“Persona grata” скорочено – Михайло Коцюбинський

“Персона грата” Коцюбинський скорочено читати варто, щоб згадати про що ця новела.

Коцюбинський “Persona grata” скорочено

Лазар — ув’язнений, який ненавидів тюремного наглядача на прізвисько Морда. Той мав грубе обличчя, жорстокі очі та вдачу катюги. Останнім часом Морда часто затримував на Лазареві погляд, уважно розглядав його тіло, ніби оцінював. Ув’язнений відчував неспокій і злість, але стримував себе. Одного дня Морда натякнув Лазареві, що «може бути і краще».

Наступного ранку Лазаря викликали до контори, де з ним довго говорили. Повернувшись, він намагався нічого не показувати товаришам, але було видно, що він щось приховує. В його думках прокидалися давні спогади про вбивства, які він колись учинив: перед очима вставали жертви, кров, дитячі руки, що благали пощади. Він намагався пригадати, як саме вбивав — чи було страшно, чи дивився людям в очі. Йому здавалося, що пам’ять затирає деталі, ніби зіпсований замок не пускає ключ.

Його мучила думка: як воно буде тепер? Адже розмова в конторі натякала на якесь нове завдання. У спогадах виринув випадок із дитинства — як Лазар повісив кота. Він пригадував, як цікаво було дивитися, як тварина корчиться на мотузці. Тепер він проводив паралелі зі своїм майбутнім.

Щоб заглушити важкі думки, Лазар зривався на інших арештантів: сварився, брудно лаявся, намагався роздути в собі лють, аби не думати. Та внутрішній голос не замовкав.

Іноді Лазар нишком рахував: «За одного — двадцять п’ять… за двох — півсотні…» Він згадував розмову з Мортою, де той запитав: «Справишся?» — і Лазар упевнено відповів: «Будьте спокійні». У голові його дзвеніла думка про платню — ніби вона стирала страх і докори сумління.

Життя Лазаря різко змінилося тієї ночі, коли його тихцем вивели з тюрми і посадили у вагон. На ньому була вже не тюремна роба, а чиста жовта сорочка, картуз і високі чоботи. Хоч одяг був новий, Лазар не радів: усе здавалося чужим і непривичним. Навпроти сидів жандарм і так привітно розмовляв, що Лазар поступово звик і навіть забув, що він арештант. Здавалося, ніби він звичайний наймит або двірник, який їде у своїх справах і бесідує з поважним стражником. Коли жандар пригостив горілкою, вони разом пили, кричали, проклинали «ворогів» і тиснули один одному руки, наче давні товариші.

Подорож тривала цілу ніч і день, і знов завершилась уночі. Після довгої їзди на возі Лазар опинився в іншій тюрмі. Незважаючи на пізню годину, його одразу прийняв смотритель. По тому, як на нього дивилися й пошепки перемовлялися, Лазар зрозумів: тут він не звичайний арештант.

Його завели в простору, чисту камеру з охайно застеленим ліжком, столом під настільником і образом у кутку. Кімната нагадувала панську горницю, і тільки грати на вікні та «параша» нагадували, де він справді є. Лазар ліг на м’яку постіль і заснув просто в одязі.

Вранці прийшов Каленик — низенький прислужник із втомленим виглядом. Він приніс чай і булку та поводився з Лазарем майже шанобливо. Із його слів стало ясно, що Лазар — «казенний чоловік», важлива особа, якій дозволено горілку й карти. Проте дещо залишалося забороненим: не можна було виходити з камери чи відчиняти вікно.

Незабаром у камеру внесли м’яке крісло, а на стіні Каленик із помічником повісили портрет царя. Догляд за Лазарем був такий старанний, що він відчував себе паном: добре їв, пив горілку, грав у карти з Калеником та Іваном і розкошуючи від неробства, почувався майже вільним.

Та попри все, його не полишала думка: коли ж його покличуть і для чого його сюди привезли? Він чекав, що ось-ось почнеться «нова робота». Але дні минають, ніхто не приходить, і Лазар уже думав, що про нього просто забули.

Та однієї ночі Лазаря раптово розбудив не Каленик, а незнайомий жандарм. Спросоння Лазар лаявся й не хотів вставати, але мусив одягнутися. На вулиці світало, коли вони виїхали з тюрми. Їхали довго пустими вулицями, а потім полем, де синіли жита. Нарешті Лазар побачив стовп — і зрозумів, куди його привезли.

Підійшовши до шибениці, він механічно торкнувся петлі, наче був напівсонний і нічого не відчував. Жандар тим часом чекав людей і курив.

Нарешті прийшли: піп, смотритель, солдати — і серед них щось біле. То була дівчина з золотавим волоссям, маленька, мов дитина. Вона не плакала, не просила пощади, навіть відштовхнула хрест, який піп їй дав для поцілунку, і крикнула щось гордо й голосно. Потім сама зійшла на риштовання. Лазар дивився на неї, мов не розумів, що відбувається.

Коли Лазареві наказали зв’язати їй руки, він ніби прокинувся. Дівчина не опиралась, сама подала руки, й він, тремтячи, незграбно їх в’язав. Подали біле запинало; його руки випадково торкнулися теплої шиї — цей дотик обпалив його. Лазар, наче в сні, накинув дівчині на шию петлю та вибив дошку з під ніг…

Настала мертва тиша. Блідий смотритель підійшов до Лазаря, похвалив його. Після цього усі швидко розійшлися.

Того дня Лазар міг пити скільки завгодно. Він багато говорив, аби не чути тиші, але не міг згадати, які слова вигукнула дівчина перед смертю. Лише наприкінці дня він зміг заснути.  У сні до нього повернулося все: золоті пасма волосся, тонкі ручки, м’яка шия, дівочий голос. Він бачив кожну дрібницю — бліде обличчя, тремтіння її тіла…

Після першої страти Лазареве життя стало одноманітним. Його часто будили серед ночі, і він без цікавості виходив на роботу. Він уже не думав, як усе буде, не відчував ні страху, ні злості. Єдине, що давало йому трохи втіхи,— це дорога полем, світанки, вітер, хмари над житами.

Щодня він мав справу з різними людьми, яких приводили на шибеницю. Одні йшли сміливо й говорили останні щирі слова. Інші ледве тримались на ногах, і він мусив тягти їх нагору. Були й такі, що люто пручались, і тоді Лазар силою скручував їм руки. Інколи страта проходила «чисто», але часто траплялися жахливі випадки: петля зсувалася, люди довго корчилися, йому доводилося тягнути їх за ноги, щоб пришвидшити смерть. Бувало, мотуз рвався або був надто довгий… За це його сварив смотритель, і він мусив усе поправляти.

Кожен, хто зустрічав його в останню хвилину, залишав у його душі щось: погляд, голос, рух рук чи шиї. Усі ці «подарунки» смерті жили в ньому своїм потайним життям, але спливали на пам’ять лише в сні. А вдень він робився злим і примхливим: ходив похмурий, лаявся, кричав на Каленика й Івана, шпурляв у них чоботи, бив посуд, пив без упину.

З часом Лазар почав вимагати все більше. Він примушував прислугу приносити пиво й дорогі страви, прикрашати хату, догоджати кожній примсі. П’яний, він вигадував приниження: змушував Каленика кашляти «за наказом», і той кашляв, аж захлинався. Лазар уявляв себе великим начальником, проводив «оглядини», обзивав їх. І всі терпіли — бо Лазар був потрібен тюрмі.

Часом його охоплював страх: йому здавалося, що очі Івана стежать за ним і хочуть «влізти під шкіру». Тоді він бився, кричав, наказував не дивитися на нього.

Дні тяглися важко, все дратувало: стіни, люди, горілка. Натомість ночами він знову переживав дотики теплих рук, чув їх остання слова, бачив у снах очі страчених — карі, сірі, голубі. Усі ці спогади тиснули й виснажували.

Та щоразу його будили, і він мусив йти за новими споминами, хоч старі не відпускали. День минав у п’яному тумані, у примхах і люті. А ночі у важких сновидіннях…

Якось Лазареві наснився чоловік із великими очима — один із тих, кого він колись убив. Той сів біля його ніг і запитав: «За що ти мене вбив?»
Лазар виправдовувався, що його змусили, але привид відповів: ніхто не може наказати людині вбивати, якщо вона не хоче сама. Він нагадав Лазареві давні вбивства зі страху й запитав, чому тепер він убиває за гроші, без жодної провини людей.

Очі привида ніби вирвалися з обличчя й сіли Лазареві на груди, пронизуючи серце. Прокинувшись, він почувався втомленим і спустошеним. Горілка не допомагала заглушити почуття, він трощив усе в камері, кричав на Івана й Каленика, але тиша знов поглинула його.

Уночі до нього прийшла інша постать — молода русява дівчина, яку він також стратив. Вона сказала, що вдома залишила матір, що не хотіла вмирати, а він убив її за гроші. Чи принесли йому ті гроші щастя чи спокій? Вона нагадала, що не сокира винна, а рука, яка рубає.

Лазар відчув у собі дивне співчуття й спитав її про те, що вона крикнула перед смертю? Вона  ж запитала: «Чому не слухав?»

Після цього Лазар став поводитись дивно. Іван і Каленик думали, що він перепився. Він ходив мовчазний, часто розглядав свої руки й різко ховав їх, коли помічав, що інші дивляться. Їв він мало. Каленик розповів, як Лазар простягнув руку до хліба, але відсмикнув зі словами: «Бо він святий». Ніхто не розумів, що з ним коїться.

Кілька днів жандар не приходив по Лазаря, але щоночі той чекав на нього й думав про людей, які наказують убивати. Він уявляв невідомих керівників «темної справи» — тих, хто ховається за плечима жандарів і смотрителів, людей, яким сором показати себе. Думки тиснули Лазаря зсередини, мов тісто в діжці. Йому ставало душно, і він нишком відчиняв заґратоване вікно, щоб подихати нічною тишею і поглянути на волю — чорні дерева, синє небо, зорі. Але Каленик щоразу зачиняв вікно, бо Лазаря не можна було показувати людям.

Однієї ночі жандар розбудив його і наказав одягатися. Лазар відмовився і це роздратувало жандарма, він почав кричати. Тоді Лазар кинувся на нього. Жандар побачив перед собою розлюченого, сильного, мов звіра, чоловіка. Лазар кричав, що жандар не кращий за нього, що всі вони служать одному злу. Він перекидав меблі, ламав усе довкола, і його ледве зв’язали.

Смотритель сварився, пояснював, що Лазар живе краще за інших арештантів і що вся біда — від горілки. Нарешті Лазар, зв’язаний і виснажений, лежав серед розгрому та зловтішно думав, що сьогодні страт не буде і що від нього, ката, залежать ті загадкові люди, котрі мають владу наказувати вбивати.

Після цього випадку Лазар перестав бунтувати, смиренно ходив на роботу, був слухняний і мовчазний. Іван та Каленик хвалили його й навіть менше стежили. Проте всередині Лазар змінився: його думки зосередилися на тому невідомому «вищому начальстві», що стоїть над усіма — від жандарів до смотрителів. Він уявляв, що начальник, який виносить смертний вирок, схожий на жорстокого Морду, і мріяв підійти до нього й покарати — вдарити, задушити, повісити так, щоб усі муки були видні.

Уперше в житті Лазар відчув смак душогубства, справжню ненависть і таємну насолоду від самої думки про чужі муки.

© Гнатюк Юлія
02.12.2025
Копіювання контенту без дозволу та зазначення автора — заборонені.