Шевченко «Лілея» аналіз (паспорт твору)

Шевченко «Лілея» аналіз вірша – тема, ідея, жанр, композиція, художні засоби допоможуть підготувати літературний паспорт.

Тарас Шевченко «Лілея» аналіз (паспорт)

Автор – Тарас Шевченко

Жанр: балада.

Рід літератури – ліро-епос

Рік написання – 25 липня 1846 р., Київ

Напрям: Романтизм.

Тема: зображення страждань дівчини (лілеї) через панську жорстокість і бездуховність.

Ідея: висловлення співчуття героїні — представниці простого знедоленого народу.

Основна думка: Нащо мене бог поставив / Цвітом на сім світі? / Щоб людей я веселила, / Тих самих, що вбили / Мене й матір?

Головні герої:
-Лілея — ніжна, чиста душа, що страждає без вини.
-Королевий цвіт — співрозмовник Лілеї (символічний образ квітки).
-Пан — батько дівчини, причина її горя.
-Громада («люде») — уособлення сліпої люті та несправедливості.

Композиція «Лілея»

Балада — це розповідь Лілеї своєму братові Королевому цвіту про страшні часи кріпаччини, нестерпне життя народу в умовах соціального гніту. Починається і закінчується твір питанням, з яким звертається героїня до оточуючого її середовища: «За що?..».

• Експозиція: зустріч Лілеї з Королевим цвітом, її питання про те, чому світ такий несправедливий.
  “За що мене, як росла, / Люде не любили?”
• Зав’язка: розповідь Лілеї про її земне життя, хворобу матері та панське походження («Я не знала, що байстря я…»).
• Кульмінація: Знущання громади над дівчиною після втечі пана (стриження кіс, вигнання на морозець) та її смерть.
  “Я умерла / Зимою під тином…”
• Розв’язка: Перетворення дівчини на квітку. Парадокс: ті самі люди, що вбили її, тепер милуються її красою, не впізнаючи в Лілеї свою жертву.
  “Нащо мене бог поставив / Цвітом на сім світі? / Щоб людей я веселила, / Тих самих, що вбили / Мене й матір?”

Історія написання «Лілея»

• Епітети: «Злого пана», «білих палатах», «довгі коси», «нечистії жиди», «Королевий цвіт», «червоно-рожеву головоньку», «білого пониклого личенька»
• Метафори та уособлення: «Цвіт… схилив головоньку», «Заплакала Лілея», «Гай звеселила», «Люде… очей не спускають».
• Порівняння – «Цвітом білим, як сніг білим».
• Пестливі слова: головоньку, личенька, братику, сестро, дитина.
• Риторичні запитання та оклики: «За що мене… люде не любили?», «Нащо мене Бог поставив цвітом на сім світі?», «Мій брате єдиний!»
•  Анафора (Єдинопочаток) – «За що мене…» — повторення на початку речень підсилює трагізм і акцентує увагу на несправедливості.
• Символіка твору: лілея (символ чистої, невинно загубленої душі);  сніг (символ холодної смерті та водночас духовної чистоти); Королевий цвіт (символ братерської підтримки та пам’яті).

Історія написання «Лілея»

1846 р.— Т. Шевченко, перебуваючи в Києві, зблизився з членами Кирило-Мефодіївського товариства і вступив до нього. Гуртківці висували вимоги: скасувати кріпосне право, знищити поділ суспільства на стани, звільнити всі слов’янські народи від гніту самодержавства. Це і спонукало митця написати твір, який протистояв би царській і поміщицькій владі, їх знущанню над простим людом.

Це вірш про прекрасну квітку, який розповідає про те, що раніше вона могла жити, дихати і бігати. Адже лілія раніше була безневинною дівчиною, яку за життя зневажали сусіди, тому що вона була незаконно народженою дочкою пана. Краса і трагічність в цій історії майстерно передані геніальним автором.

Тарас Шевченко «Лілея» читати

«За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий цвіте!»
«Я не знаю, моя сестро».
І цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою…
Заплакала і сказала:
«Брате мій, з тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона,
Вона все журилась
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
І плакала. Я не знаю»:
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла… А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок спалили…
А мене, не знаю за що,
Убити — не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде віку. Я умерла
Зимою під тином.
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде… боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-Снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий цвіте:
Нащо мене бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердий,
Святий боже, милий!»
І заплакала Лілея,
А цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.

[iюля 25 1816, Київ]