«Синій птах» ДІЯ ЧЕТВЕРТА Картина шоста
Перед завісою
Увіходять Тільтіль, Мітіль, ДушаСвітл а, Пес, Киця, Хліб, Вогонь, Цукор, ВодайМолок о.
Душа Світла. Я отримала записку від Феї Бери-люни. Вона пише, що Блакитний Птах, певно, тут… Т і л ь т і л ь. Де це “тут”?..
Душа Світла. Отам, на цвинтарі, за цим-ось муром. Ішлося про те, що хтось із мерців сховав Птаха в могилі… Тільки б довідатись, хто саме… Доведеться оглянути кожного…
Тільтіль. Оглянути?.. Як це?..
Душа Світла. Дуже просто: опівночі, щоб не дуже турбувати мерців, повернеш Діаманта. Побачиш, хто вийде з-під землі… А хто не вийде, тих побачиш у могилах…
Т і л ь т і л ь. А вони не гніватимуться?..
Душа Світла. Аніскілечки. Вони й не помітять навіть… Вони не люблять, коли їх турбують, але опівночі звикли самі собою виходити, тож ти їм не завдаси жодного клопоту…
Т і л ь т і л ь. А чому це Хліб, Цукор і Молоко зблідли? Мовчать, мов у рот води набрали…
Молоко (похитуючись). Мабуть, я зараз скисну…
Душа Світла (стиха до Тільтіля). Не зважай на них… Вони бояться мертвих…
Вогонь (вистрибуючи). А от я не боюсь!.. Я звик їх палити… Колись я палив їх усіх. Було веселіше, ніж тепер.
Т і л ь т і л ь. А чому тремтить Тіло?.. Він теж боїться?..
Пес (виклацуючи зубами). Я?.. Я не тремчу!.. Я ніколи не боюся!.. Та коли б ти рушив на Божу дорогу, я пішов би з тобою…
Т і л ь т і л ь. А Киця нічого не скаже?..
Киця (загадково). Я знаю, про що йдеться…
Т і л ь т і л ь (до Душі Світла). Ти підеш із нами?
Душа С в і т л а. Ні, краще мені лишитися за цвинтарними ворітьми з Речами й Тваринами… Час іще не настав… Світлові зарано осявати мерців… Ти підеш із Мітіль…
Т і л ь т і л ь. А Тіло не може піти з нами?..
Пес. Так! Так! Піду… Хочу піти з боженькою!..
Душа Світла. Це неможливо… Фея суворо заборонила… Та й чого боятися?..
Пес. Гаразд, гаразд… Якщо вони лихі, боженьку, зроби лишень отак — (свище) і побачиш… Буде, як у лісі: Гав! Гав! Гав!..
Душа Світла. Ну, бувайте, дітоньки… Я буду недалечко… (Цілує дітей.) Ті, хто любить мене й кого люблю я, завжди мене віднаходять… (До Речей і Тварин.) А вам — сюди…
Виходить із Речами й Тваринами. Діти залишаються посеред сцени самі. Завіса підіймається, а за нею відкривається сьома картина.
Картина сьома Цвинтар
Ніч. Місячне сяйво. Сільський цвинтар. Багато могил, порослих диким зіллям, дерев’яні хрести, могильні плити тощо. Тільтіль і Мітіль стоять біля якогось надгробка.
М і т і л ь. Я боюсь!..
Тільтіль (не дуже впевнено). А от я ніколи не боюсь…
М і т і л ь. А мертві злі, еге ж?..
Т і л ь т і л ь. Та ні, вони ж неживі.
М і т і л ь. А ти їх уже бачив?..
Тільтіль. Так, раз, коли ще був зовсім малий…
Мітіль. Які ж вони, га?..
Тільтіль. Зовсім білі, дуже тихі й холоднючі, й не розмовляють…
М і т і л ь. То що, ми їх побачимо?.. Тільтіль. Звісно, адже Душа Світла обіцяла… М і т і л ь. То де ж вони, ті мерці?.. Тільтіль. Отут, під зіллям і каменюками… Мітіль. Вони тута цілісінький рік?.. Тільтіль. Так.
Мітіль (показує на плити). А це двері до “їхніх домівок?..
Тільтіль. Так.
М і т і л ь. А вони виходять надвір, коли сонце?..
Тільтіль. Вони можуть виходити тільки вночі.
Мітіль. Чом це?..
Т і л ь т і л ь. Бо вони в самих сорочках.
М і т і л ь. А коли дощ — вони теж виходять?..
Т і л ь т і л ь. У дощ вони сидять удома…
Мітіль. Там у них добре?..
Тільтіль. Кажуть, тісно дуже.
М і т і л ь. А дітки в них є?..
Тільтіль. Авжеж. Всі, хто вмер — із ними.
М і т і л ь. А з чого вони живуть?..
Тільтіль. їдять корінці…
М і т і л ь. То ми їх побачимо?..
Тільтіль. Звісно. Ми ж усе бачимо, щойно повернемо Діаманта…
М і т і л ь. А що вони нам скажуть?..
Тільтіль. Нічого не скажуть, вони ж не розмовляють…
М і т і л ь. А чому вони не розмовляють?.. Т і л ь т і л ь. Бо не мають чого сказати… М і т і л ь. А чому вони не мають чого сказати?.. Т і л ь т і л ь. Не нуди…
Мовчання.
М і т і л ь. То коли ти повернеш Діаманта?..
Т і л ь т і л ь. Ти ж чула: Душа Світла сказала, що ми маємо діждатися півночі, бо тоді мерців не турбуєш.
Мітіль. А чому їх тоді не турбуєш?..
Т і л ь т і л ь. Бо тоді вони самі виходять на чисте повітря.
М і т і л ь. А ще півночі нема?.. Тільтіль. Бачиш годинник на церкві?.. Мітіль. Бачу. Бачу навіть маленьку стрілку… Тільтіль. Так от… Зараз битиме північ… Уже!.. Рівно!.. Чуєш?..
Б’є північ. М і т і л ь. Я хочу піти!..
Тільтіль. Тепер не можна!.. Я повертаю Діаманта…
М і т і л ь. Ні! Ні!.. Не роби цього!.. Я хочу піти!.. Я боюся, братику!.. Дуже-дуже!..
Тільтіль. Але ж небезпеки нема…
М і т і л ь. Я не хочу бачити мерців!.. Не хочу!..
Т і л ь т і л ь. Не хочеш, то не дивися!.. Заплющ очі…
Мітіль (учепившись за одіж Тільтіля). Тільтільчику, я не можу!.. Правда, не можу!.. Вони ж вийдуть з могил!..
Т і л ь т і л ь. Та не трусись так!.. Вийдуть собі на хвильку…
Мітіль. Але ж ти теж тремтиш!.. Вони такі страшні!..
Тільтіль. Час!.. Уже за північ…
Тільтіль повертає Діаманта. Страшна мить мовчання й заціпеніння. Тоді помалу хитаються хрести, прочиняються горбки, піднімаються
плити.
Мітіль (тулиться до Тільтіля). Вони виходять!.. Вони тут!..
З усіх розкритих могил потроху здіймається цвітіння. Попервах воно легке, мляве, мов пара, згодом білішає, наче весільний серпанок, далі яснозоро зводиться, розростається, й потроху заповнює все навкруги, чаруючи око, обертаючи кладовище на казковий весільний сад, який невдовзі осяває перше проміння Зорі. Виблискує роса, розпускаються квітки, вітер шелестить у листі, гудуть бджоли, птахи прокидаються й заливають просторінь першими п’янкими гімнами сонцю й життю. Зачудовані, засліплені красою, Тільтіль і Мітіль, тримаючись за руки, ходять між квітами, шукають могил.
Мітіль (шукає в траві). А де ж мертві?.. Тільтіль(7 собі шукає). Мертвих немає…
Завіса
Картина восьма Перед завісою з прегарними хмарками
Увіходять Тільтіль, Мітіль, Душа Світла, Пес, Киця, Хліб, Вогонь, Цукор, Вода і Молоко.
Душа Світла. Гадаю, цього разу Блакитний Птах буде наш. І як це мені не спало на думку відразу?.. Тільки сьогодні на світанку, коли я набиралася сил у Зорі, в мені мовби небесний промінь сяйнув… Ми стоїмо біля входу до чарівних садів, де під наглядом Долі мешкають усі Людські Радощі та Блаженства…
Т і л ь т і л ь. А їх багато?.. Нам також перепаде?.. Вони маленькі?..
Душа Світла. Є маленькі, а є й великі, є огрядні й стрункі, вродливі й не дуже привабливі. Втім, нещодавно найогидніших вигнали з саду, і вони знайшли прихисток у Лих. Варто зазначити, що Лиха мешкають у печері поряд. Вона з’єднана із Садами Блаженств, а відділяє їх лише щось на кшталт серпанку чи легкої завіси, яку раз у раз здіймає вітер, що дме з верхів’їв Справедливості чи з глибин Вічності. Тепер нам треба все узгодити і вжити певних засобів безпеки. Звичайно Блаженства дуже добрі, однак і між них є кілька загрозливіших і підступніших за найбільші Лиха…
Хліб. Маю пропозицію! Якщо вони там підступні й небезпечні, чи не краще б нам зачекати при вході, щоб негайно стати до помочі дітям, як їм випаде тікати?..
Пес. Гай-гай! Гай-гай!.. Хочу всюди йти з боженьками!.. Нехай боягузи собі залишаються при вході!.. Нам не потрібні (позирає на Хліба) страхопуди та (позирає на Кицю) зрадниці…
Вогонь. Ія піду!.. Там, кажуть, весело!.. Весь час танцюють!..
X л і б. А там їдять?..
Вода (пхинькає). Я ніколи не бачила Блаженств, навіть найменшенького!.. А так хочу!..
Душа Світла. Замовкніть! Ніхто вас не питався. Я розсудила так: Пес, Хліб і Цукор підуть із дітьми. Вода лишиться тут — вона занадто холодна, Вогонь — теж, він аж надто нестримний. Молоку б так само доконче радила не переступати порога — воно надто чутливе до всього. А Киця нехай сама дає собі раду…
П е с. Та вона боїться!..
Киця. А я дорогою завітаю до моїх давніх друзів-Лих — вони живуть поруч із Блаженствами.
Т і л ь т і л ь. А ти підеш, Душе Світла?..
Душа Світла. У такому вигляді зайти до Блаженств я не можу — більшість із них мене й на дух не переносить. Однак маю при собі щільний серпанок, яким я накриваюся для відвідин щасливих людей… (Розгортає довгий серпанок і добре в нього закутується.) Треба подбати, щоб жоден промінчик моєї душі не злякав їх, адже є чимало нещасних і боязких Блаженств. Отак! Тепер навіть найогиднішим і найогряднішим не буде чого боятись…
Піднімають завісу, і за нею відкривається дев’ята картина.
Картина дев’ята
Сади Блаженств
Щойно підняли завісу, як на тлі Садів постає зала з високими мармуровими колонами, між якими, затуляючи глибину сцени, висять масивні пурпурові портьєри. Архітектура й убранство зали нагадують щонайпишніші та якнайчуттєвіші полотна майстрів венеціанського чи фламандського Відродження (Веронезе чи Рубенса). Скрізь — квіткові гірлянди, роги достатку, вази, статуї, френзелі й дорога позолота. Посеред сцени — важкий розкішний стіл із яшми та золоченого срібла, заставлений канделябрами, кришталем, золотим і срібним посудом, вишуканими стравами. За столом їдять, п’ють, горланять, співають, вимахують руками Найтовстіші Земні Блаженства. Дехто валяється на підлозі, хропе серед решток дичини, фруктів, перекинутих амфор і глеків. Блаженства — величезні, .огрядні, червонопикі, вбрані в оксамит і парчу, обвішані перлами й коштовним камінням. Вродливі рабині раз у раз підносять їм всіляко оздоблені страви й пінисті напої. Гупає жартівлива груба музика, переважно з мідних інструментів. Сцена залита темно-червоним
світлом.
Тільтіль із Мітіль, Псом, ХлібоміЦукром на передньому плані праворуч боязко горнуться доДушіСвітла. Киця мовчки проходить справа у глиб сцени і, піднявши якусь темну завісу, зникає за нею.
Т і л ь т і л ь. А хто ці товсті пани, що забавляються й уминають стільки смакоти?..
Душа Світла. Найтовстіші Земні Блаженства, це ж ясно як Божий день. Можливо (хоч і навряд), Блакитний Птах на якусь мить залетів до них. Тож не повертай іще Діаманта. Для годиться спершу оглянемо цю частину зали.
Т і л ь т і л ь. А можна підійти до них?
Душа Світла. Авжеж. Вони не злі, але майже всі невиховані й до того ж непристойні.
М і т і л ь. А які в них тістечка гарні!..
П е с. А дичина! Ковбаски! А баранячі ніжки! А теляча печіночка!.. (Урочисто.) У світах зроду-віку не було смакоти і краси над телячу печінку!..
X л і б. От хіба що замішані на пшениці чотирифунтові хлібці!.. Вони в них божественні!.. От уже ліпота! Ліпота!.. Вони товстіші за мене!..
Цукор. Даруйте! Даруйте!.. Але дозвольте, дозвольте мені!.. Звісно, я нікого не хочу образити, але ж не забувайте, що слава й окраса цього столу — саме солодощі, а ще насмілюся зауважити, що саме їхня пишнота й блиск затьмарюють усе — як у цій залі, так і в цілому світі…
Тільтіль. Вони так щасливо раюють!.. Галасують! Регочуть!.. Співають!.. Схоже, нас помітили…
Справді, з десяток Найтовстіших Блаженств підвелося з-за столу і, підтримуючи руками черева, перевальцем тюпають до дітей.
Душа Світла. Не бійся, вони дуже гостинні. Напевне, запросять тебе на обід… Але не згоджуйся, не приставай на їхні вмовляння, бо геть забудеш про своє призначення…
Т і л ь т і л ь. Як це? Не скуштувати і найменшого тістечка?.. А вони ж такі смачнючі, свіжесенькі, посилані цукром, политі варенням… Скільки на них крему!..
Душа Світла. Вони шкідливі, вони позбавляють вольовитості. Треба жертвувати чимось… Обов’язок — над усе!.. Відмовся чемно, але рішуче. Ось вони!..
НайтовстішеБлаженство (простягає Тіль-тілю ручищу). Добридень, Тільтілю!..
Тільтіль (здивовано). То ви мене знаєте?.. А хто ви?..
Найтовстіше Блаженство. Я — Найтовсті-ше Блаженство, Блаженство Бути Багатим. Від імені моїх братів я прийшло просити вас і вашу родину вшанувати своєю присутністю нашу нескінченну учту. Ви потрапите до гурту найкращих представників істинно Товстих Земних Блаженств. Дозвольте вас познайомити з найголовнішими. Ось мій зять — Блаженство Володіти — оце, з черевцем, що нагадує грушу. А ось Блаженство Вдоволеного Честолюбства — в нього пухке та набундючене обличчя. (Блаженство Вдоволеного Честолюбства зверхньо киває Тільтілю.) Ось Блаженство Пити Коли Вже Не Відчуваєш Спраги та Блаженство їсти Коли Вже Не Відчуваєш Голоду — вони близнюки й кульгають на обидві ноги. (Ті вітаються похитуючись.) Ось Блаженство Нічого Не
Знати — глуха тетеря — і Блаженство Нічого Не Розуміти — сліпе, мов кріт. Ось Блаженство Нічого Не Робити і Блаженство Спати Більше Аніж Потрібно. Руки в них — наче хлібні м’якушки, а очі — мов персикове варення. Аж ось нарешті Заливний Регіт — у нього рот по самісінькі вуха, супроти цього Реготу всі безсилі… (Заливний Регіт вітається, пирскаючи сміхом).
Тільтіль (вказує на Товсте Блаженство, яке стоїть осторонь від інших). А он те, що не зважується підійти й стоїть спиною до нас?.. Хто це?..
НайтовстішеБлаженство. Не зважайте — воно зніяковіло, та йому незручно стати перед дитячі очі… (Бере Тільтіля за руку.) Ходімо! Учта знову розпочинається!.. Вже вдванадцяте сьогодні… Чекають лише вас… Чуєте вигуки?.. То бенкетарі підкликають вас!.. Я не можу познайомити вас із усіма, їх там сила-силенна… (Беручи дітей попідруки.) Дозвольте провести Вас на почесні місця…
Тільтіль. Красно дякую, вельмишановне… Дорідне Блаженство… їй-бо, мені дуже жаль… Але це неможливо… поки що… Ми чимскоріш маємо впіймати Блакитного Птаха. Ви раптом не знаєте, де він сховався?
Найтовстіше Блаженство. Блакитний Птах?.. Стривайте… А, так, щось таке пригадую… Колись мені про нього щось казали… Здається, він неїстівний… Так чи так, а за нашим столом його ніколи не подавали… Тож він жодної цінності для нас не має… Та не журіться тим — у нас безліч смачніших речей… Ось поживете серед нас, побачите, що ми тут робимо…
Т і л ь т і л ь. А що ви робите?
Найтовстіше Блаженство. Ото тільки й роботи — нічого не робити… Жодної вільної хвилиночки… Весь час їмо, п’ємо, спимо. Самі клопоти…
Т і л ь т і л ь. Та хіба ж це весело?
Найтовстіше Блаженство. Авжеж, весело… До того ж, на цій Землі немає інших розваг…
Душа Світла. Гадаєте, немає?..
Найтовстіше Блаженство (стиха до
Тільтіля, вказуючи на Душу Світла). Хто ця молоденька нечема?..
Впродовж цієї розмови юрба Товстих Блаженств, нижчих у званні, вмовила Пса, Хліба і Цукор приєднатись до гулянки. Раптом Тільтіль бачить: ця трійця пліч-о-пліч із господарями їсть, п’є й несамовито горланить.
Тільтіль. Погляньте, Душе Світла! Вони всілись до столу!..
Душа Світла. Поклич їх назад! Це може кепсько скінчитись…
Тільтіль. Тіло!.. Тіло! Сюди!.. Ходи сюди негайно!.. Зараз же, чуєш?.. Цукре й Хлібе! А вам хто дозволив відходити від мене?.. Що ви там робите? Чи ви в мене спиталися дозволу?..
X л і б (із напханим ротом). А чи не міг би ти поводитися чемніше?..
Тільтіль. Що? То Хліб смів перейти зі мною на “ти”?.. Чи ти сказився?.. Гов, Тіло!.. То ти так мене слухаєшся? Ходи сюди! Гопки! Гопки! Чуєш?.. Мерщій!
Пес (упівголоса, з іншого кінця столу). Під час “їжі я нічого не чую і нікому не корюсь…
Цукор (солодкаво). Вибачте з ласки своєї, пане, але ж ми не можемо ображати хлібосольних господарів наших…
Найтовстіше Блаженство. Ось бачите!.. Який чудовий приклад!.. Ходімо, чекають лише вас… Не приймаємо жодних відмовок… А можемо застосувати й трішечки силування… Ну ж бо, Товсті Блаженства, допоможіть!.. Тягніть їх до столу силоміць, хоч-не-хоч, а ми таки їх ущасливимо!..
Всі Товсті Блаженства радо верещать, пустуючи й бавлячись, тягнуть дітей, а ті щосили відбиваються. Заливний Регіт стискає Душу Світла в міцних обіймах.
Душа Світла. Поверни Діаманта! Мерщій!..
Тільтіль виконує наказ Душі Світла. Сцену тут-таки заливає несказанно чисте й ніжне божественне рожеве світло. Грубі прикраси на першому плані та щільні пурпурові портьєри спадають і зникають, а за ними постає казковий сад погідного ладу. Він подібний до зеленого храму зі зграйними прямими алеями, могутніми буйними осяйними деревами, висадженими в певному порядку. П’янка цнота квіток, яра свіжість вод, які струменіють, плинуть і б’ють звідусіль — усе наче розносить ген аж за обрій звістку про щастя. Бенкетний стіл канув, мов камінь у воду. Від світлоносного повіву на сцену парча, оксамит, вінці, а також смішні маски Товстих Блаженств злітають у височінь, рвуться на шмаття й опадають до ніг ошелешених бенкетарів. Вони так само у змиг ока зморщуються, мов проколоті міхурі, перезираються, мружаться від незвичного, зарізкого для них світла. Поставши нарешті насправжки, тобто бридкими голими зів’ялими нікчемами, нажахані й осоромлені, Блаженства несамовито верещать, і в тому лементі найбільше чути крик Заливного Сміху. Лише Блаженство Нічого Не Розуміти зберігає спокій, коли його приятелі гасають по сцені в пошуку схованки, туляться по закутках, сподіваючись, що їх не видно. Та у сліпучому саду немає тіней. Тому більшість із відчаю зважується прослизнути за темну завісу в кутку праворуч, яка прикриває вхід до печери Лих. Щоразу, коли котресь наполохане Блаженство підіймає завісу, з глибин печери долинає лайка, погрози й прокляття. Присоромлені Пес, Хліб і Цукор, похнюпивши голови, підходять до дітей і ховаються за їхніми спинами.
Тільтіль (споглядає втечу Товстих Блаженств). Яка гидота!.. Куди це вони тікають?..
Душа Світла. Господи-Боже!.. Вони зовсім утратили глузд!.. Шукають прихистку в Лих, та звідти їх навряд чи випустять.
Тільтіль (роззираючись довкола, зачудований). Ой!.. Який гарний сад! Який сад!.. Де це ми?..
Душа Світла. Там само… Змінилося лише бачення Тепер ми бачимо істину речей і нам ось-ось являться душі Блаженств, які витримують світіння Діаманта…
Тільтіль. Яка краса!.. Краса!.. Наче влітку!.. Ой, погляньте, до нас ідуть!.. Нас помітили…
Справді, сади повняться істотами на взір янголів, які наче прокинулися від довгого сну і зграйно пливуть між дерев. Вони вбрані у шати ніжних, м’яких відтінків: вранішньої блакиті, першого цвітіння троянд, іскристої води, бурштинової роси тощо.
Душа Світла. До нас простують кілька ласкавих допитливих Блаженств, які все нам повідають… Тільтіль. А ти з ними знайома?..
Душа Світла. Так, із усіма. Частенько тут буваю, хоч вони й не знають, хто я…
Тільтіль. Ой, скільки їх, скільки!.. Сходяться зусібіч!..
Душа Світла. А колись було значно більше. Товсті Блаженства завдали їм чимало шкоди.
Тільтіль. Хай там як, а їх чимало…
Душа Світла. Ти побачиш іще багатьох, щойно дія Діаманта пошириться на весь Сад… На Землі набагато більше Блаженств, аніж нам здається, однак Люди здебільшого їх не помічають…
Т і л ь т і л ь. А он малеча!.. Біжімо їм назустріч…
Душа Світла. Не варто. Хто нас цікавить, підійде сам. Нам не стане часу зазнайомитися з усіма.
ГуртМаленькихБлаженств, вибігши з гущавини, заходиться сміхом і заводить танок довкола дітей.
Тільтіль. Ой, які гарнюні!.. Хто ж вони та звідки?..
Душа Світла. Це Дитячі Блаженства.
Т і л ь т і л ь. А можна з ними побалакати?..
Душа Світла. Марна справа. Вони співають, танцюють, сміються, ось тільки не говорять іще…
Тільтіль (радісінький). Здоров! Здоров!.. Яке сміхотливе товстеня! А які ж у них щічки, яке вбрання!.. Вони тут усі багаті?..
Душа С в і т л а. Та ні. Тут, як і скрізь, бідних більше, ніж багатих…
Т і л ь т і л ь. То де ж бідняки?..
Душа С в і т л а. їх не відрізниш… Блаженство будь-якої дитини вдягнули в усе найкраще, що тільки є на Землі й на небесах.
Тільтіль (поривається до танцю). Я теж хочу потанцювати…
Душа Світла. Ніяк не можна. У нас обмаль часу… У них Блакитного Птаха, певне, нема… До того ж, вони поспішають, бачиш?.. їм також не можна гаяти часу — дитинство таке коротке…
Інша зграйка Блаженств, трохи старших за попередні, вибігає із Саду і, виспівуючи на всі заводи “Вони тут! Вони тут! Вони бачать! Бачать нас!”, танцює довкола діток веселу фарандолу. Після танцю Блаженство, яке, схоже, є ватажком гурту, підходить до Тільтіля й ручкається з ним.
Блаженство. Здоров, Тільтілю!..
Тільтіль. Ще один приятель!.. (До Душі Світла.) Куди не підеш, скрізь тебе знають… Хто ти?..
Блаженство. А ти не впізнав мене?.. Ладен закластися, що ти не впізнав жодного з нас…
Тільтіль (зніяковіло). Та ні… Не знаю… Не пригадую, щоб ми десь зустрічались…
Блаженство. Чуєте?.. Так я і знало!.. Він ніколи нас не бачив!.. (Всі інші Блаженства заходяться сміхом.) Таж, Тільтільчику, ти добре знаєш нас усіх!.. Ми завжди поруч із тобою!.. їмо, п’ємо, прокидаємось, дихаємо, живемо разом!..
Тільтіль. Так, так, авжеж, авжеж… Пригадую… От іще б дізнатися ваші імена…
Блаженство. Зрозуміло… Нічого ти не знаєш… Я — ватажок Блаженств Твого Дому, а це все — Блаженства, які мешкають у ньому…
Т і л ь т і л ь. То вдома є Блаженства?!
Всі Блаженства заливаються реготом.
Блаженство. Оце так! Ви чули?.. Чи є вдома Блаженства?.. Та дім ними аж роїться, бідолашко!.. Сміємося, співаємо, веселощами відхиляємо стіни, відкидаємо дах… Та все намарне — ти нічого не бачиш, не чуєш… Але, сподіваюся, ще дійдеш розуму… А зараз привітайся з найшанованішими… Як вернешся додому, то й одразу впізнаєш їх, тож по завершенні гарного дня зможеш підбадьорити їх усміхом, добрим словом, адже вони справді гарують з усіх сил, щоби життя в тебе складалось легко й чудово… Почнемо з мене. Я — твій вірний служитель, Блаженство Доброго Здоров’я… Я не найвродливіше з усіх, однак найповажніше. Пізнаватимеш мене?.. А ось Блаженство Чистого Повітря, воно майже прозоре. Ось у сірячині Блаженство Любити Батьків — воно завжди журиться, бо на нього ніколи не зважають… А ось Блаженство Блакитного Неба — природно, вбране у блакить, і Лісове Блаженство, що, певна річ, одягнене в зелень. Ти бачитимеш їх щораз, як визирнеш у віконце… Ось іще добрі Блаженства Сонячних Днів у діамантовому вбранні та Весни — у коштовних смарагдах…
Т і л ь т і л ь. І ви такі гарні щодня?..
Блаженство. Авжеж! У кожному домі, де вміють бачити, свято щодня… А надвечір з’являється Блаженство Вечірніх Заграв, багатше від усіх царів світу, за ним приходить Блаженство Бачити Схід Зірок, усе в золоті, мов стародавній ідол… А в негоду об’являється Блаженство Дощу, усіяне перлами, і Блаженство Зимового Вогнища — воно розгрртає перед змерзлими долоньками свого теплого пурпурового плаща. Я забув назвати найкраще, щонайясніше між нами — Блаженство Чистих Помислів із родини великих Чистих Радощів, які ви незабаром побачите. Аж ось іще… Та їх тут безліч!.. Ми так ніколи не дійдемо кінця… А треба ж негайно повідомити Великі Радощі. Вони там, угорі, біля небесної Брами, і ще не знають про ваш прихід… Я пошлю по них Блаженство Бігати Босоніж По Росі — воно найпрудкіше… (Звертається до щойно названого Блаженства, яке підбігає навскоки.) Біжи!..
Цієї миті таке собі Бісеня в чорній сорочині, розштовхуючи всіх і горланячи казна-що, підбігає до Тільтіля й ошаліло гайсає довкруж нього, огріваючи його цілою зливою невідворотних носаків, стусанів і товчеників.
Тільтіль (ошелешений і геть обурений). Що то за дикун?..
Блаженство. Еге! Знову Блаженство Бути Нестерпним втекло з печери Лих. Не знаєш, куди його запроторити… Воно тікає звідусіль. Навіть Лиха не хочуть лишити його в себе…
Бісеня й далі, корчачись зі сміху, дає налисників Тільтілю, який даремно борониться. Та раптом шаленця мов язиком злизало.
Тільтіль. Що воно таке? Клепки бракує?..
Душа Світла. Не знаю. Подейкують, і ти іноді буваєш таким самим неслухом. Але треба зараз же дізнатися про Блакитного Птаха. Може, ватажок Домашніх Блаженств знає, де він…
Т і л ь т і л ь. То де ж?
Блаженство. Він навіть не знає, де Блакитний Птах!..
Усі Домашні Блаженства заливаються реготом.
Тільтіль (обурений). Не знаю, так!.. І це геть не смішно!..
Знову регіт.
Блаженство. Гаразд. Не сердься… Та годі вже реготати. Не знає, то й не знає, нема чого кататися зо сміху!.. Він — як і більшість Людей… Та ось Блаженство Бігати Босоніж По Росі простує до нас із Великими Радощами.
Справді, високі вродливі створіння на взір янголів, убрані в осяйні сукні, повагом плинуть до них.
Тільтіль. Які красуні!.. А чому вони не сміються?.. Хіба вони нещасливі?..
Душа Світла. Найщасливіші не сміються…
Тільтіль. Хто це?..
Блаженство. Великі Радощі.
Т і л ь т і л ь. Ти знаєш їх усіх на ймення?
Блаженство. Авжеж. Ми часто бавимося разом. Попереду — Радість Справедливості, вона всміхається, щойно відновлюється якась порушена справедливість. Я ще надто юне — на моїм віку вона жодного разу не всміхалась. За нею — Радість Доброти — найщасливіша, а проте й найсумніша. їй завжди кортить розрадити Лиха — насилу її стримуємо. Праворуч од неї — Радість Виконаної Праці та Радість Мислити. Далі — Радість Розуміти, яка досі розшукує брата — Блаженство Нічого Не Розуміти…
Тільтіль. Яж бачив її брата!.. Він побіг до Лих із Товстими Блаженствами…
Блаженство. Я було певне — добра з нього не буде! Зле товариство геть його зіпсувало… Та не кажи про це сестрі — вона піде шукати його, й ми втратимо чи не найбільшу Радість… Серед найвищих — також Радість Бачити Прекрасне, яка щодня додає кілька променів до тутешнього світла…
Т і л ь т і л ь. А ген там, удалині; в золотому захмар’ї — хто це — там, так високо, що не побачиш, навіть як станеш навшпиньки?..
Блажентво. То Велика Радість Любити… Але скільки не старайся, всю ти її не побачиш — іще замалий…
Т і л ь т і л ь. А ген там, углибині, кого це вгорнено серпанком? Чому вони не підходять?..
Блаженство. То незнані ще Людям Радощі…
Т і л ь т і л ь. А чому це інші відсахнулись?.. Через нас?..
Блаженство. Вони дають дорогу іншій Радості… Вона, мабуть, найчистіша… Тільтіль. Хто це?..
Блаженство. А ти хіба досі не впізнав її?.. Придивись пильніше, відкрий очі з усієї душі!.. Вона побачила тебе! Побачила!.. Вона простягає руки і біжить до тебе!.. Це Радість Матері твоєї, Неповторна Радість Материнської Любові…
Інші Радощі, підкликавши Радість Материнської Любові, мовчки відступають перед нею.
Материнська Любов. Тільтілю! І Мітіль!.. То це ви? Чи справді вас я бачу?.. Оце так несподіванка!.. А я сиділа собі однісінька вдома, аж тут ви обоє раптом злітаєте до неба, де сяють радістю душі всіх матерів!.. Та спершу поцілуйте мене, поцілуйте з усією душею!.. Хутчіш до моїх обіймів! На світі немає більшого щастя!.. Тільтілю, чом ти не смієшся?.. А ти, Мітіль?.. Чи ж ви не впізнаєте мамину любов?.. Таж погляньте: хіба ці очі, губи й руки — не мої?..
Тільтіль. Еге ж… Та я не знав… Ти схожа на Маму, тільки значно вродливіша.
Матринська Любов. Авжеж… Адже я не старію… Щодня мене повнить снага, юність, щастя… Кожна ваша усмішка відмолоджує на рік!.. Вдома цього не видно, але ж тут видно все, все істинне…
Тільтіль (зачудовано дивиться на неї та цілує). А з чого зіткана твоя чарівна сукня?.. Із шовку, зі срібла чи з перлів?..
Материнська Любов. Та ні… Вона — з ваших цілунків, поглядів і пестощів… Кожен цілунок вплітає в неї сонячного чи місячного променя…
Тільтіль. Дива!.. Я ніколи й гадки не мав, що ти така багатюща. А де ти ховала цю сукню?.. У шафі, ключ од якої в тата?..
Материнська Любов. Та ні, вона завжди на мені, ось тільки її не видно. Коли очі заплющиш, нічого ж не бачиш. Геть усі матері багаті, якщо люблять своїх діток… Немає бідних мам, немає некрасивих чи старих… їхня Любов — найбільша Радість, і то навік. І навіть коли нені здаються сумними, одного лише цілунку досить, аби сльози “їхні обернулися на зорі в глибинах віч.
Тільтіль (вражено дивиться на неї). Так. Справді, очі в тебе повні зірок. Це мамині очі, але вони ще кращі… І рука твоя, з обручкою… На ній навіть слід опіку з того часу, як ти запалювала лампу… Та рука біліша, а шкіра така ніжна!.. Наче струмінь світла… Хіба ти не працюєш тут, як удома?..
Материнська Любов. Ні-бо, ці руки — мої. Хіба ти не бачив, як вони білішають і світяться, коли пестять тебе?..
Тільтіль. Мамцю! Дивно! І голос ніби твій… А от говориш краще, ніж удома…
Материнська Любов. Вдома надто багато справ і немає часу на розмови… Проте й невимовне можна почути. То після нашої зустрічі ти впізнаватимеш мене, як повернешся завтра до хатки?.. Впізнаватимеш мене і в подертій сукні?..
Т і л ь т і л ь. Я не хочу вертати… Адже ти тут! Поки ти тут — хочу бути з тобою!..
Материнська Любов. Але ж я й там також… Усі ми там… Хіба є різниця?.. Ти прийшов сюди лише, щоб усвідомити, щоб навчитися бачити мене, як дивитимешся там… Розумієш, Тільтільчику?.. Гадаєш, ми на небі? Але ж небо скрізь, де ми цьомаємось… Немає двох матерів, і в тебе є лише одненька… У кожної дитини тільки одна мати, одна навік, і вона завжди найкраща, треба лише добре її пізнати й навчитися дивитись… Але ж яким дивом ти потрапив сюди і як знайшов дорогу?.. Таж Люди шукають її, відколи з’явилися на Землі…
Тільтіль (вказуючи на Душу Світла, яка сором уязливо відійшла вбік). Це вона привела мене…
Материнська Любов. Хто це?..
Тільтіль. Душа Світла.
Материнська Любов. Я бачу її вперше… Чула тільки, що вона дуже добра і щиро любить вас. Але чому вона там зачаїлась?.. Вона ніколи не показує обличчя?..
Т і л ь т і л ь. Та ні, показує. От хіба боїться, аби Блаженства не злякалися, як вона все прояснить…
Материнська Любов. Та хіба ж вона не знає?.. Ми так чекаємо на неї!.. (Підкликає інші Великі Радощі.) Ходіть сюди, сестри! Ходіть! Біжіть усі сюди! Нарешті до нас завітала Душа Світла!..
Між Великих Радощів перебіг шепіт. Вони підходять. Чути вигуки: “Душа Світла тут!.. Душа Світла!.. Душа Світла!..”
Радість Розуміти (відсторонює інших і цілує Душу Світла). То ви — Душа Світла? А ми й не знали!.. Ми стільки років, стільки літ чекали вас!.. Впізнаєте мене?.. Я — Радість Розуміти, я стільки шукала вас… Ми дуже щасливі, ось тільки не бачимо далі самих себе…
Радість Справедливості (теж цілує Душу Світла). Впізнаєте мене?.. Я — Радість Справедливості, я стільки молилася вам… Ми дуже щасливі, ось тільки не бачимо далі своїх тіней…
Радість Бачити Прекрасне (і собі цілує Душу Світла). Впізнаєте мене? Я — Радість Краси, я так вас люблю… Ми дуже щасливі, тільки не бачимо далі своїх мрій…
Радість Розуміти. Бачите, сестро, бачите?.. Не баріться!.. Ми вже досить дужі, вже досить чисті. Відкиньте свій серпанок, за яким сховалася решта істин і блаженств. Погляньте: всі мої сестри стали навколішки. Ви — наша володарка, ви — наша винагорода.
Душа Світла (щільніше загортається в серпанок). Сестри, прекрасні сестри мої, я корюся Владарю… Час іще не настав, та колись він проб’є, і я прийду до вас усіх сміливо та ясно!.. Прощавайте! Підведіться. Обнімімося, віднайдені сестри мої, і чекаймо зустрічі, вона не забариться…
Материнська Любов (цілує Душу Світла). Ви були такі добрі до моїх сердешних діточок…
Душа Світла. Я завжди добра до тих, хто любить душею…
Радість Розуміти (підходить до Душі Світла). Нехай останній цілунок закарбується на моєму чолі.
Довгий цілунок. Коли ж вони розходяться та підводять голови, на очах в усіх Радощів бринять сльози.
Тільтіль (здивований). Чому ви плачете?.. (Обводить очима інші Радощі.) А! Ви теж плачете… Чому в усіх сльози на очах?..
Душа Світла. Тихо, дитино моя…
Завіса.
