“Пастух Рашит” скорочено (Джури козака Швайки)

Переказ “Пастух Рашит” уривку з твору “Джури козака Швайки” Володимира Рутківського допоможе згадати головні події.

“Пастух Рашит” скорочено 

Швайка ніс на руках хворого Санька. Після того, як хлопець відвів від них татарина, він раптово занедужав, став тихим, дивним: то зупиниться ні з того ні з сього, ніби слухає щось у собі, то відповість на запитання зовсім не до ладу, а то й узагалі промовчить. Очі в нього інколи робилися такими незвичними, що Грицикові аж мороз ішов поза шкірою. Лоб у Санька весь час палав, а кроки ставали дедалі слабкішими.

Швайка запевняв, що все буде з ним добре. Він брав Санька на руки щоразу, коли той зовсім знесилювався. І от тепер, з ранку до вечора, ніс його без перепочинку, хоч сонце вже схилялося до заходу.

Санько ж перебував між сном і маренням. Йому здавалося, що він наче й існує, і водночас ні — ніби душа його відірвалася від тіла. У тих видіннях він бачив дивного сивобородого діда Кудьму — того самого, що вже колись привидівся на Сторожовому дубі. Дід посміхався до нього приязно, а навколо бігали вовки й падав легенький лапатий сніг. Інколи йому марилося, ніби він та Грицик уже дорослі, і турецький султан разом із польським королем скаржаться одне одному на цих невловимих козаків. А ще страшніше: йому ввижалося, ніби татари посадили Швайку на палю, а серед натовпу стоїть дорослий Грицик у татарській одежі. Грицику боляче було дивитися на страждання Швайки, але він удавав байдужість, щоб не видати себе, бо мав передати козакам важливу звістку.

Прокинувшись від власного крику, Санько з відчаєм хапав повітря. Над хлопцем схилився стурбований Швайка, який запевняв, що з ним все гаразд і що вони ще всім покажуть, «де раки зимують».

Уже четверту добу вони йшли безкраїм степом, не до Дніпра, а в протилежний бік — там їх не чекали татари. Вони ховалися вдень, ішли вночі, потерпали від спраги, бо води ніде не було. Нарешті дісталися Жовтої балки, де мала бути криниця, але вода в ній висохла. Тоді Швайка викопав трохи вогкої землі, відтис із неї трохи води, процідив через сорочку й дав хлопцям по ковтку, а він сам лише змочив губи. Зупинятись на відпочинок там було небезпечно, бо це місце знали татари, тож Швайка з хлопцями пішли далі.

Наступного вечора Швайка побачив на обрії вершника. Він здогадався, що це може бути пастух Рашит — його старий знайомий, але вирішив перевірити. Перед тим наказав хлопцям сидіти тихо й не ворушитись, а якщо він не повернеться до ранку — тікати балкою на захід, до Дніпра.

Коли Санько отямився, Швайки поруч не було. Грицик сказав, що той пішов, можливо, «полювати татарів». Хлопці були виснажені, заснули. А прокинувшись, побачили — повернувся Швайка, і не сам, а з двома кіньми та водою. Він був щасливий, бо виявилось, що вершник і справді був його товаришем Рашитом, татарином-пастухом, який пас коней у степу.

Швайка розпалив багаття, зварив цілюще зілля для Санька й пообіцяв, що той одужає, а коли вони дістануться до дніпровських плавнів, старий дід Кудьма, вилікує його остаточно.

Грицик здивувався, почувши це ім’я, і почав розпитувати. Швайка пояснив, що дід Кудьма — надзвичайно сильний і мудрий знахар, якого знають у всій Україні.    А такі хлопці як Санько діду Кудьмі дуже потрібні. Грицик здогадався, що це через його незвичайні здібності. Швайка підтвердив: Санько не просто ворожбит, а надзвичайно обдарований хлопець, адже зміг відвести від них татарина. Грицик з острахом глянув на друга: він не міг повірити, що його кращий друг — майбутній волхв.  Від цих думок Гриику стало сумно, він боявся втратити друга, який, можливо, стане самітником-знахарем.

І тут Грицик раптом побачив у степу вершників і вигукнув: «Татари!» Але Швайка запевнив, що це «свій татарин». До них під’їхав Рашит, привітався й одразу заходився допомагати: кинув у казанок ще трав, приготував зілля для Санька.

Рашит розповів, що нещодавно бачив двох чужих «урусів» (тобто русичів). Один був верхи, інший — дуже високий — сховався в кущах. Перший показав знак Іслам-бека, пана Рашитової орди, забрав у нього двох коней і подався в бік Дніпра. Пізніше до Рашита прийшли люди Іслам-бека, які шукали Швайку. Рашит засмутився, бо вони забрали його власного коня.

Швайка заспокоїв Рашита та пообіцяв повернути коня. Рашит, довіряючи йому, сказав, що мати колись казала йому, що він може покладатися на таких людей, як Швайка, бо вона сама була «уруска», тобто українка з Воронівки. Після того він подався геть, а Швайка ще довго дивився йому вслід, кажучи хлопцям, що серед татар теж є добрі люди.

Потім він розповів, що знає Рашита давно — ще з тих часів, коли сам був у татарському полоні. Його мати тоді загинула, намагаючись утекти, а хлопчика взяла до себе Рашитова мати, теж полонянка з Воронівки. Відтоді вони з Рашитом, були як брати.

З’ясувалося також, що Швайка був родом із Воронівки, сином місцевого підстарости Сидірка. На місці його хати були руїни, вцілів лише льох. Саме там колись переховувався Швайка після поранення.  Хлопці згадали, як колись думали, що в тому льосі живуть вовкулаки, а то був поранений Швайка. Вони всі посміялися з цього.

Згодом Швайка загасив багаття, накрив його перекотиполем і сказав, що час вирушати. Він посадив Санька до себе на коня, щоб той не впав. Але Санько раптом сказав, що в тому льосі бачив ще одного діда з довгою бородою — і що його звали Кудьмою. Швайка був здивований: хлопець не міг знати цього, якщо не мав особливого дару.

Він із захопленням сказав:
«Ой, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? Якщо тільки виростеш…»

Санько тихо відповів, що він обов’язково виросте.

© Гнатюк Юлія
14.11.2025
Копіювання контенту без дозволу та зазначення автора — заборонені.