«Оргія» читати повністю онлайн драматичну поему Лесі Українки, яка була написана у 1913 році.
«Оргія» читати повністю. Леся Українка
драматична поема
Леся Українка «Оргія», ДІЯЧІ
А н т е й — співець.
Г е р м і о н а — мати його.
Е в ф р о з і н а — сестра його.
Н е р і с а — жінка його.
Х і л о н — ученик його.
Ф е д о н — скульптор.
М е ц е н а т — багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.
Гості на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Корінфі під римським пануванням.
Леся Українка «Оргія», розділ І
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима — одні в андроніт, другі — в гінекей.
Герміона, стара мати Антеева, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.
Г е р м і о н а
(не встаючи)
Хто там?
Г о л о с
(за хвірткою)
Се я, Хілон Алкмеонід.
Г е р м і о н а
(гукає в напрямі других дверей)
Антею, вийди! Ученкк до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).
А н т е й
(молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку)
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Х і л о н
(дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю)
Вибачай…
але… я, власне, не прийшов учитись…
А н т е й
(привітно)
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).
Чом не сядеш?
Х і л о н
Маю справу…
А н т е й
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Х і л о н
Воно-то ні… але… пробач… я мушу
подякувать сьогодні за науку…
Я більше не прийду.
А н т е й
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда,
мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив
тобі наукою. Що ж, не соромся, —
соромитись приходиться мені.
Х і л о н
(щиро)
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную
науку ту, мов святощі містерій!
А н т е й
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково).
Хілоне, слухай… Я пождати можу,
поки скінчиш усю мою науку…
Та я волів би і зовсім не брати
від тебе грошей, як тобі то трудно…
Х і л о н
Учителю, та ти ж не багатир.
А н т е й
Хілоне, я скажу тобі по правді,
хоч ти ще молодий такеє слухать,
але інакше трудно довести…
Бач, спів, музика й слово — мій зарібок,
та хист мій я таки ціную вище,
ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив
і не навчу — се ж тільки бог здолає, —
отож коли я вчу людей звичайних,
недіткнутих рукою Аполлона,
то — я навчаю їх малої втіхи
перебирати струни доладненько
та вимовляти думку виразніше,
вони ж мені дають дещицю грошей,
і так ми в обрахунку. Як же бог
мені пошле обранця молодого,
щоб я йому служив своїм здобутком,
і бачу я, що кожна мертва форма,
яку я викладаю перед ним,
присвоївшись йому, вмить оживає,
і геній молодий в прадавній формі
шумує та іскриться самоцвітом,
як молоде вино в старім кришталі, —
тоді я вже заплачений. Ні, більше, —
я наче почуваюсь до вини,
що я нездатен так йому служити,
як би хотів. Тепер ти розумієш?
Х і л о н
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).
А н т е й
Коли тепер твій геній
вже переріс ті форми й ту науку,
якими я владаю, що ж, мій хлопче, —
покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки — заклинаю Аполлономі! —
не кидай ще науки. Їдь в Афіни,
там, певне, знайдеться іще таке,
чого ми тут не маємо в Корінфі.
А потім, покінчивши різні школи,
учися ще, знаходь собі науку
в книжках, і в людях, і по цілім світі,
але ніколи не кажи до себе:
“Я вже скінчив науку”.
Х і л о н
Ся порада,
учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину
науки, віддалившися від тебе,
бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне).
А н т е й
До якої?
Х і л о н
До тої, що врядив тут Меценат.
А н т е й
Латинської?!
Х і л о н
Ну, все ж тепер латинське..
А н т е й
Як? Я, і ти, і наша рідна мова
латинськими вже стали?
Х і л о н
Розумів я,
властиво, римське, та змилив у слові.
А н т е й
Як ти від мене досі не навчився
не помилятись так, то в новій школі
ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш,
крім помилок. В поезії латинській
і я ж тобі, здається, показав
усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі
тобі могли подати щось нового,
бо я їх знаю. Думаю, що ти
вже міг би їх учити.
Х і л о н
Сам я певен,
що там учителі ні в чім не можуть
зрівнятися а тобою. Все ж я мушу
до їх піти.
А н т е й
Що змушує тебе?
Х і л о н
Учителю, зоставшись при тобі,
я став би долею тобі подібний.
А н т е й
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я останній між співцями?
Х і л о н
Не між співцями, ні…
А н т е й
Але між людьми?
Х і л о н
Я не кажу — останній, але ж правда,
що ти в громаді не займаєш місця,
належного твоєму талану.
А н т е й
А ти ж якого маєш запобігти,
коли скінчиш ту школу Мецената?
Х і л о н
Я можу стати ритором в тій школі,
а згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре
ведеться вихованцям Мецената,
бо рід його там досі має силу,
як повелось від Августа часів.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем,
вступити можу в хор панегіристів
самого Мецената.
А н т е й
(схоплюється обурений)
Ти? Ти вступиш
у хор панегіристів? Тую зграю
запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
позбувся рук, оглух, ніж так упасти!
І се був мій найкращий ученик!..
Пауза.
Х і л о н
Учителю, прийми ж мою подяку…
(Подає Антееві гроші, добувши з калитки).
А н т е й
(відштовхує його руку)
Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!
Хілон, похнюпившись, виходить.
Г е р м і о н а
Даремне ти, Антею,
не взяв від нього грошей. В нього батько
сто раз від нас багатший. Сяк чи так,
а се ж твоя заслуженина.
А н т е й
Мамо!
Нічого я не заслужив, крім ганьби!
Г е р м і о н а
Немає за що ганити тебе,
хіба за те, що ти свій заробіток
пускаєш так на вітер. Справді, сину,
ми зійдемо на пролетарський хліб.
Чи буде ж добре, як твоя родина
просити піде пайки дармової
до тих римлян, що ти так ненавидиш?
А н т е й
Ще маєм хліба власного доволі.
Не прогнівляй богів.
Г е р м і о н а
На все їх воля…
Запевне, так хотілось Афродіті,
щоб я замість багатої невістки
дочку рабині-танцівниці мала
прийняти в дім…
А н т е й
Ще не кінець докорам?
Г е р м і о н а
Се не докори, сину, тільки правда.
Чи ти ж не дав на викуп за Нерісу
всю спадщину по батьку й добру пайку
свого зарібку?
А н т е й
Вже ж не Афродіту
винуй у тому. Всі боги Еллади
мені веліли викупить з неволі
малу дитину еллінського роду.
Адже могла б дістатися у рабство
твоя дочка, моя сестра…
Г е р м і о н а
Ох,сину,
до того мало що й тепер бракує!
На викуп за Нерісу ми стяглися,
але на посаг нашій Евфрозін!
навряд чи стягнемось. А чим же доля
старої дівки краща, ніж рабині?
А н т е й
Сестра моя й без посагу цінніша
від всіх багацьких дочок.
Г е р м і о н а
Хто ж те знає?
Вона ж у нас не ходить, як римлянка,
по всіх усюдах. Завжди в гінекеї
та все в роботі. А хоч би й пішла
куди на свято, то в її уборах
ніхто і не подивиться на неї.
На дверях від гінекея стає Евфрозіна, але Герміона того не завважає і править далі.
Неріса все причепуриться якось,
а Евфрозіні то немає й стрічки.
Е в ф р о з і н а
(молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тільки що від роботи. Нахиляється і обіймає матір)
Матусенько! Навіщо ті стрічки?
Як є краса, то нащо їй покраси?
А як нема, то стрічка не поможе!
(Сміючись, цілує матір і випростується).
Як, мамочко, заправить голуб’ята?
Я вже зварила їх.
Г е р м і о н а
(встає)
Не руш, не руш,
я їх сама заправлю — ти не вмієш!
(Поспішно йде в хату).
Е в ф р о з і н а
(підходить до Антея і кладе йому руку на плече)
Чого ти, братику, так засмутився?
Се знов матуся тута воркотіла?
Ти не вважай — то вже стареча звичка.
А н т е й
(відповідає не одразу, мов не почув її слів. Слова після паузи прориваються у нього, мов не своєю силою)
Хілон мене одбіг.
Е в ф р о з і н а
(здивована)
З якої речі?
А н т е й
Вступити хоче в хор панегіристів.
Е в ф р о з і н а
Та що ти кажеш?!
(На хвилину німіє з дива та обурення, потім опановує собою).
Ба, я не дивую.
Він розумом хисткий.
А н т е й
А таланом
всіх переважив, мовби на наругу!
Е в ф р о з і н а
Мені здається, той Аполлодор,
що втік до тебе з школи Мецената,
Хілона й таланом переважає,
не тільки розумом. Я наслухала,
як він проказував із “Антігони”
Гемонову промову — далебі,
я ледве сльози здержати здолала!
А н т е й
(з лагідним усміхом, обіймаючи сестру за плечі)
Бо ти сама у мене Антітона!
Здається, я б Хілонові пробачив,
якби він вчинок свій зробив для того,
щоб вивести з біди таку сестру.
Е в ф р о з і н а
Зате вже я сестрі тій не простила б!
А н т е й
О, ти б не прийняла ні сеї жертви,
ні іншої. Але, моя сестричко,
якщо я хтів би стати багачем,
то тільки задля тебе.
Е в ф р о з і н а
І даремне,
бо я того не хочу
(Сміється).
Мама зараз
мені б за гроші жениха купила,
і, певне, то було б лихе придбання.
А н т е й
Та де вже там багатство! Хоч би міг я
тебе від злиднів вибавить…
Е в ф р о з і н а
Від злиднів?
А де ж ти бачиш їх?
А н т е й
Що я не бачу,
то се завдячую тобі самій.
Е в ф р о з і н а
І мамі ж, і Нерісі.
А н т е й
Ні, ти знаєш…
Матуся відробила вже своє…
Що ж до Неріси…
Е в ф р о з і н а
Їй ще час робити.
Невже твоє життя таке солодке,
що і медовий місяць в ньому зайвий?
А н т е й
Мені мов сором тішитися щастям,
як здумаю, що ти за нього платиш
тяжкою працею… Ми маєм щастя,
а ти що маєш тут у рідній хаті?
Е в ф р о з і н а
Я маю брата. І нехай довіку
я дівуватиму — я не позаздрю
ані жінкам, ні матерям щасливим,
бо їх любов лиш їх родині служить,
моя ж — Елладі всій. В тобі, Антею,
уся надія наша.
А н т е й
Евфрозіно,
як можна всю надію покладати
в комусь одному?
Е в ф р о з і н а
Аполлон один
з усіх богів не розлюбив Еллади,
і є ще їй надія на життя.
А поки Аполлон є на Парнасі,
то й музи будуть з ним.
А н т е й
(з усміхом)
Я не безславний,
хоч ти одна мені даєш тріумфи,
бо ти для мене Ніке!
Е в ф р о з і н а
Ніке мусить
свою роботу знати. Постривай.
(Виломлює з лаврового куща дві галузки, зв’язує їх у вінець і стає на посгаменті колони в позі богині перемоги Ніке, простягнувши руку з вінцем).
Ходи сюди! Схили прегорде чоло!
Антей підходить, все усміхаючись, і схиляє голову перед Евфрозіною, а в неї усміх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братові лаври на голову.
Н е р і с а
(молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, стає на порозі гінекея і здивовано скрикує)
Се що таке?
Евфрозіна засоромлена, зіскакує з постаменту.
А н т е й
Се Ніке увінчала
свого поета. А коли й харіта
йому додасть гранату чи троянду,
він буде обдарований усім,
чого дозволено бажати смертним.
Е в ф р о з і н а
(почуваючи себе ніяково під холодним поглядом Неріси)
Троянда он цвіте…
(До Антея).
Одначе Ніке
до кухні мусить — помогти матусі, —
бо в нас сьогодні оргія правдива:
купили риби, а якраз вам тітка
дала вина і пару голуб’яток.
Як я ще напечу медяників,
то й Меценат на оргію позаздрить!
(З трохи примушеним сміхом зникає в дверях гінекея).
Н е р і с а
Чудна та Евфрозіна — все їй смішки!
А н т е й
Що ж, молода…
(Здіймає лаври з голови, держить їх в руці, в дальшій розмові кладе на лавці коло себе, сівши).
Н е р і с а
Та я ж, либонь, молодша,
проте…
А н т е й
“Проте часами хмерую”, —
так хтіла ти сказати?
(Сміючись, обіймає її, вона здержено приймає його пестощі).
Що тобі?
Нездужаєш чи хто тебе образив?
Н е р і с а
А ти й не знаєш? Певне, вже й сусіди
напам’ять вивчили оту промову.
про викуп мій, про посаг Евфрозіни,
що мати виголошує щодня.
А н т е й
Уже й щодня!
Н е р і с а
Та що ж, в тому є правда.
Мені самій ніяково дивитись
у вічі Евфрозіні.
А н т е й
Евфрозіна
тебе ні в чім не винуватить.
Н е р і с а
Знаю.
Вона недарма в тебе Антігона…
А н т е й
Нерісочко! От се вже справді сором, —
підслухати, а потім ще й корити.
Н е р і с а
Підслухати! В нас не такі палати,
щоб не було з кутка в куток все чутно!
А н т е й
(трохи вражений)
Палати є тепер лиш у римлян.
Було тобі піти за Мецената.
Н е р і с а
(лагідніше, ніж досі)
Я не корю тебе, що ти убогий,
але яка ж дружина не бажає
своєму чоловікові достатків?
А н т е й
Ну і собі при тому.
Н е р і с а
І собі.
Хіба то зле? Я справді не вдалася
до того, щоб весь день в ярмі ходити
так, як твоя сестра.
А н т е й
Ти ж і не ходиш.
Н е р і с а
А думаєш, мені від того легше?
А н т е й
Якби не легше, ти б сама робила.
Н е р і с а
В людей на те рабині є…
А н т е й
Нерісо,
від тебе трохи дивно сеє чути.
Н е р і с а
Бо я сама рабинею була?
Так що ж, я б і на волі заробляла
тим, чим тоді, якби ти допустив.
Як я тепер нікому не потрібна,
всім на заваді, мов поріг високий,
то з того винен ти!
А н т е й
Ну, годі, люба…
Н е р і с а
Дозволь мені вступити до театру,
то я твою сестру озолочу
і буду матері невістка люба,
бо, певне, більше зароблю за танці,
ніж ти за спів та за науку хисту.
А н т е й
Нерісо, годі! Се твій жаль говорить,
і з сього справді винен я. Прости!
(Цілує її, вона прихиляється до нього з виразом невинно ображеної дитини).
Моя кохана! Скарбе мій! Не дам,
не дам тебе юрбі тій безсоромній!
Не підеш ти на оргії до неї, —
вона не тямить, що то є правдива
святая оргія, встанова божа!
Н е р і с а
Ти був коли на оргії?
А н т е й
Давно.
Ще підлітком. Ще як була в Корінфі
гетерія співців, таємна, звісно,
бо всяке ж товариство є злочин,
на римську думку.
Н е р і с а
Що ж? І дуже пишні
були в вас оргії?
А н т е й
Зважай сама.
Збирались ми все по таких господах,
як-от моя…
Н е р і с а
(розчаровано)
Ах, так!..
А н т е й
У нас в кратерах
вода все панувала над вином.
Квітки бували в нас лише в ту пору,
коли вони цвіли в садках та в полі,
а як верталась в тартар Персефона,
то забирала нам усі покраси.
Н е р і с а
Хіба ж бувають оргії без квітів?
А н т е й
У нас бували, ще й які буйні!
Н е р і с а
Але ж вони були таємні, кажеш?
То як же буйних оргій тих не чули
знадвору люди?
А н т е й
Чи ж вони могли
знадвору чути, як серця в нас б’ються?
Чи ж сяйво наших поглядів проймало
камінні мури та запони щільні?
Н е р і с а
А ваші співи?
А н т е й
О, вони були
потужнії натхненням, а не гуком.
І в стриманім зітханні тихих струн
ми вгадувати вміли урагани,
що нуртували в грудях у співця.
В нас буйні кучері були, мов тірси,
гукали погляди: “Еvoe Bacch!”*
Хоч би сама вода була в кратерах,
ми ще б розходились додому п’яні.
О, я хотів, щоб ти хоч раз попала
на оргію таку! В святім безумстві
ти б у танку зайшлася, як менада!
* Хай живе Вакх! (Лат.) — Ред.
Н е р і с а
Бувала я на оргіях не раз.
А н т е й
Але не на таких!
Н е р і с а
Либонь, на кращих.
А н т е й
Того не може бути.
Н е р і с а
Я не знаю,
які були ті ваші, але тії,
що я на їх дитиною ходила,
були мов сни розкішні.
А н т е й
Се злочин —
на оргії такі дітей водити!
Н е рі с а
Моя матуся мусила.
А н т е й
Я знаю…
Пробач, я мовив нерозумне слово.
Повинен би я тямити, як тяжко
рабині-танцівниці серце рвалось,
коли вона свою єдину доню,
що ледве виросла із немовляток,
вела на те позорище.
Н е р і с а
Нічого
мені про те матуся не казала.
Я завжди йшла на оргію весела,
там ласощів я їла досхочу,
та й забавки перепадали часом,
бо гості пестили мене…
А н т е й
Не згадуй!
Аж холодно, як здумаю… Запевне,
ті їхні пестощі були масні
і кожне слово брудом перейнято!
Н е р і с а
Не знаю, я тоді не розуміла
ні слів масних, ні поглядів брудних,
але красу я тямила й малою,
і серденько тремтіло від хвали,
як струночка під плектроном на лірі.
На примості високім ми обидві
були немов веселки — більша й менша —
на ясній верховині. Покривала,
прозорі та барвисті, легким луком
перекидалися понад хмаринки
злотистих курев запашних. Тоді
мені здавалося, що я танцюю
на хмароньках небесних, а з землі
до мене долітають тільки квіти.
То гості кидали до нас квітки,
не тямлячись від захвату палкого…
А н т е й
А в тих квітках ховався невидимий
холодний гад розпусти і зневаги.
Н е р і с а
Кажу ж тобі, що я того не знала!
А н т е й
Але тепер ти знаєш, чим бувають
рабині-танцівниці для римлян,
і тямиш добре, що тебе спіткало б,
якби ти серед оргій тих зросла
так, як твоя матуся нещаслива,
що згинула, мов забавка розбита,
у забутті, в недузі та в погорді.
Н е р і с а
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
А н т е й
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Н е р і с а
Ні-ні, я не повинна забувати,
що ти зробив людиною мене,
“маленьку мавпочку з Танагри”.
А н т е й
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш,
і прозвища того яне терплю,
що прикладали ті римляни грубі
до еллінської ніжної дитинки.
То заздрили вони, що їх римлянки
були важкі й незграбні протії тебе,
моєї “вітроногої” Неріси!
Н е р і с а
(задумана)
І нащо то мені?..
А н т е й
Що саме, люба?
Н е р і с а
Отая “вітроногість”, як ти кажеш…
Вже я ж не танцівниця.
А н т е й
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала
моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало — бути в нашій хаті
укритим скарбом, але дорогим,
таким, що й цезар ліпшого не має?
Н е р і с а
Укритим скарбом… Я скажу по правді,
що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею,
тим не радію, що твоєї ліри
не чує світ широкий, тільки я
та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! Якби сила, я б тебе сама
поставила на п’єдестал високий,
мов постать Аполлона-кітариста!
І хай би світ сповнявся тих пісень,
що ти б тоді творив на високості!
А н т е й
Ти думаєш, либонь, що і натхнення
повищати від п’єдесталу може?
Н е р і с а
Авжеж! Я певна того!
А н т е й
Ти дитина…
Але як ти так любиш п’єдестали,
то будь утішена, бо наш Федон
вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору
і дав їй п’єдестал високий досить.
Н е р і с а
А де ж він тую статую подіне?
А н т е й
Нам принесе.
Н е р іс а
Тут і лишить?
А н т е й
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Н е р і с а
Я собі гадаю,
що скільки ще ся хата поховає
в собі укритих скарбів, мов гробниця.
А н т е й
Я не люблю таких речей у тебе.
Н е р і с а
Як буде тут камінна Терпсіхора,
то я мовчання перейму від неї.
А н т е й
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Н е р і с а
Як так, то я піду.
(Встає).
А н т е й
(затримує її, обнявши)
Ні-ні, кохана!
Н е р і с а
(визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку. Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і пускає Федона — молодого скульптора.
А н т е й
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Ф е д о н
Я лиш на хвилинку,
так ніколи!
А н т е й
Чому? Роботу маєш?
Ф е д о н
Роботу поки що я вже скінчив,
та тут нові клопоти — вибираюсь
на панську оргію до Мецената!
А н т е й
(зчудований)
Тебе запрошено?
Ф е д о н
З тобою разом.
А н т е й
Жартуєш чи глузуєш?
Ф е д о н
Правду мовлю,
се ж я прийшов тобі переказати
запросини.
А н т е й
Хто ж їх тобі приніс?
Ф е д о н
Я сам одержав, бувши в Мецената.
А н т е й
Ти в Мецената був? Чого?
Ф е д о н
По справі…
І знаєш, я ніяк не сподівався,
що він такий.
А н т е й
Який?
Ф е д о н
Такий привітний,
і неподібне, що великий пан,
говорить так…
А н т е й
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає
митця убогого? Чи, може, з того,
що і римлянин часом дещо тямить
у хисті красному?
Ф е д о н
О ні, не “дещо”,
а він таки знавець великий, справжній!
Адже й тебе він перший оцінив.
А н т е й
Він перший? Але ж я давно мав школу,
як Мецената не було в Корінфі.
Ф е д о н
Що школа! Та до слави так належить,
як глиняна патера до скульптури.
А н т е й
Та вже було подібне щось до слави,
коли той пан довідався про мене.
Ф е д о н
Сказати правду, випадок сліпий
звістив про тебе: учень твій один
вступити хтів у хор панегіристів
і на зразок умілості своєї
твою епіталаму проспівав,
оту, що ти зложив на шлюб твій власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далі.
Ми з Меценатом надійшли на теє,
я розказав йому, хто автор співу,
і зараз же він доручив мені
тебе просить на оргію до нього,
а се не мало значить, любий друже.
А н т е й
(стримуючи досаду, викликану останніми словами Федона)
Яку ти міг до нього мати справу?
Ф е д о н
Він статую купив недавно в мене,
то я її до нього відпровадив,
щоб не ушкодили раби, несучи.
А н т е й
Яку ж ти статую йому продав?
Ф е д о н
Пробач… я, власне, мусив би спитати
твоєї згоди… та пани вельможні
не люблять ждати…
А н т е й
Ти продав Нерісу?!
Ф е д о н
Ні, статую богині Терпсіхори.
А н т е й
Ти б і саму богиню запродав,
якби лиш міг, у римський дім розпусти!
Ф е д о н
(встає ображений)
Такого ти не смієш говорити!
А н т е й
Тобі не до лиця така вражливість,
бо ти ж продав туди свій твір найкращий,
де зневажають все, що нам святе.
Ф е д о н
(впадаючи в річ)
Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують славу,
не тільки гроші. Я не запродав
своєї Терпсіхори. Я поставив
її на подив людськдй, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята,
по-твоєму?
А н т е й
По-моєму, блюзнірство —
рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу — ти продався
укупі з твором рук твоїх.
Ф е д о н
Антею!
Ти хочеш довести мене до того,
щоб я пішов і викупив назад
ту статую. За гроші неможливо,
щоб Меценат раз куплене продав,
та, може ж, се ще не остання іскра
мого натхнення, може, я здолаю
щось кращого створити — їй на викуп.
А н т е й
Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.
Ф е д о н
Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти
без хліба і без слави?
А н т е й
Се повинен
терпіти еллін, коли хліб і славу
здобути може тільки з римських рук.
Ф е д о н
Хто слави не бажає, той не еллін, —
жадобу сю батьки нам заповіли,
діставши від дідів.
А н т е й
Діди приймали
вінці свої з рук матері Еллади,
батьки дозволили зв’язать їй руки
і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна
сама Еллада — елліни повинні
жадобу слави в серці заглушити.
Ф е д о н
І збільшити безслав’я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада,
коли їй діти лаврів не здобудуть?
А н т е й
Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Ф ед о н
Чому ж би ні? Гомер казав: “Солодка
хвала від ворога”.
А н т е й
На полі бою,
та не в полоні!
Ф е д о н
Слава і в полоні
все буде славою.
А н т е й
Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити,
а славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти,
прославить не Елладу й не тебе,
а той багатий Рим, що стяг всі скарби
з усіх країв руками Меценатів.
Його колекцію твій твір прославить,
а не тебе, ти тільки раб отой,
що хистом оргію панам скрашає,
та оргія все ж панська зостається,
хоч рабські руки вряджують її.
Ф е д о н
Рабам на оргії немає честі,
але хто має гостем буть на ній,
як я і ти…
А н т е й
Того не сподівайся,
щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних ласки,
а я лишусь “без хліба і без слави”,
як ти казав, та, може, не без честі.
Ф е д о н
По щирості, я радив би піти.
А н т е й
Та вже ж! Волам у парі охвітніше
ярмо носити.
Ф е д о н
Бачу, ти не віриш,
що я тобі добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив тяжко,
я не забув, що ми з тобою друзі.
А н т е й
То я тебе, не ти мене образив?!
Ф е д о н
Авжеж, я Терпсіхору відкуплю,
а ти вразливих слів своїх не вернеш.
А н т е й
І ти того не можеш відкупити,
що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.
З богині ти зробив товар звичайний.
Хоч вернеться з неволі Терпсіхора,
то вже вона богинею не буде.
А мармур — як не бог, то просто камінь.
Ф е д о н
Коли він богом став, то вже ніколи
у камінь не повернеться. Твір хисту
на всякім місц твором хисту буде.
Твоя епіталама пролунала
не гірше у просторій римській школі,
ніж у твоїй тісній убогій хаті.
Якби ж ти сам ще заспівав її
у Меценатових гучних палатах,
приграючи на лірі дорогій…
А н т е й
Федоне! Не кажи мені такого,
бо я тебе зненавиджу навіки!
Ф е д о н
Антею, се якась дивна затятість.
Таж еллінам не першина приймати
хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?
А н т е й
Чужинців — так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить,
коли подоланий похилить чоло
йому до ніг і порох поцілує
з-під стіп його.
Ф е д о н
Таке бувало в персів
та в інших східних варварів. Ніколи
сього від нас не вимагали в Римі.
А н т е й
Не вимагали? Хто ж то перейшов
по нас, як по містках, до храму слави
всесвітньої? Кого ми на собі
з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним
до мавзолею нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того,
що нам дозволять у гучних палатах
на лірі заграбованій пограти?
Ф е д о н
Хіба тій лірі краще німувати?
А н т е й
Так, краще!
Ф е д о н
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї
хоч би і не собі, ніж просто бути,
мов зілля придорожнє, під ногами
у того ж переможця. Він як схоче,
то збройною ногою вмить розтопче
всі наші гордощі, всі буйні мрії…
А н т е й
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати,
щоб ворогам не завдавати праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно — так і вчинити.
Ти не продався, — гірше! Ти віддався
у руки ворогу, як мертва глина,
з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий,
коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату,
забудь краси великі заповіти,
забудь несмертний образ Прометея,
борця проти богів, забудь і муки
Лаокоона, страдника за правду,
не згадуй героїні Антігони,
ні месниці Електри. Викинь з думки
Елладу, що, мов Андромеда скута,
покинута потворі на поталу,
з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам’янів
перед обличчям римської Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси,
краси змагання, хоч і без надії…
Ф е д о н
Нема краси в затятості безсилій…
Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
А н т е й
Прощай, Федоне.
Ф е д о н
Ми вже не друзями розстаємось?
А н т е й
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Н е р і с а
(виходить з гінекея, ледве зачинилась хвіртка аа Федоном)
Антею, я тебе не розумію!
Так шорстко ти з Федоном обійшовся,
а в чім його вина?
А н т е й
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.
Чи, може, то тобі якраз до мислі,
що буде на позорищі стояти
твоя подоба в домі переможця?
Н е р і с а
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дід його
чи, може, прадід з еллінами бився?
Тепер же Меценат не забирає
ніяких наших скарбів силоміць,
але купує, ще й за добру ціну.
А н т е й
Тим злотом, що стягається до Риму
з подоланих, таки ж і з нас самих.
Н е р і с а
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по батьку,
то не питав, хто й як його надбав.
А н т е й
Я знав, що то було придбання чесне.
Н е р і с а
Так, певне, думає і Меценат
про статки батьківські. Він повертає
чималу частку нам назад в Елладу,
а ти за те найбільше ворогуєш.
По-твоєму, то добре, щоб у нас
по закутках марніли твори хисту,
щоб з голоду митці снагу втрачали,
щоб мармур цвіль посіла, струни — ржа,
щоб елліни на варварів звелися,
аби римлянам чим не послужити?
А н т е й
Доволі вже їм служать. Я не буду.
Н е р і с а
Ніхто й не вимагав від тебе служби.
Чи Меценат завдав тобі зневагу,
в гостину через друга запросивши?
А н т е й
В гостину? Ти се думаєш навсправжки,
що Меценат співця до себе кличе
на оргію для дружньої балачки,
а не для співу на розривку гостям?
Н е р і с а
А що ж, якби ти й заспівав там трошки?
Твої пісні вже й так були в тім домі.
А н т е й
Та з того я не винен.
Н е р і с а
Ні, ти “винен”,
ти дав ученикам пісні списати
і, значить, сам їх випустив у світ.
А що римлянин оцінив їх краще,
ніж земляки, то се вже річ звичайна,
винуй у тім, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладі той лиш має славу,
кого похвалить Рим. Корінф оцінить
свого співця тоді, коли втеряе.
Якби ти в Рим дістався з Меценатом
і там здобув заслужений тріумф, —
бо Рим же вміє талани вінчати! —
а потім повернувся до Корінфа,
то рідні лаври, наче ряст весною,
прослалися б тобі попід ногами.
А н т е й
Топтати рідних лаврів я не хочу.
Тріумфи в Римі — то для мене ганьба.
Н е р і с а
Чого ж ти ждеш?
А н т е й
Признання в ріднім краї
без помочі ласкавих переможців.
Н е р і с а
Коли ж те буде? Як життя скінчиться?
Посмертна слава — то звичайний дар
таким співцям, як ти. А поки живі,
ніхто не чує їх, ніхто не бачить,
немов вони поховані в могилі.
Поринувши глибоко в думи й мрії,
такі співці не рухаються з місця,
а понад ними пролітає буйно
барвиста вакханалія життя
і кидає тому і лаври, й квіти,
хто вміє їх ловити на льоту.
Такому ж от, як ти, хіба лишиться
зів’яле листя та вінці нагробні.
Чи думаєш ти Рим перемогти
могильною незрушністю такою?
Тобою бувши, я б його сліпила
всім блиском генія свого й Еллади,
на всіх би сценах я запанувала,
всі форуми і портики посіла,
моє імення заглушило б гомін
імення цезаря! Оце була б
справдешня перемога!
А н т е й
Всі б казали:
“Яких співців скуповує наш Рим!
Зовсім уже пішла в старці Еллада!”
(Бере в руки Евфрозінин лавровий вінець).
Дивись, Нерісо, сей вінець єдиний
здобув я за життя, та він дорожчий
від всіх твоїх розхвалених тріумфів.
Коли такі вінці нагробні будуть,
так що ж, нехай скоріше прийде смерть!
(Надіває на голову вінець з гордим спокійним усміхом)
Н е р і с а
Антею, слухай! Я не можу більше
сього терпіти. Так затхнутись можна
в могильному повітрі сеї хати.
Ти або я повинні вийти в світ.
Я так тебе кохаю, що пристану
на те, щоб славою твоєю жити,
але зовсім без слави жить не можу —
я еллінка!
А н т е й
І хочеш добувати
в римлян ту славу?
Н е р і с а
У римлян чи в інших —
однаково. Мені потрібна слава,
як хліб, вода й повітря. Коли ти
мені того постачити не можеш,
без чого я не проживу, то мушу
сама собі здобути, а вмирати
не хочу я, бо я ще молода.
А н т е й
Та чим же ти здобудеш тую славу?
Н е р і с а
Тим, чим і ти здобув би — власним хистом.
А н т е й
Ти все-таки піти на сцену хочеш?
(Після паузи).
Ну що ж, Нерісо, я скажу по правді, —
коли тебе не марна примха кличе,
а муза Терпсіхора, я не смію
з богинею змагатись. Може, справді
ти можеш відродити для Корінфа
святую таємницю Діоніса.
Н е р і с а
О ні, не для КорінфаІ Ти не думай!
Мене корінфські оплески не ваблять.
Либонь, жива Неріса переважить
камінну Терпсіхору в Мецената,
як протанцює перед ним сьогодні
танець Танагри!
А н т е й
Ти, либонь, маячиш?
Н е р і с а
Ні, я ще не в гарячці.
А н т е й
Ти ж не можеш
на оргію піти!
Н е р і с а
Чому не можу?
Римлянка ходять скрізь — чому ж би й нам
не перейняти в їх того звичаю?
Прийду й скажу: “Мій чоловік недужий,
але, щоб не зневажить Мецената,
прислав мене, свою жону, в гостину…”
А н т е й
Ні, тв ве підеш!
Н е р і с а
Ти мене замкнеш?
Тоді вже я напевне буду знати,
що ти мене перекупив у рабство.
Але й рабині часом утікають.
Ти не впевняйся на замки.
А н т е й
Нерісо!!
Н е р і с а
Що, пане мій?
(Пауза).
Ну то рішай же зараз:
чи ти, чи я.
А н т е й
Ох, якби мав я силу
тебе від серця одірвати геть
і кинути, мов гадину отрутну,
римлянам тим під ноги!
Н е р і с а
(з коротким злісним сміхом)
Ти не можеш?
То мусиш покоритись. Може, згодом
ти сам мені подякуєш за се.
Бо я не відступлюсь від свого слова, —
коли не ти, то я здобуду слави,
і то сьогодні. Я доволі ждала.
А н т е й
(після важкого мовчання)
Так, я піду. Мені миліше буде
з римлянами, аніж отут з тобою.
Н е р і с а
Іди. Та оббери ж оте галуззя
з своєї голови — невже ж так підеш?
Антей сягає за голову, здіймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на їх і мовчки кладе там, де стояла Евфрозіна, коли квітчала його.
Г о л о с Е в ф р о з і н и
(озивається з глибини дому)
Нерісо! Клич Антея! Йдіть обідать!
Уже готова оргія препишна!
Антей миттю кидається до хвіртки,
Н е р і с а
(доганяючи його)
Куди ж ти? Треба ж переодягтися!
А н т е й
Пусти мене! Бо прийде Евфрозіна,
а я не смію глянуть їй у вічі.
(Вибігає за хвіртку).
Е в ф р о з і н а
(виходить з дверей)
А де ж Антей?
Н е р і с а
На оргію пішов.
Його запрошено до Мецената.
Е в ф р о з і н а
Якийсь дивний твій жарт.
Н е р і с а
Я не жартую.
Он там лежать зів’ялі хатні лаври, —
сьогодні він нам свіжі принесе,
здобувши з рук знавців.
(Гордо підвівши голову, йде в хату).
Е в ф р о з і н а
(хапаючись за голову)
Невже се правда?!
