«Пеппі Довгапанчоха» читати. Астрід Ліндгрен

Астрід Ліндгрен «Пеппі Довгапанчоха» читати повністю текст дитячої повісті, що була написана у 1944 році.

«Пеппі Довгапанчоха» читати

(пер. Олег Гнатюк)

«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ОСЕЛЯЄТЬСЯ У ВІЛЛІ “ХОВАНКА”

На самій окраїні крихітного містечка розкинувся старий, запущений сад. Посеред нього тулився такий же древній будиночок, де мешкала Пеппі Довгапанчоха. Їй якраз стукнуло дев’ять років, і господарювала вона там абсолютно сама-самісінька. Ні мами, ні тати у неї не було. І, якщо чесно, це було навіть круто: ніхто не відправляв її в ліжко в розпал найцікавішої гри і ніхто не змушував пити огидний риб’ячий жир, коли душа вимагала цукерок.

Колись у Пеппі був батько, якого вона просто обожнювала, та й мама, звісно, теж була, але так давно, що дівчинка її вже й не пам’ятала. Мама померла, коли Пеппі ще немовлям кричала в колисці так, що у всіх закладало вуха. Пеппі вірила, що її мама тепер стала ангелом на небі й спостерігає за своєю донечкою крізь крихітну дірочку в хмарах. Тому вона часто махала вгору рукою і заспокоювала її: — Не хвилюйся! Я прорвуся!

Про свого тата Пеппі теж ні на мить не забувала. Він був морським капітаном і підкорював безкраї простори. Пеппі ходила в плавання разом із ним, аж поки під час сильного шторму велетенська хвиля не змила його з палуби, і він зник. Проте Пеппі була впевнена, що колись він обов’язково повернеться. Вона ні за що не вірила, що тато втопився. Дівчинка вважала, що його прибило до острова, заселеного чорношкірими тубільцями, де він став їхнім королем і тепер гуляє серед них із золотою короною на голові.

— Моя мама — ангел, а мій тато — негритянський король! Не кожній дитині так щастить із предками, — любила похвалитися Пеппі. — А щойно мій тато змайструє новий корабель, він припливе по мене, і я стану справжньою принцесою. Оце буде двіж!

Батько купив цей будиночок у саду дуже давно. Він планував оселитися тут із Пеппі, коли вже постаріє й зав’яже з морем. Але сталася біда, його забрала хвиля, і, щоб дочекатися його повернення, Пеппі вирушила прямісінько додому — до вілли “Хованка”. Саме так звався цей будиночок у саду. Він чекав на Пеппі повністю прибраним та умебльованим. Одного теплого літнього вечора Пеппі попрощалася з екіпажем батькового корабля. Матроси обожнювали дівчинку, і це було взаємно.

— Бувайте, хлопці! — вигукнула Пеппі й поцілувала кожного по черзі в чоло. — Не партеся за мене. Я не пропаду.

З корабля вона прихопила дві речі: мавпеня на ім’я пан Нільсон — подарунок тата, — та здоровенну торбу, набиту золотими монетами. Моряки стояли біля бортових поручнів і довго дивилися їй услід, поки вона не зникла з виду. А вона йшла вперед не озираючись, несучи під пахвою пана Нільсона, а в руці — свій скарб.

— Дивне дитя! — пробурмотів один із матросів, змахнувши сльозу, коли вона зникла вдалині.

І він мав рацію. Пеппі була надзвичайно дивною дитиною. Але найкрутішим було те, що вона мала неймовірну суперсилу. Таку фантастичну, що жоден поліцейський у світі не міг би з нею зрівнятися. Вона могла б запросто підняти коня, якби захотіла. І вона таки це робила! Дівчинка обзавелася власним конем — купила його за одну із золотих монет у перший же день після повернення до вілли “Хованка”. Їй завжди хотілося мати коня, і тепер він жив прямо на її веранді. Щоправда, коли Пеппі хотіла спокійно посидіти там і попити після обіду кави, вона без зайвих церемоній виносила його на руках у сад.

Поруч із віллою “Хованка” був ще один сад і будинок. Там мешкала зразкова родина: тато, мама та двоє милих дітлахів — хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Томмі, а дівчинку — Анніка. Обоє вони втілювали чемність, гарне виховання та слухняність. Томмі ніколи не гриз нігтів і завжди виконував мамині вказівки. Анніка не влаштовувала істерик через відмови й завжди виглядала як лялечка у своїх ідеально випрасуваних ситцевих сукнях, які примудрялася ніколи не бруднити. Брат із сестрою мирно гралися у своєму дворі, але їм страшенно бракувало компанії. Тому, поки Пеппі ще плавала з татом морями, вони інколи вилазили на паркан, що розділяв їхні садиби, й зітхали: — Як шкода, що цей будинок порожній. Хоч би сюди заїхала якась сім’я з дітьми!

Того тихого вечора, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли “Хованка”, Томмі й Анніки не було в місті. Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що по сусідству хтось оселився. Навіть коли вони повернулися додому й стояли біля своєї хвіртки, розглядаючи вулицю, то все ще не знали, що тепер зовсім поруч у них з’явилася подруга і їм буде з ким гратися. Вони стояли, розмірковуючи, яким буде цей день: приємним і повним пригод чи нудним, коли ніщо не спадає на думку, аж раптом хвіртка вілли “Хованка” відчинилася, і на вулицю вийшла найдивніша дівчинка, яку вони колись бачили. Це Пеппі Довгапанчоха вийшла на ранковий променад.

Виглядала вона епатажно: яскраво-морквяне волосся, заплетене у дві цупкі коси, що стирчали в різні боки, наче палички, ніс картоплинкою, повністю всіяний ластовинням, і широкий рот із білосніжними здоровими зубами. Одягнена вона була екстравагантно — сама пошила собі сукню. Планувала блакитну, але тканина закінчилася, тож Пеппі просто доточила червоні клапті в кількох місцях. На довгі худі ноги вона натягнула довгі панчохи — одну руду, іншу чорну, а її чорні черевики були рівно вдвічі більші за її стопи. Батько купив їх на виріст десь у Південній Америці, і змінювати їх на інші вона категорично відмовлялася.

Але найбільше Томмі й Анніку вразило те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня. Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку та білий солом’яний брилик.

Пеппі крокувала вулицею оригінальним способом: одна нога на тротуарі, інша — в канаві. Томмі й Анніка не зводили з неї очей, поки вона не зникла з виду. За якийсь час Пеппі повернулася назад. Тепер вона вже йшла задом наперед — щоб не витрачати сили на зайвий розворот. Дійшовши до хвіртки Томмі й Анніки, Пеппі зупинилася. Діти мовчки роздивлялися одне одного. Нарешті Томмі не витримав: — Ти чому йдеш задом наперед? — Чому я йду задом наперед? — перепитала Пеппі. — Ми хіба не у вільній державі живемо? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? До того ж, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина. — А звідки ти знаєш? — прищурився Томмі. — Ти ж не була в Єгипті. — Я не була в Єгипті? Та ну! Запиши собі на носі: я була скрізь, об’їздила весь світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, що б ти сказав, якби я пройшлася вулицею на руках, як це роблять в Індії! — Ти все це набрехала, — заявив Томмі. Пеппі на хвилину задумалася. — Ну так, набрехала, — сумно визнала вона. — Брехати негарно, — подала голос Анніка, яка нарешті наважилася розтулити рота. — Так, брехати дуже негарно, — погодилася Пеппі ще сумніше. — Але я іноді забуваю про це, розумієте? Та й чи можна вимагати кришталевої чесності від дівчинки, чия мама ангел, тато — негритянський король і яка сама все життя провела на морях? До того ж, — її обличчя знову засяяло, — можу вас запевнити, що в Конго немає жодної людини, яка б казала правду. Там тільки те й роблять, що брешуть. Починають о сьомій ранку і так аж до заходу сонця. Тож якщо я випадково збрешу, вибачте мені — це все наслідки довгого життя в Конго. Але ми ж усе одно можемо бути друзями, га? — Певне! — посміхнувся Томмі, раптом відчувши, що сьогодні їм точно не буде нудно. — Чому б вам не поснідати в мене? — запропонувала Пеппі. — О, а й справді, — зрадів Томмі, — чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо! — Авжеж, — мовила Анніка. — Ходімо, швиденько! — Але спершу треба відрекомендувати вас панові Нільсону, — зупинила їх Пеппі.

Мавпа зняла брилика й чемно вклонилася. Діти минули хвіртку, яка ледве трималася на завісах, і попрямували стежечкою, посипаною жорствою та обсадженою старими, замшілими деревами, по яких, мабуть, добре було лазити. Вони підійшли до вілли “Хованка” й піднялися на веранду. Там стояв кінь і спокійно їв овес із супової миски.

— Отакої! Чому це кінь стоїть на веранді? — здивувався Томмі. Він досі знав лише те, що коні мають стояти у стайні. — Та бачиш, — серйозно відповіла Пеппі, — на кухні він тільки плутається під ногами, а у вітальні йому самому не подобається.

Томмі й Анніка поплескали коня по спині й зайшли до будинку. Там була і кухня, і вітальня, і спальня. Але, видно, Пеппі цього тижня зовсім забула, що в п’ятницю треба прибрати дім. Томмі й Анніка сторожко озиралися навколо: може, десь у кутку сидить той самий негритянський король? Адже вони ще зроду не бачили живого короля. Проте ніде не видно було ні батька, ні матері Пеппі. І Анніка несміливо запитала: — Ти тут живеш зовсім сама? — Звісно, ні! — відмахнулася Пеппі. — Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною. — А твої тато й мама хіба не живуть тут? — Ні, більше ніхто не живе, — радісно відрізала дівчинка. — А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? — допитувалася Анніка. — Я сама, — пояснила Пеппі. — Спершу кажу лагідно, а коли не послухаюся, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатися, то даю собі ляпаса, розумієте?

Томмі й Анніка не дуже зрозуміли цю систему, але подумали, що це, мабуть, непоганий спосіб. Тим часом вони зайшли до кухні, і Пеппі оголосила: — Наколотим тіста-іста, спечемо млинця-линця на сніданок-данок-анок!

Тоді вона взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору. Одне впало їй прямо на голову й розбилося так, що жовтком залило очі. Але решту двоє вона таки майстерно спіймала в каструлю, де вони й потовклися.

— Я не раз чула, що жовток корисний для волосся, — зауважила Пеппі, витираючись. — Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме. До речі, в Бразилії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся. Зате там немає лисих. Правда, був колись один дід, що їв яйця замість того, щоб мастити ними голову. І він таки справді полисів. Коли він виходив на вулицю, там зчинявся такий переполох, що доводилося викликати поліцію.

Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралупу з каструлі. Тоді взяла щітку, що висіла на стіні, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки розліталися навкруги. Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду. Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду. А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі.

— Їжте! — гукнула вона. — Швидше їжте, поки млинець гарячий!

Томмі й Анніка взялися до млинця. Він їм дуже смакував.