«Пеппі Довгапанчоха» читати. Астрід Ліндгрен

Астрід Ліндгрен «Пеппі Довгапанчоха» читати повністю текст дитячої повісті, що була написана у 1944 році.

«Пеппі Довгапанчоха» читати

(пер. Олег Гнатюк)

«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ОСЕЛЯЄТЬСЯ У ВІЛЛІ “ХОВАНКА”

На самій окраїні крихітного містечка розкинувся старий, запущений сад. Посеред нього тулився такий же древній будиночок, де мешкала Пеппі Довгапанчоха. Їй якраз стукнуло дев’ять років, і господарювала вона там абсолютно сама-самісінька. Ні мами, ні тати у неї не було. І, якщо чесно, це було навіть круто: ніхто не відправляв її в ліжко в розпал найцікавішої гри і ніхто не змушував пити огидний риб’ячий жир, коли душа вимагала цукерок.

Колись у Пеппі був батько, якого вона просто обожнювала, та й мама, звісно, теж була, але так давно, що дівчинка її вже й не пам’ятала. Мама померла, коли Пеппі ще немовлям кричала в колисці так, що у всіх закладало вуха. Пеппі вірила, що її мама тепер стала ангелом на небі й спостерігає за своєю донечкою крізь крихітну дірочку в хмарах. Тому вона часто махала вгору рукою і заспокоювала її: — Не хвилюйся! Я прорвуся!

Про свого тата Пеппі теж ні на мить не забувала. Він був морським капітаном і підкорював безкраї простори. Пеппі ходила в плавання разом із ним, аж поки під час сильного шторму велетенська хвиля не змила його з палуби, і він зник. Проте Пеппі була впевнена, що колись він обов’язково повернеться. Вона ні за що не вірила, що тато втопився. Дівчинка вважала, що його прибило до острова, заселеного чорношкірими тубільцями, де він став їхнім королем і тепер гуляє серед них із золотою короною на голові.

— Моя мама — ангел, а мій тато — негритянський король! Не кожній дитині так щастить із предками, — любила похвалитися Пеппі. — А щойно мій тато змайструє новий корабель, він припливе по мене, і я стану справжньою принцесою. Оце буде двіж!

Батько купив цей будиночок у саду дуже давно. Він планував оселитися тут із Пеппі, коли вже постаріє й зав’яже з морем. Але сталася біда, його забрала хвиля, і, щоб дочекатися його повернення, Пеппі вирушила прямісінько додому — до вілли “Хованка”. Саме так звався цей будиночок у саду. Він чекав на Пеппі повністю прибраним та умебльованим. Одного теплого літнього вечора Пеппі попрощалася з екіпажем батькового корабля. Матроси обожнювали дівчинку, і це було взаємно.

— Бувайте, хлопці! — вигукнула Пеппі й поцілувала кожного по черзі в чоло. — Не партеся за мене. Я не пропаду.

З корабля вона прихопила дві речі: мавпеня на ім’я пан Нільсон — подарунок тата, — та здоровенну торбу, набиту золотими монетами. Моряки стояли біля бортових поручнів і довго дивилися їй услід, поки вона не зникла з виду. А вона йшла вперед не озираючись, несучи під пахвою пана Нільсона, а в руці — свій скарб.

— Дивне дитя! — пробурмотів один із матросів, змахнувши сльозу, коли вона зникла вдалині.

І він мав рацію. Пеппі була надзвичайно дивною дитиною. Але найкрутішим було те, що вона мала неймовірну суперсилу. Таку фантастичну, що жоден поліцейський у світі не міг би з нею зрівнятися. Вона могла б запросто підняти коня, якби захотіла. І вона таки це робила! Дівчинка обзавелася власним конем — купила його за одну із золотих монет у перший же день після повернення до вілли “Хованка”. Їй завжди хотілося мати коня, і тепер він жив прямо на її веранді. Щоправда, коли Пеппі хотіла спокійно посидіти там і попити після обіду кави, вона без зайвих церемоній виносила його на руках у сад.

Поруч із віллою “Хованка” був ще один сад і будинок. Там мешкала зразкова родина: тато, мама та двоє милих дітлахів — хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Томмі, а дівчинку — Анніка. Обоє вони втілювали чемність, гарне виховання та слухняність. Томмі ніколи не гриз нігтів і завжди виконував мамині вказівки. Анніка не влаштовувала істерик через відмови й завжди виглядала як лялечка у своїх ідеально випрасуваних ситцевих сукнях, які примудрялася ніколи не бруднити. Брат із сестрою мирно гралися у своєму дворі, але їм страшенно бракувало компанії. Тому, поки Пеппі ще плавала з татом морями, вони інколи вилазили на паркан, що розділяв їхні садиби, й зітхали: — Як шкода, що цей будинок порожній. Хоч би сюди заїхала якась сім’я з дітьми!

Того тихого вечора, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли “Хованка”, Томмі й Анніки не було в місті. Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що по сусідству хтось оселився. Навіть коли вони повернулися додому й стояли біля своєї хвіртки, розглядаючи вулицю, то все ще не знали, що тепер зовсім поруч у них з’явилася подруга і їм буде з ким гратися. Вони стояли, розмірковуючи, яким буде цей день: приємним і повним пригод чи нудним, коли ніщо не спадає на думку, аж раптом хвіртка вілли “Хованка” відчинилася, і на вулицю вийшла найдивніша дівчинка, яку вони колись бачили. Це Пеппі Довгапанчоха вийшла на ранковий променад.

Виглядала вона епатажно: яскраво-морквяне волосся, заплетене у дві цупкі коси, що стирчали в різні боки, наче палички, ніс картоплинкою, повністю всіяний ластовинням, і широкий рот із білосніжними здоровими зубами. Одягнена вона була екстравагантно — сама пошила собі сукню. Планувала блакитну, але тканина закінчилася, тож Пеппі просто доточила червоні клапті в кількох місцях. На довгі худі ноги вона натягнула довгі панчохи — одну руду, іншу чорну, а її чорні черевики були рівно вдвічі більші за її стопи. Батько купив їх на виріст десь у Південній Америці, і змінювати їх на інші вона категорично відмовлялася.

Але найбільше Томмі й Анніку вразило те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня. Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку та білий солом’яний брилик.

Пеппі крокувала вулицею оригінальним способом: одна нога на тротуарі, інша — в канаві. Томмі й Анніка не зводили з неї очей, поки вона не зникла з виду. За якийсь час Пеппі повернулася назад. Тепер вона вже йшла задом наперед — щоб не витрачати сили на зайвий розворот. Дійшовши до хвіртки Томмі й Анніки, Пеппі зупинилася. Діти мовчки роздивлялися одне одного. Нарешті Томмі не витримав: — Ти чому йдеш задом наперед? — Чому я йду задом наперед? — перепитала Пеппі. — Ми хіба не у вільній державі живемо? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? До того ж, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина. — А звідки ти знаєш? — прищурився Томмі. — Ти ж не була в Єгипті. — Я не була в Єгипті? Та ну! Запиши собі на носі: я була скрізь, об’їздила весь світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, що б ти сказав, якби я пройшлася вулицею на руках, як це роблять в Індії! — Ти все це набрехала, — заявив Томмі. Пеппі на хвилину задумалася. — Ну так, набрехала, — сумно визнала вона. — Брехати негарно, — подала голос Анніка, яка нарешті наважилася розтулити рота. — Так, брехати дуже негарно, — погодилася Пеппі ще сумніше. — Але я іноді забуваю про це, розумієте? Та й чи можна вимагати кришталевої чесності від дівчинки, чия мама ангел, тато — негритянський король і яка сама все життя провела на морях? До того ж, — її обличчя знову засяяло, — можу вас запевнити, що в Конго немає жодної людини, яка б казала правду. Там тільки те й роблять, що брешуть. Починають о сьомій ранку і так аж до заходу сонця. Тож якщо я випадково збрешу, вибачте мені — це все наслідки довгого життя в Конго. Але ми ж усе одно можемо бути друзями, га? — Певне! — посміхнувся Томмі, раптом відчувши, що сьогодні їм точно не буде нудно. — Чому б вам не поснідати в мене? — запропонувала Пеппі. — О, а й справді, — зрадів Томмі, — чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо! — Авжеж, — мовила Анніка. — Ходімо, швиденько! — Але спершу треба відрекомендувати вас панові Нільсону, — зупинила їх Пеппі.

Мавпа зняла брилика й чемно вклонилася. Діти минули хвіртку, яка ледве трималася на завісах, і попрямували стежечкою, посипаною жорствою та обсадженою старими, замшілими деревами, по яких, мабуть, добре було лазити. Вони підійшли до вілли “Хованка” й піднялися на веранду. Там стояв кінь і спокійно їв овес із супової миски.

— Отакої! Чому це кінь стоїть на веранді? — здивувався Томмі. Він досі знав лише те, що коні мають стояти у стайні. — Та бачиш, — серйозно відповіла Пеппі, — на кухні він тільки плутається під ногами, а у вітальні йому самому не подобається.

Томмі й Анніка поплескали коня по спині й зайшли до будинку. Там була і кухня, і вітальня, і спальня. Але, видно, Пеппі цього тижня зовсім забула, що в п’ятницю треба прибрати дім. Томмі й Анніка сторожко озиралися навколо: може, десь у кутку сидить той самий негритянський король? Адже вони ще зроду не бачили живого короля. Проте ніде не видно було ні батька, ні матері Пеппі. І Анніка несміливо запитала: — Ти тут живеш зовсім сама? — Звісно, ні! — відмахнулася Пеппі. — Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною. — А твої тато й мама хіба не живуть тут? — Ні, більше ніхто не живе, — радісно відрізала дівчинка. — А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? — допитувалася Анніка. — Я сама, — пояснила Пеппі. — Спершу кажу лагідно, а коли не послухаюся, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатися, то даю собі ляпаса, розумієте?

Томмі й Анніка не дуже зрозуміли цю систему, але подумали, що це, мабуть, непоганий спосіб. Тим часом вони зайшли до кухні, і Пеппі оголосила: — Наколотим тіста-іста, спечемо млинця-линця на сніданок-данок-анок!

Тоді вона взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору. Одне впало їй прямо на голову й розбилося так, що жовтком залило очі. Але решту двоє вона таки майстерно спіймала в каструлю, де вони й потовклися.

— Я не раз чула, що жовток корисний для волосся, — зауважила Пеппі, витираючись. — Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме. До речі, в Бразилії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся. Зате там немає лисих. Правда, був колись один дід, що їв яйця замість того, щоб мастити ними голову. І він таки справді полисів. Коли він виходив на вулицю, там зчинявся такий переполох, що доводилося викликати поліцію.

Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралупу з каструлі. Тоді взяла щітку, що висіла на стіні, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки розліталися навкруги. Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду. Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду. А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі.

— Їжте! — гукнула вона. — Швидше їжте, поки млинець гарячий!

Томмі й Анніка взялися до млинця. Він їм дуже смакував.

Після сніданку Пеппі запросила їх до вітальні. Там не було ніяких меблів, крім величезного комода з безліччю шухляд. Пеппі повідчиняла шухляди й почала показувати Томмі й Анніці свої скарби. Там були яєчка рідкісних птахів, незвичайні мушлі й камінці, гарні різьблені коробочки, чудові срібні люстерка, разки перлин і багато інших речей, які Пеппі з батьком накупували, поки їздили по світу… Пеппі дала своїм новим друзям подарунки на згадку. Томмі одержав кинджал з руків’ям, оздобленим перламурром, а Анніка — різьблену коробочку. В коробочці був перстень із зеленим камінцем.

— Тепер ідіть уже додому, — сказала Пеппі. — Щоб завтра могли знов прийти. Бо якщо ви не підете звідси, то не зможете прийти сюди. А шкода, якби ви не прийшли.

Томмі й Анніка погодилися з нею і рушили додому. Вони пройшли повз коня, що з’їв уже весь свій овес, і вийшли на вулицю крізь хвіртку вілли “Хованка”

«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ВИШУКУЄ РЕЧІ І ВСТРЯЄ В БІЙКУ

Другого дня Анніка прокинулася дуже рано. Вона швидко зіскочила з ліжка й підійшла до брата. — Вставай, Томмі! — сказала вона й поторсала його за руку. — Вставай і ходімо до цієї чудної дівчинки у великих черевиках!

Томмі відразу прокинувся. — Я вві сні знав, що сьогодні нам буде весело, хоч і не міг пригадати чому, — сказав він, стягаючи з себе піжаму.

Потім обоє кинулися до ванної кімнати. Вони вмилися, швидко, як ніколи, почистили зуби, мерщій одяглися і на годину раніше, ніж сподівалася їхня мати, з’їхали поруччям згори, сіли за стіл і заявили, що хочуть негайно випити свій шоколад.

— Що сталося? — спитала мати. — Куди ви так квапитесь? — Ідемо до дівчинки, що оселилася в сусідньому будинку, — пояснив Томмі. — І, може, будемо в неї цілий день, — додала Анніка.

Того ранку Пеппі якраз пекла тістечка з пахучим корінням. Вона замісила страшенно багато тіста й розкачувала його прямо на підлозі. — Бо ж бачиш, — пояснювала вона своїй мавпочці, — на столі мало місця, а треба спекти щонайменше сотень п’ять тістечок.

Вона лежала на підлозі й качала тісто, аж гай шумів. — Не ходи по тісту, пане Нільсон, — роздратовано сказала Пеппі саме тоді, як у двері подзвонили.

Пеппі кинулася відчиняти. Вона була вся біла з голови до ніг, наче мірошник, і коли радісно трясла Томмі й Анніку за руки, над ними знялася хмара борошняної куряви.

— Як гарно, що ви заглянули до мене, — мовила Пеппі й обтрусила фартух, від якого знов знялася біла хмара. Томмі й Анніка аж закашлялися від борошна. — Що ти робиш? — запитав Томмі. — Що я роблю? Коли скажу, що трушу сажу, такий хитрун, як ти, однаково мені не повірить. Сам бачиш — печу тістечка. Але скоро вже кінчаю. А ви тим часом посидьте на ящику з дровами.

Пеппі вміла швидко працювати, що є, те є! Томмі й Анніка сиділи на ящику з дровами й дивилися, як вона спритно ріже тісто, як кидає тістечка на дека, а дека — в піч. Їм майже здавалося, що вони сидять у кіно.

— Все, — нарешті сказала Пеппі, кинувши в піч останнє деко, і захряснула дверцята. — Що тепер робитимемо? — запитав Томмі. — Що ви робитимете, не знаю, — відповіла Пеппі, — але я не можу ледарювати. Я — пошуковець, а всі пошуковці не мають ані хвилини вільної. — Хто ти? — перепитала Анніка. — Пошуковець. — А що це означає? — спитав Томмі. — Пошуковець — це той, хто дає всьому лад і вишукує речі, які лежать не там, де слід, — відповіла Пеппі, змітаючи на купку борошно, що розсипалося по підлозі. — На світі скрізь валяється повно речей, і треба ж їх комусь вишукувати. От пошуковець і вишукує їх. — Яких речей? — запитала Анніка. — О, яких завгодно, — відповіла Пеппі. — Грудок золота, страусових пер, здохлих пацюків, гайок тощо.

Томмі й Анніка вирішили, що це цікава робота, й також захотіли стати пошуковцями, хоч Томмі признався, що він краще хотів би знайти грудку золота, а не якусь гайку.

— Побачимо, що нам трапиться, — мовила Пеппі. — Завжди можна щось знайти. Але поспішаймо, щоб інші пошуковці не визбирали всіх золотих грудок.

І троє пошуковців подалися в дорогу. Вони вирішили спершу пошукати навколо будинків, бо Пеппі сказала, що найкращі речі завжди трапляються поблизу людського житла, хоч і серед лісу часом можна знайти гаєчку.

— Буває і таке, — додала вона. — Я згадала, як колись шукала речі у джунглях Борнео. І серед нетрів, де не ступала людська нога, я, знаєте, що знайшла? Справжнісіньку дерев’яну ногу, зовсім нову. Я її потім віддала одному дідові, що не мав ноги, і він сказав, що такої і за гроші не купиш.

Томмі й Анніка поглядали на Пеппі, щоб навчитися, як має поводитися справжній пошуковець. А Пеппі бігала від одного краю вулиці до другого, заслоняла долонею очі від сонця і придивлялася до всього. Часом вона ставала навколішки, просувала руку між штахетами й розчаровано казала: — Дивно! Мені здалося якраз, наче я побачила грудку золота. — А треба неодмінно брати все, що знайдеш? — запитала Анніка. — Так, усе, що лежить на землі, — відповіла Пеппі.

Неподалік від них, просто на траві перед своєю віллою, спав старий чоловік. — Бачите, він лежить на землі, — зраділа Пеппі. — І ми його знайшли. Ану берімо! Томмі й Анніка зовсім перелякалися. — Ні, ні, Пеппі, не можна його брати! — сказав Томмі. — Та й що ми з ним зробимо? — Що зробимо? Багато що можна зробити. Наприклад, тримати в клітці замість кролика й годувати кульбабою. Та як ви не хочете, то про мене. Хоч шкода буде, коли його спопаде якийсь інший пошуковець.

Вони пішли далі. Раптом Пеппі крикнула на весь голос: — Ну, такої знахідки в мене ще ніколи не було! — і вона витягла з трави іржаву бляшанку. — Оце здобич! Дивовижна здобич! Бляшанки не часто трапляються. Томмі недовірливо спитав: — А навіщо нам вона? — Та на все! — відповіла Пеппі. — По-перше, в неї можна класти тістечка, і тоді вона буде чудовою Бляшанкою-з-Тістечками. По-друге, можна не класти тістечок, і тоді вона буде Бляшанкою-Без-Тістечок. Це, звичайно, трохи гірше, але можна й так.

Пеппі оглянула бляшанку. Вона була справді дуже іржава і з діркою в дні. — Мабуть, це буде Бляшанка-Без-Тістечок, — задумливо мовила Пеппі. — Але її можна натягти на голову і гратися в темну ніч.

Пеппі натягла бляшанку на голову й почала мандрувати в ній по кварталу, мов пожежна вежа з залізним верхом, аж поки перечепилася через дротину і впала долілиць на дорогу. Бляшанка заторохтіла, вдарившись об землю.

— Ось бачите, — мовила Пеппі, стягаючи бляшанку. — Якби не вона, я впала б обличчям на землю і дуже забилася б. — Так, але якби ти не натягла на голову бляшанки, то не перечепилася б через дротину, і… — почала Анніка.

Та не встигла вона доказати, як Пеппі знов радісно скрикнула й переможно підняла з землі шпульку без ниток. — Мабуть, у мене сьогодні щасливий день, — мовила вона. — Знайти таку чудесну шпулечку! Крізь неї можна видимати бульки з мила, а ще можна носити її на шнурочку замість намиста! Я зараз піду додому й негайно надіну її.

Тієї миті біля однієї вілли відчинилася хвіртка і з неї вибіг хлопчик. Він, видно, був наляканий, і не диво, бо за ним слідом гналися п’ятеро хлопців. Вони відразу догнали малого, притиснули до штахет і гуртом почали штовхати й бити його. Хлопчик заплакав і звів руки, щоб затулити обличчя.

— Даймо йому, хлопці! — гукав найбільший із напасників. — Щоб і носа не потикав на нашу вулицю! — О, це вони так молотять Віллє, — мовила Анніка. — От поганці! — Це той капосний Бенгт. Він завжди б’ється, — сказав Томмі. — І які боягузи, п’ятеро проти одного!

Пеппі підійшла до Бенгта, ткнула його пальцем у спину й запитала: — Стривайте-но, ви хочете зробити з малого Віллє котлету, що накинулися на нього всі п’ятеро?

Бенгт обернувся й побачим дівчинку, якої досі ніколи тут не зустрічав. Зухвалу незнайому дівчинку, що зважилася стати йому на заваді. Спершу він тільки вражено витріщився на неї, потім зневажливо скривився.

— Хлопці, чуєте, хлопці! — гукнув він. — Облиште Віллє й гляньте на це опудало. Такого ще світ не бачив!

Він ляснув себе по конілах і зареготав. Хлопці оточили Пеппі, всі, крім Віллє, що витер сльози й несміливо став біля Томмі.

— Ви коли бачили такі коси? Справжнісінька пожежа! А такі черевики? — не вгавав Бенгт. — Може, позичиш мені одного? Я хотів би трохи поплавати, а не маю човна! Він схопив Пеппі за косу, але відразу відсмикнув руку й вигукнув: — Ой, я попік собі пальці!

Усі п’ятеро хлопців загукали, підстрибуючи навколо Пеппі: — Червона шапочка! Червона шапочка!

А Пеппі стояла посеред кола і приязно всміхалася. Бенгт сподівався, що вона розсердиться, або почне плакати, або принаймні злякається. Побачивши, що слова не беруть Пеппі, він штовхнув її.

— Бачу, ти не дуже ввічливий з дівчатами, — мовила Пеппі.

Вона підняла його вгору своїми дужими руками, понесла до берези, що росла неподалік, і перевісила через гілляку. Потім узяла другого хлопця й перевісила через іншу гілляку, третього посадила на стовп хвіртки, четвертого перекинула через огорожу, і він гепнув на грядку з квітками, а останнього розбишаку вмостила в малесенький іграшковий візочок, що стояв на вулиці. Пеппі, Томмі, Анніка й Віллє мовчки дивилися на хлопців, що аж поніміли з подиву. Врешті Пеппі сказала:

— Ви боягузи. Нападаєте п’ятеро на одного! Це підлість. Та ще й штовхаєте беззахисну дівчинку. Ганьба! Ходімо додому, — покликала вона Томмі й Анніку. Потім звернулася до Віллє: — Часом вони ще коли тебе зачеплять, скажи мені. — А Бенгтові, що й досі сидів на дереві і боявся ворухнутись, мовила: — Коли ти хочеш ще щось сказати про мої коси й мої черевики, то краще кажи тепер, поки я не пішла додому.

Але Бенгт не мав більше чого казати ні про черевики Пеппі, ні про її коси. Тому Пеппі взяла в одну руку знайдену бляшанку, а в другу шпульку від ниток і пішла додому разом з Томмі й Аннікою.

Вже в садку біля свого будинку Пеппі сказала: — Так мені прикро, що я знайшла дві гарні речі, а ви вернулись без нічого. Вам треба ще трохи пошукати. Томмі, чому б тобі не зазирнути в дупло он того старого дерева? Для пошуковців нема кращих місць за такі дерева.

Томмі відповів, що однаково ні він, ні Анніка нічого не знайдуть, але, щоб не перечити Пеппі, засунув руку в дупло дерева.

— Ой! — вражено вигукнув він, витягаючи руку. Він тримав у жмені гарний-прегарний записник у шкіряній палітурці. В шкіряну петельку був засунутий маленький срібний олівчик. — Дивно, — мовив Томмі. — А бачиш! — сказала Пеппі. — Нема краще, як бути пошуковцем. Я не розумію, чого так мало людей вибирають собі цю роботу. Столярів, шевців, сажотрусів тощо є скільки завгодно, а от пошуковцем мало хто хоче бути. — Потім Пеппі обернулася до Анніки: — А чому б тобі не пошукати он під тим трухлявим пеньком? Під пеньками завжди щось знаходять.

Анніка засунула руку під пеньок і відразу витягла звідти коралове намисто. Вони з Томмі добру хвилину стояли, пороззявлявши роти, такі були вражені. І вирішили, що відтепер щодня будуть пошуковцями.

Пеппі перед тим до півночі гралася в м’яча, і тепер їй захотілося спати. — Мабуть, піду трохи подрімаю, — мовила вона. — Може, підтикаєте мені ковдру?

Вона сіла на край ліжка, роззулась, задумливо глянула на свої черевики й сказала: — Тому Бенгтові закортіло поплавати в човні. Тьху! — зневажливо пирхнула вона. — Іншим разом я його навчу веслувати, ось побачите! — Скажи, Пеппі, а чого в тебе справді такі великі черевики? — шанобливо спитав Томмі. — Щоб можна було ворушити пальцями, — відповіла Пеппі й лягла в ліжко.

Вона завжди вкладалася спати, поклавши ноги на подушку, а голову сховавши під ковдру.

— У Гватемалі всі так сплять, — заявила вона. — По-іншому й спати не варто — це єдиний правильний спосіб. Так я можу навіть уві сні ворушити пальцями на ногах. А ви засинаєте без колискової? — запитала вона. — Бо я завжди мушу співати собі колискову, інакше сон ніяк до мене не приходить.

Томмі й Анніка почули, як з-під ковдри долинуло тихе бурмотіння. То Пеппі наспівувала собі колискову перед сном. Вони навшпиньки вийшли з кімнати, щоб її не турбувати. Уже біля дверей обоє озирнулися й востаннє глянули на ліжко. Але побачили тільки Пеппині ноги, що лежали на подушці. Пальці на них тихенько ворушилися.

Томмі й Анніка вирушили додому. Анніка міцно тримала в руці коралове намисто.

— А все ж таки це дивно, Томмі, — сказала вона. — Тобі не здається… не здається, що Пеппі сама закопала там усі ті речі?

— Хтозна, — відповів Томмі. — З Пеппі ніколи не можна бути певним.

«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ГРАЄТЬСЯ 3 ПОЛІЦАЯМИ У КВАЧА

Маленьким містечком швидко рознеслася чутка, що на віллі «Хованка» зовсім сама живе дев’ятирічна дівчинка. Місцеві тітоньки й дядечки одразу вирішили, що так бути не повинно. Адже кожній дитині потрібен хтось дорослий, хто за нею доглядатиме, і кожна дитина має ходити до школи та вивчати таблицю множення. Тож усі вони постановили, що дівчинку з вілли «Хованка» слід негайно влаштувати до дитячого будинку.

Одного чудового дня після обіду Пеппі запросила Томмі й Анніку до себе на каву з тістечками. Вона накрила стіл на веранді. Було сонячно й затишно, а квіти в садку наповнювали повітря своїми пахощами.

Пан Нільсон вправно бігав поруччям веранди, а кінь час від часу простягав голову, сподіваючись, що йому перепаде шматочок тістечка.

— Як же все-таки чудово жити на світі! — сказала Пеппі, витягнувши ноги.

Саме в цю мить у хвіртці з’явилися двоє поліцаїв у повному спорядженні.

— Ой, який сьогодні щасливий день! — вигукнула Пеппі. — Бо я понад усе на світі люблю поліцаїв. Майже так само, як кисіль із ревеню.

І вона, сяючи від радості, рушила їм назустріч.

— Це ти та дівчинка, що оселилася на віллі «Хованка»? — запитав один із поліцаїв.

— Та ні, — відповіла Пеппі. — Я тітонька, яка живе на третьому поверсі на іншому кінці міста.

Вона сказала це просто для жарту. Але поліцаям її вигадка зовсім не сподобалася. Вони суворо наказали їй не дуріти й повідомили, що добрі люди в містечку вже подбали про місце для неї в дитячому будинку.

— У мене вже є місце в дитячому будинку, — спокійно відповіла Пеппі.

— Та невже? То все вже владнали? — здивувався один із поліцаїв. — І де ж той дитячий будинок?

— Ось тут, — гордо сказала Пеппі. — Я дитина, це мій будинок, отже, це і є дитячий будинок. І місця тут більш ніж достатньо.

— Люба моя, — засміявся поліцай, — ти мене не зовсім зрозуміла. Тобі треба переїхати до справжнього дитячого будинку, де про тебе будуть дбати.

— А у вашому дитячому будинку можна тримати коней? — поцікавилася Пеппі.

— Звісно, що ні, — відповів поліцай.

— Я так і думала, — сумно зітхнула Пеппі. — А мавпочок?

— І мавпочок теж не можна. Ти й сама це чудово знаєш.

— Ясно, — сказала Пеппі. — Тоді пошукайте дітей для свого будинку деінде. Я туди переїжджати не збираюся.

— Але ж ти повинна ходити до школи! — наполягав поліцай.

— А навіщо мені ходити до школи?

— Щоб навчитися різних корисних речей.

— Яких саме? — запитала Пеппі.

— Усяких, — відповів поліцай. — Багатьох важливих речей. Наприклад, таблиці множення.

— Я вже дев’ять років чудово живу без вашої таблиці множення, — сказала Пеппі. — І далі якось обійдуся.

— Але уяви, як прикро буде лишитися такою неукою. От виростеш ти, а хтось запитає, як називається столиця Португалії, і ти не знатимеш відповіді.

— Чому ж не знатиму? — здивувалася Пеппі. — Я скажу: «Якщо тобі так кортить дізнатися, яка столиця Португалії, то напиши в саму Португалію і спитай!»

— Гаразд, але невже тобі не буде прикро, що ти сама цього не знаєш?

— Може, й буде. Може, я іноді лежатиму ввечері й думатиму: «І як же все-таки називається столиця Португалії?» Але ж у житті не завжди буває тільки весело, — сказала Пеппі й стала на руки. — До речі, я була зі своїм татом у Лісабоні, — додала вона, ставши вже на голову, бо вміла розмовляти й у такому положенні.

Тоді один із поліцаїв заявив, що Пеппі не може робити лише те, що їй заманеться. Мовляв, нехай зараз же збирається до дитячого будинку. Він підійшов до дівчинки й узяв її за плече. Але Пеппі легко вислизнула, легенько плеснула його по спині й вигукнула:

— Квач!

Не встиг поліцай і оком кліпнути, як вона вже скочила на поруччя веранди, а звідти спритно видерлася на балкон. Поліцаї не надто хотіли переслідувати її таким способом, тож кинулися до будинку й побігли сходами на другий поверх. Та коли вони вискочили на балкон, Пеппі вже була на даху. Вона пересувалася ним так вправно, наче справжня мавпа. За мить дісталася гребеня й легко застрибнула на димар. А поліцаї стояли на балконі й лише чухали потилиці. З галявини на Пеппі зачудовано дивилися Томмі й Анніка.

— Як же весело гратися в квача! — гукнула Пеппі. — І як добре, що ви прийшли! Сьогодні в мене таки щасливий день!

Поліцаї трохи поміркували, тоді вийшли надвір, узяли драбину, що лежала біля передньої стіни будинку, і один за одним вилізли на дах, щоб зняти Пеппі. Але вигляд у них був дещо стривожений, коли вони, обережно тримаючи рівновагу, рушили гребенем у її бік.

— Не бійтеся! — підбадьорила їх Пеппі. — Це зовсім не страшно. Це дуже весело!

Коли поліцаї підійшли вже зовсім близько, Пеппі зіскочила з димаря й, голосно сміючись, побігла гребенем до іншого краю даху.

— Я падаю! — вигукнула вона й стрибнула просто в зелену крону дерева, що росло за кілька метрів від будинку. Вхопившись за товсту гілку, вона трохи погойдалася на ній, а тоді сплигнула на землю. Після цього кинулася до іншого боку будинку, де була приставлена драбина, і швиденько її забрала.

Поліцаї й так трохи розгубилися, коли Пеппі стрибнула з даху. Але ще більше вони сторопіли, коли, розмахуючи руками, щоб не впасти, дісталися кінця гребеня й побачили, що драбини вже немає. Спочатку вони розсердилися й почали кричати, щоб Пеппі негайно повернула драбину, інакше їй дістанеться.

— Чого ви так сердитеся? — докірливо запитала Пеппі. — Ми ж просто граємося в квача. А ті, хто грається разом, — друзі, а не вороги.

Поліцаї трохи подумали, і нарешті один із них лагідно сказав:

— Послухай, дівчинко, постав, будь ласка, драбину назад, щоб ми могли спуститися.

— Зараз! — відповіла Пеппі й миттю приставила драбину до стіни. — А потім ми всі разом вип’ємо кави, якщо захочете.

Та поліцаї виявилися не дуже чесними гравцями. Щойно вони опинилися на землі, як одразу кинулися до Пеппі й закричали:

— Ну, зараз ми тобі покажемо, неслухняне дівчисько!

— Ні, якщо так, то я більше не хочу з вами гратися, — заявила Пеппі. — Хоча мені було дуже весело.

Вона схопила обох поліцаїв за паски, легко понесла їх стежкою до хвіртки, винесла на вулицю й там обережно поставила на землю. Поліцаї ще довго не могли оговтатися від подиву.

— Зачекайте! — гукнула їм Пеппі й побігла до кухні. За мить вона повернулася з двома тістечками у формі сердечок і привітно запитала:

— Може, скуштуєте? Нічого, що вони трішки підгоріли.

Потім вона повернулася до Томмі й Анніки, які стояли з широко розплющеними очима. А поліцаї поспішили назад до міста й повідомили тітонькам і дядечкам, що Пеппі зовсім не підходить для дитячого будинку. Звісно, про те, як вони лазили по даху, вони нічого не розповіли. Тоді тітоньки й дядечки вирішили, що найкраще буде залишити Пеппі жити на віллі «Хованка». А якщо вона колись захоче ходити до школи, то нехай сама вирішує, як їй жити.

А Пеппі, Томмі й Анніка того дня чудово провели час. Насамперед вони допили каву, і Пеппі, з’ївши чотирнадцять тістечок, сказала:

— Щось мені здається, що то були якісь несправжні поліцаї. Надто вже багато вони говорили про дитячий будинок, таблицю множення й Лісабон.

Потім Пеппі вивела коня в садок, і вони почали кататися верхи. Щоправда, спочатку Анніка трохи боялася сідати на нього, але, побачивши, як весело їздять Томмі й Пеппі, теж наважилася. Пеппі підсадила її, кінь помчав садовою стежкою, а Томмі щосили заспівав:

— Вирушають шведи в далекий похід!

Увечері, коли Томмі й Анніка, досхочу накатавшись, уже вкладалися спати, Томмі сказав:

— Як добре, що Пеппі оселилася тут, правда ж, Анніко?

— Авжеж, правда! — відповіла Анніка.

— Я вже й не пам’ятаю, у що ми гралися до того, як вона з’явилася. А ти пам’ятаєш?

— Та в крокет чи ще в якісь такі ігри, — відповіла Анніка. — Але, як на мене, з Пеппі набагато веселіше. А ще ж у неї є кінь і мавпа!