А на третій вечір, як було умовлено, Тарас зайшов до Мокрицького, щоб разом іти на лекцію. Скільки ще треба було йому прочитати, послухати, побачити, як жадібно він тягнувся до знання!
Мокрицького він зустрів у дверях його невеличкої кімнати, вже одягненого і ніби чимсь приголомшеного.
— Ви вже вдягнені? Я спізнився? — перелякався Тарас.
Мокрицький раптом махнув рукою, сів на стілець у передпокої і заплакав.
— Що, що з вами? — рвонувся до нього Тарас.
— Пушкіна… Пушкіна вбито на дуелі.
Вони пішли вдвох. Не на лекцію, звичайно. Потік людей линув на Мойку, йшли пішки, їхали на візниках.
— До Пушкіна, — просто казали люди, наймаючи санки.
Мойка була переповнена народом. Натовп стояв на Пєвчеському мосту, натовп стояв перед будинком, де була остання квартира Пушкіна. З будинку входили і виходили люди. Звернув на себе увагу високий старик. Він вийшов, невтішно плачучи.
— Вам Пушкін родич? — спитала його якась жінка в хустині.
— Я росіянин, — відповів старик і заплакав ще дужче. Остання квартира Олександра Сергійовича Пушкіна
була в будинку, що колись належав княгині Волконській — матері декабриста Сергія Волконського. Сюди, в цей будинок, коли Сергій Волконський сидів заарештованим у Петропавловській фортеці, приїздила його молода дружина Марія. Самовіддана російська жінка поїхала за чоловіком на каторгу, в Сибір.
Тарас не знав — саме їй, своїй потаємній юнацькій любові, присвятив Пушкін свою “Полтаву”. А тепер її друг дитинства, її палкий поет лежав тут мертвим…
Тарас із Мокрицьким зайшли в парадний хід під брамою, піднялися широкими сходами нагору, в скромну, звичайну квартиру.
Пушкін лежав на столі в чорному сюртуці, спокійний, поважний. Кучеряве русяве волосся і бакенбарди рамкою облямовували жовте лице.
В головах його стояв Жуковський, і великі сльози котилися по його доброму обличчю. Кусаючи губи, стояв ліцейський товариш Пушкіна і секундант останньої фатальної дуелі — Данзас.
— Ви тут, Костянтине Павловичу? — спитали його.
— Ні, — відповів той з гіркою усмішкою, — я не тут, я на гауптвахті. Імператор дозволив лише поховати Олександра, і я мушу повернутися під арешт.
Мокрицький побачив багато літераторів, художників, музикантів. Вони всі зібралися сюди, але й безліч чужого, нікому не знайомого народу приходило попрощатися з своїм найулюбленішим поетом.
Тарас не міг піти зараз із цієї кімнати. Він став у куточку і дивився, дивився. І рядки, незабутні, безсмертні пушкінські рядки про вольність, про свободу вставали в його голові. Він хотів навіки запам’ятати це обличчя, яке довелося йому побачити лише мертвим. Він поглянув на Мокрицького, і вони зрозуміли один одного. Мокрицький вийняв з кишені аркуш паперу, поділив надвоє і дав половину Тарасові.
Із свого куточка вони швидко почали змальовувати останній портрет.
А двері не зачинялися. Нестримним потоком ішли люди — студентська молодь, літні, зовсім старі. Всі кланялися до землі, плакали і, виходячи, пошепки передавали один одному:
— Що ж, “він” тепер радіє, що вбили. Пушкін йому впоперек горла стояв.
— “Він” міг би його вберегти для Росії, та “він” сам штовхав його на смерть.
Тарас ловив ці слова, прислухався до розмов. Він хотів зрозуміти і не міг, як же сталася ця страшна трагедія, як же це “він” — цар Микола — не вберіг сонце своєї землі.
Коло нього зупинився зовсім молодий, чепурно вдягнений студент, і те ж саме питання було в його світлих очах. Тургенєв, ходімо,—почув Тарас, як, узявши студента за рукав, пошепки мовив інший:
—Там, на вулиці, у людей вірші на смерть поета.
Тарас із Мокрицьким вийшли теж. Уже було зовсім поночі, але народу не зменшувалося. Хлопці побачили — на поруччя мосту зліз якийсь студент, вийняв аркушик паперу і переривчастим голосом почав читати при світлі ліхтаря:
— Погиб поэт! — невольник чести —
Пал, оклеветанный молвой,
С свинцом в груди и жаждой мести,
Поникнув гордой головой!..
— Тихше, тихше. Жандарми!
Студент вмить зник, але за хвилину його голос лунав з другого боку мосту:
— Вы, жадною толпой стоящие у трона,
Свободы, Гения и Славы палачи!
Таитесь вы под сению закона,
Пред вами суд и правда — все молчи!..
— Ходімо, ходімо швидше звідси! Тут добром не закінчиться,— тягнув Мокрицький за руку Тараса.
— Ні, ні, почекайте, дивіться, він кинув цей папірець у натовп, а он у юрбі теж читають.
— Хто написав ці вірші? — спитав поряд один офіцер іншого.
— Кажуть, гусарський поручик, Мішель Лєрмонтов…
— Ну, не минеться так, мабуть, і бабуся тут не допоможе.
— Кажуть, коло нідерландського посольства, де Дантес живе, загін жандармів стоїть. Цар боїться, що Геккеренів рознесуть…
— Їх він більше береже, ніж нашого Пушкіна.
Мокрицький і Тарас насилу виринули з цього потоку.
— Завтра підемо на похорон.
— Звичайно, раніше тільки прийдемо. Але ти бачиш —скільки жандармів навколо!
На похороні бути їм не довелося.
Будинок ще заздалегідь оточили жандарми.
Народ збирався до цієї церкви, де, як було повідомлено, відправлятимуть похорон поета. Але недарма весь час до Зимового палацу, як зведення з поля бою, неслися повідомлення, що робиться в місті, як хвилюється народ, які маси збираються коло дому і коло церкви.
Цар Микола не на жарт боявся демонстрації.
В останню хвилину він наказав нести труну в іншу церкву, на Конюшенній вулиці, і після останнього обряду: глухої ночі труну з тілом Пушкіна поставили на сани і помчали далеко-далеко, у Святогорський монастир. Труну проводжав жандарм, і лише одному з друзів Пушкіна — Олександрові Тургенєву — дозволили поїхати. Та ще старий дядька-камердинер Микита Козлов, який від самої колиски доглядав поета, об’їздив з ним усю Росію, бував і в молдавських степах, і в горах Криму та Кавказу, виряджав тепер свого Олександра Сергійовича у найдальшу путь, відкіля нікому ніколи не буває вже повороту.
*
У Брюллова в майстерні сиділи смутні його друзі, сиділи учні — Мокрицький, Сошенко, в куточку, в затінку, примостився мовчазний Тарас. Він ще соромився бувати в такому товаристві, але цінив кожну хвилину, проведену з цими людьми.
Сумні, зажурені були всі. Старші обмірковували видання повної збірки творів Пушкіна. Брюллов одразу накидав ескіз фронтиспісу: Пушкін стоїть на скелі Кавказу з лірою в руках.
— Почитайте, Аполлоне, його поезії! — попрохав Карл Павлович. Він ліг на софу, підперши голову рукою, і все дивився й дивився в одну точку — на полум’я, що розгорялося в каміні. На каміні стояв позолочений бюст Пушкіна.
— Прочитайте його “Молитву”! Скільки думки! Кожен рядок говорить так багато і розуму і почуттям!
Мокрицький читав ще і ще, сцени з “Русалки”, “Дон-Жуана”.
— А тепер це, — замовляв Карл Павлович і дивився, не відриваючись, на полум’я.
— Давно, усталый раб, замыслил я побіг
В обитель дальнюю трудов и чистих нег, —
читав Мокрицький.
— “Обитель дальнюю трудов и чистых нег”,— повторив Брюллов. — Ні! Я тут нічого не напишу. Я охолонув, я застиг у цьому кліматі. У нас все робиться по-чиновницькому. Пушкіну, Пушкіну, цар запропонував переробити “Бориса Годунова” на роман, на зразок романів Вальтера Скотта. НІ, я тут не виживу. А мені він запропонував намалювати взяття Казані — і як? Івана Грізного з дружиною в руській хаті на колінах перед образами, а у вікні — взяття Казані. Він скрізь накладає свою руку. Я мав сміливість заперечити. Хіба можна зайняти перший план картини холодними нерухомими постатями, а самий сюжет показати чортзна-де… Або намалювати для нього парад… Тисячу однакових чобіт… А синод шукає католицьку єресь у моїх сюжетах. Ні, я тут нічого не зроблю,—казав він у розпачі. — Пушкіна, Пушкіна убили! Він тут у мене був, сміявся за три дні до смерті. Чому я не дав йому цього проклятого малюнка? Як він хотів, щоб я змалював його дружину. “Намалюй мою Мадонну,— казав він мені. — Побачивши — навколішках сам проситимеш, вона красуня”. Але я відмовився. Мені не подобалися її очі. Її змалював мій брат Олександр.
— І через неї великий Пушкін загинув, — мовив Сошенко.
Брюллов почув це і криво усміхнувся.
— Ні, не через неї. Його ненавидів цар та його кляті жандарми. Пушкін не міг вільно дихати тут, — тихо-тихо, але з якоюсь силою прошепотів Тарас, зрозумівши цю гірку усмішку Брюллова. Ці слова почув лише Сошенко і з острахом глянув на Тараса.
ЦІНА ПОРТРЕТА
Не те що за тиждень, за один день у Петербурзі погода зміниться стільки разів, що й не розбереш — чи осінь, чи зима, чи весна.
Так останнім часом і настрій у Тараса. У товаристві Сошенка, його друзів, у майстерні Брюллова він нарешті відчув себе людиною, молодою, повною сил і надій, жадоби до знань, до творчості. Він прислухався до кожного зауваження Карла Павловича і намагався в міру своїх умов виконувати все, що той радив. Він чув, як Карл Павлович, завжди радив своїм учням якнайбільше малювати з натури, вивчати живе людське тіло.
— Малюйте антику в античній галереї, — казав він, — це потрібно в мистецтві, як сіль у їжі. У натурному класі прагніть відтворити живе тіло. Воно прекрасне, тільки зумійте його показати. Вивчайте натуру, яка у вас перед очима, і прагніть зрозуміти, вивчити її в усіх відтінках і особливостях.
Але ж де взяти Тарасові “живу натуру?”
До Брюллова часто приходить натурщик Тарас.
— Справжній Антіной! — милуючися його могутньою пропорційною постаттю, каже Брюллов. — Ну, Тарасе, почнемо, благословясь!—промовляв завжди Карл Павлович, приступаючи до нової роботи.— Ех, панове, як весело починати картину! Ви ще не відчули цього, не знаєте, як при цьому прямо груди розширяються від затриманого дихання. Почнемо, Тарасе!
Тезка Тараса Шевченка — теж з панських кріпаків — Тарас Малишев —особа, дуже відома серед старших і молодших художників. Крім того, що він прекрасний, спокійний натурщик, він “завідує” гіпсовим класом. Коли нема занять, він пускає туди і Тараса Шевченка.
Тарас Малишев із Московської губернії, з-під Ростова. Іноді вони розбалакаються вдвох, почнуть згадувати! І виходить— однакові спогади і у кріпака-росіянина і у кріпака-українця.
— Усі пани одним миром мазані, — каже натурщик Тарас Малишев.— От тільки й побачив життя з художниками. Оце люди! Приходь, Тарасе, малюй, учися! Із тебе люди будуть! Я б і тобі колись попозував, бачиш сам, як зараз ніколи. Служба! — і поділиться з Тарасом окрайцем житнього хліба, “щоб не охляв” за роботою.
Тарас старанно перемальовує гіпсові голови та фігури і просто з любов’ю ставиться до кістяка, що постійно стоїть у кутку. Тарас часто садовить його в найрізноманітніші пози. Незважаючи на всі прикрості долі, у Тараса десь у глибині все-таки заховалася добродушність і нотки гумору. Нещодавно товариші дуже сміялися, як він посадовив на стілець кістяк у позі гульвіси і так змальовував його.
Але ж товариші, молоді художники, так багато малюють саме “живої” натури. Який прекрасний портрет зробив останнім часом Мокрицький з Наташі Клодт, дочки академіка, закоханого в звірів! Навіть Брюллов сказав:
— Починаєте відчувати красу ліній, юначе.
Йому, Аполлонові, замовляють уже багато портретів. Можливо, і Тарас міг би зробити не такий уже поганий портрет.
Раптом Тарас тихо посміхається.
У неділю він одпрошується у Ширяева на Мохову, до свого пана Енгельгардта. Серед панської челяді його старий друг—земляк Іван Нечипоренко, добродушний, спокійно-меланхолійний дядько.
Будь другом.— каже Тарас Нечипоренкові, — посидь спокійно та посмокчи свою люльку. Я так тебе змалюю, вийдеш, як цяцечка, на портреті і, їй же богу, тютюну куплю.
— Бреши, бреши більше,— засміявся Іван, — як не вийду — потилицю начухраю.
Він сів, надувся, погладив вуса, поправив чуприну, на брав суворого вигляду— так, йому здавалося, вийде краще. Аж крекнув Тарас од задоволення.
— Вийде, Іване! Іван з України!
Схопив пензель — і незабаром з полотнини дивилися лукаві, хитрувато примружені дядькові очі, і був він весь, як живий — хоч візьми та помацай його міцну засмаглу руку.
Тарас не почув, як у передпокій зайшов сам пан, Павло Васильович Енгельгардт.
— Пхе, пхе, — запихкав люлькою, — перунє ясний! Малює! А подобнє, нєх мне дябли візьмуть, подобнє! (Схожий, хай мене чорти візьмуть, схожий!
) Ач який! Це ж я його вивчив, мій художник! Слухай ти, хлопе, збігай оце зараз на Фонтанку, адресу запиши, візьми фарби, пензлі, все, що там треба, і почнеш малювати портрет пані Аделі. Портрет для мене. Розумієш?
Портрет Івана не був закінчений. Проте скільки знайомих дам пана довелося відтоді малювати Тарасові. Ще б пак — “його власний художник”!
Іноді він давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження, бо зовсім не розумівся на живопису.
Якось Тарас ніс портрет однієї з цих дам і його зупинив на вулиці молодий кирасирський юнкер.
— Ану, голубе, покаж! І це ти сам намалював? їй-богу? Скільки ти візьмеш за портрет моєї нареченої?
Тарас уже знав, скільки може коштувати ця робота, але ж хіба міг назвати він хоча б більш-менш пристойну ціну? Він радий був кожній копійці.
— П’ять карбованців! — сказав він.
Юнкер був здивований такою малою ціною, але не міг не поторгуватися. — Три!
— Нехай буде й так!
— Я живу в Гатчині. Приїдеш у неділю. Прізвище моє — Демидов.
Це було нелегко, але заробити завжди нелегко. Тарас кілька разів їздив малювати портрет нареченої Демидова. Як завжди, він сам захопився роботою, хоча “натура” нічого цікавого собою не являла. Звичайнісінька манірна панночка. Ще й мати заважала:
— Навіщо він її робить такою блідою, хіба не можна на портреті накласти більше рожевої фарби? А цієї родимки на носику зовсім не треба робити. Ой, на портреті вона якась довгоноса!
Панночка й насправді була довгоноса, і з родимкою, і бліденька, як петербурзький ранок. Але врешті це набридло Тарасові, — він і ніс спересердя вкоротив, і щоки зробив рожевішими. Панночка була в захопленні, Демидов теж.
Тарас очікуючи дивився на наречених.
— Ах, да, гроші! Приїдеш у ту неділю!
Другої неділі Демидов пиячив із приятелями і про гроші й згадувати не хотів. Третьої — Тарас не застав його чи може просто його дядька збрехав? Раптом зустрів його на Невському, підбіг, зупинив. Демидов зміряв Тараса високо-мірним поглядом.
— Ти, хлопе, як ти смієш розмовляти так з поміщиком Демидовим? Я повідомлю твого пана!
Скільки даремно втраченого часу, праці!
Але все Тарас мусив зносити мовчки. В такі хвилини він хотів швидше повернутися на своє горище. Де там уже мріяти про друзів з Олімпу!
Він кусав губи, сидячи в своєму кутку, і проклинав усе своє життя.
І знову, як у піднесеному, так і в пригніченому настрої, не міг він малювати, а писав на клаптиках паперу сумні-сумні рядки.
За ним і застали його якось Сошенко та Мокрицький. — Ти пишеш щось? — спитав Мокрицький. — Так, вигадую собі невідомо нащо.
Мокрицький попросив дозволу взяти написане і в той же вечір знову повів розмову з Брюлловим про Тараса. При їхній розмові був і Григорович.
— Ні, людина з такими почуттями й думками не може лишатися кріпаком! — схвильовано казав Брюллов, прочитавши вірші Тараса. — Я сам поїду до його пана.
Нетерпляче чекали Брюллова Сошенко і Мокрицький. Але яким сердитим повернувся їхній маестро!
— Це найбільша свиня в торжковських пантофлях. Підіть ви самі, Іване Максимовичу,— звернувся він до Сошенка,— до цієї амфібії, і хай він визначить ціну за бідолашного хлопця.
Юнаки були обурені не менше, ніж їхній учитель. Як? Так прийняти Карла Великого? Карла Брюллова, ім’я якого тільки-но пролунало на всю Європу! Але ж як тоді він прийме непомітного, скромного Сошенка?
Вийшовши з кімнати, Сошенко замислився.
— Може, краще умовити піти до Енгельгардта старого Венетціанова?
Другого дня, увечері, Венеціанов розповів про наслідки побачення Боюллову та Сошенкові.
Пан Енгельгардт і старого добрягу Венеціанова прийняв не краще за Брюллова. Він з годину тримав його в передпокої, але старий Венеціанов бачив усього на своєму довгому віку.
— Чи мені ображатися на цього вандала-поміщика? Це було б нижче за мою гідність.
Спочатку старик завів розмову про освіту, добродійність, але “свиня в торжковських пантофлях” зареготала і одверто спитала, чого хоче від неї і він, і цей “американський дикун” — Брюллов.
— Видно, ви, Карле Павловичу, не могли з ним спокійно говорити, — усміхнувся Венеціанов, коли дійшов до цього місця свого оповідання.
— Не міг, — признався Брюллов, — спокійно говорити про куплю-продаж живої людини.
Венеціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна.
— Отак би прямо й сказали! — зареготав самовдоволено пан.— А то — філантропія. Гроші й більше нічого! Моя остання ціна дві тисячі п’ятсот карбованців.
— Отак і сказав цей пан, і я згодився, — закінчив старий.
— Дві тисячі п’ятсот карбованців! — зітхнув у розпачі Сошенко.
— Не журіться, — мовив Брюллов. — Це вже другорядна справа.
Він загорівся сам, як юнак.
Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.
Він, мабуть, і вночі думав про це, бо о шостій годині ранку вже послав свого Лукіяна по Мокрицького.
