Петро Яценко “Нечуй. Немов. Небач” скорочено читати варто, щоб згадати сюжет фантастичного твору.
“Нечуй. Немов. Небач” скорочено читати
Розділ 1. Механічне серце
4 листопада 1861 року Львів зустрічає перший потяг. Місто виглядає як дивовижний механічний всесвіт: у небі ширяють дирижаблі, вулицями їздять електричні та парові екіпажі, а ветерани воєн замість втрачених кінцівок мають латунні протези. У готелі «Жорж» зустрічаються троє таємничих осіб — пани зі Сходу, Заходу та Півночі. Їхня суперечка про владу над світом переростає у криваву бійку, Усі троє стікають кров’ю, констатуючи, що переможця знову немає.
За цією сценою з неба спостерігає таємничий шуліка. Життя міста триває. Проте за фасадом звичайного життя ховається механічна холодність — навіть під білою рукавичкою тендітної панянки, якій кавалер намагається поцілувати руку, виявляється холодний метал.
1844, Київська губернія. Тим часом у минулому, під Корсунем, зупиняється чумацька валка. Серед звичайних селян виділяється Охрім. Він доглядає за волом, у якого під шкірою замість плоті приховано складний годинниковий механізм із шестірнями. Виявляється, що навіть воли у цьому світі частково механізовані для полегшення праці. Охрім планує заїхати до Стеблева до старого священика, щоб той «підправив» машину.
У Стеблеві живе сім’я священика отця Симеона. Пан Головінський, місцевий землевласник, лютує через те, що священик навчає селянських дітей грамоті, і забирає учнів на свою мануфактуру. Син Симеона, малий Іван, росте в атмосфері суперечностей: батько проповідує, що пара і машини — це божа благодать, яка звільнить людей від важкої праці; а сам Іван боїться машин, бо вони забирають його друзів на мануфактури пана Головінського.
Іван запитує батька, чи можна створити «чесну машину», яка б робила все справедливим. Батько відмахується від хлопця, називаючи його бевзем, і наказує спершу вивчити арифметику.
Ображений Іван вранці краде інструменти діда Стеха. Хлопець прибиває ненависний підручник з арифметики цвяхима до дерева і шматує його обценьками, уявляючи, що піддає книгу тортурам, наче царі-язичники християнських мучеників.
1860, Київ. У Києві генерал-губернатор Аннєнков у розмові з цензором Беленбеєвим висловлює огиду до «хохломанів» та їхніх думок. Він демонструє жахливу деталь: у його власних грудях за золотими дверцятами з гербом цокотять шестірні. Це — «російський дух», механізм вірності, який імперія купує в Німеччині, щоб вмонтовувати своїм підданим і навіть ворогам, роблячи їх частиною державної машини.
У Львові ж, у підвалі на площі Ринок, дрібні торговці грають у карти під пісню про механічні ноги, і обговорюють, де б купити собі зайві пальці для загребання грошей.
1844, Стеблів Малий Іван Левицький (майбутній Нечуй-Левицький) за наказом батька-священика переписує народні пісні для Пантелеймона Куліша.
До Стеблева на свято прибуває цадик Нахман із Меджибожа. Головною подією дня стає демонстрація парової машини, запряженої в плуг, яку сконструювали Симеон та Стех. Спочатку машина вражає натовп, але згодом виходить з-під контролю: вона розганяється, ламає тин і падає в річку Рось, продовжуючи пливти за течією.
Після невдачі Іван викидає деталь механізму в воду. До нього підходить ребе Нахман і показує справжнє диво — механічну мідну бджолу з рубіновими очима, яка літає, мов справжня. Ребе пропонує обміняти її на живого коника, але Іван відмовляється,бо боїться зламати таку дорогу річ. Ребе хвалить хлопця за розум, називаючи його «малим засранцем із клепкою в голові».
1848, Богуслав. Іван уже підліток, він навчається в бурсі. Вночі він розповідає друзям казку про французького короля, який створив гігантського механічного чоловіка, щоб придушити повстання. Але народ, озброєний лише камінням та косами, розбив машину на тисячі гвинтиків і повалив Бастилію. Розповідь перериває гучний бій масивного годинника, який починає трусити ліжка, буквально викидаючи учнів зі сну.
У бурсі ж панує сувора дисципліна. Вчителі карають учнів різками за найменшу провину, особливо за використання «малоросійських» (українських) слів. Григорій Сольський тиждень носить на шиї важку чорну дошку («нотатку») за слово «радо» замість російського «радостно».
Однієї ночі бурсаки бачать страшну істину про свого інспектора Стахова: у нього механічні залізні ноги. Охоплений люттю й перегаром, Стахов розганяє дітей, гатячи дрючком по деревах. Іван, приголомшений побаченим, падає на сніг, а Стахов, піднявши хлопця, б’є його в груди, повертаючи до суворої реальності.
У 1859 році в Києві семінарист Іван Левицький дізнається від лікаря, що має небезпечну хворобу серця, через яку може раптово померти. Єдиний шанс урятуватися — операція з установлення механізму, що підтримуватиме роботу серця. Іван боїться такого втручання, але розуміє, що інакше не виживе.
Вийшовши до госпітального парку, він зустрічає свого друга Григорія та його сестру Надію. Між Іваном і Надією виникає тепле почуття: вони гуляють, жартують і навіть цілуються. Ця зустріч додає Іванові радості, але водночас підсилює внутрішній конфлікт — бажання жити повноцінно й страх перед майбутньою операцією.
Згодом Іван повертається до рідного Стеблева. Батько підтримує рішення сина лікуватися, переконуючи, що душа не зникне навіть із механізмом у тілі. Перед від’їздом дід віддає Іванові подарунок від покійного ребе Нахмана — ту саму механічну бджолу, яка через 15 років знову оживає в руках Івана.
Повернувшись до Києва, Іван готується до операції. Під наркозом Іванові з’являються ті самі троє панів із львівського готелю (чоловіки з Півночі, Сходу та Заходу). Вони пропонують угоду – віддати своє серце в обмін на його збереження, замінивши його механізмом. Іван відмовляється, бажаючи залишитися собою, але незнайомці натякають, що вибору в нього немає.
Після операції Іван прокидається в лікарні. Лікар повідомляє, що його справжнє серце замінили механічним. Іван шокований, бо більше не відчуває биття серця. Щоб повернути відчуття життя, лікар радить йому шукати ритм у музиці та творчості.
Водночас у1861 році Львовом їдуть троє панів. У саквояжі пана із Заходу ритмічно б’ється живе серце Івана Левицького, у якому тепер оселилися таємничі «лилика» (опирі). Іван залишився жити, але його справжня сутність опинилася в руках темних сил прогресу.
Розділ ІI. Галицькі опирі
Іван Левицький навчається в Київській духовній академії. Після операції на серці він змушений заново вчитися відчувати ритм, займаючись музикою під наглядом викладача.
В духовній академії виникає конфлікт: професор заперечує існування української мови та літератури. Студент Теобало Гниверба стає на захист української культури й навіть влаштовує бійку з російськими студентами Іван рятує друга, огрівши молитовником студента-росіянина, що підкрадався з кастетом. У результаті «малоросів» карають трьома добами карцеру на хлібі та воді.
Григорій Сольський влаштовує Іванові зустріч зі своїм дядьком-графом, сподіваючись на благословення для стосунків Івана з Надійкою. Граф Сольський — старий вояка, який ненавидить будь-яку механіку після того, як британські парові танки розчавили його однополчан під Севастополем.
Обід проходить у напруженій тиші, а коли граф чує цокання механічного серця, то йде геть. Григорій пояснює Іванові, що тепер шансів на шлюб із Надійкою у нього немає. На прощання Надія передає Іванові своє фото.
Пізніше Іван відвідує ювеліра Лейбу, де дізнається про цінність незвичайної механічної речі — бджоли, яку йому подарували. Ювелір пропонує вигідну угоду, але Іван відмовляється продавати річ.
Після цього Іван прогулюється Києвом, милуючись технічним прогресом — дирижаблями, пароплавами та іншими машинами. Увечері на нього нападають собаки, але він відбувається лише пораненням. Удома йому допомагає друг Теобало, жартома підсумовуючи, що Івана «гризуть» усі — і люди, і тварини.
Після операції у 1862 році Іван повертається до рідного Стеблева. Він виснажує себе щоденними фізичними вправами: гирі, гантелі, косіння трави. Його серце замінене механізмом, який він заводить спеціальним ключем. Іван усвідомлює, що став «людиною-механізмом» і сумнівається, чи здатен тепер кохати, тому бере собі ім’я Нечуй. На знак нового початку він випускає на волю механічну бджолу Нахмана.
Іван заходить до майстерні діда Стеха, яка за роки перетворилася з кузні на лабораторію хімії, оптики та електроніки. Тепер вона нагадує театральну гримерку. Там він бачить дивовижну річ — майже живу механічну постать Тараса Шевченка, яку дід створює разом із родиною. Дідо Стех пояснює, що це замовлення Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова. Вони створюють механічну копію Кобзаря за посмертною маскою, щоб «оживити» національного пророка.
Іван просить діда змайструвати щось для захисту від агресивних псів, які раніше його покусали. Дід Стех вирішує питання радикально і вмонтовує у ручку звичайної парасолі револьвер. Дід жартує, що це допоможе не лише від собак, а й у разі серйознішої небезпеки.
У львівському підвалі шестеро гультяїв відчувають дивне тремтіння тіл. Один із них бачить віщий сон: їхні душі оселилися в серці «Господаря» (Івана), тож кожна його фізична вправа відгукується їм болем.
У 1868 році на околицях Львова пани зі Сходу, Заходу та Півночі грають, перекидаючи один одному савояж. Шуліка викрадає їхній саквояж і несе на Лису гору. Там сумка розбивається, і на траву випадає скляна судина з живим, пульсуючим серцем Івана Левицького. Його підбирає загадковий воїн, похмуро розглядаючи орган на світло.
У 1865 році в Києві в маєтку графа Сольського відбувається розкішний бал. Іван Нечуй-Левицький разом із Григорієм Сольським намагаються потрапити туди без запрошення. Спочатку розпорядник не хоче пускати Івана, але ситуацію рятує поява Надійки, яка представляє його як давнього друга родини.
Іван бачить, що Надійка вже заміжня за чиновником Арнольдом Дрогартом і має дітей, але між ними зберігаються почуття. Вони разом грають на фортепіано, а потім залишаються наодинці. Надійка зізнається, що щаслива в шлюбі, але сумує за минулим. Іван ділиться планами: він їде викладати до Польщі та мріє написати роман, де обов’язково згадає їхню історію. Після кількох годин щасливих танців Надійка прощається з Іваном назавжди — чоловік забирає її до Петербурга. Нечуй гірко зауважує, що навіть його механічне серце здатне на глибокий сум.
Після цього дія переноситься доЛьвова 1866 року. Перед від’їздом до Польщі Івана викрадають галицькі опирі й тягнуть у підвал на Ринку. Їх ватажок намагається знайти в нього пульс. Побачивши на грудях Івана механізм, їхній ватажок лютує. Виявляється, що ці опирі — «серцеві квартиранти». Вони віками ховали свої душі в людських серцях, щоб жити вічно. Проте тепер вони в розпачі: старе серце Івана викрадене «безсмертними гравцями», а в механізмі їм немає місця. Вони залишають Івана в себе, змушують пити, а потім повертають до готелю.
Іван повертається до Григорія в напівпритомному стані й розповідає про викрадення. Раптом він згадує, що не завів свій механізм, і падає. Григорій знаходить ключ і заводить його «серце», рятуючи друга. Згодом вони вирушають у подорож потягом до Варшави.
Тим часом у львівському підвалі десятки опирів зливаються у містичному гулі, від якого вибухають лампи, і все занурюється у темряву.
У 1866 році до Царського палацу в Києві прибуває чиновник Юзефович, тяжко поранений військовий, який пересувається на електричному візку. Його урочисто зустрічає губернатор Безак і вручає особливу нагороду — механічний «російський дух», створений майстрами Фаберже. Цей пристрій вставляють у груди Юзефовича замість попереднього, після чого він вигукує, що служитиме імператорові ще відданіше.
Під час прогулянки вони обговорюють галицьких опирів: імперії потрібна їх сила, щоб захопити Червону Русь (Галичину). Юзефович пояснює, що опирі зазвичай оселяють свої душі в серцях видатних людей (як-от Да Вінчі чи Міцкевич), бо там «цікавіше жити». Вони шукають, хто з сучасних малоросів чи поляків може бути таким «гніздом» для опирів. Один із агентів, посланих до них, зникає безвісти.
Невдовзі цей агент з’являється: він убиває вартового й добирається до Юзефовича, але помирає. На його спині випалено попередження від опирів: «Ніц не вийде, пане!».
У 1867 році у Львові «троє безсмертних панів» обговорюють серце Нечуя, яким опікується загадковий Темуджин. Раптом з’являється сам Темуджин на золотому троні. Він оголошує, що виграв гру, а отже — правил більше немає. Мечем він розрубує стіл, за яким сиділи пани, символізуючи початок відкритого протистояння.
Того ж року Іван Нечуй-Левицький починає вчителювати в жіночій гімназії в Польщі (в Седльці) під суворим наглядом начальниці пані Бенкендорф. Попри заборони, він потайки читає ученицям Шевченка, радіючи, що отримує від імперії гроші за поширення українського слова.
Під час прогулянки Іван та Григорій бачать ефектну вершницю — Наталію Громеку, доньку місцевого губернатора. Її вільні погляди та смілива постава вражають Нечуя.
Увечері Нечуй працює вдома над текстом, але до нього приходить начальниця, перевіряє його житло та залишає зошити для перевірки, суворо контролюючи його поведінку. Після її відходу він роздратовано наслідує її манери.
У 1868 році в Кракові Пантелеймон Куліш чекає на поїзд, але його портфель із важливим рукописом Нечуя викрадають. Він наздоганяє злодія й з’ясовує, що той — агент Археографічної комісії. Рукопис уже передано кур’єру й відправлено до Києва на дирижаблі «Катерина II». Куліш намагається наздогнати його, поспішаючи на поїзд, тоді як агент залишається ні з чим.
Розділ III. Немов
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
