«Синій птах» ДІЯ ТРЕТЯ Картина четверта
Палац Ночі
Простора дивовижна зала суворої, холодно-металевої, аж мертвотної величі. Вона має форму трапеції на кшталт якогось грецького чи єгипетського храму; колони, архітрави, підлога й оздоблення могли би бути з чорного мармуру, ебенового дерева й золота. Базальтові сходи, що дедалі вище підносяться вглиб сцени, займають майже всю широчінь зали і поділяють її на три плани. По обидва боки від колон — двері з темної бронзи, а в глибині — величезна мідна брама. Мармур і чорне дерево тьмяно виблискують, і, здається, саме це мляве півсвітло осяває весь Палац.
Коли піднімають завісу, на сходах другого плану сидить Н і ч у подобі чарівної жінки, вбраної в довгі чорні шати. Поруч із нею — двоє дітей. Перший, ледь не голий, схожий на Амура, усміхається у солодкому сні. Другий, закутаний у вбрання з голови до ніг, стоїть непорушно. На передньому плані справа увіходить Киця.
Н і ч. Хто йде?..
Киця (знесилена, вкладається на мармурові сходи). Це я, матінко Ніч!.. Зовсім знемогла…
Н і ч. Що трапилось, дитинко?.. Яка ж ти бліда, худа та ще й по самісінькі вуса в багнюці… Знову билася з кимсь на даху в сльоту?..
К и ц я. Чи ж мені тепер ідеться про дахи?.. Мова про нашу таємницю!.. Це вже початок кінця!.. Мені пощастило вислизнути на хвильку, щоби попередити вас… Ось тільки боюся, вже нічим не зарадиш…
Ніч. Тобто?.. Та що сталося?!..
К и ц я. Я вам уже розповідала про малого Тільтіля, лісничого сина, і про чарівний Діамант… Так-от: хлопчина простує сюди, щоб упіймати Блакитного Птаха…
Н і ч. Та він його ще не спіймав…
К и ц я. Та незабаром упіймає, якщо не витворимо якогось дива… Ось що трапилось: Душа Світла, провідниця людей, зрадила нас усіх і остаточно пристала на бік дітей. Вона щойно довідалася, що справжній Блакитний Птах, єдиний, хто здатен знести денне світло, ховається тут, серед блакитних птахів сну, котрі живляться місячними променями й гинуть, узрівши Сонце… їй, одначе, заборонено вступати до Вашого палацу, тим-то вона й послала сюди дітей. А оскільки ви не можете стати на заваді бажанню Людини відімкнути дверцята печер із таємницями, то не знати, чим те все скінчиться… Таж якщо, на лихо, їм пощастить упіймати справжнього Блакитного Птаха, нам тільки й зостанеться, що зникнути…
Н і ч. Гоподи-Боже!.. У які жахливі часи ми живемо!.. Ані хвилиночки спокою!.. Останніми роками я геть-чисто перестала розуміти Людину… Чого вона прагне?.. Невже має розгадати все?.. Вона осягнула вже третину моїх Таємниць, усіх Страхіть узяв страх — і вони більше не сміють показуватися на людські очі, всі Примари повтікали, Хвороби здебільшого нездужають…
Киця. Знаю, матінко Ніч, усе те я знаю. Часи справді важкі, та й ми хіба самі боремося з Людиною… Але я чую — гість десь поруч. Як на мене, є лише один-єдиний вихід: оскільки це діти, їх треба добряче налякати, щоб їм і на думку не спало відмикати важезну дальню браму, за якою перебувають блакитні птахи… Таємниці інших печер відвернуть їхню увагу й добряче їх настрахають…
Н і ч (прислухаючись до звуків іззовні). Що це мені чути?.. їх там кілька?
К и ц я. Не зважайте. То наші спільники — Хліб і Цукор. Вода захворіла, а Вогонь прийти не зміг, оскільки він родич Душі Світла… Тільки Пес проти нас, але його не здихатись…
Праворуч, на передньому плані сторожко увіходять Тільтіль, Мітіль, Хліб, Цукор і Пес.
Киця (вибігає назустріч Тільтілеві). Сюди, сюди, мій паночку!.. Я сповістила Ніч, і вона рада вітати вас у себе… Даруйте їй — вона не змогла вийти до вас назустріч, бо нездужає…
Тільтіль. Доброго дня, пані Ноче!..
Н і ч (обурившись). “Доброго дня”? Не розумію… Ти міг би сказати мені “Добраніч!” чи бодай “Доброго вечора!”
Тільтіль (збентежений). Даруйте, п-пані… Я не знав. (Вказуючи на дітей.) А це ваші малята?.. Такі гарненькі!.. Н і ч. Так. Це Сон…
Т і л ь т і л ь. А чого він такий товстюх?.. Н і ч. Бо добре спить…
Т і л ь т і л ь. А цей хованець?.. Чому він затуляє обличчя?.. Він хіба хворий?.. І як його звати?..
Н і ч. Це сестра Сну… Краще не називати її імені… Тільтіль. Чому б це?..
Н і ч. Бо її ім’я чути неприємно… Побалакаймо краще про інше… Киця сказала, буцім ви прийшли по Блакитного Птаха?..
Тільтіль. Так, пані, якщо ваша ласка… Прошу, скажіть мені, де він…
Н і ч. Навіть і гадки не маю, мій юний друже… Я певна лише ось у чому: тут його немає… Я ніколи його не бачила…
Тільтіль. Еге! Душа Світла казала, що він тут, а вона ніколи не говорить абищо… Будьте ласкаві, дайте мені ключі від дверей!..
Ніч. Але ж, серденько, зрозумій мене: я не можу віддати ключі першому-ліпшому… Я стережу всі таємниці Природи. Я відповідаю за них, і мені суворо заборонили розкривати їх бозна-кому, надто ж — дитині…
Т і л ь т і л ь. Ви не маєте права відмовляти Людині… Я це знаю…
Н і ч. І хто ж тобі таке сказав?..
Тільтіль. Душа Світла…
Ніч. Знову ця Душа Світла!.. Вічно ця Душа Світла!.. Що це вона суне свого носа до чужого проса?..
Пес. Мій боженьку! А хочеш, я силою відберу в неї ключі?..
Тільтіль. Тихо! Вгамуйся й поводься чемно!.. (До Ночі.) Будьте ласкаві, пані, дайте мені ключі…
Н і ч. Ти принаймні маєш знак?.. Де він?..
Тільтіль (торкається капелюшка). Ось… Діамант…
Н і ч (приречено). Нехай собі… Ці ключі відмикають усі двері зали. Хай на себе плачеться, як його спіткає лихо… Я ні за що не відповідаю.
Хліб (украй занепокоєно). А хіба це небезпечно?..
Ніч. Небезпечно?.. Ще б пак! Я не знаю, як би й собі вберегтися, коли б відчинилися деякі з оцих бронзових дверей, адже за ними — безодня… У залі в кожній із базальтових печер сховані всенькі лиха, всі бичі, всі хвороби, всі страхіття, всі катаклізми, всі таємниці, котрі — відколи світ світом — вражають людське життя… Завдяки долі я насилу спромоглася їх там ув’язнити. Запевняю вас, мені ой як важко тримати ці норовливі створіння в покорі… Ви ж бачили, що діється, коли випадком хтось із них утікає і з’являється на Землі…
X л і б. З огляду на мій поважний вік, багатющий досвід і безмежну відданість дітям, природно, що саме я виконую обов’язки їхнього опікуна. Ось чому, пані Ноче, дозвольте мені поставити вам одне запитання…
Н і ч. Прошу…
Хліб. Куди треба втікати в разі небезпеки?.. Н і ч. Втекти неможливо.
Тільтіль (бере ключі й піднімається на першу сходинку). Почнемо звідси… Що там, за цими бронзовими дверима?..
Н і ч. Здається, Примари… Я їх уже давненько не відчиняла й не випускала…
Тільтіль (вкладає ключа до замкової щілини). Гляньмо… (До Хліба.) Клітка для Блакитного Птаха у вас?..
Хліб (клацаючи зубами). Я не боюсь, аніскілечки. Та чи не вважаєте ви за краще замість відчинити, ліпше подивитися в замкову щілину?..
Тільтіль. Вашої ради я не питався…
Мітіль (раптом заходиться плачем). Я боюся!.. Де Цукор?.. Я хочу додому…
Цукор (запобігливо, догідливо). Тутечки, панночко, тутечки я… Не плачте, ось відломлю котрийсь із пальців і дам вам льодяничка…
Тільтіль. Годі вже…
Повертає ключа в замку і обережно прочиняє двері. Звідти тут-таки вислизають з півдесятка Примар різної чудернацької форми й умить розбігаються навсібіч. Нажаханий Хліб відкидає клітку і ховається в глибині зали. Тим часом Ніч женеться за Примарами й гукає Тіль-тілеві:
Н і ч. Мерщій!.. Мерщій!.. Зачини двері!.. Вони ж усі повтікають, і ми не зможемо їх завернути!.. Знай собі нудьгують у печері, відколи Людина не зважає на них… (Женеться за Примарами й силкується загнати їх до в’язниці зміїною нагайкою.) Допоможіть мені!.. Сюди! Сюди!..
Т і л ь т і л ь (до Пса). Та допоможи ж їй, Тіло! Ату!..
П е с (з гавканням кидається до Примар). Гав! Гав! Гав!..
Т і л ь т і л ь. А де ж це Хліб?..
X л і б (з глибини зали). Я тутечки, біля дверей… Пильную, щоб вони не повтікали…
Котрась із Примар завернула в його бік. Хліб дременув од неї прожогом, репетуючи від жаху.
Н і ч (ухопила за барки трьох Примар). Кажу ж вам, сюди!.. (До Тільтіля) Прочини трішечки двері… (Заштовхує Примар до печери.) Отак! Тепер усе гаразд!.. (Пес пригнав іще двох Примар.) А! Ще й ці!.. Ну ж бо! Мерщій! На місце!.. Ви ж знаєте: виходите лише на день Усіх Святих.
Замикає двері.
Тільтіль (простує до наступних дверей). А що тут?..
Н і ч. Нащо тобі воно?.. Кажу ж тобі: Блакитний Птах ніколи сюди не залітав… Та як собі хочеш… Відчиняй, коли тобі аж так кортить… Там Хвороби…
Тільтіль (вклавши ключа до замка). Треба стерегтись відчиняючи, еге ж?
Н і ч. Та ні, не доконче… Вони вже вгамувалися, бідахи… Безталанні… Віднедавна Людина так нещадно з ними бореться!.. А надто після відкриття мікробів… Відчини, то й сам побачиш…
Тільтіль прочиняє дверцята. Ніхто не вийшов.
Тільтіль. Вони не виходять?
Н і ч. Я ж тебе попереджала — більшість нездужає, знай журиться собі… Лікарі поводяться з ними зле… Зайди на хвильку, то й побачиш на власні очі…
Тільтіль заходить до печери й за мить повертається.
Тільтіль. Блакитного Птаха там нема. Ваші Хвороби, либонь, дуже хворі… Вони похилили голівки… (Маленька Хвороба в домашніх капцях, халатику й нічному ковпаку вибігає з печери і гасає по залі.) Ой! Якесь маля втекло!.. Хто це?..
Н і ч. Дрібниця, то найменшенький, Нежить… Він із тих, що їх не дуже й переслідують, тож і почувається найкраще… (Підкликає Нежить.) Ходи сюди, маленький! Зарано ще тобі. Почекай весни…
Нежить, кахикаючи, втираючи носа та чхаючи, повертається до печери, а Тільтіль зачиняє за ним двері.
Тільтіль (підходячи до наступних дверей). Ну ж бо, відчинімо ці!.. Хто там?..
Н і ч. Стережись!.. Там — Війни… Вони могутніші й жахливіші, ніж будь-коли. Не доведи, Господи, котрась із них вислизне!.. На щастя, всі вони доволі огрядні й неповороткі… Одначе будьмо напоготові: натиснімо на двері всі разом, щойно ти зазирнеш до печери…
Тільтіль надзвичайно обережно прочинив двері й, зазирнувши у шпаринку до печери, тут-таки відсахнувся.
Тільтіль. Мерщій! Мерщій!.. Натискаймо!.. Вони помітили мене!.. Сунуть сюди!.. Вони ось-ось відчинять двері!..
Н і ч. Нумо, гуртом! Насідайте!.. Хлібцю, що ви там робите?.. Насідайте гуртом!.. Оце так силачі!.. А! Нарешті!.. Відступили… Саме час… Ти бачив їх?..
Т і л ь т і л ь. О! Так… Страхітливі велетні!.. Гадаю, Блакитного Птаха в них нема…
Ніч. Звісно, немає… Вони б його зжерли одразу… То як? Годі вже? Ти ж бачиш: шукати його тут — марно…
Т і л ь т і л ь. Я маю оглянути все… Так сказала Душа Світла…
Н і ч. “Так сказала Душа Світла”! Легко говорити, як сам боїшся й тишком сидиш удома…
Тільтіль. Ходімо до наступних дверей… Хто це там?..
Н і ч. Тут замкнено Темних Духів і Страхіть.
Тільтіль. Можна, я відчиню?..
Н і ч. Звісно… Вони такі ж тишки, як і Хвороби…
Тільтіль (сторожко прочиняє двері й боязко зазирає до печери). Та їх там немає…
Н і ч (і собі зазирає до печери). Агов! Що вам, Темні Духи?.. Вийдіть на хвильку, вам корисно трохи розім’ятись… Та й вам теж, Страхіття… Нема чого боятися!.. (Кілька Темних Духів і Страхіть у подобі жінок, закутаних відповідно в чорні й зелені серпанки, роблять два-три боязкі кроки за межі печери, однак за першим же порухом Тільтіля хутко ховаються.) Стривайте! Куди це ви?.. Це ж дитина, вона вас не скривдить… (До Тільтіля.) Вони стали страшенно сором’язливі, окрім хіба найбільших, котрі зачаїлись по кутках…
Тільтіль (зазираючи вглиб печери). Ой! Які ж вони страшнючі!..
Н і ч. Вони на ланцюгах… Лише вони не бояться Людини… Та зачини двері, не дратуй їх…
Тільтіль (підходить до наступних дверей). Ти ба!.. Ці двері темніші за попередні… Що за ними?..
Н і ч. За ними кілька Таємниць… Якщо тобі аж так кортить, відчини їх… Та не заходь усередину. Стережися!.. А ми всі маємо приготуватись і замкнути двері відразу ж, як ти зазирнеш усередину…
Тільтіль (надзвичайно обережно прочиняє двері й боязко просовує туди голову). Брр! Оце так холоднеча!.. Навіть очі обпікає!.. Зачиняйте!.. Мерщій!.. Насідайте ж!.. Вони насуваються!.. (Ніч, Пес, Киця і Цукор зачиняють двері.) О! Я бачив таке!..
Н і ч. Що, власне?..
Тільтіль (вражений). Не знаю… Щось жахливе!.. Там сиділи якісь безокі чудиська!.. А хто був отой велетень, що ледь не спіймав мене?..
Н і ч. Мабуть, Мовчання. Воно охороняє вхід… То що, злякався-таки?.. Ти зблід і весь тремтиш…
Тільтіль. Так… Я й гадки не мав… Я ніколи не бачив… От і руки змерзли…
Н і ч. Це тільки квіточки… Найгірше — попереду, якщо не припиниш пошуків…
Тільтіль (підходячи до наступних дверей). А як щодо цих?.. Так само страшно?..
Н і ч. Ні, там усього потроху… Я складаю там не вжиті Зірки, мої улюблені Пахощі та Світіння, як-от Блукай-вогні чи Світлячки. Там замкнуто також Росу, Солов’їні Співи та ще дещо…
Тільтіль. Отож-бо й воно… Зірки, Солов’їні Співи… Птах має бути тут.
Н і ч. Відчини, коли хочеш. Все це тобі не зашкодить…
Тільтіль широко прочиняє двері. Із печери тут-таки вибігають Зірки в подобі прекрасних дівчат у серпанках, що виблискують різнобарвним світінням. Вони розсотуються по залі, ведучи довкола колон і на сходах чарівні танки у зблисках присмерку. До них долучаються ледве зримі Блукай-вогні, Світлячки, Пахощі Ночі та прозора Роса. Водночас із печери долинають і розливаються по всьому палацу Солов’їні співи.
Мітіль (захоплено плескає в долоні). Ой! Які гарнесенькі панянки!..
Т і л ь т і л ь. А як вони добре танцюють!.. Мітіль. Вони так солодко пахнуть!.. Т і л ь т і л ь. А як вони гарно співають!.. М і т і л ь. А хто це там ледве-ледве мріє?.. Н і ч. То Пахощі моєї тіні…
Т і л ь т і л ь. А хто це там, начеб зітканий зі скла?..
Н і ч. То роси лісів і долин… Та годі вам!.. Цьому не буде кінця-краю!.. Як уже підуть у танок, то їх несила потім загнати… (Плескає в долоні.) Ну ж бо, хутчіш, Зірочки!.. Не час іще для танців… Небо затягло важкими хмарами… Ну ж бо, мерщій назад!.. Бо зараз принесу сонячного променя…
Перелякані Зірки, Пахощі та інші хутко втікають до печери. За ними причиняють двері. Стихають воднораз і Солов’їні Співи.
Тільтіль (підійшовши до дальніх дверей). Аж ось і велика брама в глибині…
Н і ч (поважно). Не відчиняй її… Т і л ь т і л ь. А чому?.. Н і ч. Бо це заборонено…
Тільтіль. Отже, саме тут сховано Блакитного Птаха… Душа Світла мені казала…
Н і ч (по-материнському). Послухай мене, дитинко… Я була привітна й люб’язна до тебе… Тобі я зробила більше послуг, аніж будь-кому… Відкрила тобі всі свої таємниці… Ти мені дуже подобаєшся, і мені дуже жаль тебе — ти ще надто молодий і наївний… Кажу тобі, як мати… Вислухай і повір мені, дитинко: краще покинь усе, не йди далі, не випробовуй Долі, не відчиняй цих дверей…
Тільтіль (вагається). Але чому?
Н і ч. Я не хочу, щоб ти себе занапастив. Бо жоден — чуєш — жоден із тих, хто прочинив бодай завширшки з волосинку цю браму, не повернувся живий, не побачив більше денного світла… Бо найстрашніше, що тільки можна уявити, всі страхіття й жахіття, що про них знають на Землі, все те — ніщо проти найменшого з лих, котрі кидаються на Людину, чиє око побачить тамтешню безодню, безодню, яку не описати словами… Там таке страхіття, що, якби ти все-таки зажадав одімкнути цю браму, я попрошу тебе почекати, поки сховаюсь на той час у своїй вежі без вікон… Отож зваж і вирішуй сам…
Перелякана Мітіль дико голосить і силкується відтягти Тільтіля від
брами.
Хліб (виклацуючи зубами). Не робіть цього, мій па-ночку!.. (Падає навколішки.) Згляньтесь на нас!.. Благаю вас навколішках!.. Ніч, безперечно, має рацію…
К и ц я. Ви нас усіх прирікаєте на загибель…
Т і л ь т і л ь. Я маю відчинити…
М і т і л ь (рюмсає й тупотить ніжками). Я не хочу!.. Не хо-о-очу-у-у!..
Тільтіль. Цукре! Хлібцю! Візьміть Мітіль попідруки й рятуйтесь!.. Я відчиняю…
Н і ч. Рятуймося!.. Мерщій!.. А то буде запізно…
Тікає.
Хліб (тікає щодуху). Стривайте!.. Дайте ж ми добіжимо бодай до кінця зали…
К и ц я (і собі чимдуж тікає). Стривайте! Стривайте!..
Вони ховаються за колонами на іншому боці зали. Тільтіль залишається сам на сам із Псом біля величезної брами.
Пес (важко дихає, заледве стримуючи дрижаки). Я залишаюся… Залишаюся… Не боюсь… Я залишаюся!.. Залишаюсь із боженькою… Залишаюся!.. Лишаюсь…
Тільтіль (пестячи Пса). От і добре, Тіло!.. Обнімімось!.. Удвох не страшно… Еге ж?.. А тепер стережімось!..
Вкладає ключа до замка. З іншого боку зали (там сховались утікачі) чути крики жаху. Щойно ключ торкнувся замка, як високі стулки дверей відчинилися зсередини, розійшлися врізнобіч і зникли по обидва боки в товщі муру. За ними відкрився нетутешній невимовний безмежний найнеймовірніший місячний сад — сад мрій у нічному світінні, і серед зірок та планет у ньому від одного коштовного каменя до іншого, від одного місячного променя до іншого раз у раз перелітають казкові блакитні птахи, безперестанку осяваючи все, чого торкнулись, і зграйно даленіючи ген аж за небокрай. їх — безліч, і здається, що то не птахи навіть, а повів небесної блакиті, сама душа цього чарівного саду.
Тільтіль (спантеличений і засліплений стоїть у місячному світінні). Йой!.. Яке небо!.. (До втікачів) Ходіть сюди!.. Мерщій!.. Вони тут!.. Це ж вони! Вони! Вони!.. Нарешті ми їх маємо!.. Тисячі блакитних птахів!.. Мільйони!.. Мільярди!.. їх — безліч!.. Ходи сюди, Мітіль!.. Ходи, Тіло!.. Ходіть усі!.. Допоможіть!.. (Кидається до птахів.) їх можна брати голіруч!.. Вони й не пручаються!.. Вони нас не бояться!.. Сюди! Сюди!.. (Мітіль та інші підбігають до них. Всі, окрім Киці та Ночі, увіходять до сліпучого саду.) Ви бачите?.. їх аж занадто!.. Вони самі летять до рук!.. Погляньте: вони живляться місячним сяйвом!.. Та де ти,
Мітіль?.. Скільки блакитного пір’я! Скільки блакитного пір’я падає!.. За ним уже нічого не видно!.. Тіло, не кусай їх!.. Не кривдь!.. Бери їх обережненько!..
Мітіль^ вирі блакитних птахів). Я вже впіймала сімох!.. Ой! Як вони тріпочуть крильцями!.. Я не можу їх утримати!..
Т і л ь т і л ь. Я теж!.. їх забагато!.. Вони вириваються!.. Вони потягнуть нас за собою!.. Піднімуть у небо. Мерщій виходьте звідси!.. Душа Світла чекає!.. Яка ж вона буде радісінька!.. Сюди! Сюди!..
Вибігають із саду, набравши повні руки птахів, котрі пручаються. Так, серед невпинного биття лазурових крил, перетнувши залу, вони виходять праворуч, звідки й прийшли. За ними йдуть Хліб і Цукор, без птахів. Залишившись самі, Ніч і Киця підходять до брами й тривожно оглядають сад.
Н і ч. Не впіймали?..
К и ця. Ні… Он він сидить на місячному промені… Він був для них надто високо — не дістали…
Завіса.
Перед завісою одночасно виходять: з лівого боку — Душа Світла, праворуч — Тільтіль, МітільіПес. Вони геть усі вкриті щойно спійманими блакитними птахами. Одначе пташині голівки похилились, а крильця стихли. Видно, що то нежива здобич.
Душа С в і т л а. То як, ви спіймали його?..
Тільтіль. Так! Так! Скільки завгодно!.. їх там — тисячі!.. Поглянь!.. (Простягає птахів Душі Світла й зауважує, що вони мертві.) А-а! Вони вже неживі!.. Хто їх убив?.. І твої теж, Мітіль?.. І в Тіло також… (Розлючено жбурляє неживих птахів.) Це вже занадто! Так гидко!.. Хто ж їх убив?.. Я такий нещасний! (Затуляє обличчя руками і весь здригається од плачу).
Душа Світла (по-материнському пригортає його). Не плач, моя дитино!.. Ти ще не спіймав того Блакитного Птаха, який витерпить денне світло… Він полетів деінде… Та ми його розшукаємо.
Пес (дивиться на мертвих птахів). А ці їстівні?..
Всі виходять ліворуч.
Картина п’ята Ліс
Ліс. Ніч. Місячне сяйво. Старі Дерева різних порід, серед них — дуб, бук, в’яз, тополя, ялина, кипарис, липа, каштан та інші.
Увіходить Киця.
Киця (вітаючись із усіма деревами). Уклін усім деревам!..
Шелест листя. Уклін!..
Киця. Сьогодні великий день!.. Наш ворог прийде вивільнити вашу силу й сам підпаде під вашу владу… Це Тільтіль, син того лісоруба, який заподіяв нам стільки лиха. Він шукає Блакитного Птаха, якого ви переховуєте від Людини скільки світу, і який один-єдиний знає нашу таємницю… (Шелест листя.) Прошу?.. А! Це промовляє Тополя. Так. Тільтіль має Діаманта з властивістю звільняти на мить наші душі. Він може змусити нас віддати Блакитного Птаха, й відтоді ми остаточно підпадемо під людську владу. (Шелест листя.) Хто це говорить?.. А, Дубе!.. Як ся маєте?.. (Шелест листя на Дубі.) Ще застуджені?.. Локриця вже Вас не доглядає? Усе ще ревматизм?.. Повірте, це через мох. Ви забагато кладете його на ноги… Блакитний Птах іще у Вас?.. (Шелест листя на Дубі.) Прошу?.. Так, жодних вагань!.. Ми маємо скористатися з цієї нагоди. Він має зникнути. (Шелест листя.) Прошу?.. Так, із ним сестриця. Вона теж має вмерти. (Шелест листя.) Так, Пес також із ними. Його ніяк не здихатися!.. (Шелест листя.) Прошу?.. Підкупити його?.. Неможливо. До чого я тільки не вдавалася!.. (Шелест листя.) А! Це ти, Ялино?.. Так, готуй чотири дошки. Так, із ними ще Вогонь, Цукор, Вода і Хліб. Вони всі на нашому боці, окрім Хліба — він не зовсім певний. Тільки Душа Світла прихильна до Людини, та вона не прийде. Я підмовила малих утекти потайки, поки вона спить. Це наша єдина нагода. (Шелест листя.) А!.. Це голос Бука!.. Так, Ваша правда, треба попередити Тварин. А в Кроля є бубон?.. Він у вас?.. Гаразд, хай зараз же скликає збір… Ось і вони…
Звук кролячого бубна даленіє. Увіходять Тільтіль, МітільіПес.
Т і л ь т і л ь. Це тут?..
Киця (плазуючи, поспішає назустріч дітям; солодкаво, улесливо). О, це ви, мій паночку!.. Маєте чудовий вигляд! Ви такі гарні цього вечора! Я йшла попереду, аби сповістити про ваш прихід… Усе гаразд… Я певна: цього разу Блакитний Птах буде наш… Я щойно послала Кроля бити на збір, аби скликати найповажніших звірів із околиць… Вони там, у гущавині. Прислухайтесь!.. Вони трохи боязкі й не наважуються підійти ближче.
Чути голоси різних Тварин: корів, кабанів, коней, віслюків тощо.
Киця (відводить Тільтіля вбік і шепоче йому). Але нащо ви привели Пса?.. Я ж вам казала: він з усіма у сварці, навіть із деревами… Як би його присутність усе не попсувала…
Тільтіль Я ніяк не міг його спекатись… (Погрожуючи Псові.) Ану геть звідсіля, поганцю!..
Пес. Хто?.. Я?.. Чому?.. Чим це я завинив?..
Тільтіль. Кажу ж тобі: геть!.. Тебе тут не треба, тільки й усього. Набрид нам ти, ось що!..
П е с. Та я буду мовчати… Глядітиму вас іздаля… Мене й не помітять… А хочеш, стану дибки?..
Киця (стиха до Тільтіля). І ви терпите такий непослух?.. Та пригостіть його палицею по носі! Він справді нестерпний!..
Тільтіль^ ‘є Пса). Оце тебе миттю навчить слухатися!..
Пес (верещить). Ой!.. Ой!.. Ой!.. Т і л ь т і л ь. То як?
Пес. Поцілую ж тебе за те, що бив мене.
Цілує й гаряче пестить Тільтіля.
Тільтіль. Гаразд… Ну ж бо!.. Годі!.. Геть!..
М і т і л ь. Ні! Ні! Хочу, щоб він зостався. Як його нема, я всього боюсь.
Пес (скаче й ледве не перекидає Мітіль, у захваті похапцем ластячись до неї). А! Моя люба дівчинко!.. Красуне!.. Добродійко!.. Красуне!.. Люба!.. Поцілую ж тебе!.. Ще! Ще! Ще!..
К и ц я. От уже телепень!.. Та ми ще побачимо. Не гаймо часу. Повертайте Діаманта.
Т і л ь т і л ь. А де мені стати?
Киця. Під оцим місячним променем; тут вам буде видніше… Тутечки!.. Повертайте помалу.
Щойно Тільтіль повертає Діамант, як довге тремтіння пробігає по листю й галуззю. Найстарші й найвеличніші стовбури розчахуються і випускають душі, які ховалися в них. Душі різняться з огляду на зовнішність і вдачу дерева, яке вони втілюють. Тож душа В’язова, наприклад, — у подобі похмурого череватого дихавичного Гнома, душа Липова— привітна, ласкава, весела, Букова — рухлива й витончена, Березова — біла, боязка і збентежена, Вербова — квола, кошлата і слізлива, Ялинова — довга, сухорлява й мовчазна, Кипарисова — трагічна, Каштанова — претензійна та манірна, Тополина — жвава, приставуча, балакуча. Одні випливають зі стовбурів поволі, потягуючись, наче по довгому сні, інші ж — вистрибують звідти жваво, похапцем — і всі оточують дітей, тримаючись по змозі поблизу дерева, з якого з’явилися.
Тополя (підбігає до дітей перша й щосили горланить). Люди!.. Маленькі Люди!.. З ними можна буде погомоніти!.. Край мовчанню!.. Край!.. Звідкіля вони?.. Хто це?.. Хто вони?.. (До Липи, що наближається повагом, палячи люльку.) А ти їх знаєш, матусю Липо?..
Л и п а. Не пам’ятаю, щоб колись бачила їх…
Т о п о л я. Та ні-бо, ні!.. Ти знаєш усіх Людей… Ти ж увесь час вештаєшся біля їхніх домівок…
Липа (оглядаючи дітей). Та ні, запевняю Вас… Я їх не знаю… Вони ще надто юні… Я добре знаюся лише із закоханими, котрі навідуються до мене місячної ночі… або ж із пиволюбами, які чаркуються під моїм віттям…
Каштан (презирливо поправляючи монокля). Що воно таке?.. Сільські жебраки?..
Т о п о л я. Ет! Відтоді, як ви, пане Каштане, унадилися лише до великоміських бульварів…
Верба (підходить до них, настукуючи дерев’яними черевиками, й охкає). Боже ж мій! Боже ж мій!.. Знову вони прийшли втяти мені голову й руки, щоб нав’язати хмизу…
Тополя. Цитьте!.. Зі свого палацу вийшов Дуб!.. Мабуть, нездужає. Чи не здається вам, що він постарів?.. Скільки йому має бути?.. Ялина каже, буцім йому вже чотири тисячі літ, але, певне, вона перебільшує… Увага! Він скаже нам, що воно таке.
Поволі надходить Д у б. Це старий казковий сліпець, у вінці з омели та в довжелезному зеленому вбранні, гаптованому мохом і лишаєм. Сива борода розмаюється на вітрі. Однією рукою він спирається на вузлуватого костура, а другою — на юного Клен а-п о в о д и р я. Блакитний Птах сидить у дуба на плечі. Дерева вишиковуються рядком й уклоняються йому на знак шаноби.
Т і л ь т і л ь. Та в нього ж Блакитний Птах!.. Мерщій! Мерщій!.. Сюди!.. Дайте мені його!.. Дерева. Цить!..
К и ц я (до Тільтіля). Скиньте капелюха — це ж Дуб! Д у б (до Тільтіля). Ти хто?..
Тільтіль. Тільтіль, пане… Коли я зможу взяти Блакитного Птаха?..
Дуб. Тільтіль, син лісоруба?.. Тільтіль. Так, пане…
Дуб. Твій батько заподіяв нам багато зла… У самій лише моїй родині він забив шістсот синів, чотириста сімдесят п’ять дядьків і тіток, тисячу двісті двоюрідних братів і сестер, триста вісімдесят невісток і дванадцять тисяч правнуків!..
Т і л ь т і л ь. Не знаю, пане… Він це зробив… ненавмисне…
Дуб. Навіщо ж ти прийшов сюди й нащо випустив наші душі з домівок?..
Тільтіль. Вибачте, що я Вас потурбував, пане. Та Киця казала, що Ви скажете нам, де Блакитний Птах…
Дуб. Так, я знаю: ти шукаєш Блакитного Птаха, себто велику таємницю всіх речей і щастя, щоб Люди закабалили нас іще дужче…
Тільтіль. Ні-бо, пане, я шукаю його для онуки Феї Берилюни — вона дуже хвора…
Дуб (перебиває його). Годі!.. Я не чую Тварин… Де вони? Це їх стосується так само, як і нас… Нам, Деревам, не слід перебирати на себе всю відповідальність за ті круті заходи, які ми сьогодні застосуємо… День, коли Люди довідаються про наші нинішні дії, стане днем жахливої кари… Отже, наше рішення має бути одностайне, й наше мовчання так само…
Ялина (дивиться понад верхівками інших дерев). Тварини надходять… їх веде Кріль… Ось душі Коня, Бика, Вола, Корови, Вовка, Барана, Кабана, Півня, Кози, Віслюка й Ведмедя…
У міру того як Ялина називає Тварин, вони з’являються на сцені й сідають між деревами, окрім душі Кози, яка знай собі тиняється там і сям, і душі Кабана, яка весь час риється в корінні.
Д у б. Чи всі тут?..
Кроль. Курка не зм*огла покинути свої яйця, Заєць десь собі бігає, Оленеві роги болять, Гусак нічого не зрозумів, а Індик чомусь розлютився…
Дуб. їхня відсутність надзвичайно мене засмучує… А проте нас досить… Ви знаєте, брати мої, про що йдеться… Оця дитина завдяки талісманові, викраденому в могутніх сил Землі, може заволодіти Блакитним Птахом і вирвати нашу таємницю, яку ми берегли з часів зародження Життя… Одначе ми достатньо знаємо Людину, щоб не мати жодного сумніву щодо лихої долі, на яку вона прирече нас, щойно заволодіє цією таємницею. Тому, гадаю, будь-яке вагання — це не лише — глупство, а навіть злочин! Настає вирішальна мить. Дитина мусить загинути, поки ще не пізно.
Тільтіль. Що він сказав?..
Пес (вишкіривши зуби, никає довкола Дуба). А ти бачив мої зуби, старий паралітику?..
Бук (обурений). Він ображає Дуба!..
Д у б. Це Пес?.. Проженіть його! Нам тільки зрадників бракувало!..
Киця (стиха до Тільтіля). Заберіть Пса… Це непорозуміння… Довіртесь мені — я все владнаю. Тільки якнайшвидше заберіть Пса.
Т і л ь т і л ь (до Пса). Ану геть!
Пес. Ану ж перше порву цьому старому подагрикові мохові капці!.. Ото буде сміху!..
Т і л ь т і л ь. Та замовкни вже!.. Геть!.. Іди геть, поганцю!..
Пес. Гаразд, гаразд, іду… Я повернусь, коли знадоблюся…
Киця (стиха до Тільтіля). Краще б його на ланцюг узяти, щоб не наробив дурниць… Дерева розгніваються, й усе скінчиться кепсько…
Тільтіль. Але як?.. Я загубив ланцюжка…
К и ц я. А он саме підходить Плющ, у нього тривкі пута…
Пес (гарчить). Я ще повернуся! Повернусь!.. Подагрику! Бухикало!.. Старий хирляк!.. Гнилий корінь!.. Це Киця всім заправляє!.. Ну та я тобі ще віддячу!.. Що це ти там шушукаєш, Юдо, Тигрице, Базене?! Гррр, гррр, гррр!
Киця. Ось бачите… Він усім грубіянить…
Тільтіль. Він справді нестерпний, усіх пересварить… Пане Плюшу, прошу, зв’яжіть його!..
Плющ (боязко наближається до Пса). А він не вкусить?..
Пес (гарчить). Та ні ж, навпаки!.. Він тебе зацілує… добряче!.. Стривай, от зараз побачиш!.. Підходь, підходь, купо старого мотуззя!..
Тільтіль (погрожує йому палицею). Тіло!..
Пес (плазує коло ніг Тільтіля, метляючи хвостом). Що зробити, мій боженьку?..
Тільтіль. Лягай долілиць!.. Слухайся Плюща. Дай себе скрутити, як ні…
Пес (гарчить крізь зуби, поки Плющ його ушнуровує). Мотуззя!.. Зашморг!.. Шворка на телята!.. Ужівка на свиней!.. Боженьку, поглянь. Він ріже мені лапи. Він мене задушить!..
Т і л ь т і л ь. То й що?.. Катюзі по заслузі!.. Мовчи, лежи спокійно, ти такий нестерпний!..
Пес. Однаково, дарма ти так… У них лихе на думці… Мій боженьку, стережися!.. Він* затуляє мені рота!.. Я більше не можу говорити!..
П л ю щ (зв ‘язав Пса, немов пакунок). Куди його віднести?.. Я йому добряче стулив пельку!.. Слова не бовкне…
Дуб. Прив’яжіть його міцніше там, за стовбуром, до мого великого кореня… Потім вирішимо його долю… (Плющ із Тополею відносять Пса за дубовий стовбур.) Віднесли?.. Гаразд. А тепер, позбувшись цього небажаного свідка й відступника, приймімо справедливе рішення… Ніде правди діти: я схвильований… до глибини душі… мені дуже важко… Адже вперше нам надано право судити Людину і дати їй відчути всю могуть нашу… Гадаю, після всього зла, котре вона нам заподіяла, усіх кривд і бузувірств, скоєних нею, немає жодного сумніву щодо вироку…
Дерева і Т в а р и н и. Ні! Ні! Ні!.. Без вагання!.. На шибеницю!.. На смерть!.. Стільки кривди!.. За зловживання владою!.. Розчавити!.. З’їсти її!.. Зараз же!.. Зараз!..
Т і л ь т і л ь (до Киці). Що з ними?.. Вони незадово-лені?..
Киця. Не переймайтесь… Трохи дратуються, бо Весна забарилась… Покладіться на мене — я все владнаю…
Дуб. Ваша одностайність — закономірна… Тепер, аби уникнути нагінок, необхідно вирішити, який вид страти буде найдоцільніший, найзручніший, найшвидший і найнадійніший, а також треба, щоби він залишав якнайменше доказів — у разі, якщо Люди знайдуть у лісі дитячі тільця…
Тільтіль. Що таке?.. Куди це він гне?.. Мені вже набридло… Хай уже дає свого Блакитного Птаха…
Бик (виступає наперед). Найдоцільніше і найнадійніше — добряче штрикнути їх рогами в живіт. Хочете, я їх заколю?..
Дуб. Хто це говорить?..
Киця. То Бик.
Корова. Краще б сидів тихенько… Мене це не обходить… Я не втручаюсь… Мені ще треба вискубти всю траву на отій луці, залитій блакитним місячним сяйвом… Я маю ще купу справ…
Б и к. Я так само. Зрештою, я з усім згоден заздалегідь…
Б у к. Я надаю найвищу гілку для повішення…
П л ю щ. А я — петлю…
Ялина. Ая — чотири дошки на домовину…
Кипарис. Ая — місце для вічного спочинку…
Верба. Найлегше було б їх потопити в котрійсь із моїх річок… Це я беру на себе…
Липа (примирливо). Та годі вам… Хіба варто вдаватися до таких крайнощів? Вони ж іще зовсім юні… їх можна знешкодити, ув’язнивши в загороді, котру я збудувала б, насадившись довкола…
Дуб. Хто це таке каже?.. Я, здається, впізнаю медовий голос Липи…
Ялина. Справді…
Д у б. То серед нас теж є відступник, як і серед Тварин? Досі ми журилися лише зрадою Плодових Дерев, але ж то несправжні Дерева…
Кабан (поводячи своїми зажерливими очиськами). Як на мене, спершу треба з’їсти дівчинку… У неї, мабуть, дуже ніжне м’ясце…
Тільтіль. Що він меле?.. Стривай, ти…
К и ц я. Не збагну, що з ними сталося… Це все нам вилізе боком…
Дуб. Тихо!.. Треба вирішити, кому ж випаде честь завдати першого удару, хто відведе від нас найбільшу небезпеку, на яку ми наразилися від часів народження Людини…
Ялина. Саме вам, наш владарю й патріарше, випадає ця честь…
Д у б. То голос Ялини?.. Та ні, я застарий! Я сліпий, недужий, руки мене вже не слухаються… Ні, саме вам, сестрице, вічнозеленій, завжди стрункій, саме вам, свідкові народження більшості Дерев, випала слава замість мене шляхетним рухом визволити нас…
Ялина. Красно дякую, превелебний отче… Та оскільки я матиму честь поховати обидві жертви, то боюся збурити природну заздрість моїх товаришів. Як на мене, найстарший достойник після вас, із найміцнішою палицею, — то Бук…
Б у к. Ви ж знаєте: я геть червивий, та й палиця в мене непевна… А от у В’яза й Кипариса зброя надійна…
В ‘ я з. Я б залюбки, одначе ледве стою… Вночі Кріт вивихнув мені пальця на нозі…
К и п а р и с. Я, звісно, готовий… Але ж, як і моя сестриця Ялина, якій надано право поховати дітей, маю певну перевагу над іншими — як-от плакати над їхньою могилою… Було б нечесно аж так мене обдаровувати… Зверніться хоч би й до Тополі…
Т о п о л я. До мене?.. Схаменіться!.. Таж моє дерево ніжніше за тіло дитини!.. Та й щось нездужаю… В мене, мабуть, лихоманка… Погляньте лиш на листя… Либонь, застудилася на світанку…
Дуб (аж вибухає гнівом). Ви боїтеся Людини!.. Навіть оці беззахисні діти навіюють вам незрозумілий страх, який і перетворив вас на рабів!.. Та ні!.. Годі вже!.. Хай там як, а іншої нагоди не буде… Я, старий, сліпий, немічний, тремтячи, піду сам-один супроти споконвічного ворога!.. Де він?..
Намацуючи дорогу костуром, простує до Тільтіля.
Тільтіль (видобуває з кишені ножа). То це ти до мене присікався, старче, зі своєю довбнею?..
Інші дерева, узрівши ножа, таємничу й невідворотну зброю Людини, перелякано кричать і стають поміж Тільтілем і Дубом, спиняючи старого.
Дерева. Ніж!.. Стережіться!.. Ніж!..
Дуб (пручається). Пустіть!.. Хай собі!.. А хоч би й сокира!.. Хто мене тримає?.. Як? Ви всі тут?.. Як? То ви не хочете?.. (Жбурляє костура додолу.) Нехай!.. Ганьба нам!.. Хай нас Тварини визволяють!..
Бик. Авжеж!.. Я візьмусь!.. Одним ударом рогів!..
Віл і Корова (втримуючи його за хвіст). Куди це ти пнешся?.. Не дурій!.. То кепська справа!.. Все скінчиться зле… А відповідати — нам… Покинь… То справа Диких Звірів…
Бик. Ні! Ні!.. Це моя справа!.. Стривайте!.. Та тримайте ж мене, а то накою лиха!..
Тільтіль (до Мітіль, яка верещить). Не бійся!.. Сховайся за мене!.. Я маю ножа.
Півень. Молодецький хлопчина!..
Т і л ь т і л ь. То це ви на мене розлютилися?..
Віслюк. Авжеж, хлопчику!.. Нарешті докумекав!..
Кабан. Молися — твій час настав. Але не ховай дівчинку… Хочу нею намилуватись… Я її першу з’їм…
Т і л ь т і л ь. Та що ж я вам зробив лихого?..
Баран. Нічогісінько, малий. Тільки-от з’їв мого братика, двох сестричок, трьох дядьків, тітку й дідуся з бабусею… Стривай лише, коли впадеш, побачиш — я теж маю зуби…
Віслюк. Ая — копита!..
Кінь (гордо вибрикує). Ось ви зараз побачите!.. Як буде краще: загризти його чи забити копитами?.. (Басуючи, підходить до Тільтіля, а той замахується на нього ножем. Коня раптом бере страх, він повертає і дає драпака.) Е, ні!.. Так нечесно!.. Яка ж це гра?.. Він борониться!..
П і в е н ь (не може стримати захоплення). Хай там як, а малий не з боязких!..
К а б а н (до Ведмедя й Вовка). Ну ж бо, всі гуртом!.. Я вас підтримаю ззаду. Ми повалимо їх, а коли дівчинка буде долі, поділимо її…
Вовк. Відверніть їхню увагу… А я зайду ззаду… Обходить Тільтіля, нападає на нього ззаду й мало не збиває з ніг.
Тільтіль. Юдо!.. (Зводиться на одне коліно й, вимахуючи ножем, затуляє собою сестричку, яка несамовито верещить. Бачачи, що він уже ледве не на землі, Тварини й Дерева підходять ближче і намагаються завдати удару. Відразу сутеніє. Тільтіль у розпачі кличе на допомогу.) До мене! До мене!.. Тіло! Тіло!.. А де Киця?.. Тіло!.. Тілетто! Тілетто!.. Ходіть сюди! Ходіть!..
Киця (осторонь, нещиро). Не можу… Лапку вивихнула…
Тільтіль (відбиває удари й борониться, як може). До
мене!.. Тіло! Тіло!.. Не стає сили!.. їх забагато!.. Ведмідь!
Кабан! Вовк! Віслюк! Ялина! Бук!.. Тіло! Тіло! Тіло!..
Пес, тягнучи за собою порвані пута, вибігає з-за дубового стовбура і, розштовхавши Дерева і Тварин, кидається до Тільтіля й ошаліло боронить дітей.
Пес (розлючений; кусає геть-чисто всіх). Ось! Ось! Боженьку!.. Не бійся! Нумо!.. Всіх перекусаю!.. Ось тобі, Ведмедю, у твоє товсте сідало!.. Хто ще хоче?.. Ось тобі, Кабанчику, а це тобі, Конику, а це тобі, Бичачий хвостику!.. Ось! Я пошарпав штанці Буку й Дубову вдягачку!.. Ялина дременула!.. А бій таки запеклий!..
Тільтіль^ знемозі). Все!.. Не можу… Кипарис щосили бебехнув мене по голові…
Пес. Ой! Це Верба хвисьнула!.. Зламала лапу!..
Тільтіль. Вони знову сунуть!.. Гуртом!.. Цього разу Вовк!..
Пес. Стривай, зараз я його обдарую!..
Вовк. Бевзю!.. Братику наш!.. Та його батьки потопили твоїх цуценят!..
П е с. І добре зробили!.. Туди їм і дорога!.. Вони були схожі на тебе!..
Дерева та Тварини. Відступник!.. Телепень!.. Зрадник! Перебіжчик! Недоумок!.. Юда!.. Покинь його! Бо вмреш! Ходи до нас!
Пес^ жертовному бойовому запалі). Ні! Ні!.. Один проти всіх!.. Ні! Ні!.. Я вірний Богам!.. Найкращим! Найбільшим!.. (До Тільтіля). Стережися Ведмедя! Ось!.. Гляди, Бик!.. От учеплюсь йому в горлянку. Ой!.. Віслюк вибив мені кілька зубів… ратицею…
Т і л ь т і л ь. Не можу вже, Тіло!.. Ой!.. В’яз ударив.,. Глянь: кров на руці… То Вовк із Кабаном…
Пес. Стривай, боженьку!.. Дай поцілую тебе… Лизну — і все загоїться… Стань позаду мене… Вони не зважаться підступити… Еге!.. Повертаються!.. Це вже не жарти!.. Тримайся!..
Тільтіль (падає). Ні, вже не можу…
Пес. Ідуть!.. Я чую нюхом, чую!..
Тільтіль. Де?.. Хто?..
Пес. Отам! Там!.. Душа Світла!.. Вона знайшла нас!.. Мій королику, рятунок!.. Поцілуй мене!.. Врятовані!.. Поглянь!., їм боязко!.. Відступають!.. їм страшно!..
Тільтіль. Душе!.. Душе Світла!.. Ходіть сюди!..
Швидше!.. Вони повстали!.. Вони всі проти нас!..
Увіходить Душа Світла. Тим часом над лісом займається зоря, осяваючи околи.
Душа Світла. Що сталося?.. Що?.. Небораче, хіба
ж ти не знав?.. Поверни Діаманта! Вони поринуть назад у
Морок і Мовчання, а ти не побачиш їхніх почуттів…
Тільтіль повертає Діаманта. Тут-таки всі душі Дерев чимдуж біжать до стовбурів, які за ними зачиняються. Душі Тварин також зникають. Вдалині видно, як мирно пасуться Корова, Баран та інші. Ліс прибирає безневинного вигляду. Здивований Тільтіль роззирається навкруги.
Т і л ь т і л ь. Де вони?.. Що це їм поробилось? Чи вони з глузду з’їхали?..
Душа С в і т л а. Та ні, вони завжди такі. Але цього не знають, бо не бачать. Казала ж я тобі: коли мене нема, будити їх — небезпечно…
Тільтіль (витираючи ножа). Нехай і так… От якби не Песик і ніж… А мені й на думку не спадало, що вони такі лихі…
Душа Світла. От бачиш: у цьому світі Людина сама супроти всіх.
Пес. Тобі дуже болить, боженьку?..
Тільтіль. Пусте… А Мітіль вони не зачепили. Тіло, любий!.. А в тебе писок у крові ще й лапа перебита!..
Пес. Менше з тим… До завтра загоїться… Так, битва була запекла…
Киця (накульгує, шкандибаючи від кущів). Авжеж!.. Віл штрикнув мене рогом у живіт… Слідів не видно, але так болить!.. А Дуб зламав мені лапку…
Пес. Цікаво би знати, яку…
Мітіль (погладжуючи Кицю). Справді?.. Сердешна Тілетто!.. Де ж ти була?.. Я тебе не бачила…
Киця(із облудою). Матусю, мене поранили відразу ж, як я кинулася до того гидкого Кабана, що хотів тебе з’їсти… Отоді Дуб і забив мені памороки своїм ударом.
Пес (до Киці, крізь зуби). А з тобою я ще погомоню… Знайду час…
Киця (плачеться до Мітіль). Матусю, він мене ображає… Хоче зробити зле!..
М і т і л ь (до Пса). Чи ти даси їй нарешті спокій, поганцю?..
Всі виходять. Завіса
