“Соловей” Забіла аналіз

“Соловей” Забіла аналіз твору – тема, ідея, віршовий розмір, художні засоби, жанр, історія написання.

В. Забіла «Соловей» аналіз (паспорт)

Автор – Віктор Забіла

Тема: відтворення страждань ліричного героя, яке поглиблюється співом солов’я.

Ідея: возвеличення чаруючої пісні птаха, що здатний впливати на внутрішній стан людини, її почуття.

Основна думка: Ти лети, співай тим людям, / Котрі веселяться, / Вони піснею твоєю / Будуть забавляться.

Жанр: інтимна лірика.

Художні засоби “Соловей” Забіла

• Звертання: «не щебечи, соловейку», «ти, щасливий, спарувався». Повтори: «не щебечи…», «сонце зійде», «не щебечи, соловейку», «малюсенький».
• Зменшувально-пестливі форми: «близенько», «малюсеньких», «раненько», «соловейку».
• Порівняння: «затьохкаєш, свиснеш, наче заграєш».
• Метафора: «серце б’ється», «щебет… душу роздирає», «серденько замре», «лунь піде», «зійде сонце», «пісня душу роздирає», «б’ється серце», «дух завмирає», «пугач стогне».
• Епітет: «темна ніч», «пісня чорна», «лиха година».

Характеристика образу ліричного героя “Соловей” Забіла 

Спів солов’я відтінює світ переживань ліричного героя. Він зачарований його піснею, але вона розбуджує у його серці невимовний біль, гаму почуттів. Митець застосовує таку стилістичну фігуру, як апостроф, тобто звертання до персоніфікованих явищ природи, зокрема до соловейка: «Не щебечи, соловейку, / Під вікнами близенько, / Не щебечи, малюсенький, / На зорі раненько. / Як затьохкаєш, як свиснеш, / Неначе заграєш, / Так і б’ється в грудях серце, / Душу роздираєш». Розгортаючи ліричний сюжет, В. Забіла зображує пісню солов’я як гімн красі, коханню, гармонійному буттю природи: «Ти, щасливий, спарувався / І гніздечко маєш!». Тому вона відлунює у серці ліричного героя, викликає співпереживання, навертає нещасливого закоханого до розмірковувань над своєю гіркою долею. Його ліричний монолог — скарження недолі: «А я, бідний, безталанний, / Без пари, без хати; / Недосталось мені в світі / Весело співати. / Сонце зійде — я нуджуся, / І заходить — плачу: / Котру люблю дівчиноньку, / Тієї не бачу».

Така поведінка нещасливця зумовлена тим, що лихі люди розлучили його з милою дівчиною. Романтичного героя В. Забіли охоплюють меланхолійні, тобто сумні, тужливі настрої, розчарування від нездійсненного бажання жити в парі з коханою: «Довго й чутки вже не маю / Про милу дівчину, / Цілий вік свій усе плачусь. / На лиху годину». Він просить соловейка «співати тим людям, котрі веселяться», але буде прислухатися до пісні — стогону пугача — символу смерті.

Історія написання поезії “Соловей” Забіла

Життя В. Забіли нагадує життя романтичних героїв Д. Байрона і О. Пушкіна. По сусідству від його маєтку розташувався хутір Матронівка, у якому мешкала заможна поміщицька родина Бєлозерських. Віктор палко закохався у Любов Бєлозерську (яка, до речі, приходилася сестрою українській письменниці Ганні Барвінок, дружині відомого письменника П. Куліша). Дівчина відповідала йому взаємністю. І характерами вони були подібні. Роман тривав два роки. Нарешті батьки дали згоду на одруження, відбулися заручини.

Проте їм не судилося бути разом. Недалеко від Бєлозерських купив маєток овдовілий поміщик Боголюбцев. Побачивши вродливу дівчину, сорокарічний пан закохався в неї. Та ще й батько втрутився і присилував дочку вийти заміж за багатого…

Це драматичне кохання поселило у серці Віктора довічну журбу. Воно й обумовило написання ліричної поезії «Соловей» («Не щебечи, дсоловейку»), а згодом — низки віршів інтимного плану.

“Соловей” Віктор Забіла читати

Не  щебечи,  соловейку,
Під  вікном  близенько;
Не  щебечи,  малюсенький,
На  зорі  раненько.

Як  затьохкаєш,  як  свиснеш,
Неначе  заграєш;
Так  і  б’ється  в  грудях  серце,
Душу  роздираєш.

Як  засвищеш  голосніше,
А  далі  тихенько  —
Аж  у  душі  похолоне,
Аж  замре  серденько.

Зовсім,  трошки  перестанеш,
Лунь  усюди  піде;
Ти  в  темну  ніч  веселися,
І  як  сонце  зійде.

Твоя  пісня  дуже  гарна,
Ти  гарно  й  співаєш,
Ти  щастливий,  спарувався
І  гніздечко  маєш!

А  я  бідний,  безталанний,
Без  пари,  без  хати:
Не  досталось  мені  в  світі
Весело  співати.

Сонце  зійде  —  я  нуджуся,
І  заходить  —  плачу:
Котру  люблю  дівчиноньку,
Тієї  не  бачу.

Довго  й  чутки  вже  не  маю
Про  милу  дівчину;
Цілий  вік  свій  усе  плачусь
На  лиху  годину.

Не  щебечи,  соловейку,
Як  сонце  пригріє!
Не  щебечи,  малюсенький,
І  як  вечоріє!

Ти  лети,  співай  тим  людям,
Котрі  веселяться;
Вони  піснею  твоєю
Будуть  забавляться.

А  мені  такая  пісня
Душу  роздирає!  —
Гірше  б’ється  моє  серце,
Аж  дух  завмирає.

Пугач  мені  так  годиться:
Стогне,  не  співає;
Нехай  стогне  коло  мене,
Да  смерть  возвіщає.

1835-1836