“Міф про Прометея” переказ, не настільки цікавий та повний варіант міфа.
“Міф про Прометея” дуже скорочено
Міф починається з опису пустельнії та дикої землі скіфів. Сюди слуги Зевса привели титана скутого Прометея, щоб покарати за вчинене діяння. Прометей викрав на Олімпі вогонь і передав його людям. За це Зевс наказав прикувати його до вершини скелі.
Сила і Влада підганяють Гефеста братися за справу. Він повинен могутніми ударами молота прикувати друга до скелі. Неохоче він бере в руки зброю, але змушений коритися. Він приковує непохитними ланцюгами руки і ноги Прометея. Він ненавидить зараз своє ремесло.
Сила і Влада знущаються над Прометеєм, кажучи йому про те, що нехай смертні тепер рятують його. Він зберігає горде мовчання, нічим не видавши своїх страждань.
Пішли слуги Зевса. Прометей залишився один. Тільки тепер з його грудей вирвався тяжкий стогін. Крім того до Зевса дійшли чутки, що Прометею відомо, хто з синів Зевса скине його. Він придумував нові тортури, щоб Прометей не витримав мук і відкрив таємницю. Щоранку прилітав орел і викльовував печінку Прометея. Захищатися у нього не було можливості.
Нарешті, прийшов Геракл, найсильніший з людей, могутній, як Бог. Він з жахом дивився на страждання Прометея. Він убив орла, щоб зменшити страждання титана. Прометей відкрив таємницю Зевса Гермесу. Геракл зруйнував його кайдани і титан звільнився.
“Міф про Прометея” детальний переказ
Дуже давно, коли над світом панував ще не Зевс, а його батько Кронос, люди, які тільки-но розселились по землі, були кволі, безсилі, лякливі. Вони не вміли ні думати, ні розуміти того, що бачили довкола. Зі страхом дивилися вони на грозові хмари й на пекуче сонце, на безкрає море й на височенні гори. І здавалося людям, що то могутні божественні істоти.
Коли людей щось лякало, то вони ховалися у свої глибокі підземні нори, наче кроти. Не було тоді в людей ані світлих жител, ані вогнищ родинних, їли вони тільки траву та сире коріння, а м’яса й не куштувати, бо не знали мисливства.
Згодом владу над світом здобув Зевс, який скинув батька в Тартар — у найглибше дно землі й моря, що знаходилося далеко під царством мертвих, похмурим Аїдом ( бог підземного світу і царства мертвих). Із своєї небесної височини Зевс і не дивився на нужденних людей, а ті ледь животіли серед незбагненної, ворожої природи. Багато людей гинуло від хвороб та голоду, в боротьбі із жорстокою стихією! Так би і загинули смертні люди, якби не прийшов їм на допомогу найблагородніший серед безсмертних — титан Прометей.
Його матір’ю була Феміда – богиня справедливості та правосуддя. А батько — Іапет — належав до роду могутніх титанів, то їх здолав Зевс і скинув навіки у Тартар. Такої долі зазнав Іапет, але зосталися його сини — Атлант, Менетій, Прометей та Епіметей. Двох перших Зевс теж покарав за сміливу спробу змагатися з ним: у Менетія влучив вогненною блискавкою, і той упав просто в Тартар.
А величезному Атлантові вигадав іншу кару — тримати на собі все небесне склепіння. Відтоді стоїть Атлант, величезний, наче гора, непорушний. Усе дуже, м’язисте тіло його напружилося і скам’яніло, він зігнувся під страшним тягарем та мусить гак вічно стояти.
Найменший Іапетів син, простодушний Епіметей, не був небезпечний для Зевса.
А розумний і мужній Прометей сам став на бік Зевса. Він як ніхто розумів, що дикі, свавільні титани не можуть справедливо правити світом — для цього, крім сили, потрібний ще світлий розум. І Прометей сам допоміг мудрому Зевсові стати до влади. Здавалося, все йшло до того, що Прометей буде найближчим другом Зевса. Та на заваді стали — смертні люди, ледь видні з Олімпу.
Прометей мав благородне серце. Він перший зглянувся на людей, навчив їх будувати світлі оселі, плавати на човнах, напинати вітрила, полювати лісову звірину, приручати тварин. Він перший запріг у ярмо дикого бика, перший приборкав вільного коня, і ті стали вірними помічниками людини. Прометей навчив смертних лікуватися цілющим зіллям, знаходити шлях по зірках і лету птахів, навчив добувати із землі мідь, золото й срібло та користуватися щедрими дарами природи.
А Зевс і далі не зважав на людей. Зате його сини й дочки — молоді боги, що безжурно жили на Олімпі, — зацікавилися тими дрібними істотами, які сновигали десь далеко внизу, на землі. Знічев’я безсмертні навіть узялися допомагати людям, навчати ремесел і хліборобства, але за те зажадали від них великої шани і багатих дарів.
Щоб скласти таку угоду, якось зібралися обидві сторони. Від богів виступав Зевс, від людей — титан Прометей, хоч сам був безсмертний. Він побоювався, що люди не зможуть протистояти богам, і поспішив їм на поміч.
Прометей так уболівав за долю смертних людей, що вдався навіть до хитрощів. Коли привели жертовного бика, він сам зарізав його і поділив тушу на дві частини. До більшої купи поскладав самі кістки, але прикрив їх гарним, лискучим жиром, а меншу, де було смачне м’ясо, Прометей загорнув у брудну бичачу шкуру, ще й поклав зверху гидкі тельбухи.
— Батьку наш Зевсе, вибери собі яку хочеш частину, — лукаво запросив Прометей. — Те, що ти вибереш, люди надалі віддаватимуть безсмертним богам.
Як Прометей і сподівався, Зевс узяв собі купу, більшу і кращу на вигляд. Відтоді смертні їли м’ясо, а кістки спалювати на шану безсмертним.
Розлютився Зевс, збагнувши, що Прометей обдурив його заради смертних нікчем. Страшно загримів він з темно- хмарного Олімпу і жбурнув на землю вогненні стріли-блискавки.
А потім надумав кару, аби дошкулити Прометеєві: він відмовив смертним у тому, що було їм доконче потрібне, у життєдайнім вогні.
— Хай їдять м’ясо, але сире! — гримів люто Зевс.
Люди не варили їжі, не світили в домівках, не грілися біля багаття, і було те життя без вогню злиденним животінням.
Прометею стало шкода людей, і він порушив заборону Зевса. Якось він перестрів дочку Зевса – Афіну Палладу ( богиню мудрості, науки, мирної праці й переможної війни. ) Афіна завжди була прихильна до титана, тож він і попросив її відчинити йому потай двері чорного ходу, що вів до Зевсового палацу, — адже Прометей вже не міг вільно з’являтися на Олімп. Афіна Паллада так і зробила, гадаючи, що Прометеєві цікаво поглянути на новий витвір бога вогню та ковальства Гефеста – на людей із щирого золота, що, наче живі, слугували богам. Гефест кував блискавки для Зевса, будував палаци на Олімпі.
А Прометей, опинившись у Зевсовій оселі, мерщій узяв із божественного вогнища невеличку іскру, сховав її у порожній очеретині та й приніс людям на землю.
Відтоді засяяли, заяскріли веселі вогнища на землі. Навколо них люди збиралися родинами, смажили м’ясо, грілися, танцювали. Люди жили тепер веселіше, дружніше, і з того щиро радів титан Прометей. Він навчив їх приборкувати вогонь, виплавляти мідь, кувати зброю, і люди стали дужчі, сміливіші, вони вже не схилялися покірно перед своєю долею. Завдяки Прометеєві вони навчилися думати і тоді, мабуть, уперше відчули себе людьми
Та чорним, грозовим буревієм насувався на відважного титана страшний гнів всевладного Зевса. Ніхто у світі ще не порушував так зухвало його заборони, ніхто не насмілювався повставати проти нього, батька всіх безсмертних і смертних.
Розлючений Зевс наказав закувати титана Прометея в кайдани і припнути на самому краї стрімкої скелі, щоб відступник висів там довгі століття. Таку кару надумав Зевс останньому з роду титанів, що насмілився змагатися з ним і боронити слабосильних, нікчемних людей.
Виканати це завдання Зевс доручив своєму кульгавому сину Гефесту, неперевершеному митцеві й ковалю. А в помічники йому дав двох своїх вірних слуг — Силу і Владу, суворих, безжальних, жорстоких. Прикро було Гефестові коритися Зевсовій волі, бо він щиро шанував Прометея, але не послухатись рідного батька не міг.
Туди, де кінчається пустельна країна диких скіфів і велично здіймаються до неба скелі Кавказу, Сила і Влада привели непокірного титана, а за ними шкутильгав бог Гефест.
Він був кульгавий з дитинства, бо колись розгнівався на нього Зевс і, схопивши малого за ногу, швиргонув геть з Олімпу. Довго летів Гефест, цілий день, а надвечір упав на скелястий острів Лемнос і відтоді став шкутильгати. Відтоді ж навіки оселився в його серні страх перед Зевсом. Той страх примусив його і тепер скоритися могутньому батькові. Знову тяжко зітхає Гефест і здіймає величезний молот, щоб прикувати Прометея до стрімкої кручі.
— Бий молотом дужче, дужче! — суворо наказує Влада. — Щоб Прометей не зміг у путах і поворухнутися. Та не зітхай, не стогни, він же Зевсів ворог, злочинець.
— Яке огидне моє ремесло! — розпачливо вигукує Гефест. — Хай би хто інший ним володів, тоді я не мусив би приковувати друга до скель. О Прометею, сину великої Феміди! Я сам плачу з твоєї тяжкої муки — та мушу коритись невблаганному Зевсові.
Знову і знову стукає молот, від нього йде стоголоса луна, і здається, то стогнуть похмурі Кавказькі гори. Нарешті титана прикуто.
— От і добре! — озивається Влада. — До цієї скелі люди не дістануться, хоч би як хотіли допомогти своєму благодійникові.
— Ніхто йому тепер не допоможе,— скрушно мовить Гефест, — невблаганне-бо серце в сина Кроноса. Яку жорстоку кару він вигадав! Очам нестерпно дивитися на Прометея.
— Остерігайся, щоб за такі слова Зевс не покарав і тебе, — похмуро каже Влада і квапить Гефеста. — Годі вболівати за тим зухвальцем, ходімо звідси. А ти, Прометею, можеш тепер ремствувати проти Зевса та дбати про жалюгідних смертних людей.
Ані слова не сказав гордий богоборець. Навіть не дивиться, як ідуть геть Сила і Влада, кремезні, наче витесані з каменю, а за ними шкутильгає ще дужче Гефест. Тільки коли вони зникли за горами і навколо залягла мертва тиша, Прометей застогнав і голосно крикнув:
— О божественний ефіре! О мати-земле і сонце ясне, всевидюще! О бистрокрилі вітри, хвилі невтомного моря! Погляньте, як покарав мене Зевс за те, що я був прихильний до смертних і приніс їм вогонь. Я знав, що Зевс мене покарає. Страшні мої муки, та я не зрікаюся свого вчинку!
Замовк Прометей, а навколо зашелестіло, задзвеніло в повітрі, наче від помахів легких пташиних крил. То прилетіли на великій крилатій колісниці ніжні жалісливі океаніди (дочки Океана), що в своїх далеких підводних печерах почули брязкіт кайданів Прометея. Той брязкіт пройняв їх серця пекучим болем, затьмарив ясні очі сльозами, і вони мерщій прилетіли, щоб хоч добрим словом полегшити муки свого любого родича.
За океанідами поспішав на крилатому коні сам старий сивий Океан ( титан, найстарший син Урана й Геї. Давні греки уявляли його величезною рікою, що звідусіль оточує землю). Ввін наблизився до Прометея і мовив:
— Іанетів сину! Нікого у світі я так не шаную, як тебе. І я прилетів від краю землі сюди, до її іншого краю, щоб ти послухав моєї поради: вгамуй своє горде серце, поступися перед дужчим. Адже ти добре знаєш: світом керує суворий самовладний бог. Не змагайся з ним! А я спробую випросити в нього для тебе швидке визволення.
— Не турбуйся про мене, Океане, — відказав Прометей, — і не труди себе марно: невблаганний-бо Зевс. Згадай, як він тяжко покарав мого рідного брата Атланта, зваливши йому на плечі все небесне склепіння. Згадай, як приборкав Зевс стоголового Тіфона, що повстав був проти всіх богів, а тепер лежить, придавлений горою, і так важко йому, що аж полум’ям дихає. Остерігайся ти Зевса, він лихопомний, жорстокий, тож не здумай просити за мене. Я стерплю своє покарання.
Полетів назад засмучений Океан, а юні океаніди залишилися. Ламаючи свої ніжні й білі, як морська піна, руки, вони гірко плакали, і разом з ними плакали всі смертні люди. Застогнала мати-земля, завирувало священне море, заплакали чистими сльозами джерела й річки, і навіть чорний Аїд задвигтів…
Якось до Кавказьких гір заблукала нещасна Іо, біла телиця. Колись вона була смертною дівчиною, аргоська царівна, така гарна, що в неї закохався сам Зевс. Та за якийсь час вона теж стала жертвою всевладного бога.
Обернена на сніжно-білу телицю, вона тікала світ за очі від ґедзя, якого наслала на неї заздрісна Гера.
Отак, тікаючи від ґедзя, майже збожеволівши від болю, Іо опинилася серед Кавказьких гір і опинилася біля скелі, де був прикутий Прометей.
Хоч титан сам тяжко страждав, та його схвилювала доля нещасної дівчини, що стала жертвою жорстоких богів. Він чув про неї ще від своєї матері, віщої Феміди, і знав, що попереду в Іо ще багато поневірянь і мук.
— О, як ти, бідна, стогнеш! — співчутливо мовив Прометей. — Я нічим не можу тобі допомогти, бо сам я не вільний. Але знай: тебе, смертну, чекає безсмертна слава, навіть море на згадку про тебе назвуть Іонічним. А Епаф, твій син від Зевса, започаткує великий рід, що дасть могутніх героїв. Найславетніший з-поміж них, твій далекий нащадок Геракл (син Зевса і смертної жінки Алкмеки втілення сили, мужності, відваги), прийде сюди і, нарешті, визволить мене. Знай і те, що всемогутній бог, через якого ми обоє страждаємо, незабаром може втратити свою владу.
— Зевс утратить владу? Хіба не можливо?
— Можливо, і він сам квапить той час.
— А як це станеться?
Але Прометей не міг розкрити таємниці, яку знав. Колись, добуваючи для смертних руду в довгій глибокій печері, Прометей так утомився, що ліг просто долі спочити і міцно заснув. Прокинувся він серед глухої ночі, було темно і тихо. Раптом його здивували якісь ледь чутні звуки. Він прислухався і почув тонесенькі старечі голоси, що протягло співали довгу тихомовну пісню про майбутнє людей і богів. То співали Мойри, богині невблаганної Долі.
Ось тоді Прометей і дізнався, що Зевса чекає загибель, бо він схоче одружитися з богинею Фетідою, найвродливішою дочкою морського бога Нерея (добрий і справедливий дід, втілення спокійного моря). А синові Фетіди судилося стати дужчим за батька, хоч би хто він був — чи смертний герой, а чи безсмертний бог. Тож Зевса чекає та сама доля, якої через нього зазнав колись його рідний батько Кронос, і справдиться тоді батькове лиховісне прокляття. Прометей не міг розповісти це Іо, він тільки запевнив нещасну, що Зевсова влада не вічна, але бідна телиця вже нічого не чула. Знову налетів на неї ґедзь, люто вжалив, і вона, наче божевільна, побігла світ за очі. Ще довго здаля долинали її болісні зойки і терзали титанові серце.
— Хай Зевс безжурно живе на Олімпі! — гнівно вигукнув Прометей. — Хай тішиться своїми громами та сипле вогненні блискавки. Але настане день, коли справдиться прокляття його батька Кроноса!
Ці сміливі слова почув зі своєї височини Зевс Громовержець. Он як! Покараний Прометей не тільки не скорився, а навіть погрожує йому, всевишньому владареві! Збентежений Зевс послав до титана Гермеса дізнатися, на яку таємницю натякає зухвалець і що чекає Зевса в майбутньому.
Гермес узув свої сандалі з маленькими золотими крильцятами і невдовзі опинився біля скелі.
— Слухай мене, Прометею, — владно мовив Гермес. — Батько всіх безсмертних і смертних хоче довідатись, що означають твої слова.
— Яка зарозуміла мова в цього прислужника богів! — вигукнув Прометей. — Хай Зевс не сподівається зробити і з мене такого прислужника. Я не проміняю свої страшні муки на ганебне рабство.
— Я не раб, а бог і вісник богів.
— Ненавиджу я всіх богів. А ти, Гермесе, маєш розум, наче в хлопчиська, коли гадаєш щось від мене дізнатися. І Зевс не дізнається, поки не звільнить мене від кайданів.
— А ти не боїшся, що Зевс розгнівиться ще дужче?
— Хай шаленіє, хай гримить з гніву і спалює скелі пекучим вогнем чи засипає крижаним снігом — все одно він не вирве з моїх вуст жодного слова.
Зненацька розлігся оглушливий грім, задвигтіла земля, захиталися скелі, сліпучо-вогненні блискавки розкраяли небо. Знявся рвучкий вітер, море збурилося і помчало на берег. Небо, море, земля наче злилися в одно, все гуркотіло, стогнало, ревло. Усі підвладні йому стихії Зевс кинув на прикутого Прометея, але той і не думав коритися. Тоді Громовержець звергнув скелю разом із непереможним титаном у чорну безодню.
Та Прометей був безсмертний. Збігли тисячоліття, багато людських поколінь одне за одним пройшли по землі, і тоді Зевс знову підняв із безодні титана, сподіваючись дізнатися про свою долю. Але нескорений Прометей мовчав, і батько всіх безсмертних і смертних вигадав йому ще тяжчу кару: знову висів Прометей, прикутий до кавказької скелі, нестерпно палило його сонце, сікли дощі, шарпали люті вітри, і щодня прилітав туди величезний Зевсів орел, гострими пазурами розривав титанові груди та дзьобав йому печінку. За ніч кривава рана загоювалася, але наступного дня знову прилітав орел і знову люто шматував могутнє тіло Прометея.
Ці страшні муки тривали тисячоліття, але ніщо не могло здолати титана. Жодного разу не попросив він пощади в Зевса, не зрікся своєї приязні до смертних. Сам Громовержець уже хотів помиритися з ним, бо й досі не знав тієї таємниці про себе. Із Зевсової волі пішла до свого сина богиня Феміда. Гірко плачучи, просила вона Прометея помиритися із Зевсом, і материнське горе, страшніше за всі муки, розчулило непохитного титана — він розкрив свою таємницю.
Почувши віщі слова, схаменувся Зевс, бо справді намірявся взяти морську богиню Фетіду собі за дружину. Тепер він звелів якнайшвидше віддати Фетіду за смертного, щоб її син не став загрозою ні йому, ні іншим безсмертним богам.
Незабаром Фетіду віддали за Пелея, славного аргонавта, — разом з іншими героями він їздив до Колхіди по золоте руно. На весілля Пелея і Фетіди зійшлися всі боги, і навіть вони не пам’ятали такого пишного свята. А син Пелея і Фетіди — славетний Ахіллес — справді перевершив мужністю і силою свого батька і став найбільшим героєм Троянської війни.
У подяку за засторогу Зевс послав найславетнішого з-поміж грецьких героїв, далекого нащадка Іо — Геракла — звільнити титана. Багато земель уже обійшов Геракл, уславивши себе неймовірними подвигами, і от опинився серед Кавказьких гір. Довго шукав він скелю із прикутим Прометеєм, аж нарешті побачив, як угорі шугонув величезний орел, почув стогони нелюдського болю і поспішив на ті страдницькі зойки.
Незабаром Геракл був уже біля скелі, де висів прикутий титан і кровожерний орел рвав пазурами йому тіло. Підняв Геракл свій чималий лук і щосили напнув тятиву. Дзвінко заспівала стріла, вп’ялася в орла, і той упав мертвий додолу. Тоді Геракл виліз на скелю і дужими руками розірвав Прометеєві пута. Титан нарешті випростав могутнє тіло. Тільки одне залізне кільце зосталося на руці в Прометея, і в ньому застряг камінчик зі скелі.
Прометей став вільний, а смертні люди, заради яких він прийняв страшні муки, носять відтоді на згадку про нього металеві каблучки й персні з коштовними камінцями. Так каже легенда, але чи це правда, ніхто не знає.
Головні герої:
* Кронос (рим. Сатурн) – найстарший з титанів, що відібрав владу в свого батька Урана.
* Tартар – безодня в підземному царстві, де перебувають приречені на посмертні муки.
* Олімп – гора на півночі фессалії, яку давні греки вважали за місце перебування Зевса та інших богів.
* Афіна Паллада (рим. Мінерва) – одна з найголовніших богинь грецької міфології, улюблена дочка Зевса, народилася з його голови. Богиня мудрості, науки, мирної праці й переможної війни. Греки зображували Афіну Палладу величною жінкою у військовому вбранні, зі щитом, списом, у шоломі.
* Гефест (рим. Вулкан) – бог вогню та ковальства, син Зевса й Гери. У суперечках батьків завжди підтримував матір, за що розлючений Зевс скинув його з Олімпу. Гефест упав на скелястий острів Лемнос і відтоді став шкутильгати. Єдиний із богів, що не цурався фізичної праці: кував блискавки для Зевса, будував палаци на Олімпі тощо.
* Океан – титан, найстарший син Урана й Геї. Давні греки уявляли його величезною рікою, що звідусіль оточує землю. Звідти начебто витікають усі річки й джерела, сходять місяць і зорі.
* Ід – дочка царя Аргосу Інаха; яку покохав Зевс, а ревнива Гера обернула на корову. Від Іо почався великий рід, до якого належали видатні герої: Персей, Геракл і Тесей. Давні греки вважали, що Іонічне море названо на честь Іо, проте назва моря походить від грецького племені іонян.
* Мойри (рим. парки) – богині людської долі, дочки Зевса й богині Феміди.
* Фетіда – німфа, дочка морського бога Нерея й Доріди, дружина Пелея, мати Ахіллеса.
* Нерей – морський бог, підвладний Посейдонові, добрий, справедливий дід, втілення спокійного моря.
* Геракл (рим. Геркулес) – син Зевса і смертної жінки Алкмени. Втілення сили, мужності, відваги, всіх найкращих рис грецького народу. Уславився своїми неймовірними подвигами. Після смерті Геракла Зевс узяв його на Олімп, зробивши безсмертним, і одружив з Герою, богинею вічної молодості.
