«Синій птах» ДІЯ ШОСТА Картина одинадцята
Прощання
На сцені — мур із дверцятами. Досвіток.
Увіходять Тільтіль,Мітіл ь, ДушаСвітл а, Хліб, Цукор, Вогонь іМолоко.
Душа Світла. Ти ніколи не вгадаєш, де ми… Тільтіль. Певно, що ні, Світлонько, я ж не знаю…
Душа Світла. І ти не впізнаєш цього муру і дверцят?..
Тільтіль. Мур — червоний, а дверцята — зелені…
Душа Світла. І це нічого тобі не нагадує?..
Тільтіль. Нагадує, що Час випхав нас за двері.
Душа Світла. Які ж усі дивні уві сні… Своєї руки не впізнають…
Тільтіль. Хто це спить?.. Я?..
Душа Світла. Може, я. Хтозна?.. Таж цей мур — довкола хати, котру ти не раз бачив на своєму віку…
Тільтіль. Хату, яку я бачив не раз?..
Душа Світла. Еге ж, сонько!.. Цю хатку ми покинули одного вечора, рік тому, день до дня…
Тільтіль. Рік тому?.. То це…
Душа Світла. Не кліпай очима, вони в тебе — мов сапфірові гроти… Так, це люба хатинка твоїх батьків…
Тільтіль (підходить до дверцят). Схоже… Справді… Здається… Ці дверцята… Я впізнаю клямку… Вони там?.. Ми біля мами?.. Мерщій до мами!.. Я хочу зараз же її по-цьомати!..
Душа Світла. Хвилинку… Там іще міцно сплять… Не треба зненацька їх будити… До того ж хвіртка відчиниться лише тоді, як настане пора…
Тільтіль. Яка ще пора?.. Довго чекати?..
Душа Світла. Ні!.. На жаль!.. Лише кілька хвилин…
Т і л ь т і л ь. Ти не рада вертати? Що з тобою, Світ-лонько?.. Ти зблідла… Чи, бува, не захворіла?…
Душа Світла. Не зважай, моя дитино… Я тільки трішки сумна, бо покину вас…
Тільтіль. Покинеш?..
Душа Світла. Так треба… Мені вже нічого тут робити… Рік збіг, Фея прийде і попросить у тебе Блакитного Птаха…
Тільтіль. Але ж я не маю ніякого Блакитного Птаха!.. Птах Спомину почорнів, Птах Майбуття почервонів, Птахи Ночі повмирали, а Лісового Птаха я так і не впіймав… Хіба я винен, що вони змінюють колір, гинуть чи втікають?.. Фея розлютиться?.. Що вона скаже?..
Душа Світла. Ми зробили, що могли… Мабуть, Блакитного Птаха немає… Або ж він змінює забарвлення, щойно його садиш до клітки…
Т і л ь т і л ь. А де ж та клітка?
Хліб. Тутечки, пане… Мені доручили її, і я старанно опікувався нею впродовж усієї тривалої та небезпечної мандрівки. Нині мої обов’язки добігають кінця, і я повертаю вам її неушкоджену й добре замкнену, саме таку, якою мені її надано… (В позі оратора, який бере слово.) А тепер від імені всіх дозволю собі сказати кілька слів…
Вогонь. Він не має слова!
Вода. Тихо!
Хліб. Недоброзичливі кпини нікчемного ворога, заздрісного суперника… (Підвищує голос) не завадять мені виконати свій обов’язок до кінця… Отже, від імені всіх…
Вогонь. Тільки не від мого… Я теж маю язика…
Хліб. Отже, від імені всіх, зі стримуваним, але щирим і глибоким зворушенням я прощаюся з цима двома доленосними дітьми, висока місія яких сьогодні добігла кінця. Із невимовною ніжністю, а також із обопільною повагою ми кажемо їм сумовите “Прощайте!”
Тільтіль. Як?.. Ти теж прощаєшся?.. Ти теж нас кидаєш?..
Хліб. Прикро, але так треба… Справді, я вас лишаю… А проте це розставання — позірне… Ви не почуєте тільки мого голосу…
В о г о н ь. Не велика то втрата!..
Вода. Тихо!..
Хліб (дуже поважно). Він мене не обходить… То я казав: ви не почуєте мене, не побачите мене наживо… Ваші очі не зрітимуть більше невидимого життя речей… Та я завжди буду тут, у діжі, на дощечці, на столі, біля супу, я, саме я, насмілюся сказати, — найвірніший і найдавніший друг і співтрапезник Людини…
В о г о н ь. А хто ж тоді я?..
Душа Світла. Завважте: хвилини збігають, годину от-от проб’є — й ми повернемось у Мовчання… Мерщій цілуйте дітей…
Вогонь (прожогом). Спершу я! Спершу я!.. (Обпікає дітей цілунками.) Прощавайте! Тільтілю! Мітіль!.. Прощавайте, любі дітки… Згадайте мене, як вам буде треба щось десь підпалити…
Мітіль. Ой! Ой!.. Пече!..
Тільтіль. Ой! Ой!.. Він обпік мені носа!..
Душа Світла. Слухайте, Вогню, не запалюйтесь аж так!.. Тут вам не комин…
Вода. Дурило!..
Хліб. Нечема!..
Вода (підпливає до дітей). Дітки, поцілую вас якнай-ніжніше, зовсім не боляче…
Вогонь. Стережіться, бо змокнете!..
Вода. Я приязна й лагідна, добра до людей…
В о г о н ь. А до потопельників?..
Вода. Любіть водограї, дослухайтеся до струмків… Я завжди буду поруч…
Вогонь. Усе затопила!..
Вода. Як сядете ввечері біля джерельця в лісі (а їх тут чимало), спробуйте збагнути, що воно силкується сказати… Ні, вже не можу… Мене так душать сльози, що більше й слова не промовлю…
Вогонь. Щось непомітно!..
Вода. Згадуйте мене, як побачите глечика… Ви стрінете мене й у гладишці, і в поливалці, й у цистерні, і в кранику…
Цукор (звичайно солодкавий, улесливий). Як у ваших спогадах лишиться малесеньке місце, згадайте, що моя присутність була вам приємна… Не можу більше й слова мовити… Я маю несльозливу вдачу… Та й боляче, коли сльози падають на ніжки…
Хліб. Єзуїте!..
Вогонь (тріскотить). Льодяничку! Цукерко! Карамелько!..
Т і л ь т і л ь. А де це поділися Тілетта й Тіло?.. Що з ними?..
Цієї ж миті чути верещання Киці.
М і т і л ь. То Тілетта… Плаче!.. їй роблять боляче!..
Прожогом забігає розпатлана, настовбурчена Киця, одяг їй по-тріпано, до щоки вона притулила хустку, начеб їй болять зуби. Вона відфиркуються від П с а; той крок у крок женеться за нею і пригощає її стусанами, товчениками та копняками.
Пес (б’є Кицю). Ось тобі!.. Мало?.. Ще хочеш?.. Ось! Ось! Ось!..
Душа Світла, Тільтіль іМітіль (підбігають до них, аби розборонити). Тіло!.. Чи ти сказився?.. Отакої!.. Геть!.. Кинь!.. Де ви таке бачили?.. Стривай! Стривай!..
Кицю та Пса відтягують одне від одного.
Душа Світла. Що таке?.. Що сталося?..
Киця (схлипує й утирає сльози). Все він, ваша Світлосте… Він мене вилаяв, насипав гвіздків у юшку, смикав за хвіст, побив мене, а я… я ж нічогісінько лихого йому не зробила, нічого, нічого!..
Пес (перекривлює її). Анічогісінько!.. Бідолашко!.. (Стиха, сукаючи їй дулі.) А все-таки маєш, і добре маєш, і ще матимеш!..
Мітіль (обіймає Кицю). Тілетто! Небого моя!.. Скажи мені, де тобі болить… Поплачемо разом…
Душа Світла (суворо до Пса). Ваша поведінка неприпустима, до того ж показали нам це сумне видовище в таку журну хвилину… Ми ось-ось маємо розстатися з нашими бідними дітками…
Пес (одразу ж принишк). Розстатися з нашими бідними дітками?..
Душа Світла. Так, ось-ось проб’є годину, що про неї йшлося… Ми повернемось у Мовчання. Не зможемо вже з ними розмовляти…
Пес (раптом завив із розпачу, кидається до дітей, бурхливо й гучно пестить їх). Ні! Ні!.. Я не хочу!.. Не хочу!.. Я завжди розмовлятиму!.. Ти мене зрозумієш тепер, боженьку, еге ж?.. Так! Так! Так!.. Ми все казатимемо одне одному!.. А я буду слухатись… Навчуся читати, писати, грати в доміно!.. Буду такий охайний, що ну!.. Нічого більше з кухні не вкраду… А хочеш — я щось чудне втну?.. Хочеш, поцілую Кицю?..
М і т і л ь (до Киці). А ти, Тілетто?.. Нічого не маєш сказати?..
Киця (зверхня й загадкова). Я люблю вас обох, як ви на те заслуговуєте.
Душа Світла. Тепер моя черга поцілувати вас наостанок, дітоньки мої…
Тільтіль іМітіль (вчепилися за сукню Душі Світла). Ні! Ні! Ні! Світлонько!.. Залишайся з нами!.. Татко погодиться… Ми розкажемо матусі, яка ти була до нас добра…
Душа Світла. Жаль! Не можу… Ці двері замкнуті для нас… Я мушу вас покинути.
Тільтіль. Куди ж це ти підеш сама?
Душа Світла. Недалеко, дітоньки мої… Туди, до країни Мовчання Речей.
Т і л ь т і л ь. Ні! Ні! Я не хочу… Ми підемо з тобою… Я скажу мамі…
Душа Світла. Не плачте, малята, любі… Я не маю голосу, як вода, я маю лише ясність, якої Людям не чути… Та я пильную їх довіку… Згадуйте мене — я промовлятиму до вас у кожному місячному промені, з кожної засвіченої лампи, у кожній ясній і добрій думці вашої душі…
За муром б’є восьму.
Чуєте? Б’є годину!.. Прощавайте!.. Відчиняються двері!.. Заходьте, заходьте, заходьте!..
Душа Світла підводить дітей до дверцят. Хвіртка відчиняється й зачиняється за ними. Хліб крадькома втирає сльози, умиті слізьми Цукор,В о д а та і н ш і швиденько вибігають і зникають за лаштунками. Звідти долинає тільки виття Пса. Якусь мить на сцені порожньо, а тоді декорація з дверцятами розсувається, і за нею відкривається остання картина.
Картина дванадцята Прокидання
Ті самі декорації, що й у першій картині, але стіни і вся обстанова хатки стали набагато веселіші, радісніші, свіжіші. Денне світло проміниться в усі шпарки замкнених віконниць.
У глибині сцени, праворуч, міцно сплять у ліжечках Тільтіль і Мітіль. Киця, Пес і Речі лежать на своїх місцях, як і перед приходом Феї. Входить Мати Тіль.
М а т и Т і л ь (удає сердиту). Ледацюжки, вставайте! Вставайте!.. Чи вам не сором?.. Вже восьму пробило, сонце зійшло над лісом!.. Господи! Оце так сплять! Так сплять!.. (Нахиляється й цілує дітей.) Рум’яненькі… Тільтіль пахне лавандою, а Мітіль — конваліями… (Знову цілує їх.) Яка ж то радість — діти!.. А проте не можна їм спати до полудня… Виростуть ледащами… Та й, подейкують, що це зле для здоров’я… (Легесенько термосить Тільтіля.) Гов, Тільтілю! Тільтілю!..
Тільтіль. Що?.. Світлонько?.. Де вона? Ні, ні, не йди…
Мати Тіль. Світлонько?.. Авжеж, воно тут… І давно… Ясно, як у полудень, хоч віконниці й замкнено… Стривай, от зараз відчиню… (Прочиняє віконниці, й сліпуча денна яса заливає кімнату.) Ось! Ось!.. Що з тобою?.. Наче повилазило…
Тільтіль (протирає очі). Мамо! Мамо!.. Це ти!..
Мати Тіль. Я… Авжеж… А ти ж гадав, хто?..
Т і л ь т і л ь. Це ти… Еге ж, ти!..
Мати Тіль. Еге ж, я… За ніч не змінилася… Що це ти на мене так зачудовано дивишся?.. Носа мені скосило, чи що?..
Т і л ь т і л ь. А! Як добре знову бачити тебе!.. Я ж так давно, так давно… Дай-но я тебе розцілую!.. Зараз же!.. Ще! Ще! Ще!.. А це моє ліжечко?.. То я вдома!..
Мати Т і л ь. Та що з тобою?.. Не прокинувся ще?.. Хоч не захворів?.. Ану, покажи язика!.. Мерщій уставай і вдягайся…
Т і л ь т і л ь. Ти диви! Я в сорочці…
Мати Т і л ь. Та звісно. Вдягни штанці й курточку… Ось вони, на стільці…
Тільтіль. Невже я так от і мандрував?..
Мати Тіль. Куди це ти мандрував?..
Тільтіль. Таж торік…
Мати Тіль. Торік?..
Тільтіль. Еге ж!.. На Різдво, як я пішов…
Мати Т і л ь. Ти пішов?.. Та ти з кімнати не виходив… Учора звечора тебе вклала, а сьогодні зранку розбудила… Тобі щось наснилося?..
Т і л ь т і л ь. Та ти не розумієш!.. Торік, як я пішов із Мітіль, Феєю та Душею Світла (Душа Світла така добра!) та з Цукром, Водою й Вогнем — вони весь час билися… Ти не сердишся?.. Ти не дуже сумувала?.. А що сказав татусь?.. Я не міг відмовити… Я залишив вам папірця з поясненням…
Мати Тіль. Що ти верзеш?.. Або спиш, або нездужаєш… (Жартома дає йому ляпанця.) Ану, прокидайся!.. То що, тобі краще?..
Т і л ь т і л ь. Ні, мамо, запевняю тебе… То ти ще спиш…
Мати Т і л ь. Як це — я сплю?.. Та я встала ще о шостій… Все поробила, запалила вогонь…
Т і л ь т і л ь. То спитай у Мітіль, як мені не віриш… Еге ж?.. Було ж нам пригод!..
Мати Т і л ь. Як це, в Мітіль?.. Що це?..
Тільтіль. Вона була зі мною… Ми бачили дідуся з бабусею…
Мати Тіль (дедалі більше губиться). Дідуся з бабусею?..
Тільтіль. Авжеж, у Країні Спомину… На нашім шляху… Вони померли, але почуваються добре… Бабуся спекла нам смачного сливового пирога… А ще бачили братиків: Робера, Жана з дзиґою, Мадлен, П’єретту, Полін та Рикетту…
Мітіль. Рикетта ще навкарачки лазить…
Т і л ь т і л ь. А в Полін досі на носі прищик…
Мітіль. Ми й тебе бачили вчора звечора…
Мати Тіль. Вчора звечора?.. Це ось не дивно: я ж вас учора спати вкладала…
Т і л ь т і л ь. Та ні, ні, в Садах Блаженств, ти була значно вродливіша, хоч і схожа на себе…
Мати Тіль. У Садах Блаженств?.. Та я там і не була ніколи…
Тільтіль (милується нею, цілує). Так, там ти була вродливіша, та я тебе більше люблю таку…
М і т і л ь (ї собі цілує її). Я теж! Теж!..
Мати Тіль (розчулена, але стурбована не на жарт). Господи!.. Що ж це їм поробилось?.. Я втрачу їх, як і інших!.. (Не чується з жаху. Кличе.) Татку Тіль! Татку Тіль!.. Ходіть сюди! Малі занедужали!..
Увіходить спокійнісінький Батько Тіль із сокирою в руках.
Батько Тіль. І що тут таке?..
Тільтіль і Мітіль (радо підбігають до тата й цілують його). А ось татусь!.. Татку!.. Здоров, татку!.. Ти добре працював цього року?..
Батько Тіль. Та що з тобою?.. Що сталось?.. Вони наче й здорові… Мають нічогенький вигляд…
Мати Тіль (схлипуючи). Не вір вигляду… Буде, як і з іншими… Вони теж мали здоровий вигляд, аж поки Господь їх не забрав… Не розумію, що з ними… Звечора вклала їх спати, а на ранок, як прокинулись, так оце й скоїлось… Бозна-що верзуть, про якусь мандрівку… Бачили Душу Світла, дідуся з бабусею, що вмерли й добре почуваються…
Тільтіль. Тільки ось дідусь шкандибає на милиці…
М і т і л ь. А в бабусі досі ревматизм…
Мати Тіль. Чуєш?.. Біжи чимдуж по лікаря!..
Батько Т і л ь. Та ні, ні… Вони ж іще живі… А там побачимо…
Стукають у двері.
Заходьте!
Входить старенька Сусідка, схожа на Фею з першої дії. Вона шкандибає, спираючись на костур.
Сусідка. Христос народився! Доброго здоров’я!
Т і л ь т і л ь. Та це ж Фея Берилюна!
Сусідка. Прийшла оце попросити у вас вогню на святкову юшку… Така зрання холоднеча… Здоровенькі були, дітки! Як ся маєте?..
Тільтіль. Пані Феє Берилюно, я не знайшов Блакитного Птаха…
Сусідка. Що це він каже?..
Мати Т і л ь. Ой, і не питайтеся, пані Берленґо… Бозна-що верзуть… Як ото прокинулись, то й завели такої… Мабуть, із’їли щось несвіже…
С у с і д к а. То ти хіба не впізнаєш мене, Тільтілю?.. Це ж я, тітонька Берленґо, твоя сусідонька…
Тільтіль. Так, пані… Ви — Фея Берилюна… Ви не гніваєтесь?..
Сусідка. Бери… Як?
Тільтіль. Берилюна.
Сусідка. Берленґо, ти хтів сказати “Берленґо”, еге ж?..
Тільтіль. Берилюна чи Берленґо, то вже як собі хочете, пані… Та Мітіль усе знає…
Мати Тіль. Найгірше, що й Мітіль — тієї ж…
Батько Тіль. Дарма! Дарма!.. Минеться. От я їм дам кілька стусанів, то…
С у с і д к а. Не варто, це вже зайве… Я знаю таке — їм щось намарилось… Як вони спали, на них упав місячний промінь — тільки й того… З моєю хворою онукою таке часто коїться…
Мати Т і л ь. До речі, як ведеться вашій онуці?..
Сусідка. Всяко. Вже й підвестись не може… Лікар каже, що то нерви… А я знаю, що б їй допомогло… Сьогодні знову мене просила на Різдво собі… Оце ж забрала собі в голову…
Мати Тіль. Так, знаю, того Тільтілевого птаха… То як, Тільтілю, даси ти його врешті-решт отій небозі?..
Тільтіль. Що, мамо?..
Мати Тіль. Свого птаха… Нащо він тобі здався?.. Ти й не глянеш на нього… А дівчинка так давно за ним побивається!..
Тільтіль. Авжеж, авжеж, мого птаха… Де ж це він?.. А! Ось клітка!.. Мітіль, поглянь: он клітка!.. Та, що її ніс Хліб… Так, так, та сама… Та в ній тільки один птах… Чи він з’їв другого?.. Стривай!.. Таж… він блакитний!.. То це моя горлиця!.. Але вона блакитніша, ніж тоді, як ми пішли. То це ж і є той Блакитний Птах, що ми його шукали!.. Ми так далеко ходили, а він був тут!.. Дива, та й годі!.. Мітіль, бачиш птаха?.. Що б то Душа Світла сказала?.. Зніму клітку… (Стає на стільця, знімає клітку й передає Сусідці) Ось, пані Берленґо!.. Він іще не досить блакитний, та ще поблакитнішає, ось побачите… Хутенько віднесіть його онучці…
Сусідка. Що?.. Справді?.. Ти мені його віддаси зараз і задарма?.. Боже! От уже ж вона зрадіє!.. Дай хоч я тебе поцьомаю!.. (Цілує Тільтіля.) Біжу!.. Біжу!..
Тільтіль. Так! Так! Біжіть чимскоріш… Деякі птахи змінюють колір…
С у с і д к а. Я повернуся й переловім вам, що вона скаже…
Іде.
Тільтіль (довго роззирається довкола). Тату! Мамо! Що ви зробили з господою?.. Вона та сама, та значно краща…
Батько Т і л ь. Як це, “краща”?.. Т і л ь т і л ь. А так: її пофарбували, оновили, все світиться, все чисте… Торік було не так… Батько Тіль. Торік?..
Тільтіль (підбіг до вікна). А он ліс!.. Величезний! Красень!.. Мов новий!.. Яке ж то щастя!.. (Зазирає до діжі.) А де Хліб?.. Диви, лежить собі тихенько… А ось Тіло!.. Здоров, Тіло!.. Тіло!.. Добре ти бився!.. Пам’ятаєш, у лісі?..
М і т і л ь. А Тілетта! Впізнала мене, а от сказати нічого не може.
Тільтіль. Пане Хлібцю… (Намацавши лоба.) Ти диви, Діамант зник! Хто це забрав мого зеленого капелюшка?.. Та нехай собі!.. Мені він тепер ні до чого… А! Вогонь!.. Добра душа!.. Весело шипить, хоче налякати Воду… (Підбігає до крана.) А Вода?.. Здорова будь, Водице!.. Що вона каже?.. Все щось говорить, от тільки я її більше не розумію…
М і т і л ь. Я не бачу Цукру…
Тільтіль. Боже, яке то щастя, яке то щастя!..
Мітіль. Яке щастя!..
Мати Тіль. І чого це вони отак гасають?..
Батько Тіль. Не переймайся… Хай собі… Бавляться в щастя…
Тільтіль. Мені найбільше подобалася Душа Світла… А де лампа?.. Можна, я її засвічу?.. (Роззирається довкола.) Господи, яке ж тут усе гарне!.. Який я радий!..
Стукіт у двері.
Батько Тіль. Заходьте!..
Увіходить Сусідка. За руку вона веде надзвичайно вродливу Дівчинку-білявку, а та тримає в рученятах Тільтілеву горлицю.
Сусідка. Бачите, яке диво!..
Мати Тіль. Неймовірно!.. Вона ходить?..
Сусідка. Ходить!.. Де там! Бігає, танцює, літає!.. Тільки побачила птаха, тут-таки плигонула до вікна, щоб у світлі роздивитися, чи це Тільтілева горлиця… А тоді — пурх! — надвір, мов янголя… Ледве встигла за нею…
Тільтіль (підходить до Дівчинки, зачарований). О! Вона така схожа на Душу Світла!..
Мітіль. Вона значно менша…
Тільтіль. Еге ж!.. Та вона ще підросте…
Сусідка. Що вони кажуть?.. їм не минулося?..
Мати Т і л ь. Іде на краще. Минеться… Поснідають — та й по всьому…
Сусідка (підштовхує Дівчинку до Тільтіля). Ну ж бо, моя люба, подякуй Тільтілеві…
Тільтіль чомусь соромиться її й задкує.
Мати Тіль. Що тобі діється, Тільтілю?.. Боїшся дівчинки?.. Ну ж бо, поцілуй її… Добре поцілуй… Краще… Звичайно ти завзятіший!.. Ну ж бо, ще раз!.. Та що з тобою сталося?.. Ось-ось заплачеш…
Тільтіль незграбно цілує Дівчинку, а потому мовчки стовбичить біля неї. Вони довго роздивляються одне одного.
Тільтіль (гладячи птаха по голівці). Він досить блакитний?..
Дівчинка. Так, так, я дуже рада…
Тільтіль. Але я бачив блакитніших… Геть-чисто блакитних… Та чого я тільки не робив — їх не зловити.
Дівчинка. Байдуже, цей теж гарний.
Т і л ь т і л ь. Ти його нагодувала?..
Дівчинка. Ще ні… А що він їсть?
Тільтіль. Все: зернята, хліб, кукурудзу, коників…
Дівчинка. А як він їсть, як?
Тільтіль. Дзьобом. Побачиш, от я тобі зараз покажу…
Хоче взяти птаха з рук Дівчинки. Вона інстинктивно противиться, і горлиця, скориставшись із непевності її рухів, виривається й відлітає.
Дівчинка (крик розпачу). Бабусю! Він полетів!.. Дівчинка заходиться плачем.
Тільтіль. Нехай… Не плач… Я його знову впіймаю… (Виходить на авансцену і звертається до глядачів.) Якщо знайдете птаха, чи не могли б Ви повернути його нам?.. Він нам потрібен, аби стати щасливими, згодом…
Завіса.
