«Пригоди Олівера Твіста» читати – Чарльз Діккенс

Чарльз Діккенс «Пригоди Олівера Твіста» читати українською мовою повністю текст онлайн. Автор твору розповідає про долю сироти, якому вдалося вижити та стати щасливим у непрості часи.

«Пригоди Олівера Твіста» читати повністю

Переклад українською – Гнатюк Юлія

Розділ І

про місце, де народився Олівер Твіст, і про обставини його появи на світ

Серед громадських будівель одного містечка, назву якого з багатьох причин буде розумніше не згадувати й не вигадувати для нього жодної іншої, стояла споруда, колись звична майже для кожного великого чи малого міста, — робітний дім. Саме тут, у робітному домі, й народився того дня, дату якого немає потреби повторювати, бо для читача вона наразі не має жодного значення, той смертний, чиє ім’я винесене в заголовок цього розділу.

Після того як парафіяльний хірург допоміг йому з’явитися на цей світ, сповнений горя й поневірянь, ще довго ніхто не був певен, чи дитина взагалі житиме достатньо довго, щоб отримати ім’я. Якби ні, то, найімовірніше, цих спогадів ніколи не було б написано. А навіть якби й були, то вмістилися б у двох сторінках і стали б найкоротшим, але водночас одним із найправдивіших життєписів, які тільки знала література будь-якої країни чи доби.

Я не збираюся стверджувати, що народитися в робітному домі — це велике щастя або привілей. Проте саме для Олівера Твіста така доля виявилася найкращою з усіх можливих. Річ у тім, що вмовити його взятися до справи дихання — заняття вкрай клопітного, хоча необхідного для людського існування, — було нелегко. Деякий час він лежав, судомно хапаючи повітря на тоненькому матраці, набитому вовною, ніби вагаючись між цим світом і наступним, причому перевага була явно на боці останнього.

Якби в ті короткі хвилини біля нього стояли дбайливі бабусі, стривожені тітоньки, досвідчені няньки та мудрі лікарі, можна не сумніватися: вони дуже швидко звели б його в могилу. Але поруч була лише стара жебрачка, яку незвично щедра порція пива зробила трохи захмелілою, та парафіяльний хірург, що виконував подібну роботу за контрактом. Тож Олівер і сама природа сам-на-сам вирішували, кому перемогти.

Зрештою, після кількох відчайдушних спроб Олівер вдихнув, чхнув і сповістив мешканців робітного дому, що на парафію ліг ще один тягар, здійнявши такий гучний плач, якого тільки можна було чекати від новонародженого хлопчика, що мав голос лише якихось три хвилини з чвертю.

Щойно Олівер уперше засвідчив, що його легені працюють належним чином, строката ковдра, недбало накинута на залізне ліжко, тихо зашелестіла. Бліде обличчя молодої жінки безсило відірвалося від подушки, і ледве чутний голос прошепотів:

— Дайте мені побачити дитину… і я помру.

Хірург сидів обличчям до каміна, по черзі гріючи й розтираючи долоні. Почувши слова молодої жінки, він підвівся, підійшов до узголів’я ліжка й промовив лагідніше, ніж можна було від нього чекати:

— Ну що ви, про смерть говорити ще зарано.

— Та що це вона, господь з нею! — втрутилася доглядальниця, поспіхом ховаючи до кишені зелену скляну пляшечку, вміст якої вона щойно із явним задоволенням куштувала в кутку. — Господь з нею! От коли проживе стільки, скільки я, пане, та народить тринадцятеро дітей, і всі вони помруть, окрім двох, що тепер разом зі мною в робітному домі, тоді вже знатиме, що не варто так убиватися. Подумайте тільки, що означає бути матір’ю, моя люба ягідко.

Схоже, така втішна картина материнської долі не справила належного враження. Жінка лише похитала головою й простягнула руки до дитини.

Хірург обережно поклав немовля їй на руки. Вона пристрасно торкнулася холодними білими вустами його чола, провела долонею по власному обличчю, дико озирнулася навколо, здригнулася, безсило відкинулася назад… і померла. Їй розтирали груди, руки, скроні, але кров уже навіки зупинила свій біг. Говорили про надію, про розраду. Та було запізно.

— Усе скінчено, місіс… не знаю, як вас звати, — нарешті сказав хірург.

— Ех, сердешна… Так воно й є, — зітхнула доглядальниця, піднімаючи корок від зеленої пляшечки, який випав на подушку, коли вона нахилилася взяти дитину. — Бідолашна…

— Якщо маля плакатиме, можете не посилати по мене, — мовив хірург, повільно натягуючи рукавички. — Напевно, воно ще завдасть клопоту. Якщо вже дуже розійдеться, дайте йому трохи рідкої вівсяної каші.

Він одягнув капелюха й, уже прямуючи до дверей, затримався біля ліжка.

— А вона ж була вродливою дівчиною. Звідки її привезли?

— Учора ввечері її доправили сюди за наказом доглядача, — відповіла стара. — Знайшли просто на вулиці. Видно, пройшла чималу дорогу — черевики були зовсім стоптані. Та звідки прийшла і куди прямувала, ніхто не знає.

Хірург нахилився над тілом і підняв її ліву руку.

— Знайома історія, — похитав він головою. — Обручки немає… Ага… Добраніч.

Медик вирушив вечеряти, а доглядальниця, ще раз приклавшись до зеленої пляшечки, сіла на низенький стілець біля каміна й заходилася сповивати немовля.

Яким же промовистим прикладом сили одягу був маленький Олівер Твіст! Загорнутий лише в ковдру, яка досі була його єдиним укриттям, він однаково міг бути сином вельможі або жебрака — навіть найпихатіший чужинець не зміг би визначити його місце в суспільстві. Та щойно його вдягли в старенькі ситцеві сорочечки, пожовклі від довгого вжитку, усе стало на свої місця. Він отримав свій знак, своє тавро: парафіяльна дитина, сирота робітного дому, покірний, напівголодний служка, приречений усе життя терпіти штовхани й ляпаси, бути зневаженим усіма й майже ніким не пошкодуваним.

Олівер плакав на весь голос. І якби він міг знати, що залишився сиротою, відданою на ласку церковних старост і парафіяльних доглядачів, то, мабуть, плакав би ще дужче.

Розділ ІІ

оповідає, як Олівер Твіст ріс, виховувався й харчувався

Наступні вісім чи десять місяців життя Олівера минули серед суцільного обману й недбалості. Його вигодовували штучно. Керівництво робітного дому належним чином повідомило парафіяльну управу, що новонароджений сирота перебуває у вкрай скрутному становищі. Представники парафії з усією офіційною поважністю поцікавилися, чи не знайдеться в робітному домі жінки, здатної подарувати Оліверові Твісту те, чого він найбільше потребував, — материнське молоко й турботу. Адміністрація покірно відповіла, що такої жінки немає.

Тоді парафіяльна управа, виявивши неабияку «великодушність» і «людяність», постановила віддати Олівера «на виховання». Іншими словами, його відправили до філії робітного дому за три милі звідси. Там на підлозі цілими днями вовтузилися двадцять чи тридцять таких самих малюків — невинних «порушників» законів про бідних. Вони не страждали від надміру їжі чи одягу й перебували під «материнською опікою» літньої жінки, яка отримувала за кожну дитину сім із половиною пенсів на тиждень.

Сім із половиною пенсів — сума, більш ніж достатня, щоб нагодувати дитину. За такі гроші можна купити стільки харчів, що малий шлунок і справді був би переповнений. Але літня доглядальниця була жінкою досвідченою й добре знала, що корисно дітям… і ще краще знала, що корисно їй самій. Тому більшу частину цих грошей вона залишала собі, а маленьким підопічним діставалося ще менше їжі, ніж передбачалося спочатку. Вона примудрилася знайти ще глибше дно там, де, здавалося, падати вже нікуди, й цим довела, що є справжньою майстринею своїх жорстоких експериментів.

Усім відома історія про іншого любителя дослідів, який був переконаний, що коня можна привчити жити майже без їжі. Він настільки успішно втілював свою теорію, що зрештою довів бідолашну тварину до однієї соломини на день. Ще трохи — і кінь, мабуть, навчився б існувати взагалі без корму, живлячись самим повітрям… Якби тільки не помер за добу до того, коли мав уперше отримати свою довгоочікувану «поживну» порцію.

На жаль, така сама доля зазвичай чекала й дітей, яких віддали під опіку тієї жінки, що доглядала Олівера Твіста. Щойно якась дитина дивом примудрялася вижити на найменшій можливій порції найрідшої їжі, як у восьми чи дев’яти випадках із десяти вона або занедужувала від голоду й холоду, або через недогляд падала у вогонь, або випадково задихалася. У будь-якому з цих випадків маленьке нещасне створіння вирушало в інший світ, де нарешті зустрічалося з батьками, яких ніколи не знало.

Іноді, коли смерть парафіяльної дитини викликала особливий розголос — скажімо, якщо малюка випадково залишили під перекинутим ліжком або необережно ошпарили під час прання (щоправда, останнє траплялося рідко, бо саме прання в цьому закладі було подією майже винятковою), — присяжні раптом починали ставити незручні запитання. А часом і самі парафіяни наважувалися підписати скаргу.

Та такі прояви непокори швидко придушували. Хірург незмінно свідчив, що під час розтину нічого всередині не знайшов, — і це було цілком правдоподібно, адже діти майже нічого не їли. А парафіяльний служитель завжди присягав саме на тому, що було вигідно парафії. І робив це з надзвичайною відданістю.

До того ж члени управи час від часу навідувалися до цього дитячого притулку. Але напередодні свого приїзду вони завжди посилали туди служителя попередити про перевірку. До їхнього прибуття дітей умивали, чепурили й приводили до ладу. А чого ще, зрештою, могли бажати сторонні люди?

Годі було чекати, що така система виховання дасть пишні плоди. До свого дев’ятого дня народження Олівер Твіст виріс блідим, худорлявим хлопчиком, нижчим за своїх ровесників і надто кволим для свого віку. Та природа — чи, можливо, спадковість — наділила його міцним і незламним духом. Завдяки мізерному харчуванню в його тілі було вдосталь простору для цього духу, щоб рости й міцніти. Можливо, саме цим і пояснюється те, що Олівер узагалі дожив до дев’яти років.

Хай там як, а свій дев’ятий день народження він зустрічав у вугільній комірчині в товаристві ще двох юних джентльменів. Незадовго до цього всі троє отримали добрячу різку, а потім їх замкнули за страшний злочин — вони насмілилися зголодніти.

Саме тоді місіс Манн, поважна господиня закладу, несподівано побачила, як біля садової хвіртки безуспішно вовтузиться парафіяльний служитель містер Бамбл.

— Господи милостивий! Невже це ви, містере Бамбле? — вигукнула місіс Манн, висовуючи голову у вікно з такою показною радістю, ніби до неї завітав найдорожчий гість. — (Сьюзен, хутко веди Олівера й тих двох бешкетників нагору та негайно їх умий!) — Ой, яке ж це щастя бачити вас, сер!

Містер Бамбл був чоловіком огрядним і запальним. Тому замість відповісти на таке щире привітання він люто смикнув хвіртку, а тоді так копнув її ногою, що на подібний удар, без сумніву, був здатний лише парафіяльний служитель.

— Та подумати тільки! — вигукнула місіс Манн, вибігаючи надвір, коли хлопців уже встигли сховати. — От же ж лихо! І як це я забула, що хвіртка замкнена зсередини — усе через моїх любих діток! Прошу, заходьте, сер. Будь ласка, заходьте, містере Бамбле.

Та хоч її низький уклін міг би розчулити навіть найсуворішого церковного старосту, серце містера Бамбла він аж ніяк не пом’якшив.

— Як ви гадаєте, місіс Манн, — суворо запитав містер Бамбл, міцніше стискаючи ціпок, — чи личить вам змушувати парафіяльних урядовців чекати під вашою хвірткою, коли вони прибувають у справах парафії та її сиріт? Чи усвідомлюєте ви, місіс Манн, що, якщо можна так висловитися, ви є довіреною особою парафії й отримуєте за це платню?

— Запевняю вас, містере Бамбле, я лише казала тим любесеньким діткам, які так вас люблять, що це саме ви до нас ідете, — зі щирою покорою відповіла місіс Манн.

Містер Бамбл був надзвичайно високої думки і про свій ораторський талант, і про власну значущість. Він щойно встиг блискуче продемонструвати перше й підтвердити друге, тож трохи змилостивився.

— Гаразд, гаразд, місіс Манн, — промовив він уже спокійніше. — Можливо, ви кажете правду. Цілком можливо. Ведіть мене до хати. Я прибув у справі й маю дещо повідомити.

Місіс Манн провела парафіяльного служителя до маленької вітальні з цегляною підлогою, підсунула йому стілець, а тоді з показною запопадливістю поклала його трикутного капелюха й тростину на стіл.

Містер Бамбл витер із чола піт, що виступив після дороги, самовдоволено поглянув на свій капелюх… і всміхнувся. Так, усміхнувся. Бо й парафіяльні служителі — теж люди.

— Тільки не ображайтеся на те, що я зараз скажу, — солоденьким голосом почала місіс Манн. — Ви ж таку довгу дорогу пройшли, інакше я б навіть не згадувала про це. Може, вип’єте ковточок чогось, містере Бамбле?

— Ні краплі. Ані краплі, — велично, але цілком миролюбно відповів містер Бамбл, поважно махнувши рукою.

— Гадаю, все ж таки вип’єте, — сказала місіс Манн, яка добре вловила справжній зміст і тону відмови, і самого жесту. — Зовсім трішечки. Із холодною водою… та шматочком цукру.

Містер Бамбл кашлянув.

— Ну, лише маленький ковточок, — наполягала місіс Манн.

— А що саме? — поцікавився він.

— Та те, чого я змушена тримати трохи в домі, щоб додавати в мікстуру для наших янголяток, коли вони нездужають, містере Бамбле, — відповіла місіс Манн, відчиняючи шафку й дістаючи пляшку та склянку. — Це джин. Не вводитиму вас в оману, містере Б. Це справді джин.

— Ви даєте дітям ті ліки, місіс Манн? — запитав містер Бамбл, уважно стежачи за тим, як вона змішує напій.

— Авжеж, серденька мої, даю, хоч він і дорогий, — відповіла доглядальниця. — Хіба ж я можу спокійно дивитися, як вони страждають у мене на очах?

— Ні, — схвально кивнув містер Бамбл. — Ні, не можете. Ви дуже милосердна жінка, місіс Манн.

Вона поставила перед ним склянку.

— При першій же нагоді неодмінно скажу про це членам управи, місіс Манн.

Він підтягнув склянку ближче.

— У вас справжнє материнське серце, місіс Манн.

Він ретельно розмішав джин із водою.

— Із великою приємністю… п’ю за ваше здоров’я, місіс Манн.

І одним духом спорожнив половину склянки.

— А тепер до справи, — мовив він, дістаючи зі шкіряної кишені записник. — Хлопчикові, якого свого часу лише похрестили нашвидкуруч, — Оліверу Твісту — сьогодні виповнилося дев’ять років.

— Благослови його Господь! — вигукнула місіс Манн, удавано витираючи очі краєчком фартуха.

— Попри оголошену винагороду в десять фунтів, яку згодом збільшили до двадцяти, попри всі надзвичайні — я навіть сказав би, надприродні — зусилля нашої парафії, — урочисто провадив містер Бамбл, — нам так і не вдалося з’ясувати, хто його батько і ким була його мати: ні її прізвища, ні походження, ні місця проживання.

Місіс Манн здивовано звела руки.

— Але як же тоді він узагалі отримав ім’я? — спитала вона після короткої паузи.

Містер Бамбл гордовито випростався.

— Я його вигадав.
— Ви, містере Бамбле?!

— Саме я, місіс Манн. Ми називаємо наших підкидьків за алфавітом. Попередній був на літеру «С» — його я назвав Свобблом. Цей народився на літеру «Т» — от і став Твістом. Наступний буде Анвін, потім — Вілкінс. У мене вже заготовлено імена до самого кінця абетки, а коли дійдемо до останньої літери — почнемо все спочатку.

— Та ви, сер, справжній літератор! — захоплено мовила місіс Манн.
— Ну… можливо, й так, — відповів містер Бамбл, явно втішений компліментом. — Цілком можливо, місіс Манн.

Він допив решту джину й продовжив:

— Оскільки Олівер уже надто дорослий, щоб залишатися тут, управа постановила повернути його до робітного дому. Я особисто прибув, щоб забрати хлопця. Тож приведіть його негайно.

— Зараз приведу, — сказала місіс Манн і вийшла.

До цього часу з обличчя й рук Олівера вже встигли здерти стільки бруду, скільки можна було змити за одне вмивання. Незабаром його ввела до кімнати його турботлива опікунка.

— Вклонися панові, Олівере, — наказала місіс Манн.

Олівер чемно вклонився. Щоправда, уклін дістався порівну і містерові Бамблу, і його трикутному капелюху, що лежав на столі.

— Ну що, Олівере, підеш зі мною? — велично запитав містер Бамбл.

Олівер уже хотів відповісти, що охоче піде з будь-ким, коли раптом підвів очі й побачив місіс Манн. Вона стояла позаду крісла містера Бамбла й люто погрожувала хлопчикові кулаком. Натяк був більш ніж зрозумілим: цей кулак надто часто знайомився з його спиною, щоб він міг його забути.

— А… вона теж піде зі мною? — тихо запитав бідолашний Олівер.
— Ні, не піде, — відповів містер Бамбл. — Але іноді навідуватиме тебе.

Для хлопчика це була слабка втіха. Проте, хоч він і був ще малим, розуму йому вистачило, щоб удавати, ніби розлука дуже його засмучує. Власне, це було зовсім неважко. Голод і недавні побої — найкращі помічники, коли треба заплакати. І Олівер заплакав так щиро, що ніхто не засумнівався.

Місіс Манн обсипала його безліччю удаваних обіймів і, що було значно цінніше для самого хлопчика, дала йому шматок хліба з маслом, аби в робітному домі не подумали, що він надто голодний.

І ось, зі скибкою хліба в руці та маленьким коричневим парафіяльним кашкетиком на голові, Олівер пішов за містером Бамблом, назавжди залишаючи той жалюгідний притулок, де за всі роки дитинства він не почув жодного доброго слова й не зустрів жодного лагідного погляду.

Та коли хвіртка зачинилася за його спиною, хлопчик не стримався й гірко заридав. Якими б нещасними не були ті маленькі товариші, яких він залишав, вони були єдиними друзями, яких він мав у своєму житті. І саме тоді вперше його дитяче серце пронизало гостре відчуття, що у величезному світі він залишився зовсім сам.

Містер Бамбл крокував широкими, поважними кроками, а маленький Олівер, міцно тримаючись за оздоблений золотим галуном рукав його мундира, ледь устигав поруч. Наприкінці кожної чверті милі хлопчик несміливо запитував:

— Ми вже майже прийшли?

На кожне таке запитання містер Бамбл відповідав коротко й сердито. Та м’якість, яку джин із водою на якийсь час пробуджує в окремих людях, давно розвіялася без сліду, і він знову став самим собою — справжнім парафіяльним служителем.

Олівер пробув у стінах робітного дому не більше чверті години й ледве встиг доїсти другу скибку хліба, коли містер Бамбл, передавши його під опіку літньої жінки, повернувся й повідомив:

— Сьогодні засідає управа. Вона наказала негайно привести тебе.

Олівер не мав найменшого уявлення, що таке ця «управа», тому новина його вкрай спантеличила. Він навіть не знав, плакати йому чи сміятися. Та часу на роздуми не залишилося. Містер Бамбл легенько вдарив його ціпком по голові — «щоб прокинувся», потім ще раз по спині — «щоб був жвавішим», і, наказавши йти слідом, повів до великої кімнати з побіленими стінами.

Навколо довгого столу сиділи вісім чи десять огрядних панів. На чільному місці, у високому кріслі, що стояло трохи вище за інші, влаштувався особливо гладкий добродій із круглим червоним обличчям.

— Вклонися управі, — наказав містер Бамбл.

Олівер змахнув дві чи три сльозини, що ще тремтіли на віях. Не побачивши ніякої «управи», окрім самого столу, він, на щастя, чемно вклонився саме йому.

— Як тебе звати, хлопче? — запитав пан у високому кріслі.

Від вигляду такої кількості поважних панів Олівер затремтів. У цю мить містер Бамбл для більшої переконливості штовхнув його ціпком у спину, і хлопчик розплакався. Через страх і сльози він ледве чутно відповів своє ім’я.

— Дурнень якийсь, — кинув один із панів у білому жилеті.

Не можна не визнати, що це був чудовий спосіб підбадьорити дитину й допомогти їй почуватися невимушено.

— Слухай уважно, хлопче, — промовив пан із червоним обличчям. — Ти ж знаєш, що ти сирота?
— А… що це означає, сер? — тихо запитав Олівер.
— Я ж казав, що він дурник, — самовдоволено озвався пан у білому жилеті.

— Тихіше! — зупинив його голова. Потім знову звернувся до хлопчика: — Ти ж знаєш, що в тебе немає ні батька, ні матері і що тебе виростила парафія?

— Так, сер, — відповів Олівер й гірко заплакав.
— А чого це ти плачеш? — здивувався пан у білому жилеті.

І справді, на його думку, це було надзвичайно дивно. З чого б це хлопчикові плакати?

— Сподіваюся, ти щовечора молишся? — суворо промовив інший пан. — І молишся за тих добрих людей, які тебе годують і піклуються про тебе, як належить справжньому християнинові.

— Так… сер… — затинаючись, відповів Олівер.

Останній промовець, сам того не підозрюючи, сказав правду. Було б дуже по-християнському — навіть по-християнськи благородно — молитися за людей, які годували й доглядали Олівера. Та він цього не робив, бо ніхто ніколи не вчив його молитися.

— Що ж, тепер ти житимеш тут, здобуватимеш освіту й опановуватимеш корисне ремесло, — поважно мовив гладкий добродій із червоним обличчям.

— А завтра рівно о шостій ранку почнеш скубти старі канати, — буркнув пан у білому жилеті.

Так Олівер одразу отримав обидва благодіяння — і освіту, і ремесло, які дивним чином зводилися до одного й того самого заняття: розплітати просмолені корабельні канати на клоччя. За наказом містера Бамбла хлопчик низько вклонився, після чого його поспіхом відвели до великої спальні. Там він ліг на жорстке, грубе ліжко й, схлипуючи, заснув.

Яка промовиста ілюстрація милосердя англійських законів! Вони дозволяли біднякам… спати. Бідолашний Олівер! Мирно сплячи й нічого не підозрюючи, він і гадки не мав, що того самого дня члени управи ухвалили рішення, яке назавжди змінить усе його подальше життя. І ось яким було це рішення:

Члени цієї управи були людьми надзвичайно мудрими, проникливими й, безперечно, філософського складу розуму. Щойно вони звернули свою увагу на робітний дім, як одразу відкрили те, чого звичайні смертні нізащо не помітили б: біднякам там… подобалося! На їхню думку, робітний дім став справжнім місцем розваг для незаможних. Такою собі корчмою, де не треба платити; закладом, у якому цілий рік безкоштовно подають сніданок, обід, вечерю й полуденок; цегляно-кам’яним Елізієм, де суцільні веселощі й жодної праці.

— Ага! — сказали члени управи, багатозначно переглянувшись. — Ми швидко наведемо тут лад. Покладемо цьому край!

І вони ухвалили нове правило. Кожному біднякові залишили право вибору — адже нікого ж не збиралися примушувати! — або повільно помирати з голоду в робітному домі, або швидко зробити це за його межами. З цією благородною метою управа уклала угоду з водогоном про необмежене постачання води, а також із торговцем зерном — про регулярну доставку невеликих порцій вівсяної крупи. Відтепер мешканці отримували тричі на день ріденьку вівсяну юшку, двічі на тиждень — по цибулині, а в неділю — ще й половину булки.

Було запроваджено чимало інших мудрих і гуманних правил, особливо щодо жінок, про які немає потреби докладно розповідати. Крім того, управа великодушно взялася розлучати бідне подружжя — адже судове розлучення коштувало надто дорого. Замість того щоб змушувати чоловіка утримувати родину, як це робили раніше, сім’ю просто відбирали й залишали його неодруженим. Хто знає, скільки людей із різних верств суспільства поспішило б скористатися такими вигодами, якби вони не були нерозривно пов’язані з робітним домом і мискою рідкої юшки. Саме це й відлякувало охочих.

Упродовж перших шести місяців після повернення Олівера Твіста до робітного дому нова система діяла бездоганно. Спочатку вона обходилася трохи дорожче через збільшення рахунків трунаря та необхідність ушивати одяг мешканців: після кількох тижнів на юшці їхні виснажені тіла так схудли, що старий одяг просто теліпався на них. Та згодом худнути почали не лише бідняки, а й самі витрати робітного дому. І члени управи були від цього в захваті. Хлопців годували у великій кам’яній залі. В одному її кінці стояв величезний мідний казан. Під час їжі доглядач у полотняному фартусі, за допомогою однієї чи двох жінок, розливав із нього юшку. Кожному хлопчикові належала одна миска — і жодної добавки. Лише в особливо урочисті державні свята до неї видавали ще дві з чвертю унції хліба.

Миски ніколи не потребували миття. Хлопці так ретельно вилизували й вичищали їх ложками, що вони блищали, мов нові. Закінчивши цю справу — а тривала вона недовго, бо ложки були майже завбільшки з миски, — діти заворожено дивилися на казан. Здавалося, вони ладні були проковтнути навіть цеглу, з якої була складена піч під ним. Тим часом вони старанно смоктали пальці, сподіваючись відчути бодай краплю юшки, що випадково могла на них потрапити.

Хлопці зазвичай мають добрий апетит. Олівер Твіст і його товариші три місяці повільно вмирали з голоду. Нарешті вони так озвіріли від постійного недоїдання, що один із хлопців — високий на свій вік і не привчений до такого життя, бо його батько тримав невеличку куховарню, — похмуро заявив товаришам: якщо він не отримуватиме ще хоча б одну миску юшки на день, то якось уночі, чого доброго, може з’їсти хлопчика, який спить поруч. А той був кволим і зовсім малим. Погляд у нього був такий голодний і дикий, що всі беззастережно йому повірили. Було скликано справжню раду. Вирішили тягнути жереб: хто того вечора після вечері підійде до доглядача й попросить добавки. Жереб випав Оліверові Твісту.

Настав вечір. Хлопці зайняли свої місця. Доглядач у кухарському фартусі став біля казана, його помічники вишикувалися позаду. Юшку розлили, після чого всі вислухали довгу молитву над напрочуд короткою вечерею. Невдовзі миски спорожніли. Хлопці почали перешіптуватися, переморгуватися з Олівером, а ті, хто сидів поруч, нишком підштовхували його ліктями. Хоч він і був дитиною, голод довів його до відчаю, а злидні — до безстрашності. Олівер підвівся. Тримаючи в руках миску й ложку, він підійшов до доглядача і, сам злякавшись власної сміливості, тихо промовив:

— Будь ласка, сер… можна мені ще трохи?

Доглядач був гладким і цілком здоровим чоловіком. Але ці слова так його приголомшили, що він миттю зблід. Кілька секунд він мовчки дивився на маленького бунтівника, ніби не вірячи власним вухам, а потім, щоб не впасти, схопився за казан. Помічники заціпеніли від подиву. Хлопці — від страху.

— Що?.. — ледве вимовив доглядач.

— Будь ласка, сер, — повторив Олівер. — Я хочу ще трохи.

Доглядач замахнувся ополоником і вдарив хлопчика по голові, міцно схопив його за руку й несамовито закричав, кличучи парафіяльного служителя. Тим часом члени управи засідали у своїй урочистій нараді, коли до кімнати стрімголов увірвався захеканий містер Бамбл.

— Містере Лімбкінсе! Перепрошую, сер! — вигукнув він. — Олівер Твіст… попросив добавки!

У кімнаті всі здригнулися. На кожному обличчі застиг жах.

— Добавки? — перепитав містер Лімбкінс. — Заспокойтеся, Бамбле, і відповідайте чітко. Чи правильно я зрозумів, що хлопець попросив ще їжі після того, як уже з’їв вечерю, визначену правилами?

— Так, сер, — підтвердив містер Бамбл.

— Цього хлопця неодмінно повісять, — урочисто промовив пан у білому жилеті. — Я певен: його неодмінно повісять.

Ніхто навіть не спробував заперечити пророцтво поважного пана в білому жилеті. Після жвавого обговорення було вирішено негайно замкнути Олівера. А вже наступного ранку на воротах робітного дому з’явилося оголошення: кожному, хто погодиться забрати Олівера Твіста з рук парафії, обіцяли винагороду — п’ять фунтів. Інакше кажучи, будь-якому чоловікові чи жінці, які забажають узяти собі учня для ремесла, торгівлі чи будь-якої іншої справи, пропонували п’ять фунтів… і самого Олівера Твіста на додачу.

— За все своє життя я ще ніколи не був ні в чому так упевнений, — промовив наступного ранку пан у білому жилеті, прочитавши оголошення, прибите до воріт. — Ніколи! І зараз я переконаний як ніколи: цього хлопця неодмінно повісять.

Чи справдилося це похмуре пророцтво поважного добродія в білому жилеті, читач дізнається згодом. Якби я відкрив це тепер, то, мабуть, позбавив би цю розповідь — якщо вона взагалі має бодай якусь принадність — частини її цікавості, натякнувши завчасно, чи завершилося життя Олівера Твіста такою трагічною смертю, чи доля приготувала для нього інший шлях.

Розділ III

Розповідь про те, як Олівер Твіст ледь не отримав посаду, що аж ніяк не була б легкою

Після того як Олівер учинив свій нечестивий і блюзнірський злочин — насмілився попросити добавки, — його на цілий тиждень замкнули в темній самотній комірчині, куди його милостиво й мудро запроторило правління. На перший погляд може здатися цілком логічним, що, якби хлопчик належно шанував пророцтво добродія в білому жилеті, то давно вже довів би його правоту раз і назавжди: прив’язав би один кінець носової хустинки до гака в стіні, а другий — до себе. Проте цьому існувала одна нездоланна перепона. Носові хустинки вважалися предметом розкоші, а тому за особливим рішенням правління, ухваленим урочисто, зі всіма підписами й печатками, їх назавжди вилучили з ужитку бідняків. Та була й інша, ще вагоміша причина: Олівер був лише малою дитиною. Цілісінькими днями він гірко плакав, а коли спадала довга похмура ніч, затуляв очі маленькими долонями, ніби так міг відгородитися від темряви. Згорнувшись клубочком у кутку, він намагався заснути, але раз у раз прокидався, здригаючись від страху, і ще тісніше притискався до холодної кам’яної стіни, бо навіть її крижана твердість здавалася йому хоч якимось захистом серед мороку й самотності.

Та нехай вороги «системи» не думають, ніби за час свого одиночного ув’язнення Олівер був позбавлений фізичних вправ, товариства чи духовної опіки.

Щодо фізичних вправ, то надворі стояла чудова холоднеча, і щоранку хлопцеві дозволяли здійснювати обмивання під водяною помпою на кам’яному подвір’ї в присутності містера Бамбла. Той пильно дбав, щоб Олівер не застудився: для цього він раз по раз прикладався до нього ціпком, змушуючи все тіло палати від болючого поколювання. Щодо товариства, то через день хлопця урочисто приводили до зали, де обідали інші вихованці, і там, у дружній атмосфері, прилюдно шмагали різками — на науку й пересторогу всім присутнім. А вже про духовну розраду й поготів не забували. Щовечора, коли наставала година молитви, Олівера добрячим копняком заганяли до тієї самої зали, де він мав честь слухати спільну молитву хлопців і знаходити в ній утіху. За спеціальною вказівкою правління до цієї молитви було внесено особливе прохання: щоб Господь зробив усіх дітей добрими, чеснотливими, покірними й задоволеними своєю долею, а також уберіг їх від гріхів і пороків Олівера Твіста. У молитві цілком недвозначно зазначалося, що цей хлопець перебуває під опікою сил зла й є виробом, щойно доставленим просто з майстерні диявола.

Одного ранку, коли справи Олівера перебували в такому щасливому й затишному стані, вулицею йшов містер Ґемфілд — сажотрус. Він глибоко замислився над тим, де взяти гроші, щоб сплатити прострочену орендну плату. Господар будинку вже починав виявляти небезпечну нетерплячість.

Навіть у найсміливіших своїх розрахунках містер Ґемфілд не міг нашкребти п’яти фунтів, яких йому бракувало. У стані майже арифметичного відчаю він почергово ламав голову над своїми фінансами й гатив батогом свого віслюка. Саме тоді, проїжджаючи повз робітний дім, він помітив оголошення, прибите до воріт.

— Тпру-у! — гукнув містер Ґемфілд до віслюка.

Та віслюк був цілком занурений у власні думки. Можливо, він міркував, чи перепаде йому після доставки двох мішків із сажею бодай кілька капустяних качанців. Не звернувши жодної уваги на наказ господаря, він спокійно потюпав далі.

Містер Ґемфілд люто вилаяв віслюка. Потім кинувся навздогін і так угатив його по голові, що будь-який інший череп давно б тріснув, але тільки не віслючий. Схопивши тварину за вуздечку, він різко смикнув її за щелепу — так, для лагідного нагадування, що вона не сама собі пан. Після цього розвернув віслюка назад і ще раз стусонув по голові — про всяк випадок, щоб той не надто тямив, доки господар повернеться. Чоловік підійшов до воріт і заходився читати оголошення.

Біля воріт саме стояв добродій у білому жилеті, заклавши руки за спину. Щойно він виголосив у залі засідань правління кілька глибокодумних міркувань і тепер насолоджувався власною поважністю. Побачивши невеличку суперечку між містером Ґемфілдом і його віслюком, він радісно всміхнувся, коли сажотрус підійшов читати оголошення. Добродій зрозумів: саме такий господар і потрібен Оліверові Твісту.

Містер Ґемфілд теж усміхнувся, дочитавши папірець. П’ять фунтів — саме стільки він мріяв роздобути. А що до хлопця, якого довелося б узяти на додачу, то, знаючи, чим годують у робітному домі, він не сумнівався: той буде маленький, худенький — саме такий, як треба для чищення вузьких димоходів. Тож він ще раз уважно прочитав оголошення, а потім шанобливо торкнувся своєї хутряної шапки й звернувся до добродія в білому жилеті.

— Цей-от хлопчисько, сер, якого парафія хоче віддати в учні…— почав містер Ґемфілд.

— Авжеж, чоловіче, кажіть сміливіше! —— поблажливо всміхнувся добродій у білому жилеті.

— Якщо парафія не проти навчити його доброго й приємного ремесла в поважній справі чищення димоходів, — сказав містер Ґемфілд, — то мені якраз потрібен учень. Я готовий його взяти.

— Заходьте, — запросив добродій у білому жилеті.

Перш ніж увійти, містер Ґемфілд ще раз вдарив віслюка по голові й добряче смикнув за щелепу — про всяк випадок, аби той не надумав утекти за його відсутності. Потім він пішов слідом за добродієм до тієї самої кімнати, де Олівер побачив його вперше.

— Ремесло це брудне й небезпечне, — зауважив містер Лімбкінс, коли Ґемфілд повторив своє прохання.

— Уже не раз траплялося, що хлопчики задихалися в димоходах, — додав інший член правління.

— Та то через те, що солому спершу змочували, а вже тоді палили в комині, щоб виманити малого вниз, — заперечив Ґемфілд. — Від неї самий дим, а вогню нема. А дим зовсім не помічний: він лише присипляє хлопця, а це їм тільки на руку. Хлопчаки — страшенно вперті й ледачі, панове, а ніщо так не змушує їх хутко злазити, як добрий жар. І це ще й гуманно, бо коли якийсь застрягне в димоході, то варто припекти йому п’яти — він так почне борсатися, що сам швиденько вилізе.

Добродій у білому жилеті щиро розвеселився від такого пояснення, але його сміх миттю стих під суворим поглядом містера Лімбкінса. Після цього члени правління кілька хвилин радилися пошепки. Говорили так тихо, що можна було розібрати лише окремі слова: «економія коштів», «гарно виглядатиме у звітах», «надрукувати офіційний звіт». Ці вислови долинали до слуху лише тому, що їх раз по раз повторювали з особливим наголосом.

Нарешті шепіт ущух. Члени правління знову повсідалися з належною поважністю, і містер Лімбкінс промовив:

— Ми розглянули вашу пропозицію й не можемо її схвалити.

— Рішуче ні, — підтвердив добродій у білому жилеті.

— Зовсім не підходить, — підтримали інші члени ради.

Оскільки за містером Ґемфілдом уже тягнулася не надто приємна слава людини, яка свого часу забила до смерті трьох чи чотирьох хлопчаків, йому спало на думку, що правління, можливо, з якоїсь дивної примхи вирішило взяти цю дрібницю до уваги. Звісно, це було зовсім не схоже на їхній звичний спосіб вести справи. Та все ж, не бажаючи знову ворушити старі плітки, він лише почав м’яти в руках шапку й повільно відступив від столу.

— То не віддасте мені хлопця, панове? — спитав він, уже біля дверей.

— Не віддамо, — відповів містер Лімбкінс. — Принаймні не за тих умов. Раз уже ремесло таке важке, ми вважаємо, що вам слід погодитися на меншу винагороду, ніж ми пропонували.

Обличчя містера Ґемфілда одразу проясніло. Він швидко повернувся до столу.

— І скільки ж дасте, панове? Не будьте надто суворі до бідної людини. То скільки?

— Думаю, трьох фунтів і десяти шилінгів цілком досить, — сказав містер Лімбкінс.

— Та й десять шилінгів забагато, — вставив добродій у білому жилеті.

— Ну ж бо! — не здавався Ґемфілд. — Дайте чотири фунти, панове. Чотири — і назавжди його спекалися.

— Три фунти десять шилінгів, — твердо повторив містер Лімбкінс.

— Гаразд, поступімося одне одному, — запропонував Ґемфілд. — Три фунти й п’ятнадцять шилінгів.

— Ані фартинга більше, — незворушно відповів містер Лімбкінс.

— Ех, тяжко ви торгуєтеся, панове, — невпевнено мовив Ґемфілд.

— Та годі вам! Які дурниці! — засміявся добродій у білому жилеті. — Його й даром було б недорого взяти. Забирайте, чоловіче! Він саме для вас. Час від часу добрий кийок піде йому тільки на користь. Та й годувати його буде дешево — його ж від народження ніколи не перегодовували! Ха-ха-ха!

Містер Ґемфілд лукаво озирнувся на членів правління. Побачивши, що всі усміхаються, він і сам розтягнув губи в посмішці.

Угоду було укладено. Містеру Бамблу негайно наказали того ж дня після обіду відвести Олівера Твіста разом із документами про учнівство до мирового судді для затвердження й підпису.

Виконуючи це рішення, маленького Олівера, на його безмежний подив, випустили з-під замка й наказали вдягнути чисту сорочку.

Він ледве впорався з цією незвичною справою, як містер Бамбл власноруч приніс йому миску вівсяної юшки та святкову пайку — дві з чвертю унції хліба.

Побачивши таку нечувану щедрість, Олівер гірко заплакав. Він цілком природно вирішив, що правління задумало вбити його задля якоїсь особливо важливої мети, бо інакше навіщо було раптом так відгодовувати?

— Не розкисай, Олівере. Їж і дякуй за ласку, — поважно промовив містер Бамбл. — Тебе віддають у науку.

— В учні, сер? — тремтячи, перепитав хлопчик.

— Саме так, Олівере, — відповів містер Бамбл. — Добрі й благословенні джентльмени, які замінюють тобі батьків, бо своїх у тебе немає, вирішили віддати тебе в учні. Вони хочуть вивести тебе в люди й зробити з тебе справжнього чоловіка. І це попри те, що для парафії ти коштуєш три фунти десять шилінгів! Три фунти десять шилінгів, Олівере! Сімдесят шилінгів! Сто сорок шестипенсовиків! І все це — заради неслухняного сироти, якого ніхто не може полюбити.

Коли містер Бамбл урешті замовк, щоб перевести подих після цієї грізної промови, по щоках бідолашного хлопчика покотилися сльози, і він гірко заридав.

— Гаразд, — уже не так урочисто промовив містер Бамбл. Йому було вельми приємно бачити, яке сильне враження справило його красномовство. — Ходімо, Олівере. Витри очі рукавами куртки й не плач над своєю юшкою. Це дуже нерозумно.

І справді, нерозумно, адже води в тій юшці й без того вистачало.

Дорогою до мирового судді містер Бамбл докладно пояснив Оліверові, як той має поводитися. Потрібно було лише виглядати дуже щасливим і, коли поважний пан запитає, чи хоче він іти в учні, відповісти, що хоче понад усе. Олівер пообіцяв усе виконати — тим більше, що містер Бамбл ненав’язливо натякнув: якщо хлопець хоч у чомусь ослухається, наслідки можуть бути дуже сумними.

Прибувши до суду, Олівера замкнули в маленькій кімнатці. Містер Бамбл суворо наказав сидіти там і чекати, доки він не повернеться. Пів години хлопчик просидів на самоті, з серцем, що калатало від страху.

Нарешті двері прочинилися, і до кімнати просунулася голова містера Бамбла — цього разу без його трикутного капелюха.

— Ну, Олівере, любий мій, ходімо до пана судді, — голосно промовив він. Та водночас насупився, кинув на хлопця загрозливий погляд і вже пошепки додав: — Не забудь, що я тобі казав, шибенику!

Олівер здивовано глянув на містера Бамбла. Таке дивне поєднання ласкавих слів і погроз зовсім збило його з пантелику. Але висловити своє здивування він не встиг: Бамбл одразу взяв його за руку й повів до сусідньої кімнати. Це була простора зала з великим вікном. За письмовим столом сиділи двоє літніх джентльменів у білих перуках. Один читав газету, а другий, примружившись крізь черепахові окуляри, уважно розглядав невеликий аркуш пергаменту, що лежав перед ним. Праворуч від столу стояв містер Лімбкінс, ліворуч — містер Ґемфілд зі ще не зовсім відмитим від сажі обличчям. Неподалік байдикували ще двоє чи троє кремезних чоловіків у високих чоботях.

Старий пан в окулярах поволі задрімав просто над пергаментом, і після того, як містер Бамбл поставив Олівера перед столом, у кімнаті на мить запала тиша.

— Ось той хлопчик, ваша честь, — урочисто промовив містер Бамбл.

Старий пан, що читав газету, підвів голову, легенько смикнув сусіда за рукав, і той одразу прокинувся.

— А, то це він? — перепитав старий добродій.

— Так, сер, це він, — відповів містер Бамбл. — Вклонися судді, любий.

Олівер стрепенувся й чемно вклонився. Щоправда, перед тим він із великою цікавістю розглядав білі перуки суддів і міркував, чи не всі члени правління народжуються вже з цією білою «припудрою» на голові, через що відразу й стають такими поважними людьми.

— Отже, — промовив старий пан, — гадаю, йому до душі ремесло сажотруса?

— Він просто марить ним, ваша честь, — швидко відповів містер Бамбл, нишком ущипнувши Олівера, щоб той і не подумав сказати протилежне.

— І він справді хоче стати сажотрусом? — перепитав старий суддя.

— Якби ми завтра віддали його в будь-яке інше ремесло, він би тієї ж миті втік, ваша честь, — запевнив містер Бамбл.

— І цей чоловік, що має стати його господарем… Ви, сер… Ви добре поводитиметеся з хлопцем? Годуватимете його? Загалом, дбатимете про нього? — запитав старий суддя.

— Якщо вже сказав, що буду, то так і буде, — похмуро буркнув містер Ґемфілд.

— Говорите ви грубувато, друже, але маєте вигляд чесної й добросердої людини, — мовив старий пан, повертаючи окуляри в бік претендента на винагороду за Олівера. Насправді ж його лиховісне обличчя було немов засвідчена печаткою розписка в жорстокості. Та суддя був наполовину сліпий, наполовину по-дитячому довірливий, тож годі було чекати, що він побачить очевидне.

— Сподіваюся, що так, сер, — відповів містер Ґемфілд, криво всміхаючись.

— А я в цьому не сумніваюся, друже, — відказав старий суддя, поправив окуляри на носі й почав шукати чорнильницю.

Настала вирішальна мить у долі Олівера. Якби чорнильниця стояла там, де суддя гадав, він би вмочив перо, підписав документи про учнівство, і хлопця негайно віддали б новому господареві. Та вона, на щастя, стояла просто перед його носом. Тому, цілком природно, він почав шукати її по всьому столу, не помічаючи того, що було найближче. І саме під час цих пошуків випадково підвів очі.

Перед ним стояв Олівер Твіст — блідий, смертельно наляканий. Попри всі загрозливі погляди й болючі щипки містера Бамбла, він не міг відірвати очей від огидного обличчя свого майбутнього господаря. На його обличчі так виразно читалися жах і відчай, що навіть напівсліпий суддя не міг цього не помітити. Старий пан завмер, поклав перо й перевів погляд з Олівера на містера Лімбкінса. Той удавано безтурботно саме збирався понюхати табаки.

— Мій хлопчику, — лагідно промовив суддя, — ти дуже блідий і наляканий. Що сталося?

— Відійдіть від нього трохи, пане Бамбле, — сказав другий суддя, відкладаючи папери й нахиляючись уперед із неприхованою цікавістю. — Ну ж бо, хлопче, розкажи нам, що тебе так лякає. Не бійся.

Олівер упав навколішки, склав руки й почав благати, щоб його краще повернули до темної комірчини, щоб морили голодом, били або навіть убили, якщо вже так хочуть, — тільки не віддавали тому страшному чоловікові.

— Отакої! — вигукнув містер Бамбл, театрально здійнявши очі й руки до стелі. — Отакої! З усіх підступних і хитрих сиріт, яких мені доводилося бачити, Олівере, ти — найбезсоромніший!

— Замовкніть, пане Бамбле, — урвав його другий суддя, щойно той закінчив свою пишномовну тираду.

— Прошу вибачення, ваша честь, — розгублено промовив містер Бамбл, не вірячи власним вухам. — Це ви… до мене звернулися?

— Так. Замовкніть.

Містер Бамбл остовпів. Щоб церковному доглядачеві наказали замовкнути! Та це ж справжній переворот у світовому порядку! Старий суддя в черепахових окулярах глянув на свого колегу. Той мовчки кивнув.

— Ми відмовляємося затверджувати цей договір, — сказав старий суддя й відкинув пергамент убік.

— Сподіваюся… — затинаючись, почав містер Лімбкінс, — сподіваюся, панове судді не зроблять висновку, що адміністрація поводилася неналежно, спираючись лише на слова дитини.

— Суд не зобов’язаний давати оцінку діям адміністрації, — різко відповів другий суддя. — Відведіть хлопця назад до робітного дому. І поводьтеся з ним по-людськи. Схоже, він цього дуже потребує.

Того ж вечора добродій у білому жилеті з цілковитою впевненістю заявив не лише, що Олівера неодмінно повісять, а й що для повноти справи його ще й четвертують. Містер Бамбл загадково похитав головою й сказав, що хотів би, аби хлопець усе ж навернувся на добрий шлях. На це містер Ґемфілд відповів, що хотів би, аби хлопець потрапив до нього. Хоча в більшості питань він був цілком згоден із церковним доглядачем, цього разу їхні побажання мали зовсім різний зміст.

Наступного ранку на воротах робітного дому знову з’явилося оголошення:

«Олівер Твіст знову віддається в учні. Будь-хто, хто погодиться забрати його, отримає винагороду — п’ять фунтів.”