Микола Вінграновський “Первінка” читати повністю онлайн або читайте “Первінка” скорочено та аналіз твору для підготовки до уроку.
Микола Вінграновський “Первінка” читати
Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев — купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій— ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з’явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев’язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
“Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно”. Що за “казьонний дом”, Миколка не знає, але добре, що “благополучно”.
“Тепер поворожу на корову”,— думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: “Нет в жізні сщастя”.
— Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині,— каже якась тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.
— Ну, раз нема, то нема,— каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.
— А тобі чого, малий?
— Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.
— Е, ні, десяткою тут не обійдешся.
— Ну, тоді за двадцятку!
— Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.
Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:
— Гляньте, що не брешу.
— Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув гроші на свинки, викине на духи, а корова?
— Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.
— Ти дивися який? Скільки ж це тобі?
— На цю осінь до школи…
— Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.
— Може, ще й під носом?
— Але за двадцятку,— швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!
Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.
Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів продають — невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв — пропали духи!
Миколка витягає з кишені вузлик, розв’язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а хустинкою міцно перев’язує шию.
Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де продають корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей — ще довідаються та заберуть!
Старців — на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що нічого не продають і не купують,— роями ходять по базару, все може бути!
Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.
Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка побачив корів.
Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє останнє винесене на базар сіно.
— Та ось де вони! — прошепотів Миколка і зупинився:
бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив’язана до воза, двоє дядьків їли ковбасу.
Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,— у Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш ?
Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!
Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так дивитися.
Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.
“От як виросту,— думав собі Миколка,— буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся… Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою ковбасою!”
І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з дядьків, з’їв свій харч як на вогні.
В цю мить увесь базар підняв голови в небо.
Навіть дядьки перестали жувати і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над базаром шугонула трійка “яструбків”. А за нею ще одна, потім — ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.
Миколка навіть помітив у кабіні льотчика — хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому… а кому корову купувати!
Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.
Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і корів лишилося іще менше, ніж було.
Миколка полічив — чотири корови.
Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї правлять і скільки дають…
Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати та м’яти коров’яче вим’я, боки, шию.
— І скільки ж дає ваша біленька? — запитав чоловік у власника корови.
— Так як на добру пашу, то до двох відер.
— А скільки ж ви за неї? — поспитала жінка.
— Та так, за чотириста — то можна було б і віддати…
Чотириста тисяч! — Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали холодно ворушитись, як живі…
Лишилося три корови, І Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.
Але ті дві корови були продані, а третя стояла за возами така, що до неї ніхто і не підходив. Те, що вона була вся геть-чисто чорненька,— півбіди. Миколці навіть сподобалося, що вона вся чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру і світила ребрами, і вим’я під нею було як маленьке яблучко,— ну просто тобі і не корова, і не коза. Продавала, корову така сама й тіточка: на ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті та на ногах — одна чуня, а друга калоша, прив’язана до ноги кабелем. Ніс її посинів від березневого вітру, латана-перелатана хустина стовбурчилась на голові, як шпаківня. Під пахвою тіточка тримала віхоть торішньої трави, на лигач і хворостину.
Так вони і трусилися удвох з корівкою на спорожнілому базарі, на сірій землі під сірим небом.
Миколка обійшов корівку раз і вдруге і, оглянувшись, чи нема поблизу людей, швидко прошепотів:
— Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати? У тіточки текли з очей сльози, чи то від вітру, чи хто зна від чого. Не дивлячись на Миколку, дерким від застуди голосом вона проговорила:
— Віддаю за сто п’ятдесят…
— А вона хоч доїться?
— Доїться, три стакани дає на день, але при добрій паші…— Аж тепер тіточка повернула голову в Миколчин бік — хто ж це її все-таки питає?
Миколка стояв від тіточки по той бік корівки, так що вона Миколки не помітила і здивовано оглянулася навколо.
— Тьотю,— Миколка виступив із-за корівки,— мені ще далеко йти, то чи беріть свої гроші, бо не рано ж.
І не встигла тіточка надивуватись, як Миколка присів і до коліна червоними тридцятками відлічив усі сто п’ятдесят тисяч — кожні п’ятдесят тисяч мати .перев’язала йому мотузочком, так що три рази по п’ятдесят — і корова твоя! Ще й п’ятдесят у запасі!
— Нате!
— А звідки ж ти будеш, що тебе самого оце послали?
— Та я тут недалеко, із Кумарів, може, чули, дванадцять кілометрів, а мати хвора на печі та двоє малих, а батька чекаємо з дня на день із війни. Беріть! Беріть і перелічіть самі !
Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка ще раз оглянув корівку.
Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навіть де не візьмись духи — і ті знов запахли під носом!
Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:
— А як тебе звати?
Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у матері над батьковим листом, що він живий і здоровий.
— Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж її там удома, бо вона була у мене смирненька, не билась, не перебирала. — і тіточка віддала Миколці налигач, хворостину та віхоть сірої торішньої трави.
—Буду йти, бо мені з нею і смеркне…—1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка слухняно потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.
Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:
тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.
— Тьотю! — гукнув Миколка.— А як же звати її?
— Первінкою звати її, синочку! Первінкою…
Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понабирав повні кишені каміння від собак. Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб легше було йти.
Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом’яли, подушили землю, що йти було неможливо.
Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню — хоч стань та й плач.
А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і машинах хтось є.
Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали. Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа — руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з болота.
Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.
І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.
Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.
Пахло якимись ліками та горілою шерстю.
Смеркало. Смеркало й смеркло.
Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці ї йшов у валянках по болоту. Попереду замаячив горб з кам’яним давнім хрестом. Цей горб з кам’яним хрестом мав означати Миколці половину дороги. На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло. Вийшов червоний місяць, і танки відразу ж стали більшими, ось-ось неначе загуркочуть і застріляють.
Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,— мати ж удома не спить і думає: де ж це він? Але ось і половина дороги.
Навіть при місяці видно у кам’яному хресті дірки від куль, але що це? Під хрестом біля згорілої машини стоїть ліжко! Темне широке ліжко з золотими бильцями стоїть під хрестом при дорозі!
По Миколчиній спині сипонуло морозом: ішов уранці на базар — ліжка не було. Хто ж це його поставив за день?
Миколка пильно почав придивлятися до машин, до “тигра”, що чорнів за хрестом у кюветі, і до самого ліжка — ніде нікого.
Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодна.
Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка — ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать при місяці, як чортові очі.
“Дай, — подумав Миколка,— сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й Первінці щось треба дати”.
Миколка похукав у руки, прив’язав Первінку до ліжка і пішов до “тигра”, бо якраз саме там росли найвищі будяки: треба ж було цьому “тигрові” увігнатися в такі добрячі будяки! Миколка нагнувся і зашарудів між лапатими будяками:
під будяками щось росло. Пирій чи ковила — проти місяця не видно. Хоча вони і торішні, але рвати їх важко, сильно вони у землі сидять. Від “тигра” котами чомусь смердить,— от була б та цибулина, що її на базарі з’їв, як би вона зараз пригодилась!
Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.
— Оце з’їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,— сказав Миколка і сів на ліжко.
Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його хилилась на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув. Ніч стояла біла під місяцем, як молоко у дійниці, і тихо жувала Первінка під хрестом, оточена “тиграми” та “пантерами”.
Доївши пізню свою вечерю, Первінка й собі вляглася біля ліжка та й заплющила очі…
Скільки Миколка спав — невідомо, але проснувся він від того, що його хтось гойдає з боку на бік.
Спросоння Миколка вискочив на ліжко з ногами і побачив, як Первінка рветься від ліжка туди й сюди, аж на лигач тріщить, а здоровенний чорний собацюра, врівень з Первінкою, плигає між “тигром” і дорогою і намагається вхопити Первінку за ногу. Вона відхвицькується від нього, як може, очі повні страху — боже ж ти мій!
