Пригоди чорного кота Лапченка: Жахлива несподіванка
Вночі я поїхав до ставка і став на варту. Коли зовсім смерклось, Пуголовиця пустив коропа у воду і прив’язав мотузок до двох паличок. Короп був неживий і сплив, але надворі було темно. Я вирішив не чекати Ракші і піти додому виспатись, щоб завтра з новими силами взятися до писання.
Доручивши Сіренькому стежити за Пуголовицею, я три дні не виходив на ставки. Тільки коли залишилась остання фраза, яку я поклав закінчити за три дні, я дозволив собі провітритись.
Боже! Як гарно стало скрізь! На берегах піднялась травичка, в старих ставках зазеленіли осока, лепеха, очерет, задзвеніли пташині голоси.
Раптом я і почув страшне “Бу-у! Бу-у-у!” В моїй уяві виникли джунглі і череда слонів, що бутять, попідіймавши вгору свої хоботи. Але ж тут не було слонів!
— Водяний бугай з’явився! — промовив хтось із рибалок.— Мало браконьєрів-людей, так ще й бугай!
З літератури я знав, що бугай — це бик. Биків я навіть бачив, але не водяних. Почувши ще раз бутіння, я вирішив задовільнити свою цікавість і поповз на звук. Мені дуже хотілося побачити бика, який їсть не сіно й траву, а рибу.
Яке ж було моє здивування, коли замість бугая я побачив великого, довгошийого, жовтуватого на колір птаха, що стояв на одній нозі і, піднявши вгору ніс, час од часу сурмив. У мене прокинувся мисливський запал, але птах стояв на мокрому…
Зненацька я побачив, як щось руде метнулося з осоки і, промайнувши у повітрі, упало недалеко від бугая. Зляканий птах рвонувся в небо, але я на нього вже надивився. Вкрай здивований, я спостерігав, як з багна, раз у раз обтріпуючи лапки, вибиралося руде кошеня. Щось знайоме було в його кволій постаті. Раптом я витріщив очі. Та це ж кошеня-стиляга.
— Едик! — гукнув я і побіг йому назустріч. (Днями воно перейменувало себе на Едуарда і вимагало, щоб усі його так називали). За хвилину я був уже біля нього.
— Втік, жалюгідний боягуз! — кивнув Едик угору.— Але почекай! Я таки спіймаю тебе!
Дивлячись на його безсиле тіло, на шерсть, що стирчала в усі боки, на заляпані багнюкою черевце і лапки, я величезним зусиллям приховав посмішку і промовив якомога добродушніше:
— Полюємо?
Та Едик, очевидно, угадав мій справжній настрій.
— Так, полюємо! — відповів він зухвало.— Не дають їсти — буду полювати! Але не на мишей! Ні! Я спіймаю водяного бугая і доведу всім, що я здатний на більше, ніж звичайне кошеня! Скоро про мене заговорить весь світ і його околиці!
Я подумав, що краще, коли ти не добиваєшся слави спеціально, а вона приходить до тебе сама, як наслідок твоєї самовідданої праці, відданості справі. Та нехай…
— А чи не здається тобі,— сказав я без тіні глузування,— що в тебе не досить фізичної сили для такого полювання?
— Звідки ж буде сила, коли тобі не дають їсти?! Голодний, от і не доскочив півметра до бугая!
— Крім їжі, потрібно ще й тренування м’язів,— вів я далі.— А чому б тобі не пополювати на мишей? Це дає добрий гарт для тіла.
Кошеня задумливо почухалось:
— Коли так поставити питання, то, може, дійсно є рація половити мишей? — сказало воно само до себе.
— В усякому разі, коли ти почнеш із звичайної праці, то в тебе буде більше шансів потрапити на якусь видатну роботу, ніж коли ти байдикуватимеш, чекаючи, що хтось запропонує тобі високу посаду. Тепер немає фей-чарівниць…
Мені здалося, що я його переконав.
Едик пішов, а я сидів і, насолоджуючись свіжим запашним повітрям, аналізував за звичкою свої вчинки. Добре я тоді зробив, що порадив кішці не давати стилязі їсти. Як швидко такі типи приходять до правильного розуміння речей, коли до них практично застосувати формулу “хто не працює — той не їсть”.
Я продовжував сидіти на березі ставка, поглядаючи з осоки на різних птахів-браконьєрів. Особливо приваблювали мене чаплі, але вони стояли зовсім у воді. Звичайно, коли б не лист, я висидів би добу і дочекався, поки чапля вийде на сухе, але обов’язок насамперед! Тим більше, що вартові, як тільки помічали чаплю, зразу ж стріляли по ній з рушниці.
Після обіду я ще пописав, а на другий день пішов на ставки вранці, щоб подивитися, як годують коропів. У прозорій воді зграї риби накидалися на столик, куди клали мішанку з макухи, пророслого зерна, крейди. Це були три— і чотирилітні коропи, які на той рік перейдуть у число племінних. Меткі і дужі, вони враз кидалися од столика, помітивши якусь небезпеку, а потім знову підпливали, хапали корм, бавились, каламутили воду.
Я дивився на них, і в мене боліло серце — невже цих красунів схоплять злодії?
— Додому! Додому! — скрикнув я.— Писати! Писати!
Але попутної автомашини не було. Щоб не гаяти марно часу, я пішов глянути на нерестові ставочки.
Я став біля самої води і побачив ікринки на стеблах лисохвоста. Старих коропів уже не було тут, їх зразу ж половили і вкинули в спеціальний ставок — у племінний, як тільки закінчився нерест. З ікринок через два-три дні вилупляться коропенята, і для них тут приготували їжу — червонуваті дафнії шастали туди й сюди по ставочку.
Загурчала автомашина, і я поспішив до гурту, щоб їхати додому. Благополучно доїхавши, я сів писати. Робота посувалась добре, і до вечора я виконав подвійну норму. Тепер лишалося написати останні два слова “…великих коропів”.
В прекрасному настрої я вийшов надвір. Свідомість того, що я виконав свій обов’язок, наповнювала мене радістю. А коли я дивився на курей, що бездумно греблися в смітті, дбаючи лише про свій шлунок, на горобців, що безтурботно цвірінькали, на Ничипора, що ліниво грівся проти сонечка, нарешті, на заспаного Пуголовицю,— в мені підіймалося почуття зверхності над цими створіннями.
“Я допомагаю прогресові, а ви?”. На думку мені спали слова класика: “І казки про вас не розкажуть, і пісні про вас не складуть”. Я продекламував ці рядки і враз спохватився.
— Е! — сказав я собі.— Е, Лапченку, ти що ж? Мрієш, що про тебе складуть пісню? Починаєш зазнаватися? Так, ти дещо зробив, але ж тобі й дано більше від природи, ніж іншим!
Я попрямував до контори.
Грей зустрів мене на порозі.
— Я збирався йти до вас,— сказав він з властивим йому значущим виглядом.
— Був би вельми радий прийняти вас у себе, містер Грей,— відповів я йому з підкресленою ввічливістю.
— Маю новини!
— Я слухаю вас.
— Лист.
— Чекаю подробиць.
— “Тітка приїздить завтра о дванадцятій нуль-нуль”.
— Що-о-о? — здивувався я.— О дванадцятій дня? Ви хотіли сказати — о двадцять четвертій нуль-нуль?
Сіренький глянув на мене поблажливо і сказав байдужим тоном, хоч насправді від ледве не танцював з радощів:
— Мені здається, що за Петренком стежать, тому Ракша призначив побачення на денні години. Адже вдень, коли по шосе проходять сотні автомашин, їхнього побачення ніхто не помітить. Пуголовиця став дуже обережний.
— Ніщо не врятує його! — сказав я.— План “Вибух” буде виконано завтра.
Ми умовились, що завтра вранці я закінчу листа, а покажу його Костеві після того, як побуваємо з Сіреньким на побаченні Ракші з Пуголовицею. Умовившись про місце і час зустрічі, ми вирішили заглянути до лабораторії.
Довготелеса, побачивши нас, сердито зиркнула одним оком, другим вона дивилася в лупу.
Мені хотілося подивитися, що вона там розглядає, і я вдався до хитрощів. Набравшись сміливості, я стрибнув їй на руки і почав свою улюблену колискову пісеньку в надії, що довготелесу лаборантку, як і кожну жінку, зворушить ніжність. Так і сталося. Вона почала гладити мене, а я тим часом дивився в лупу.
Через скло було видно луску коропа, тільки в збільшеному вигляді.
Лаборантка, помітивши, що я з великим інтересом спостерігаю в лупу, пояснила мені:
— Ми за допомогою луски визначаємо вік коропа. Дивись, на лусочці наче намальовані круглі смужечки, то широкі, то вузькі. Щороку на кожній лусочці відкладається дві пари таких кілець — восени і взимку вузенькі, а навесні і літом — широкі. Скільки років було тому коропові, що його луску ти зараз бачиш?
— Три,— відповів я, порахувавши кільця. Але оскільки я не вимовляв звук “р”, вона не зрозуміла мене і сказала:
— Ні, три.
Раптом я згадав, що вона приймала подарунки від Пуголовиці, що взагалі поводилася безпринципно, і в мене прокинулась до неї гостра зненависть. Я блискавично зіскочив з її рук і сів біля Сіренького.
— Іди, іди на руки, дурненький! — промовила вона ніжно і смикнула бровами.
— Ні! Ні! Ні! — категорично відмовився я і вибіг надвір. Ми трохи погуляли з Сіреньким, розмовляючи про літературу.
Його цікавила психологія творчості письменника, і я, що певний час перебував у літературних колах, скільки міг, задовольнив його цікавість.
— А що потрібно письменникові, щоб написати хороший твір? — спитав він мене.
— Щоб написати хороший твір, письменник повинен правильно бачити життя. А щоб правильно бачити життя, письменник повинен багато думати.
Сіренький витріщив очі, вражений глибиною думки.
— Ви — геніальний! — скрикнув він.
— Це не мої слова. Так сказав Мопассан. Взагалі майже все щодо теорії і психології творчості сказано до нас. На жаль, ніколи вибрати ці перли людської думки з пустопорожньої балаканини літературних заробітчан. Візьми хоча б висловлювання Олександра Пушкіна. Це ж глибина…
Я не докінчив, бо в цю мить прибиральниця вимітала з контори сміття і без усякого приводу вдарила мене мітлою по спині. Обурений, я стрибнув геть, кинувши на хуліганку презирливий погляд.
— Ви почали про Пушкіна,— сказав Сіренький, який знову став самим собою, забувши, що він детектив містер Грей.
Але вчинок прибиральниці нагадав мені, що не всі люди хороші, що є Пуголовиці і Ракші, що треба боротися проти них.
— Ні,— зітхнув я.— Про Пушкіна ми поговоримо згодом, а зараз піду докінчувати план “Вибух”, бо завтра буде пізно. Тим більше, що вже час обіду.
Ми попрощалися, і я пішов додому.
У сінях я почув приємний аромат борщу, до якого примішувався якийсь чужорідний, некухонний запах. “Нафталін”,— пригадав я і, не надаючи появі цього аромату ніякого значення, кинувся до кухні, де в блюдечку вже лежали риб’ячі тельбухи і охолоджена капуста з борщу. Заспокоївши голод, я зайшов до їдальні і одержав шматок м’яса.
Коли Кость з дружиною по обіді пішли на роботу, я поліз під ліжко і… закам’янів од неприємної несподіванки. Валянків на місці не було. Я кинувся під дитяче ліжко, під буфет, під шифоньєр, до кухні, до комірчини. Марно. Валянки зникли, і разом з ними зникла моя праця, на яку я витратив більше часу, енергії і терпіння, ніж на спіймання тисячі мишей!
Спустошений духовно, я розпростерся серед кімнати.
Де шукати валянки? Я намагався дихати спокійно, щоб повернути собі рівновагу.
Втягши носом повітря, я знову звернув увагу на запах нафталіну і раптом зрозумів усе.
Кінець квітня. Всі вовняні речі засипають нафталіном, зашивають у мішки і ховають до зими. Валянки — повстяні, повсть — з вовни.
Я звівся на ноги і простежив, звідки йде запах нафталіну.
Серце мені впало. Центром, звідки випромінювався цей огидний сморід, була дерев’яна скриня, замкнута на великий висячий замок. Поки я розмовляв з Сіреньким про психологію творчості, Кость з дружиною сховали валянки з моїм рукописом у скриню. План “Вибух” загинув. Завтра Пуголовиця домовиться з Ракшею, і, може, вже вночі вони пограбують кращих коропів.
Я сів і спокійно проаналізував становище. Шляхів, як дістати листа з скрині, я не бачив. Тільки випадок міг допомогти мені, але надіятись на випадок я не мав права.
Мене пойняв такий розпач, що я не спав цілу ніч, але нічого придумати не міг. Єдиний вихід — їхати на ставки, простежити за злодіями під час їхнього побачення.
І ось ми з Сіреньким подалися на “об’єкти”.
Саме почалося виловлювання мальків коропа з нерестових ставочків. Я дивився, як спускали воду, і коли коропенята залишалися всі в маленькій канавці, їх виловлювали сачками з тонесенької матерії, яку називають газом. Коропенят, або ще — сьоголітків, рахували стаканами. Мені цікаво було дізнатися, яке потомство залишила одна коропиха… Сто тисяч штук! Чудово!
Сіренький смикнув мене за бік:
— Скоро дванадцята година!
Я нервово бив себе хвостом по ребрах, часто облизувався, важко дихав.
— Заспокойтесь, прошу вас,— благав мене Сіренький.
— А чим ми допоможемо, чим ми запобіжимо лихові? — сказав я і поплентався за Сіреньким до місця зустрічі злодіїв.
Ми сіли в траві і чекали, поглядаючи на сонце. Коли воно стало на обід, з’явився Пуголовиця. Він прийшов сюди не од ставків, а прямо з висілка, щоб робітники не побачили, що він ходив на шосе. Незабаром з’явився і Ракша, без машини.
— Сьогодні вночі,— пошепки промовив Ракша.
— Давай! — згодився Пуголовиця.— Я думаю, що найкраще буде о другій ночі.
— Згода. Ось тобі те, що ти просив.— І Ракша дав Пуголовиці дві пляшки горілки.
— Оце добре! Я вже сказав своїм, що у мене сьогодні іменини…— зареготав той.
Я слухав цю змову в якомусь заціпенінні, але раптом мене осяяла думка.
— Еврика! — вигукнув я.— Я викрию їх! Мій план затягне мотузок на шиї злодіїв! Іди, Сіренький, додому і не спускай очей з Пуголовиці, а я… У мене виник план “Блискавка”…
Я кинувся слідом за Ракшею, який простував по шосе. Коли він сідав у свою автомашину, я плигнув у кузов і поїхав з ним.
В дорозі, хоча й їхали ми з півгодини, я не хотів марно гаяти час і віддався філософським роздумам.
Навіщо людина п’є горілку?
Виявилося, що знайти відповідь на це питання було дуже трудно, бо я не бачив ніяких логічних мотивів, що спонукають вживати алкоголь.
Випивши горілки, людина робиться дурнішою. Ця істина настільки очевидна, що доводити її нічого. Але ж людство в цілому і кожна людина окремо прагнуть стати розумнішими! Як розв’язати цю суперечність?
Дехто каже, що, випивши, людина веселішає. Але ж це веселощі дурня! Хто не бачив усмішки п’яного? Він сміється без усякої причини, як сміються лише дурні!
Дехто каже, що людина інколи п’є з горя, щоб забути горе. Але це — лазівка для п’яниць, бо ж, перше ніж випити “з горя”, людина має звикнути до горілки…
Розмірковуючи отак, я не міг знайти ніяких поважних причин до вживання горілки.
Пригоди чорного кота Лапченка: План “Блискавка”
План “Блискавка”! Він з’явився зовсім несподівано. Але це тільки так здається. Коли весь час думаєш, шукаєш, б’єшся над розв’язанням складного завдання, то часто-густо рішення приходить тоді, коли ти вже втратив всяку надію. Очевидно, й план “Блискавка” був наслідком безсонної ночі.
Ми приїхали на околицю міста і спинилися біля маленького будиночка, в якому жив Ракша. Я попростував за ним у двір і, озираючись на всі боки, причаївся коло паркана. В кімнату я спочатку боявся заходити, але, побачивши, що вікно відчинене, зайшов і сховався під ліжко.
Ракша обідав, а я, хоч як мені хотілося їсти, анічичирк. Після обіду він відпочив годин зо дві і нарешті зібрався їхати.
— Сьогодні вночі — сказав він жінці на порозі.
— Ой, кинув би ти це… Навіщо воно тобі? — сумно промовила дружина, і я враз відчув до неї симпатію.
— Годі! — суворо сказав чоловік.— Гляди ж, якщо не вернусь, кинь листа у поштову скриньку.
— Та знаю…— зітхнула жінка.
Я простежив за її поглядом і побачив краєчок конверта, що виглядав з-за дзеркала на комоді.
— Фу-у-у! — зітхнув я на повні груди.— План “Блискавка” буде виконано!
Мій лист запакували в скриню. Я візьму Ракшин лист і вкину його до поштової скриньки. Як я не додумався зробити це раніше? Не довелось би мучитись з писанням. Та, як слід порозмисливши, я прийшов до висновку, що добре зробив, що написав листа, адже я навчився писати, а це ще знадобиться в житті! Правда, я не збирався займатися літературою, таж уміти писати треба не лише письменникові.
Я зайшов під ліжко непомітно і тепер боявся налякати хазяйку своєю несподіваною появою. Скориставшись з того, що вона забігалась, проводжаючи хазяїна, я вислизнув надвір.
За будиночком цвіли яблуні і груші. Ніжний аромат наповнював усе навколо, гули бджоли, зеленіла трава, цвірінькали птахи, собаки у дворі не було… Мене так тішила святкова природа, що на очах виступили сльози зворушення.
“Як гарно навколо!” — подумав я і в цю мить почув шепіт Ракші:
— Дурна! Гроші! Гроші — це все!
— Боже! Який примітив! — похитав я головою.— І це людина!
Настрій мені було остаточно зіпсовано.
Коли клацнула клямка хвіртки, я сміливо попростував до хати.
— Господи! Яке страховище! — сплеснула руками жінка, побачивши мене, але я прошмигнув біля її ніг і сховайся під ліжко. Сидячи тут минулого разу, я помітив нору, але не полював, щоб не звернути на себе увагу. Тепер я сів біля нори, і за десять хвилин в моїх пазурах була миша.
Я виліз з-під ліжка, кинув здобич на підлогу і глянув на хазяйку. Все! Стосунки між нами були налагоджені.
Через півгодини я спіймав ще одну мишу, а через годину третю. Захопленню хазяйки не були меж, а я тільки поблажливо посміхався.
Увечері, скориставшись з того, що хазяйка вийшла з хати, я витяг листа із-за дзеркала і поклав під ліжко. Хвилину я прислухався, стримуючи внутрішнє тремтіння. Ні, хазяйки не чути. Тоді я схопив листа в зуби і виніс його надвір. Тут я побачив цеглину і засунув під неї листа. Серце мені несамовито калатало. І це зрозуміло. Коли б жінка побачила мене з листом, план “Блискавка” зазнав би такої ж долі, що й план “Вибух”.
Віддихавшись, я сховався у бур’яні. В кімнату я вже не рискнув заходити, бо боявся, що замкнуть двері і зачинять вікна на ніч. Тим більше, Ракша, від’їжджаючи, наказував:
— Гляди, щоб не забула зачинити вікно на ніч!
Тривога не покидала мене. Щоб заспокоїтись, я виліз на дах, тут повітря було більше, і я відчув себе краще. Конверт синів з-під цеглини, і, хоч я знав, що люди у темряві не бачать, мені весь час здавалось, що жінка помітить конверт. Тільки тоді, коли вона замкнула двері, я став дихати рівніше.
Швидше б кинути листа в поштову скриньку! Але ще рано, по вулиці ходили люди, проїздили автомашини. Я сидів, прислухаючись до звуків. Минали години. Місто поволі засинало…
Пора! Я зстрибнув з даху, взяв листа в зуби, переплигнув через паркан і подався до поштової скриньки. Вулиці передмістя тихі. Але ці тихі вулиці мають свої мінуси — тут можна натрапити на собаку, на п’яного або на закохану пару. Сторожко прислухаючись до кожного шереху, я біг вулицею, а серце, здавалось, ось-ось вискочить з грудей.
На моє щастя, поштова скринька була недалеко. Я всунув листа в щілину і зітхнув на повні груди. Нарешті! Останню кнопку плану “Блискавка” ввімкнуто!
Я повільно попростував до Ракші, щоб простежити, куди він везтиме крадену рибу. Я знову зліз на дах і, вмощуючись спати, з задоволенням подумав: “Дорого ж ви заплатите за цю рибу!”
Але сон не йшов. Я уявляв ставок, чудових красунів коропів, яких так уважно відбирали на розплід, уявляв пики браконьєрів — вдоволені, хижі, огидні, і мені так ставало погано на душі, що хотілось плакати. Тоді я згадував про лист, вкинутий у поштову скриньку, і настрій мені трохи кращав.
Десь перед світанком загурчала автомашина, але не спинилась біля Ракшиного двору. Через якийсь час машини пішли одна за одною, а Ракші все не було. Нарешті а зметикував: “Навіщо йому завозити рибу додому? Щоб хтось побачив?”
Мене вихором змело з даху. Я вибіг на вулицю і, стрибнувши на першу автомашину, що йшла в напрямку нашого висілка, поїхав додому.
Що там діється? Чи не придумав чогось Грей?
Коли ми проїздили біля ставка, я сплигнув на землю і подався до садиби нашого рибгоспу.
Пригоди чорного кота Лапченка: План “Легенда”? Hі!
У рибгоспі щось сталося. Серед двору стояла чужа “Побєда”, біля контори товпилися люди, коло дверей комори стояв вартовий з рушницею. Серце мені радісно закалатало. Мій лист уже надійшов!
Я пошукав очима Сіренького і, не знайшовши, попростував до кабінету директора, де теж стояв вартовий з рушницею. Мені захопило дух. За столом сидів старшина міліції, перед ним — Ракша.
Директор, старший вартовий і Сіренький сиділи біля старшини і допомагали йому допитувати злодія.
— Наслідки мого плану “Легенда”,— промовив Сіренький, показуючи на спійманого Ракшу.
— Що?! — витріщився я.
— Коли ви поїхали, кинувши мені незрозумілі слова про свій план “Блискавку”, у мене виник план “Легенда”. Як бачите, він спрацював непогано!
— Це наслідок мого плану “Блискавка”!
— Слідство починається. Послухаємо. Я певен, що це результат мого плану.
— В чому ж він полягав? — холодно спитав я.— Просто, як все геніальне! Ми забули про одну річ. Існує легенда, за якою, коли кіт або кішка перейде дорогу людині, то тій не пощастить. Я вирішив скористатися з цієї легенди і перебіг дорогу Пуголовиці, а потім — Ракші. Зробивши це, я спокійно пішов спати. І от наслідки!
На якусь мить у мене ворухнулась заздрість, що Сіренький так легко і так дотепно знайшов засіб боротьби з ворогами, але тільки на мить. Уже через секунду, закликавши на допомогу свою свідомість, я сказав Сіренькому:
— Ой, Грей! Який же ти наївний! Це звичайний забобон, якому вірять лише старі бабусі і шофери. Послухай, що я зробив,— і я стисло розповів про всі нічні події.
Та Сіренький затявся. Ми трохи посперечалися і вирішили послухати допит, щоб з’ясувати, чий же план спрацював. Тим часом міліціонер допитував Ракшу.
— Звідки ви знаєте Петренка?
— Я підвозив його якось на автомашині і познайомився…
— І ви йому запропонували покрасти коропів? Покрасти державне майно?
— Ні, це він мені запропонував. Сіренький штовхнув мене під бік:
— Чуєш?!
— Ви знаєте, що риба, яку ви намірялися покрасти, племінна, призначена для розведення і зариблення Дніпровського моря?
— Ні, не знав.
— Може, й Петренко не знав? — вкинув слово старший вартовий.
— За Петренка не скажу,— ніби не помічаючи глузування, відповів Ракша.
— Ага, не знали…— промовив міліціонер і, допитливо глянувши на Ракшу, несподівано спитав: — Ракша, вас уже раз спіймали на крадіжці державного майна?
Я чекав, що злодій знітиться, але він відповів цілком спокійно, навіть зухвало:
— То інша річ. Я своє відсидів.
— Але нічому не навчилися. Знову схотілося в тюрму?
— Це мене проклятий Петренко спокусив. Каже, розбагатіємо.
Я уявив собі, як клепатиме на Ракшу Петренко-Пуголовиця, коли допитуватимуть його, і злорадно всміхнувся. Одначе дивно! Чому Петренка міліціонер називає Петренком?
— Де ви думали продати крадену рибу?
— Не знаю. Це все Петренко.
— Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.
— Збиралися відправити в Харків машиною.
— Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?
— Найняв на шосе. Не спитав — хто.
— Вони ж знали, що риба крадена?
— Вони не спитали, а я не сказав.
— Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!
— Мені нічого признаватися. Я все сказав.
— Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.
— Я все сказав.
— Ну, що ж! Тобі видніше…— Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.
— Попався, катюго! — промовив я замість привітання, коли його ввели.
Він похмуро озирнувся і похнюпився.
— Ваше прізвище? — почав старшина.
— Хіба ви не знаєте? — зиркнув спідлоба злодій.
“Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!” — зловтішався я.
— Ваше прізвище! — твердо повторив міліціонер.
— Петренко Сидір Петрович.
Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:
— Звідки ви знаєте Ракшу?
— Він підвозив мене якось до міста…
— І він підбив вас на крадіжку?
“Ось зараз почне топити друга!” — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.
— Ні,— сказав злодій.— Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.
— Хто?
— Шофер Веремієнко.
Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.
— Як же він вас спокушав?
— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.
Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.
— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.
— Оцей самий,— зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.
Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:
— Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?
Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.
— Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? — спитав міліціонер.
Пуголовиця мовчав.
— А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? — озвався старший вартовий.— Веремієнко.
Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.
— План “Легенда”? — кинув я Сіренькому.
— План “Блискавка”? — відповів він мені в тон.
— Ще хто вас спокушав? — допитувався міліціонер.
— Рабурденко.
— Хто? — перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули на Пуголовицю.
— Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.
— Скільки ж ви їй принесли?
— Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи…
Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з’явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.
— Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.
— Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.
— У мене не було такої тенденції! — скрикнула лаборантка.
— Я за тенденцію нічого не кажу,— вів своє Пуголовиця.— А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?
Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.
Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла…
— Як же ви могли так зробити? — з докором спитав директор.
— Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! — нервово смикала бровами лаборантка.
— Ви переховували крадене,— сказав міліціонер.— Я змушений взяти вас під варту.
Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам’яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.
— На чиїй автомашині приїхав Ракша?
— Не знаю.
— А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?
— Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились…
— Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі,— вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.
— Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.
— А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?
Більше ні на кого Пуголовиця не вказав. Слідство закінчувалось. Годинник показував другу дня. Старшина, звелівши відвести Петренка до комори, з’ясовував у директора і старшого вартового різні подробиці нічної пригоди.
— О! — згадав директор.— Якось Ракша приходив до нас просити бензину, і ми записали номер його машини. Може, це допоможе вам? — І він, витягши записну книжечку, повідомив міліціонеру номер автомашини.
Старшина витріщив очі:
— Прошу вас, повторіть номер.
Директор повторив.
— Це була вантажна машина чи легкова?
— Півторатонка.
Міліціонер з полегшенням зітхнув:
— От мерзотники! Ви знаєте, номер чиєї автомашини вони дали? Голови райвиконкому! Це номер його легкової машини!
Поки старшина записував нові дані до протоколу, я зрозумів з розмови директора, Веремієнка та старшого вартового: Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. “Іменини” Петренка викликали підозру, і минулої ночі всі були напоготові. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.
— Так! — промовив я з нотками самокритики в голосі.— Виходить, все це не наслідки мого плану “Блискавка”… Сіренький був розчарований:
— Виходить, і не наслідок плану “Легенда”…
Міліціонер уже склав свої папери, як у дворі загурчала автомашина, і за хвилину до кабінету ввійшов військовий.
— Капітан міліції Білокінь,— відрекомендувався приїжджий. Старшина міліції витягся в струнку, директор і старший вартовий назвали свої прізвища.
— Ось мій план “Блискавка”! — скрикнув я й схопив Сіренького в обійми.
— Який чудовий кіт! — вигукнув капітан і погладив мене по спині, потім звернувся до міліціонера: — Приведіть мені Ракшу.
Я нетерпляче чекав допиту, і ті хвилини, поки ходили по Ракшу, здалися мені вічністю. Нарешті його ввели.
— Ви писали нам листа? — спитав капітан.
Той мовчав, не знаючи, очевидно, що краще — сказати правду чи одмовитись від свого доносу. Капітан гидливо скривився:
— Ви хочете, щоб і вашу жінку запросили у свідки? — і показав Ракші конверт.
Я витріщив очі і відчув, що моє серце близьке до інфаркту. Конверт був жовтого кольору! Виходить, я вкинув до поштової скриньки інший конверт! Тепер я пригадав, що за дзеркалом було два конверти — синій, якого добре було видно, і жовтий — засунутий за дзеркало далі.
Раптом охлялий, я ледве слухав допит.
— Я писав,— нарешті відповів Ракша.
— Розповідайте все, що знаєте про Пуголовицю-Петренка. Ракша зітхнув і почав свою розповідь. Я прослухав уже знайому мені історію.
Потім ввели Пуголовицю.
— Ваше прізвище? — спитав капітан.
— Та я уже казав…
— Ще раз скажіть,— усміхнувся капітан.— Невже це так важко?
— Петренко.
— А як було прізвище вашого батька?
Пуголовиця незрозуміло подивився на капітана і мовив таким щирим голосом, що я здивувався:
— Петренко. А як же?
— Так. Тепер скажіть, де ви познайомились з Ракшею. Пуголовиця повторив свої попередні свідчення.
— А раніше ви його не знали?
— Ні.
— Так.— Капітан замовк і задумливо дивився на заарештованого, потім спитав раптом:
— А прізвище Пуголовиця вам знайоме?
Того враз пересмикнуло. Він так зблід, що стало видно бруд на обличчі, досі непомітний.
— Це наклеп,— видавив він.
— Що? Що саме наклеп? Пуголовиця почав викручуватися:
— То Ракша на мене наговорив.
— Що ж він на вас наговорив? — спокійно спитав слідчий. Пуголовиця безпорадно блимав очима і мовчав.
— Коли ви не хочете розповідати про себе, ми поїдемо в Олексіївку до вашої першої дружини, яка й досі справляє по вас панахиди,— сказав капітан.
— То чого ж говорити, коли ви все знаєте,— кинув злодій.
— Розкажіть, як вам жилося на тому світі? Де ви були там — у раю чи в пеклі? — пожартував капітан.— Де тримали ті гроші, що одержали за мануфактуру,— в ощадкасі чи в глечику.
Сіренький дивився на мене захопленим поглядом. Мені не хотілося вбивати його віру в мене, і я, подумавши, вирішив піти на компроміс зі своєю совістю. Опустивши очі, я повернувся до Сіренького і якомога спокійніше промовив:
— Тепер ти бачиш результати мого плану “Блискавка”!
