очима підняли і відразу ж кинулися на пошуки третього тіла. Його знайшли дуже скоро. Один чоловік…

— Левій Матвій, — не запитально, а більше ствердно сказав Пілат.

— Так, прокураторе…

Левій Матвій ховався в печері на північному схилі Лисого Черепа, дожидаючись темряви. Голе тіло Ієшуа Га-Ноцрі було з ним. Коли сторожа увійшла в печеру зі смолоскипом, Левій впав у відчай та несамовитість. Він кричав про те, що не вчинив жодного злочину і що кожна людина по закону має право поховати страченого злочинця, якщо бажає. Левій Матвій казав, що не хоче розстатися з цим тілом. Він був збуджений, вигукував щось недоладне, то просив, то погрожував, то проклинав…

— Його довелося схопити? — понуро спитав Пілат.

— Ні, прокураторе, ні, — дуже заспокійливо відповів Афраній, — зухвалого шаленця заспокоїли, розтлумачивши, що тіло буде поховано.

Левій, збагнувши сказане, затих, але ознаймив, що нікуди не піде і хоче бути при погребі. Він сказав, що не відійде, навіть якщо його почнуть убивати, ще й пропонував для цього ніж для хліба, який був у нього.

— Його прогнали? — здавленим голосом спитав Пілат.

— Ні, прокураторе, ні. Мій помічник дозволив йому брати участь у похованні.

— Хто з ваших помічників керував цим? — спитав Пілат.

— Толмай, — відповів Афраній і докинув занепокоєно: — Може, він припустився помилки?

— Кажіть далі, — відповів Пілат, — помилки не було. Я взагалі починаю трохи пантеличитися, Афранію, я, очевидячки, маю справу з людиною, яка ніколи не припускається помилок. Ця людина — ви.

Левія Матвія взяли на віз разом з тілами страчених і години за дві дісталися безлюдної ущелини на північ від Єршалаїма. Там чота, працюючи навпереміну, протягом години викопала глибоку яму і в ній поховала всіх стратників.

— Голими?

— Ні, прокураторе, чота взяла з собою для цього хітони. На пальці мерцям було натягнуто каблучки. Ієшуа — з одним карбом, Дісмасу — з двома і Гестасу — з трьома. Яму зарівняно і завалено камінням. Толмай знає прикмету.

— Ох, якби ж я міг завбачити! — морщачись, заговорив Пілат. — Таж мені треба було побачити цього Левія Матвія…

— Він тут, прокураторе!

Пілат, широко розімкнувши очі, дививсь якийсь час на Афранія, а потім сказав:

— Виношу вам подяку за все, що зроблено в цій справі. Прошу вас завтра прислати до мене Толмая, та й сказати йому наперед, що я задоволений ним, а вас, Афранію, — тут прокуратор дістав з кишеньки пояса, що лежав на столі, перстень і протягнув його зверхнику таємної служби, — прошу прийняти це на пам’ять.

Афраній уклонився, промовив:

— Велика честь, прокураторе.

— Чоту, яка доконала погреб стратників, прошу винагородити. Стежіям, що випустили Іуду, — догана. А Левія Матвія зараз до мене. Мені необхідні подробиці у справі Ієшуа.

— Слухаюсь, прокураторе, — озвався Афраній і почав відступати і вклонятися, а прокуратор вдарив у долоні й гукнув:

— До мене, сюди! Світоч у колонаду!

Афраній виходив у сад, а за спиною Пілата в руках слуг уже миготіли вогні. Три світочі опинилися на столі перед прокуратором, і місячна ніч тут же відступила в сад, мовби Афраній завів її з собою. Замість Афранія на балкон вийшов невідомий маленький та худющий чоловік разом з гігантом кентуріоном. Цей другий, перехопивши погляд прокуратора, зараз же відступив у сад і там зник.

Прокуратор вивчав прибульця жадібними і дещо переполошеними очима. Так дивляться на того, про кого чули багато, про кого думали і хто нарешті з’явився.

Прибулий чоловік, віком років під сорок, був чорний, обірваний, покритий засохлим багном, дивився по-вовчому, з-під лоба. Словом, він був дуже непривабливий і найбільше скидався на міського жебрака, яких чимало товчеться по терасах храму чи на торговицях гамірного і брудного Подолу.

Мовчанка тяглася довго, і порушена вона була дивною поведінкою приведеного до Пілата. Він перемінився на обличчі, схитнувся і, якби не вчепився брудною рукою за край столу, впав би.

— Що з тобою? — спитав Пілат.

— Нічого, — відповів Левій Матвій і зробив такий рух, наче щось проковтнув.

Худа, гола, брудна шия його нап’ялася і знову обпала.

— Що з тобою, відповідай, — повторив Пілат.

— Я стомився, — відповів Левій і понуро подивився на підлогу.

— Сядь, — мовив Пілат і показав на крісло.

Левій недовірливо поглянув на прокуратора, ступив до крісла, лякливо покосував на золоті бильця і сів не в крісло, а поряд з ним, на підлогу.

— Поясни, чому не сів у крісло? — спитав Пілат.

— Я брудний, я його закаляю, — сказав Левій, дивлячись у землю.

— Зараз тобі дадуть попоїсти.

— Я не хочу їсти, — відповів Левій.

— Для чого ж брехати? — спитав тихо Пілат. — Ти ж не їв цілий день, а може, й довше. Ну гаразд, не їж. Я прикликав тебе, щоб ти показав мені ніж, що був у тебе.

— Вояки відняли його у мене, коли заводили сюди, — відповів Левій і докинув похмуро: — Ви його поверніть мені, його потрібно віддати хазяїну, я вкрав його.

— Для чого?

— Щоб мотуззя перерізати, — відповів Левій.

— Марку! — гукнув прокуратор, і кентуріон ступив під колони. — Ніж його дайте мені.

Кентуріон витягнув з одних з піхов при поясі брудний хлібний ніж і дав його прокуратору, а сам відійшов.

— А в кого взяв ножа?

— У хлібній крамничці біля Хевронської брами, як увійти в город, зараз же ліворуч.

Пілат подивився на широке лезо, навіщось почіпав пальцем, чи гострий ніж, і сказав:

— Щодо ножа не турбуйся, ніж повернуть у крамничку. А тепер мені потрібне інше: покажи хартію, яку ти носиш з собою і де записані слова Ієшуа.

Левій з ненавистю подивився на Пілата і посміхнувся такою недоброю посмішкою, що обличчя його спотворилося вкрай.

— Все хочете відібрати? І останнє, що маю? — спитав він.

— Я не сказав тобі — віддай, — відповів Пілат, — я сказав — покажи.

Левій понишпорив у пазусі й витяг сувій пергаменту. Пілат узяв його, розгорнув, розстелив між вогнями і, щулячи очі, почав вивчати малорозбірливі чорнильні знаки. Важко було збагнути ці кострубаті рядки, і Пілат морщився та прихилявся до самого пергаменту, водив пальцем рядками. Йому пощастило-таки розібрати, що записане є безладною низкою якихось висловів, якихось дат, господарських записів і поетичних уривків. Дещо Пілат прочитав: “Смерті немає… Вчора ми їли солодкі весняні баккуроти…”

Гримасуючи від натуги, Пілат мружився, читав: “Ми побачимо чисту ріку води життя… Людство буде дивитися на сонце крізь прозорий кристал…”

Тієї миті Пілат здригнувся. В останніх рядках пергаменту він розібрав слова: “…більшого пороку… боягузтво”. Пілат скрутив пергамент і різко простяг його Левію.

— Візьми, — сказав він і, помовчавши, додав: — Ти, як я бачу, книжник, і нема чого тобі, одинокому, ходити злидарем, без пристанища. В мене в Кесарії є велика книгозбірня, я дуже багатий і хочу взяти тебе на службу. Ти будеш розбирати і доглядати папіруси, будеш мати хліб і одяг.

Левій підвівся і відповів:

— Ні, я не хочу.

— Чому? — темніючи з лиця, спитав прокуратор. — Я тобі неприємний, ти боїшся мене?

Така ж лиха посмішка спотворила обличчя Левію, і він сказав:

— Ні, тому, що ти боятимешся мене. Тобі не так просто буде дивитися мені у вічі, після того як ти вбив його.

— Мовчи, — відповів Пілат, — візьми грошей.

Левій заперечливо похитав головою, а прокуратор вів далі:

— Ти, я знаю, числиш себе учнем Ієшуа, але я тобі скажу, що ти не збагнув анічогісінько з того, чому він тебе вчив. Бо ж, якби це було так, ти неодмінно взяв би у мене хоч щось. Уважай, що він перед смертю сказав, що він нікого не винуватить, — Пілат значуще підняв палець, лице Пілатове пересмикувалося. — ї сам він неодмінно взяв би що-небудь. Ти жорстокий, а він жорстоким не був. Куди ти подасися?

Левій раптом наблизився до столу, вперся в нього обома руками і, дивлячись палахкими очима на прокуратора, зашепотів йому:

— Ти, ігемоне, знай, що я в Єршалаїмі заріжу одну людину. Мені кортить тобі це сказати, щоб ти знав, що крові ще буде.

— Я теж знаю, що вона ще буде, — відповів Пілат, — своїми словами ти мене не здивував. Ти, певно, хочеш зарізати мене?

— Тебе мені зарізати не вдасться, — відповів Левій, ошкірившись у посмішці, — я не такий безклепкий, щоб на таке важитись, але я заріжу Іуду з Киріафа, я цьому заповім решту життя.

Від цих слів утіха виобразилася в очах прокураторових, і він, поманивши до себе пальцем поближче Левія Матвія, сказав:

— Цього тобі не зробити, не клопочися. Іуду цієї ночі вже зарізали.

Левій відскочив від столу, дико озираючись, і вигукнув:

— Хто це зробив?

— Не будь ревнивим, — скалячись, відповів Пілат і потер руки, — я боюся, що в нього були прихильники й окрім тебе.

— Хто це зробив? — пошепки повторив Левій.

Пілат відповів йому:

— Це зробив я.

Левій роззявив рота, дико вирячився на прокуратора, а той сказав тихо:

— Це, певно, малувато зроблено, але все ж таки це зробив я. — І докинув: — Ну ж бо, а тепер візьмеш що-небудь?

Левій подумав, полагіднішав і, нарешті, сказав:

— Звели дати мені шматок чистого пергаменту. Минула година. Левія не було в палаці. Тепер тишу

світання порушував лише тихий шерхіт кроків вартових у саду. Місяць швидко бляк, крайнеба навпроти було видно білувату плямку вранішньої зорі. Світочі давним-давно загасли. На ложі лежав прокуратор. Підклавши руку під щоку, він спав і дихав безгучно. Поряд з ним спав Банга.

Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісану п’ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат.

«Майстер і Маргарита» Розділ 27

КІНЕЦЬ КВАРТИРИ № 50

Коли Марґарита дійшла до останніх слів розділу — “…Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісану п’ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат”, — настав ранок.

Чутно було, як у дворику в гіллі верби та липи провадили веселу, збуджену розмову горобці.

Марґарита встала з крісла, потягнулася і лише тепер відчула, як судомить їй тіло і як хоче вона спати. Цікаво завважити, що душа Марґаритина перебувала в цілковито рівноважному стані. Думки її не були в розброді, її зовсім не діймало те, що вона провела ніч надприродно. Її не хвилювали згадки про те, що вона була на балу в сатани, що якимось дивом майстра було повернуто їй, що з попелу постав роман, що знову все опинилося на своїх місцях у підвалі в провулкові, звідки було витурено наклепника Алоїзія Могарича. Словом, знайомство з Воландом не завдало їй жодної психічної травми. Все було так, неначе так йому і належалося бути.

Вона пішла в сусідню кімнату, пересвідчилася в тому, що майстер спить міцним і спокійним сном, загасила непотрібну настільну лампу і сама простяглася під протилежною стіною на канапці, вкритій старим потертим простирадлом. За хвилину вона вже спала, і жодних снів у той ранок вона не бачила. Німували кімнати в підвалі, німував увесь маленький домок забудовника, і тихо було в глухому провулкові.

Але в цей час, тобто на світанку суботи, не спав цілий поверх в одній з московських установ, і вікна того поверху, які виходили на залиту асфальтом велику площу, що її спеціальні машини, повільно снуючи з гулом, чистили щітками, світили на повну силу, змагаючись зі світлом вранішнього сонця.

Увесь поверх був поглинутий слідством у справі Воланда, і лампи всю ніч горіли в десяти кабінетах.

Власне кажучи, справа з’ясовувалася вже з учорашнього дня, п’ятниці, коли довелося зачинити Вар’єте внаслідок зникнення його адміністрації та всіляких неподобств, що діялися напередодні під час голосного сеансу чорної магії. Але річ у тім, що весь час і безперервно надходив до безсонного поверху все новий і новий матеріал.

Тепер слідству в цій дивоглядній справі, яка виразно тхнула достеменною чортівщиною, та ще з домішкою якихось гіпнотичних фокусів і відвертої кримінальщини, належалось усі різноманітні та плутані події, що сталися в різних кінцях Москви, зліпити в одну грудку.

Перший, кому довелося побувати в освітленому електрикою безсонному поверсі, був Аркадій Аполлонович Семплеяров, голова Акустичної комісії.

Після обіду в п’ятницю на його квартирі, що містилась у будинку коло Кам’яного мосту, продзеленчав телефон, і чоловічий голос попросив до апарата Аркадія Аполлоновича. Дружина голови Акустичної комісії, підійшовши до телефону, відповіла похмуро, що Аркадій Аполлонович нездужає, ліг відпочивати і підійти до апарата не зможе. Проте Аркадію Аполлоновичу ставати до розмови таки довелося. На питання про те, звідки довідуються про Аркадія Аполлоновича, голос у телефоні дуже стисло повідомив звідки.

— Секундочку… зараз… одну хвилиночку… — пролебеділа звичайно вельми пихата дружина голови Акустичної комісії і стрілою полетіла в опочивальню піднімати Аркадія Аполлоновича з ложа, що на ньому той лежав, зазнаючи пекельних тортур при згадці про вчорашній сеанс та нічний скандал, який супроводжував вигнання з квартири саратовської його небоги.

Щоправда, не за секунду, але и не за хвилину, а за чверть хвилини Аркадій Аполлонович в одному капці на лівій нозі, у самій спідній білизні, уже був коло телефону, лопочучи в нього:

— Так, це я… Слухаю, слухаю…

Дружина його, на ті хвилини забувши всі огидні злочини супроти подружньої вірності, в котрих нещасного Аркадія Аполлоновича було викрито, з переляканим обличчям висовувалася з дверей коридора, тицяла капцем у повітря і шепотіла:

— Капець узуй, капець… Ноги застудиш, — на що Аркадій Аполлонович, відмахуючись від дружини босою ногою та блискаючи до неї люттю з очей, белькотів у телефон:

— Так, так, так, як же, я розумію… Зараз виїжджаю… Увесь вечір Аркадій Аполлонович перебув на тому поверсі, де велося слідство. Розмова була вкрай прикра, найнеприємніша розмова, бо довелося цілковито відверто розповідати не лише про цей паскудний сеанс і бійку в ложі, але разом з цим, що було справді необхідно, і про Милицю Андріївну Покобатько з Єлоховської вулиці, й про саратовську небогу, і про багато ще речей, розповіді про які завдавали Аркадію Аполлоновичу невимовних страждань.

Цілком зрозуміло, що свідчення Аркадія Аполлоновича, інтелігентної та культурної людини, що була свідком неподобного сеансу, свідка кваліфікованого й тямущого, який чудово змалював і самого таємничого мага в масці й двох його помічників-негідників, який чудово запам’ятав, що прізвище мага саме Воланд, — значно посунули слідство вперед. Порівняння ж свідчень Аркадія Аполлоновича зі свідченнями інших, серед яких були деякі дами, що зазнали наруги після сеансу (та, в бузковій білизні, що так вразила Римського, і, на жаль, ще багато інших), і кур’єр Карпов, якого посилали у квартиру № 50 на Садову вулицю, — власне, відразу визначило те місце, де слід шукати винуватця всіх цих подій.

У квартирі № 50 побували, і не раз, і не лише оглядали її надзвичайно ретельно, але й вистукували стіни в ній, перевіряли димоходи від камінів, шукали криївок. Однак усі ці заходи жодних наслідків не дали, і в жоден з приїздів на квартиру в ній нікого виявити не змогли, хоча цілком очевидно було, що в квартирі хтось є, попри те, що всі особи, які в той чи інший спосіб мали відповідати за перебування в Москві чужоземних артистів, рішуче і категорично твердили, що жодного чорного мага Воланда в Москві немає і бути не може.

Зовсім ніде він не реєструвався, без чого неможливе його прибуття, нікому не показував свого паспорта чи будь-яких інших паперів, контрактів і угод, і ніхто про нього нічогісінько не чув! Завідувач програмного відділення видовищної комісії Китайцев клявся і божився, що жодної програми вистави ніякого Воланда щезлий Стьопа Лиходєєв йому на затвердження не присилав і нічого про прибуття такого Воланда Китайцеву не телефонував. Так що йому, Китайцеву, цілком незрозуміло і невідомо, яким чином у Вар’єте Стьопа міг допустити подібний сеанс. Коли ж казали, що Аркадій Аполлонович на власні очі бачив цього мага на сцені, Китайцев тільки розводив руками і закочував до неба очі. А вже по очах Китайцева можна було бачити і сміливо казати, що він чистий, як кришталь.

Той самий Прохор Петрович, голова центральної видовищної комісії…

До речі: він повернувся у свій костюм негайно після того, як міліція увійшла в його кабінет, на шалену радість Анни Річардівни та на великий подив міліції, що її даремно розтурбували. Ще раз до речі: повернувшись на своє місце, у свій сірий у смужку костюм, Прохор Петрович цілком схвалив усі резолюції, які костюм накладав під час його нетривалої відсутності.

…так ось, цей самий Прохор Петрович якнайрішучіше нічого не знав про жодного Воланда.

Заходило, воля ваша, щось несосвітенне: тисячі глядачів, усі службовці Вар’єте, врешті Семплеяров Аркадій Аполлонович, найосвіченіша людина, бачили цього мага, так само як і триклятих його асистентів, а водночас будь-де відшукати його ніяк не можна. Що ж, дозвольте запитати, він крізь землю провалився, чи що, після свого бридкого сеансу, або ж, як твердять декотрі, зовсім не приїздив до Москви? Але якщо стати на першому, то без сумніву, що, провалюючись, він прихопив із собою весь провід адміністрації Вар’єте, а якщо на другому, то чи не випливає, що сама адміністрація горезвісного театру, вчинивши попередньо якесь неподобство (згадайте-но лишень розбиту шибку в кабінеті й поведінку Бубнового Туза!) без сліду втекла з Москви.

Треба віддати належне тому, хто очолював слідство. Щезлого Римського розшукали на диво швидко. Варто було тільки зіставити поведінку Бубнового Туза на таксомоторній стоянці біля кінематографа з деякими датами часу, як-то, коли закінчився сеанс і коли саме міг зникнути Римський, щоб негайно дати телеграму в Ленінград. Через годину надійшла відповідь (надвечір у п’ятницю), що Римського виявлено в номері чотириста дванадцятому готелю “Асторія”, на четвертому поверсі, поряд з номером, де зупинився завідувач репертуару одного з московських театрів, який гастролював на той час у Ленінграді, в тому самому номері, де, як відомо, сіро-блакитні меблі з золотом і чудові ванні апартаменти.

Римського виявили в шафі для одягу чотириста дванадцятого номера “Асторії”, куди він сам заховався, його негайно арештували і допитали в Ленінграді ж. Після цього в Москву надійшла телеграма з повідомленням про те, що фіндиректор Вар’єте перебуває у нестямі, що на запитання він путніх відповідей не дає чи то не бажає давати і просить лише про одне, щоб його заховали в броньовану камеру і надали йому озброєну охорону. З Москви телеграмою було наказано Римського під охороною приставити amp; Москву, внаслідок чого Римський у п’ятницю ввечері таки виїхав під такою охороною вечірнім потягом.

Надвечір у п’ятницю ж віднайшли і слід Лиходєєва. В усі міста було розіслано телеграми-запити про Лиходєєва, і от з Ялти надійшла відповідь, що Лиходєєв перебував у Ялті, але вилетів аеропланом у Москву.

Лише на слід Варенухи не пощастило натрапити. Відомий геть-чисто всенькій Москві славетний театральний адміністратор як у воду впав.

Тим часом довелося морочитися з пригодами і в інших місцях Москви, поза театром Вар’єте. Довелося з’ясовувати дивовижний випадок зі службовцями, що співали “Море славетне” (до речі: професор Стравінський зміг їх повернути до нормального стану протягом двох годин, роблячи їм якісь підшкірні впорскування), з особами, які подавали іншим особам або установам замість грошей казна-що, а також з особами, які потерпіли від цього.

Зрозуміло, що найнеприємнішим, найскладнішим і найтаємничішим з усіх цих випадків був випадок викрадення голови покійного літератора Берліоза просто з труни в грибоєдовській залі, доконане серед білого дня.

Дванадцятеро людей здійснювали слідство, нанизуючи, як на спицю, окаянні петлі цієї головокрутної справи, які розсипалися по всій Москві.

Один зі слідчих над’їхав у клініку Стравінського і насамперед попрохав надати йому реєстр тих осіб, котрих було приміщено в клініці протягом останніх трьох днів. Таким чином, було віднайдено Никанора Івановича Босого і бідолашного конферансьє, якому відривали голову. Ними, проте, цікавилися мало. Тепер уже легко було констатувати, що обоє вони стали жертвами тієї самої ватаги, очолюваної цим таємничим магом. Але ось Іван Миколайович Бездомний слідчого зацікавив надзвичайно.

Двері Ваніної кімнати № 117 прочинилися під вечір п’ятниці, і в кімнату ввійшов молодий, кругловидий, спокійний та м’який у стосунках чоловік, зовсім не схожий на слідчого, а проте один з найкращих слідчих Москви. Він побачив на ліжкові поблідлого та змарнілого молодика з очима, в яких читалася відсутність зацікавлення до всього, що відбувається довкруж, з очима, які то спрямовувалися кудись удалину, понад оточенням, то вглиб самого молодика.

Слідчий лагідно відрекомендувався і сказав, що зайшов до Івана Миколайовича поговорити про позавчорашні події на Патріарших ставках.

О, як тріумфував би Іван, якщо б слідчий прийшов до нього трохи раніше, хоч би, скажімо, в ніч на четвер, коли Іван буйно та пристрасно домагався того, щоб вислухали його розповідь про Патріарші ставки. Тепер здійснилася його мрія допомогти упіймати консультанта, йому не потрібно було ні за ким бігати, до нього самі прийшли саме заради того, щоб вислухати його повість про те, що сталося в середу ввечері.

Але, гай-гай, Іванко цілком перемінився за той час, що минув від менту загибелі Берліоза. Він ладен був охоче й ґречно відповідати на всі запитання слідчого, але байдужність відчувалася і в погляді Йвана, і в його інтонаціях. Поета більше не обходила доля Берліоза.

Перед приходом слідчого Іванко дрімав лежачи, і перед ним снувалися певні видива. Так, він бачив город дивовижний, незбагненний, неіснуючий, з брилами мармуру, виточеними колонадами, з сяючими на сонці дахами, з чорною понурою і безжальною вежею Антонія, з палацом на західному пагорбі, зануреним до дахів мало не в тропічну зелень саду, з бронзовими статуями над цією зеленню, що сяяли в призахідному сонці, він бачив крокуючі під мурами древнього города римські, заковані в лати, кентурії.

У дрімоті перед Іваном з’являвся непорушний у кріслі чоловік, голений, з вимученим жовклим обличчям, чоловік у білій мантії з червоним підбоєм, який з ненавистю дививсь у пишний та чужий сад. Бачив Іван і безлісий жовтий пагорб, що на ньому стояли порожні стовпи з поперечинами.

А те, що подіялося на Патріарших ставках, поета Івана Бездомного більше не обходило.

— Скажіть, Іване Миколайовичу, а ви самі як далеко були від турнікета, коли Берліоз утрапив під трамвай?

Ледь помітна байдужа посмішка чомусь торкнула Іванові губи, і він відповів:

— Я був далеко.

— А цей картатий був коло самого турнікета?

— Ні, він сидів на лаві неподалік.

— Ви добре пам’ятаєте, що він не підходив до турнікета в той мент, коли Берліоз упав?

— Пам’ятаю. Не підходив. Він, розвалившись, сидів. Ці запитання були останніми запитаннями слідчого.

Після них він підвівся, простягнув Іванкові руку, побажав йому швидше одужувати і висловив надію, що незабаром знову читатиме його вірші.

— Ні, — тихо відповів Іван, — я більше віршів не писатиму.

Слідчий чемно усміхнувся, дозволив собі висловити певність у тому, що поет зараз перебуває у стані деякої депресії, але що це швидко минеться.

— Ні, — озвався Іван, дивлячись не на слідчого, а в далеч, на згасаючий край неба, — це в мене ніколи не минеться. Вірші, що я їх писав, — погані вірші, і тепер я це збагнув.

Слідчий пішов від Іванка, діставши вельми важливий матеріал. Ідучи за ланцюжком подій від початку до кінця, нарешті пощастило дістатися до того війстя, звідки все пішло. Слідчий не мав сумніву в тому, що ці події почалися з убивства на Патріарших. Безперечно, що ані Ваня, ані той картатий не штовхали під трамвай нещасного голову МАСОЛІТу, фізично, мовити б, до його падіння під колеса не спричинився ніхто. Але слідчий мав переконання, що Берліоз кинувся під трамвай (або заточився під нього), будучи загіпнотизованим.

Так, матеріалу було вже багато, і було відомо вже, кого і де слід ловити. Та справа ж бо в тому, що впіймати в жоден спосіб не було змоги. В тричі проклятій квартирі № 50, безперечно, слід повторити, хтось був. Час від часу ця квартира відповідала то тріскучим, то гугнявим голосом на телефонні дзвінки, інколи у квартирі відчиняли вікно, більше того, з неї линули звуки патефона. А разом з тим, щоразу, коли в неї входили, анікогісінько в ній не заставали. А були там уже не раз, і в різну пору. Ще й мало того, по квартирі проходили з сіттю, перевіряючи усі кутки. Квартира була давно вже під підозрою. Охороняли не лише ту путь, що вела у двір через підворіття, але й чорний хід; мало того, на дахові коло димарів було виставлено охорону. Так, квартира № 50 викидала коники, а зарадити цьому була незмога.

Так справа тяглася до півночі з п’ятниці на суботу, коли барон Майґель, зодягнутий у вечірній костюм і лаковані туфлі, урочисто попрямував у квартиру № 50 як гість. Чутно було, як барона впустили в квартиру. Рівно через десять хвилин після цього без жодних дзвінків у квартиру навідалися, але не тільки господарів у ній не знайшли, а, що було вже зовсім дивовижно, не виявили в ній і ознак барона Майґеля.

Отож, як і було говорено, справа тяглася таким чином до суботнього світанку. Тут додалися нові та вельми цікаві дані. На московському аеродромі приземлився літак на шість пасажирів, який прилетів з Криму. Серед інших пасажирів з нього висів один дивоглядний пасажир. Це був молодий громадянин, страшенно зарослий щетиною, днів зо три не вмиваний, з переляканими і запаленими очима, без багажу і зодягнутий чудернацьки. Громадянин був у папасі, в бурці поверх спідньої сорочки і в синіх нічних шкіряних новеньких, щойно куплених черевиках. Тільки-но він зійшов з драбинки, по якій спускалися з кабіни літака, до нього підійшли. Цього громадянина вже чекали, і по якомусь там часі незабутній директор Вар’єте Степан Богданович Лиходєєв станув перед слідством. Він підсипав нових відомостей. Тепер з’ясувалося, що Воланд втерся у Вар’єте в личині артиста, загіпнотизувавши Стьопу Лиходєєва, а потім примудрився викинути цього ж Стьопу геть з Москви за бог знає яку кількість кілометрів. Матеріалу, таким чином, додалося, але легше від цього не стало, а, мабуть, стало навіть трохи важче, бо очевидним робилося, що скрутити особу, яка витворяє такі штуки, як оце, та жертвою якої став Степан Богданович, буде не так легко. До речі, Лиходєєв, згідно з власним його проханням, був замкнений у надійній камері, а перед слідством станув Варенуха, щойно арештований на своїй квартирі, в яку він повернувся після того, як майже дві доби пропадав невідомо де.

Незважаючи на дану Азазелло обіцянку більше не брехати, адміністратор почав саме з брехні. Хоч, проте, за це дуже суворо його засуджувати не можна. Адже Азазелло заборонив йому брехати і грубіянити по телефону, а тут адміністратор вів розмову без допомоги цього апарата. Бігаючи очима, Іван Савелійович запевняв, що вдень у четвер він у себе в кабінеті у Вар’єте сам на сам напився п’яним, після чого кудись пішов, а куди — не пам’ятає, десь ще пив старку, а де — не пам’ятає, десь валявся під парканом, а де — не пам’ятає знову ж таки. Лише після того, як адміністраторові сказали, що він своєю поведінкою, шкідливою й безрозсудною, перешкоджає слідству у важливій справі й за це, певно, буде відповідати, Варенуха розридався і зашепотів, озираючись, тремтячим голосом, що бреше винятково тому, що боїться помсти воландової зграї, в руках якої він уже побував, і що він прохає, благає, прагне бути зачиненим у броньовану камеру.

— Тьху ти чорт! Ото далася їм взнаки ця броньована камера, — пробурчав один з тих, хто вів слідство.

— їх здорово налякали ці мерзотники, — сказав той слідчий, який побував у Іванка.

Варенуху заспокоїли, як уміли, сказали, що захистять його і без камери, і тоді ж з’ясувалося, що старки під парканом він не пив, а що били його двоє, один ікластий та рудий, а другий товстун…

— Ах, схожий на кота?

— Так, так, так, — шепотів, обмираючи від страху та щосекунди озираючись, адміністратор і викладав подальші подробиці того, як він перебув близько двох днів у квартирі № 50 у ролі вампіра-навідника і мало не спричинився до загибелі фіндиректора Римського…

У цей час уводили Римського, якого привезли в ленінградському поїзді. Однак цей з розладнаною психікою дід, який дрижав зі страху і в якому з великою натугою можна було впізнати колишнього фіндиректора, ні за що не хотів говорити правди і в цьому виявився дуже затятим. Римський твердив, що ніякої Ґелли у вікні свого кабінету серед ночі він не бачив, так само і Варенухи, а просто йому поробилося зле і він у безтямстві виїхав до Ленінграда. Немає чого й казати, що свої свідчення недужий фіндиректор закінчив проханням примістити його в броньовану камеру.

Аннушку було заарештовано в той час, коли вона доконувала спробу всучити касирці в універмазі на Арбаті де-сятидоларовий папірець. Розповідь Аннушки про літунів через вікно будинку на Садовій та про підківку, що її Ан-нушка, як вона казала, підібрала для того, щоб передати до міліції, була вислухана уважно.

— Підківка насправді була золота з діамантами? — питали Аннушку.

— Чи мені діамантів не знати, — відповідала Аннушка.

— Але дав він вам таки червінці, як ви кажете?

— Чи мені червінців не знати, — відповідала Аннушка.

— Тож коли вони в долари перетворилися?

— Знати не знаю, які такі долари, і не бачила я на очі ніяких доларів, — верескливо відповідала Аннушка, — ми своє право знаємо! Нам віддячено, ми за ту віддяку ситець купуємо… — і тут почала верзти нісенітницю про те, що вона не відповідає за будинкоуправління, яке розплодило на п’ятому поверсі нечисту силу, від котрої життя немає.

Тут слідчий замахав на Аннушку пером, бо вона вже добре всім уїлась, і написав їй перепустку геть на зеленому папірці, після чого усім на втіху Аннушка зникла з будинку.

Потім цілою вервечкою пішли різні люди, а серед них — Микола Іванович, щойно заарештований тільки через дурість своєї ревнивої дружини, яка під ранок повідомила міліцію про те, що її чоловік пропав. Микола Іванович не дуже здивував слідство, виклавши на стіл блазенську посвідку про те, що він збавив час у сатани на балу. У своїх розповідях, як він возив у повітрі на собі голу хатню робітницю Марґарити Миколаївни кудись до дідька лисого на річку купатися та про появу перед цим у вікні голої Марґарити Миколаївни, Микола Іванович трохи покривив душею. Так, до прикладу, він поклав за краще не згадувати, що сам упхався до спальні з викинутою сорочкою в руках і що називав Наташу Венерою. За його словами виходило, що Наташа вилетіла з вікна, осідлала його і потягла геть із Москви…

— Зазнаючи насильства, мусив коритися, — розповідав Микола Іванович і закінчив свої теревені проханням ні слова про це не давати до відома його дружині. Це і було йому обіцяно.

Свідчення Миколи Івановича дало змогу встановити, що Марґарита Миколаївна, а ще її хатня робітниця Наташа щезли без сліду. Було вжито заходів, щоб їх розшукати.

Отож слідством, яке ані на секунду не переривалося, починався ранок суботнього дня. В місті в цей час народжувалися й ширилися цілковито несосвітенні чутки, в яких крихітка правди була обтикана буйною брехнею. Говорили про те, що був сеанс у Вар’єте, після котрого всі дві тисячі глядачів вискочили на вулицю в чому мати породила, що накрили друкарню фальшивих папірців чаклунського ґатунку на Садовій вулиці, що якась ватага викрала п’ятьох завідувачів у секторі розваг, але що міліція їх відразу всіх знайшла, і ще всячину, яку навіть повторювати не хочеться.

А тим часом наближалася обідня пора, і тоді там, де провадилося слідство, задзеленчав телефон. З Садової повідомляли, що клята квартира знову виявила назовні ознаки життя в ній. Доповідалося, що в ній зсередини відчиняли вікна, що з неї лунали звуки піаніно та спів, що у вікні бачили чорного кота, який сидів на підвіконні й вигрівався на сонці.

Близько четвертої години спекотного дня великий гурт мужчин, зодягнутих у цивільне, висів з трьох машин, трохи не доїхавши будинку № 302-біс по Садовій вулиці. Тут велика група тих, що приїхали, розділилася на дві менші, одна пройшла через підворіття будинку і двір просто в шості парадні, а друга відчинила звичайно забиті невеликі дверцята чорного ходу, і обидві почали підніматися різними сходами до квартири № 50.

У цей час Коров’єв і Азазелло, причому Коров’єв у звичайному своєму вбранні, а не у святковому фрачному, сиділи в (дальні квартири, закінчуючи снідання. Воланд, як звичайно, був у спальні, а де був кіт — невідомо. Але виходячи з брязкоту каструль, що линув з кухні, можна було гадати, що Бегемот перебуває саме там, клеючи, своїм звичаєм, дурня.

— А що то за кроки такі на сходах? — попитав Коров’єв, бавлячись ложечкою в чашці з чорною кавою.

— Це нас арештовувати йдуть, — відповів Азазелло і випив чарочку коньяку.

— А, ну-ну, — відповів на це Коров’єв.

Ті, що йшли парадними сходами, були вже на майданчику третього поверху. Там двоє якихось слюсарів морочилися з гармонією парового опалення. Вони обмінялися з гостями промовистими поглядами.

— Всі вдома, — шепнув один із слюсарів, постукуючи молотком по трубі.

Тоді той, що йшов попереду, відверто витяг з-під пальта чорний маузер, а другий за ним — відмички. Взагалі всі, хто йшов у квартиру № 50, були споряджені солідно. У двох з них у кишенях були тонкі шовкові тенета, які легко виймалися і розгорталися. Ще в одного — аркан, ще в іншого — марлеві маски та ампули з хлороформом.

В одну мить було відперто парадні двері до квартири № 50 і всі приходні опинилися в передпокої, а хряскіт у цей час дверей на кухні засвідчив, що друга група з чорного ходу надійшла також своєчасно.

Цього разу, якщо і не повний, то все ж якийсь успіх був очевидний. По всіх кімнатах миттю розсипалися люди і ніде нікого не знайшли, проте в їдальні на столі виявили залишки щойно, очевидно, облишеного сніданку, а у вітальні на камінній полиці, біля кришталевої вази, сидів величезний чорний кіт. Він тримав у своїх лапах примус. Безмовно приходні споглядали у вітальні цього кота протягом досить довгого часу,

— Та-ак… справді здорово… — шепнув один з приходнів.

— Не бешкетую, нікого не чіпаю, лагоджу примус, — неприязно насупившись, проговорив кіт, —а ще маю обов’язком попередити. що кіт — древня та недоторканна тварина.

— Винятково досконала робота, — шепнув один з приходи ів, а другий сказав гучно і виразно:

— Нумо, недоторканний черевомовний кіт, ходіть сюди!

Розгорнулись і шугнули шовкові тенета, але той, хто кидав їх, на великий подив усім, промахнувся і захопив ними лише вазу, яка з дзенькотом тут же і розбилася.

— Реміз! — заволав кіт. — Ура? — і тієї миті він, відставивши убік примус, вихопив з-за спини браунінг.

Він враз навів його на найближчого до нього чоловіка, але в того раніше, ніж кіт устиг вистрелити, в руці бухнуло вогнем, і разом з пострілом маузера кіт ляпнувся вниз головою з камінної полині на долівку, випустивши браунінг і кинувши примус.

— Дійшов я краю, — слабким голосом сказав кіт і млосно розпростерся в кривавій калюжі, — відійдіть від мене на секунду, дайте попрощатися з землею. О, друже мій Азазелло! — простогнав кіт, спливаючи кров’ю. — Де ти? — Кіт закотив гаснучі очі у напрямку дверей, що вели до їдальні — Ти не прийшов до мене з допомогою в час нерівного бою. Ти кинув бідолашного Бегемота, промінявши його на склянку — правда, дуже добрячого — коньяку! Ну, що ж, хай смерть моя тяжить над твоєю совістю, а я заповідаю тобі мій браунінг…

— Тенета, тенета, тенета… — нетерпляче зашептали довкола кота. Але тенета, чорт знає чому, зачепилися в когось у кишені і не полізли назовні.

— Єдине, що може порятувати смертельно пораненого кота, — проговорив кіт, — це ковток бензину… — І. скориставшись розгубленістю, вій приклався до круглого отвору в примусі й напився бензину. Відразу кров з-під верхньої лівої лапи перестала струменіти. Кіт підскочив, живий та бадьорий, ухопив примус під пахву, плигнув з ним назад на камін, а звідти, роздираючи шпалери, поліз по стіні й секунди через дві опинився високо над приходними, сівши на металевий карниз.

Миттю чиїсь руки вчепилися в гардину і зірвали її разом з карнизом, через що сонце увірвалося до затіненої кімнати. Але ні шахрайським чином воскреслий кіт, ані примус не впали додолу. Кіт, не розлучаючись з примусом, спромігся шугнути в повітрі й заскочити на люстру, яка висіла в центрі кімнати.

— Драбину! — гукнули внизу.

— Викликаю на герць! — горлопанив кіт, літаючи над головами на розгойданій люстрі, і тут знову в його ланах опинився браунінг, а примус він прилаштував поміж гілками люстри. Кіт прицілився і, літаючи, як вагадло, над головами непроханих гостей, зачав по них стріляти. Від гуркоту задвигтіла квартира. На підлогу посипалися кришталеві друзки від люстри, розтріскалося зірками дзеркало над каміном, полетіла курява з тиньку, заскакали по підлозі зужиті гільзи, полопалися шибки у вікнах, з простреленого примуса почав чвиркати бензин. Тепер уже не могла йти мова про те, щоб узяти кота живим, і приходні влучно і шалено стріляли у відповідь йому з маузерів у голову, в живіт, у груди та в спину. Стрілянина викликала паніку на асфальті у дворі.

Але тривала ця стрілянина вельми недовго і сама по собі почала вщухати. Річ у тім, що ані коту, ані гостям вона не заподіяла жодної шкоди. Нікого не то щоб убито, а й поранено не було: всі, а з ними й кіт, залишалися неушкодженими. Хтось із приходнів, щоб остаточно в цьому переконатися, випустив штук п’ять куль у голову проклятущій тварині, а кіт споро відповів цілою обоймою. Аж те саме — знову це ніяк ні на кого не подіяло. Кіт погойдувався в люстрі, коливання якої все зменшувалися, хукаючи не знати для чого в цівку браунінга і плюючи собі на лапу. На обличчях тих, хто стояв унизу в мовчанні, з’явився вираз великого зачудування. Це був єдиний, або один з єдиних, випадків, коли стрілянина виявлялася марною. Можна було, певно, припускати, що браунінг кота — якийсь цяцьковий, але про маузери приходнів цього аж ніяк уже казати було неможливо. Перша ж рана кота, в чому не було, ясна річ, жодного сумніву, була лише фокусом і бридким прикиданням, так само як і пиття бензину.

Вчинили ще одну спробу добути кота. Кинули були аркана, він зачепився за одну з ламп, люстра зірвалася. Падіння її, здавалося, стрясло увесь будинок, але це не дало наслідків. Присутніх обсипало скалками, а кіт перелетів повітрям і примостився високо на горішній частині золоченої рами камінного дзеркала. Він нікуди не збирався втікати, а навпаки, сидячи в порівняно безпечному місці, зачав ще одну промову:

— Я цілковито не розумію, — казав він згори, — причин такого грубого поводження зі мною…

І тієї миті цю промову при початку перервав низький важкий голос, який залунав невідомо звідки:

— Що діється у квартирі? Мені заважають працювати.

Інший, неприємний та гундосий, голос відгукнувся:

— Ну, певно, Бегемот, чорти б його взяли!

Третій, деренчливий, голос промовив:

— Мессіре! Субота. Сонце заходить. Нам пора.

— Даруйте, не можу більше вести розмову, — сказав кіт від дзеркала, — нам пора. — Він шпурнув свій браунінг і вибив обидві шибки у вікні. Затим він плеснув униз бензином, і той бензин сам собою спалахнув, викинувши хвилю вогню до самісінької стелі.

Загорілось якось надзвичайно швидко, навально, як не буває навіть при бензині. Відразу задиміли шпалери, загорілася обірвана гардина на підлозі й почали тліти рами розбитих вікон. Кіт наструнчився, нявкнув, переплигнув із дзеркала на підвіконня і пропав за ним разом зі своїм примусом. Зовні пролунали постріли. Чоловік, що сидів на залізній протипожежній драбині на рівні ювеліршиної квартири, обстріляв кота, коли той перелітав з підвіконня на підвіконня, прямуючи до наріжної ринви будинку, який був побудований, як уже говорилося, літерою “П”. По цій ринві кіт видряпався на дах.

Там його, на жаль, також без наслідків, обстріляла охорона, що пильнувала димарі, і кіт ізслизнув у призахідному сонці, яке заливало місто.

У квартирі в цей час пойнявся вогнем паркет під ногами приходнів, а у вогні, на тому місці, де качався з удаваною раною кіт, проступав, усе більше гуснучи, труп колишнього барона Майгеля із задраним вгору підборіддям, з осклілими очима. Витягти його вже не було жодної змоги.

Скачучи по палаючих шашках паркету, ляскаючи долонями по плечах і грудях, які починали диміти, ті, хто був у вітальні, відступали в кабінет і передпокій. Ті, хто був у їдальні та у спальні, вибігали через коридор. Прибігли і ті, хто був на кухні, кинулись у передпокій. Вітальня вже була повна вогню і диму. Хтось на ходу встиг набрати телефонний номер пожежної частини, коротко крикнувши в рурку:

— Садова триста два-біс!

Далі затримуватися було неможливо. Полум’я шугало в передпокій. Дихати стало важко.

Щойно з повибиваних вікон чаклунської квартири викинуло перші цівки диму, як з двору почулися відчайдушні людські зойки:

— Пожежа! Пожежа! Горимо!

У різних квартирах будинку люди почали гукати в телефони:

— Садова! Садова, триста два-біс!

У той час, як на Садовій залунали на червоних довгих машинах, що швидко летіли з усіх кінців міста, дзвони сполоху, від яких заходилося серце, розбурханий натовп людей у дворі бачив, як разом з димом з вікна п’ятого поверху вилетіли три темні, як здалося, чоловічі силуети і один силует голої жінки.

«Майстер і Маргарита» Розділ 28

ОСТАННІ ВИТІВКИ КОРОВ’ЄВА І БЕГЕМОТА

Чи були ці силуети чи вони лише привиділись ураженим переляком мешканцям невдатного будинку на Садовій, певно, з твердістю сказати не можна. Якщо вони були, куди вони безпосередньо поділися, також не знає ніхто. Де вони розрізнилися, ми також не можемо сказати, але ми знаємо, що приблизно через чверть години після початку пожежі на Садовій, коло дзеркальних дверей Торгсину на Смоленському ринку з’явився цибатий громадянин у картатому костюмі, а з ним чорний здоровецький кіт.

Спритно вихляючи серед перехожих, громадянин розчинив зовнішні двері крамниці. Але тієї ж миті невеличкий, кощавий і вкрай недоброзичливий швейцар перетнув йому шлях і дратливо сказав:

— З котами не можна!

— Я вибачаюся, — задеренчав цибатий і приклав вузлувату руку до вуха, наче недочуваючи, — з котами, ви кажете? А де ви бачите кота?

Швейцар вибалушив очі, та й було чого: ніякого кота коло ніг громадянина вже не було, а з-за його плеча замість цього висовувавсь і поривався до крамниці товстун у рваній кепці, справді трохи схожий пикою на кота. В руках у товстуна був примус.

Ця парочка відвідувачів чомусь не припала до вподоби швейцару-мізантропу.

— У нас лише на валюту, — прохарчав він, роздратовано дивлячись з-під кошлатих, наче міллю поточених сивих брів.

— Любий мій, — деренчав цибатий, блискаючи оком через розбите пенсне, — а звідки ж вам відомо, що її в мене нема? Ви робите висновок з одягу? Ніколи не чиніть так, найдорожчий охороннику! Ви можете помилитися, і до того ж вельми тяжко. Перечитайте ще раз хоча б історію славетного каліфа Гарун-аль-Рашида. Але зараз, відкидаючи цю історію тимчасово вбік, я хочу сказати вам, що я наскаржуся на вас завідувачу і понарозказую йому про вас такі речі, що не довелось би вам покинути ваш пост між сяючих дзеркальних дверей.

-— У мене, може, повен примус валюти, — запально встряв у розмову і котоподібний товстун, що так і пхався у крамницю.

Ззаду напирала і вже сердилася публіка. З ненавистю та сумнівом зорячи на дивоглядну парочку, швейцар відсторонився, і наші знайомі, Коров’єв і Бегемот, опинились у крамниці. Тут вони насамперед розгледілись, і потім дзвінким голосом, чутним по найдальших кутках, Коров’єв оголосив:

— Чудова крамниця! Вельми і вельми добра крамниця!

Публіка від прилавків озирнулася і чомусь з подивом дивилася на балакуна, хоча хвалити крамницю в того були всі підстави.

Сотні сувоїв ситцю найбагатших малюнків видно було в секторах полиць. За ними громадилися міткалі, шифони і сукна фрачні. В перспективу відходили цілі стоси взуттєвих коробок, і кілька громадянок сиділи на низеньких ослінчиках, маючи праву ногу в старій, пошарпаній туфлі, а ліву — в новій сяючій моделі, котрою вони і тупали заклопотано в килимок. Десь у глибині за поворотом співали і грали патефони.

Але, минаючи всі ці принади, Коров’єв і Бегемот попрямували просто до межі гастрономічного і кондитерського відділів. Тут було дуже просторо, громадянки в хусточках і беретиках не напирали на прилавки, як у ситцевому відділі.

Низенький, цілковито квадратовий чоловік, виголений до синяви, в рогових окулярах, у новісінькому капелюсі, не пожмаканому і без плям від поту на стрічці, у бузковому пальті, лайкових рудих рукавичках, стояв коло прилавка і щось владно белькотів. Продавець у чистому білому халаті та синій шапочці обслуговував бузкового клієнта. Гострющим ножем, дуже подібним до ножа, вкраденого Левієм Матвієм, він знімав з рожевої, такої масної, що з неї аж капало, лососини її схожу на зміїну із сріблястим вилиском шкіру.

— І цей відділ пречудовий, — урочисто визнав Коров’єв, — та й іноземець симпатичний, — він доброзичливо показав пальцем на бузкову спину,

— Ні, Фаготе, ні, — задумливо відповів Бегемот, — ти, друзяко, помиляєшся. В обличчі бузкового джентльмена чогось бракує, по-моєму.

Бузкова спина здригнулася, але, мабуть, випадково, бо не міг же чужоземець зрозуміти те, що говорили по-російськи Коров’єв і його супутник.

— Кароші? — строго запитував бузковий покупець.

— Люксусова, — відповідав продавець, кокетливо копирсаючи гостряком ножа під шкірою.

— Кароші лублю, плохі — нет, — суворо говорив чужоземець.

— Аякже! — захоплено відповідав продавець.

Тут наші знайомі відійшли від чужоземця з його лососиною до краю кондитерського прилавка.

— Спека сьогодні, — звернувся Коров’єв до молоденької, червонощокої продавщиці, та не дістав від неї жодної відповіді на це. — Почім мандарини? — довідався тоді в неї

Коров’єв.

— Тридцять копійок кіло, — відповіла продавщиця.

— Все кусається, — зітхнувши, докинув Коров’єв, — ох, ох… — Він трохи ще подумав і запросив свого супутника: — Їж, Бегемоте.

Товстун узяв свій примус під пахву, заволодів верхнім мандарином у піраміді й, відразу зі шкурою глитнувши його, взявся за другий.

Продавщицю опосів смертельний жах.

— Ви збожеволіли! — загорлала вона, втрачаючи свій рум’янець. — Чек давайте! Чек! — і вона упустила щипці для цукерок.

— Серденько, любонько, красунечко, — засичав Коров’єв, перевалюючись через прилавок і підморгуючи продавщиці, — не при валюті ми сьогодні… ну, що робитимеш! Але, клянусь вам, наступного разу, і аж ніяк не пізніше понеділка, віддамо все чистоганом. Ми тут недалечко, на Садовій, де пожежа…

Бегемот, заковтнувши третій мандарин, сунув лапу в мудровану споруду з шоколадних плиток, висмикнув одну нижню, від чого, безперечно, все обвалилось, і глитнув її разом з золотою обгорткою.

Продавці за рибним прилавком наче закам’яніли зі своїми ножами, бузковий чужоземець повернувся до грабіжників, і вмить вийшло на яв, що Бегемот помилився: у бузкового не бракувало чогось на обличчі, а навпаки, швидше було зайве — обвислі щоки і метушні очі.

Зовсім зжовкнувши, продавщиця тоскно прокричала на всю крамницю:

— Павлосич! Павлосич!

Публіка від ситцевого прилавка потяглася на цей крик, а Бегемот відійшов від кондитерських зваб і запустив лапу в бочку з написом “Оселедець керченський добірний”, витягнув двійко оселедчиків і поглитав їх, виплюнувши хвости.

— Павлосич! — повторився відчайдушний зойк від прилавка кондитерського, а за рибним прилавком гаркнув продавець у еспаньйолці:

— Так що ж це ти робиш, гадино?!

Павло Йосипович уже швидкував до місця подій. Це був показний мужчина в білому чистому халаті, як хірург, і з олівцем, закладеним у кишеньку. Павло Йосипович, певне, був досвідченим чоловіком. Забачивши в роті Бегемотовому хвіст третього оселедця, він умить оцінив становище, все до кінця збагнув і, не вдаючись в жодні сперечки з нахабами, махнув удалину рукою, скомандувавши:

— Сюрчи!

На ріг Смоленського вилетів через дзеркальні двері швейцар і зайшовся лиховісним сюрчанням. Публіка почала оточувати негідників, і тут почав діяти Коров’єв.

— Громадяни! — тремким високим голосом прокричав він. — Що ж це діється? Га? Дозвольте вас про це попитати! Бідна людина, — Коров’єв додав тремтіння у свій голос і показав на Бегемота, який негайно скорчив плаксиву фізіономію, — бідна людина весь день лагодить примуси, він зголоднів… а звідки ж йому взяти валюти?

Павло Йосипович, звичайно стриманий та спокійний, крикнув на це суворо:

— Ти це облиш! — і махнув удалину вже нетерпляче.

Тоді сюрчання коло дверей розляглося настійніше.

Але Коров’єв, не нітячись від виступу Павла Йосиповича, продовжував:

— Звідки? — ставлю до всіх питання! Він змучений голодом та спрагою! Йому жарко. Ну, взяв на пробу горопаха мандарин. І вся то ціна тому мандаринові три копійки. І ось вони вже витьохкують, як солов’ї навесні в лісі, тривожать міліцію, відривають її від справ. А йому можна? Га? — і тут Коров’єв показав на бузкового товстуна, від чого на обличчі останнього виобразилася велика тривога. — Хто він такий? Га? Звідки він приїхав? Для чого? Потрібний він нам, чи що? Запрошували ми його, чи що? Певно, — саркастично кривлячи рот, на повен голос волав колишній регент, — він, бачите, в парадному бузковому костюмі, від лососини весь розбух, він весь набитий валютою, а нашому, рідному?! Гірко мені! Гірко! Гірко! — завив Коров’єв, як боярин на старосвітському весіллі.

Уся ця дурноверха, нетактовна і, ймовірно, політично шкідлива промова змусила гнівно здригатися Павла Йосиповича, але, як це не дивно, по очах з’юрмленої публіки вочевидь було, що в дуже багатьох людей вона викликала співчуття! А коли Бегемот, притуливши брудний драний рукав до ока, вигукнув трагічно:

— Спасибі, вірний друже, заступився за скривдженого! — сталося диво. Дуже пристойний сумирний дідок, зодягнутий бідно, але охайно, дідок, який купував три мигдалеві тістечка в кондитерському відділі, враз перемінився. Очі його сяйнули бойовим вогнем, він побуряковів, швиргонув пакуночок з тістечками на долівку і вигукнув:

— Правда! — дитячим тонким голосом.

Потім він вихопив тацю, скинувши з неї останки шоколадної Ейфелевої вежі, зруйнованої Бегемотом, замахнувся нею, лівою рукою зірвав з іноземця капелюх, а правою з розмаху вдарив тацею плазом по лисій голові. Прокотився такий звук, який буває, коли з вантажівки скидають на землю бляху. Товстун, біліючи, повалився навзнак і сів у діжку з керченським оселедцем, вичавивши з неї фонтан оселедцевого розсолу. Тут же стряслося і друге диво. Бузковий, провалившись у діжку, чистісінькою московською говіркою, без прикмет якогось акценту, заволав:

— Убивають! Міліцію! Мене бандити убивають! — очевидно, внаслідок струсу, нагло опанувавши досі невідому йому мову,

Тоді вщухло сюрчання швейцара, і в натовпі збурених покупців замелькали, наближаючись, два міліціонерських шоломи. Але підступний Бегемот, як із ряжки в лазні обдають лаву, облив з примуса кондитерський прилавок, і той спалахнув сам собою. Полум’я шугнуло вгору і побігло вздовж прилавка, поглинаючи гарні паперові стрічки на кошиках з фруктами. Продавщиці з вереском пустилися навтьоки з-за прилавка, і, щойно вони вискочили з-за нього, як спалахнули полотняні штори на вікнах і на долівці загорівся бензин. Публіка, враз зчинивши відчайдушний галас, шарпнулася з кондитерського назад, відкинувши непотрібного тепер Павла Йосиповича, а з-за рибного вервечкою зі своїми вигостреними ножами ристю побігли до дверей чорного ходу продавці. Бузковий громадянин, видершись із діжки, весь в оселедцевій юшці, перевалився через сьомгу на прилавку і пошвидкував за ними. Забряжчало і посипалося скло в дзеркальних вихідних дверях, видавлюване людьми, що рятувалися, а обоє негідників — і Коров’єв, і ненажера Бегемот — кудись подівалися, а куди — годі було второпати. Згодом уже самовидці, які були присутні при початку пожежі в Торгсині на Смоленському, розповідали, що буцімто обидва хулігани злетіли вгору під стелю і там буцімто лопнули обоє, як дитячі повітряні кульки. Це. далебі, сумнівно, що подіялося саме так, але чого не знаємо, того не знаємо.

Отак відаємо, що рівно через хвилину після пригоди на Смоленському і Бегемот і Коров’єв уже опинилися на тротуарі бульвару, якраз біля будинку грибоєдовської тітки. Коров’єв зупинився коло ґратчастої огорожі й заговорив:

— Ба! Та це ж письменницький дім! Знаєш, Бегемоте, я дуже багато чув про цей дім гарного та схвального. Приглянься, мій друже, до цього будинку! Приємно гадати, що під цим дахом криється й дозріває ціла безодня талантів.

— Як ананаси в оранжереях, — сказав Бегемот і, щоб зручніше помилуватися кремовим будинком з колонами, виліз на бетонний підмурівок чавунної огорожі

— Цілковита правда, — погодився зі своїм нерозлучним супутником Коров’єв, — серце солодко-моторошно заходиться, коли думаєш по те, що в цьому домі зараз достигає майбутній автор “Дон-Кіхота”, або “Фауста”, або, нехай йому біс, “Мертвих душ”! Га?

— Страшно подумати, — підтвердив Бегемот.

— Так, — вів далі Коров’єв, — подиву гідних речей можна чекати з парників цього будинку, який об’єднав під своїм дахом кілька тисяч подвижників, що поклали віддати своє життя служінню Мельпомені, Полігімнії і Талії. Ти уявляєш собі, який зчиниться шарварок, коли хтось із них для початку подарує читацькому загалові “Ревізора” чи, в гіршому разі, “Євгенія Онєгіна”!

— І дуже просто, — знову-таки підтвердив Бегемот.

— Так, — продовжував Коров’єв і затурбовано підняв палець, — проте! Проте, кажу я і повторюю це — проте! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який мікроорганізм, не підточить їх при корені, якщо вони не загниють! А таке буває з ананасами! Ой-йой-йой, як ще буває!

— До речі, — зацікавився Бегемот, просовуючи свою круглу голову в проміжок ґрат, — що це вони поробляють на веранді?

— Обідають, — пояснив Коров’єв, — додам до цього, любий мій, що тут вельми непоганий та недорогий ресторан. А я, до речі, як і кожен турист перед подальшою мандрівкою, маю хіть перекусити та випити великий кухоль холодного пива.

— І я, — відповів Бегемот, і обоє негідників затупали асфальтовою стежкою під липами просто до веранди ресторану, який не прочував біди.

Бліда та зануджена громадянка в білих шкарпеточках і в білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському дзиґлику біля входу на розі веранди — там, де в загородці з витких рослин було влаштовано вхідний отвір. Перед нею, на простому кухонному столі, лежала грубезна конторська книга, в яку громадянка, не знати для чого, вписувала всіх, хто заходив у ресторан. Цією саме громадянкою і було перетято шлях Коров’єву і Бегемоту.

— Ваші посвідки? — вона здивовано дивилася на пенсне Коров’єва, а ще і на примус Бегемота, і на роздертий Бегемотів лікоть.

— Приношу вам тисячу вибачень, які посвідки? — спитав Коров’єв з подивом.

— Ви — письменники? — своєю колією запитала громадянка.

— Безумовно, — гідно відповів Коров’єв.

— Ваші посвідки? — повторила громадянка.

— Красо моя… — почав ніжно Коров’єв.

— Я не краса, — урвала його мову громадянка.

— О, який жаль, — розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: — Ну, що ж, як вам не вгодно бути красою, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так ось, щоб пересвідчитися в тому, що Достоєвський — письменник, невже потрібно правити з нього посвідку? Та візьміть ви перші-ліпші п’ять сторінок з першого-ліпшого його роману і без жодної там посвідки переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я певен, що в нього і посвідки ніякої не було! Як ти гадаєш? — звернувся Коров’єв до Бегемота.

— Б’юсь об заклад, що не було, — відповів той, ставлячи примус на стіл коло книги й витираючи рукою піт на закіптюженому лобі.

— Ви — не Достоєвський, — сказала громадянка, яку збивав з пантелику Коров’єв.

— Ну, звідки видно, звідки видно? — відповів кіт.

— Достоєвський помер, — проказала громадянка, але якось не дуже впевнено.

— Протестую! — палко вигукнув Бегемот. — Достоєвський безсмертний!

— Ваші посвідки, громадяни, — сказала громадянка.

— Згляньтесь, це врешті смішно, — не відступався Коров’єв, — зовсім не посвідкою визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які заміри нуртують у моїй голові? Або в цій голові? — і він показав на голову Бегемота, з якої той відразу скинув кепку, ніби для того, щоб громадянка могла краще оглянути її.

— Дайте пройти, громадяни, — вже нервуючи, сказала вона.

Коров’єв і Бегемот посторонились і пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній, без краватки, білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підсунутій йому книзі якусь закарлюку та й попрямував на веранду.

— Гай-гай, не нам, не нам, — журно заговорив Коров’єв, — а йому перепаде отой крижаний кухоль пива, про який ми, бідні блукачі, так мріяли з тобою. Становище наше безрадісне і безпорадне, і я не знаю, що діяти.

Бегемот лише гірко розвів руками і насадив кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, яке дуже скидалось на котячу шерсть. І в цю мить негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки:

~ Пропустіть, Софіє Павлівно.

Громадянка з книгою обімліла: в зелені вхідного отвору постали білі фрачні груди і гостра клинцем борідка флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і, навіть більше того, робив їм запрошувальні жести. Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, яка мала значну вагу в ресторані, що він ним завідував, і Софія Павлівна покірно спитала Коров’єва:

— Ваше прізвище?

— Панаєв, — ґречно відповів той.

Громадянка записала це прізвище і підняла запитальний погляд на Бегемота.

— Скабичевський, — пропищав кіт, чомусь показуючи на свій примус.

Софія Павлівна записала і це і посунула книгу відвідувачам, щоб вони поставили підписи в ній. Коров’єв навпроти прізвища “Панаєв” написав “Скабичевський”, а Бегемот навпроти Скабичевського написав “Панаєв”.

Арчибальд Арчибальдович, остаточно збиваючи з плиту Софію Павлівну, звабно посміхаючись, повів гостей до найкращого столика в протилежному кінці веранди, туди, де лежала найгустіша тінь, до столика, коло якого весело вигравало сонце, вриваючись в один із проміжків серед густої зелені. Софія ж Павлівна, кліпаючи від подиву, довго вивчала дивні записи, зроблені несподіваними відвідувачами в книзі.

Офіціантів Арчибальд Арчибальдович вразив не менше, ніж Софію Павлівну. Він власноручно відсунув стільця від столика, запрошуючи Коров’єва сісти, моргнув одному, щось шепнув другому, і два офіціанти заметушилися коло нових гостей, з яких один свій примус поставив поряд зі своїм поруділим черевиком на підлогу.

Вмить зникла зі стола стара скатертина в жовтих плямах, у повітрі, хрускаючи крохмалем, затріпотіла білісінька, як бедуїнський бурнус, інша, а Арчибальд Арчибальдович уже шептав тихо, але вельми значливо, нахиляючись до самого вуха Коров’єва:

— Чим буду пригощати? Баличок маю особливий… від архітекторського з’їзду відірвав…

— Ви… е-е… дайте нам взагалі закусочку… е… — доброзичливо мимрив Коров’єв, розвалюючись на стільці.

— Розумію, — стулюючи очі, багатозначно відказав Арчибальд Арчибальдович.

Бачачи, як поводиться з вельми сумнівними відвідувачами шеф ресторану, офіціанти відкинули свої підозри і взялися до справи серйозно. Один уже підносив сірника Бегемоту, що витягнув з кишені недопалок і всунув його в рот, другий підлетів, видзвонюючи зеленим склом і наставляючи коло приладдя чарки, лафітні склянки, тонкостінні бокали, з яких так добре п’ється нарзан під шатром… ні, забігаючи наперед, скажемо .. пився нарзан під шатром незабутньої грибоєдовської веранди.

— Філейчиком з рябчиків можу пригостити, — музично мурчав Арчибальд Арчибальдович. Гість у надтріснутому пенсне цілком схвалював пропозиції командира бригу і прихильно дивився на нього крізь непотрібне скельце.

Белетрист Петраков-Суховій з дружиною, який обідав за сусіднім столом і саме доїдав свинячий ескалоп, із властивою всім письменникам спостережливістю, завважив упадання Арчибальда Арчибальдовича і вельми вразився, А дружина його, дуже поважна дама, просто навіть приревнувала пірата до Коров’єва, ба, навіть ложечкою забрязкала… — що ж це, мовляв, нас затримують… час і морозиво подавати! В чому річ?..

Проте, пославши Петраковій звабну посмішку, Арчибальд Арчибальдович скерував до неї офіціанта, а сам не облишив своїх дорогих гостей. Ох, тямковитий був Арчибальд Арчибальдович! А що вже спостережливий, то, мабуть, не менше, ніж самі письменники! Арчибальд Арчибальдович знав і про сеанс у Вар’єте, і про багато інших подій цих днів, чув5 але, на противагу іншим, повз вуха не пропустив ні слова “картатий”, ні слова “кіт”. Арчибальд Арчибальдович відразу збагнув, хто його відвідувачі. А збагнувши, природно, волів не заходити з ними у сварку. А ось Софія Павлівна безголова! Треба ж, надумала — перегороджувати цим двом дорогу на веранду! А втім, що з неї візьмеш.

Бундючно тикаючи ложечкою у вершкове морозиво, яке починало розкисати, Петракова невдоволєним поглядом стежила, як столик перед двома, вбраними в питомих блазнів, наче від чар обростає наїдками. Лискуче вимиті салатні пагони вже стирчали із вази зі свіжою ікрою… мить, і, як з-під землі, уродилося на підсунутому спеціальному столикові запітніле срібне відерце…

Лише пересвідчившись у тому, що все зроблено по честі, лише тоді, коли в руках офіціантів прилетіла накрита пательня, в якій щось вурчало, Арчибальд Арчибальдович наважився покинути двох таємничих відвідувачів, та й то вибачливо шепнувши їм:

— Даруйте! На хвилинку! Особисто простежу за філейчиками!

Він відлетів від стола і зник у внутрішніх переходах ресторану. Коли б який обсерватор міг простежити подальші дії Арчибальда Арчибальдовича, вони, безумовно, видалися б йому дещо загадковими.

Шеф попрямував зовсім не на кухню доглянути філейчики, а в комору ресторану. Він відімкнув її власним ключем, зачинивсь у ній, витяг зі скрині з льодом обережно, щоб не забруднити манжети, два важкіших балики, запакував їх у газетний папір, акуратно перев’язав мотузочкою і відклав убік. Потім у сусідній кімнаті перевірив, чи на своєму місці його літнє пальто на шовковій підкладці та капелюх, і лише після цього пішов на кухню, де кухар ретельно обробляв філейчики, які пірат обіцяв гостям.

Слід сказати, що дивного чи незрозумілого в усіх вчинках Арчибальда Арчибальдовича не було нічогісінько, і дивними такі вчинки міг визнати тільки обсерватор поверховий. Вчинки Арчибальда Арчибальдовича цілком логічно витікали з усього, що подіялося перед цим. Знання останніх подій, а головним чином феноменальне чуття Арчибальда Арчибальдовича підказали шефу грибоєдовського ресторану, що обід його двох відвідувачів буде хоч і розкішним та вишуканим, але не дуже тривалим. І чуття, яке ніколи не обманювало колишнього флібустьєра, не ввело його в оману і цього разу.

У той час як Коров’єв і Бегемот цокалися другою чаркою чудової холодної московської подвійно очищеної горілки, з’явився на веранді спітнілий і збуджений хронікер Боба Кандалупський, відомий у Москві своїм вражаючим всезнайством, і відразу підсів до Петракових. Поклавши свій розбухлий портфель на столик, Боба негайно всунув свої губи у вухо Петракову і зашептав туди якісь дуже спокусливі речі. Мадам Петракова, не тямлячись від цікавості, і своє вухо підставила до пухких масних губ Боби. А той, вряди-годи по-злодіяцькому озираючись, усе шептав і шептав, і можна було дочути окремі слова, на кшталт таких.

— Клянусь вам честю! На Садовій, на Садовій, — Боба ще дужче притлумив голос, — не беруть кулі! Кулі… кулі… бензин… пожежа… кулі…

— Ось цих брехунів, котрі поширюють огидні чутки, — обурюючись дещо гучніше, аніж бажав би Боба, загуділа контральтовим голосом мадам Петракова, — ось їх би слід вивести на чисту воду! Ну, нічого, так і буде, їх приведуть до тями! Які шкідливі брехні!

— Які ж це брехні, Антонідо Порфирівно! — вигукнув уражений невірою дружини письменника Боба і знову засичав: — Кажу вам, кулі не беруть… А тепер пожежа… Вони по повітрю… по повітрю, — Боба шипів, не підозрюючи того, що ті, про кого він розповідає, сидять поряд з ним, насолоджуючись його блягузканням.

А втім, це насолоджування невдовзі урвалося. З внутрішнього ходу ресторану на веранду рвучко вийшли троє чоловіків з туго перетягнутими поясами таліями, в крагах і з револьверами в руках. Передній крикнув дзвінко та страшно:

— Ані руш! — І враз усі троє зачали стрілянину на веранді, цілячись у голови Коров’єву та Бегемоту, Обидві мішені відразу розчинились у повітрі, а з примуса бухнув стовп вогню просто в шатро. Наче роззявлена паща з чорними краями з’явилась у шатрі й почала розповзатися навсібіч. Вогонь, проскочивши крізь неї, піднявся врівень з дахом грибоєдовського будинку. Теки з паперами, що лежали на вікні другого поверху в редакції, раптом спалахнули, а за ними охопило штору, і тут вогонь, гудучи, наче хтось його роздмухував, стовпами пішов усередину тітчиного будинку.

Через декілька секунд по асфальтових стежках, що пролягали до чавунної огорожі бульвару, звідки увечері в середу прийшов ніким не зрозумілий перший вістун нещастя Іванко, тепер бігли ненаїджені письменники, офіціанти, Софія Павлівна, Боба, Петракова, Петраков.

Завчасу вийшовши через бічний хід, нікуди не тікаючи і нікуди не поспішаючи, як капітан, що має обов’язком покинути палаючий бриг останнім, стояв спокійний Арчибальд Арчибальдович у літньому пальті на шовковій підкладці, з двома баликовими брусами під пахвою.

«Майстер і Маргарита» Розділ 29

ДОЛЮ МАЙСТРА І МАРҐАРИТИ ВИЗНАЧЕНО

Під час заходу сонця високо над містом на кам’яній терасі однієї з найошатніших будівель у Москві, будівлі, що її поставлено близько півтораста років назад, було двоє: Баланд і Азазелло. Вони не проглядалися знизу, бо їх захищала від непотрібних поглядів балюстрада з гіпсовими вазами та гіпсовими квітами. Але їм було видно місто мало не до самих країв.

Воланд сидів на складаному табуреті, зодягнутий у чорну свою кирею. Його довга і широка шпага була встромлена вертикально в шпару між двома розтріснутими плитами тераси, отож утворювала сонячний годинник. Тінь шпаги повільно та неухильно видовжувалася, підповзаючи до чорних черевиків на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скорчившись на табуреті й підібгавши під себе одну ногу, Воланд невідривно дивився на неозоре скупчення палаців, величезних будинків і маленьких, приречених на зруйнування халуп. Азазелло, розлучившися зі своїм сучасним вбранням, тобто піджаком, котелком, лакованими черевиками, зодягнутий, як і Воланд, у чорне, непорушно стояв неподалік від свого повелителя, так само як і він не спускав очей з міста.

Воланд заговорив:

— Яке цікаве місто, чи не правда?

Азазелло поворухнувся і відповів поштиво:

— Мессіре, мені більше до вподоби Рим!

— Так, це як на чий смак, — докинув Воланд.

За якийсь час знову пролунав його голос:

— А від чого той дим там, на бульварі?

— Це горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.

— Отож, вважай, що ті нерозлийвода, Коров’єв і Бегемот, побували там?

— У цьому нема жодного сумніву, мессіре.

Знову зайшла мовчанка, і обоє присутніх на терасі дивились, як у вікнах, звернутих на захід, у горішніх поверхах громадь загоралося розломлюване сліпуче сонце. Око Воланда горіло так само, як одне з таких вікон, хоча він стояв спиною до заходу.

Але тієї миті щось змусило Воланда відволіктися від міста і звернути свою увагу на круглу вежу, яка була в нього за спиною на даху. Зі стіни її вийшов обірваний, закаляний глиною понурий чоловік у хітоні, в саморобних сандаліях, чорнобородий.

— Ба! — вигукнув Воланд, глузливо дивлячись на приходня. — Якнайменше можна було сподіватися тебе тут! Ти з чим приходиш, незваний, але передбачений госте?

— Я до тебе, дух зла і володар тіней, — відповів приходень, з-під лоба неприязно дивлячись на Воланда.

— Якщо ти до мене, то чому ж ти не здоровиш мене, колишній збирачу податків? — заговорив Воланд суворо.

— Тому що я не хочу, щоб ти був жив-здоров, — відповів зухвало приходень.

— Але тобі доведеться змиритися з цим, — заперечив Воланд, і посмішка покривила йому рот, — тільки-но ти ступив на дах, як уже утнув дурницю, і я тобі скажу, в чому вона полягає, — вона в твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, наче ти не визнаєш тіней, а також зла. Чи не зробиш ти ласку розкинути розумом над питанням: що б утворювало твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, коли б з неї пощезали тіні? Адже тіні утворюються від речей та людей. Ось тінь моєї шпаги. А бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати всю земну кулю, змівши з неї геть усі дерева та все живе заради своєї примхи втішатися голим світлом? Ти глупак.

— Я не буду сперечатися з тобою, старий софісте, — відповів Левій Матвій.

— Ти не можеш зі мною сперечатися через те, про що я вже згадував: ти — глупак, — відповів Воланд і запитав: — Ну, кажи стисло, не стомлюючи мене, для чого з’явився?

— Він прислав мене.

— Що ж він велів тобі передати, рабе?

— Я не раб, — усе дужче злостячись, відповів Левій Матвій, — я його учень.

— Ми говоримо з тобою різними мовами, як завше, — відгукнувся Воланд, — але речі, про які йдеться, від цього не змінюються. Отже?..

— Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і просить тебе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його супокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?

— Мені будь-що не важко зробити, — відповів Во-ланд, — і це тобі добре відомо. — Він помовчав і додав: — А що ж ви не берете його до себе, у світло?

— Він не заслужив світла, він заслужив супокій, — печальним голосом проказав Левій.

— Передай, що буде виконано, — відповів Воланд і додав, причому око його спалахнуло: — І мерщій облиш мене.

— Він просить, щоб ту, котра любила та страждала через нього, ви взяли б також, — вперше благально звернувся Левій до Воланда.

— Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Йди геть.

Левій Матвій після цього зник, а Воланд прикликав до себе Азазелло і наказав йому:

— Лети до них і все влаштуй.

Азазелло облишив терасу, і Воланд лишився сам. Але самотність його не була тривалою. Пролунали на плитах тераси кроки та голоси, і перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот. Але тепер примуса з товстуном не було, а обтяжений він був іншими речами. Так, під пахвою в нього був невеличкий краєвид у золотій рамі, через руку було перекинуто кухарський напівобгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Бегемота і Коров’єва тхнуло паленим, пика Бегемота була в сажі, а кепка наполовину обгоріла.

— Салют, мессіре, — прокричала невтомна пара, і Бегемот замахав сьомгою.

— Ну й гарні, — сказав Воланд.

— Мессіре, уявіть, — загорлав збуджено і радісно Бегемот, — мене мародером обізвали!

— Висновуючи з принесених тобою речей, — відповів Воланд, позираючи на краєвид, — ти і є мародер.

— Чи вірите, мессіре… — задушевним голосом розпочав Бегемот.

— Ні, не вірю, — стисло відповів Воланд.

— Мессіре, присягаюсь, я робив героїчні спроби врятувати те, що було можливо, і оце все, що пощастило відстояти.

— Ти краще скажи, від чого Грибоєдов загорівся? — спитав Воланд.

Обоє, і Коров’єв і Бегемот, розвели руками, підняли очі до неба, а Бегемот гукнув:

— Не збагну! Сиділи мирно, тихо-спокійно, закусювали…

— І раптом — трах, трах! — підхопив Коров’єв. — Стрілянина! Стерявшись від страху, ми з Бегемотом пустилися бігти на бульвар, переслідувачі за нами, ми метнулися до Тімірязєва!..

— Але почуття обов’язку, — прилучився Бегемот, — побороло наш ганебний страх, і ми повернулися!

— О, ви повернулися? — сказав Воланд. — Безперечно, тоді будівля згоріла дощенту.

— Дощенту! — гірко потвердив Коров’єв. — Тобто буквально, мессіре, дощенту, як ви зводили влучно висловитися. Самі головешки!

— Я кинувся, — розповідав Бегемот, — у залу засідань, — це ту, з колонами, мессіре, — розраховуючи витягнути щось вартісне. О, мессіре, моя дружина, якби лишень вона в мене була, двадцять разів могла позостатися вдовою! Але, на щастя, мессіре, я нежонатий, і скажу вам напрямки — щасливий, що не жонатий. О, мессіре, чи можна проміняти парубоцьку волю на гнітюче ярмо!

— Знову почалася якась нісенітниця, — завважив Воланд.

— Слухаюсь і продовжую, — відповів кіт, — так, ось краєвид. Більше нічого неможливо було винести із зали, полум’я вдарило мені в обличчя. Я побіг до комори, врятував сьомгу. Я побіг на кухню, врятував халат. Я гадаю, мессіре, що зробив усе, що міг, і не збагну, чим пояснити скептичний вираз на вашому обличчі.

— А що робив Коров’єв у той час, коли ти мародерствував? — спитав Воланд.

— Я допомагав пожежникам, мессіре, — відповів Коров’єв, показуючи на розірвані штани.

— О, якщо так, то, безперечно, доведеться будувати нову споруду.

— Вона буде зведена, мессіре, — відгукнувся на його слова Коров’єв, — смію запевнити вас у цьому.

— Ну, що ж, лишається побажати, щоб вона була краща колишньої, — зазначив Воланд.

— Так і буде, мессіре, — сказав Коров’єв.

— Вже ви вірте мені, — докинув кіт, — я справжнісінький пророк.

— У всякому разі, ми повернулися, мессіре, — доповідав Коров’єв, — і чекаємо ваших вказівок.

Воланд підвівся зі свого табурета, підійшов до балюстради і довго, мовчки, сам, повернувшись спиною до свого почту, дививсь у далину. Потім він відійшов від краю, знову опустився на свій табурет і сказав:

— Вказівок жодних не буде — ви зробили все, що могли, і більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочивати. Зараз почнеться гроза, остання гроза, вона довершить усе, що треба довершити, і ми вирушимо в дорогу.

— Дуже добре, мессіре, — відповіли обидва блазні і пішли кудись за круглу центральну вежу посередині тераси.

Гроза, про яку казав Воланд, уже громадилася на виднокрузі. Чорна хмара піднялася на заході й до половини відрізала сонце. Згодом вона накрила його все. На терасі війнуло прохолодою. Ще по якійсь хвилині стало темно.

Ця пітьма, що надійшла із заходу, накрила величезне місто. Пощезали мости, палаци. Все зникло, ніби цього ніколи не було на світі. Через усе небо перебігла одна вогненна нитка. Потім місто струснув удар. Він повторився, і почалася гроза. Воланд перестав бути видимим у її млі.