“Сватання на Гончарівці” переказ (скорочено)

Григорій Квітка-Основ’яненко “Сватання на Гончарівці” переказ нагадає сюжет твору про перемогу кохання над багатством.

“Сватання на Гончарівці” скорочено

Події відбуваються на Харківщині, у селі Гончарівка. Прокіп Шкурат — п’яниця й ледар, зранку намагається втекти до шинку. Його сварлива дружина Одарка ловить чоловіка біля воріт, дорікає за пропите господарство, зганьблену честь, і ледве не силоміць заганяє його назад у двір. У їхньому кумедному «двобої» розкриваються характери: Прокіп — безвідповідальний і залежний від горілки, а Одарка — владна й метка, звикла всім керувати.

До них заходить сусід Павло Кандзюба. Після розмови про пияцтво він заводить головну справу — пропонує посватати свого сина Стецька до їхньої дочки Уляни. Одарка спершу обурюється, бо Стецько має славу дурнуватого парубка. Та Кандзюба починає вихвалятися своїм багатством: має багато худоби, чимале господарство, наймитів — отже, Стецько після його смерті стане заможним господарем. Хоч син і недалекий, зате з грошима, а розумна жінка всього його навчить.

Ці слова справляють на Одарку велике враження. Вона змінює гнів на ласку і погоджується на сватання, хоч і зауважує, що треба ще спитати Уляну. Кандзюба обіцяє ввечері прислати старостів. Прокіп же, скориставшись нагодою, знову мріє вирватися до шинку.

Згодом Одарка повертається з базару разом з Уляною. Дівчина з радістю показує нову гарну хустку, куплену на власні заощадження, мріючи про щасливе заміжжя. Та мати одразу повідомляє, що ввечері мають прийти старости від Стецька Кандзюби.

Уляна вражена й обурена: вона категорично відмовляється виходити за багатого, але дурнуватого парубка Стецька, з якого сміється вся вулиця. Вона називає його божевільним і заявляє, що краще лишиться дівкою, ніж піде за нього.  Одарка ж наполягає, що головне в шлюбі — багатство, а не розум, і переконує дочку, що з дурним чоловіком навіть легше жити, бо ним можна керувати.

Тоді Уляна зізнається, що кохає Олексія — розумного й працьовитого коваля. Але Одарка рішуче відкидає цю думку, адже Олексій — кріпак. Вона боїться, що доньку можуть віддати на панщину, і категорично забороняє навіть думати про такого зятя. Вона вже домовилася зі старим Кандзюбою і не збирається відступати.

Залишившись на самоті, Уляна гірко плаче й співає сумну пісню, звертаючись до нової хустки як до символу зруйнованих надій: замість весільної радості її чекає шлюб із нелюбом.

Невдовзі з’являється Стецько. Він поводиться безглуздо, плутається в словах, повторює дурні питання і не розуміє почуттів Уляни. Дівчина прямо заявляє, що не піде за нього, але Стецько посилається на волю батька і вважає, що дівчина мусить слухатись. Він намагається співати пісень, та у відповідь Уляна глузує з нього й каже, що краще втопиться, ніж стане його жінкою. Ображений Стецько сердиться, але знову повторює, що весілля буде, бо так вирішив батько.

Зрозумівши, що її хочуть силоміць видати заміж за нелюба, Уляна вирішує вдатися до хитрощів аби виграти час. Вона удає згоду на шлюб і знущається з Стецька: обіцяє «поколупати піч», дражнить його, шарпає за обличчя, тихо називаючи ворогом. Їхню розмову підслуховує Олексій і, не знаючи правди, болісно сприймає показну «ласкавість» дівчини до суперника.

Стецько з дитячою наївністю розповідає, за порадами батька, що після весілля вони удвох — їстимуть коржі з маком і медом, житимуть безтурботно. Він приміряється до хустки Уляни і мріє, як вона його «голубитиме». Уляна з гіркою іронією підтакує йому і думає про втечі.

Раптом між ними стає Олексій. Переконаний у зраді, він прощається з Уляною й збирається піти світ за очі. Та дівчина наздоганяє його й зізнається: вона кохає лише його, а мати силує її до ненависного шлюбу. Закохані миряться, співають зворушливу пісню і вирішують разом просити Одарку не руйнувати їхнього щастя.

У цю мить із двору вибігає Стецько й застає Уляну з Олексієм разом. Він сердиться, кричить, що мати наказала прогнати Олексія, і грубо жене його геть. Обурений Олексій хапає Стецька, трусить його, ледь не душить, але, отямившись відпускає хлопця та йде, думаючи, де шукати допомоги.

Стецько, переляканий до нестями, починає голосно кричати «ратуйте!». На галас вибігають Одарка й Прокіп. Стецько скаржиться, що його побили і що він навіть каші ще не їв. Одарка одразу кидається його втішати й, не розбираючись у справі, приносить велику миску каші та обіцяє ще й м’яса. Стецько, схлипуючи, заявляє, що хоч усе з’їсть, але плакатиме й далі.

Сцена завершується фарсовою картиною: замість співчуття до справжнього горя Уляни й Олексія дорослі няньчаться з переляканим Стецьком, остаточно підкреслюючи безглуздість і несправедливість того, що відбувається.

На вулицю виходить Скорик — дядько Олексія, який щойно повернувся до Гончарівки. Він вихваляється, що об’їздив півсвіту — Францію, Німеччину, Росію, Туреччину, знає весільні звичаї та обряди, уміє «замовляти» від усяких хвороб і завжди знаходить із людей користь. Скорик тішиться, що сьогодні йде старостувати до Шкуратів, і співає пісню про те, як хитрістю треба жити поміж людьми.

З’являється Олексій — пригнічений і зневірений. Він блукав містом, дійшовши до такого розпачу, що навіть заздрив покійникам, бо їм уже не болить. Скорик упізнає в ньому свого небожа й називається його дядьком Осипом. Вони згадують минуле. Олексій розповідає, що працює ковалем, батько його помер, а мати ще жива. Скорик знову починає вихвалятися своїми мандрами та тим, що в Харкові його всюди кличуть на весілля й хрестини.

Коли Скорик зізнається, що йде старостою до Прокопа Шкурата, Олексій у розпачі відкриває правду: дівчина, яку збираються сватати, — його кохана Уляна, з якою вони вже пів року любляться й присяглися не розлучатися. Він благає дядька не сватати її за Стецька, а заступитися за нього.

Виходить Уляна і зі сльозами просить Скорика врятувати її, бо мати силує йти за дурного Стецька. Вона зізнається, що щиро кохає Олексія, але Одарка не хоче кріпака. Скорик удає великого мудреця, сипле дивними словами, доводить, що й кріпакам можна жити добре, й обіцяє допомогти.

Водночас він заявляє, що вже дав слово йти старостою і не може його порушити. Проте обіцяє хитрістю залагодити справу: на сватанні буде плутати діло, а завтра спробує вплинути на матір Уляни. Він просить закоханих потерпіти до завтра й, домовившись з Олексієм про зустріч, іде шукати інших старостів.

У наступній сцені Стецько залишається з Уляною та Олексієм. Він нудьгує, співає безглузді пісеньки, гризе горіхи й не знає, чи чекати старостів, чи йти додому. Стецько настирливо чіпляється до Уляни, а Олексій сердито відганяє його й глузує з того, що Стецько не вміє навіть порахувати горіхи. Стецько обурюється, погрожує кричати й удає хороброго, але, щойно Олексій підходить ближче, відступає і лише вперто повторює своє «дарма».

Олексій прямо заявляє, що Уляна не хоче Стецька й радше втопилася б, ніж пішла за такого чоловіка. Та Стецькові байдуже: він зізнається, що й сам одружується тільки через батьковий примус, бо іншої дівчини знайти не може — всі його вважають дурнем. Він розповідає, як заблукав у місті, потрапляв до крамниць, де з нього кепкували й пригощали, даючи подарунки на потіху.

Олексій востаннє намагається відмовити його від Уляни й навіть погрожує, та Стецько насмішкувато відповідає, що сховається в солому. З’являється Прокіп, який крадькома збирається «на вольну». Уляна не дає йому шапки, але Стецько стає на його бік і повчає дівчину слухатися «майбутнього чоловіка». Олексій радить Стецьку йти з Прокопом до шинку та пригостити його горілкою, щоб той подобрішав і силоміць примусив Уляну до шлюбу. Прокіп і Стецько, співаючи дует про «шинкарочку Хвеську», обіймаються й танцюючи йдуть до корчми.

Уляна плаче, бо боїться, що мати сваритиме її через втечу батька. Олексій у розпачі говорить, що дядько Скорик у всьому дбає лише про багатство. Закохані зізнаються одне одному в щирій любові й клянуться, що не проміняли б її ні на які маєтки.

З’являється Одарка й сварить дочку за побачення з парубком, називаючи її «вже просватаною». Олексій благає віддати Уляну за нього, обіцяє чесно працювати, доглядати стару матір і шанувати Одарку. Та жінка співчуває йому лише на словах: він кріпак, а Кандзюбенко хоч і дурний, зате багатий, і з ним дочка житиме у волі.

У відчаї Олексій заявляє, що піде в солдати або подасться на край світу. Уляна крізь сльози каже, що без нього не житиме. У зворушливому дуеті вони благають матір зглянутися, та Одарка, сама плачучи, все ж велить Уляні йти до хати й готуватися до приходу старостів. Олексій прощається з коханою, пророкуючи собі загибель на війні, а Уляна клянеться любити його до смерті й іде за матір’ю. Одарка з гіркотою визнає, що промінює дочку на Кандзюбову худобу. Олексій залишається сам, сумний і невтішний, розуміючи, що в цьому світі все вирішують гроші.

Невдовзі з’являється виснажений Стецько і розповідає, як Прокіп завів його бозна-куди аж у Григорівку, де він заблукав і ледве повернувся, кинувши майбутньому тестеві гроші. Олексій, не слухаючи його, вирішує йти до дядька-солдата й записатися до війська. Стецько ж, залишившись сам, збирається знову йти до батька, співаючи безглузду пісню про довгий світ і далекі дороги.

У хаті Одарка починає готуватися до приходу старостів. Прокіп же лежить п’яний на лаві й хропе. Жінка метушиться, поспішає вбирати Уляну, як молоду, нарікає на чоловіка, що знову напився, і в пісні скаржиться на своє нещасливе життя з п’яницею.

Побачивши Прокопа, вона будить його й допитується, де той був. З’ясовується, що пояс, який він ходив викупати до шинку, знову заставив, бо пропив усі гроші. Одарка спершу лагідно випитує про гроші й пояс, а тоді вибухає гнівом і мало не кидається бити чоловіка. Та в цю мить стукають у двері, й вона швидко втихомирюється, думаючи, що це можуть бути старости.

До хати заходить Олексій. Він запевняє жінку, що вже змирився з утратою Уляни: мовляв, не одна дівчина на світі, знайде собі іншу, а прийшов лише подивитися, як люди сватаються, щоб повчитися. Одарка радіє, що він «схаменувся», запрошує його сідати й сподівається, що його присутність допоможе Уляні полюбити Стецька.

Вона кличе дочку з кімнати. Уляна виходить бліда, зі сльозами на очах, і стає біля печі, як годиться молодій. Олексій тихо радить їй подавати рушники, але з хусткою не поспішати й чекати поради дядька-солдата.

Стук у двері лунає знову, і Одарка наказує Прокопові починати прийом старостів. Той урочисто запрошує гостей до хати, якщо вони прийшли з добрим словом.

До оселі заходять старости — Скорик і Тиміш, ведучи за собою Стецька, який пихато красується у новій свиті та завеликих чоботях. Скорик поводиться як бувалий солдат: повчає товариша «не висовуватися» й починає розмову з Прокопом так, ніби вони стоять на військовому параді. Він подає хліб як знак добрих намірів і заводить вигадливу розповідь про далекі краї, де нібито воював, навіть про «дикого князя», що зажадав «червоної дівиці». Ці нісенітниці мають справити враження й водночас підвести до сватання.

За звичаєм Уляну змушують тричі вклонитися батькові й матері. Дівчина стає навколішки перед Одаркою, гірко плаче й благає не губити їй життя, не віддавати за нелюбого. Мати, хоч і плаче разом із дочкою, залишається непохитною й наказує не противитися. Під тиском Уляна подає старостам вишиті рушники — знак згоди родини, але хустку Стецькові віддати рішуче відмовляється, заявляючи, що радше зноситиме побої, ніж зрадить своє кохання.

Розгнівана Одарка вже готова силою відібрати хустку, та вчасно втручається Скорик. Він запевняє, що на Уляну «наслано чари», і відводить дівчину вбік, удаючи, ніби зцілює її від тієї напасті. Після короткої таємної розмови Уляна повертається спокійна й радісна. Вона підносить Стецькові тацю з хусткою, але в останню мить Олексій спритно перехоплює її, а Стецько, нічого не второпавши, хапає великого гарбуза. За давнім звичаєм хустка символізує згоду, а гарбуз — відмову.

Олексій і Уляна кидаються одне до одного з клятвами вічної любові. Одарка ж у розпачі не може збагнути, що сталося, і шаленіє від гніву, намагаючись вихопити хустку з рук Олексія. Та Скорик знову перебирає все у свої руки: залякує жінку «французькими словами» й переконує, що за законом будь-якого краю той, кому вручено хустку, і є справжній наречений, а порушення цього звичаю накличе гріх і Божу кару.

Щоб остаточно зламати впертість Одарки, Скорик розігрує цілу «магічну церемонію»: ставить миску з водою, запалює недопалок свічки, примовляє дивні слова й запевняє, що знімає з неї чари, через які вона так прагнула Кандзюбиного багатства. Він показує воду й каже, що вся худоба «виплигнула» з її пам’яті. Перелякана й вражена Одарка вірить почутому й раптом змінюється: заявляє, що тепер їй нічого не жаль, обіймає Олексія й Уляну та благословляє їх, бажаючи щастя й достатку.

Стецько, остаточно принижений, співає глузливу пісню про те, що Уляна стала «кріпачкою», і, прихопивши гарбуза під пахву, тікає з хати. Натомість у домі починається справжнє весілля: молодих садять на почесне місце, старости керують обрядом, Прокіп розливає горілку. Приходять дрУжки, лунають обрядові пісні. Одарка то плаче від розчулення, то радіє, а вся родина поступово переходить від сварок до спільного співу й танців.

Фінал п’єси — це загальне гуляння, у якому перемагають щира любов Уляни й Олексія та народна хитрість над примусом і жадобою.

“Сватання на Гончарівці” дуже стисло

У селі Гончарівка жила проста сільська родина. Голова сім’ї – батько Прокіп був великим п’яницею. Його дружина Одарка постійно сварилась і лаялась з ним через це. Одного дня до них приходить місцевий багатій Кандзюба і радить повести Прокопа до знахарів, а крім того ще й сватає свого сина Стецька за Уляну, дочку Одарки й Прокопа. Батьки погоджуються, а потім питають Уляну. Дівчина кохає Олексія, простого сільського коваля, а за дурня Стецька йти заміж не хоче. Стецько при зустрічі з нареченою і двох слів зв’язати не може – він справді дурень, головне для нього – це їжа. Олексій дізнається про сватання Стецька до Уляни і, не знаючи усієї ситуації думає, що Уляна зрадила його – погодилась на шлюб зі Стецьком. Закохані сваряться.

У село приїздить відставний солдат Скорик. Він впізнає в Олексієві свого небожа. Скорик влаштує так, аби Уляна вийшла за Олексія. Прокіп тікає у шинок, беручи з собою Стецька, але той не може швидко бігти і дорогою губиться. Олексій прохає Одарку про весілля, але вона неприступна. Олексій вирішує піти у солдати.
Родина готується до сватання. Приходить Олексій і просить поговорити з Уляною. Приходить Стецько зі сватами. Скорик пропонує перев’язати руки молодим. Уляна відмовляється. Скорик каже, що дівці наврочено і вчить як зняти це наврочення. Уляна йде, а потім повертається з гарбузом накритим хусткою. Олексій хапає хустку, а дурний Стецько – гарбуза. Одарка гнівається, але Скорик знімає з неї наврочення і обіцяє Олексієві спадок. Одарка рада, закохані щасливі, лиш Стецько лишився ні з чим.

Автор: cup_of_flowers