7. «Пригоди капітана Небрехи» ШТУЧНЕ ОКО МАГІСТРА КІМІХЛИ
— Як ви гадаєте, звідки у мене взялося оце штучне око? — капітан Небреха підкинув на долоні розфарбовану скляну кульку.
“Справді, звідки воно? — подумав я. — Невже капітан натякає на мене?” І аж похолов від тієї думки.
Ось чому я гаряче запевнив міжзоряного вовка:
— Клянуся, це не я підкинув. Хіба ж я дозволю собі засмічувати вашу знамениту колекцію сувенірів? — і з докором докинув: — Я ж не бешкетник, а науковець…
— А я вас і не звинувачую, — заспокоїв мене капітан. — Я просто питаю, чи не знаєте ви часом, звідки воно взялося?
У відповідь я тільки красномовно знизав плечима.
— Авжеж, — спокійно зазначив Небреха, — історії його ніхто не знає. Навіть Азимут. Бо пригода, пов’язана з цим оком, сталася ще до того, як я зарахував хлопця у штат екіпажу на посаду штурмана. Але що найцікавіше — якби я тоді виявив зайву допитливість і забарився на екскурсіях, магістр Кіміхла неодмінно викинув би око на смітник, як нікчемний непотріб, або ж без сліду розчинив в якомусь із своїх жахливих реактивів. І якби я після того зажадав будь-що заволодіти цим унікальним сувеніром, мені довелося б чекати слушної нагоди рівно десять років…
З магістром Кіміхлою я познайомився на планеті Тілетас, що обертається навколо одного з світил сузір’я Персея.
Це, скажу я вам, чудова планета, її аборигени надійно приборкали погоду і, зрозуміло, утворили на всіх широтах сталий райський клімат. Періодично, суворо за графіком заздалегідь запланованих трансгалактичних відкриттів вони вирушали у космічні мандри до зірок своєї системи, щоб виявити навколишні планети і налагодити торговельний та культурний обмін з нововідкритими світами. Окрім того, їхні вчені дослідили механіку тяжіння, і відтоді щасливі жителі планети мешкали у казкових, легких, мов пух, будівлях, що велично ширяли над розкішними лісами і луками.
Передусім я завітав до Головного управління всепланетного об’єднання по координації туристських маршрутів в системі обслуги “Тіл-туриста”, скорочено — ГУВОКОТУМСО ТТ. Атож, молодий чоловіче, довгі назви полюбляють не лише в Сонячній системі. Та не в тім річ. Просто на цивілізованих планетах я завше починаю з офіційної установи. Навіщо поневірятися на вулицях, ставлячи заклопотаним аборигенам дитячі запитання, коли доцільніше скористатися послугами досвідченого фахівця.
Обслугу там організовано, скажу вам, відмінно.
Новенький супер-кібер з надзвичайно вишуканими манерами, не гаючи ані секунди, люб’язно запропонував мені докладний проспект з найпопулярнішими туристськими маршрутами. А кібер ще й коментував маршрути від себе.
Ледве я почав вивчати спокусливі принади підводного царства, як він захоплено повідомив:
— Там цілодобово виступає зведений ансамбль русалок у супроводі оркестру тритонів. Матимете змогу побачити наймодніший танок “хвіст”…
Печери кам’яного віку…
— Ще необжиті! — радісно сказав кібер.
Гірський курорт на купчастих хмарах…
— Щоденно змагання на повітряних лижах!
Завод “Тяжмаш” — невагомий індустріальний гігант по конденсуванню всесвітнього тяжіння…
— Вільна і необмежена зарядка тяжінням сифонів для хатнього вжитку!
Та для мене усе це не було дивиною. За час своїх космічних мандрів я й не таке бачив. Ось чому я лагідно усміхнувся і з нелюдською ввічливістю запитав фахівця:
— Мій першосортний друже, а що у вас є таке, чого у проспектах нема?
— Таке, чого нема?! — остовпів робот.
Я побачив, що його слід заспокоїти.
— Зрозуміло, мене не цікавлять державні таємниці…
— Але ж, добродію, для того, щоб побачити таке, чого нема, треба йти туди, ніхто не знає куди, — фахівець явно ухилявся від негайного вирішення проблеми.
— І оце називається зразковою обслугою! — вигукнув я, хитро роз’ятрюючи його електронну пиху.
— При чому тут обслуга? — скипів він, точнісінько як у нас, у “Бюро добрих послуг”. — Річ у тім, що до ГУВОКОТУМСО ТТ ще ніхто не звертався з таким дивовижним замовленням! Зважте хоча б на те, що ми не маємо потрібного досвіду!
— Вгамуйте свої блискавки! — рішуче гримнув я. — Якби я завітав на вашу планету раніше, ви б давно цей досвід мали. Будьте певні!
Моя залізна логіка його переконала, і він примирливо мовив:
— Подумаємо, що для вас можна зробити…
З його боку це було дуже розумне рішення. Адже ГУВОКОТУМСО ТТ не мало жодних гарантій, що я не відвідаю планету вдруге. А тоді що, знову сушити електронну пам’ять?
Робот звівся на триноги і почав задумливо човгати з кутка у куток по кімнаті. З його очей іскрило, що наочно демонструвало напружену роботу усіх блоків пам’яті. По тих спалахах я з цікавістю спостерігав еволюцію кібернетичної думки.
— Є! — нарешті заволав він і полегшено загув. — Є таке, чого нема! Магістр Кіміхла! Він сам викреслив себе з історичного поступу!
— Ну, от бачите, а ви пручалися…
— Але врахуйте, — застеріг мене робот, — Кіміхла — об’єкт заборонений. Розумієте, своїм геніальним відкриттям він може загальмувати і навіть більше того — законсервувати! — розвиток цілої цивілізації. Ми його пильно охороняємо від необережних відвідувачів. Особливо у цей день, єдиний день на кожні десять років. Але якщо ви наполягаєте…
— Так! — позбавив його я останніх сумнівів.
— Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас із винятковим замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетіли до нас завтра, я б вже нічим не міг вас задовольнити. А за таку страхітливу провину мене б точно списали на перетопку. Дякую вам, капітане, за вчасне прибуття!
Отак мимохіть я врятував від неминучої загибелі здібного кібера. Страх навіть подумати, що б сталося, якби я запізнився хоч на день! Та не про це мова…
Вкрай заінтригований, я сів у повітряну колісницю з позначкою ТТ і показав візникові перепустку. Він здивовано звів на мене очі, але більше нічим не виявив свого збентеження. А тоді стьобнув батогом крилатих коней, і ми шугонули в небо.
Невдовзі визначився маршрут.
Ми летіли до єдиної на планеті чорної хмари, наїжаченої надпотужними блискавками. Певно, її залишили, щоб полохати надто допитливих мандрівників.
Над хмарою на повітряних хвилях гойдався невеликий клапоть землі, який знизу підпирали антигравітаційні подушки. Посеред цього острівця здіймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в’юнився димок. Оцю будівлю оточувало кілька плодових дерев, які наполегливо обдирала брудна і охляла коза. На шиї у неї теліпалася обірвана мотузка…
Візник пришвартувався до хвіртки так-сяк зліпленої огорожі і понуро процідив:
— Я тут почекаю…
Більш похмурого місця я в житті не бачив. Оці хирляві деревця зі старезною козою… Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному череві безмежної хмари… І темна будівля, вкрита пліснявою і мохом… Однак я сміливо пошкандибав до неї і хоробро постукав протезом у масивні дубові двері. Не маю сумніву, що коли б вони були на засуві, їх можна було б висадити хіба що добрим облоговим тараном.
— Заходьте! — пролунав рипучий, як іржаві шпінгалети, голос. — Не зачинено!
Я штовхнув двері, що більше пасували б до брами невеличкої фортеці, і увійшов до будинку.
І що ви думаєте? Затишку і тут не було!
У просторому холодному приміщенні було ще темніше, ніж надворі. Тільки мерехтливі криваві відблиски з напівзруйнованого каміна кидали химерні тіні від музейних тиглів, допотопних реторт і глеків, які мало не впритул були підсунуті разом зі столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось явно не споживне шипіло і булькало.
Неподалік валялися вкриті густим шаром пилу деталі повного рицарського спорядження. Панцир з обірваними ремінцями, важкі залізні рукавички, поточена іржею спідниця, грубезний меч у волохатих од віковічної корозії піхвах… От тільки шолома серед цього історичного мотлоху не було. Мабуть, він правив господареві за казанок, бо висів на ланцюгу у каміні.
Та найбільше мене вразив сам хазяїн.
Це був високий, мов жердина, і висушений, як мумія, чолов’яга з довгою сивою бородою, що звисала до землі і, треба думати, підмітала підлогу. На самі його брови було насунуто гостроверхий червоний ковпак, примхливо розшитий місцевими зірками та сузір’ями. А на вузькі плечі була накинута чорна мантія, геть уся розписана кабалістичними символами з білої і чорної магії. На лівому плечі у нього сиділа підтоптана сова, а в правій руці він тримав — жах згадати! — келих з людського черепа. У цьому келиху канібалів парувала масна рідина.
— Ага! — з гостинністю людожера прохрипів він. — З’явилися!
Він втупив у мене пронизливий палаючий погляд. Та хоч які були несприятливі для грунтовних досліджень умови, я помітив, що одне око у нього було штучного походження.
Тим часом ця академічна суміш жердини з мумією зважила у руці свій страхітливий келих і знову, тріумфуючи, захрипіла, мов поганий гучномовець на святі:
— Ще хвилина… Так, ще хвилина, і ви б навіки втратили найурочистішу в історії нашого диска мить…
— Диска? — не зрозумів я.
— Так, він плаває в безмежному океані і давно пішов би на дно, якби не тримався на трьох велетенських китах… Атож, ще хвилина, і я перехилив би свій магічний келих. Оце тільки чекав, коли прохолоне еліксир…
Магістр сунув келих мені під ніс. Рідина була на диво смердюча.
— О, це був нелегкий шлях до перемоги! — не вгавав маг. Він довірливо викладав усі свої таємниці: — Спочатку я й гадки не мав про еліксир, бо намагався знайти рецептуру філософського каменя.
— Для чого? — запитав я, аби щось сказати.
Він вирячився на мене, ніби я бовкнув найбільшу у світі дурницю. Та обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:
— Ясно для чого: щоб заволодіти усім світом.
У нього це звучало так природно, ніби він збирався піти у лавку по хліб.
— Еге ж, я б тоді купив на золото всіх мирських володарів і князів церкви… Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода відросла до пояса, а я не зрушив навіть з мертвої точки! Отут і постало питання про еліксир.
— Чому? — не второпав одразу я.
Мої запитання почали його дратувати.
— “Чому”, “чому”? — пробурчав Кіміхла. — Ясно чому: щоб помолодшати. Адже це — еліксир молодості. Якби я помолодшав, я міг би розпочати досліди знову. Я ж не відмовився від величного наміру запанувати над усім світом від берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було й шеляга на експерименти. Виходило зачароване коло: щоб знайти рецептуру філософського каменя, слід було винайти еліксир молодості, а щоб виготовити еліксир, треба було мати філософський камінь! Що було робити? Та я знайшов вихід — узяв і, незважаючи на сувору заборону, викарбував єдиний у світі нерозмінний карбованець. Ось він!
Магістр Кіміхла сягнув рукою у дірку в мантії і з радісним зойком видобув з надр підкладки блискучу монету.
— А навіщо ви утаємничили цей казковий винахід? — поцікавився я.
Магістр захвилювався.
— Ясно навіщо: якби я не тримав його у секреті, гроші швидко впали б до ціни битих черепків. А яким побитом я придбав би тоді необхідні речовини для еліксиру? І кому б тоді був потрібен філософський камінь?
— А навіщо вам філософський камінь, коли ви маєте нерозмінний карбованець? — з’ясовував я.
— Боже мій, ви як мала дитина — “навіщо” та “навіщо”! Ясно навіщо: я б до самої смерті не встиг би наміняти таку купу грошей, щоб купити усіх можновладців. Отже, знову ж таки, щоб з успіхом провести цю грандіозну фінансову операцію, необхідно зварити еліксир!
Він недбало кинув нерозмінний карбованець на стіл і обома руками підняв келих.
Химерні логічні вправи магістра Кіміхли навели мене на тривожні роздуми. Чи не божевільний він? Певно, божевільний! З’їхав з глузду на ідеї світового панування. Інакше навіщо супер-кіберові було посилати мене сюди? Тільки божевільний може опинитися у категорії сущого, що насправді не існує. Адже, хоч його й оточує реальний світ, сам він живе у дивовижному вигаданому світі.
Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санітара! Ніякого нагляду! Повна свобода дій, хоч і обмежена кордонами літаючого острівця. За таких умов він здатен накуховарити бозна-що. Хто його знає, можливо, Кіміхла оце тримає череп не з молодіжним напоєм, а з страшною отрутою? Жах! Ще сконає, і мене ж звинуватять, що я був тут присутній і не запобіг безглуздому самогубству. Від цих думок у смердючій атмосфері лабораторії мені почали вчуватися пахощі гіркого мигдалю, які, як відомо, властиві смертоносному ціаністому калію.
Я вирішив будь-що запобігти страшній трагедії.
— Слухайте, магістре, — почав жахати його, — а раптом у вас у руках не еліксир, а звичайна отрута? Звідки ви знаєте, що ви наварили? Чи не краще поставити дослід на тварині? Дайте спочатку напитися хоча б козі. Тоді побачимо…
— А це ідея! — пожвавішав Кіміхла. — Але не думайте, що ви мене налякали. Це справжній алхімічно чистий непідробний еліксир. Я варив його не навмання, як ви гадаєте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять довгих років…
— Де ж вона — оця формула? — вигукнув я, радіючи, що зараз усе з’ясується.
— Хе-хе-хе, де формула, питаєте? — єхидно захихотів магістр. — Формулу вам не побачити, як власні вуха! Рукопис з божественним рецептом еліксиру молодості я здав до надійної схованки з єдиною умовою, щоб її віддали тільки у мої власні руки. Але ходімте до кози. Хай живе стара, бо мені ще до біса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.
Кіміхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, і ми вийшли надвір.
Пронизливий холодний вітер хилив дерева. Чорна безодня велетенської хмари час від часу спалахувала сліпучим мереживом. блискавок. Коза жалібно мекала.
Кіміхла поставив перед нею миску і з несподіваною лагідністю погладив по її збитій у брудні ковтуни шерсті. Коза нахилилася до миски і почала жадібно сьорбати алхімічну рідину. Все висмоктала!
І тут сталося диво. За кілька секунд перед нами жваво стрибало біленьке прудке козеня! Тільки обірвана мотузка ще теліпалася на його тонкій шиї, як речовий доказ неймовірної події…
— Віват! — несамовито загорлав магістр, недоладно вимахуючи руками. — Віват! Віват! Віват!
Він підхопив козеня на руки, ніжно притиснув до грудей і, кумедно підстрибуючи, помчав до хати. Я зарипів за ним слідом.
“Тисяча астероїдів! — вилаявся в душі я. — І отаку геніальну людину тримають по суті у в’язниці. Та ще, замість сучасних приладів, підсунули середньовічне начиння! Нема ж нічого дивного, коли за таких жахливих умов людина трохи спричиниться і почне варнякати про світове панування або трьох осоружних китів…”
Магістр випустив козеня на підлогу і тремтячими руками схопив людожерський келих. Обидва його ока — природне і штучне — палали з однаковою інтенсивністю. Він підніс місткий череп до рота і жадібно висьорбав все до останньої краплі.
Я вже був готовий до миттєвих перетворень і тому дивився на всі очі, щоб не проминути й найменшої подробиці.
Борода у нього почала густішати і вкорочуватися… Кількість зморщок на обличчі значно поменшала… Стан розігнувся… Нараз сталося зовсім неочікуване — з його очниці випало штучне око і покотилося по підлозі. А на мене дивилося два нормальних людських ока!
Атож, магістр Кіміхла дивився на мене! І в його очах світилася неприхована погроза!
— Хто ви? — підозріло запитав він, озираючи мене поглядом з ніг до голови, ніби вперше побачив. — І як ви сюди потрапили?
— Та ви що? — здивувавсь я, хоч мені вже було несила дивуватися. — Невже забули? Ви ж самі п’ять хвилин тому розповідали мені про філософський камінь та еліксир молодості…
— Який філософський камінь? — похмуро вирік він і кинув швидкий погляд на лицарські обладунки. — Який еліксир молодості? Як я міг розповідати про те, про що й сам не маю найменшого уявлення?
— А це що? — я тицьнув пальцем у бік нерозмінного карбованця.
В очах магістра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила огидна гримаса. Він рвучко стрибнув до столу і судорожне затиснув нерозмінний карбованець у руці.
— Триклятий шпигун! — злісно просичав він. — Мерзенний зраднику! Ти, повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не маю… Але це остання помилка у твоєму злочинному житті!
Він кинув карбованець у дірку в мантії і схопився за музейні обладунки. Надів на себе панцир, вліз у залізну спідницю, оперезався пудовим мечем і, зловісно посміхаючись, почав натягати іржаві рукавички…
— Я поховаю свої таємниці разом з тобою, пройдисвіте! — мстиво пообіцяв він.
Я про всяк випадок позадкував до дверей. Але ця зустріч таки мало не скінчилася трагічно: я ступив протезом на штучне око магістра і ледве не впав.
А якби впав, то, будьте певні, вже не підвівся б, — знавіснілий Кіміхла, безумовно, скарав би мене.
— Боронися, нікчемний виродку! — заревів магістр, аж захлинаючись від гніву.
Він схопився за меч. Та зброя не лізла з піхов. Певно, іржа добре їх зцементувала. Це мене і врятувало. Поки Кіміхла, червоніючи від напруги, смикав меча, я схопив його штучне око і з усією можливою швидкістю пошкандибав до крилатого екіпажа.
Раптом за моєю спиною пролунав моторошний звук. Це меч нарешті зі скреготом виліз з піхов.
Я буквально впав у колісницю і хрипко гукнув візникові:
— Рушай!
Його не довелося двічі запрошувати. Очевидно, мав досвід. Він підвів батога і лунко ляснув по крупах застояних пегасів.
Останнє, що я бачив, це магістра, який вимахував довжелезним мечем і дико волав:
— На палю зрадника! На багаття!
Розстебнуті обладунки гриміли на ньому, як консервні бляшанки на опудалі…
…Супер-кібер з ГУВОКОТУМСО ТТ зустрів мене зі співчутливою посмішкою:
— Ну що? Бачили таке, чого нема?
— Бачив, хай йому грець! Але чому ви вважаєте Кіміхлу тим, чого нема? Правда, магістр — людина з дивацтвами, але ж він справді винайшов цікаві речі!
Робот сумно заблимав різноколірними лампочками.
— Кожні десять років, — проказав він, — старий віддає нам на схованку пухкий рукопис і ставить умову, щоб віддали його тільки йому особисто. У нашому архіві нині зберігається ціла купа абсолютно тотожних рукописів Кіміхли, загальний тираж яких вже становить 217 примірників.
— Чому ж магістр по них не приходить?
— А він і не може прийти. Еліксир щоразу відкидає його на десять років у минуле, тобто у той час, коли він тільки починав досліджувати проблеми вічної молодості. І він щоразу точно у десятирічний строк робить той самий винахід. Ми маємо 217 рукописів, отже, Кіміхла займається даремною працею вже 2170 років. Він те, чого нема, бо хоч існує поряд з нами, але живе уявленнями страшенно далекого минулого. Це постійно існуючий анахронізм, живий безглуздий вічний двигун.
Робот присунувся до мене і з щирим жахом додав:
— Уявляєте, що сталося б, якби люди скористалися цим божевільним винаходом? Людство весь час тупцювало б на місці, поступ свіжої думки вмер би. І нині навіть нас, роботів, не було б! Який жах, який жах! То що, запишете нам подяку у книгу скарг! За зразкову обслугу?
— Атож, юначе! Поки той безсмертний кандидат у володарі світу даремно намагається запанувати на міфічному диску, що тримається на трьох китах, його живі співвітчизники заволоділи Всесвітом!!!
З усього було видно, що ці спогади страшенно розхвилювали завжди спокійного капітана Небреху. Він навіть забув палити і лише тепер підсунув до себе люльку і гаман. А коли запалив, то хитро примружився і закінчив свою карколомну розповідь цілком пристойним космічним жартом:
— Єдине, що мене непокоїть: чи не подорожую я, сам того не відаючи, по око спричиненого магістра кожного десятиріччя? Якщо воно справді так, то лише за оцим маленьким сувеніром я торував космічні путівці 217 разів? Ви можете це збагнути?
8. «Пригоди капітана Небрехи» ПЛАНЕТА, ЯКОЇ НЕМА
Я летів до капітана далекого міжзоряного плавання Небрехи як на крилах. Власне, це й справді були крила. Тільки підводні. Потужний двомоторний катер з білими лампасами на бортах прудко різав кучеряві хвилі, залишаючи за собою добре випрасувану смарагдову доріжку.
Та ось примхливим мереживом вже розсипаються на прибережних скелях прозорі хвилі. Вигулькнув з гущавини садочка верх латаної-перелатаної коробки. Нарешті!
Для такої тренованої людини, як я, піднятися вгору стрімкою стежкою (для зручності відвідувачів капітан Небреха видовбав на ній сходинки, кількість яких дорівнювала квадратові дюжини), пробігти звивисту стометрівку чепурного садочка і одним стрибком подолати відстань від землі до веранди було справою кількох хвилин.
Але, як не поспішав, все ж встиг помітити біля пошарпаної часом і простором ракети капітана новенький одномісний вертоліт з жовтим тавром МКМ у зеленому колі. Ясно, це на черговий сеанс умовляння прибув пишномовний фахівець з Музею космічних мандрів. У попередніх нотатках я побіжно згадував про цього невтомного мисливця за сувенірами капітана Небрехи.
Ці сувеніри буквально спати не давали працівникам музею. Воно й не дивно, бо поки капітан Небреха не поступиться своїми унікумами, здобутими у незабутніх космічних мандрах, колекції музею ніколи не будуть повними.
Я тихенько прочинив двері вітальні, наперед смакуючи радісний зойк Небрехи, та мало сам не скрикнув від несподіванки. Й півпогляду було досить, аби переконатися, що я поспішав недаремно: капітанові загрожувала страхітлива і неочікувана небезпека.
Нині я можу з певністю сказати, що коли б тоді на моєму місці опинився сам капітан Небреха, він би з властивою йому об’єктивністю почав оцю розповідь так:
— Якби того чорного дня я запізнився бодай на хвилину, у садибі не залишилося б жодного сувеніра, і мені зараз ні про що було б вам оповідати…
Атож!
Тільки-но я зазирнув у кімнату, як щасливу посмішку на моєму обличчі заступила гнівна гримаса. Я добре пам’ятаю цю істотну деталь, бо саме напроти входу стояло дзеркало.
Та й хто залишивсь би байдужим, коли б побачив, як у вітальні метушиться розчервонілий від надмірного збудження мисливець за сувенірами і гарячкове напихає величезну торбу безцінними космічними реліквіями міжзоряного вовка?
А сам капітан Небреха верхи сидить на драбинці, гостра верхівка якої, мов підкорений гірський пік, випинається з густої тютюнової хмари, і безпорадно спостерігав це свавілля. І, головне, капітан навіть слова не може сказати безсоромному злодієві або покликати на поміч, бо з рота у нього віялом стирчать довжелезні цвяхи, а в лівому кутку ще міцно затиснута незмінна люлька. Дим з неї валує, як з діючого вулкана. До того ж і руки Небрехи не вільні, бо в одній він тримає важкенький молоток, а в другій садову лопату.
А схвильований такою рідкісною нагодою початкуючий злодій, як хорт, нишпорить по всіх закутках і ще мас нахабство запитувати:
— О вельмищедрий капітане, чи дозволите ви мені приєднати до музейної колекції ще оцей справжній зуб справжнього дракона? Здасться, ви привезли його аж із Магелланової Хмари?
У відповідь бравий капітан тільки понуро заскреготав зубами і цвяхами.
— Щиро дякую! — по-театральному вклонився Небресі музейний домушник. — Я думаю, мій любий капітане, що ви не будете заперечувати, якщо я приєднаю до колекції також відомий вам глечик з курявою Чумацького Шляху?
Капітан аж застогнав крізь цвяхи від безсилої люті.
— А “Цікава арифметика” з Кібери? Хіба можна забути про неї? Хіба ж буде повною наша колекція без цієї поцупленої у роботів реліквії?
Звичайно, капітан тільки й міг, що з обуренням пихкати своєю прокуреною люлькою. А підступний експропріатор зухвало вважав це вимушене мовчання за незаперечний знак згоди.
Та мушу визнати, що з сувенірами він поводився дуже обережно. Перед тим як вкинути якусь річ у ненажерливу пащеку торби, він дбайливо, наче мати дитину, сповивав її м’якою хлорелою. Одразу було видно, що грабує не темний, неосвічений варвар, а закоханий у своє діло ерудит. Саме за цю благородну відданість інтересам науки капітан Небреха згодом вибачив йому.
Тим часом ерудований злодій закинув натоптану торбу за плечі і чкурнув до дверей. Бачили б ви, як він остовпів, коли зненацька тицьнувся носом у мою грізну постать! Очевидно, в той трагічний для Музею космічних мандрів момент я видався йому живим уособленням морального кодексу.
— Умів красти, умій і очима лупать! — суворо насварився я на нього пальцем і повчально докинув: — Ліпше їсти хлорелу і пасту, та чужі сувеніри не красти!
Поки я сповідав науковця, капітан Небреха влучним ударом загнав у стіну останнього цвяха, надійними морськими вузлами прив’язав до лопати строкату стрічку і врочисто повісив цей непоказний садовий інструмент на стіну. Відтак спустився з надхмарних висот, кинув на свою роботу оцінюючий критичний погляд і, вельми задоволений, весело замугикав собі під ніс командорський марш.
Мене оця незрозуміла примха капітана вразила, як колись його звичка палити перед грубкою. Спійманий на гарячому фахівець теж роззявив рота.
Так! Якби Небреха оздобив вітальню важким намистом якірних ланцюгів, зубастими щелепами тигрової акули або хай навіть потворною мумією бридкого восьминога, я і бровою не повів би. Але на видноті почепити звичайнісіньку лопату! Та ще серед космічних скарбів, яким ціни немає! І хоч би новеньку, а то бувалу в бувальцях…
— Капітане, — з подивом запитав я, — навіщо ви повісили таку сумнівну прикрасу?
Капітан Небреха неквапливо вибив на тверду, як копито, долоню попіл з люльки і лише тоді загадково відповів:
— Якби наш вчений друг знав історію оцієї, як ви цілком правильно визначили, прикраси, він би сьогодні не гарячкував, а терпляче чекав більш слушної нагоди…
Від цієї багатообіцяючої тиради нашого вченого друга кинуло у пекучий жар. Я побоювався, що від спопеляючого сорому у нього займеться волосся, і мимоволі почав шукати очима вогнегасник.
— Авжеж, — наполіг капітан Небреха, — якби не оця лопата, наш вчений друг не грабував би нині старого капітана, а спостерігав би у телескоп десяту планету Сонячної системи.
— Десята планета?! — зачудовано перепитав я.
— Еге ж, — холоднокровне підтвердив капітан Небреха, — бо ця планета вже з моменту свого утворення мала солідну атмосферу.
Я відчував, що йду гарячими слідами свіженької історії. Моєму хвилюванню не було меж. Ще б пак! Сонце не встигне прийняти за обрієм свою вечірню морську ванну, як мій блокнот поповниться ще одним хвилюючим записом! І хто б міг подумати, що вікопомною віхою в історії космічних досліджень виявиться звичайна лопата?
Але наш вчений друг одразу зробив незграбну спробу заперечити приголомшливе повідомлення капітана Небрехи.
— Яка ще десята планета? — запитав він з таким виразом, ніби об’ївся кислицями. — Науці відомі лише дев’ять планет, що кружляють навколо Сонця. Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер… — загинав він пальці.
— Досить! — зупинив капітан Небреха цю скептичну десятипалу рахівницю. — Казку про дев’ять планет знає кожен школяр, який хоч раз тримав у руках підручник з астрономії.
Капітан зручно вмостився у командорське крісло, зарядив люльку добрячою пучкою тютюну, але почав свою захоплюючу розповідь лише тоді, коли дим з вогнедихаючого кратера люльки заховав його від очей слухачів разом з протезом і вусами.
— Не думаю, щоб навіть наш вчений друг наважився заперечувати загальновідому істину: астрономія давно вийшла з пелюшок кабінетної науки і міцно стала на ноги практичного досвіду, — повагом повів він. — Скільки вже було відкриттів, але й лосі зоряна наука полонить романтиків своїми незліченними таємницями і незбагненними загадками Всесвіту. Узяти хоча б космогонію, розділ астрономії, що намагається розв’язати таємницю походження небесних тіл. Це, скажу я вам, міцний горішок! Та хоч як вченим важко було, а гіпотез щодо “звідки все взялося” ніколи не бракувало.
Щоправда, тут панував повний різнобій. Одні вважали, що планети утворилися з холодних кам’яних брил, інші гадали, що з сонячних крапель, які наше світило струсило з себе, як піт з чола. Треті запевняли, що матеріалом світобудови була хмара газу, а четверті доводили, що то були поклади космічного шлаку. Була навіть висунута ідея, ніби у стерильно чисті володіння Сонця колись вдерлася гігантська зірка-заблуда з величезною силою тяжіння. Ну, ясно! Світила вчепилися у протуберанці одне одного, як хлоп’ята у чуприни. Протуберанці летіли клоччям! З тих шматків, мовляв, згодом й утворилися планети.
Але мені, міжзоряному практикові, ця гіпотеза видасться зовсім сміховинною. Якби планетні системи справді утворювалися через отакі рідкісні навіть у всесвітніх масштабах сутички, я б їх би зараз усі порахував на пальцях, як це полюбляє робити наш вчений друг. Причому пальці моєї єдиної ноги ще залишилися б про запас.
Та на цьому покінчимо з екскурсією у дрімучі хащі космогонічних гіпотез, бо зрештою честь практично розв’язати найбільшу таємницю світобудови випала на мою долю. Нині про це знають усі мої знайомі. А знайомих у мене, самі розумієте, більше, ніж незнайомих.
Втім, не буду критися: допоміг мені нещасливий випадок. Так, я не обмовився! Якби не фатальний для мене збіг обставин, космос досі тримав би під сьома хитромудрими замками одну з найцікавіших своїх таємниць.
А діло було так.
Ми з Азимутом поверталися з далеких мандрів у сузір’я Візничого. Там ми вивчали передовий досвід використання астероїдів, як дешевого вантажного космотранспорту.
Признатися, подорож була важкенькою.
Мало того, що під час чергування Азимут забув підтягти гирю ходиків, і ми збилися з ліку часу, так він ще прогавив манюсіньку порошинку, яка з третьою космічною швидкістю прошила баки з пальним. І до того легко це зробила, ніби замість титанових баків коробка мала мильні бульбашки. Ясно, гідрат спирту миттю випарувався у простір.
Це була непоправна втрата.
Азимут у розпачі. Сидить у кутку, мов покарана дитина, і нещадно стьобає себе батогом самокритики:
— В усьому винна тільки моя легковажність! Що я наробив! Ой-ой-ой! Капітане, навіщо ви взяли у цю відповідальну подорож таку безвідповідальну людину? Айай-ай! Кари за це на вас немає!
Ну, довелося суворо нагримати на нього, щоб хлопець остаточно не загубив голову і не накоїв нових дурниць.
За інерцією підлітаємо до кордонів Сонячної системи, тут треба маневрувати, а в баках палива ані краплі. Сухо, як у піщаних колодязях середньоазіатської пустелі.
Отут і почалася неприємність. Навіть без навігаційних приладів було помітно, як ракета вигинає трасу, повільно, але певно стаючи на довічний орбітальний якір сонячного тяжіння.
Нагальність рішучих дій була очевидною. Якщо пустити все на самоплив, то невідомо, скільки років нам доведеться метляти навколо Сонця за межами системи, поки мою мікролітражку помітять з випадкового зорельота. Та й знайдуть, можливо, самі кістки!
А людство ж чекає нас з трудовою перемогою, чекає не дочекається передового досвіду цивілізацій сузір’я Візничого у галузі використання астероїдів як природного вантажного транспорту.
Був, правда, один хоч і ненадійний, але вихід: підживити двигуни ліками з похідної аптеки — вони ж всі на спирту. Та чи надовго їх вистачить? Одначе вийняв ліки з шафки і заходився біля двигунів поратися.
Можете мені повірити, це справило на Азимута належний ефект. У мого штурмана від подиву очі рогом полізли. Та коли отямився, безкорисливо запропонував свій запас одеколону. Азимут завше був чепуруном!
А я, ніби нічого видатного не сталося, любесенько пояснюю йому:
— Звичайно, оцих запасів на двох — це крапля у морі. Не вистачить навіть до найближчої планети, Плутона. Отже, один з нас мусить залишитися тут, на орбіті, а другий хутенько злітати на Плутон по паливо.
— Я! — ані секунди не вагаючись, героїчно озвався Азимут. — Я залишуся!
— Ні, залишусь я, — по-доброму втовкмачую йому. — А ти, дивись, не барися.
— Що це за вигадки? — не на жарт обурився Азимут. — Де справедливість? — репетує він. — Хіба вам не відоме правило, що капітан залишає корабель останній? — повчає мене.
Я навіть розчулився від тих слів. Отака самовідданість! Мій вірний штурман готовий зчинити бунт на борту, що завжди суворо карається, аби врятувати життя капітана! Та рішення моє було непохитне. На це я мав досить підстав.
Звісно, я й вигляду не подаю, що його слова зачепили мене за живе, а спокійно, як малій дитині, пояснюю:
— З усякого правила, Азимуте, є виняток. З цією аксіомою тебе мусили познайомити ще у середній школі. А подорож на ліках та одеколоні — це просто нечуваний у моїй багаторічній практиці виняток. Давай розглянемо цю проблему з усіх боків, як тверезі люди. Щоб за таких нікчемних запасів палива щасливо дістатися до Плутона, коробку слід зробити легенькою, як пір’ячко, щось на зразок порожнього бідона. Усе зайве — за борт! Висновок — один з нас…
— Я! — знову на тій же дражливій ноті, як зіпсована грампластинка, заволав Азимут. — Я зайвий!
— Ні, Азимуте, — змушений був засмутити його, — зайвий на борту я! На це є два докази, жоден з яких ти не в силах спростувати. По-перше, я, нівроку, важчий за тебе. А це зараз мас вирішальне значення. По-друге, ти собаку з’їв у штурманській науці. Думаєш, я забув твою пригоду у сузір’ї Псів?
Але, мабуть, мій вірний штурман і досі пручався б десь на кордонах Сонячної системи (хлопець він впертий!), якби я власноручно не нашкрябав відповідний наказ по коробці. У параграфі першому я безжально списав себе за борт, як непотрібний баласт, а в параграфі другому по самі вуха навантажив Азимута відповідальністю за все. Відтак прикнопив наказ перед очі штурманові. Оскільки він дисциплінований, все й уладналося.
Авжеж, залишивсь я в чорній безодні на самоті. Тільки й побачив, з якою скаженою швидкістю чкурнула дбайливо випотрошена коробка до найближчої планети.
А загалом я влаштувався непогано. Розвалився на колоді, люльку посмоктую, щоб на випадок метеоритного бомбардування утворити навколо себе стійку тютюнову атмосферу. Знаєте, завбачливість ніколи не завадить, а відомо ж, що це найбільш надійний захист, бо в атмосфері метеорити моментально згоряють.
А навкруги, куди не кинь оком, казкова картина. Жовті, оранжеві, червоні, блакитні і білі зірки водять невпинний космічний танок. Кудлаті комети влаштували пустотливі перегони.
Одна незручність: з правого боку сонечко підсмажує, а з лівого — одвічний мороз пече. Як біля вогнища взимку. Та й це скоро минулося, бо мої боки незабаром припорошило пристойним шаром космічного пилу. А пил, самі знаєте, поганий теплопровідник.
Натоптав я люльку свіженьким тютюном, старанно розпалив її та й, сам не знаю як, задрімав.
Так от. Довго спав чи мало, коли чую, хтось човпеться на мені. Розплющив я очі — нічого не бачу. Страхітлива темрява поглинула весь Всесвіт! Жодної зірки. Жодної комети. Жодного променя світла. Тільки похмура зловісна темрява. Спробував було протерти очі, та з жахом пересвідчився, що не можу й пальцем ворухнути. Лежу безпорадний, як немовля у пелюшках.
Сили небесні!!! Невже я отак акуратно проспав досі не бачену страшну всесвітню катастрофу?!
Добре, хоч люлька ще курилася!
Я нервово затягнувся і знову заплющив очі, щоб не бачити цього кошмарного поховального мороку. І раптом почув слабенький, наче крізь вату, голос Азимута.
— Капітане, ау! — ледь чутно волав мій вірний штурман.
Це мене ще більше вразило. Я ж добре вивчив усі регістри Азимутового голосочка. Коли загорлає на повну потужність, то від радіоперешкод хриплять приймачі на всіх планетах.
А тут — ледь чути!
“Що ж трапилося? — тривожно розмірковував я. — Якщо Азимут живий і здоровий (а це факт, який кричить сам за себе!), то, мабуть, всесвітньої катастрофи не було. Але чому ж тоді я нічого не бачу? Хто обхопив мене так щільно, що я не годен і ворухнутися? І, нарешті, хто отак нахабно човпеться на мені?”
Аж раптом страшна думка блискавкою пронизала мій мозок.
Невже, поки я спав, мене від бушприта до клотиків, по всьому рангоуту, припорошило грубезним шаром космічного пилу? Невже я опинився у ядрі новонародженої планети? Невже оце мій штурман Азимут блукає по планеті Небресі і шукає свого капітана?
Атож, то було моторошне прозріння!
Мій тренований мозок послужливо нагадав, що навіть земної поверхні, незважаючи на багатокілометрову атмосферу, щороку досягає три тисячі тонн космічного пилу. Правда, для Землі це минає непомітно, бо уся ця пилюга розпорошується на площі понад п’ятсот мільйонів квадратних кілометрів. Але для моїх, порівнюючи з рідною планетою, карликових габаритів й півдесятка тонн було цілком досить.
Мушу ще раз нагадати: якби я за тих обставин розгубився хоч на хвилину, ви б зараз не слухали теревені старого капітана. Згодом Азимут визнав, що саме тієї вирішальної хвилини він ладнався стартувати з невідомої планети і облетіти усю навколосонячну орбіту, на якій я мав його чекати. Зрозуміло, у цьому прикрому випадку я б навіки захряс у надрах новоутвореного небесного тіла.
Я лихоманкове шукав порятунку з цієї пастки.
Та порятунку не було. “Нічого, капітане, — як можу, втішаю сам себе, — буває гірше. У тебе є хоч остання розрада — люлька…”
І тут мене наче осяяло.
Люлька!
Ось що мене порятує!
Адже коли вона куриться, значить, її кратер ще виглядає на поверхню планети!
Кожен бачив, як курці з досвідом уміють випускати дим на замовлення — і струмочком, і кільцями. А я в цій галузі мав неабиякий стаж. Складність полягала лише у тому, що я мусив жонглювати димом не з рота, а безпосередньо з люльки. Та все буде гаразд, якщо Азимут не заплющуватиме очі в отруйній тютюновій атмосфері планети.
Ну, зосередив увагу і почав: випустив три струмочки, потім три кільця, а тоді ще три струмочки. Зачекав трохи і знову повторив у такій же послідовності. А хто ж з міжзоряних мандрівників не знає цього умовного сигналу біди? Його запровадили ще у добу відважних мореплавців. От тільки непокоїло, чи не ловить Азимут гав і чи вистачить у люльці тютюну на сигналізацію?
Та, на щастя, під час спільних мандрів я таки привчив Азимута спостерігати і самостійно мислити. Ледве він побачив димову періодику, як співставив усю сукупність фактів і дійшов логічного умовиводу, що це його винахідливий капітан у такий своєрідний спосіб передає з надр планети тривожний сигнал SOS.
А далі все вже було дуже просто. Не довелося навіть викликати рятувальної команди. Азимут з його ненормальною силою прекрасно впорався сам один.
Хоч якою небезпечною була для мене ця пригода, та я залишився надзвичайно задоволений. Адже разом з планетою Небрехою було розвіяно головну таємницю космології — секрет народження планет! А — я ж навіть не збирався розгризати цей горішок!
Відкриття було таке видатне, що мене заочно обрали почесним членом усіх наявних академій ще до тріумфального повернення на Землю. От тільки дипломи я кудись заткнув, а тепер сам не знайду…
Та, якщо подумати, навіщо вам дипломи? Хіба бракує інших переконливих доказів? Ось я перед вами, живий і здоровий. Ось моя рятівниця-люлька. А планети Небрехи нема, хоч шукайте її на небі з найпотужнішим телескопом. Коли не вірите, запитайте першого-ліпшого астронома. Кожен охоче підтвердить мої слова! Справа в тім, що розгніваний Азимут розвіяв планету-пастку по всій периферії Сонячної системи. її навіть не встигли сфотографувати…
…Капітан далекого міжзоряного плавання Небреха замовк. Він неквапливо постукав кратером люльки по бильцю крісла і знову потягнувся до капшука.
А я сидів, до краю вражений його неймовірною розповіддю, і ніяк не міг зібратися з думками. Вони тікали від мене навсебіч, немов галактики у Всесвіті. Та все ж підсвідомо я відчув, що Небреха обминув якусь дуже важливу подробицю, без якої вся його сповідь виглядала незавершеною.
Я задумливо підвів очі і раптом побачив на стіні лопату, про яку геть-чисто забув.
Ось вона — нез’ясована подробиця!
— Капітане, — нагадав я господареві, бо наука не терпить білих плям, — а що спільного з таємницями космогонії мас оця садова лопата?
— Справді! — схаменувся капітан, але замість відповідати заходився зосереджено заряджати люльку тютюном.
Наш вчений друг запопадливо підніс йому палаючого сірника.
А коли навколо голої, як шкільний глобус, голови Небрехи попливли легенькі хмарки, він хитро примружився і зауважив:
— А ви що? Невже серйозно вважаєте, що штурман Азимут патрав планету Небреху голими руками?
