Пригоди чорного кота Лапченка: Подорож морем
Мене роздирала внутрішня боротьба. Почуття дружби, зрештою, звичайної вдячності вимагало, щоб я поїхав з професором, почуття ж відповідальності (адже я мушу стежити за Пуголовицею) наказувало: залишайся тут! Я полегшено зітхнув, коли виявилося, що Пуголовиця їде з нами.
Ми сіли в “Волгу” і поїхали понад чорними нивами, серед яких де-не-де зеленіли шматки озимини. Мене дивувало, що ми їдемо на північ. Наскільки я пам’ятаю з географії, Херсон лежав на південь од нас. Дивували мене й слова Пуголовиці, який давав поради професорові берегтися і не застуджуватися. Та все незабаром з’ясувалося. Ми, виявляється, їхали не до Херсона, а до пристані, звідки “Волга” з Пуголовицею пішла назад, а ми з професором, взявши квитки першого класу, сіли на пароплав.
Я вже казав, що не люблю води. Але мені було цікаво подивитися на це “море”, створене руками і розумом людини. Щиро кажучи, воно не справило на мене сподіваного враження. Вода мене не вабила, а береги майже скрізь голі, без заростей лози та розлогих верб, що так прикрашають річки й ставки і, безперечно, прикрасили б і море. Не видно було біля берегів навіть очерету чи хоча б осоки. Чорніла самісінька рілля, яку ще не вкрила зелень сходів. Тільки там, де до води підходили масиви озимої пшениці, краєвид ураз оживав, лагіднішав.
Та справа не лише в красі. Мене як іхтіолога турбували обривисті береги моря, підмивані хвилями, вони обвалювалися і височіли всюди жовтою прямовисною стіною.
Ще рік тому я не надавав би цьому ніякого значення, але тепер не міг дивитися на такі береги спокійно. Біля такого берега не можуть нереститися короп, судак, лящ. А що це означає? Це означає, що не будуть збільшуватися природним способом запаси риби у водоймищі.
Короп може метати ікру на зеленому лузі, залитому повіддю. Не буде такого лугу — ікра в рибині перетвориться на місиво, і організм всмокче його в кров.
Судак викидає ікру на коріння верби, лози та інших дерев та чагарників, що ростуть біля берега, або на зелену траву на дні водоймища. Він може нереститися і на піскуватому або гравійному дні, пробивши в ґрунті гніздо-ямку. Але судак не відкладе свою ікру в мул. На замуленому дні він нереститися не хоче!
Не буде нереститися біля голого берега й лящ!
Є й такі породи риб, що, коли немає умов для нересту, здихають!
Так уже зробила природа, що кішка може окотитися хоч на горищі, хоч у підвалі, курка знести яйце де завгодно, хоч посеред двору, а риба — тільки в цілком певних умовах…
Зараз ми їхали з професором не лише подивитися на організований нерест судака, а й простежити за відправкою судакової ікри до нашого господарства.
Пливли ми довго. Мені обридло дивитися з віконця на сіру воду і жовті береги, і я пішов прогулятися. Я заглянув до комірника і спіймав там мишу, потім — до камбуза, де своєю пухнастою шерстю справив на кока таке враження, що він дав мені шматок сирого м’яса.
Тиша, повний шлунок і відсутність турбот настроювали мене на філософський лад. “Чому до мене скрізь таке добре ставлення?” — спитав я себе і зразу ж знайшов відповідь. “А тому, що ти, Лапченку, порядний кіт, ти чесний кіт, ти доброзичливий, працьовитий і принципіальний кіт”. Розв’язавши це не таке вже складне питання, я по асоціації згадав своїх, так би мовити, антиподів — кошеня-стилягу і того товстого кота-підлабузника, що з ним дискутував на лекції.
Я зустрівся з цим гладким лицеміром за кілька днів до свого від’їзду в Херсон.
— А, Лапченко! Привіт! — почав він фамільярно.— Знаєте, Лапченку, ви дали мені тоді цікаву ідею.
— Коли “тоді”? — промовив я, не приховуючи глузування.— Тоді, коли Ничипір учив вас принципіальності?
— Ой, товаришу Лапченко, який же ви злопам’ятний,— улесливо замуркотів він замість того, щоб образитись або дати відкоша, вчепившись у мене кігтями.— Я з вами хочу порадитись, а ви…
— Кажіть, що таке? — нахилив я голову і опустив очі, як кожен, хто хоче показати, що розмова йому неприємна.
— Хочу, товаришу Лапченко, зробити доповідь на тему, яка повинна вас теж зацікавити.
Я мовчки ледь кивнув головою, що мало означати: “Продовжуйте, не тягніть!”
— На тему виховання нашої молоді.
— Як виховувати підлабузників? — не витримав я. Він проковтнув образу і продовжував:
— Це буде лекція на тему “Проблема перевиховання матусиних синків, як основна проблема котячої молоді”.
Я витріщив очі.
— Я готую її на матеріалі про те кошеня-стилягу, яке ви так справедливо критикували на тих пам’ятних зборах, а також у бесіді з його матір’ю.
— Як же ви думаєте його перевиховувати?
— Ну, як? Організувати громадськість, напружити зусилля, вжити заходів, ну, взагалі…
Я дивився на нього з жалем…
— А чому ви вважаєте цю проблему основною для нашої молоді, адже ж у нас лише одне таке кошеня?
— А чому у людей ця проблема посідає таке місце в художній літературі? Адже у них теж матусиних синочків не так багато. А скільки творів про них! Навіть є пісенька, в якій співається:
Биография начинается С двадцати четырёх лет
— Отже, ви бачите, що люди помиляються.
— Звичайно!
— То навіщо ж вам повторювати помилки людей?
Він незрозуміло дивився на мене кілька хвилин, потім з відчаєм хитнув головою:
— Ех, коли б я був людиною!
— І що б було?
— Що було 6? Ого! Я написав би кандидатську дисертацію на тему: “Проблема матусиного синка — основна проблема нашої чудової молоді”.
Я уявив цього кота в образі людини — кандидата наук. Огрядна постать в сірому коверкотовому макінтоші і фетровому капелюсі, поважна хода, властива лише директорам підприємств і керівникам установ, і самовдоволене обличчя, від якого настільки безпідставно пре зверхністю, що хочеться схопити цього типа за в’язи і товкти носом об підлогу, як звичайного кота, коли він поводиться не так, як йому належить…
— О, будь я людиною, я далеко пішов би…— мрійно примовив кіт-підлабузник.
Раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Якась невідома сила підкинула мене вгору і посадила майбутньому кандидату наук на спину, а мої кігті і зуби вчепились йому в карк.
— Пристосованець! Негідник! Бездара! — вигукнув я, роздираючи йому шкіру кігтями, аж поки він не вирвався з моїх лабет.
— Це ще не все! — гукнув я йому навздогін.— Я ще прийду на твою лекцію! Начувайся!
Зараз, згадавши цей інцидент, я покартав себе за невитриманість і, давши слово надалі завжди тримати себе в руках, спокійно заснув.
У Херсоні ми з головою поринули в роботу. Але спочатку про Херсон. Оце справді місто! Отут справді краєвиди! Широченний Дніпро в жовтавій зелені весняних верб, зелені острови з золотим піском берегів, а навколо блакить води, а над головою блакить неба, а на обрії м’які, ласкаві, теплі обриси зелених заростей. Це оспівані поетами славнозвісні дніпровські плавні! Ні я, ні професор не могли втриматися, щоб не висловити свого захоплення краєвидами Херсона.
— Тепер наше завдання,— сказав представник раднаргоспу,— зробити такими ж прекрасними і береги нашого нового моря.
Ми з професором страшенно зраділи, почувши це, бо ж од берегів залежать рибні запаси водоймища.
— Які плани риборозведення у нашій частині нового моря? — спитали ми з професором.
Херсонець зневажливо махнув рукою:
— З нашої частини в 1965 році ми повинні взяти всього 7 тисяч центнерів риби.
— Це не так мало,— сказали ми.— Це — 700 тисяч кілограмів!
— А ви знаєте,— засміявся раднаргоспівець,— що один тільки риболовецький пароплав, який ловить сардини в Гвінейській затоці, за один рейс привозить нам 7 тисяч центнерів сардини. Або, як ви кажете, 700 тисяч кілограмів риби! За один тільки рейс! А він робить на рік шість таких рейсів! А в 1965 році у нас буде понад тридцять таких риболовецьких сейнерів! Ну?..
— Ну-ну…— зітхнули ми з професором і, поговоривши ще про краєвиди, подалися до місцевого рибопромислового управління.
Тут була гаряча пора, і нас гаряче зустріли.
— Показуйте! — сказав професор.
— Просимо! — відповів рибовод.
Ми залишили плавні і знову поїхали до “моря”. Тут, на глинястому березі, робітники закінчували робити гнізда, в які судак мав виметати ікру.
— Так он які гнізда професора Білого! Так он для чого їх роблять! — скрикнув я, побачивши зігнуті з дюзи обручі, до яких було понав’язувано жмутки рослинних корінців. До гнізда прикріпляли цеглину замість грузила, а на капроновому шнурі — поплавок і обережно опускали у воду.
— Вчора поставили п’ятсот гнізд,— сказав рибовод.— Сьогодні ставимо ще п’ятсот, а всього запланували п’ять тисяч гнізд. За мінімальним підрахунком, сподіваємось одержати понад триста мільйонів ікринок.
Ми сіли в човен і поїхали перевірити, чи подобаються судакам гнізда професора Білого.
Рибовод потяг за шнур, до якого був прив’язаний поплавок.
— Вай! — скрикнув я, коли за шнуром спливло гніздо, на якому жмути коріння перетворилися на жовті грона.
Витягли ще кілька гнізд. Всі вони були повні ікри, і професор раз у раз повторював :
— Чудово! Чудово!
Одне гніздо ми взяли з собою, щоб підрахувати, скільки до нього поприліпало ікри.
Потім ми підняли одне гніздо з тих, що поставили сьогодні. Воно було порожнє.
— Гадаю, що завтра на світанку й тут буде ікра,— промовив рибовод.
Одна судачиха випускає в середньому 600 тисяч ікринок! Скільки риби було б, коли б уся ця ікра розвинулась на судаченят. Але ж не кожна ікринка буде запліднена, не кожна прилипне до трави чи до коріння, не кожна перетвориться на рибинку.
На ікру нападатиме риба-хижак, нападатиме жаба-хижак, нападатимуть хижаки-птахи, раки, різні жуки…
Ікру заноситиме мулом, її вкриватиме цвіль, до неї чіплятиметься пошесний мікроб… Добре, коли з 600 тисяч ікринок вилупиться 20 тисяч мальків.
А у мальків ворогів ще більше, ніж у ікри. Тут і щука, і окунь, і сом, і чайка, і чапля, і водяний бугай! Та що казати, коли й дорослий судак не від того, щоб проковтнути маленьке судаченя, якщо воно загавиться… Важко боротися крихітному судаченяткові проти великої риби… Та що боротися — хоч би втекти від хижака…
Гинуть величезними масами новонароджені рибинки, гинуть річні і дворічні, і зовсім мало їх залишається, коли вони стають дорослі.
Учені підрахували, що в деяких риб з кожних 100 тисяч ікринок виростає лише 3–7 рибин “промислового” віку, тобто таких рибин, що їх дозволяється ловити. Сім рибин з ста тисяч ікринок!
Це, звичайно, в природних умовах. Ось чому люди й організовують риборозводні господарства. Ось чому й ми приїхали сюди з професором. Ми почекаємо, поки закінчиться нерест, і повеземо ікру в наше господарство. У нас є спеціальні ставки, де в ікри та в мальків не буде стільки ворогів, як у морі. У нас її не занесе мулом, не поклює птах, не пожеруть окуні та бички.
Нереститься судак рано-вранці або навіть уночі, і ми з професором лягли раніше спати, щоб встати удосвіта. Але поспати до світанку мені не пощастило. Серед ночі я прокинувся од шерехів і навшпиньках виліз з намету. Невідомий мені птах сидів на торбині з продуктами, що висіла на кілочку біля входу в палатку, і намагався проклювати дірочку. Приглянувшись, я стрибнув і спіймав злодія. Хто ж він був? Я й досі жалкую, що не роздивився як слід, а по залишках пір’я вже не зміг визначити його породу…
Після такого несподіваного сніданку я пішов до моря.
Пригоди чорного кота Лапченка: Будьмо знайомі. Судак!
Вода! Яка вона одноманітна, коли тече з-під крана, і яка різна у ставку, в річці, в морі (я маю на увазі штучне море, бо справжнього не доводилось бачити).
Надворі вітер, високо в небі білі хмарки, не оті пухнасті, як молоденькі ягнята-ярки, а сухі, холодні, такі, що при них навіть сонце не гріє, і тоді вода в синіх, холодних хвилях незатишна, непривітна, ворожа, як і все навколо.
А коли небо у важких чорних хмарах, періщить, дощ, вологий вітер рве воду, закручує на ставку баранці, тоді вода олов’яно-сіра, холодна, неласкава, і хочеться бути від неї далі, хочеться в хату, на теплу лежанку.
А вода вночі! Чорна, глибока, страшна. Найменший струмочок здається бездонним проваллям, непевний крок — і воно поглине тебе, затягне на мулке дно, заселене жабами і гадюками…
Зате, коли надворі тихо, коли пече сонце, а від очеретів і осоки плине невимовний аромат, тоді вода лежить, як тьмяне срібло, спокійна, тепла, привітна.
Небо ледь-ледь порожевіло на сході. Німувала тиша. Безкраїй водяний простір світився сріблом, і жодна брижа, жодна зморшка не порушували цього величного спокою. Я спинився біля берега і застиг, зачарований цим первозданним мовчанням. Мабуть, отака тиша стояла на землі, коли природа творила свої перші живі клітини, коли ще не було жодної живої істоти, яка могла б подати голос чи викликати звук своїм рухом.
Не знаю, скільки часу простояв я замислений. І раптом — сплеск! Все ширшаючи і ширшаючи, йшло по поверхні води коло і не встигло розійтися, як почувся новий сплеск. Я глянув у напрямку звуку і побачив… хвіст. Так, риб’ячий хвіст, що висунувся з води. Він коливався з боку в бік, наче махав мені.
“Та рибина ж вітається зі мною!” — второпав я, нарешті, і відповів їй лапкою. Нараз висунулися ще кілька десятків хвостів і привітно помахали мені, вкриваючи воду хвилями.
— Здрастуйте! Здрастуйте! — кричав я рибі, а хвости все висувалися і висувалися цілою смугою біля берега.
“Звідки знає риба, що я прийшов сюди? Чим я заслужив таку увагу? — питав я себе і раптом згадав книгу Сабанєєва.— Та це ж почався нерест судаків! Це самиці судака мечуть ікру, ставши у воді сторч і висунувши хвіст аж на поверхню!” Я кинувся до намету, щоб розбудити професора.
За хвилину він, протираючи заспані очі, з щасливим, як у дитини, лицем стояв біля берега і дивився на хвости.
Мій настрій з піднесено-споглядального змінився на гарячково-мисливський. Я бачив рибу, яку можна було спіймати, і весь палав мисливською пристрастю. Була хвилина, коли я мало не стрибнув у воду, побачивши судаків хвіст біля самого берега. Та міцна воля, свідомість того, що у воді я безсилий проти найслабшої рибини, спинили мене од цього легковажного вчинку.
Професор скоро пішов до майстрів, що робили гнізда і занурювали їх у воду, а я сидів, як заворожений, дивився на хвости і нервово облизувався.
Сонце вже зійшло, а нерест тривав. Вода біля берега побіліла від молока судака, я уявив риб’ячі тельбухи, які мені частенько давали на сніданок, і відчув страшенний напад голоду. Я глянув на годинника (на руці професора, який знову підійшов до берега полюбуватися тим неповторним видовищем) і скрикнув:
— Боже! Я стою тут уже чотири години! Недаром мені так схотілося їсти!
Та одійти від берега я не міг. Мене гіпнотизував рух риби, як гіпнотизує мишача нора, біля якої я можу просидіти півдоби.
Професор знову пішов геть, а я, поклавши голову на лапи, не спускав очей з води. І раптом: бац! Величезний судак в екстазі вистрибнув з води і впав на землю.
Забувши про найсуворішу заборону ловити рибу під час нересту, я блискавично стрибнув на судака і вмить прокусив йому в’язи. Тільки після цього я замурчав і, відтягши здобич далі від води, почав їсти. Заспокоївши трохи голод, я відчув муки сумління, але швидко знайшов виправдання своїх дій. Прагнення до пізнання дійсності штовхнуло мене поласувати судаком, м’ясо якого, як сказано у “Довіднику рибовода”, “відзначається високими гастрономічними якостями”.
Так, друзі мої, це було чудове блюдо! Гастрономічні якості судака надзвичайні! Та, переконавшись у цьому, я знову відчув докори совісті, як і кожний свідомий кіт, якого обставини примусили нашкодити. А що, коли ця судачиха ще не виметала ікри? Скільком майбутнім судаченятам я загубив життя! Адже ж судачиха несе в собі 600 тисяч ікринок у середньому, а є й такі, які дають понад мільйон ікринок!
Ці гризоти так мене схвилювали, що я, не доївши голови (я завжди починаю рибу з голови), перейшов до черева. Ікри там не було.
— Ура! — скрикнув я, радий, що і друга половина обвинувачення відпадає.
Хоч після цього мій апетит і виріс, але я не міг з’їсти і третини судака! За звичкою я покусав рибу в кількох місцях. Упорався я з цим вчасно. Хтось з майстрів, що робили гнізда, побачив мою здобич і відібрав її, але зараз же й кинув мені назад:
— От стерво! Пообгризав кругом!
— І завжди обгризатиму! — відповів я зі злістю. Мене образило, що в моєму вчинкові людина помітила не злочин проти суспільства і держави, а порушення її особистих шкурних інтересів. Хотіли чужими руками жар загребти? Не вийде!
Прийшов професор і, побачивши, що судак без ікри, не сказав мені й слова.
— Зрештою, судак сам вистрибнув,— знайшов я собі ще одне виправдання, але ж зразу внутрішньо почервонів, згадавши кінофільм, який я бачив по телевізору, де кіт-гуманіст вкинув рибинку в акваріум. Хіба я не міг цього зробити? Невже краще мати повнісіньке черево і нечисту совість? Ой Лапченко, Лапченко! Негаразд ти зробив.
Знесилений муками сумління, я незабаром міцно заснув.
Пригоди чорного кота Лапченка: Сіренький у ролі детектива
Наше перебування у Херсоні вже перейшло за тиждень. Сонце припікало, вода нагрівалася, і ми з професором почали хвилюватися, що ось-ось настане час нересту коропів. Не хотілося, щоб це почалося в рибгоспі без нас.
У професора були ще якісь справи у відділенні Академії наук, у різних риборозводних станціях, в інспекції, в лабораторії та інших установах, що займаються розведенням різних порід риби.
Але мої думки все частіше й частіше линули до нашого риборозводного господарства. Що там робить Пуголовиця? Затримка так мене нервувала, що я боявся захворіти на неврастенію. Спасибі лікарям, які знайшли засіб од усіх хвороб — сон. Щоб запобігти хворобі, я спав вісімнадцять годин на добу.
Страшенно дратувало мене, що тут я не міг вправлятися в письмі. Професор ховав свій папір у портфель, якого я не міг відімкнути, та, правда, й олівця не було, а ручкою я писати не міг, бо в готелях існує правило ставити на письмовий стіл чорнильницю без чорнила.
Нарешті настав довгожданний час!. Ми поїхали. Замість пароплава ми сіли на спеціальний катер, бо їхали не самі, а з двадцятьма п’ятьма мільйонами майбутніх судаченят. Іншими словами — ми везли з собою 50 мільйонів ікринок, з яких сподівалися одержати 25 мільйонів рибенят.
Перевозити живу ікру, звичайно, не так легко, як ту, що для їжі. Головне, щоб вона залишилась живою, а для цього треба, щоб вона, по-перше, не висохла і, по-друге, щоб не зіпсувалась від тепла. Живу ікру не можна перевозити в бочках! Ікра дихає, і їй потрібне повітря. Перевозять ікру в кошиках.
Я спостерігав, як готували ікру в дорогу, і робітники, не знаючи, який я високосвідомий, дивувалися, що я не пробую вкрасти ікри. Урок з судаком не минув для мене даром!
Ми наставили повний трюм кошиків з ікрою і, як кажуть моряки, віддали кінці і кранці.
За той тиждень з хвостиком, що ми пробули в Херсоні, береги моря повеселішали — зазеленіла ярина, піднявся соняшник, а озимина була така, що в ній могла сховатися гава.
Ікру ми довезли благополучно. Частину її ми поставили в ставок прямо в кошиках.
Хоч мені не терпілося побачитися з своїми друзями і дізнатися про новини, та я не покинув ікри, поки її не поставили на місце. Я можу потерпіти, а ікра — продукт, що швидко псується. Простеживши, що вся ікра у воді, я попростував додому. Приємно було усвідомлювати таке моральне зростання. Боже мій, а який я був раніше!
Та ось і виселок. Тільки тепер я зрозумів, як я скучив за домівкою. Стоячи серед двору, я мало не заплакав з радощів. Та ці почуття потьмарив Пуголовиця, що перший потрапив мені на очі. Він глянув на мене з ненавистю.
— Приїхав? — прогугнявив він.
— Приїхав! І ти скоро відчуєш це! — нявкнув я і сховався за паркан.
Побачення з Костем і його родиною я відкладав, бо була неділя і Леночка сиділа дома. У дітей кепська звички виявляти свою прихильність до кота, хапаючи його за хвіст. Отож спочатку я подався до Сіренького.
Я здибав його біля контори і, привітавшись, з тривогою ждав, що він мені розповість. Раніше Сіренький за хвилину наторохтів би мені цілу купу новин, а тепер лише кинув:
— Готується диверсія.
— Докладніше,— попросив я.
— Волок Ракші викрадено.
— Ну, ну — підганяв я його.
— Волок передано Ракші вчора о 23 нуль-нуль.
Я, здається, почав розуміти, в чому річ, і, засміявшись, спитав:
— Сіренький, чи ти часом не захопився пригодницькою літературою?
— Так! Я прочитав роман Юрія Дольд-Михайлика “І один у полі воїн” і не вбачаю в цьому нічого поганого.
— А те, що тобі було доручено, ти читав? Ти читав листи до Пуголовиці?
— Безперечно. “Тітка” вже приїздила один раз.
Я задумливо почухав себе за вухом.
— Блохи? — без усякого співчуття, що личило б до такого запитання промовив він.
— Ні, це звичка чухати за вухом, коли збираєшся з думками. Сіренький, що задумали Пуголовиця і Ракша?
— Що можуть задумати два злодії? — відповів запитанням на запитання Сіренький.
— То які ж новини?
— Є новини про Пуголовицю.
— Та не тягни ти! — розсердився я.— Що сталося? Розповідай швидше! Мені ніколи!
Та мій тон не вплинув на Сіренького.
— Веремієнко! — промовив він таємничим тоном.
— Що?
Веремієнко був молодий шофер, що водив живорибну цистерну.
— Він потяг двох коропчуків.
Я скорботно скривився. Я вірю в людину, і кожен вчинок, який принижує її, мене глибоко ображає. Тим більше, що Веремієнко — комсомолець. Мабуть, скорботний вираз моїх очей вплинув-таки на Сіренького, і він почав розповідати швидше:
— Це побачив Пуголовиця-Петренко і настрахав його, що заявить дирекції і в комсомол. Веремієнко почав виправдуватись.
Він сказав, що не думав красти, що взяв бракованих коропів і збирався заплатити за них комірникові завтра, бо сьогодні той вихідний.
“Думав”, “збирався”, “хотів”… А зробив, як паразит! Таке буває в житті! Я навіть зітхнув, подумавши про це.
— І що ж сказав Пуголовиця на виправдання Веремієнка? Як ви думаєте? — тоном героя пригодницького роману спитав мене Сіренький.— Ви знаєте?
— Знаю,— відповів я спокійно.
— Ви знаєте, що сказав Пуголовиця Веремієнкові? — перепитав він, витріщивши очі, які враз втратили холодність і стали такими наївними, як раніше.
— Так, я знаю, що сказав Пуголовиця Веремієнкові,— відповів я теж тоном героя пригодницького роману. Вражений моїми словами, Сіренький перестав грати роль і спитав мене, як звичайний кіт.
— Що ж він сказав?
— Пуголовиця-Петренко запропонував Веремієнкові возити крадену рибу до міста, там продавати, а гроші ділити навпіл. Ось що сказав Пуголовиця.
Сіренький закляв на місці і з побожним жахом дивився на мене.
— Як ви взнали про це?
— Я знаю Пуголовицю, і для мене так само легко сказати наперед про його вчинки, як спіймати мишу, яка вискочила з нори.
Коли здатність говорити повернулася до Сіренького, він знову вигукнув тоном героя пригодницького роману: — Але ви не знаєте, що відповів йому Веремієнко!
Сіренький вірив у добро. По його голосу я відчув, що Веремієнко одмовився від мерзотної пропозиції. Я мовчав, зважуючи свою відповідь.
— Що сказав Веремієнко? — підганяв мене юнак.
— Він сказав, що не піде на злочин!
— Ні! — підсік мене Сіренький.
— Ні? — болісно скривився я.
— Ні! — Сіренький витримав паузу і, навтішавшись з мого розгубленого вигляду, розповів: — Він нічого не сказав. Він мовчав, тримаючи в руці двокілограмового коропа. Потім розмахнувся і дав цим коропом Пуголовиці по пиці!
Сіренький реготав, задоволений з мого остовпіння, а я, отямившись, ледь не заплакав з радощів.
