Характерні ознаки легенди
1) легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком;
2) їх сюжети переважно одно- або малоепізодні;
3) композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді;
4) теми, сюжети і персонажі легенди – розмаїті.
Легенда – найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам’яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, сповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком».
В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог». Тоді ж виник збірник оригінальних легенд – «Києво-Печерський патерик». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту, розповіді про святі місця, притчі про походження тварин та рослин.
Сюжети легенд мали численні відображення в іконописі, рицарських романах і повістях.
Легенда у фольклорі – це усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх – біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули – «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.
Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору. За їх мотивами побудовані «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І. Франка (поема «Мойсей»), роман В. Шевчука «На полі смиренному».
