«Сад божественних пісень» Григорій Сковорода

Збірка «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди укладена протягом 1770-1780-х років.

Історія створення збірки «Сад божественних пісень»

Переяславський період — важлива віха в житті Г. Сковороди. На власні очі він спостерігав свавілля й жорстокість поміщиків, які нещадно визискували кріпаків. Тут він мав можливість тісніше зблизитись з трудовим народом, пройнятися його думками і сподіваннями. Саме в цей період остаточно формується його світогляд як просвітителя, демократа, визначаються основні творчі принципи як передового письменника і філософа. Численні враження і живі спостереження, нагромаджені в ці роки, митець осмислює й узагальнює в літературній творчості. Він складає вірші, в яких виявив себе талановитим і своєрідним поетом-філософом, поетом-ліриком.
Написані в переяславський період і пізніше (1753–1785), поетичні твори Г. Сковорода об’єднав у збірку «Сад божественных песней, прозябшій из зерн священнаго писанія». Зі «священным писанием» вірші здебільшого пов’язані тільки формально. Автор брав лише епіграфи до цих творів з Біблії, але за своїм змістом вони далекі від біблійних текстів.

Особливості назви збірки «Сад божественних пісень»

Збірка митця отримала таку назву за давньою поетичною традицією (згадаймо збірник «Сад страданій Христа…» або курс піїтики Митрофана Довгалевського «Сад поезії»). У своїх творах поет виступає як лірик, що зв’язав своє життя з життям народу, а тому й по-новому ставив та розв’язував ряд важливих питань сучасної йому дійсності. Не бог, а природа, людина, її думки і почуття стали основним змістом його збірки.

Характерні ознаки для поетичних творів «Саду божественних пісень»

Вірші Г. Сковороди, як ті, що ввійшли до збірки, так і ті, що зустрічаються в його філософських трактатах і листуванні,— це передусім поезія особистих переживань автора, його морально-філософських роздумів про смисл життя, про істинне щастя, добро, чесність тощо. Органічне поєднання особистих і громадських мотивів — найхарактерніша ознака поезії Григорія Савича.

Тематика «Саду божественних пісень»

Г. Сковорода звертається до пейзажної лірики і проникливо оспівує красу рідної природи. Досі не втратили естетичного значення його пісні «Весна люба, ах, прийшла!», «Ах поля, поля зелені», «Ой ти, птичко жолтобоко». В останньому творі ми бачимо піднесення найвищих якостей людини: розуму, совісті, працьовитості, проповідь життя, близького до природи. Ідеал поета – не явір, який стоїть над горою і якому буйні вітри ламають вітки, а верба, що шумить низько над водою. Відповідний і епіграф до цієї пісні: «Господь гордим противиться, смиренним же дає благодать». У пісні 13 («Ах поля, поля зелені»), як і в попередній, виразно звучать народнопісенні мотиви. Автора приваблюють поширені в народній ліриці образи зелених ланів, чистих поточків, кучерявих лісів, жайворонків, соловейків і т. п. Силабічний розмір поезії наближається до побудови українських народних пісень. Життю міста з його гарячковою невсипучістю, виром пристрастей і бажань він протиставляв поезію тихих полів, зелених дібров, настрій безтурботного мандрівника, який не знає честолюбства і користі.

Критика соціального зла, як і у всіх просвітителів ХУІІІ ст., поєднується в його віршах з антиурбаністичними мотивами, наприклад, як у пісні 12 («Не пойду в город богатий…»). Тут міським настроям протиставлена сільська природа як запорука свободи духу, морального здоров’ я, гармонії: «Не пойду в город богатий. Я буду на полях жить, / Буду век мойкоротати, где тихо время бежит». І ці слова – не лише поетична фігура, а справжнє переконання Сковороди, який відмовляється від духовної і світської кар’єри.

Почуттям досягнутого миру з собою пройняті пісні 14, 28, 30. Так у пісні 28 («Возлети на небеса, хоть в Версальскіи ліса») поет ніби подає екстракт тих думок, які становлять предмет його філософських шукань. Пісня сповнена відвертого презирства до земних благ, до розкошів. Ні небеса, ні краса Версальських парків, ні золота одежа, ні царська корона не приносять щастя. Мудрість життя – у радості душевної гармонії. Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-та пісня («Всякому городу нрав і права»). Написав її поет у 1758-59 рр. у с. Ковраї, коли працював домашнім учителем у родині поміщика Томари і мав змогу глибоко вивчати життя селян-кріпаків. Добре знав він і життя міського населення. Тому змальовані поетом персонажі постають перед нами в доказових, живих деталях. Це типові образи панів і підпанків: злодіїв, шахраїв, розпусників. Перед нами постає точна картина тогочасної дійсності з пекучими протиріччями, соціальною нерівністю, вседозволеністю багатіїв та бідами покривджених. У цьому вірші кожний рядок має величезне смислове навантаження. Під вогонь сатири потраплять чиновники-бюрократи, шахраї, стяжателі, нечесні судді та схоластична система тогочасної освіти. Сковорода осуджує і брехню, і неробство. Пісня позначена впливом українського фольклору. Вона навіть побудовою і мовними засобами нагадує відому кобзарську лірницьку пісню «Про Правду і Кривду». Сковорода протиставляє недосконалому суспільству «совість, як чистий хрусталь». Ясний розум, чисте сумління є морально- естетичним ідеалом Сковороди, який він протиставляє світові зла, наруги, несправедливості.