“Нечуй. Немов. Небач” скорочено – Петро Яценко

1860, Київ. У Києві генерал-губернатор Аннєнков у розмові з цензором Беленбеєвим висловлює огиду до «хохломанів» та їхніх думок. Він демонструє жахливу деталь: у його власних грудях за золотими дверцятами з гербом цокотять шестірні. Це — «російський дух», механізм вірності, який імперія купує в Німеччині, щоб вмонтовувати своїм підданим і навіть ворогам, роблячи їх частиною державної машини.

У Львові ж, у підвалі на площі Ринок, дрібні торговці грають у карти під пісню про механічні ноги, і обговорюють, де б купити собі зайві пальці для загребання грошей.

1844, Стеблів Малий Іван Левицький (майбутній Нечуй-Левицький) за наказом батька-священика переписує народні пісні для Пантелеймона Куліша.

До Стеблева на свято прибуває цадик Нахман із Меджибожа. Головною подією дня стає демонстрація парової машини, запряженої в плуг, яку сконструювали Симеон та Стех. Спочатку машина вражає натовп, але згодом виходить з-під контролю: вона розганяється, ламає тин і падає в річку Рось, продовжуючи пливти за течією.

Після невдачі Іван викидає деталь механізму в воду. До нього підходить ребе Нахман і показує справжнє диво — механічну мідну бджолу з рубіновими очима, яка літає, мов справжня. Ребе пропонує обміняти її на живого коника, але Іван відмовляється,бо боїться зламати таку дорогу річ. Ребе хвалить хлопця за розум, називаючи його «малим засранцем із клепкою в голові».

1848, Богуслав. Іван уже підліток, він навчається в бурсі. Вночі він розповідає друзям казку про французького короля, який створив гігантського механічного чоловіка, щоб придушити повстання. Але народ, озброєний лише камінням та косами, розбив машину на тисячі гвинтиків і повалив Бастилію. Розповідь перериває гучний бій масивного годинника, який починає трусити ліжка, буквально викидаючи учнів зі сну.

У 1865 році в Києві в маєтку графа Сольського відбувається розкішний бал. Іван Нечуй-Левицький разом із Григорієм Сольським намагаються потрапити туди без запрошення. Спочатку розпорядник не хоче пускати Івана, але ситуацію рятує поява Надійки, яка представляє його як давнього друга родини.

Іван бачить, що Надійка вже заміжня за чиновником Арнольдом Дрогартом і має дітей, але між ними зберігаються почуття. Надійка зізнається, що щаслива в шлюбі, але сумує за минулим. Іван ділиться планами: він їде викладати до Польщі та мріє написати роман, у якому обов’язково згадає їхню історію. Після кількох годин щасливих танців Надійка прощається з Іваном назавжди — чоловік забирає її до Петербурга. Нечуй гірко зауважує, що навіть його механічне серце здатне на глибокий сум.

Після цього дія переноситься до Львова 1866 року. Перед від’їздом до Польщі Івана викрадають галицькі опирі й тягнуть у підвал на Ринку. Їх душі переселилися у серце Івана кілька років тому. Їх ватажок намагається знайти в нього пульс. Побачивши на грудях Івана механізм, їхній ватажок лютує. Виявляється, що ці опирі — «серцеві квартиранти». Вони віками ховали свої душі в людських серцях, щоб жити вічно. Проте тепер вони в розпачі: старе серце Івана викрадене «безсмертними гравцями», а в механізмі їм немає місця. Вони відпускають його.

Іван повертається до Григорія Сольський і згодом  вони вирушають у подорож потягом до Варшави.

У 1866 році до Царського палацу в Києві прибуває чиновник Юзефович, тяжко поранений військовий, який пересувається на електричному візку. Його урочисто зустрічає губернатор Безак і вручає особливу нагороду — механічний «російський дух», створений майстрами Фаберже. Цей пристрій вставляють у груди Юзефовича, після чого він вигукує, що служитиме імператорові ще відданіше.

Під час прогулянки вони обговорюють галицьких опирів: імперії потрібна їх сила, щоб захопити Червону Русь (Галичину).  Юзефович пояснює, що опирі зазвичай оселяють свої душі в серцях видатних людей (як-от Да Вінчі чи Міцкевич), бо там «цікавіше жити». Вони шукають, хто з сучасних малоросів чи поляків може бути таким «гніздом» для опирів. Один із агентів, посланих до них, зникає безвісти. Невдовзі цей агент повертається, але помирає діставшись до Юзефовича. На його спині випалено попередження від опирів: «Ніц не вийде, пане!».

У 1867 році у Львові «троє безсмертних панів» обговорюють серце Нечуя, яким опікується загадковий Темуджин. Раптом з’являється сам Темуджин на золотому троні. Він оголошує, що виграв гру, а отже — правил більше немає. Мечем він розрубує стіл, за яким сиділи пани, символізуючи початок відкритого протистояння.

Того ж року Іван Нечуй-Левицький починає вчителювати в жіночій гімназії в Польщі (в Седльці) під суворим наглядом начальниці пані Бенкендорф, яка постійно слідкує за його поведінкою. Попри заборони, він потайки читає ученицям Шевченка, радіючи, що отримує від імперії гроші за поширення українського слова.

Під час прогулянки Іван та Григорій бачать ефектну вершницю — Наталію Громеку, доньку місцевого губернатора. Її вільні погляди та смілива постава вражають Нечуя.

У 1868 році в КраковіПантелеймон Куліш чекає на поїзд, але його портфель із важливим рукописом Нечуя викрадають. Він наздоганяє злодія й з’ясовує, що той — агент Археографічної комісії. Рукопис уже передано кур’єру й відправлено до Києва на дирижаблі «Катерина II».

Розділ III. Немов

У 1867 році неподалік Седльця відбуваються нелегальні кінні перегони. Досвідчений гусар легко перемагає суперників, але йому кидає виклик молодий вершник на чорній кобилі Аврорі. Спершу здається, що новачок програє, проте зрештою тричі перемагає.

Згодом з’ясовується, що це була Наталія — донька губернатора. Вона зізнається, що її кінь механічний, саме тому він швидший за інших.

У 1868 році Темуджин передає Юзефовичу серце, у якому містяться душі опирів. Того ж року Іван Нечуй-Левицький у Варшаві зустрічається з Пантелеймоном Кулішем. Вони помічають стеження, але Куліш допомагає позбутися шпигуна й повідомляє, що рукопис «Микола Джеря» викрадено. Він радить Іванові відновити твір і обіцяє допомогу в публікації.

Під час осінньої прогулянки парком Іван Нечуй-Левицький зустрічає доньку губернатора, Наталію Громеку. Вона просить навчати її української мови й бере собі ім’я Немов. Між ними виникають близькі стосунки. Під час одного з побачень дівчина дізнається, що в Івана механічне серце, але це її не відштовхує.

Начальниця гімназії Бенкендорф намагається змусити Івана шпигувати в маєтку губернатора, але він відчуває до неї лише огиду.

Тим часом Наталія виступає на мітингу, відстоюючи права жінок і свободу вибору. Вона відстоює рівні права жінок, вимагаючи права на освіту та фінансову незалежність. Її підтримує батько — губернатор Громека. Паралельно триває підготовка до вистави «Наталка Полтавка», де Нечуй і Немов грають закоханих, і їхня гра захоплює публіку. Наталія зізнається Іванові в коханні, але наголошує, що не відмовиться від свободи.

Згодом до Нечуя приходить Юзефович. Він показує справжнє серце письменника, яке зберігає у банці, і пропонує угоду: Іван має поїхати до Львова, знайти опирів і забрати в них давню грамоту. В обмін він отримає своє серце назад. Юзефович залишає гроші й зникає.

Нечуй вимушено вирушає в подорож. У Відні він зустрічається з Кулішем. Куліш навчає Івана шпигунських хитрощів (плутати сліди, перевіряти «хвости») та розкриває справжню мету Юзефовича. Імперії потрібна Охоронна грамота Червоної Русі, яку колись король Данило віддав на зберігання опирям, бо ті живуть віками. Куліш застерігає: з опирями можна говорити лише влітку, бо в інший час вони «сплять». Він також сумнівається, що Юзефович здатний знищити душу, але попереджає, що голова Комісії готує заборону українського слова.

Прибувши до Львова, Нечуй намагається знайти зв’язкову харчівню «Два крейцери», але його пошуки заходять у глухий кут. Повернувшись до Седльця, Іван дізнається, що Наталія втекла до Парижа. Найгірше те, що вона поїхала не сама, а з другом Івана — Григорієм Сольським. У прощальному листі Немов пише, що їхні цілі надто різні, а свобода для неї — вища за кохання. Вона просить не шукати її.

Зломлений зрадою друга та коханої, Нечуй повертається додому. У стані афекту він намагається накласти на себе руки, але його спроба закінчується невдачею.