«Таємниця країни суниць» Ніч і ранок
— Я думаю, що з нашою гуцульською скринькою пов’язана якась небезпечна таємниця, — висловився Дениско.
— Всі так думають! — озвався Антошка.
Лариска обмацала горбок, з нього допіру скотилася торба.
— Хлопчики, тут м’яка трава. Ляжмо спати під цим горбочком.
Дітям ще ніколи не доводилося спати так далеко від рідних і друзів, а тим паче — просто неба на траві, без ліжок і ковдр.
Вклалися рядочком, лягли на бік. Антошка обійняв Дениска. Дениско обійняв Лариску, а дівчинка скоцюрбилася, підтягла коліна до підборіддя і завмерла. Але за хвилину вона прошепотіла:
— Хлопчики, ви спите? Мені страшно скраю…
Тоді вони лягли інакше. Антошка обійняв Лариску. Лариска обійняла Дениска, а Дениско скоцюрбився і підтяг коліна до підборіддя. Йому теж було страшно, але він нічого не казав.
Так діти й поснули. Найтепліше й найзатишніше було Ларисці. Коли всі троє намулювали собі один бік, сонний Антошка командував: “Перевертаймося!” І вони переверталися на другий. А Лариска однаково залишалася між хлопчиками.
Антошка перший розплющив очі. Просто перед його носом стояла суничка. Вона була блискуча, наче вкрита лаком, із жовтими цяточками. На ній сиділа краплина роси. Вона здавалася зеленою. Та коли Антошка придивився, він зрозумів, що краплина була звичайна. То в ній відбивалися зелені дерева. Їхні верхівки вже золотили сонце.
— Вставайте! — гукнув Антошка на ввесь голос.
Кілька білочок на вітах з переляку шугануло врозтіч. Дениско і Лариска посхоплювалися на ноги. Дівчинка довго терла свої великі очі кулачками і нічого не розуміла. А Дениско відразу пригадав усе. Він зітхнув і сказав:
— Якби встати раніше. А то втрачено цілу годину по сході сонця.
Лариска стояла під деревом спиною до хлопців. У неї здригалися плечі.
Антошка закліпав і почухав потилицю. А Дениско підійшов до Лариски, несміливо торкнувся її пальцем і спитав:
— Що це там капає? Дівчинка схлипнула:
— Ро-роса…
Дениско зазирнув їй в обличчя і розгублено сказав:
— І по щоках у тебе тече роса… І в очах — роса…
— Не дивись… — Лариска знову відвернулась. — Треба умитися.
— Я знаю як! — вигукнув Антошка. А сам собі пробурмотів: “Отак зв’язуйся з дівчатами, ледве що станеться — вже рюмсають…” І вже голосно: — Я знаю, як умитися! Ану всі — під дерево!
Коли вони стали під молодим густим ясеном, він щосили труснув стовбур. Дітей облив справжній росяний дощ.
Потім посідали снідати. Лариска проказала вчорашню “помирилочку”, бо всім дуже сподобалися варенички в маслі. Але варенички не з’явилися. І пиріжки не з’явилися.
Антошка сказав лічилочку про торбу, але й з того нічого не вийшло.
— Погані наші діла, — мовив він. — Може, лічилки мають силу тільки ввечері.
Дениско примружив очі:
— Я думаю, що, може, кожна лічилка діє тільки один раз.
— Так я знаю ще одну! — зраділа Лариска. — Теж про їжу!
Дівчинка вже заспокоїлася, а роса зовсім змила сліди сліз з її рум’яних щічок.
— Тримай її при собі, — відказав Антошка. — Лічилки треба приберегти. А зараз у нас є суниці і хліб.
Діти поснідали вчорашнім хлібом, щедро заїдаючи його смачними суницями. А на деревах сиділо вже кілька білочок і з цікавістю стежило за друзями.
Нараз із-під куща почулося:
— А чого б вам не залишитися в лісі назавжди?
То був учорашній їжак. Він звівся на задні лапки, а передніми опирався на суху гілочку.
— Нам треба скриньку, — відказав Антошка. — Ввесь ліс перериємо, а скриньку знайдемо.
Їжачок сумно ворухнув голками:
— В лісі вашої скриньки немає.
— А де вона? — діти разом повернулися до нього. Той про всяк випадок відступив під кущ.
— Я гадаю, що далеко. Може, аж на Синій горі.
— Де це?
— По той бік Країни Суниць… Не ходіть туди, Діти, не ходіть, — їжачок відпустив гілочку і з благанням здійняв догори лапки. — Не ходіть, бо буде вам біда. Буде лихо, буде біда… І нам усім буде біда!..
— Яка біда? — допитувався Антошка.
— Не знаю… Ще мій дід чув од свого діда, що коли до Країни Суниць прийдуть чужі діти з різьбленою скринькою і ту скриньку у них вкрадуть люди Бевзя, — буде велика біда. І тим дітям, і всім мешканцям Країни Суниць. Про це весь ліс знає!
— А ліс у вас великий?
— Що там того лісу… — їжачок опустився на всі чотири і похнюпився. — Ліс росте тільки скраю, а там майже все понищили… Не ходіть! Ми вас зуміємо сховати!
— Від кого?
— Від біди…
— А як іти до Синьої гори?
— Десь там… — їжачок махнув лапкою на схід.
— Кінчаймо снідати! — Антошка схопився на ноги. — Є така пропозиція: я піду перший, за мною Лариска. Денис — замикаючий. Згода?
— Згода! — сказали діти.
Вони помахали їжакові і рушили в гущавину.
Ось уже й верховіття зімкнулося над ними. Але, як і вчора, лагідно розступалися гілки.
Білочки проводжали маленький загін, перестрибуючи з дерева на дерево, і стривожено гомоніли між собою.
Невдовзі попереду стало світліше. То вони наблизилися до узлісся.
— Тихше, — сказав Антошка. — Не шарудіти. Ми не знаємо, що там таке.
Тим часом їжачок на галявині згорнувся клубочком і замислився. Та за півгодини його сполохав лункий тріск і голоси в хащі. Звірок насторожився.
Тріск і вигуки ставали чутнішими. І ось на галявину один по одному видерлося четверо дивних чоловічків.
Вони були схожі на хлопчиків, але менші за Антошку і його друзів. Тільки голови мали круглі, наче кулі. Лице в кожного теж кругле й гладке, а на ньому гулькою стирчав носик. Очі були схожі на білі гудзики з чорними цяточками посередині. На головах росло сіре і коротке, наче гороб’яче пір’я, волосся.
Всі четверо у фіолетових куртках. За поясом у кожного велика рогатка і торбинка з гострими камінцями.
Чоловічки волокли за собою триколісні велосипеди.
— Це тут! — сказав один, оглянувши галявину.
Він сів на велосипед — і всі інші теж посідали на велосипеди. Поважно, один за одним об’їхали галявину. Оглядали кожен кущ, придивлялися до трави і суниць.
— Є! — гукнув один, зіскочив з велосипеда і підняв квітчасту торбинку, покинуту дітьми.
— Є! — гукнув другий і показав на суниці, що їх учора висипав Антошка з футболки.
— Звісно, є! — закричав третій і вказав на прим’яту траву під горбочком.
— Але їх нема, — зауважив перший.
— Авжеж, їх нема, — погодилася решта.
І тут усі четверо помітили їжака. Вони негайно повихоплювали рогатки, позакладали в них гострі камінці і прицілилися.
— Де чужі діти? — закричав перший грізно. Він мав хрипкий, але тоненький голос. — Відповідай зразу, бо вб’ємо! Лічу до трьох! Ррраз!.. Два!..
Всі четверо натягли рогатки сильніше. Їжачок згорнувся клубком і гукнув:
— Опустіть рогатки, тоді скажу. Я не можу говорити, коли мені страшно!
Ті опустили. Їжачок випростався.
— Чужі діти пішли он туди, — і він показав лапкою зовсім у другий бік.
— Давно?
— Зовсім недавно. Тільки-но.
По цих словах їжак прудко дременув під кущ.
Ті четверо вистрілили в нього гострими камінцями, але він уже сховався й був такий.
— За мною! — перший зліз із велосипеда і поволік його за собою крізь хащу. Решта подалася за ним. Тріск і гомін поволі стихали.
Їжак вийшов з-під куща, озирнувся довкола і подався по своїх справах. Білочки на деревах схлипували:
— Почалося…
А оце справжні хвальки
На узліссі діти зачаїлися. Перед ними була велика країна. Там зеленіли гаї і долини, вздовж і впоперек бігли жовті смужки вузьких доріг.
На обрії синіла смуга гір, а над ними здіймалася одна — найвища й найсиніша.
— Я думаю, що нам треба туди, — розмірковував Дениско.
— Всі так думають, — мовив Антошка.
Лариска схвильовано сопіла.
Неподалік чулися голоси. Діти виглянули з-за кущів, щоб роздивитися. На ближніх схилах хлопчики і дівчатка збирали суниці.
— А я вас найперший побачив! — враз почули друзі коло себе.
За кілька кроків стояв невеличкий хлопчик у строкатому вбранні. Він дивився дуже зосереджено і через це часто кліпав довгими-довгими віями. На маківці в нього височів кущик чорного волосся.
— Ну то й що? — насторожено спитав Антошка.
— Ну й нічого. Самий-самий перший!
— А хто ти такий?
— Я тут найрозумніший, найсміливіший, найсильніший і найкращий, — швидко відказав хлопчик. — У мене найкраще, найгучніше і найвидатніше ім’я. Мене звуть Кузька.
— Ти хвалько? — здогадався Антошка.
— Звісно, хвалько.
— А оті? — кивнув Дениско на дітей, що збирали суниці.
— І вони хвальки. Тільки хіба ж такі, як я! А ви?
— А ми не хвальки.
Кузька так здивувався, що аж сів. Він знову закліпав довжелезними віями і поторгав себе за кущик на маківці. Поміркувавши, Кузька сказав:
— Кожний розумний, гарний і сильний чоловік мусить бути хвальком. Бо звідки ж люди знатимуть, що він такий хороший?
— Як він і справді такий хороший, то люди це й самі помітять, — сказав Дениско.
— Не може бути!
Лариска посміливішала і підступила до Кузьки дуже близько. Вона придивилася до нього і сказала:
— Які в тебе довгі вії! Кузька негайно відповів:
— Найдовші, найчорніші і найкращі!
— То я ж це сама помітила, ти ж мені про них не казав!
— І справді… — спантеличився Кузька.
А тоді схопився на ноги:
— А хіба ти знаєш, що я можу вилізти на найвище дерево? І що мій дім тут найвищий? — і, не перевівши духу, додав: — А я вас все одно помітив найперший! А я зараз всім про це розкажу!
І він побіг до гомінкого гурту хлопчиків.
Антошка і його друзі пішли слідом. Кузька вже кричав, що він помітив найперший, а всі інші зняли галас, що вони побачили раніше, та тільки не хотіли казати. Кожен хвалько кричав сам, інших не слухав, а на наших друзів взагалі ніхто не звертав уваги.
Хвальки були в строкатому вбранні — у такому яскравому, що аж в очах рябіло.
Лариска потягла Кузьку за рукав:
— Ти нам можеш помогти?
— Можу! Я все можу!
— А ти можеш не кричати?
— Можу…
Один з-поміж хлопчиків кинув камінця і похвалився:
— Ніхто не кине далі, ніж я!
Кузька й собі, забувши про Лариску, схопив камінця і пожбурив. Кидав він слабенько, ще гірше, ніж перший хвалько, але зразу ж здійняв лемент:
— А я далі! Я кидаю далі за всіх!..
Тут всі вони почали кидати камінці і вихвалятися:
— А я торік кинув камінь так далеко, що він долетів звідси аж до міста.
— А я вчора, коли тут нікого не було, кинув камінь на небо і влучив аж он у того жайворонка!
— А я сьогодні рано, коли ви всі ще спали, кинув камінь так далеко, що він ще й досі десь летить!..
Тоді Антошка пірнув у гурт хвальків, підняв камінця і запустив його вгору. Чорна цяточка звилася високо-високо, а тоді ніби завмерла десь у небі і скоро впала аж під далекими чагарниками. Антошка таки вмів кидати камінці!
Хвальки принишкли. Антошка схопив ще одного камінця і кинув уперед. Камінь засвистів у повітрі і впав аж біля мертвого гаю. Там були високі дерева з відпиленими вітами і геть обідраною корою.
— Аж до міста!.. — вражено прошепотів Кузька.
Решта спантеличено мовчала.
— До якого міста? — здивувався Антошка.
— До нашого. До міста Хвальків. До найкращого…
— …найкращого, найвідомішого і найхвалькуватішого, — докінчив Антошка.
— А ти звідки знаєш? — здивувався Кузька. Незнайомі діти вражали його щораз більше.
— Знаю, бо я не хвалько.
Кузька непевно сказав:
— А я позавчора кинув камінець аж до Синьої гори…
— А де Синя гора? — підскочив до нього Дениско.
Хвальки знову зняли галас, показували на обрій, а тоді засперечалися, хто перший відповів чужим дітям.
— Гей, хвальки! — крикнув Антошка. — А хто з вас уміє найпильніше слухати?
— Я! Я!! Я!! — зачулося звідусіль.
— Тоді слухайте всі мовчки!
Хвальки вгамувалися і наставили на Антошку смарагдові, рожеві, чорні й фіалкові очі. Хлопчик розповів, що сталося з ним і його друзями і що їм треба дійти до Синьої гори і знайти там свою скриньку. Антошка розумів, що хвальки непогані діти і не зичать зла нікому. Він тільки не врахував, що, маючи таку ваду, вони можуть нашкодити ненавмисне. Це була серйозна помилка.
Ледве він скінчив, як хвальки загули:
— А я слухав найуважніше!.. А я перший зрозумів!.. А я знаю, як пройти до Синьої гори!.. А я давно вже чув про різьблену скриньку!..
— А я найперший вам кажу, що це Оті Самі Троє, про котрих говорили ще в давніх казках!
— Урра!.. Ми найперші побачили Отих Самих Трьох!..
І хвальки наввипередки кинулися до свого міста, щоб розповісти всім-всім його мешканцям, що вони були найперші… А розповісти Антошці і його друзям, як іти до Синьої гори, забули.
Отой обідраний гай і був місто Хвальків. Кожне дерево мало велике дупло біля кореня, і в тих дуплах жили хвальки. Всі в Хвалькові враз покинули свої справи і оточили дітей, що прибігли з узлісся. Там знялася метушня. Хвальки по спиляних сучках здиралися на стовбури своїх “домівок” і звідтіль вихвалялися на все горло. І кожен слухав тільки себе самого.
Весь цей гамір почули й ті, хто на схилах горбів збирав суниці. І тоді покинуті кошики покотилися вниз, розсипаючи ягоди, а збирачі помчали до міста.
Кузька теж було кинувся за своїми, та Лариска спинила його за рукав і нагадала:
— А ти казав, що можеш нам допомогти!
Кузька постояв, подумав — і залишився.
— А я знаю, як пройти до Синьої гори, — сказав він. — Треба йти отам… — Він закліпав і опустив вії. Потім зітхнув і додав: — А я перший помітив, що в тебе голубі очі…
— Що там помічати! — зневажливо сказав Антошка.
А Дениско додав:
— Яке це має значення. Я думаю, що це помічають усі. А якщо ти такий розумний, то відповідай, про що тебе питають.
Кузька сказав:
— Треба йти отією доріжкою, а тоді завернути за отой горбок, а потім поминути місто Підлабузнівськ… — Він хотів чимось похвалитись, але стрівся з Ларисчиним поглядом і зітхнув: — Все. Далі я не знаю.
— Кузінько, — сказала лагідно дівчинка. — Покажи нам дорогу. Ходи з нами, га?
Кузька поглянув на своє місто, де ще й досі галасували хвальки, подивився собі під ноги, а потім на Лариску. І відказав:
— А що? Я найсміливіший! Я можу й піти!
— То ходім! — вимогливо мовив Антошка.
— А навчиш кидати камінці?
— Навчу. І стрибати навчу далеко. І лазити по деревах. А Дениско навчить тебе грати у шахи. Хочеш?
— Хочу! А я найперший серед хвальків навчуся грати у шахи!
— Не кажи “гоп”, поки не перескочиш, — зауважив Дениско, і друзі рушили.
«Таємниця країни суниць» Кузька розповідає про свою мачуху
Коли загін поминув кинуті кошики і розсипані купки суниць, Дениско спитав:
— А чому ви збираєте відразу у два кошики? Це ж незручно!
— А я знаю! — сказав Кузька.
— Я ж тебе й питаю.
— Бо ми один кошик збираємо для себе, а один — Бевзеві.
— Це що за Бевзь?
— Ну… це наш Бевзь. Наш найрозумніший. Чики-брики.
Антошка зареготав:
— Який же він найрозумніший, коли він бевзь! Він що, живе у Хвалькові?
— Що ти! — вигукнув Кузька. — От бачите, я знаю більше за вас! Наш Бевзь, наш найрозумніший, живе у Бевзьгороді. А я знаю, де це!
— Де?
— Далеко. Аж посеред Країни Суниць.
— І все?
— Все. От ви ж не знали, що це далеко, а я знав!
— Кузінько, будь ласка, — мовила Лариска, — не треба весь час хвалитися. Хвались, будь ласка, рідше.
Кузька винувато кліпнув довгими віями.
— А чому це ви віддаєте тому Бевзеві половину своїх суниць? — спитав Антошка.
— Бо йому ж треба їсти!
— То й нехай собі сам збирає.
— Ну… що ти… — Кузька просто-таки не знав, що відповісти. Йому ніколи не спадало на думку, що Бевзь міг би й сам збирати суниці. — Ну… Як же він збиратиме, коли він такий гладкий?
— Збиратиме — схудне, — зауважив Антошка.
Дениско задумливо сказав:
— Це дивна країна. Я думаю, що їх просто змушують збирати суниці цьому самому Бевзеві.
— А я вчора збирав суниці, — вигукнув Кузька, — так я їх усіх одурив! Для себе зібрав тільки один кошик, а Бевзеві аж два!
— Навіщо?
— Ну… — Кузька знітився. А тоді про всяк випадок додав: — А іншим разом я збирав суниці, то Бевзеві зібрав тільки один, а для себе аж три!
Кінці з кінцями у Кузьки не сходилися. Антошка так і сказав:
— У вас, у хвальків, через отой вічний гвалт у голові негаразд.
— Вас ще треба виховувати і виховувати, — кинув Дениско. — А ви до школи ходите?
— А що це школа?
— А що ж ви цілими днями робите?
— Ну… збираємо суниці, а тоді… хвалимось. Їмо суниці, хвалимось…
— Все ясно, — сказав Антошка. — Запитань немає. Ми пізніше обміркуємо, що з вами робити.
Тим часом у Хвалькові тільки й мови було, що про Отих Самих Трьох і різьблену скриньку. Хвальки й не завважили, як до їхнього міста прилетіла сорока-білобока. Вона дослухалася до розмов, задоволено скрикувала і швидко-швидко сукала довгим хвостом.
Насукавши на хвіст досить новин, сорока знялася. Летіла низько, щоб, бува, не прогавить когось, вартого уваги, і розповісти йому про останні події. Вона летіла до Бевзьгорода.
Коли сорока майнула над доріжкою під горбом, їй здалося, що нею йдуть Оті Самі Троє. Вона зробила над друзями коло, пильно приглянулась і про-стрекотіла сама собі:
— Так! Вони йдуть до Підлабузнівська!..
Діти, зайняті цікавою розмовою, не помітили сороки-білобоки.
— Чому і в лісі, і в Хвалькові про нас говорили так, ніби тут усі на нас чекали? — цікавився Дениско.
Ясно, в тому була якась таємниця. Кузька охоче відказав:
— А я все знаю! Різьблена скринька — це страшна річ. Мені ще мати казала, що Бевзь Четвертий страшенно її чекав усе своє життя. Та так і не діждався.
— А хто такий Бевзь Четвертий?
— Ну… Це ще коли не було Бевзя П’ятого, то був Бевзь Четвертий. Ні, навпаки, я знаю! Це ще коли був Бевзь Четвертий, так не було Бевзя П’ятого. Бевзь Четвертий був найрозумніший. А Бевзь П’ятий — ще розумніший.
Про історію Країни Суниць Кузька, як бачите, мав досить туманне уявлення. Та й не дивно, бо тут не було шкіл.
— Кажи далі.
— Мати мені казала: колись у давнину Країні Суниць наврочили, що сюди прийде трійко чужих дивних дітей з різьбленою скринькою. І якщо у них ту скриньку викрадуть, то почнуться діла-діла..
— Які?
— Ну, я цього не знаю…
— А ти згадай, що тобі ще казала мати?
— А я ніколи нічого не забуваю! Я найрозумніший, найкращий, найсмїливіший і найсильніший!
— Кузінько, а що ти мені обіцяв? — нагадала Лариска.
Кузька спалахнув. Антошка подумав, що Кузька має сором. Коли так — з нього ще можна зробити людину.
Лариска спитала:
— А хто твоя мати?
О! — з захватом вигукнув Кузька. — Вона найстрашніша! Вона найогидніша і найжахливіша в світі!
— Хіба ж так можна!.. — злякалась Лариска. — Про маму?
— А яка вона мені мама! Вона — мачуха! Ні в кого немає мачухи, а в мене є!
— Неправда, — заперечила дівчинка. — В нашому класі є один хлопчик, так у нього теж мачуха. Вона хороша і дуже його любить. І він її любить.
— А в мене — найстрашніша! — повторив Кузька. — Тільки я її не боюся. А вона мене боїться.
— Чому?
— Бо я її можу перевернути на жабу.
— Бреши більше! — презирливо кинув Антошка.
— Правда! Я все можу!
— Хвалько! А мене ти можеш перевернути на жабу? — Антошка звернув до Кузьки своє гостре підборіддя і хвацько відкинув назад жовту стрішку волосся.
Дениско всміхався собі під носа, а Лариска затримала подих і чекала, що відповість хвалько.
— Тебе не можу, — спокійно відказав Кузька. — А мачуху можу.
— Це ж чому?
— Я до неї потрапив, коли ще був зовсім маленький. І довго-довго жив у неї в норі.
— У норі? А чого це вона живе у норі?
— Бо вона відьма, — повідомив Кузька. — Я ж усе знаю, ви слухайте!.. Щоб відьма не поїла всіх дітей у Країні Суниць, тут здавна є таке чаклунство: кого вона захоче з’їсти, той дістане силу перевернути її на жабу.
— А вона їсть дітей? — жахнулася Лариска.
— Вона б їла, так оте старе чаклунство не дозволяє.
— А тебе хотіла з’їсти?
— Хотіла. Вона мене взяла до себе ще маленьким і сказала, що вона моя мама. Всі так і звикли, що вона мати. А один добрий їжачок мені розказав, що вона зовсім ніяка не мати, а мачуха. Доки я був малий — доти був потрібний. А тоді виріс, їй уже не підходив, і вона захотіла мене з’їсти. Що тоді було!.. Вона вже нагострила зуби, розклала вогонь. І тільки до мене торкнулась, як щось загуде, задвиготить, загримить. Вона впала, почала кігтями дряпати каміння, заголосила… Це збувалося чаклунство. Її почало корчити, бити об підлогу. Вона як закричить: “Іди від мене, Кузько! Не спокутуй мене, йди геть! Я тобі більше не мати!..” Я був пішов, а вона кричить страшним голосом: “Зажди! Я тебе благаю: не перевертай мене на жабу!..” Ну, я махнув рукою та й пішов. Ото й усе.
— А як же ти можеш перевернути її на жабу?
— Для цього є таке закляття. Таке гарне-гарне, віршик такий. Як тільки я його скажу — вона зробиться жабою.
— А ти його знаєш?
— Я все знаю! — гукнув Кузька. А тоді додав: — А закляття не знаю.
Антошка спинився, ліг на спину просто на дорозі і почав дригати ногами. Всі злякалися і кинулися до нього:
— Антошко, що з тобою?
— Я не можу! — через силу вимовив він. — Він уміє перевернути відьму на жабу… Умру од сміху!.. Він усе добре вміє, тільки забув найголовніше!..
Всі теж сміялися, навіть Кузька ніяково всміхався. Він ображатися не вмів.
Лариска торкнула його за рукав, і Кузька враз зробився серйозний і зосереджений.
— Кузінько, а навіщо ж ти був потрібен відьмі, коли був маленький?
— Вона на мені сушила своє пір’я.
— Яке пір’я?
— Ну, відьми — вони ж такі. Весь час у щось перевертаються. То в змію, то в кішку, то ще в кого. Так-от, вона на мені сушила своє пір’я після прання. Бо на живому краще сохне. А як я виріс — пір’я вже на мене не налазило.
— Та пір’я ж їй до чого?
— Хіба я не казав? Вона найбільше любить перевертатися на білу ворону.
А ти, киве, не кивай!
Аж ось і місто Підлабузнівськ — кілька десятків чепурних кругленьких будиночків, складених з дрібних камінців. Дашки рожеві, навколо кожного будиночка голуба огорожа.
— Нічого собі містечко, — відзначив Антошка.
Тут друзі завважили, що з довколишніх гаїв до міста бредуть діти, і кожен несе по три кошики суниць.
— Кузінько, а чому вони збирають відразу по три кошики?
Кузька всміхнувся. Йому сподобалось, що Лариса спитала його, а не кого іншого.
— Вони збирають по одному кошику собі, а по два Бевзю.
— Аж по два? Чому так багато?
— Та ж вони підлабузники!
Діти сміялися. Кузька не зрозумів чому, але й собі засміявся і глянув на Лариску. Вона спитала:
— Кузінько, а що — всі хвальки такі симпатичні, як ти?
— Ні, я найсимпатичніший! — гаряче відказав Кузька.
— А якщо без хвастощів? — нагадав Дениско.
Кузька махнув віями:
— Ну… тоді що ж. У нас багато хороших хлопчиків.
Антошка, який рішуче крокував попереду, вагомо сказав:
— Я так відразу й подумав. Якби вони не були хвальки, вони були б зовсім хороші хлопці.
Діти ступили на єдину вулицю Підлабузнівська. Вже за кілька кроків їх оточили цікаві. Підлабузники були геть схожі на хвальків, лише одягнені в усе рожеве та голубе.
Кузька не втерпів і закричав:
— А це Оті Самі Троє, що прийшли до нас із різьбленою скринькою, а її вкрали! Я перший про це дізнався!
Лариска ткнула його пальцем у спину. Кузька змовк. Антошка набундючився і поважно сказав:
— Хто з вас знає, як іти до Синьої гори? Показуйте, розповідайте, я слухаю.
Цього було досить, щоб підлабузники одразу почали підлабузнюватись:
— Ми для вас дізнаємось! Ми довідаємося!.. Ми вам розкажемо!.. А ви б не бажали у нас пообідати? А ви не хочете покуштувати наших суничок?
У цьому улесливому гаморі Антошка почув тільки один голос, який промовив щось певне:
— А ви не бажаєте послухати мене? Я, з вашого дозволу, ніби трішечки знаю, куди треба йти… Прошу до моєї господи!
Маленький підлабузник мало не змітав пилюку біля Антощиних ніг своєю рожевою шапочкою і весь час кланявся і кивав, кланявся і кивав.
— А як тебе звуть?
— 3 вашого дозволу, Кив… Прошу ласкаво!
— Пішли, — вирішив Антошка.
Вони опинилися на чистому подвір’ї, і Кив запросив їх до столу під кущ малини. Він приніс суничний бульйон, а на друге виставив на стіл суничне пюре. На третє були цілі суниці.
Кив кивав, друзі обідали. Дениско розглядав подвір’я. Потім він спитав:
— Це твій дім?
— Коли ваша ласка, то цей дім і все наше місто належить нашому Бевзю. Чики-брики.
— П’ятому?
— Авжеж, коли ви дозволите, П’ятому, нашому найрозумнішому.
Потім Кив пояснив, що дороги до самої Синьої гори не знає, але знає точно, що вона йде через місто Ябедин. А там він бував.
Поки діти обідали, на другому краю Підлабузнівська з’явився вершник. Він їхав сірим віслюком, і його худюче тіло гойдалося, як лозина, а велика голова крутилася на всі боки. Вершник з-під зелених брів виглядав, чи не кинеться йому назустріч який підлабузник. Довгий, як мотузок, рудий вус був перекинутий через плече.
Його помітили і відразу висипали назустріч. Один тримав віслюка за вуздечку, другий допомагав одновусому злізти на землю, а третій кланявся.
Одновусий розмовляв владно і вимогливо. Поки один з підлабузників бігав додому, щоб принести суниць, двоє інших встигли розповісти, що в місті Оті Самі Троє. І що вони шукають різьблену скриньку.
Одновусий цього й чекав. Адже десять хвилин тому зустрілася йому сорока-білобока.
Він відстебнув від паска флягу і припав до неї. Підлабузники скромно опустили очі.
Потім одновусий скочив на віслюка, вдарив його каблуками і помчав геть із міста.
Недалеко від перехрестя він побачив загін. Чоловічки у фіолетових куртках з великими круглими головами мчали на триколісних велосипедах, здіймаючи густу жовту куряву.
Дядько замахав руками. Загін спинився. Одновусий зліз. На землі він негайно став на голову ї щось прокричав велосипедистам, махнувши ногою в бік Підлабузнівська.
Тоді звівся, і головний велосипедист підсадив його на віслюка.
Загін помчав до Підлабузнівська, а одновусий — у протилежний бік.
На подвір’ї Кива тривала розмова. Антошка казав:
— По-моєму, підлабузників взагалі треба бити.
Кив кивнув:
— Як вам буде завгодно. Ви куди зволите мене бити? — і він з готовністю взявся розстібати свої голубі штанці.
— Зараз же сідай на місце! — крикнула Лариска.
Кив, побачивши, що Антошка не заперечує, слухняно сів. Дениско сказав:
— Я думаю, що бити господарів недобре.
— Я казав: не господарів, а підлабузників.
— Але ж ці підлабузники — наші господарі!
— Це вони не через гостинність, а через своє підлабузництво, — пробурмотів Антошка.
— Так-так-так! — кивнув Кив. — Яка глибока, яка несподівана думка!
Антошка глянув на нього розлючено: Кив уклонився і взявся за штанці.
— Ти й справді хочеш його набити? — здивувався Дениско.
— Ти здурів, Денисе! Хто ж таких б’є?
— Ти сам казав, що їх треба бити.
— Кінчиться тим, що я наб’ю когось іншого.
— Може, мене?
— Може, й тебе.
Дениско образився не на жарт. Він вигукнув:
— У кого слабка голова, той завжди розмахує кулаками!
— Це у мене слабка голова? — Антошка підвівся. Лариска схопила його за руки;
— Хлопчики, любенькі! Ну, це в мене слабка голова, добре? Домовились? І нема чого вам битися. Згодні?
Вони були не згодні. Тоді Лариска полякала:
— Я зараз скажу лічилку-помирилку, і вам доведеться цілуватися.
— Вона вже не дійсна, — буркнув Дениско.
— То вона на вареники не дійсна, а щоб цілуватися — вона завжди дійсна.
Кив кивав просто-таки несамовито.
— Ви такі розумні, такі добрі, такі сильні… — шепотів він і заплющував очі від захвату.
Кузька більше не міг терпіти:
— Це я тут найсильніший, найдобріший і найрозумніший!
Антошка натиснув пальцем йому ніс, як кнопку електричного дзвінка. Кив сказав:
— Який ви дотепний!
— Лариско, — Антошка насупився, — а ти не можеш пригадати якоїсь лічилки проти підлабузництва? Бо йти разом з ним до Ябедина буде просто неможливо.
— Тим паче, — додав Дениско, — що там нас, певно, чекатимуть ябеди.
Лариска сплеснула долонями.
— Як це я не здогадалася! Ой-ой-ой! Я знаю одну таку чудову лічилку. Слухай, Киве:
Ой росло у полі жито,
Добрим дощиком полите.
Жито стигло, достигало,
Колосочками, кивало.
А ти, Киве, не кивай,
А на вулицю тікай!
Кив одразу ж перестав кивати, зірвався з місця і побіг геть. Антошка кинувся за ним. Тільки на вулиці він наздогнав утікача і схопив його за плечі.
— Годі тікати. Підемо назад.
— Пусти! — сердито шарпнувся Кив. Антошка аж засміявся з радості:
— Оце інша розмова. То ти вже не киваєш? Вже не підлабузник?
— Мабуть, ні…
Обнявшись, хлопчики повернулись до друзів. Ще довго говорили діти, і ніхто з них не знав, що загін велосипедистів уже на околиці міста. Старший зіскочив з велосипеда і пішов розпитувати, де зараз Оті Самі Троє.
Познайомились!
— Я ось усе думаю, що ж ми робитимемо далі, — мовив Дениско. — У нас же ж немає ніякого плану.
— Будемо йти і йти, — відказав Антошка. — Аж поки не дістанемось Синьої гори. А там побачимо.
— Отак тобі все просто. А коли нам стрінеться одновусий?
— Ми його схопимо і довідаємося про все!
— А якщо він сам нас схопить?
— А ми — врозтіч. Думаєш, він розірветься на частини?
— Думаю, що він не розірветься. Але він може схопити когось одного.
Антошка замислився. Діти чекали його рішень, він мусить усе передбачити заздалегідь.
— Що ж, — рішуче сказав він, — Тоді ми будемо битися.
— Як?
— Я розбіжусь і вдарю його головою в живіт. Він, звісно, зігнеться. І, мабуть, схопить мене.
— А я в цей час ухоплю його за вус і буду тягти, як трактор!
— Молодець, — схвалив Антошка.
— А я, — сказала Лариска, — буду верещати! Коли я верещу, то шибки у вікнах дзвенять!
— А я що робитиму? — ображено спитав Кузька. Він не знав, про кого йдеться, але вже встиг полюбити своїх нових друзів і хотів бути разом з ними у біді і радості.
— А ви з Кивом почіпляєтесь одновусому до ніг. І тоді ми з ним упораємось.
Кив кивнув. Цього разу не підлабузницьки, а просто так — на знак своєї згоди.
— А коли ми стрінемо білу ворону? — несміло спитала Лариска. Вона мало розумілася на воєнних діях і казала про те, чого боялася. — Вона ж відьма!
— Ех, якби ж ти, Кузько, і справді міг її перевернути в жабу. Ну, пригадай закляття!
— Не можу, — похнюпився Кузька. — Я його ніколи не знав. Це хтось мені повинен підказати.
Друзі вийшли на вулицю. Враз їх огорнуло курявою. А коли пилюка сіла, вони побачили, що оточені фіолетовими куртками.
Ті були маленькі, головаті. Білі очі дивилися на дітей бездумно і байдуже. В руках кожного велика рогатка, а в торбинах за поясами гострі камінці.
Обіч кожного стояв триколісний велосипед.
Головний виступив наперед і тонким хрипким голосочком спитав:
— Ви — Оті Самі Троє?
— Вважай, що ми — Оті Самі П’ятеро! — відрубав Антошка. — Ви не вмієте лічити?
— Не вміємо. Нам хвальки і підлабузники не потрібні. Нам потрібні Оті Самі Троє.
— Ну, це ми — оті самі. А вам нащо?
— Ідіть з нами!
— Навіщо?
— Ми вас вкинемо до глибокої чорної ями.
— От тобі й на! А ви спитали, чи ми згодні?
— Ідіть з нами! Так звелів Бевзь П’ятий!
По цих словах всі фіолетові куртки виструнчилися і проспівали:
Чики-Брики!
Хай живе наш Бевзь!
Чики-Брики!
Наш найрозумніший!
Антошка помітив, що Кузька і Кив ледве стрималися, щоб не заспівати разом з ними.
— Хто це? — спитав він.
— Бевзики.
— А хто вони такі?
— Вони служать у самого Бевзя П’ятого.
Бевзики скінчили пісню і посідали на велосипеди.
— Ну? — нетерпляче нагадав головний.
— От що, — сказав Антошка. — Підіть і скажіть вашому розумному Бевзю…
— Чики-брики! — хором гримнули бевзики.
— Тю, і справді ненормальні, — здивувався Антошка. — Я кажу: ідіть і скажіть вашому Бевзю П’ятому…
— Чики-брики! — заверещали велосипедисти.
— Чого це вони? — спитав Антошка в Кузьки.
— Це вони вітають Бевзя, — пошепки відповів той. — Як тільки почують його ім’я, так і кричать. Нас усіх так учили.
— Одним словом, — голосно сказав Антошка, — нікуди ми з вами не підемо. Отак і скажіть вашим начальникам.
Старший поїхав своїм велосипедом просто на Антошку. Хлопчик схопився за руль і спинив машину. Тоді старший вихопив з-за пояса рогатку. Антошка її вирвав і сховав до своєї кишені.
Бевзики вражено мовчали. Кузька і Кив теж вражено мовчали. І всі підлабузники, що збіглися дивитися, як бевзики поведуть геть полонених, вражено мовчали. Ніхто в Країні Суниць ще не чув і не бачив, щоб бевзики зустріли такий сміливий опір.
— Коли хоч один з твоїх хлопців вистрілить з рогатки, я з тебе зроблю відбивну котлету!
Бевзик не знав, що таке відбивна котлета — з суниць відбивних не смажать, — але зрозумів, що це щось страшне, і дуже злякався. Антошка додав:
— Ніхто й ніколи не вкине нас до чорної ями. Для цього у вашого Бевзя…
— Чики-брики!..
— …руки короткі.
Бевзики повернули велосипеди і так натисли на педалі, що за дві хвилини щезли разом із курявою.
— Вперед! — махнув рукою Антошка.
І всі покрокували на Ябедин. Першим ішов Антошка — його футболка червоніла на сонці. За ним задумливий Дениско в голубій картатій сорочці і Лариска в яскравому жовтому платті. А останніми йшли строкатий Кузька і рожево-голубий Кив.
Підлабузнівськ зостався позаду. Його мешканці заглиблено обмірковували останні незвичайні події.
