«Синій птах» читати повністю онлайн фієричну пʼєсу Моріса Метерлінка, яка була написана у 1908 р. Другий переклад твору «Блакитний птах», оригінальна назва твору «L’Oiseau bleu» (французька).
«Синій птах» читати повністю
Переклад з французької Дмитра Чистяка
«Синій птах» ДІЙОВІ ОСОБИ
Мати Т і л ь. Т і л ь т і л ь. М і т і л ь.
Фея Берилюна.
Хліб.
Вогонь.
Вода.
Молоко.
Цукор.
Пес.
Киця.
Душа Світла. Години. Батько Тіль. Бабуся Тіль. Дідусь Тіль.
Брати та сестри Тіль (П’єро, Робер, Жанетта, Мадлен, П’єретта, Полін, Рикетта). Дерева. Тварини. Ніч.
Привиди, Страхіття, Сон, Смерть, Хвороби, Нежить, Таємниці, Зірки, Запахи тощо.
Діти Блакиті.
Король Дев’яти Планет.
Закоханий.
Закохана.
Час.
Ненароджений братик.
Найтовстіше блаженство.
Інші Товсті Блаженства (Блаженство Володіти, Блаженство Вдоволеного Честолюбства, Блаженство Пити, Коли Вже Не Відчуваєш Спраги, Блаженство їсти, Коли Вже Не Відчуваєш Голоду тощо).
Маленькі Блаженства.
Ватажок Домашніх Блаженств.
Інші Домашні Блаженства (Блаженство Доброго Здоров’я, Блаженство Чистого Повітря, Блаженство Любити Батьків, Блаженство Небесної Блакиті, Блаженство Лісу, Блаженство Сонячних Днів, Блаженство Весни, Блаженство Вечірніх Заграв, Блаженство Бачити Схід Зірок, Блаженство Дощу тощо).
Великі Радощі (Радість Справедливості, Радість Доброти, Радість Виконаної Праці, Радість Любити тощо).
Материнська Любов. Сусідка Берленґо. Дівчинка.
«Синій птах» костюми
Т і л ь т і л ь. Вбрання Хлопчика-Мізинчика з казок Перро: штанці кольору цинобри, коротка блакитна куртка, білі панчішки, черевички або чоботи з рудої шкіри.
М і т і л ь. Вбрання Ґретель або Червоного Капелюшка.
Душа Світла. Сукня кольору Місяця з казки про Ослячу шкуру, себто білого золота зі срібними блискітками, іскристий серпанок у формі променів тощо. Вбрання в новогрецькому чи англо-грецькому стилі (як-от у Вальтера Крейна), чи навіть у стилі ампір. Високого зросту, з оголеними плечима. Зачіска оздоблена чимось на кшталт діадеми або навіть легкою короною.
Фея Берилюн а, Сусідка Берленґо. Легендарне вбрання жебрачок із казок про фей. У першій дії можна вилучити сцену з перевтіленням Феї в Принцесу.
Батько Тіль, Мати Тіль, Дідусь Тіль, БабусяТіль. Легендарне вбрання німецьких селян і лісорубів із казок братів Грімм.
Брати й Сестри Тільтіля. Варіанти вбрання Хлопчика-Мізинчика.
Час. Традиційне вбрання Часу: широкий чорний або синій плащ, біла звивиста борода, серп, пісковий годинник.
Материнська Любов. Вбрання схоже на костюм Душі Світла, себто широкі, якомога біліші, заледве не прозірчасті серпанки — щоб вона скидалась на грецьку статую. Скільки завгодно коштовностей і перлів, тільки б вони не порушили чистоту й світлоносність образу.
Великі Радощі. Як і вказано в тексті, сяйливі сукні м’яких ніжних відтінків — прокидання троянди, усміху води, смоляної роси, світанкової блакиті тощо.
Домашні Блаженства. Різнобарвні плаття або, як забажаєте, вбрання селян, чабанів, лісорубів тощо, однак по-феєричному ідеалізовані.
Товсті Блаженства. До перетворення: широкі важкі мантії з червоної або жовтої парчі, величезні грубі прикраси тощо. Після перетворення: сорочки кольору кави чи шоколаду, як-от у надутих картонових маріонеток.
Н і ч. Широкі чорні шати, таємничо вкриті зорями, з вогненно-золотавими полисками. Серпанок, темні маки тощо.
СусідчинаОнука. Біляве блискуче волосся, довга біла сукня.
Пес. Червоний верх, білі штанці, лаковані чоботи, начищений воском капелюшок. Вбрання нагадує костюм Джона Буля.
Киця. Всіяна блискітками сорочка з чорного шовку.
Варто, щоб голови цих двох персонажів трохи нагадували тваринячі.
Хліб. Ошатне вбрання паші. Широке шовкове або оксамитове кармазинове плаття, гаптоване золотом. Великий тюрбан. Ятаган. Величезне черево, пухке, аж обвисле рум’яне обличчя.
Цукор. Шовкова сукня, на взір тих, що їх носять євнухи, — напівбіла, напівсиня, нагадує обгортку для цукрової голови. Зачіска, як у вартових сералю.
Вогонь. Червона сорочка, кармазиновий плащ на золотій підкладці з мінливими блискітками. Чубок із різнобарвного полум’я.
Вода. Сукня кольору часу з казки про Ослячу Шкуру, себто блакитнава чи бірюзова, із прозірчастими поблисками, струмливий серпанок, також у новогрецькому чи англо-грецькому стилі, але вільніший, яскравіший. У волосся вплетено квітки, водорості або тростяниці.
Тварини. Народні або ж селянські костюми.
Дерева. Плаття з різними відтінками зеленої барви або ж кольору деревної кори. Ознаки, за якими впізнають дерева, — листя, галуззя.
«Синій птах» ДІЯ ПЕРША Картина перша
Хижка лісоруба
На сцені відтворено інтер’єр простої сільської, але не вбогої хижки лісоруба. Коминок під дашком, у якому дотлівають дрова. Кухонне приладдя, шафа, діжа, дзиґарі з вагадлом, веретено, вмивальник тощо. На столі світиться лампа. По обидва боки від шафи, згорнувшись клубочком, поснули Киця й Пес. Між ними — велика біло-блакитна цукрова голова. На стіні — кругла клітка з горлицею. У глибині сцени — двоє вікон із зачиненими зсередини віконницями. Під одним із вікон — лава. Ліворуч — вхідні двері з великою клямкою. Праворуч — інші двері, драбина на горище, а також двоє дитячих ліжок, а в головах, на стільцях, — старанно згорнений одяг.
Коли піднімають завісу, Тільтіль і Мітіль міцно сплять по своїх ліжечках. Мати Т і л ь наостанок поправляє ковдру, нахиляється до дітей, хвильку дивиться, чи сплять вони, підкликає рукою Батька Тіль. Він визирає з-за дверей. Мати Тіль підносить до вуст пальця, щоб не порушував тишу, і, загасивши лампу, навшпиньках виходить у двері праворуч. Якусь мить на сцені темно, а тоді у шпаринки віконниць потроху просочується світло, й у кімнаті яснішає. Лампа на столі засвічується сама собою. Схоже, діти прокинулись і повсідались на ліжках.
Тільтіль. Мітіль? Мітіль. Тільтілю? Т і л ь т і л ь. Ти спиш? М і т і л ь. А ти?..
Т і л ь т і л ь. Та ні! Не сплю — я ж із тобою балакаю…
Мітіль. Вже Різдво, еге ж?..
Т і л ь т і л ь. Та ні ще. Різдво — завтра. Та Коляда нам цього року нічого не принесе… Мітіль. Чому це?..
Тільтіль. Матуся казала, що не змогла піти за нею в місто. Та вона прийде на той рік… М і т і л ь. А той рік, це довго?..
Тільтіль. Таки чимало… Та цієї ночі вона прийде до багатих дітей…
М і т і л ь. А-а!..
Т і л ь т і л ь. Поглянь!.. Мати забула свою лампу!.. А що, коли… М і т і л ь. ?..
Т і л ь т і л ь. Ми встанемо… М і т і л ь. Але ж не можна…
Т і л ь т і л ь. А нікого ж нема… Бачиш віконниці?.. М і т і л ь. Ой, як вони сяють!.. Т і л ь т і л ь. То святкові вогники. М і т і л ь. А де ж свято?
Т і л ь т і л ь. Навпроти, в багатих діток. У них є різдвяна ялинка. То ми зараз відчинимо віконниці… М і т і л ь. А хіба можна?
Т і л ь т і л ь. Звісно, можна. Ми ж одні… Чуєш? Музика!.. Ну ж бо, вставай!..
Діти встають із ліжок, підбігають до одного з вікон, залазять на лавку й відчиняють віконниці. Кімнату заливає яскраве світло. Діти захоплено дивляться у віконце.
Т і л ь т і л ь. Видно все!
Мітіль (зайнявши на лавці незручне місце). Я не бачу… Т і л ь т і л ь. Сніг іде!.. Он дві карети й шестеро коників!..
Мітіль. Звідти вийшло дванадцять хлопчиків! Т і л ь т і л ь. Дурненька… То дівчатка… Мітіль. Таж вони у штанцях!.. Т і л ь т і л ь. Наче ти тямиш!.. І не штовхайся так!.. М і т і л ь. Я тебе не чіпаю.
Тільтіль (зайнявши всю лавку). Зайняла тут усю лавку… Мітіль. Але мені зовсім нема місця!.. Тільтіль. Тихо! Видно ялинку!.. Мітіль. Яку ще ялинку?..
Тільтіль. Таж різдвяну!.. А ти дивишся на стіну!..
М і т і л ь. Я дивлюсь на стіну, бо нема місця…
Тільтіль. (вступивши їй трохи місця на лавці). Ось!.. Вистачить?.. Вона найкраща!.. На ній стільки свічок!.. Стільки!..
М і т і л ь. А хто ж це там так грюкає?..
Т і л ь т і л ь. Грають музику. М і т і л ь. Вони розлючені?.. Т і л ь т і л ь. Ні, але, мабуть, дуже стомлені. М і т і л ь. Ще одна карета, з білими кіньми!.. Т і л ь т і л ь. Тихо!.. Краще дивись!.. М і т і л ь. А що це там таке золоте висить на гілках?..
Т і л ь т і л ь. Таж іграшки, звісно!.. Шабельки, рушниці, солдатики й гармати…
М і т і л ь. А ляльки там теж є?.. Скажи!..
Т і л ь т і л ь. Ляльки?.. Ні, то дурня… Вони в таке не бавляться…
М і т і л ь. А що там на столах?..
Т і л ь т і л ь. Пиріжки, фрукти, тістечка з кремом…
М і т і л ь. Я раз куштувала тістечко, як була ще маленька…
Т і л ь т і л ь. Я теж. Воно смачніше за хліб, але тістечок завжди замало…
М і т і л ь. Але ж там їх не замало… їх там повен стіл… Вони їх усі поїдять?..
Т і л ь т і л ь. Та звісно. А що ж, дивитися на них?..
М і т і л ь. Чому ж вони не їдять одразу?..
Т і л ь т і л ь. Бо не голодні…
М і т і л ь (вражена). Не голодні?.. Чому це?..
Т і л ь т і л ь. Бо їдять, коли їм заманеться…
М і т і л ь (недовірливо). Щодня?..
Т і л ь т і л ь. Так кажуть…
М і т і л ь. А вони все поїдять?.. Хіба вони не дадуть?..
Т і л ь т і л ь. Кому?.. М і т і л ь. Нам…
Т і л ь т і л ь. Вони ж нас не знають…
М і т і л ь. А коли попросити?..
Т і л ь т і л ь. Так не роблять.
М і т і л ь. Чому це?
Т і л ь т і л ь. Бо не можна.
М і т і л ь (плескає в долоні). Ой! Які ж вони гарні!..
Тільтіль^у захваті). Всі сміються! Сміються!.. М і т і л ь. А малята танцюють!.. Т і л ь т і л ь. Так! Так!.. Затанцюймо й собі!.. З радощів вистрибують на лавці.
М і т і л ь. Ой! Як весело!..
Т і л ь т і л ь. їм дають пиріжки!.. І їх можна брати!.. Вони їдять! їдять! їдять!..
М і т і л ь. І найменші теж!.. По два, по три, по чотири!..
Т і л ь т і л ь (не чується з радощів). Ой! Яка смакота!.. Смакота!.. Смакота!..
М і т і л ь (підраховуючи уявні пиріжки). Мені дали дванадцять!…
Т і л ь т і л ь. А мені вчетверо більше!.. Та я з тобою поділюся!..
У двері хижки постукали.
Т і л ь т і л ь (одразу ж принишк. Злякано). Хто це?.. М і т і л ь (перестрашена). Тато!..
Вони не відчиняють, тож видно, як велика клямка сама собою з рипом піднімається, і до кімнати ввіходить бабця в зеленій сукні й червонім очіпку. Вона горбата, кульгава, одноока, спирається на костур, ніс у неї зійшовся з підборіддям. Не важко здогадатися, що
це — Ф е я.
Ф е я. У вас тут є Співуча Трава чи Блакитний Птах?..
Т і л ь т і л ь. Трава в нас є, та вона не співає…
М і т і л ь. Тільтіль має птаха.
Т і л ь т і л ь. Я не можу його віддати…
Фея. Чому це?..
Т і л ь т і л ь. Бо він мій.
Фея. Це, звісно, поважна причина. То де він, той птах?..
Тільтіль (показуючи на клітку). У клітці…
Фея (почепила окуляри й розглядає птаха). Твій птах ні до чого мені, бо не досить блакитний. Доведеться вам розшукати того, що мені потрібен.
Тільтіль. Та яй гадки не маю, де він…
Ф е я. Я теж. Тому й треба його шукати. У крайнім разі обійтися без Співучої Трави я ще змогла б, однак Блакитного Птаха знайти необхідно. Я шукаю його для онуки — вона дуже хвора.
Т і л ь т і л ь. А чим?..
Фея. Незрозуміло. Вона хоче бути щасливою…
Т і л ь т і л ь. Он як!..
Ф е я. Ви хоч знаєте, хто я?..
Т і л ь т і л ь. Ви трохи нагадуєте нашу сусідку, пані Берленґо…
Фея (зненацька розсердившись). Анітрохи не нагадую!.. Жодної схожості!.. Яке неподобство!.. Я — Фея Берилю-на.
Т і л ь т і л ь. А! Дуже раді…
Фея. Треба рушати зараз же!
Т і л ь т і л ь. А ви підете з нами?..
Ф е я. Це неприпустимо. Вранці я поставила вариво, й щоразу, як мене немає більше години, воно википає… (Вказуючи спершу на стелю, потім — на коминок і, врешті, — на вікно). Звідки ви хочете вийти? Звідси, звідти чи звідти?..
Тільтіль (боязко показує на двері). Я волів би вийти звідти…
Фея (знову гнівається). Це неприпустимо! Яка обурлива звичка! (Вказуючи на вікно.) Ми вийдемо звідси… Ну ж бо!.. Чого ви чекаєте?.. Мерщій одягайтесь!.. (Діти хутко вдягаються.) Я допоможу Мітіль…
Т і л ь т і л ь. У нас немає черевиків.
Фея. Байдуже. Я дам вам чарівного капелюшка. А де ж ваші батьки?..
Тільтіль (показуючи на двері праворуч). Там. Вони сплять…
Ф е я. А дідусь із бабусею?..
Тільтіль. Померли…
Ф е я. А менші брати й сестри є?..
Тільтіль. Так, є. Троє братиків…
М і т і л ь. І четверо сестриць…
Ф е я. Де ж вони?.. Тільтіль. Також померли… Фея. Хочете їх побачити?..
Тільтіль. Ще б пак!.. Негайно!.. Покажіть їх нам!..
Ф е я. Я ж їх не ховаю в кишені!.. Однак все складається якнайліпше: ви стрінете їх у Країні Спомину на шляху до Блакитного Птаха. Повернете ліворуч на третьому перехресті. Що ви тут робили до мого приходу?..
Тільтіль. Ми бавились у пиріжки.
Ф е я. У вас є пиріжки?.. Де ж вони?
Т і л ь т і л ь. В палаці багатих діток… Погляньте… Там так гарно!..
Тягне Фею до вікна.
Фея (при вікні). Так їх їдять інші!.. Тільтіль. Так… Але ж нам усе видно… Ф е я. І ти на них не сердишся?.. Тільтіль. Чого б це?
Ф е я. Бо вони все поїдять самі. Як на мене, дуже погано, що вони з тобою не діляться…
Т і л ь т і л ь. Та ні, вони ж багаті… Ох, як у них лепсько, еге ж?..
Ф е я. Не краще, ніж у тебе.
Тільтіль. Пхе!.. У нас так темно, затісно, та й пиріжків нема…
Фея. Скрізь однаково — ти просто недобачаєш…
Т і л ь т і л ь. Е, ні, я дуже добре бачу, в мене прекрасний зір. Я бачу, котра година на церковному годиннику, а татко — ні…
Фея (знову зненацька розсердившись). Кажу ж тобі: ти нічого не бачиш!.. От який я маю вигляд?.. Якою я тобі здаюся?.. (Тільтіль зніяковіло мовчить.) То як? Відповідай! От я й дізнаюся, чи добре ти бачиш… Вродлива я чи бридка?.. (Тільтіль і далі розгублено мовчить.) Не хочеш відповісти?.. Юна чи стара?.. Рум’янощока чи блідолиця?.. А може, в мене горб?..
Т і л ь т і л ь (запопадливо). Та ні ж бо, ні, він зовсім невеличкий…
Ф е я. А з виразу твого обличчя, здається, величезний… Ніс у мене гачком, а ліве око виколоте?..
Т і л ь т і л ь. Ні-бо, ні, я не казав цього… А хто це вам його виколов?..
Фея (ще дужче дратуючись). Таж воно не виколоте!.. Нечемо! Нікчемо!.. Воно ще гарніше за інше: більше, ясніше, кольору небесної блакиті… А моє волосся ти бачиш?.. Воно золотиться, мов стигла пшениця!.. Або наче золоті самородки!.. Таке густе, що й голові важко… Розсипається навсібіч!.. Поглянь на руки! Бачиш його?.. (Виймає з-під капелюшка два рідкі пасемця сивого волосся.)
Т і л ь т і л ь. Так. Я бачу кілька волосинок.
Фея (обурена). Кілька волосинок?.. Снопи!.. Віхті!.. Оберемки!.. Золоті потоки!.. Я знаю: люди звичайно кажуть, що нічого того не бачать!.. Але ж ти, гадаю, не належиш до цих сліпих злюк?..
Т і л ь т і л ь. Ні, ні. Я добре бачу ті пасемця, що виглядають…
Фея. Але ж треба з не меншим завзяттям бачити й інші, приховані… Які дивні ці люди… Відтоді, як феї вимерли, вони нічого не бачать і навіть про це не здогадуються… Добре, що при мені завжди те, що ладне засвітити згаслі очі… А що це я виймаю з торбинки?..
Т і л ь т і л ь. Ой! Який гарненький зелений капелюшок!.. А що ж це блищить отам, на пряжці?..
Фея. Величезний Діамант, що повертає зір…
Т і л ь т і л ь. Он як!..
Фея. Атож. Спочатку вдягаєш капелюшка, потім легесенько повертаєш Діаманта: от хоч би й так, ліворуч. Зрозумів?.. Він натискує на нікому незнану ґулю в голові, й ти бачиш по-справжньому…
Т і л ь т і л ь. А це не боляче?..
Фея. Аніскілечки, адже він чудодійний… Ти відразу ж побачиш суть речей, як-от душі Хліба, Вина, Перцю… М і т і л ь. І душу Цукру теж?..
Фея (знову зненацька розсердившись). Авжеж!.. Ненавиджу безглузді запитання!.. Душа в Цукру так само цікава, як і душа в Перця. Оце й усе, чим я могла вам допомогти у пошуках Блакитного Птаха… Звісно, Летючий Килим або Перстень-Невидимка вам стали б у пригоді більше… Та я згубила ключ від шафи, де їх зберігаю… А! Ледь не забула!.. (Показуючи на Діамант.) Поглянь! Як тримати його так, а потім — трішечки повернути, побачиш Минуле… Ще один легкий оберт — і побачиш Майбутнє… Це все цікаво, корисно, до того ж Діамант не зчиняє і найменшого шуму…
Тільтіль. Але ж тато його забере…
Ф е я. А він його не побачить! Ніхто не зможе побачити Діаманта, поки він у тебе на голові… Хочеш спробувати?.. (Одягає Тільтілю на голову зеленого капелюшка.) Тепер поверни його… Ще один оберт — і…
Щойно Тільтіль повертає Діаманта, як довкола всі речі зненацька напрочуд змінюють подобу. Стара Фея раптом обертається на чарівну красуню-принцесу; каміняччя, з якого збудовано хижку, як-найкоштовніше ясніє, іскриться, виграє-виблискує синню сапфірів. Нехитрі меблі в хатинці теж оживають і кращають: дерев’яний столик поводиться гідно й шляхетно, начебто він — із мармуру. Циферблат на дзиґарях, мружачись, лагідно й добросердо всміхається; дверцята ж, за якими змигує туди-сюди вагадло, прочиняються, і звідти вистрибують Години. Вони, сміючись, беруться за руки і заводять танок під звуки казкової музики. Тільтіль, звісно, вражений. У нього вихоплюється вигук.
Тільтіль (показуючи на Години). Хто ці чарівні панни?..
Ф е я. Не бійся. То Години твого життя. Вони тішаться, що бодай на мить вивільнилися й опинились на видноті…
Т і л ь т і л ь. А чому це стіни такі світлі?.. Хіба вони з цукру чи з коштовного каміння?..
Фея. Усі камені однакові, усі камені коштовні. Одначе Людина бачить лише деякі…
А феєрія триває і довершується. Душі чотирифунтових Хлібців ув образі чоловічків, припорошених борошном, убраних у сорочки кольору хлібної скоринки, вилазять із діжі й вистрибують довкруж столу. Навздогін за ними, щойно вибігши з грубки, женеться, корчачись від сміху, Вогонь, вбраний у трико барви сірки й цинобри.
Т і л ь т і л ь. А це що за потвори?..
Ф е я. Не велике панство. Це душі чотирифунтових Хлібців, які, користаючись із настання Царства Істини, вилізли з діжі, де їм було затісно…
Т і л ь т і л ь. А той великий червоний чортяка, від якого так тхне?..
Фея. Цить! Не так голосно! Це Вогонь… Він має препаскудну вдачу.
Феєрія ж на час розмови не вщухає. Киця й Пес, що спали собі, згорнувшись клубочками біля шафи, прокинувшись, одночасно зойкнули і зникли в люку. Замість них з’являються дві нові істоти: одна — в масці бульдога, інша — в масці Киці. Тієї ж миті чоловічок у масці бульдога (відтепер ми зватимемо його Псом) кидається до Тільтіля, душить його в обіймах, вкриває бурхливими й гучними цілунками, а жіночка в масці Киці (відтепер ми зватимемо її Кицею) чепуриться, підкручує вуса, вимиває руки і аж тоді підходить до Мітіль. Пес вистрибує, перекидаючи все довкола догори дригом, і загалом поводиться нестерпно.
Пес. Мій боженьку!.. Добридень! Добридень, мій боженьку!.. Нарешті, нарешті я можу розмовляти! Мені стільки всього треба тобі розповісти!.. Марно я гавкав і метляв хвостом — ти не розумів мене!.. Але ж тепер!.. Добридень!.. Здоров був!.. Я люблю тебе! Люблю!.. Хочеш, я втну якесь диво!?.. Хочеш?.. Хочеш, стану гопки?.. Хочеш, пройдуся догори ногами чи станцюю на линві?..
Т і л ь т і л ь (Зо Феї). Хто цей пан із собачою головою?..
Фея. Невже не впізнав?.. Ти вивільнив душу Тіло!..
Киця (підходячи до Мітіль, спанська недовірливо простягає їй руку). Добридень, панночко… Ви сьогодні надзвичайна!..
Мітіль. Здрастуйте, пані… (До Феї.) А це хто?..
Фея. Неважко здогадатись — тобі простягає руку душа Тілетти… Поцілуй її!..
Пес (відштовхуючи Кицю). І мене!.. Я теж хочу поцілувати боженьку!.. Я поцілую дівчинку!.. Я всіх зацілую!.. Чудово!.. Це вже гульнемо!.. Я налякаю Тілетту!.. Гав! Гав! Гав!..
Киця. Пане, я вас не знаю…
Фея (погрожуючи Псові чарівною паличкою). Зараз же вгамуйся!.. Як ні, ти на віки вічні поринеш у Мовчання…
А феєрія триває: веретено в кутку кімнати чимдуж обертається, тчучи прядиво з чарівних променів світла; в іншому куточку умивальник, перетворившись на осяйний водограй, виспівує тонюсіньким голоском і затоплює раковину потоками перлів і смарагдів. Звідти постає душа Води у подобі струмливої дівчини з розкуйовдженим волоссям. Вона відразу ж стає до боротьби з Вогнем.
Т і л ь т і л ь. А хто ця мокра пані?..
Ф е я. Не бійся. Це Вода. Вона вийшла з крана…
Глек із молоком перекидається, падає зі столу додолу й розбивається. Із розлитого молока здіймається висока біла сором’язлива постать, яка, здається, боїться всього на світі.
Т і л ь т і л ь. А хто ця полохлива пані в самій сорочці?..
Ф е я. То душа Молока розбила глечик…
Цукрова голова, що лежала біля шафи, росте, шириться, прориває паперову обгортку. Звідти випливає солоденька облудна істота, напівбіла-напівсиня і, догідливо всміхаючись, простує до Мітіль.
Мітіль (схвильовано). Що йому треба?.. Ф е я. Та це ж душа Цукру…
Мітіль (заспокоївшись). А в нього є льодяники?.. Фея. Повнісінько — у кишенях, та й пальці його — з льодяничків…
Зі столу падає лампа, з неї здіймається полум’я, обертаючись на сонцесяйну діву незрівнянної краси. На ній — довгий прозорий сліпучо-яскравий серпанок. Вона стоїть непорушно, наче в екстазі.
Т і л ь т і л ь. Це королева! М і т і л ь. Це Божа Матір!.. Фея. Ні, дітки, це Душа Світла…
А каструлі на полицях обертаються дзиґами, шафа для білизни грюкає дверцятами й розгортає полотна кольору місячного та сонячного сяйва, між ними снується не менш ошатне ганчір’я й дрантя, що збігає з драбини, котра веде на горище. Аж ось хтось тричі сильно стукає в двері праворуч…
Тільтіль (злякано). Це тато!… Він почув нас!..
Фея. Поверни Діаманта!.. Зліва направо!.. (Тільтіль рвучко повертає Діаманта.) Та не так швидко!.. Господи! Тепер запізно!.. Ти надто рвучко його повернув! Вони не встигнуть зайняти свої місця, і ми вскочимо у велику халепу…
Фея знову обертається на бабцю, стіни тьмяніють, Години повертаються до годинника, веретено зупиняється. Здіймається лемент і метушня. Вогонь несамовито бігає по кімнаті, шукаючи коминок, а один із чотирифунтових Хлібців, якому не стало місця в діжі, пе-рестрахавшись, голосить.
Фея. Що трапилось?..
X л і б (у сльозах). У ді-і-і-жі-і… нема-а-а-є бі-і-іль-ше… мі-і-ісця-я…
Фея (зазирнувши до діжі). Та ні ж бо, є… (Відсуває інші хлібці, які повертаються на свої місця.) Ну ж бо! Мерщій посуньтеся!..
Знову — стукіт у двері.
X л і б (у розпачі, марно намагаючись залізти до діжі). Немає ради!.. Він з’їсть мене першим!..
Пес (вистрибуючи довкола Тільтіля). Мій Боженьку!.. Я ще тут!.. Я ще можу розмовляти з тобою! Я ще можу поцілувати тебе!.. Ще! Ще! Ще!..
Фея. Як, і ти?.. І ти ще тут?..
Пес. Мені пощастило… Я не встиг поринути в Мовчання, ляда люку зачинилася зашвидко…
К и ц я. І моя також… Що з нами буде?.. Це небезпечно?..
Ф е я. О Боже! Я мушу сказати вам правду: той, хто піде з дітьми, помре наприкінці мандрівки…
К и ця А той, хто не піде?..
Фея. Той проживе ще кілька хвилин…
К и ц я (до Пса). Мерщій! До люку!..
Пес. Ні! Ні!.. Я не хочу до люку!.. Я хочу піти з боженькою!.. Я хочу весь час із ним балакати!..
Киця. Бовдур!..
Знову — стукіт у двері.
Хліб (ридма ридаючи). Я не хочу померти наприкінці мандрі-і-івки!.. Хочу зараз же повернутись до ді-і-іжі-і!.. Зараз же!..
Вогонь (весь час гасає по кімнаті, шиплячи від жаху). Я не знаходжу грубки!..
Вода (марно силкується зайти до крана). Я не можу ввійти до крана!..
Цукор (метушиться довкола паперової обгортки). Я розірвав паперову обгортку!..
Душа Молока (мляво й соромливо). Мого глечика розбито!..
Фея. Боже мій, які вони дурні!.. Дурні страхопуди!.. То ви волієте й далі нидіти у своїх бридких коробках, люках і кранах замість вирушити з дітьми на пошуки Птаха?..
У с і (за винятком Пса і Душі Світла). Так! Так! Зараз же!.. Мій кран!.. Моя ді-і-іжа!.. Моя грубка!.. Мій люк!..
Фея (до Душі Світла, яка замислено дивиться на скалки лампи). А ти, Душе Світла, ти що скажеш?..
Душа Світла. Я піду з дітьми…
Пес (радісно гавкаючи). І я теж!.. Я теж!..
Ф е я. От і молодці! Зрештою, відступати тепер запізно. У вас вибору немає — ви всі підете з нами… Тільки ти, Вогню, не наближайся ні до кого, ти, Песику, не займай Киці, а ти, Водице, тримайся прямо й намагайся не бризкати на всіх!..
Чути сильний стукіт у двері праворуч.
Тільтіль (прислухавшись). Це знову тато!.. Цього разу він підвівся. Я чую його кроки!..
Фея. Вийдемо через оце віконце!.. Спершу підемо до мене — я вдягну належним чином усіх — і Тварин, і Речі, й Стихії… (До Хліба.) Хлібцю, клітку для Блакитного Птаха понесеш ти… Стережи ж її… Мерщій! Мерщій! Не гаймо часу!…
Віконце раптом витягується і набуває форми дверей. Всі виходять. Потому вікно знову вирівнюється і, ніби ніде нічого, зачиняється. В кімнаті знову западає морок. Двері праворуч прочиняються, і звідти визирають обличчя Батька й Матері Тіль.
Батько Т і л ь. Та ні, все гаразд… То цвіркун… Мати Т і л ь. Ти бачиш їх?.. Батько Тіль. Авжеж… Вони тихенько сплять… Мати Тіль. Так, я чую їхнє дихання…
Двері зачиняються.
Завіса.
