Переказ “Фонтан сліз у Бахчисарайському палаці” читати скорочено варто, щоб згадати відому історію кримськотатарського народу.
“Фонтан сліз у Бахчисарайському палаці” (скорочено)
Хан Крим-Гирей був лютий і безжальний. Він не знав пощади, не мав жалю. Його сила поступалася лише жорстокості. До трону він дійшов через гори трупів, наказавши вирізати навіть немовлят свого роду, аби ніхто не зазіхав на владу, поки він живий.
Коли хан вирушав у набіги, земля палала, залишався лише попіл.
Ні сльози, ні благання не могли зворушити його серця — він упивався кров’ю своїх жертв. Страх ішов попереду його імені, і люди тремтіли, лише почувши його.
Та й у найжорстокішої людини мусить бути серце. У Крим-Гирея ж, казали люди, його не було: замість серця – жмут шерсті. Постукаєш у камінь – він відгукнеться. Постукаєш у залізо – задзвенить. Лиш в шерсть постукавши нічого не почуєш.
Минали роки. Постарів хан, його сила ослабла, і вперше в душу увійшло почуття любові. Серце, заросле шерстю, стало людським.
Якось до гарему привезли невільницю – худеньку, тендітну дівчину на ім’я Деляре. Головний євнух хвалив її вроду, а хан несподівано покохав її по-справжньому, хоча вона не відповіла хану ні ласкою, ні любов’ю. Вперше за довге життя він відчув, що серце може боліти, радіти, страждати.
Та недовго жила Деляре: у неволі вона зів’яла, мов ніжна квітка без сонця. Для старого чоловіка це було нестерпне випробування, він уперше пізнав, що таке чоловічий біль і сльози.
Тоді Крим-Гирей покликав відомого майстра-іранця Омера і звелів йому створити споруду з каменю, яка б навіки пронесла його горе, щоб камінь заплакав, як плаче людське серце.
Майстер уважно вислухав хана і запитав чи гарна була дівчина.
— Ти мало знаєш про красу! — відповів хан. — Вона була юна, прекрасна, як сонце, лагідна, мов голубка, ніжна, як світанок, добра, як мати, ласкава, як дитина. Що скажеш поганого? Нічого. Але смерть забрала її…
Замислився майстер: «Як зробити з каменя людську сльозу?»
— Камінь зазвичай мовчить, — сказав він. — Але якщо твоє серце заплакало, то й камінь може заплакати. У ньому оживе твоя душа і моє горе. Тоді люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози.
Бо й у самого Омера була своя трагедія: хан відібрав у нього все — землю, сім’ю, ім’я, честь. Його власних сліз ніхто не бачив, та тепер вони мали застигнути в камені.
Омер узявся до роботи. На мармуровій плиті він вирізьбив пелюстки квітки, а в самій середині — людське око, з якого повинна була падати важка сльоза. Вона мала котитися повільно, обпалюючи камінь, ніби людські щоки й груди. Майстер створив і слимака — символ сумніву, адже сам хан не раз запитував себе, навіщо було все його життя: і криваві набіги, і розваги, і ненависть, і любов, і добро, і зло.
Так з’явився Бахчисарайський фонтан сліл. Він плаче вдень і вночі, роками й віками, несучи через століття пам’ять про кохання й смерть юної Деляре, про страждання й сльози Омера та про біль жорстокого хана.
