10. «Пригоди капітана Небрехи» ТАЄМНИЦЯ БІЛЬЯРДНОЇ КУЛІ
Хіба ви не здивувалися б, якби побачили запеклого ентомолога, що пішов ловити метеликів, а замість сачка озброївся китобійним гарпуном? р в природі речі, які ніяк не сполучаються.
Візьмемо, наприклад, велемовного фахівця з Музею космічних мандрів. Що сталося б з ним, якби його поєднали хоча б з одним ковтком антиречовини? Та, хоч слова з нього ллються справжнім водоспадом, після ковтка антиречовини він не зміг би зв’язати й двох слів!
Отож уявіть собі, як здивувавсь я, побачивши у шухляді письмового стола, за яким капітан Небреха любив порпатися у своєму архіві, звичайну більярдну кулю.
Звідки ця жовта куля потрапила до капітана? Я зроду не бачив, щоб капітан принизив свій інтелект до гульні у підкидного дурня або гонитви більярдних куль.
— Більярдна куля! — вражено гукнув я. — Капітане, звідки вона у вас?
Небреха спокійно вийняв з шухляди кулю і замріяно підкинув її на долоні.
— Завдяки лише цій кулі, — урочисто мовив він, — п’ятдесят небрехознавців, весь квіт наукової думки, привселюдно оборонили кандидатські та докторські дисертації. Але якби свого часу я забарився ще на секунду, таємницю кулі й досі не було б розгадано…
Скажу не криючись, одверті слова капітана Небрехи були мені, як ніж у серце. Цієї миті я вперше у своєму житті відчув, що таке ревнощі.
П’ятдесят небрехознавців!
Таємниця більярдної кулі!
Подумати лишень, люди пишуть про цю кляту кулю дисертації та привселюдно обороняють їх, а я вперше про це чую і вперше бачу саму кулю! Це я, котрий вважав себе за єдиного, а отже, і найобізнанішого біографа капітана Небрехи! Ганьба мені, ганьба!..
Капітан Небреха зауважив, як я журюся, і з властивою йому чуйністю намагався мене заспокоїти:
— А ви, юначе, даремно хвилюєтеся. Запевняю, що ваші цілком правдиві та безсторонні нотатки стали настільною книгою для кожного небрехознавця. І ще одна приємна для вас новина: Міністерство вищої освіти рекомендувало ваші правдиві оповіді як підручник з небрехознавства для історичних факультетів гуманітарних вузів.
Я люто заскреготав зубами.
Як? Капітан Небреха ще знущається з мене!
Самі подумайте, ну, яким побитом мій твір устиг стати настільною книгою і рекомендованим підручником, коли я його ще тільки написав? І про мою роботу ніхто, крім самого капітана, ще нічого не чув!
— Атож, — знову повернувся до свого незграбного дотепу Небреха, — ваш твір став настільною книгою для кожного небрехознавця і рекомендованим підручником для гуманітарних вузів… Але домовимося: спочатку я розповім вам усю цю зворушливу історію, а тоді вже ви ображатиметеся на старого капітана, якщо матимете на це підстави…
Я погодився.
Капітан Небреха не хапаючись запалив свою прокурену люльку.
— Повірте мені, якби я тоді вагався хоч секунду, ви оце тепер не побачили б кулі, отже, і не було б нашої такої щирої розмови.
Ця пригода сталася вже тоді, коли я сам себе списав за вислугою років з борту коробки, а свою стару коробку поставив на вічний якір у моєму садочку. Тільки й мандрувати мені залишилося, що на яхті по рибу он за ті скелі…
Чи ж гадав я, що найдивовижніша у моєму житті подорож ще попереду!
Отож якось чарівного вечора я сидів отут, коло столу, і впорядковував свій архів. Знаєте, за роки всесвітніх блукань до біса назбиралося всіляких папірців.
Коли раптом повітря перед моїми очима заструменіло, наче гарячого сонячного дня, а всі речі, що були у кімнаті, стали розпливчастими і химерними, як марево у пустелі.
“Кепські справи! — сумовито подумав я. — От і старість до мене завітала. Доведеться тобі, капітане, купувати окуляри…”
Та за хвилину повітря знову стало чисте і прозоре, як кришталь, а всі речі набули своєї сталої форми. Та це ще не все!
Нараз просто переді мною вродився з нічого чудернацький малогабаритний повіз із розчиненими дверцятами, наче якийсь невидимка запрошував мене у цей повіз сісти.
Ну, я людина в бувальцях бувала, всіляких див за свого віку надивився, словом, звик уже за серце не хапатися.
Подивився я на цю дивину, спокійно запалив люльку і любесенько пошкандибав до повоза, щоб як слід обстежити його.
Скажу одверто, машини такої оригінальної конструкції я в житті своєму ще ніколи не бачив.
От хоча б пульт керування — це самі годинники, достоту вітрина годинникової майстерні. Були тут і найточніші хронометри, і побутові будильники, і капітальний годинник світу, і спортивні секундоміри, і звичайні ходики (вони мені нагадали пульт моєї коробки), і стародавні піщані дзигарі, які щохвилини автоматично переверталися… Але як я одразу не збагнув, що це була машина часу, я й досі не втямлю! Тільки й додумався звірити свій наручний годинник з атомним хронометром. А проте ще стародавні наукові фантасти пророкували появу такої машини.
Коли бачу, на сидіння кинуто розкішну тигрову шкуру, в зубах тигра стримить якийсь папірець.
Ані секунди не вагаючись, я вихопив папірець з пащеки хижака. Це була записка, я пробіг її очима з астрономічною швидкістю. Вона запала у мою пам’ять на все життя:
“ЛЮБИЙ КАПІТАНЕ!
ВІТАЮ ВАС ІЗ СВІТЛОГО МАЙБУТТЯ!
СЬОГОДНІ УРОЧИСТЕ ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ НЕЗАБУТНЬОГО ЗОРЕПЛАВЦЯ, СЛАВНОГО КАПІТАНА НЕБРЕХИ; ЗАПРОШУЄМО ВАС НА ВСЕНАРОДНЕ СВЯТО! МАШИНУ ЧАСУ ЗАПРОГРАМОВАНО НА ЗВОРОТНУ ПУТЬ. СІДАЙТЕ І ВИРУШАЙТЕ. ДО СКОРОЇ ЗУСТРІЧІ!
Ваш Азимут,
директор музею капітана Небрехи”.
Що ви на це скажете? Молодець Азимут! От що таке — закінчити школу для обдарованих дітей!
Не вагаючись, я стрибнув у машину часу. Тієї ж миті вона вирушила у свою чудесну подорож крізь дні, тижні, місяці і роки.
Коли одверто сказати, сам часопробіг був не дуже цікавий. Усе навколо потьмарилося, геть нічого не видно — ніби машина часу занурилася в суцільний молочний туман.
А час спливає. А майбутнє наближається. Ну, щоб не гаяти цінні хвилини, я почав складати вітальну промову.
Я уявляв собі цю хвилюючу зустріч. Святковий натовп, портрети і червоні транспаранти, духовий оркестр, традиційні стрічка і ножиці, висока трибуна, об’єктиви телекамер… Хоч як я звик до врочистих зустрічей, але вони мене завжди хвилюють…
І раптом спостеріг, що в мене почали пропадати речі. Перша розтанула з димом моя люлька. Потім випарувався протез. А тоді одне за одним позникали гудзики, черевик, сорочка, штани, єдина шкарпетка… Словом, за кілька хвилин на моєму тілі неможливо було знайти ані нитки — все зникло в часі!
Я вжахано думав про зустріч з майбутнім поколінням. Що про мене скажуть люди, коли побачать у такому, лише для лазні, вбранні? Яка ганьба!
Та я недовго журився. Спокійно обдумав своє скрутне становище і заходився шукати порятунку. І де, ви думаєте, я знайшов його? Не повірите, але я буквально сидів на ньому! Моєю рятівницею була тигрова шкура. Я кинув її собі на плечі і ще підперезався довгим смугастим хвостом. Вийшов цілком пристойний костюм.
Одверто кажучи, не хочеться мені розповідати про саму зустріч. Але й мовчати не можна, бо це скидатиметься на злочинне фальшування фактів.
Зустріч була справді незвичайна. Тільки-но машина часу зупинилася, як мене закидали квітами. Квітів було так багато, що я просто тонув серед пелюстків. Довелося викликати рятувальну команду. Поети читали вірші і поеми, оркестри грали симфонії, ораторії та кантати, об’єднані хори співали пісень, і все, знаєте, модними “космічними” голосами. Мені мало не позакладало, але я терпів. Що вдієш, концерт майстрів мистецтв цілком і повністю був присвячений одному мені.
А потім перерізали стрічку і зайшли до музею.
Хочете вірте, хочете не вірте, а я наче прийшов до себе додому. Тут були зібрані усі мої сувеніри! На стендах я побачив і справжній зуб справжнього дракона, і куряву з Чумацького Шляху, і оберемок хлорели, і грудку землі, і “Цікаву арифметику”, і значок заслуженого тренера… Знайшов я також свою люльку, протез та одяг. То ось куди вони позникали під час подорожі! З дозволу адміністрації музею я негайно переодягнувся у свій звичайний костюм.
А що Азимут виробляв! Він просто-таки носив мене на руках, не відходив ані на крок і на кожному кроці зі мною фотографувався. А скільки автографів я тоді залишив! І все, між іншим, на палітурках ваших книжок про мене…
Капітан Небреха замовк і замріяно втупився у куток кімнати. Я його розумів: він бачив картини, які ніхто не бачив, і чув цієї миті голоси, які ніхто ніколи не чув.
— А звідки ж узялася більярдна куля і дисертації небрехознавців?
— Ет! — схаменувся капітан і негайно вийшов на орбіту початкової розповіді. — Справді, звідки взялася куля? Це питання турбувало всіх небрехознавців!
Увечері того ж дня мене запросили на урочисте наукове засідання. Там зібралися усі вчені кити небрехознавства, і там я вперше почув про цю злощасну більярдну кулю.
Виявляється, вона була історичною загадкою! Ніхто не знав, як, коли і чому з’явилася серед моїх сувенірів. Історію будь-якого сувеніра вчені мужі знали назубок, а от куля їм була не по зубах. І тому кожен науковець висував свою гіпотезу про походження цього сувеніра і запекло обстоював її.
Але трагедія була у тому, що я сам не знав, звідки взялася ота більярдна куля! У мене її ніколи не було. А науковці весь час тільки й теревенили про неї. Ну, я не хотів їх розчаровувати, бо наука одразу втратила б з півсотні докторів і кандидатів. І врахуйте, що кожен конче бажав, аби я підтвердив саме його гіпотезу.
Першим упіймав мене за гудзика і загнав у куток доктор небрехознавства з напрочуд інтелектуальним прізвищем — Інтелігатор. Не знаю чому, але я на нього дивився як на своєрідне сполучення інтелігента й алігатора. Мабуть, тому, що він просто їв мене очима.
Хижо світячи окулярами, він почав інтерв’ю:
— Не крийтеся від мене, капітане!
— Та я й не криюся, — заспокоював його я.
— Ви бували на планеті Луза?
Я боявся за свого гудзика і тому не заперечував :
— Атож, — кажу, — бував.
— І бачили зелене поле? — не вгавав він.
— Авжеж, бачив.
— І кущі, на яких достигають більярдні кулі?
— Еге ж.
— А як тубільці збирають врожай?
— Ходять і збивають кулі киями!
— О! — простогнав Інтелігатор, вражений моєю залізною логікою, і необережно випустив з рук гудзика. — Геніально! Я напишу ще одну дисертацію! — кричав мені вслід.
Але до порятунку було ще далеко. Ледь я звільнився від Інтелігатора, як мене полонили два співавтори, їх теж цікавила таємниця кулі.
— Ви були на планеті Біл-Ярд? — гарячково запитали вони.
— Був, — не сперечався я, озираючись на всі боки.
— А це правда, що кулі там — живі істоти?
— Факт! — кажу. — І прудкі вони, як ртуть!
— А як же ви впіймали її, коли кульгаєте на протезі?
— Загнав у коробку дуплетом!
Та куля вже сиділа мені в печінках. Я бачив, що коли так буде й далі, то класичне небрехознавство перетвориться на схоластичне кулезнавство. Треба будь-що добути кулю і покласти її вдома серед моїх сувенірів. Щоб першому-ліпшому дилетантові було зрозуміло, звідки вона взялася.
Ну, випручнувся я з брану небрехознавців і подався до мого колишнього штурмана.
— Азимуте, — кажу, — чи не час мені повертатися у свій час?
Подивився він на годинник і важко зітхнув :
— Час…
Поки Азимут заправляв машину часу секундами, хвилинами і годинами, вантажив її тижнями, місяцями і роками, я пішов у магазин спорттоварів і придбав одну більярдну кулю, точний дублікат музейної. А коли, готуючись помандрувати у свій час, знову переодягнувся в тигрову шкуру, я (хай уже вибачить мені директор музею!) нишком замінив музейну кулю на щойно куплену.
Тепер небрехознавцям доведеться боронити нові дисертації!
І все ж при одній думці досі стає моторошно: а що, коли питання ще більше заплутається? Адже тепер, замість одної кулі, в майбутньому може виявитися дві! Тоді й гурт небрехознавців подвоїться!
Капітан Небреха замовк, витрусив з люльки на чорну долоню попіл і, хитро примружившись, докинув:
— А втім, ще побачимо. Ви чоловік молодий і, безумовно, дочекаєтеся майбутнього навіть без машини часу. І коли Азимут складе іспити на атестат зрілості і його запросять директором до мого музею, неодмінно приходьте на відкриття. Передавайте Азимутові привіт і чекайте мене. Ми з вами ще зустрінемося!
