РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ВИКРИВАЄ АНТИУРЯДОВУ ЗМОВУ
Фікса увірвався до кабінету капітана Миколайчики без попередження.
А оскільки пан капітан якраз підрівнював пилочкою нігті, то йому стало страшенно незручно.
— Агенте 008, що ви собі дозволяєте? — почервонів він.
— Пане капітане, справа надзвичайної ваги, — Фіксі знову запаморочилося в голові, і він схопився за стіл.
— Я бачу, з вами не все гаразд, — Мико- лайчик вказав рукою на стілець.
— Пане капітане, на вашого найкращого агента вчинено замах, — Фікса з полегшенням сів і обтер спітніле чоло хустинкою. — У четвер, коли я вже все дослідив і збирався покидати зону спостереження, мене підло заманили в пастку і вчинили розправу.
Капітан із цікавістю почав слухати: аби обхитрувати Фіксу, треба бути вельми кмітливим.
– І скільки їх було? — запитав він, дістаючи з шафи розпочату коробку цукерок.
— Двоє. Але один із них… Один із них… — від хвилювання агентові аж сперло подих.
— Так хто був один із них? — капітан Миколайчик підсунув цукерки до Фікси. — Підсолодіться, голубчику!
Той кинув собі до рота відразу кілька трюфелів і почав шалено жувати.
— Один іж них — чемпіон Решпубліки ж бокшу, — прошамотів він набитим ротом. — Шебто жі штанги.
— Ви хочете сказати, що це той молодик, який переміг нашого Магдебуру? — пещена рука капітана теж потягнулася за цукеркою.
— Так, пане капітане, саме це я і хочу сказати, — обличчя агента розпливлося в посмішці.
— А що з вашими зубами? — раптом запитав Миколайчик.
— Не зрозумів, — стривожився Фікса.
— Гляньте, — Миколайчик подав йому маленьке люстерко, яке завжди носив у кишені.
— О, діво Маріє! — заволав на весь кабінет Фікса. У низці його рівних білих зубів тепер зяяли дві чорні дірки. — Він вибив мені два зуби! — заламував руки агент. — Як я тепер прийду до мами в гості? Вона мене приб’є!
Капітан Миколайчик дістав із шафи надпочату пляшку коньяку.
— Заспокойтеся, Фіксо, — почав наливати він у крихітні чарочки. — Ми представимо вас до урядової нагороди. Але спочатку розкажіть, що ви рознюхали.
— Отже, так, — агент 008 знову став втіленням професійності. — Доповідаю: на вокзалі діє злочинне угруповання, яке займається контрабандою в особливо великих розмірах. Крадуть цілими ешелонами. Ниточки, — тут Фікса підняв палець, — тягнуться аж догори.
– І дуже догори? — капітан Миколайчик показав очима на стелю.
— Дуже, — тихо видавив із себе Фікса.
Капітан Миколайчик розмірковував.
Якщо ниточки контрабанди ведуть так угору, то невідомо, куди вони заведуть.
А неприємностей не хотів ніхто, в тому числі й пан капітан, який вирізнявся вишуканістю і тактом. Може, зупинитися на нижчому рівні?
— А хто у банді оцей чемпіон? — задумано мовив він.
— Він очолює бойовиків, — з готовністю доповів Фікса.
– І багато у них бійців? — Миколайчик продовжував про щось розмірковувати.
— Багато, — Фікса нагнувся до капітана. — Ви просили довідатися про такого собі доктора Брякуса. Так-от, цей тип є їхнім шефом. Діють під прикриттям домашнього спортивного клубу. Вдома у Брякуса — штаб-квартира і навчальний центр штурмовиків. Не здивуюся, якщо там виявиться і склад зброї. Діяти треба негайно!
— Ну, це нам вирішувати, коли діяти, — з притиском зауважив Миколайчик. Була п’ятниця, а пан капітан вельми не любив розпочинати щось перед вихідними. Суботня гра у гольф — це святе.
— Почнемо операцію з понеділка, — прийняв він рішення, беручи чарку. — Обмежимося поки що бойовиками. За ваше здоров’я, голубчику!
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТІЙ, У ЯКОМУ ТРАПЛЯЮТЬСЯ НЕСПОДІВАНІ ПОВОРОТИ
Доктор Брякус усе обдумав. Він вибудував стратегію на наиближчии рік.
Якщо все розвиватиметься правильно, його справи впевнено підуть угору. Після перемоги Івана Сили Брякусом стали цікавитися впливові організації. В уяві він уже бачив розкішний будинок у центрі столиці з написом «Спортивний клуб доктора Брякуса». Ось тільки з Іваном треба домовитися, аби його не перехопили конкуренти.
Саме тому розмову зі своїм вихованцем він призначив на неділю. Аби бесіда проходила цілком невимушено, вирішив повезти його за місто — в який-небудь затишний ресторанчик.
Іван уперше їхав в автомобілі. Адже у горах головним транспортом служили коні. Брякус був веселий, сповнений енергії та оптимізму. Цікавився, як чемпіон провів вихідні. Чи вистачає йому грошей? (Тепер їх буде вдвічі більше). Чи вже знайшов друзів у столиці? Чи не має якихось проблем?
Хай не соромиться, говорить. Брякус усе зробить для свого улюбленця.
Після дощу дорога на сонці виблискувала і засліплювала очі Іванові.
Йому було приємно їхати з вітерцем по серпантину і слухати грандіозні плани Брякуса.
«Може, розповісти йому історію про агента поліції?» — думав Іван Сила, приглядаючись до наставника.
Той жваво жестикулював, повертав голову до нього, сміявся і навіть пропонував покерувати авто.
«Гаразд, розповім, коли приїдемо», — вирішив Іван.
І в цей момент щось трапилося. Брякус дико зойкнув, почав несамовито крутити кермо, та авто не слухалося. На швидкості воно мчало просто на скелю.
Іван заплющив очі й не встиг проказати: «Боже, поможи!», як сталося зіткнення. Останнє, що він пам’ятав, — це лобове скло, яке він розбиває головою.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ДОДАЮТЬСЯ НОВІ НЕПРИЄМНОСТІ
Іван насилу розплющив очі. Над ним схилилася медсестра, яка поправляла йому марлеву пов’язку.
— Док-тор Бря-кус, — самими губами пролепетав Сила.
— Ви маєте на увазі того другого? — сумно перепитала сестричка. — На жаль… — вона заперечливо похитала головою.
Іван заплющив очі. Крізь повіки пробилася сльоза і потекла по щоці. Медсестра, зрозумівши ситуацію, залишила покаліченого на самоті.
Перед очима Івана поставали різні спогади, пов’язані з тренером. Ось він простягає візитку після вуличного бою з Велетом. Годує його першим обідом. П’є шампанське за рекорд. Обіймає, вітаючи з чемпіонством. І нарешті — та злощасна подорож за місто. Чому все так раптово обірвалося? Хіба це справедливо?
— До вас прийшли, — тихенько промовила сестричка і, вклонившись, вийшла. Іван важко повернув голову. Прямо на нього дивилися щурячі вуса, а білозуба усмішка зяяла двома чорними дірками.
— Ну що, доскакався, задрипаний чемпіоне? — Фікса випромінював просто гігантську радість. — Хотів розіграти нещасний випадок? Ха-ха! Від мене не втечеш, хаме!
Він прагнув одразу забрати Івана до в’язниці, але лікарі категорично запротестували. Вони запевнили, що в такому стані хворому доводиться думати про виживання, а не про втечу. Про всяк випадок двоє переодягнених поліцейських стали постійно чергувати в лікарні.
Іван Сила швидко оклигував. Рани виявилися не такими страшними, як здавалося після аварії. Та й молодий організм брав своє. Однак швидке одужання не вельми тішило парубійка. Адже у такому разі на нього чекав арешт.
Загибель Брякуса сильно вплинула на верховинця. Він до всього збайдужів, навіть втратив апетит. У такому пригніченому стані його й було допроваджено до в’язниці, за звинуваченням… у смерті свого наставника. Річ у тому, що нічого протизаконного обшук у помешканні тренера не виявив. Ба більше, всі сусіди, знайомі, спортивна федерація відгукувалися про Брякуса якнай- прихильніше. Навіть впливові люди згори (а ви знаєте, що це має у нас першочергове значення!) висміяли версію про гніздо бойовиків, очолюване їхнім знайомим тренером. У минулому, до речі, відомим спортсменом.
Але поліцейське управління так легко не здавалося і вирішило змінити обвинувачення. Вести цю скандальну справу було доручено старшому слідчому Бенцику.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЩОДЕННИК ДОКТОРА БРЯКУСА
Старший слідчий Бенцик проводив допит. Він сидів за столиком у напівтемряві, направивши світло настільної лампи просто в обличчя Іванові. Це був його метод: створити максимальний дискомфорт обвинуваченому, аби той чимшвидше захотів говорити ПРАВДУ.
— То ви кажете, Сило, що жодних суперечок із загиблим доктором Брякусом не мали? — Бенцик крізь маленькі окуляри свердлив Івана такими ж маленькими очицями.
— Не мав, — глухо відповів той.
— Я би вас просив дивитися мені у вічі, коли відповідаєте, — пискляво крикнув Бенцик.
Далі встав і почав нервово ходити по камері.
— Тоді як ви поясните той факт, що експерти виявили навмисне пошкодження авто?! — Бенцик стояв над Іваном, а його голос лунав мало не як Божий глас. (Так думав старший слідчий). Насправді парубійко, сидячи, був якраз урівень з Бенциком, який стояв. Тому, коли хлопчина підняв голову, їхні носи мало не перечепилися.
Від несподіванки Бенцик відскочив.
— Це значить, — повільно мовив Іван, — що хтось хотів цієї аварії.
— От-от! — задоволено потер руки старший слідчий. — І кому, як не вам, вона була найвигідніша? Га, пане Сило?
Іван задумано почухав потилицю. В цього прокурора дивна логіка. Хіба не Брякус зробив його чемпіоном? Хіба не розповідав він дорогою про їхні грандіозні плани? Хіба не він збирався з понеділка подвоїти йому платню? Тепер же зі смертю наставника Іван опинився знову на вулиці.
— Вона була вигідна конкурентам Брякуса, — спокійно відповів Іван. — І взагалі, який дурень влаштовує аварію, якщо сидить поруч з водієм?
Бенцик не знайшовся, чим крити. Він налив собі з графина трохи води і надпив.
Справді, це міг зробити хіба божевільний. А на божевільного цей селюк не скидається.
У двері камери легенько постукали.
— Так-так, — невдоволено мовив Бенцик, хоча ця пауза врятувала його від відповіді на незручне запитання.
— Пане старший слідчий, — до камери просунулася кучерява голова помічника Льофи. — До вас прийшов брат доктора Брякуса. Він твердить, що приніс важливий документ. Властиво, йдеться про приватний щоденник небіжчика.
— Льофо, — аж запінився Бенцик, — не смійте розголошувати секретну інформацію в присутності обвинуваченого! На сьогодні — все! — кинув він Іванові і невдоволено хряснув дверима.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ МІХА ГОЛЯК ПІДКИДАЄ СЕНСАЦІЮ
Міха Голий чимало знав про в’язницю (двічі її відвідав з короткою екскурсією), але не мав найменшого поняття, як витягнути звідти людину законним чином. Він перебрав у голові багато варіантів, але жоден з них не годився.
Міха зажурено лежав у своїй халабуді, закинувши ногу за ногу.
У двері пошкрябали: «Голий! Дай похмелитися!»
Це був Бідосько, колишній журналіст, який спився, продав квартиру і тепер мешкав у розвалюсі по-сусідству.
Раптом у голову Міхи прийшла геніальна думка, він підскочив і відчинив двері навстіж.
— Залізай! — махнув він Бідоськові і поліз під ліжко, шукаючи недопитий бутель з вином. — Є! — радісно крикнув хлопчина і розбовтав каламутну рідину.
Бідосько тремтячою рукою схопив склянку, залпом випив і обтер рота рукою.
– Є діло, — обійняв Голий за плечі сусіда. — У тебе ще є знайомі журналісти?
— Питаєш! — криво усміхнувся той. — Ціла купа!
— Мені треба найнадійнішого! — очі Голого аж горіли.
— Тоді Томич, — пошкрябав неголену пику Бідосько. — Бо хлопака! Завжди виручить.
— Так, пиши йому записку, — Міха знову порився під ліжком і витяг звідти старий зошит й огризок олівця.
Коли Бідосько нашкрябав кілька слів, Голий, прихопивши із собою газету з репортажем про чемпіонат з важкої атлетики, помчав у редакцію «Столичних новин».
— Ех, Бідосько, Бідосько! — зітхнув Томич, розглядаючи записку. — Знаменитий був журналіст, а от подружився з пляшкою — і пропав чоловік.
Він уважно подивився на підлітка, який нагадав йому власне невпорядковане дитинство.
— Я сподіваюся, ти не п’єш?
— Та ви що! — ображено підскочив Голий. — Мене від самого запаху верне!
— Добре, добре, — розгладив вуса з посмішкою Томич. — То ти кажеш, що чемпіон Республіки сидить у в’язниці? Це ж сенсація, малий! Ми доручимо цю справу найкращим репортерам.
— Будь ласка! — на очах Міхала виступили сльози.
— Не журися, синку, ми його звідти витягнемо! — Томич провів підлітка аж до дверей редакції. — А Бідосьці передай вітання! — гукнув він навздогін. — І хай зав’язує з чаркою!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТУ ФІКСІ ПРОПОНУЮТЬ ПОДАТИ У ВІДСТАВКУ
Генерал Хрунь був не в дусі.
— Що це таке! — верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом «Столичними новинами». — Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебург — генерал розстебнув верхній ґудзик мундира. — Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!
Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.
Генерал важко сів у крісло.
— Доповідайте, капітане, — нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.
— Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, — розповідав Миколайчик. — Погрози йшли від його конкурентів.
— А що там про цього Силу? — генерал не випускав сигари з рота.
— Найулесливіші оцінки, — зітхнув капітан. — І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила — це його головний шанс у житті.
— То, виходить, він тут ні до чого? — генерал Хрунь знову насупився.
— Ні до чого, — повторив Миколайчик.
— А що там з конкурентами? — генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.
— У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, — зовсім тихо проказав капітан.
— Що?! — генерал зірвався на ноги. — Ви забуваєтеся, капітане! Хто автор цієї злощасної справи?! — продовжував верещати генерал.
— Агент Фікса, — капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.
— Негайно у відставку! — генерал був безжалісним. — Справу закрити! Цього задрипаного чемпіона випустити!
— Фікса — один з наших найкращих агентів, — капітан спробував врятувати підлеглого.
— Тоді обмежтеся доганою, — генерал вже заспокоювався. — А звідки нам упав на голову цей Сила?
— Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, – виструнчився Миколайчик.
– І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, — очі генерала блиснули хитрою посмішкою. — Силу випустіть на волю, тільки під солідну заставу. Побачимо, кому він знадобиться.
Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик вклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОТРАПЛЯЄ В НОВУ НЕВОЛЮ
Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, але й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, але й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.
«Столичні новини», за посередництва Бідоськи і Томича, надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч. Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився.
Та одного ранку до камери зайшов старший слідчий Бенцик і зло просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не значить, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч. Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні й пригладив волосся.
У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна вродлива пані.
— Мадам Бухенбах, — простягнула вона Іванові свою ручку в чорній рукавичці. — Аделія.
Той невміло її стиснув.
— Обережніше! — зойкнула мадам.
Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: «А ви мені подобаєтеся. Це саме те, що потрібно».
— Гірський ведмідь на прізвисько «Іван Сила», — розсміялася вона. — Ну то я його забираю, чи як? — холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.
— Так-так, пані, – схопився той. — Ви внесли заставу, тож…
— Ходімо, моя радосте, — мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю. Там уже чекало заведене авто, яке відвезло їх до затишного будинку неподалік центру.
— Це моя нірка, — кинула вона недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами «Цирк БУХЕНБАХ». — Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, коханий! Це чистий бізнес.
Вона запалила цигарку в довгому мундштуку.
— Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, — вона усміхнулася чарівною посмішкою. — А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? — вона наблизила своє личко впритул до Іванового, і від її парфумів у парубійка тьохнуло серце.
— Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте у мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, — мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. — Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте клопів, — посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.
— Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин, — Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом.
— Давайте контракт, — зітхнув Іван.
Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно. Та й, зрештою, які перспективи у нього на волі? Знову вантажити вагони?
Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. А ви як гадаєте?
ДРУГА ЧАСТИНА
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ
Іван Сила вперше потрапив до цирку. Він сидів у шостому ряду, куди дала йому квиток мадам Бухенбах, і з дитячим захопленням дивився на те, що виробляють його нові колеги.
Ось вийшов імпресаріо Пандорський у чорному фраку і з неймовірно великим, просто гігантським червоним бантом-мете- ликом на шиї. У його статечній поставі, розумних чорних очах та вишуканих манерах було стільки поваги та грації, що це мимоволі заворожувало.
Він оголошував номери, а своїм почуттям гумору просто розривав публіку. Причому сипав жартами він завжди незворушно, не видаючи себе жодним жестом чи мімікою. А ще Пандорський робив фокуси, витягуючи з капелюха різнокольорові хустки, стрічки, квіти і навіть живого кролика.
А ось на гарному білому скакуні вилетів акробат Фандіго. Це був атлетичний смаглявий юнак зі східними рисами обличчя. Боже, що він тільки не виробляв на конях! Сидів, лежав, стояв, танцював, перелізав на ходу під ними і навіть пив каву на летючому рисаку! Потім разом зі своєю сестрою — повітряною акробаткою Ренатою — вони літали під куполом цирку, перестрибуючи з каната на канат. А оскільки це робили без линви безпеки, то при кожному піруеті зала голосно зойкала. А одна пані в капелюшку навіть зомліла!
Потім вибігла русява дівчина з пишним кучерями і сріблястою короною і почала граціозно танцювати на великій блискучій кулі. Прожектор вихоплює з висоти білого голуба, який сідає їй на долоню. Зала завмирає від замилування…
При згадці про їхнє знайомство в Івана стислося серце. Коли мадам Бухенбах представляла його циркачам, білявка першою з-поміж усіх галантно вклонилася, злегка присівши й розправивши прозору бальну сукню, і мовила дзвінким голосочком: «Вітаємо вас у нашому цирку!» На зніяковій- ня цього могутнього, як гора, парубійка вона співчутливо посміхнулася великими І синіми очима: «Мене звати Мілка. Тобто Мілена. Я колись так само соромилася».
…А ось вибігає карлик Піня з мавпочкою на плечі. Він несе цілу торбу яскравих дрібничок. Карлик шпортається — і весь цей мотлох розлітається по арені. Мавпочка скубе його за волосся. Зала регоче. Піня збирає своє багатство, але робить це дуже незграбно, раз по разу щось гублячи. За кожну втрату мавпочка дає йому ляпаса. Зала надриває животи. Раптом Піня підкидає свої знахідки вгору і починає ними жонглювати. У повітрі літають черевики, пляшки, м’ячики і навіть шабля. Публіка вражено замовкає…
Коли вистава закінчилася, глядачі гучними оплесками проводжали артистів. Дивлячись, як не поспішає розходитися додому публіка, щоразу переказуючи яскраві епізоди, Іван не міг повірити, що йому аплодуватимуть так само. Сумніви роздирали його серце, і він вирішив поговорити з мадам Бухенбах.
— Ну що? Сподобалося? — мадам виглядала трохи втомленою.
— Пані Аделіє… – зам’явся Іван. — Навряд чи я зможу чим-небудь допомогти вашому цирку…
— Що за дурні балачки? — мадам закинула ногу за ногу. — Я вже придумала, чим ви будете займатися.
– І чим? — з холодком у серці перепитав він.
— Ви боротиметеся з глядачами, — без тіні сумніву повідомила мадам.
— Як це — боротися? — здивувався Іван.
— А ми викликатимемо бажаючих на бій за грошову винагороду, — запалила цигарку в мундштуці пані Бухенбах. — Але ви, коханий, мусите вигравати. Інакше за що я вам платитиму гроші? Чи не так?
Вона усміхнулася своєю неперевершеною усмішкою.
Силі тут же згадався бій із Велетом, який заробляв собі на хліб таким жорстоким способом. До речі, подейкували, що після бою з Іваном той серйозно травмувався і більше не виступав.
— Але я… — хотів заперечити він, та пані Бухенбах його відразу перебила.
— Ведмедику, ви починаєте мені набридати.
Її очі холодно блиснули.
— Маєте інші пропозиції? Я із задоволенням послухаю їх уранці. Сьогодні я втомлена…
Іванові нічого не залишалося, як побажати власниці цирку солодких сновидінь.
