Він чекав, тримаючи жилку між великим і вказівним пальцями, й пильнував водночас і за нею, і за іншими жилками, бо рибина могла піднятися вище чи спуститись глибше. Нарешті жилка знову так само легенько сіпнулася.
— Візьме,— вголос промовив старий.— Візьме, помагай їй Боже.
Проте рибина не брала наживи. Вона відпливла, і старий марно пильнував за жилками.
— Не могла вона піти геть,— мовив він.— Бог свідок, не могла. Вона просто кружляє довкола. Може, вже попадалася на гачок і дещо запам’ятала.
Раптом він відчув легке сіпання й вмить повеселішав.
— Я ж казав, що вона кружляє,— мовив він.— Зараз візьме. Жилка й далі потихеньку сіпалась у нього між пальцями, і старий радів з того, та раптом відчув, як вона напружилась від величезної, просто-таки неймовірної ваги. То була вага рибини, і він попускав жилку все глибше, глибше, глибше, і перший з двох запасних мотків швидко розкручувався. Жилка легко прослизала в нього між пальцями, і старий, хоч майже й не придержував її, все одно відчував величезну вагу на тому кінці.
— Оце рибина,— мовив він.— Гачок встромився їй у пащу, і тепер вона тікає з ним разом.
«Та все-таки вона повернеться й ковтне його»,— подумав він, але вголос цього не сказав, боячись наврочити. Він знав, яке то має бути громадисько, й уявляв собі, як рибина десь там серед темряви чимдуж пливе геть із тунцем, що застряг їй поперек пащі. В цей час рибина спинилась, але він так само відчував її вагу. Потім жилка знову смикнулася, й старий попустив її далі. На якусь мить він дужче стиснув пальці, і жилка, напружившись, мов струна, під вагою рибини, прямовисно пішла донизу.
— Ковтнула,— сказав старий.— Ну, тепер нехай собі їсть на здоров’я.
Жилка й далі перебігала в нього поміж пальців, а він тим часом простяг ліву руку й міцно прив’язав вільний кінець двох запасних мотків до петлі двох запасних мотків другої снасті. Тепер усе було напоготові. Крім тієї жилки, на якій держав рибину, він мав у запасі ще три мотки, по сорок сажнів у кожному.
— Поїж іще трохи,— мовив він.— Наїдайся як слід, «Наїдайся так, щоб вістря гачка загналося просто в серце й убило тебе,— провадив він подумки.— А тоді випливай на поверхню, і я встромлю в тебе гарпун. От і гаразд. Готова? Годі вже з тебе?»
— Ну! — голосно мовив старий і, чимдуж смикнувши обома руками, витяг назад з ярд жилки, а тоді заходився смикати знов і знов, перехоплюючи жилку то однією, то другою рукою і до краю напружуючи м’язи всього тіла.
Та ніщо не допомагало. Рибина поволі віддалялася, і старий не міг підтягти її ані на дюйм. Жилка в нього була міцна, сплетена на велику рибу; отож він уперся в неї спиною і натяг так туго, що з неї порснули дрібні крапельки води. Потім жилка глухо засичала у воді, а він і далі здержував її, впершись у лавку і всім тулубом відхилившись назад. Тим часом човен відносило на північний захід.
Рибина неухильно тягла вперед, і вони помалу посувалися тихим морем. Решта гачків з наживою і досі залишалася у воді, але з цим годі було щось зарадити.
— Шкода, що зі мною нема хлопця,— сказав старий.— Рибина тягне мене на буксирі, і я наче припнутий до неї тросом. Можна, звісно, прив’язати жилку до човна. Але тоді рибина може урвати її. Отож треба держати, доки стане сили, й попускати жилку, коли їй заманеться смикнути. Ще хвалити бога, що вона пливе вперед, а не йде в глибочінь.
«Не знаю, що й робитиму, як вона надумає піти вниз. А що я вдію, як її потягне на дно і вона там сконає! Ет, щось та вдію. Хіба мало всяких способів».
Старий здержував жилку спиною і дивився, як вона скісно розтинає воду, а човен неухильно посувається далі на північний захід.
«Ця плавба доконає її,— подумав він про рибину.— Не може ж вона пливти без кінця». Та минуло ще чотири години, а рибина все так само неухильно пливла ген у відкрите море, тягнучи за собою човен, і старий усе так само міцно впирався в лавку, здержуючи спиною натягнену снасть.
— Коли я підчепив її, був полудень,— мовив він.— А я й досі її не бачив.
Перед тим, як спіймалася рибина, старий туго насадив на голову солом’яний бриль, і тепер він муляв йому лоба. До того ж його мучила спрага. Пильнуючи, щоб не смикнути жилки, він обережно став на коліна, пересунувся як мігближче до носа човна й, простягши вільну руку, взяв пляшку з водою. Вийнявши затичку, трохи попив. Тоді сів перепочити там-таки, біля носа. Сидів просто на дні човна, на щоглі, вгорнутій у вітрило, й намагався ні про що не думати, а тільки кріпитися.
Озирнувшись назад, він побачив, що берег зовсім зник з очей. «Дарма,— подумав він.— Я завжди можу повернути на відсвіт над Гаваною. До заходу сонця ще дві години, й, може, за цей час вона таки випливе. А ні — то, може, випливе, як зійде місяць. Або ж зі сходом сонця. Я ще при силі, й корчі мене не беруть. Та й гачок не в мене у роті, а в неї. А рибина ж яка, щоб отак тягти! Певне, міцно прикусила повідець. От би побачити її. Хоч краєм ока побачити, аби знати, що воно там таке».
Цілу ніч рибина пливла так само неухильно, нікуди не збочуючи,— старий міг бачити це за зорями. Коли зайшло сонце, повітря похолоднішало, і піт на спині, плечах та ногах старого швидко висох. Ще вдень він узяв мішок, яким накрив скриньку з наживою, і простелив його на сонці сушитися. А коли сонце зайшло, обв’язав мішок навколо шиї, спустив собі на спину й обережно заправив під жилку, що її тепер держав, перепустивши за плечима. Мішок пом’якшив тиск, і старий зумів прихилитися до носа човна в такий спосіб, що йому стало майже зручно. Насправді ця поза лиш на якусь дещицю полегшила нестерпний тягар, одначе старий вважав, що тепер йому майже зручно.
«Я нічого не можу з нею вдіяти, і вона зі мною також,— подумав він.— Принаймні поки тягне отак навпростець».
Один раз він звівся на ноги, щоб помочитися за борт, поглянути на зорі й визначити курс човна. Натягнута жилка здавалася світлою лінією, що виходила просто з його плеча й зникала у воді. Тепер човен посувався повільніше, і сяйво над Гаваною потьмяніло, отож старий зрозумів, що течія, як видно, несе їх на схід. «Коли я втрачаю з очей відсвіт над Гаваною, то ми, певне, відхиляємось дедалі на схід,— подумав він.— Якби рибина не збочила, я бачив би його ще кілька годин. Цікаво, як там скінчилися сьогоднішні матчі у вищих лігах. Як чудово було б мати з собою радіо й про все те почути.— Але тут-таки перепинив себе: — Не про те думаєш. Думай про діло. Пильнуй, щоб не вчинити якоїсь дурниці».
Тоді мовив уголос:
— Шкода, що нема зі мною хлопця. Допоміг би мені й усе оце побачив.
«Не можна, щоб людина доживала віку в самотині,— подумав він.— Але нічого не вдієш. Треба не забути з’їсти тунця, поки він не притух, це додасть мені сили. Так собі й затям: хочеш чи не хочеш, а вранці з’їси його. Отак і затям»,— наказав він собі подумки.
Вночі біля човна випливли дві морські свині, і старий чув, як вони борсаються у воді й гучно сапають. Старий добре розрізняв хрипкий віддих самця й тужливі зітхання самиці.
— Славні вони тварини,— мовив він.— Грають собі, пустують, люблять одне одного. Вони нам наче брати, так само як і летючі риби.
Раптом йому стало жаль велику рибину, що була в нього на гачку. «Вона чудова, незвичайна рибина, і хтозна, скільки вже їй віку,— думав він.— Зроду ще не траплялося мені такої дужої рибини й щоб так дивно поводилась. Мабуть, вона дуже розумна й через те не вистрибує. Досить їй вистрибнути чи добряче смикнути — і мені капець. Та, певне, вона вже не раз попадалась на гачок і знас, що саме так треба змагатися за порятунок. їй і невтямки, що проти неї лише одна людина, та ще й стара. А яка ж вона величезна, ця рибина, і який добрий дасть виторг, коли в неї смачне м’ясо. Наживу вона взяла, як самець, і тягне, як самець, і змагається не як перелякана. Цікаво, чи вона робить це свідомо, чи просто на відчай душі, як оце я?»
Він пригадав, як колись зловив на гачок самицю марліна. Самець завжди поступаєтъся поживою своїй подрузі, і самиця, попавшись на гачок, з переляку почала нестямно кидатись, так що скоро геть знесиліла, й увесь той час самець не залишав її і кружляв разом з нею по поверхні води, не зважаючи на жилку. Він плив майже впритул, і старий боявся, щоб він не розітнув жилку ударом хвоста, гострого, як лезо коси, й майже такого ж розміром та формою. І тим часом як старий підчепив самицю на ості й оглупшв її, а тоді, підтягши до човна за вузьку і гостру, мов рапіра, морду з шерехатими краями, почав молотити кийком по голові, аж поки вона зробилася схожа кольором на зворотний бік дзеркала, і нарешті з допомогою хлопця перекинув через борт, самець ні на мить не відпливав від човна. А потім, коли старий узявся вибирати жилку й готувати гарпун, марлін високо вистрибнув з води біля самого борту, щоб побачити, де його подруга, й тільки тоді пішов у глибочінь, розпроставши блідо-лілові крила грудних плавців і востаннє показавши широкі фіолетові смуги на спині та боках. І тепер старий пригадав, який він був гарний і як до кінця не залишив своєї подруги.
«То була найсумніша з усіх моїх рибальських пригод,— подумав він.— Та й хлопець тоді засмутився, і ми попросили в рибини пробачення й швиденько розчинили її».
— Шкода, що немає хлопця,— мовив він уголос і зручніше прихилився до заокругленої носової обшивки, відчуваючи плечима, що здержували натяг жилки, могутню силу величезної рибини, що невпинно простувала до якоїсь тільки їй відомої мети.
«Це ж бо не що інше, як мої підступи змусили її зробити такий вибір,— подумав старий.— Їй було призначено жити в темних глибинах моря, далеко від усіляких тенет, пасток і підступів. А мені, єдиному в світі, було призначено дістатися туди й знайти її. Єдиному з усіх людей у світі. Отож тепер ми від самого полудня пов’язані спільною долею. І ніхто не зарадить ні їй, ні мені.
Можливо, мені не слід було ставати рибалкою,— думав він далі.— Але ж саме задля цього я й народився. От тільки б не забути з’їсти тунця, коли розвидніє».
Перед самим світанком ще якась рибина взяла наживу на снасті, що була в старого за спиною. Він почув, як тріснуло вудлище, і жилка, розмотуючись, стрімко поповзла через борт човна. Орудуючи навпомацки в темряві, старий видобув із піхов ножа, перебрав усю тягу жилки на ліве плече й, відхилившись назад, перерізав снасть на закрайку борту. Потім так само перерізав ще одну, найближчу до нього, й навпомацки позв’язував вільні кінці запасних мотків. Він вправно ору-дував однією рукою, притискаючи ногою жилку, щоб міцніше затягти вузли. Тепер у нього було шість запасних мотків жилки: по два від кожної перерізаної снасті й ще два від тієї, на яку спіймалася рибина,— і всі шість міцно зв’язані між собою.
«Коли розвидніє,— подумав старий,— треба якось добутися на корму до тієї сорокасажневої снасті й також перерізати її, а тоді доточити запасні мотки. Щоправда, я втрачаю на цьому двісті сажнів добротного каталонського шнура та ще гачки з повідцями. Одначе все це можна придбати знов. А от хто придбає мені таку рибину, якщо на гачок попадеться ще одна й обірве жилку? Хто знає, що то за риба оце щойно клюнула. Може, марлін, а може, й меч-риба чи акула. Я навіть не відчув її, бо мусив якнайшвидше позбутися».
Уголос він сказав:
— Ех, якби ж то зі мною був хлопець!
«Але хлопця немає,— подумав він.— Ти тут сам-один, отож темно чи не темно, а рушай-но краще зараз же на корму, до тієї останньої снасті, відітни жилку й приточи ще два запасні мотки».
Так він і вчинив. Робити все те потемки було важко, а одного разу рибина так рвонула жилку, що він повалився долілиць і поранив щоку під оком. По щоці потекла була кров, але швидко скипілася й присохла, не сягнувши підборіддя, а старий добувся назад і стомлено припав до носової обшивки. Потім поправив мішок, помалу пересунув жилку з намуляного місця й, непорушно вдержуючи її плечима, завмер, щоб відчути, як тягне рибина, а тоді спустив руку за борт і визначив, з якою швидкістю посувається човен.
«Цікаво, чого це вона так сахнулася,— подумав він.— Мабуть, повідець шарпнув її по спинному горбу. їй, звісно, не так муляє спину, як мені. Одначе не може ж вона без кінця тягти човен, хоч би яка була велика та дужа. Тепер я прибрав усе, що могло б мені завадити, і маю в запасі багато жилки, отже, кращого й бажати годі.
— Рибо,— неголосно мовив він,— поки я живий, я тебе не покину.
«Та й вона мене, мабуть, не покине,— подумав старий, дожидаючи, поки розвидніє. О цій досвітній порі стало ще холодніше, і він притулився до дощок, щоб трохи зігрітись. «Усе, що здужає вона, здужаю і я»,— подумав він. Зайнялося на світ, і він побачив, як жилка, тягнучись від його плеча, скісно заходить у воду. Човен невпинно посувався вперед, і коли з-за обрію виткнувся краєчок сонця, його промені впали на праве плече старого.
— Простує на північ,— сказав старий і подумки додав: «А течією нас, певне, занесло далеко на схід. Добре було б, якби вона повернула за водою. Це означало б, що її бере втома».
Коли сонце підбилося трохи вище, старий зрозумів, що рибина анітрохи не стомилася. Був лиш один добрий знак: нахил жилки показував, що тепер вона пливе ближче до поверхні. А втім, це ще не конче мало означати, що вона скоро вирине. Та могла й виринути.
— О Боже, зроби так, щоб вона виринула,— промовив старий.— Я маю досить жилки, щоб укоськати її.
«А може, якщо я здужаю трохи потягти на себе, їй стане боляче й вона вирине,— подумав він.— Тепер видно, то нехай собі вистрибує. Набере повітря в спинні міхурі, а тоді вже глибоко не пірне».
Він спробував посилити натяг, але відколи рибина ковтнула гачок, жилка й так була напружена до краю, і коли старий відхилився назад, щоб потягти її на себе, то відчув, як вона врізається в плечі, й зрозумів, що це марна праця. «А смикати нізащо не можна,— подумав він.— За кожним разом гачок розширюватиме рану, і коли вона таки вистрибне, то може взагалі зірватися. Ну, та хоч як воно є, а тепер, коли зійшло сонце, я почуваю себе куди краще, до того ж хоч сьогодні мені не треба на нього дивитися».
На жилку поначіплялися жовті водорості, але старий знав, що вони трохи гальмують човен, і тільки радів з цього. То була та сама гольфстримська трава, що так світилася поночі у воді.
— Рибо,— сказав старий,— я люблю тебе й дуже поважаю. Але все одно уб’ю тебе до кінця дня.
«Будемо на це сподіватися»,— додав він подумки.
З півночі до човна підлетіла невеличка пташина. То була якась співоча пташка, і летіла вона дуже низько над водою. Старий помітив, що вона геть знесилена.
Пташина сіла на корму перепочити. Потім пурхнула в старого над головою і вмостилася на жилці, де їй було зручніше.
— Скільки тобі років? — запитав старий.— Це твоя перша мандрівка?
Коли він озвався, пташина подивилася на нього. Вона була така втомлена, що навіть не примірялася, сідаючи на жилку, і тепер погойдувалась, чіпко обхопивши її своїми тендітними пазурцями.
— Жилка натягнута міцно,— сказав їй старий.— Аж надто міцно. Чого ж це ти так стомилася по безвітряній воді? І що воно коїться з птахами?
«А є ж іще яструби,— подумав він,— Ті вилітають понад морем вам навперейми». Але пташині цього не сказав, та й однаково вона його не зрозуміла б, а про яструбів скоро мала дізнатися сама.
— Добре відпочинь, мала птахо,— сказав старий.— А тоді вертай до берега й шукай своєї долі, як шукають її всі — і люди, й птахи, й риби.
Розмова трохи підбадьорила його, бо за ніч спина в нього геть затерпла й тепер уже боліла по-справжньому.
— Коли хочеш, погостюй тут у мене, птахо,— мовив він.— Шкода, що я не можу поставити вітрило й відвезти тебе,— онде якраз і вітерець знімається. Та, на жаль, я не один, а з товаришкою.
Саме в цю мить рибина зненацька так рвонула жилку, що старий повалився на ніс човна й напевне випав би за борт, якби не вперся в дошки й не попустив снасть.
Коли рибина смикнула, пташина пурхнула геть, і старий не помітив, як вона зникла. Він обережно помацав жилку правою рукою і побачив на долоні кров.
— Певне, щось дошкулило їй,— мовив старий і потяг до себе снасть, пробуючи повернути рибину назад. Та, напнувши жилку до відпору,він знову сів, як раніш, лише здержуючи її натяг.
— Я бачу, рибо, все воно таки дається тобі взнаки,— сказав він.— Мені теж, бог свідок.
Він пошукав очима пташину, бо радий був хоч її товариству. Одначе пташина зникла.
«Недовго ж ти гостювала,— подумав старий.— А там, де ти тепер, тобі ще важче, аж поки дістанешся берега. Як же це я так схибив, що риба поранила мене отим єдиним посмиком? Мабуть, зовсім уже розум втрачаю. Чи, може, тому що задивився на пташину й вона відвернула мої думки. Ну, тепер-то я вже пильнуватиму як слід, а потім треба неодмінно з’їсти тунця, щоб не підупасти на силі».
— Ех, якби ж то зі мною був хлопець і якби я мав трохи солі,— промовив він уголос.
Перебравши вагу снасті на ліве плече й обережно ставши на коліна, він спустив поранену руку за борт і якусь хвилю подержав у воді, спостерігаючи, як залишається позаду кривавий слід і як невпинно струмує проти його зануреної руки зустрічний потік.
— А пливе вона тепер куди повільніше,— сказав він.
Старий залюбки подержав би руку в солоній воді й довше, але, побоюючись, що рибина знову смикне, сів на місце, усім тілом наважив на снасть і обернув долоню проти сонця. На ній було тільки поперечне садно від жилки, що обдерла шкіру. Але ж саме долоням випадало попереду найбільше роботи. Старий знав, як йому ще знадобляться руки, перше ніж він доведе своє діло до кінця, отож був невдоволений, що пошкодив їх дочасно.
— Ну от,— сказав він, коли рука обсохла.— А тепер треба з’їсти того тунчика. Я можу підтягти його остями і їсти тут-таки, зручно вмостившись.
Він став навколішки, зачепив остями тунця, що лежав під кормою, і, пильнуючи, щоб не зрушити мотків жилки, підтяг до себе. Знову здержуючи снасть лівим плечем і спираючись на лівий лікоть, він зняв рибину з гачка й поклав ості на місце. Тоді притиснув тушку коліном і взявся різати її вподовж, від голови до хвоста, відтинаючи довгі клинцюваті скиби темно-червоного м’якуша — спочатку від спини й далі аж до черева. Накраявши шість таких скиб, він розклав їх на носі човна, витер ніж об штани, а тоді взяв кістяк тунця за хвіст і шпурнув через борт.
— Мабуть, цілого кусня я не з’їм,— мовив він по тому й розрізав одну скибу навпіл. Тим часом натяг снасті не слабшав ні на мить, і ліву руку йому геть посудомило. Вона, мов задубіла, стискала туго напнуту жилку, і старий гидливо подивився на неї.
— Ото ще мені рука,— сказав він.— Гаразд, нехай тебе корчить, коли тобі так подобається. Нехай хоч і на клішню оберне. Добра тобі з того однак не буде.
«Ну, їж,— звелів він подумки сам собі й подивився на темну воду там, де в неї скісно заходила жилка.— їж, це додасть сили твоїй руці. Вона,не винна, що ти вже стільки годин припнутий до риби. Та ти собі можеш і довіку не розлучатися з нею. А зараз їж тунця».
Він узяв шматок риби, поклав у рот і став повільно жувати. їсти було можна.
«Добре розжовуй,— сказав він собі подумки,— висмоктуй увесь сік. От якби ще присмачити лимоном чи підсолити — було б зовсім не зле».
— Як себе почуваєш, рука? — спитав він зсудомлену руку, що заклякла, мов нежива.— Ось я з’їм ще шматок задля тебе.
Він з’їв решту скибки, що її розрізав навпіл. Старанно розжував м’якуш і виплюнув шкірку.
— Ну, як воно тобі, рука? Чи ще рано про це питати? — Старий узяв ще одну скибу, тепер уже цілу, й почав жувати.
«Це поживна, повнокровна риба,— думав він.— Добре, що мені попався тунець, а не макрель. Макрель надто солодка. А ця майже зовсім не солодка й ще не втратила ані крихти поживності… Треба викинути з голови все, що не стосується діла,— подумав старий.— Шкода, що я не взяв з собою хоч трохи солі. Хтозна, чи пров’ялиться решта тунця на сонці, чи засмердить, то, мабуть, краще з’їсти все одразу, дарма що не хочеться. Моя риба поводиться спокійно, не шарпає. Отож доїм-но я тунця й тоді буду напоготові».
— Терпи, рука,— сказав він.— Усе це задля тебе. «От коли б можна було нагодувати й мою рибу,— подумав він.— Адже вона мені однаково як сестра. Та все-таки я мушу вбити її, а для цього мені треба набратися сили». І він неквапливо й сумлінно зжував усі довгі клинцюваті скиби тунцевого м’якуша. Тоді випростався й обтер руку об штани.
— Ну от,— сказав він.— А тепер, рука, можеш пустити жилку — я впораюся й самою правою, поки ти не облишиш своїх дурних вибриків.
Він притиснув лівою ногою туго напнуту жилку, що її весь час перед тим затискав у лівій руці, й відхилився назад, наваживши на снасть спиною.
— Боже, зроби так, щоб швидше минулися корчі,— сказав він.— Адже я не знаю, що вона ще утне, ця риба.
«Поки що вона начебто спокійна,— міркував старий,— і знає, до чого веде. Але що в неї на думці? А в мене що? Я мушу в усьому пристосовуватися до неї, бо надто вже вона величезна. Якщо вона вирине, я зможу вбити її. А якщо довіку залишиться в морі, то й я залишуся разом з нею».
Він потер об штани зсудомлену руку й спробував розігнути пальці. Але рука не корилась йому. «Може, вона відійде на сонці,— подумав старий.— А може, коли я перетравлю поживного сирого тунця. Ну, а як не буде іншої ради, я таки розтисну її хоч би там що. Але зараз силувати не стану. Нехай розтиснеться сама й відійде з власного почину. Зрештою, вночі я завдав їй добрячої роботи, коли треба було вивільняти й зв’язувати снасті».
Старий поглянув на безмежний простір моря й збагнув, який він тепер самотній. Проте побачив він і райдужні відсвіти в темній товщі води, й туго напнуту жилку, що зникала в глибині, й дивне коливання тихої морської гладіні. Тепер і над морем скупчувались хмари, віщуючи пасат, а глянувши вперед, старий побачив табун диких качок, що летіли над водою, чітко вирізняючись на тлі неба,— на якийсь час їх обриси неначе затуманювались, тоді знов ставали чіткі,— і він зрозумів, що людина в морі ніколи не буває самотня.
Йому пригадалось, як декотрі люди бояться запливати самі в невеликому човні ген у море, звідки не видно берега, й подумав, що в ті місяці, коли негода настає зненацька, їхній страх цілком виправданий. Але тепер була пора ураганів, а в цю пору, коли тихо, звичайно стоїть найкраща в цілому році погода.
«Та й коли надходить ураган, у морі його ознаки завжди видно за кілька днів наперед. На суходолі їх не бачать, бо не знають, на що треба зважати,— думав старий.— Певне, є відміна і в тому, що з берега хмари виглядають інакше, ніж з моря. Та найближчим часом урагану боятись нема чого».
Він подивився на небо й побачив білі купчасті хмари, подібні до накладених одна на одну апетитних кульок морозива, а над ними у високому вересневому небі видніли тонкі смужки пірчастих хмаринок.
— Буде легкий бриз,— сказав старий.— Така погода мені куди вигідніша, ніж тобі, рибо.
Ліву руку йому й досі судомило, але він уже помалу розтискав пальці.
«Ненавиджу корчі,— мав він.— Гидко, що тебе зраджує власне тіло. Коли отруїшся якоюсь тухлятиною і на тебе нападає пронос чи блювота, соромно людей. А як нападуть корчі,— він подумки називав їх calambre,— соромно самого себе, а надто коли нікого нема поруч.
Якби тут був хлопець, він розтер би мені руку, і її одпустило б згори, від ліктя,— подумав старий.— Та дарма, одпустить і від пальців».
У цю мить, ще не помічаючи, як змінився нахил жилки у воді, він відчув правою рукою, що натяг слабшає. Тоді, наваживши на снасть і щосили молотячи лівою рукою по стегну, побачив, як жилка поволі підноситься все вище над водою.
— Зараз вона випливе,— мовив старий.— Ану, рука, оклигуй. Оклигуй, прошу тебе.
Жилка й далі помалу, але невпинно виринала з води, а тоді поверхня океану перед човном здулась, і рибина випливла на світ. Вона випливала довго, наче їй кінця-краю не було, і з боків її струменіла вода. Рибина виблискувала проти сонця, голова й спина в неї були темно-фіолетові, а широкі смуги на боках видавалися в сонячному промінні блідо-бузковими. її довгий, як бейсбольна битка, і загострений на кінці меч скидався на рапіру. Рибина показалася з води на всю свою довжину, а тоді знов пірнула — без сплеску, мов досвідчений нирець,— і старий побачив, як востаннє майнув її великий, схожий на лезо коси хвіст, і одразу ж по тому жилка швидко побігла у воду слідом за рибиною.
— Футів на два довша за мій човен,— сказав старий. Жилка збігала швидко, але рівномірно — отже, рибина не була наполохана. Старий обома руками вчепився за жилку й натягнув її до відпору, силкуючись загальмувати. Він знав: якщо він не здужає сповільнити рух рибини безперервним опором, вона розмотає всю снасть і обірве її.
«Рибина величезна, і я повинен приборкати її,— думав старий.— Не можна давати їй відчути, яка вона дужа й на що здатна, коли б стала тікати. Бувши нею, я б зараз пішов на відчай душі й дав тягу, аж поки щось урвалося б. Та, хвалити бога, риби не такі розумні, як ми, що вбиваємо їх, зате куди благородніші й спритніші».
Старому траплялося бачити багато великої риби. Бачив він і чимало рибин, що важили понад тисячу фунтів, та й сам за своє життя зловив дві такі, але ніколи не ловив одинцем. І от тепер, сам-один далеко від берега, був припнутий до найбільшої рибини з усіх, яких він будь-коли бачив чи навіть про яких чував, а його ліва рука й досі була заклякла, мов зціплені пазури орла.
«Дарма, відійде,— думав він.— Неодмінно відійде і допоможе правій. Вони ж усі три наче сестри — рибина й мої дві руки. Повинна відійти. Це ж просто нечесно, що вона отак поводиться».
Тим часом рибина знову притишила хід і пливла рівно, як і раніш.
«Цікаво, чого це вона виринула,— подумав старий.— Неначе тільки на те, щоб показати мені, яка вона величезна. Атож, тепер я це знаю. Добре було б показати і їй, що я за людина. Але тоді б вона побачила мою скорчену руку. Ні, нехай собі думає, ніби я дужчий, ніж насправді, а я вже постараюся не схибити. Ех, коли б то я був нею і мав усе, що має вона проти моєї єдиної зброї — волі та розуму».
Він зручніше прихилився до бортових дощок і терпляче зносив свої муки, а рибина тим часом усе так само невпинно пливла далі, і човен повільно посувався по темній воді, Зі сходу повівав вітерець, здіймаючи на морі легку хвилю. Був уже полудень, коли ліву руку старого помалу відпустили корчі.
— Ну, рибо, тепер начувайся,— мовив він і трохи пересунув жилку на вкритих мішком плечах.
Йому було зручно, але так само тяжко, хоч він і не визнавав цього.
— Я людина не побожна,— мовив він,— одначе ладен десять разів проказати «Отче наш» і десять разів «Богородицю», аби тільки подужати цю рибину. А як подужаю, обіцяю піти на прощу до Мідної Богоматері. Твердо обіцяю.
І він заходився механічно проказувати молитви. Часом він почував себе таким змореним, що не міг пригадати слів, і тоді починав говорити дуже швидко, щоб вони вимовлялися самі собою. «Богородицю» проказувати легше, ніж «Отче наш»,— відзначив він подумки.
— Слався, Богородице, свята Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти серед жінок і благословен плід лона твого, святий Христос. Свята Маріє, Матір Божа, молися за нас грішних нині і в нашу смертну годину. Амінь.— Тоді додав: — Свята діво, помолися й за те, щоб ця рибина сконала. Дарма що вона така розкішна.
Проказавши молитви й почувши себе куди краще, хоч страждання його анітрохи не полегшали, а може, навіть ще й збільшились, старий сперся на носову обшивку й почав машинально зганати й розгинати пальці лівої руки.
— Мабуть,треба знову спустити з корми оту малу снасть,— промовив він.— Якщо рибина надумає залишитися там ще на ніч, мені знову треба буде їсти, та й води у пляшці вже обмаль. Навряд чи я зловлю тут щось, крім макрелі. Та коли з’їсти її зовсім свіжу, вона не дуже гадка на смак. От якби вночі мені в човен упала летюча риба. Але я не маю світла, щоб принадити її. Летюча риба смачна навіть сира, її можна й не розчиняти. А я повинен берегти кожну крихту сили. О боже, хіба ж я знав, що ця рибина така величезна… І все-таки я здолаю її,— сказав він,— хоч яка вона величезна та могутня.
«Воно, звісно, несправедливо,— подумав старий.— Але я покажу їй, на що здатна людина й що вона може знести».
— Казав же я хлопцеві, що я незвичайний старий,— мовив він.— А тепер настав час це довести.
Те, що він доводив це вже тисячу разів, нічого не важило. Тепер треба було доводити знову. І так щоразу — все наново; отож, роблячи своє діло, старий ніколи не оглядався на минуле.
«Добре, якби вона заснула, тоді і я міг би поспати й побачити уві сні левів,— подумав він.— Чому ті леви — найважливіше з усього, що в мене лишилося?.. Викинь з голови ці думки, старий,— звелів він собі.— Сиди тихенько отут біля борту, відпочивай і ні про що не думай. Рибина витрачає силу. А ти повинен витрачати її якомога менше».
Вже перейшло далеко за полудень, а човен усе так само повільно й невпинно посувався вперед. Але тепер його рух гальмував ще й вітрець зі сходу, і старий легенько погойдувався на тихих хвилях, майже не зважаючи на біль, якого завдавала йому жилка, туго напнута поперек плечей.
Один раз пополудні жилка почала була знов виринати з води. Та рибина лише трохи піднялася до поверхні й пливла собі далі. Сонце тепер падало старому на ліве плече та спину. І з цього він зрозумів, що рибина повернула на північний схід.
Тепер, уже раз побачивши рибину, він міг уявляти собі, як вона пливе десь там у глибині, широко розпроставши схожі на крила фіолетові грудні плавці, і як темна вода обтікає її великий сторчкуватий хвіст. «Цікаво, чи добре вона бачить на такій глибині,— подумав старий.— Очі в неї величезні, а он коні ж мають куди менші, проте бачать у темряві. Колись і я добре бачив поночі. Звісно, не в непроглядній темряві, але майже так саме добре, як бачать коти».
Сонце та безперервні рухи пальцями зовсім відживили його ліву руку, і старий почав помалу перебирати на неї натяг снасті, ворушачи м’язами спини, щоб зсунути жилку з намуляних місць.
— Коли ти й досі не пристала, рибо,— мовив він уголос,— то ти просто чудо.
Тим часом він сам був геть зморений і, знаючи, що скоро настане ніч, намагався думати про щось інше. Подумав про бейсбольні ліги — він називав їх Gran Ligas,— пригадавши, що того дня нью-йоркські «Янкі» грали з детройтськими «Тиграми».
«Ось уже другий день я не знаю, як закінчилися juegos,— думав він.— Але я повинен не втрачати віри й бути гідним великого Ді Маджо, котрий робить усе досконало, навіть коли йому дошкуляє кісткова шпора на п’яті. Що воно за таке, ця кісткова шпора? — запитував він сам себе.— Un espuelo de hueso. У нашого брата їх не буває. Чи воно так само боляче, як удар у п’яту шпорою бойового півня? Я, мабуть, такого не зніс би. Не міг би знести й коли б мені вибили око чи обоє очей, та ще й битися далі, як ото бойові півні. Людина — доволі нікчемна істота проти дужих птахів та звірів. Я таки справді радніш волів би бути отим рибиськом, що пливе десь там у темряві моря».
— Аби тільки не було акул,— мовив він уголос.— Бо як наскочать акули, то рятуй, Боже, і рибину, й мене.
«А як ти гадаєш: чи став би великий Ді Маджо так довго змагатися з рибою, як оце ти? — подумав він.— Я певен, що став би, навіть і довше, бо він молодий і дужий. Та й батько його був рибалкою. От тільки чи не надто мучила б його та кісткова шпора?»
— Не, знаю,— мовив він.— У мене ніколи не було кісткової шпори.
Коли зайшло сонце, старий, щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дуженним негром із Сьєнфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту. Цілий день і цілу ніч вони сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі, й міцно зціпивши поставлені сторч руки, і кожен силкувався пригнути до стола руку супротивника. Майже всі довкола закладалися, хто переможе, люди заходили й виходили з таверни, освітленої гасовими лампами, а він пильно дивився на руку негра й на його обличчя. Після перших восьми годин судді почали змінюватись через кожні чотири години, щоб трохи поспати. З-під нігтів і в нього, і в негра виступала кров, та вони й далі дивились у вічі й на руку один одному, тим часом як глядачі заходили й виходили, сиділи на високих стільцях попід стіною і чекали. Дерев’яні стіни таверни були пофарбовані в ясно-голубий колір, і лампи відкидали на них тіні обох супротивників. I коли вітер знадвору погойдував лампи, величезна тінь негра хилиталася на стіні.
Протягом цілої ночі перевага раз по раз схилялася від одного до другого; негрові підносили ром і розкурювали для нього сигарети. Хильнувши рому, він чимдуж напинався і одного разу майже на три дюйми відхилив руку старого, що був тоді не «старий», а Сантьяго El Campeon. Одначе старий спромігся знову поставити руку непорушно. Після того він уже не мав сумніву, що переможе супротивника, хоч негр був добрий чолов’яга і неабиякий силач. На світанку, коли глядачі, що пішли в заклади, почали просити, щоб суддя оголосив нічию, а той лише мовчки хитав головою, старий зробив останнє рвучке зусилля і став пригинати негрову руку все нижче й нижче, аж поки вона лягла на дерев’яну стільницю. Змагання почалося в неділю вранці, а закінчилося ранком у понеділок. Багато хто з глядачів уже вимагав нічиєї, бо їм треба було йти на роботу — кому в порт вантажити лантухи з цукром, а кому до Гаванської вугільної компанії. Коли б не це, всі вони залюбки дочекалися б кінця змагання. Та старий закінчив його вчасно, раніш ніж вони мали йти на роботу.
Ще довго по тому всі називали його чемпіоном, а навесні відбулося змагання-реванш. Та цього разу заклади були мізерні, і старий легко взяв гору, бо вже в першій зустрічі похитнув упевненість того негра із Сьєнфуегоса. Згодом він провів ще кілька таких змагань, але надалі відмовився від них, бо розважив, що як дуже захоче, то може перемогти будь-кого, а тим часом усе воно шкодило його правій руці в рибальстві. Раз чи два він спробував змагатися лівою, але ця рука завжди зраджувала його, не хотіла коритися, і він не мав до неї віри.
«От тепер сонце добре її пропече,— подумав він,— то вона мені не стане більше братися корчами. Аби тільки вночі не було надто холодно. Хотів би я знати, що принесе мені ця ніч».
Над головою в нього прогуркотів літак, що летів на Майямі, і старий побачив, як, сполохані його тінню, з води вихоплювалися зграйки летючих риб.
— Там, де стільки летючої риби, має бути й макрель,— мовив він і відхилився, наважуючи плечима на снасть, щоб побачити, чи не можна підтягти рибину хоч трохи ближче. Та всі його зусилля були марні: жилка знову напнулася так туго, що на ній затремтіли краплі води, й, здавалось, вона от-от лусне. Човен поволі посувався вперед, і старий проводжав поглядом літак, аж поки він зник з очей.
«А мабуть, чудно летіти на літаку,— подумав він.— Цікаво, як виглядає море з такої височини? Коли б вони летіли не так високо, то, певне, могли б побачити згори й мою рибину. От би й собі політати поволеньки сажнів за двісті над морем та подивитись на неї. Коли плавав з ловцями черепах, я не раз вилазив на верхню поперечину щогли й навіть звідти бачив чимало. Макрель з височини здається зеленкуватою, на ній видно смуги й фіолетові плями, і бачиш одразу весь косяк. Чому це у всіх прудких риб, що держаться на темній бистрині, фіолетові спини та ще звичайно такі самі смуги й плями? Макрель здається зеленою, бо насправді вона золотава, це зрозуміло. Та коли як слід зголодніє й никає, шукаючи поживи, на боках у неї з’являються такі самі фіолетові смуги, як і в марліна. Чи то від люті, чи, може, від швидкого руху?»
Перед самим вечором, коли вони поминали чималий острівець саргасової трави, що колихалася на легкій хвилі так, наче океан пестив когось, укрившися жовтою ковдрою, на малу снасть попалася макрель. Старий побачив її, коли вона вистрибнула над водою, вся золота в останніх променях сонця, сполохано тріпочучи й вигинаючись у повітрі. Знавісніла з жаху, вона вистрибувала знов і знов, чисто мов акробат, а тим часом старий помалу переліз на корму, зігнувся над бортом і, здержуючи велику снасть правою рукою та плечем, лівою взявся витягати макрель, за кожним заходом притискаючи вибрану з води жилку босою лівою ногою. Коли рибина опинилася біля самої корми, відчайдушно борсаючись і кидаючись з боку в бік, старий перехилився через борт і втягнув її в човен — багряно-золоту, з фіолетовими смугами по боках. Щелепи рибини конвульсивно стискалися, кусаючи гачок, і вона билась об дно човна своїм довгим пласким тілом, хвостом і головою, аж поки старий не торохнув її кийком по лискучій золотавій голові,— лиш тоді вона востаннє сіпнулась і затихла.
Старий зняв макрель з гачка, наживив снасть новою сардиною і метнув її за борт. Тоді поволі, з чималими зусиллями повернувся назад на ніс. Він помив ліву руку й витер її об штани. Потім, перебравши туго напнуту снасть із правої руки в ліву, помив у морі й праву руку, спостерігаючи водночас, як сонце поринає в океан і з яким нахилом заходить у воду велика жилка.
— Вона пливе все так само рівно,— мовив він. Але, придивившись, як вода обтікає його руку, помітив, що човен рухається повільніше.
— Треба б скласти докупи обоє весел і прилаштувати до корми — вони ще дужче придержать рибину вночі,— сказав старий.— Коли вона ладна пливти цілу ніч, то й я теж.
«А макрелъ краще розчинити трохи перегодя, щоб не витекла кров,— подумав він.— Візьмуся до цього потім і тоді ж прилаштую весла, щоб гальмували човен. Нехай собі риба поки що пливе спокійно, не треба її турбувати при заході сонця. Коли заходить сонце, всяка риба почуває себе зле».
Він обсушив руку в повітрі, ухопився нею за снасть і, як міг розслабившись, дав підтягнути себе вперед, упритул до обшивки, так щоб натяг жилки припадав на човен не менш, ніж на його плечі, а може, навіть і більш.
«Отак і навчаюся помалу, як треба діяти,— подумав він.— Принаймні — як діяти тепер. А ще ж не забуваймо, що вона нічого не їла, відколи взяла наживу, а такій величезній рибі треба багато їсти. Зате я з’їв цілого тунця, а на завтра маю макрель.— Він називав її dorado.— А може, ще й сьогодні трохи попоїм, коли розчинятиму її. Щоправда, на смак вона куди гірша від тунця. Та що вдієш, нічого легкого в житті немає».
— Як ти себе почуваєш, рибо? — спитав він голосно.— Я почуваю себе добре, моя ліва рука відійшла і я маю що їсти на ніч і на день. А ти, рибо, тягни човна.
Насправді він почував себе не так добре, бо намуляні жилкою плечі тепер майже не боліли, а неначе затерпли, і це старому не подобалось. «Та я бував і в гіршій скруті,— подумав він.— Права рука в мене лише злегка подряпана, а ліву вже не корчить. З ногами теж усе гаразд. Та й щодо харчу я маю перевагу над рибиною».
Уже зовсім споночіло, як то завжди буває у вересні, коли темрява спадає одразу ж по заході сонця. Старий наліг грудьми на пошарпані носові дошки й як міг намагався відпочивати. Він не знав, як зветься зірка Рігель, але бачив її і знав, що незабаром засвітяться й усі інші зорі, його далекі друзі, й знову будуть з ним.
— І рибина також мені друг,— мовив він уголос.— Я ще зроду не бачив такої рибини, навіть і не чував про таких. Та все одно я повинен убити її. То ще добре, що нам не доводиться полювати на зорі.
«А що, коли б людині щодня треба було вбивати місяць? — подумав старий.— І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Отож ми ще не такі безталанні»,— розважив він.
Потім йому стало жаль велику рибину, яка не мала чого їсти; та хоч він і співчував рибині, проте його ні на мить не полишав твердий намір убити її. «Це ж скільки людей вона нагодує,— подумав старий.— Та чи варті вони того, щоб їсти її? Ні, аж ніяк. Ніхто не вартий їсти цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю.
Я не дуже знаюся на всіх цих речах,— думав він далі.— Та все-таки добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів.
А тепер,— подумав він,— треба прилаштувати гальмо. Воно має свої переваги й свої вади, Я можу втратити стільки жилки, що зрештою втрачу й рибину, якщо вона рвонеться вперед,— адже гальмо з весел позбавить човен легкості на воді. Хоч ця легкість і продовжує наші з рибою муки, одначе в ній-таки й моя безпека, а надто коли зважити, яка прудка ця риба,— просто вона досі ще не показувала, на що здатна. Та нехай там хоч як, а макрель треба розчинити, поки вона не зіпсувалась, і трохи попоїсти, щоб підкріпити сили,
Гаразд, відпочину ще з годинку, побачу, чи вона й далі буде така спокійна та сумирна, а тоді вже подамся на корму, зроблю там усе, що треба, й вирішу, як діяти далі. А тим часом спостерігатиму, як вона буде поводитись і чи не надумає щось утнути. Гальмо з весел — то добра штука, одначе тепер мені треба діяти дуже обачно. Риба ще при силі, і, як я помітив, гачок сидить у неї в пащі збоку, а паща міцно стулена. Отже, гачок їй не дуже дошкуляє. Дошкуляє голод і те, що вона не може збагнути, хто її ворог. Тож відпочивай, старий, а вона нехай працює, аж поки знов настане твоя черга».
Він відпочивав, як йому гадалося, години зо дві. Місяць о цій порі сходив пізно, і старий не мав як визначити час. Відпочивав він, звісно, не по-справжньому, а відносно. Його плечі, як і раніше, здержували натяг снасті, проте він сперся лівою рукою на носовий закрайок і чимраз більше перекладав той тягар на самий човен.
«Як було б просто, коли б я міг припнути снасть до борту,— подумав він.— Та досить рибі хоч раз смикнути — і вона перерве жилку. Отож я мушу послаблювати натяг своїм тілом і бути напоготові в першу-ліпшу мить вивільнити жилку обома руками».
— Але ж ти так і не поспав, старий,— мовив він сам до себе.— Минуло вже півдня, ніч і ось іще цілий день, а ти зовсім не спав. Треба щось придумати, щоб тобі хоч трохи поспати, поки риба спокійна і йде рівно. Як не будеш спати, тобі може потьмаритись у голові.
«Голова в мене поки що ясна,— подумав він.— Аж надто ясна. Ясна, як зорі, мої любі сестри. І все-таки мені треба поспати. Адже вони сплять, і місяць теж спить, і сонце, і навіть океан часом спить, у ті дні, коли нема течії і стоїть мертвий штиль.
Тож не забудь, що треба поспати,— нагадав собі він.— Придумай якийсь простий і певний спосіб прилаштувати снасть і змусь себе поспати. А тепер іди на корму і розчини макрель. Що ж до гальма з весел, то ставити його небезпечно, а надто коли ти маєш спати».
— Я можу й не спати,— сказав він.— Але й не спати так само небезпечно.
Він став навколішки й знову поповз на корму, впираючись руками в дно човна й пильнуючи, щоб не потурбувати рибу. «Мабуть, вона й сама геть сонна,— подумав він.— Але мені аж ніяк не треба, щоб вона спочивала. Хай тягне човна, доки сконає».
Добувшись на корму, старий повернувся так, що натяг снасті припав йому на ліву руку та плечі, а правою він вийняв із піхов ножа. Зорі світили ясно, він добре бачив макрель і, встромивши ножа їй у голову, витяг її з-під корми. Потім наступив на рибу ногою і одним швидким поздовжнім рухом розпоров їй черево від хвоста до голови. Поклавши ножа, він заходився розчиняти рибу: спочатку вичистив тельбухи, тоді видер зябра. Шлунок був важкий і вислизав з рук. Старий розрізав його і знайшов усередині дві летючі рибини. Вони були ще зовсім свіжі, тверді, і старий поклав їх поряд на дошки, а тельбухи й зябра тихенько вкинув у воду за кормою. Вони пішли на дно, залишаючи у воді фосфористий світляний слід. Макрель була холодна й у тьмяному світлі зір видавалася білясто-сірою, мов тіло прокаженого. Притискаючи правою ногою голову риби, старий здер шкіру з одного боку, тоді перевернув її і, облупивши другий бік, позрізав з кісток м’якуш від голови до хвоста.
Кістяк він обережно спустив за борт і подивився, чи не закрутило його водою. Та видно було лише, як він світиться, повільно зникаючи в глибині. Старий обернувся, поклав летючих риб між скибами м’якуша макрелі й, сховавши ніж у піхви, помалу рушив назад до носа. Його плечі згиналися під тягарем снасті, а в правій руці він держав рибу.
Повернувшись на ніс, він розіклав обидві скиби м’якуша на дошках і там-таки примостив летючих риб. Тоді пересунув жилку на плечах і знов перебрав її натяг на ліву руку, що впиралася в закрайок борту. Трохи згодом він перехилився через борт і став мити в морі летючих риб, заразом пробуючи рукою швидкість зустрічного потоку води. Рука його після того, як він розчиняв макрель, теж відсвічувала фосфором, і він придивлявся, як її обтікає вода, Тепер вона плинула назустріч ще повільніше, і, коли старий потер край долоні об зовнішню обшивку човна, дрібні часточки фосфору поволі попливли вздовж борту й зникли за кормою.
— Вона або стомилась, або ж відпочиває,— сказав старий,— То попоїм я тим часом макрелі, а тоді й собі спочину та трохи засну.
Ближче до ночі зорі світили ясніш, а повітря дедалі холоднішало. Старий з’їв півскиби м’якуша макрелі й одну летючу рибину, відрізавши їй голову та випатравши черево.
— Яка смачна макрель, коли їси її варену,— мовив він,— і яка гидка сира. Ніколи більш не вийду в море без солі чи лимона.
«Коли б я мав розум у голові, то цілий день поливав би водою дошки й нехай би висихала — ото б і мав сіль. Але ж макрель я зловив уже при самому заході сонця. І все-таки це недогляд. Одначе я добре зжував її і без солі, і мене анітрохи не нудитъ».
Небо на сході запиналося хмарами, і знайомі старому зорі одна по одній зникали з очей. Здавалося, ніби човен запливає в глибоку ущелину між хмар. Та й вітер зовсім ущух.
— За три-чотири дні буде негода,— сказав старий,— Але не сьогодні й не завтра. А ти, старий, спробуй трохи зашути, поки рибина пливе спокійно.
