“Суд” читати. Юрій Мушкетик

Оповідання „Суд” Юрій Мушкетик написав 1990 року. У тварі автор розмірковує про призначення людини. Це розповідь про суспільні явища, характерні для Радянського Союзу часів сталінського та брежнєвського режимів.

Юрій Мушкетик “Суд” читати повністю

Ганна Розсоха сидiла в залi суду i не могла розiгнутись вiд болю пiд лiвою лопаткою. Лiкарi так остаточно i не визначили, чи то серце в неï болить, чи що iнше. Ганна не дивилася у зал; сором спопеляв ïï вiд голови до п’ят, у неï тремтiли колiна i палали щоки. Чи є щось встиднiше, страшнiше, нiж суд! Ганну звинувачували в тому, що вона не виробила мiнiмуму трудоднiв. За довiдками, якi вона подала до суду, не могли зняти з неï працездатнiсть (бо знiмали тiльки по довiдцi на туберкульоз чи порок серця).

Ганнi було соромно сидiти в судi, здавалось, що всi люди дивляться тiльки на неï. З того ж таки сорому вона погано тямила, що тут вiдбувається, не все зрозумiла з промов прокурора i прописаного ïй адвоката…Позивачем виступив голова колгоспу Устим Рукавиця. I саме це бiльш всього вразило Ганну. Хiба вiн не знає, як гiрко вона одробила увесь вiк, хiба не до неï, до першоï, приïжджав додому й просив, аби пiднiмала на прорив ланку… Вiн дуже одмiнився… з довоєнних часiв, узяв у звичку кричати на людей… А тепер ось подав на неï до суду… I хоча жiнки — свiдки з ïï колгоспу намагалися розповiсти, яка Ганна хвора, як гарувала в колгоспi од зорi до зорi, ïх неначе нiхто не чув. А коли Ганна побачила, як адвокат люб’язно розмовляв з прокурором, то вона вже на правду i не сподiвалась.

Поки чекали присуду, Ганна згадувала своє життя, яке пройшло в працi, бо вона в роботi з дитинства, не любила бездiлля, любила роботу всiляку, i переробила ïï гибель — домашньоï i колгоспноï.
Iз самого початку життя ïï не було легким: у матерi — вдови троє дiвчат, жили в бiдностi. Iз сiмнадцяти лiт пiшла замiж за вдiвця Омельку Розсоху на двох дiтей. Омелько був добрим чоловiком, але уступливим i трохи лiнькуватим, тому i заправляла важким домашнiм господарством Ганна. У них народилося двоє хлопчикiв, а пiсля смертi в тридцять третьому роцi пасербицi Оленки в сiм’ï залишилось троє хлопчикiв. На єдинiй фотографiï, що висить удома, зображено всю сiм’ю, п’ять постатей бiля хати, а за ними височать ясени. Ганна любила спiвати, любила так, як i пiснi, затишок у своïй оселi: …на той час, коли вона фотографувалася — за три роки до вiйни, ïй було тридцять сiм. Але ще й тодi ïй хотiлося спiвати. I звiдки вiн у неï брався, той спiв, i звiдки в неï брався той живий вогонь у грудях? Якого добра зазнала вжиттi?

Розсохи не вiдразу вступили до колгоспу — Ганнi хотiлось вiдчути себе господинею на трьох десятинах власноï землi. До них ходили всiлякi комiсiï i врештi-решт обклали по твердому. Прийшлося йти в колгосп. Зарiзали теличку, а оскiльки це було заборонено, довго переховували м’ясо, але вижили. А у тридцять третьому вмерла з голоду Оленка. Ганна намагалась врятувати останнiх дiтей, варила кору i кукурудзяне стебло, лободу та рогiз з молодим часником i цибулею, дiлила мiж усiма порiвну.Ще вона ночами носила з колгоспних кагатiв чорний Ґлей i вимивала з нього та виварювала крохмаль, а вдень iшла в колгосп на роботу, бо треба було сiяти на новий урожай.

Перед вiйною зажили краще. Вiдремонтували стару хату, обiйстя стало найкращим у селi. Пiд стару хату вони пiдвели цегляний фундамент | замiнили нижнi пiдгнилi вiнки зруба, перекрили бляхою дах… довкруж росли високi осокори… а по межi одлугу шумiли велетенськi росохатi верби. (Вона якось зiзналася Омельковi, що виходила не стiльки за нього, як за його обiйстя.) Ганна пряла й ткала, обробляла город. Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звiдки взятися тiй красi в завжди знiченiй нестатками душi! А от же жило там щось таке, що пiдмальовувало свiт, заселяло його всiм добрим i чистим. Сiяла Ганна чорнобривцi, милувалась своïми осокорами i спiвала, спiвала, i не бралися ïï голови печалi.

Лiтнiми вечорами Омелько варив у саду польову кашу, яку любила вся сiм’я. Хлопцi повиростали слухняними, працьовитими. I славилася на весь колгосп ïхня родина трудолюбством, трудоднiв виробляли чи не найбiльше в селi, й рвалися хлопцi, якщо навiть котрий ще й не дiйшов зросту, до найважчоï роботи, до коси, до молотарки, до жаток — любогрiйок. Омелько працював у теслярськiй бригадi, аж доки не забрали його на вiйну. Данило в той час служив на кордонi, там i застала його вiйна. Був поранений у перший же день, пiдлiкувався iзнову на фронт. Грицько, який один кохався у грамотi, пiшов на фронт з iнституту, i вiд нього зовсiм не було листiв.

З молодшим сином, Микитою, Ганна жила в окупацiï. На свiтi тримала ïх корова, яку переховували в лiсi. Там в останнi днi окупацiï переховувався й сам Микита. Коли село звiльнили, Микиту демобiлiзували. Виряджаючи його на фронт, Ганна не сказала, що прийшло повiдомлення про загибель Данила. Не було вiстей про Омелька i про Грицька. Тiльки вiд Микити приходили листи зi штампом польовоï пошти. Вона ж чекала чотирьох, бо, як i кожна мати, не вiрила в загибель свого сина. Жила як i ранiше роботою, клопотами, чеканням, тiльки перестала спiвати.
Ганна берегла корову, бо знов настали голоднi часи, i знала, що коли повернуться чоловiк i сини, без молока ïм не прожити. Але корова заяловiла, Ганна не могла здати молокопоставки, i корову забрали.

Пiзнiше вона дiзналась, що ïï коровою колгосп виконував план м’ясопоставок. А тодi вона виказала i Устимовi Рукавицi, i фiнагентовi Йосипу Шилу все, що думала, адже поки ïï чоловiк та сини воюють, цi здоровi лобуряки оббирають солдаток. Але …скоро обм’якла серцем, бо ж подумала, що може хоч одним кавальчиком того м’яса пожиткує на фронтi ïï чоловiк чи котрийсь iз синiв. Те саме сказав ïй потiм i Рукавиця, й вона змирилася. Але коли заставляли пiдписуватись на позику, ïï обдурили. Голова сказав, щоб вона пiдлисалася на триста карбованцiв. Ганна пiдписала i лише потiм дiзналась, що розписалася за тисячу триста.

Довелося продати Данилiв костюм, щоб сплатити цi грошi. I аби надолужити втрачу, Ганна купила на базарi порося, виростила, вигодувала, але знову прийшов фiнагент. Шило поклав на стiл пачку квитанцiй i сказав, що за нею рахується кiльканадцять недоплат: по м’ясу, по городинi, по яйцях. …Ганнi перехопило подих i не стало в неï сили нi на оборону, нi на лайку… Кинулася, коли… вже потягли пiдсвинка. Потiм у листi з вiйськкомату пояснили, що податки з неï стягнуто неправильно, але вiйна скiнчилася, скiнчилися i ïï пiльги як солдатськоï жониi солдатськоï матерi. Саме тодi щось мовби надломилось у Ганни, й упала вона в розпач, i тужила, i звичайно ж, не за пiдсвинком.

Верталися фронтовики, а ïй прийшло двi похоронки: на чоловiка i на молодшого сина Микиту. На наймолодшого, Микиту, в чиє повернення вiрила дужче, нiж в iснування самого господа бога, на Микиту, котрого любила найдужче, не признаючись у тому самiй собi, бо ж найменший, мiзинчик, найласкавiший, ще й схожий на неï. Запустiння прийшло в обiйстя i в душу Ганни i тривало до тих пiр, коли з’явився Грицько. Був вiн поранений в голову, боровся з калiцтвом: оглух на одне вухо, а над вухом замiсть кiстки алюмiнiєва пластина. Вислухавши розповiдь матерi, Грицько пiшов до Рукавицi, грюкнув так кулаком по столу, що Рукавиця рачки лiз до дверей. Полагодив син дещо в хатi i поïхав доучуватися в iнститут.

На прощання пообiцяв забрати матiр до себе, коли закiнчить навчання.
Але… склалося таке, чого не могла помислити в найстрашнiшому снi. Це вже було, як Грицько закiнчив iнститут.

Виступаючи на зборах в сiльрадi, Рукавиця сказав, що Грицько Розсоха виявився iноземним шпигуном. Ганна, звичайно, не повiрила, але пiсля цiєï страшноï звiстки занедужала. А ще знайшлися, як i в кожному селi, такi люди, що пiдхопили цю чутку i наплели ще багато iнших нiсенiтниць: i що нiби — то Грицько крадькома фотографував стару церкву, а хтось бачив, як його пiсля цього забрали якiсь люди у вiйськовiй формi. Ганна не витримала усiх цих страшних плiток i попросила сусiдку написати Грицьковi. Грицько, коли приïхав, пояснив, що похвалив книжку письменника, якого нещодавно дуже критикували, й у газетi одним рядком черконули i його, i Грицька. Але нiчого тут немає страшного, заспокоював син матiр. А вона просила його берегтися i не водити дружби з незнайомими людьми.

Пiсля цього Ганну почали покидати сили. Поралася на городi, ходила в ланку, але сили не було, не верталася колишня сила, а болячок бiльшало день вiд дня. То радикулiт ïï скрутить, то ногу потягне, то пiд грудьми здавить, але найдужче докучав бiль пiд лiвою лопаткою. Сiльськiй лiкар виписував ïй мазi й лiки, але нiчого не допомагало. На районнiй комiсiï ïï визначили частково непрацездатною, рекомендували легшу роботу, але в селi легких робiт нема.

Грицько одружився, але жив на квартирi, дружина — студентка, та ще й чекають дитину. Так що забрати матiр до себе вiн не може.

Того лiта буряки Ганна упорати вже не змогла, навiть до села сама не дiйшла, довiз сусiдський хлопчик, який возив пальне до тракторiв. …Бiль у грудях у тих, тiльки ноги помлiли, i в головi стояв туман, крiзь який долинало басовите гудiння. <…> Крiзь те гудiння почула:Встати, суд iде.

Коли почали оголошувати вирок, Ганна ледве пiдвелась. ïï визнали винною, засудили на пiвтора роки виправних робiт, але оскiльки ïï чоловiк i сини загинули на фронтi, i враховуючи, щодо цього часу вона справно працювала в колгоспi, то замiнили виправнi табори примусовою працею в колгоспi. До Ганни тi слова пробилися крiзь те ж гудiння, вона зрозумiла тiльки те, що ïï не забирають до тюрми, чого страшенно боялася, а ще дужче соромилася… До неï пiдбiгли дiвчата, що були свiдками, сказали, щоб не хвилювалася, обiцяли допомогти i клопотати за неï. Але потiм побiгли штовхатися по крамницям.

Коли Ганна сидiла в залi суду, ïй страшенно хотiлось пити. Вийшовши на вулицю, побачила вивiску Пиво — води, повагалася i зайшла всередину. Але раптом побачила, що за столиком сидять Устим Рукавиця i фiнагент Йосип Шило, перед ними стоять пляшки з горiлкою i тарiлки з закускою. Вони смiялися! Це було останнє, що побачила Ганна. ïï стемнiло в очах, вона кволо, неначе пiдбита птаха, махнула руками й опустилася на пiдлогу…

Пiсля смертi матерi Грицько продав на дрова похилену клуню. Город вiддали — приïжджому бухгалтеру. Вiн хотiв купити й хату, але хату Грицько продавати не схотiв. Хоч яким горем, якими кривдами проросло це мiсце, а все ж було воно батькiвщиною, дiдизною, i вiн хотiв, щоб дiти знали про неï й прихилилися до неï своïми юними душами. А ще Грицьковi подумалося, що може, то не чайка, а материна душа лiтає з ранку до вечора над ïхньою копанкою i кигиче, кигиче. Головi колгоспу сказав: Осокори i верби нехай ростуть. Я знаю, вони вже не моï, але нехай ростуть. Без них i наше село не село. А хату? Що думаєш робити з нею? — запитав Рукавиця. — Хочеш оформити пiддачу? Не положено. Чим вона вам заважає? — сказав Грицько.

Нiчим, — одказав голова. — Але — не положено. I невiдомо чому, але осокори та верби порубали тiєï ж осенi. Вони нiкому були не потрiбнi, тому так i лежали серед буйних трав. Молодий кореспондент районноï газети написав про цю подiю статтю, але без прiзвищ, без iмен, i про статтю швидко забули. З одного осокора Грицько витесав матерi хрести на могилу. А через рiк розорали луг, попалили осокори та верби. ïх не стало, i попiл ïхнiй, i дим без слiду розвiявся по свiту. А хата i досi стоïть, нiкому не потрiбна, бо в селi багато порожнiх хат. Тiльки за хатою, як насмiшка, висить жовтий щит iз написом: Сделаем Белую Багачку краєм изобилия. А на старому, зарослому чагарником, кладовищi серед кiлькох iнших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйно шумiла пiд тiєï хатою, милуючи зiр усiх, хто проïжджав чи ïхав старим чемерським шляхом.