Олесь Гончар “На косі” скорочено

Переказ новели Олеся Гончара «На косі» допоможе згадати головні події твору скорочено.

Олесь Гончар “На косі” скорочено читати

Ольга після закінчення біологічного факультету відправилас працювати на віддаленій морській косі. Це майже безлюдний і заповідний край із чистими пісками, сильними вітрами, морем та величезною кількістю птахів. Тут панують спокій, свобода і гармонія природи.

Ольга займається кільцюванням птахів. Вона обережно ловить їх, надягає на ніжки легкі алюмінієві кільця й відпускає. Ця праця приносить їй душевну рівновагу. Колись, навчаючись у місті, дівчина мріяла втекти від шуму, метушні, напруження та особистих переживань. Тепер її мрія здійснилася: замість міської метушні вона має тишу, простір і відчуття свободи.

Щоранку Ольга зустрічає схід сонця, займається фізичними вправами біля моря й спостерігає за птахами. Особливе захоплення викликають у неї лебеді. Вони живуть неподалік, не бояться людей і спокійно літають над заповідником. Для Ольги це символ чистоти та гармонії природи.

На косі працює Михайло Іванович зі своєю дружиною Парасковією Федорівною. Вони охороняють заповідник і добре знають місцеву природу та птахів. Михайло Іванович небагатослівний і не дуже любить вести офіційні записи, хоча за посадою повинен щодня фіксувати життя заповідника. Проте він чудово знається на птахах і може навіть не підводячи голови визначити, який саме птах пролітає над ним.

Одного разу Ольга допомагала Михайлу Івановичу складати сіно. Раптом вона відчула наближення птахів і побачила величезну зграю лебедів. Вони летіли зовсім низько, просто над скиртою. Ольга була вражена їхньою красою: величезні білі крила майже торкалися її. Лебеді не боялися людей і спокійно полетіли далі до лиманів.

Ольга цілий день перебувала під враженням цього видовища й захоплено розповідала іншим про лебединий політ. Вона дивувалася через те, що Михайло Іванович особливо навіть не дивився на цих птахів.  Але чоловік запевнив, що бачив лебедів і навіть устиг їх полічити. Ольга цього не зробила, бо була настільки захоплена красою птахів, що забула про все інше.

Життя на косі відкриває Ользі особливий світ, де людина відчуває себе частиною природи. Тут можуть пролітати не лише лебеді, а й далекі перелітні птахи, навіть рожеві фламінго. Учорашня студентка поступово розуміє, наскільки прекрасною і неповторною є ця заповідна земля.

Одного дня на косу приїхав агроном із сусіднього радгоспу. Він був схожий на ковбоя: сидів верхи на кобилі, носив великий сомбреро і мав руду щетину. Ольга розповіла йому про лебедів, але агроном поставився до цього байдуже, бо вже бачив їх над трибунами в райцентрі. Насправді його більше цікавило заповідне сіно. Він розпитував Михайла Івановича, коли його розподілятимуть, і навіть жартома обіцяв могорич за цілу скирту. На прощання пригрозив, що без сіна радгосп не даватиме води.

На косі не було колодязя, тому Михайло Іванович мусив їздити по воду до радгоспного артезіана. Одного разу разом із ним поїхала й Ольга, якій потрібно було на пошту. Повертаючись, дівчина була засмучена, бо листів чи новин, на які вона чекала, не отримала.

Дорогою вони зустріли вершника. Його поява одразу привернула увагу Ольги. Чоловік мав мужню зовнішність, був засмаглий, обвітрений, із гордим профілем і впевненою усмішкою. Він нагадував Ользі героя з давніх часів. Вершник виявився новим єгерем, якого призначили працювати в мисливському господарстві на Байрачому мисі.

Єгер пригостив Михайла Івановича цигарками, а Ользі жартома сказав бути обережнішою, коли вона гуляє біля моря. Він натякнув, що за нею можуть спостерігати здалеку. Ця зустріч сильно вразила дівчину, і образ єгеря надовго залишився в її думках.

Увечері Ольга пішла до моря. Ніч була ясна, залита місячним світлом, і все навколо здавалося чарівним та незвичайним. Дівчина згадувала єгеря і його слова, через що особливо гостро відчувала атмосферу самотньої коси.

Через кілька днів на косу приїхали керівники різних господарств, адже всі хотіли отримати заповідне сіно. Приїхало одразу кілька автомобілів. Гості купалися в морі, обідали й постійно сперечалися про сіно, худобу та зимівлю. Ольга спочатку дивувалася їхньому практичному ставленню до життя, але згодом зрозуміла, що для цих людей сіно та худоба — не дрібниці. Від них залежить добробут господарств, сімей і самих людей.

Ольга навіть замислилася, чи не стане колись і сама такою, щоб перестати помічати красу природи. Вона боялася, що одного дня лебеді літатимуть над головою, а вона буде зайнята лише роботою.

Серед гостей був Танцюра — чоловік, від якого залежав розподіл сіна. Він був уже сивий, похмурий і мав важкий протез. За обідом Танцюра зацікавився Ольгою, розпитував її про столицю та навчання. Дізнавшись, що дівчину несподівано направили працювати на косу, він сказав, що життя саме тут може загартувати її характер.

Дружина Михайла Івановича співчувала Ользі, бо вважала, що дівчину несправедливо заслали так далеко. Вона розповідала, наскільки важким буває життя на косі взимку: шторми, холод, море, самотність і постійна тривога за чоловіка, який виходить у море.

Однак Ольга майже не слухала розмови про своє життя. Її думки постійно поверталися до єгеря. Вона чекала його появи й дивувалася, чому його досі немає серед гостей. Танцюра ніби здогадався про її думки й наказав покликати єгеря.

Після обіду всі знову купалися, а потім вирушили вздовж берега коси. Під час прогулянки суперечки про сіно припинилися. Люди милувалися морем і природою, відчуваючи свободу та красу цього місця. Попереду йшов Танцюра, упевнено ступаючи своїм протезом по піску. Усі дивилися вдалину, туди, де мав стояти морський маяк. Через серпанок його не було видно, але люди все одно сподівалися побачити білу вежу на обрії.

На косі було багато дикого птаства. У повітрі лунали пташині крики, на воді відпочивали цілі зграї, а серед трави жовтіли маленькі пташенята. Лебеді цього разу були далеко в морі, тому за ними спостерігали в бінокль.

Коли люди заглибилися в косу, їх наздогнали Ольжин начальник і новий єгер. Ольга здивувалася, побачивши в руках єгеря мисливську рушницю. Начальник пояснив, що в заповіднику, крім корисних тварин, є й хижаки. Однак дівчина відчула, що рушниця призначена не для захисту.

Єгер почав догоджати Танцюрі, пропонуючи йому постріляти. Його улесливість неприємно вразила Ольгу. Вона зрозуміла, що єгер зовсім не такий незалежний і мужній, яким уявляла його після першої зустрічі. Тепер він здавався їй підлабузником, який намагається сподобатися впливовій людині.

Танцюра взяв рушницю, і Ольга залишилася сама. Вона з тривогою думала, чи пролунає постріл. Їй здавалося, що від цього пострілу залежить набагато більше, ніж життя одного птаха. Для неї це стало питанням людської совісті, моральності та здатності переступати межу між добром і злом.

Невдовзі пролунав постріл. Увечері Танцюра повернувся з мертвим лебедем. Він жартома запропонував його Парасковії Федорівні на вечерю, але жінка відмовилася, назвавши лебедя священним птахом. Не захотіли брати його й інші. Навіть агроном та кандидат наук знайшли виправдання, щоб відмовитися. Лише єгер продовжував догоджати Танцюрі й радив забрати здобич додому.

Ольга була обурена поведінкою єгеря. Вона зрозуміла, що її захоплення ним було помилковим. Танцюра поклав убитого лебедя до машини, а зверху кинув рушницю.

Перед від’їздом Танцюра підійшов до Ольги й запитав, чи засуджує вона його. Дівчина прямо сказала, що не розуміє, чому він вважає себе вправі порушувати закон і робити те, що заборонено іншим. Вона звинуватила його в цинізмі та виправданні браконьєрства.

Танцюра у відповідь почав виправдовуватися важким життям. Він розповідав, як багато працює, як люди на таких роботах виснажуються, хворіють і рано помирають. Але Ольгу це не переконало. Для неї вбивство лебедя залишалося порушенням того, що вона вважала святим.

Уночі Ольга довго ходила косою. Вона думала про людську душу, про межу між добром і злом і про те, чому людина іноді так легко переступає цю межу. Побачене змусило її замислитися над тим, які сили добра і зла можуть приховуватися в кожній людині.

Через два тижні Танцюра знову приїхав на косу. Він розповідав, що навіть дружина не захотіла прийняти його здобич і назвала лебедя священним птахом. Танцюра змушений був віддати його своєму помічникові. Тепер він запевняв усіх, що випадково застрелив лебедя і більше не буде полювати.

Люди слухали його мовчки й похмуро. Важко було зрозуміти, чи повірили вони його словам. Але для Ольги ця історія стала важливим уроком: справжня людяність проявляється в тому, чи здатна людина зупинитися перед забороненою межею і не зрадити свої моральні принципи.

Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований переказ належать сайту dovidka.biz.ua.