II
Усі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давню давнину: перед ним проходила його молодість, його літа, — літа, що промайнули і не вернуться, згадуючи які, завжди тужить козак, бажаючи, щоб молодість тривала все його життя. Він думав про те, кого зі свого давньогo товариства зустріне тепер на Січі. Гадав, хто вже помер, а хто живий зостався, і сльоза тихо туманила його зіницю, а посивіла голова журливо похилилася.
Сини його думали інші думи. Але треба спершу трохи більше розповісти про його синів. На дванадцятім році їх було віддано до Київської академії, бо вся значна старшина вважала своїм найпершим обов’язком віддавати своїх дітей у науку, хоч і робилося це лише задля того, щоб опісля зовсім її забути. Були вони тоді, як і всі, що потрапляли до бурси, дикі, викохані на волі, і там їх уже потроху обтісували на один копил, після чого ставали вони один на одного схожі. Старший, Остап, почав з того свою науку, що першого ж року втік додому. Його повернули, тяжко випарили й посадовили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю і чотири рази, відшмагавши його немилосердно, купували йому нового. Запевне він зробив би те і вп’яте, коли б батько врочисто не заприсягся віддати його на цілих двадцять років у монастирські служки й не пообіцяв привселюдно, що він довіку не побачить Запорожжя, якщо не навчиться в академії всякої науки. Цікаво, що це казав той самий Тарас Бульба, який шпетив усяку вченість і радив, як ми вже бачили, своїм дітям зовсім про неї й не дбати. З того часу Остап якнайстаранніше засів за нудотну книжку і незабаром став у перші лави. Тодішня наука геть розходилася з життям: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі аж ніяк не пасували до того часу, і ніколи нічого спільного з життям не мали. Всі, хто вчився тої науки, ні до чого не могли приточити свого знання, хоч би навіть і найменш схоластичного. Та й самі тогочасні вчені були чи не найбільшими невігласами, бо геть не мали життєвого досвіду. А ще той республіканський лад самої бурси, та сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, — усе це спонукало їх до зовсім іншої діяльності, яка нічого спільного з наукою не мала. Іноді поганий харч, іноді часті кари голодом, іноді багато потреб, що закипали у свіжім, здоровім, молодім тілі, — усе це разом виробляло в них ту невгамовну моторність, яка вже потім розвивалася на Запоріжжі. Голодна бурса шугала вулицями Києва і змушувала всіх мешканців бути напоготові. Перекупки, що сиділи на базарі, ледь забачивши бурсака, закривали руками свої пироги, бублики, гарбузове насіння, як ті орлиці дітей своїх. Консул, що його обов’язком було наглядати за підлеглими йому товаришами, сам мав такі моторошні кишені в своїх шароварах, що зміг би впхати туди цілу перекупчину ятку, як би та на хвильку заґавилась.
Ці бурсаки гуртувалися в зовсім осібну громаду; до вищого кола, з польських та українських шляхтичів, їм було зась. Сам воєвода Адам Кисіль, дарма що опікувався академією, не вводив їх у шляхетні кола, ще й наказував тримати їх якомога суворіше. Втім, ці настанови були зайві, бо сам ректор та й професори-ченці не шкодували лози та канчуків, і частенько ліктори з їхнього наказу шмагали своїх консулів так немилосердно, що ті скілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом з них це було геть не страшне і видавалося лише трошки міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим, нарешті, обридали такі безнастанні припарки, і вони тікали на Запорожжя, коли вміли знайти до нього шлях і коли їх не перехоплювали дорогою. Остап Бульбенко хоч і почав пильно вчитися логіки й навіть богослів’я, ніяк не міг здихатися безжальних різок. Ясна річ, що все це мало якось загартувати його вдачу, надати їй жорсткої твердості, що була завжди прикметною в козаків. Остап мав славу одного з найкращих товаришів. Він рідко верховодив у зухвалих витівках — обтрусити чужий сад чи обібрати город, зате один із перших ставав під знамена спритних бурсаків і ніколи й ні за яких обставин не виказував своїх товаришів; ніякі канчуки й різки не присилували б його таке вчинити. Він був твердий до всяких спокус, опріч війни та бучної гулянки; принаймні ніколи ні про що інше майже й не думав. Він був прямодушний з рівнею своєю. Він був добрий до такої міри, до якої міг бути добрий юнак із такою натурою і в такий суворий час. Його взяли за серце сльози бідної матері, і тільки це тепер його смутило й змушувало в задумі хилити голову.
Менший брат його, Андрій, мав живішу і трохи тоншу вдачу. Він був беручкіший до науки й опановував її легше, ніж тяжкі, дужі натури. А ще він був меткіший од свого брата; частіше верховодив у найнебезпечніших витівках і не раз завдяки своєму спритному розумові відкручувався від кари, тим часом як брат його Остап без зайвих хитрощів скидав із себе свитку й клався долі, навіть у думці не маючи прохати помилування. Він також горів жадобою лицарського подвигу, але в душі його знаходилося місце і для інших почуттів. Потреба кохання гостро спалахнула в ньому, як тільки минуло йому вісімнадцять років. Жіноча постать часто витала в його розпалених мріях; він, слухаючи філософські диспути, повсякчас бачив її — свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним безнастанно миготіли її яскраві, пружкі перса, ніжна, прекрасна, цілком оголена рука її; сама одежа, що облягала її пречисте і водночас міцне тіло, дихала в його мріях якоюсь невимовною млістю. Він пильно ховався перед своїми товаришами з тими поривами юнацької палкої душі, бо за тих часів соромно й ганебно було думати козакові про жіночі втіхи, не здобувши лицарської слави. Останніми роками він рідше верховодив у бурсацьких ватагах, а частіше блукав самотою де-небудь по затишних київських закутках, що тонули у вишневих садах, з яких звабливо визирали на вулицю низенькі хатки. Іноді він заходив і на панську вулицю, у теперішньому старому Києві, де жило українське й польське шляхетство, будинки якого було вже збудовано з певною вибагливістю. Одного разу, заґавившись, він мало не потрапив під колясу якогось польського пана, і візник зі страшнющими вусами, що сидів на козлах, оперезав його з усього плеча пугою. Молодий бурсак скипів: з несамовитою відвагою ухопив він своєю дужою рукою за заднє колесо і зупинив колясу. Але візник, прочуваючи помсту, почав періщити коней, вони рвонули — і Андрій, на щастя встигши відхопити руку, заорав носом просто в багнюку. Щонай-дзвінкіший і гармонійний сміх долетів до його вух. Він підвів очі й побачив біля вікна панну такої краси, якої ще зроду йому не траплялося бачити: чорнооку й білу, як сніг, осяяний ранковим рум’янцем сонця. Вона щиро сміялася, і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі. Він сторопів. Він дивився на неї, геть збентежений, мимоволі обтираючи зі свого обличчя болото і ще дужче яим обмащуючись. Хто б вона була — оця красуня? Він хотів був довідатися від челяді, що юрбою, пишно вбрана, стояла за ворітьми, оточивши молодого кобзаря. Та челядь, уздрівши його замурзану пику, пирснула сміхом і не пошанувала відповіддю. Урешті він дізнався, що то була дочка ковельського воєводи, який приїхав на якийсь час до Києва. Наступної ж таки ночі, із властивою лише бурсакам зухвалістю, він проліз через огорожу до саду, виліз на дерево, що порозкидало свої широкі віти аж на дах; з дерева переліз на дах і через димар каміна пробрався просто в опочивальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою і виймала з вух своїх дорогі сережки. Чарівна полька так злякалася, зненацька побачивши перед собою незнайомого чоловіка, що не могла вимовити й слова; однак примітивши, що бурсак стояв, потупивши очі, не сміючи навіть поворухнути рукою, пізнала в ньому того самого, що брязнув перед нею на вулиці, — і сміх знову опанував її. До того ж у рисах Андрієвих нічого не було страшного: він був дуже гарний на вроду. Вона від душі сміялася і довго потішалася над ним. Красуня була легковажна, як полька, але очі її, неймовірно гарні, пронизливі очі, кидали погляд довгий, як вічність. Бурсак не міг і рукою поворухнути, був наче зав’язаний у мішку, коли воєводівна сміливо підійшла до нього, наділа йому на голову свою блискучу діядему, повісила на губи йому сережки й оповила його серпанковою прозорою шемізеткою з фестонами, гаптованими золотом. Вона чепурила його і з дитячою розбещеністю, притаманною легковажним полькам, витворяла з ним силу всіляких дурниць, які ще дужче знітили бідного бурсака. Він являв собою досить кумедну постать, роззявивши рота і втупившись у її чарівні очі. Стук, що почувся біля дверей, злякав її. Вона звеліла Андрієві сховатися під ліжко і, як тільки страх минув, покликала свою покоївку, полонену татарку, і наказала їй обережно вивести його в сад, а звідтіля спровадити через паркан. Але цього разу наш бурсак не так щасливо перебрався через огорожу: пробурканий сторож гарненько вчистив його по ногах, а челядь, що збіглася на ґвалт, таки довгенько лупцювала його вже на вулиці, аж поки прудкі ноги врятували його.
Після такої оказії проходити біля будинку було небезпечно, бо челяді у воєводи була сила-силенна. Він побачив її ще раз у костьолі: вона помітила його і дуже втішно усміхнулася, як давньому знайомому. Він бачив її мимохіть ще одного разу, і після цього воєвода ковельський хутко виїхав, а замість прекрасної чорноокої польки виглядала у вікно якась товста пика.
Ось про що думав Андрій, схиливши голову і втупивши очі у гриву свого коня.
А тим часом степ уже давно прийняв їх усіх у свої зелені обійми, і висока трава муром обступила й потопила їх, і тільки чорні козацькі шапки мигтіли поміж її волоток.
— Еге-ге! А чого ж це ви, хлопці, так принишкли? — промовив, нарешті, Бульба, отямившись від своєї задуми. — Наче якісь ченці! Ну, годі, годі! До біса всі думки! Запалюйте лишень люльки та покуримо, та підострожимо коней, та полинемо так, щоб і птах за нами не угнався!
I козаки, припавши до коней, зникли в траві. Вже перестали виднітися й чорні шапки; самий тільки струмінь розітнутої трави показував слід їхнього бистрого гону.
Сонце виглянуло давно на розпогодженій блакиті і живущим, теплодайним світлом своїм залляло степ. Усе смутне й сонне, що було в козацьких душах, миттю щезло; серця їхні стрепенулись, як птиці.
Степ що далі, то все кращав. Тоді увесь наш південь, увесь той простір аж до самого Чорного моря був неторканою зеленою пустелею. Ніколи плуг не переходив незмірними хвилями диких рослин. Самі лише коні, ховаючись у них, мов у лісі, витолочували їх. Нічого в природі не могло бути кращого за степ. Уся поверхня землі була немов зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різнобарвних квіток. Крізь тонкі та високі стебла трави пробивалися блакитні, сині й фіялкові волошки; жовтий дрок стримів своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка своїми шапками-парасольками рябіла на поверхні; занесений бо-зна звідки колос пшениці наливався в гущавині. При тонкому їхньому корінні нишпорили куріпки, повитягавши шийки. Повітря було повне всякого пташиного співу та свисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розгорнувши свої крила і втупивши очі в траву. Ґелґіт диких гусей, що сунули стороною, відлунював бо-зна в якому далекому озері. З трави рівним помахом крил підіймалася чайка і, розкошуючи, купалась у синіх повітряних хвилях. Ось вона щезла у високості і тільки мріє чорною цяткою. Ось вона перекинулася на крилах і блиснула на сонці… Степи, степи! Які ж бо ви з біса гарні!..
Наші мандрівці зупинялися лише на кілька хвилин, щоб підобідати, і тоді загін із десяти козаків, що їхав за ними, злазив із коней, одв’язував дерев’яні баклажки з горілкою і гарбузи з водою, уживані замість бутлів. Їли самий хліб із салом чи коржі, пили по одній чарчині, аби тільки підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і знов їхали аж до вечора. Увечері ж увесь степ геть перемінювався. Уся його різнобарвна далина займалася останнім яскравим відблиском сонця і помалу темніла, так що навіть видно було, як тінь перебігала по ній і вона ставала темно-зелена; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка випускала амбру, і весь степ курився пахощами. По небі, тепер блакитно-темному, неначе велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; де-не-де біліли пригорщі легеньких і прозорих хмарок, і свіжий, наче морські хвилі, вітрець-перелесник ледве ковзав по вершечках трав, ледь доторкався до щік. Уся музика, що наповнювала день, ущухала і змінювалася на іншу. Рябенькі ховрашки вилазили зі своїх нірок, ставали на задні лапки і дзінькали, перегукуючися на весь степ. Цвірчання коників розлягалося все дужче. Іноді чулося з якогось усамітненого озера лебедине ячання і срібною хвилею розлягалося в повітрі.
Мандрівці, зупинившись на ніч у степу, вибирали нічліг, розкладали багаття, ставили казан, у якому варили собі куліш; здіймалася пара і скісно струмувала в повітря. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши на попас спутаних коней своїх. Самі вони мостилися на свитках. Просто на них дивилися нічні зорі. Вони чули своїм вухом увесь незліченний світ комах, що кишів у траві; усе їхнє тріскотання, свист і сюркіт; усе це дзвінко розлягалося серед ночі, очищалося свіжим нічним повітрям і заколисувало їхній слух. Коли ж хто-небудь із них прокидався і вставав на часинку, то степ розгортався перед ним, геть засіяний блискучими іскрами світлячків. Іноді нічне небо де-не-де освітлювалося далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темна низка лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювалася срібно-рожевим світлом, і тоді здавалося, начебто червоні хусточки летіли по темному небі.
Мандрівці їхали без жодної пригоди. Ніде не траплялося їм деревини: усе степ та степ — безкрайний, вільний, прекрасний. Інколи тільки десь збоку синіли верхів’я далекого лісу, що тягнувся берегами Дніпра. Одного тільки разу Тарас показав синам на маленьку, що ледве чорніла в далекій траві, цятку, сказавши:
— Дивіться, діти, ото скаче татарин!
Невеличка голівка з вусиками втупила здаля просто в них свої вузенькі очі, понюхала повітря, як гончак, і, як сарна, щезла, уздрівши, що козаків було тринадцять чоловік.
— Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина!.. I не пробуйте — повік не впіймаєте: у нього кінь шпаркіший од мого Чорта.
Одначе, остерігаючись схованої де-небудь татарської засідки, Бульба вирішив бути обачним. Вони примчали до невеличкої річки Татарки, що вливалася в Дніпро, кинулися у воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб сховати слід свій, а тоді вже, вибравшись на другий берег, спокійно поїхали собі далі.
Через три дні вони вже майже досягли того місця, що було метою їхньої подорожі. В повітрі враз похолоднішало: вони відчули, що Дніпро вже близько. Ось він блищить удалині і темною смугою відокремився від обрію. Він дихав холодними хвилями і стелився все ближче та ближче, аж нарешті охопив половину землі. Це було те місце Дніпра, де він, досі здавлений порогами, брав нарешті своє і шумів, як море, розливаючись на волі; де, кинуті посеред нього острови, випихали його ще далі з берегів і хвилі його стелилися широко по землі, вже не зустрічаючи ані скель, ані узвиш. Козаки позлазили з коней своїх, сіли на пором і за три години були вже біля Хортиці, де була тоді Січ, що частенько міняла свій осідок.
Юрба народу лаялася на березі з перевізниками. Козаки під-попружили коней. Тарас підбадьорився, підтягнув дужче на собі пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимось острахом та невиразною втіхою, і всі разом в’їхали в присіччя, що було за півверстви від Січі. Усіх їх раптом оглушили півсотні ковальських молотів, що гупали в двадцяти п’ятьох кузнях, викопаних у землі і вкритих дерном. Дужі кожум’яки сиділи на ґанках, що виходили на вулицю, і м’яли своїми дужими руками волові шкури. Крамарі під ятками сиділи з купами кременю, кресал та пороху. Вірменин порозвішував дорогі хустки. Татарин крутив на рожнах баранячі стегенця в тісті. Жид, наставивши вперед свою голову, цідив із барила горілку. Але перший, хто їм трапився назустріч, був запорожець, що спав серед шляху, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не втерпів, щоб не стати й не помилуватися ним.
— Ич, як поважно розкинувся! От так пишна фігура! — промовив він, зупиняючи коня.
Справді, то була картина таки велична: запорожець, як лев, розлігся на шляху. Гордо закинутий оселедець його займав пів-аршина землі; шаровари з червоного дорогого сукна були вимащені дьогтем на знак цілковитої до них зневаги. Навтішавшись, Бульба став пробиратися далі крізь тісну вуличку, геть загачену майстрами, які тут же справляли своє ремесло, та людьми всякої віри, що купчилися на присіччі, яке скидалося більше на ярмарок і яке годувало й зодягало Січ, що любила тільки гуляти та смалити з мушкетів.
Нарешті вони минули присіччя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном, а то — по-татарському — й повстю. Деякі було обставлено гарматами. Ніде не видно було ні тину, ні тих низьких хаток з ґаночками на низеньких дерев’яних стовпчиках, які були на присіччі. Невеликий вал із засікою, що не охоронялися нічим і ніким, свідчили про страшенну козацьку безпечність. Кілька дужих запорожців, що з люльками в зубах лежали на самому шляху, подивилося на них досить байдуже, навіть не зворухнувшись. Тарас обережно проїхав із синами поміж них, промовивши:
— Здорові були, панове товариство!
— Доброго здоров’ячка й вам! — відповіли запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими гуртами маячіли козаки. Їхні смагляві лиця свідчили, що всі вони були гартовані в битвах і скуштували всякої всячини. Так ось вона, Січ! Ось воно, те гніздо, звідкіля вилітають усі ті горді, як орли, і дужі, як леви! Ось звідки розливається козацька воля по всій Україні!
Наші мандрівці виїхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. На великім перевернутім барилі сидів запорожець без сорочки; він держав її в руках і повагом латав на ній дірки. Їм знов заступила шлях ціла юрба музик, посеред яких витанцьовував молодий запорожець, заломивши чортом шапку і звівши догори руки. Він тільки вигукував:
— Шпаркіше грайте, музики! Не шкодуй, Хомо, горілки православним християнам!
I Хома з підбитим оком щедро наливав кожному, хто хотів, по здоровенному михайлику. Коло молодого запорожця четверо старих козаків досить дрібно мережили ногами, зриваючись, як вихор, убік, трохи не на голову музикам, а тоді враз пускалися навприсідки і гатили круто й твердо срібними підківками в міцно втрамбовану землю. Земля глухо стугоніла на всю округу, і в повітрі гучно відлунювали гопаки й тропаки, вибивані дзвінкими підковами чобіт. Але один більш за всіх вигукував, летючи слідком за іншими в танці. Оселедець буйно розвівався за вітром, і могутні груди його були зовсім голі; на ньому був теплий кожух, і піт цебенів з нього, як з відра.
— Та скинь же, вражий сину, хоч кожуха! — гукнув, не втерпівши, Тарас. — Ти ж бачиш, як парить!
— Не можу! — відгукнувся запорожець.
— Чому?
— Не можу, бо в мене така натура: що скину, те проп’ю. А шапки вже давно не було на козакові, ні пояса на кожусі, ані вишиваної хустинки: все пішло, куди годиться. Юрба все більшала: до танцюристів приставали інші, й несила було дивитися без внутрішнього хвилювання, як усе чесало найвільнішого, найшаленішого в світі танцю, названого козачком за тими могутніми танцюристами, що його вигадали.
— Ех, якби не кінь! — гукнув Тарас. — Пішов би й я у танець, їй-богу, пішов би!
А тим часом у юрбі почали траплятися й поважні, шановані за свої заслуги по всій Січі сивочубі козаки, що не раз бували старшинами. Tарас нарешті зустрів багато знайомих облич. Остап з Андрієм тільки й чули вітання:
— А, це ти, Печерице!.. Здоров будь, Козолупе!
— Звідкіля Бог несе тебе, Тарасе?
— А ти як сюди попав, Долоте?.. Здоров, Кирдяго!.. Здоров, Густий!.. Чи сподівався я тебе побачити, Ременю?!
І лицарі, що зібралися зі всієї широкої України, чоломкались один з другим, а далі пішли запитання:
— А що ж Касян? Що Бородавка? Що Колопер? Що Підситок? І чув лише у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопані, що з Колопера злупили шкуру під Кизикерменом, що Підситкову голову засолили в бочці й відіслали до самого Цареграду… Понурив голову старий Бульба і сумно промовив:
— Добрі були козаки!
III
Уже з тиждень Тарас Бульба жив зі своїми синами на Січі. Остап з Андрієм не дуже дбали про військову науку. Січ не любила турбувати себе військовими вправами і гаяти час надаремно; юнацтво виховувалося й набиралося досвіду тільки на ділі, в самому розпалі боїв, що з тієї причини були майже безнастанними. Козак занудився б, якби на дозвіллі навчався якої-небудь там дисципліни, опріч хіба що стрільби в ціль та, зрідка, кінських перегонів і гонитви за звіром у степах та луках; увесь інший час вони бенкетували — на ознаку широкого розмаху душевної волі. Уся Січ була якимсь надзвичайним явищем: це було безнастанне бенкетування, учта, що галасливо почалася й загубила свій кінець. Дехто, правда, брався за ремесло, інші тримали крамнички й крамарювали; але переважна більшість гуляла з ранку до вечора, поки в кишенях ще бряжчала спроможність і здобуте добро ще не перейшло до крамарських і шинкарських рук. Це загальне бенкетування мало в собі якийсь чар. Не було це якимось збіговиськом гультяїв, що напиваються з горя, — ні, це було просто якесь шалене буяння веселощів. Кожен, хто сюди ускочив, тут же забував і покидав усе те, що його колись цікавило. Він, можна сказати, чхав на своє минуле і безжурно віддавався волі й товариству таких, як і він самий, гульвіс, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім’ї, опріч вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це витворювало ту шалену веселість, що не змогла б зародитися ні з якого іншого джерела. Оповідки й теревені, які чулися серед цієї юрби, що ліниво розкошувала на землі, були часто такі смішні й дихали такою силою живої оповіді, що треба було мати холоднокровну поставу запорожця, щоб, слухаючи все це, зберігати на обличчі байдужу міну, не зморгнувши й вусом, — прикметна риса, якою й досі відрізняється від інших слов’ян українець. Веселість була п’яна, галаслива, а проте не був то чорний шинок, де чоловік, напившись, страчує навіть образ Божий; це було тісне коло шкільних товаришів. Тільки й різниці було, що тут вони не сиділи під указкою, слухаючи недолугих учителів, а вчиняли наскоки на п’ятьох тисячах коней; замість лугу, де вони грали колись у м’яча, у них були безпечні, ніким не вартовані кордони, на підході до яких татарин витикав часто свою метку голову й суворо, без руху, зирив турчин у своїй зеленій чалмі. Тільки й різниці, шо їх єднатися в школі силували, а тут вони самохіть, без чийогось примусу, кидали своїх батьків та матерів і тікали з батьківських хат; що тут мали притулок і ті, яким уже лоскотала шию мотузка і які замість кістлявої смерті побачили життя, і то життя на весь розмах; що сюди прибували й ті, які через широку натуру ніколи не могли вдержати в кишені ані шеляга; що були й ті, які досі червінець вважали великим багатством, у яких, з ласки жидів-орендарів, можна було вивертати кишені з певністю, що звідтіля ніщо не випаде. Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли зі школи жодної букви; але разом із ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було багато й старшини, що потім відзначалася в королівському війську; також була сила досвідчених вояків, які мали шляхетне переконання, що все одно, де б не воювати, аби лишень воювати, бо не гоже шляхетній людині жити на світі, не воюючи. Багато було й таких, які приходили на Січ лише задля того, щоб потім сказати, що, мовляв, і вони були на Січі і вже є лицарями гартованими. Та й кого тут не було? Ця дивовижна республіка була потребою саме того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих келехів, коштовної парчі, дукатів і реалів повсякчас мали змогу знайти собі тут роботу. Лише ті, хто упадає за жінками, не могли знайти тут нічого, бо навіть у присіччі не сміла з’являтися жодна жінка.
Остапа й Андрія надзвичайно дивувало, що вже при них на Січ приходила сила всякого народу, і хоч би хто спитав їх: звідки вони, хто вони і як звуться? Вони прибували сюди, начебто вертаючись до рідної домівки, звідки лишень за годину перед тим вийшли. Прибулець являвся тільки до кошового, а той звичайно проказував:
— Здоров! А що, в Христа віруєш?
— Вірую! — відповідав той.
— І в Трійцю святу віруєш?
— Вірую!
— І до церкви ходиш?
— Ходжу!
— Ану перехрестись! Прибулець хрестився.
— Ну, то добре, — казав кошовий, — іди ж у який сам знаєш курінь.
На цьому й закінчувалася уся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й ладна була її обороняти до останньої краплі крові, хоч про піст і повстримність ніхто й слухати не хотів. Тільки жиди-грошолупи, вірмени й татарва насмілювалися жити й торгувати в присіччі, бо запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А втім, на долю цих крамарів-грошолупів ніхто б не позаздрив. Вони були схожі на тих, що оселялися біля підніжжя Везувію, бо як тільки запорожцям бракувало грошей, то гульвіси розбивали їхні крамниці й забирали все задурно.
Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, і кожний із них скидався на окрему незалежну республіку, а ще більше на школу чи бурсу з дітьми, де жили на всьому готовому. Ніхто ні про що не дбав, ніхто нічого власного не мав: усе було на руках у курінного отамана, який за це й звався батьком. У нього на руках були гроші, вбрання, увесь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому ж віддавали і гроші на зберігання. Іноді поміж куренями спалахували сварки, тоді справа тут-таки доходила до бійки. Курені вкривали майдан і кулаками гладили один одному боки, поки котрийсь із куренів брав гору, і тоді починалася гульня. Отака була та Січ, що так приваблювала до себе тогочасну молодь.
Остап з Андрієм поринули в це бурхливе море загальної гульні зі всім палом молодого завзяття, і миттю забули і батьківську хату, і бурсу, і все, що перше бентежило душу, і віддалися новому життю. Усе їх вабило: гультяйські січові звичаї і нескладна управа та закони, що здавалися їм навіть дуже суворими серед такої свавільної республіки. Коли козак прокрався, поцупив якусь абищицю, це вважалося ганьбою всьому козацтву: його, як безчесника, прив’язували до стовпа, що стояв на майдані, і клали біля нього кия, що ним кожен перехожий мусив почастувати його по щирості, аж поки таким чином не забивали його на смерть. Того, хто, напозичавшись, не хотів платити, прив’язували ланцюгом до гармати, і там він сидів доти, доки хтось із товариства не зважувався його викупити, заплативши за нього борг. Але найбільше враження зробила на Андрія страшна кара за душогубство. Тут-таки, на його очах, викопали яму, опустили туди живого вбивцю, а на нього поставили труну з тілом ним убитого, і обох засипали землею. Довго після цього ввижався йому цей страшний звичай, усе марився той живцем засипаний чоловік зі страшною домовиною.
Небавом обидва юнаки здобули щиру прихильність у козаків. Частенько разом з іншими товаришами зі свого куреня, а іноді й усім куренем та з сусідніми куренями виїздили вони на полювання в степ, де водилася сила-силенна всякої птиці, оленів, кіз; а то ходили на озера, річки й протоки, призначені жеребком на кожний курінь, закидали неводи та сіті, щоб волокти багатющі улови на харчі всьому куреневі. Хоч і не було тут іще справжньої науки, з якої видно козака, але вони вже стали помітними поміж іншими юнаками своїм завзяттям та вдатністю у всьому. Моторно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — вчинок, за який молодика врочисто приймали до козацького коша.
Але старий Тарас готував їх до іншого. Йому не до душі було таке життя, — справжнього діла хотів він. Він усе мудрував, яким би побитом підняти Січ до зброї, щоб можна було погуляти, як то й належить лицарям. Аж ось одного дня він прийшов до кошового і сказав йому просто:
— А що, пане кошовий, час би й погуляти запорожцям.
— Ніде погуляти, — відповів кошовий, вийнявши люльку з рота і чвиркнувши набік.
— Як то ніде?.. Можна піти на Туреччину, або на Татарву.
— Не можна ні на Туреччину, ні на Татарву, — відповів кошовий, знову байдуже взявши до рота свою люльку.
— Як не можна?
— А так. Ми обіцяли султанові мир.
— Та він же ж бусурмен, а бусурмена й Бог, і Святе письмо велить бити.
— Не маємо права. Коли б хоч не присягалися нашою вірою, то ще, либонь, можна було б, а тепер не можна.
— Та як же ж не можна? Де ж воно таки: не маємо права?.. Ось у мене два сини, обидва молоді. Ще жодного разу ні той, ні другий не були на війні, а ти кажеш, не треба йти запорожцям!
— Бо ж таки не слід.
— То, виходить, слід, щоб ішла намарне козацька сила, щоб чоловік гинув, як той собака, без доброї справи, щоб ні вітчизні, ні всьому хрещеному люду не було від нього ніякої користі? Та навіщо ж ми живемо? На якого біса ми живемо, розтлумач мені це. Ти ж чоловік головатий, не дурно ж тебе за кошового вибрали — розтлумач же мені, нащо ми живемо?
Кошовий не відповів нічого. Це був упертий козак. Він трохи помовчав, а тоді сказав:
— А все ж таки війни не буде.
— То, кажеш, війни не буде? — знову спитав Тарас.
— Ні, не буде.
— То, виходить, і думку про це покинути?
— І думку покинути.
“Ну, постривай же ти, чортова довбне, — промовив до себе Бульба, — будеш ти мене знати!” І тут-таки поклав помститися кошовому.
Змовившись з одним-другим, урядив їм випивачку, і захмелілі козаки, скілька чоловік, рушили просто на майдан, де стояли прив’язані до стовпа литаври, у які били, скликаючи козацтво на раду. Не знайшовши паличок, що завжди були у довбиша, вони вхопили по поліняці й почали гамселити в них. На цей гук перший прибіг довбиш, високий на зріст козак з одним тільки оком, та й то дуже заспаним.
— Хто сміє бити в литаври? — закричав він.
— Мовчи! Бери свої палички й лупи, коли тобі кажуть, — відмовила старшина, що була вже під чаркою.
Довбиш тієї ж миті вийняв з кишені палички, які він захопив з собою, знаючи дуже добре, чим закінчуються такі оказії. Литаври загули — і швидко на січовий майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Усі стали в коло, і після третього гуку литавр показалася, нарешті, й старшина з клейнодами: кошовий із патерицею в руці — ознакою своєї гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем та осавула з пірначем. Кошовий і старшина познімали шапки й уклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, в боки узявшись.
— Що сталося, панове товариство? Чого бажаєте? — спитав кошовий.
Лайка та вигуки не дали йому говорити.
— Клади патерицю, чортів сину! Зараз же клади патерицю! Не хочемо тебе більше! — кричали з юрби козаки.
Деякі тверезі курені почали було заступатися за кошового, та інші курені — і п’яні, й тверезі — зчепилися навкулачки. Ґвалт зчинився з усіх боків.
Кошовий хотів щось казати, але, знаючи, що розбурхана юрба може за це прибити його на смерть, як майже завжди в таких випадках буває, уклонився низенько, поклав патерицю і сховався в натовпі.
— То й нам класти наші клейноди, панове? — сказали суддя, писар та осавула, готові зараз же покласти каламар, військову печатку й пірнач.
— Ні, ви зоставайтесь! — загукали із натовпу. — Нам тільки кошового треба було нагнати, бо він же баба, а нам треба козака в кошові.
— Кого ж тепер ви хочете за кошового? — спитала старшина.
— Кукубенка поставити! — гукали одні.
— Не хочемо Кукубенка! — кричали інші. — Рано йому, ще молоко на губах не обсохло!
— Шило хай буде кошовим! — вигукували треті. — Шила в кошові!
— У спину тобі шило! — лайливо кричала юрба. — Який з нього козак, коли він прокрався, сучий син, як татарин!.. Чортові в торбу його, п’яницю!
— Бородатого, Бородатого садовім на кошового!
— Не хочемо Бородатого! До бісової матері Бородатого!
— Кричіть Кирдягу! — шепнув декому Тарас Бульба.
— Кирдягу! Кирдягу! — закричала юрба. — Бородатого, Бородатого! Кирдягу! Кирдягу! Шила!.. До біса з Шилом! Кирдягу!..
Усі, кого вигукували, почувши своє ймення, зараз вийшли з юрби, щоб ніхто не подумав, ніби вони під’юджували козацтво обирати себе.
— Кирдягу! Кирдягу! — лунало все дужче.
— Бородатого!
Врешті дійшло до кулаків, і Кирдяга подужав.
— Ідіть хто по Кирдягу! — залунало зі всіх боків. Чоловіка з десять козаків вийшло з гурту; декотрі з них ледве трималися на ногах — так устигли поналиватися — і рушили просто до Кирдяги, щоб виявити йому волю громади.
Кирдяга, хоч і старий, але розумний козак, давно вже сидів у себе в курені і наче й не бачив, що довкола нього коїлось.
— А що, панове? Що вам треба? — спитав він.
— Іди, тебе обрано за кошового!..
— Змилуйтеся, панове! — промовив Кирдяга. — Хіба я заслужив такої честі! Який із мене кошовий! Та в мене й глузду не вистачить на кошового. Наче вже й нікого кращого не знайшлося в цілому війську!
— Іди, коли кажуть! — кричали запорожці. Двоє з них ухопили його під руки, і хоч як він упирався ногами, все ж притягли на майдан, підбадьорюючи його лайкою та підпихаючи ззаду стусанами й напучуваннями:
— Не пручайся ж, бісів сину! Іди та приймай честь, псявіро, коли тобі її дають!
Таким способом приведено було Кирдягу в козацьке коло.
— Ну, що ж, панове товариство? — запитали знов усю раду ті, що привели Кирдягу. — Згідні ви, щоб оцей козак був нашим кошовим?
— Згідні! Всі згідні! — загукав натовп, аж від гуку довго гриміло все поле.
Тоді один із старшин узяв патерицю й підніс її новообраному кошовому. Кирдяга, як заведено, зараз таки відмовився. Йому піднесли вдруге. Кирдяга відмовився і вдруге, і вже аж за третім разом узяв патерицю. Підбадьорливий гук залунав по всьому майдані, й знову від козацього погуку загриміло все поле. Тоді виступило з гурту четверо найстарших, сивовусих і сивочубих козаків (дуже вже старих не було на Січі, бо рідко хто з запорожців умирав своєю смертю) і, взявши кожний жменю землі, яка під ту пору геть розмокла від недавнього дощу, — поклали йому на голову. Мокра земля патьоками потекла йому з голови на вуса, на щоки, й вимастила болотом увесь вид. Але Кирдяга стояв нерухомо і тільки дякував козакам за таку велику честь.
Так закінчилися гучні вибори кошового. Невідомо, чи всі їм були такі раді, як Бульба: цим він помстився старому кошовому, а до того ж Кирдяга був давній його товариш і бував з ним разом у тих самих походах на суходолі й на морі, поділяючи з ним усі злигодні й труд бойового життя. Юрба розійшлася святкувати вибори та поливати палицю новому кошовому, й пішла така гульня, якої досі ні Остап, ні Андрій ще не бачили. Усі шинки порозбивано; мед, горілку й пиво забирано просто так, без грошей; шинкарі вже раді були й тому, що хоч живі зосталися. Ціла ніч минула в галасі й піснях, що прославляли подвиги, і місяць, оглядаючи землю, довго ще бачив юрби музик, що ходили по вулицях з бандурами, домрами й торбанами, та церковних півчих, яких тримали на Січі задля співу в церкві та вихваляння козацьких звитяг. Нарешті хміль і втома почали хилити буйні голови, і видно було, як то тут, то там знесилений козак падав на землю. Як товариш, обійнявши товариша, розчулено вмивався гіркими сльозами і валився разом з ним. Там гуртом уляглася ціла купа; там ще один мостився, як би його найкраще влягтися, і заснув просто на дерев’яній колоді. Останній, найміцніший, ще намагався щось мурмотіти; врешті і його підкосив непоборний хміль, повалився й він — і заснула вся Січ.
