Товариші-хлопці з захопленням дивилися:
— Так і хазяїн не вигадає! їй же богу! Йому завжди візерунки інші художники вигадують.
Глянувши на малюнок, який Тарас не встиг заховати за пазуху, і хазяїн переконався в цьому.
“Рисувальником буде, — подумав він. Примружив презирливо очі. — Ну, почекайте тепер, хто перестрибне артіль майстра Ширяєва!”
Наказав Тарасові зробити візерунок для плафона квартири, яку почав оздоблювати, скупими точними словами пояснивши, що потрібно.
— З отого, лобатого, діло буде! — сказав підмайстрам. Але становище Тараса не покращало. Те ж горище, благенький сінничок, бурда на обід з шматком чорного хліба, малярський халат, що не прався роками. Тільки роботи додалося.
Майстер живописних та малярних справ Ширяєв умів узяти все, що тільки було можливо, із своїх підлеглих. І як його боялися всі підлеглі, як його боявся Тарас! Йому здавалося, все найгірше, найбрутальніше, найсуворіше, що було в усіх його попередніх учителів, об’єдналося в цьому хазяїнові.
День за днем, рік за роком минає четвертий рік відтоді, як він працює у Ширяєва. Минає двадцять два роки його власного життя.
Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб, що падає на круте широке чоло, додає ще більше впертості круглому, трохи кирпатому обличчю.
— Хлопці, а ви знаєте, що завтра свято в Петергофі? — питає він увечері хлопців.— Щороку 1 липня свято, а ми ні разу й не були. Кажуть, у Петергофі фонтани, палаци, ілюмінація буде. Завтра ж неділя…
— Не мели, Тарасе, — зупиняють його товариші.— Так тебе хазяїн і відпустить! І чого тільки тобі в голову не приходить?!
Справді, чого тільки не приходить у голову Тараса? Він уже п’ятий рік у Петербурзі і ні разу не був у Петергофі. Хлопець мовчки лягає, але вирішує спробувати щастя. Завтра ж неділя. Він скаже хазяїнові, що ходив на панський двір до управителя пана Енгельгардта. Він скаже… Та вже як-небудь викрутиться.
Він лягає з твердим наміром встати, поки ще не розвидниться, і вирушити подивитися Петергоф. У кишені є полтина — гірко зароблена, давно захована.
У петербурзькій щоденній газеті “Северная пчела”, в розділі “Внутренние известия”, кілька днів згодом такими пишними словами описували це надзвичайне свято:
“1 липня жителі Санкт-Петербурга і численні гості з інших міст і навіть з чужих земель святкували день народження імператриці всеросійської в чарівному, єдиному, незрівнянному Петергофі, який носить на собі, як і всі витвори Петра Великого, печать величі, оригінальності і незвичайності.
Тисячі екіпажів вирушили з застави, дев’ять пароплавів безперервно ходили туди й сюди за пасажирами. Сотні тисяч народу, задоволені, веселі, захоплені радісним днем, коливалися по алеях Петергофського саду.
Торжеству неба відповідало торжество на землі. Ми часто бачили свято петергофське, та ніколи воно не здавалося нам таким блискучим, таким велетенським, розкішним і вдалим, як нині. Жодна лампа не зрадила свого обов’язку; філігранні грати розливали чарівне світло в зелені, через яку проглядало блакитне небо. Величезна зірка з вензелем імператриці сяяла над каналом, в тихій величі, без жодної невдачі”.
Здавалося, всі жителі Петербурга вирішили побувати на святі в Петергофі. Вони наводнили всі вулиці і провулочки маленького міста, і по ньому важко було пробратися. Навіть навколо Петергофа вся місцевість була вкрита різноманітними екіпажами, бричками, каретами, палатками. А про самий парк і казати нічого, стільки там було народу! Але розважався кожен по-своєму.
У широких алеях гуляла розкішно вбрана “чиста публіка”. Які пишні туалети дам! Які модні сюртуки, галстуки, жилети, розшиті золотом, у чоловіків! Наче пави і павичі, виступали вони повільно, поважно. Здавалося, вони боялися виявити справжню веселу цікавість до свята, а більше намагалися себе показати. Хоча важко було стримати своє захоплення перед грою знаменитих петергофських фонтанів, які каскадами падали з терас, утворювали надзвичайної краси алею від палацу до моря.
Прогулявшись статечно по алеях, сідали відпочити на веранді “Мон плезіру”.
Куди веселіше було коло палаток з претенціозними назвами “Париж”, “Лондон”, “Ліссабон”. Там юрбилися простіші люди. Регіт лунав біля різних мудрованих грибків, альтанок. Недосвідчені дівчата та хлопці з простолюддя сідали під ними на лавочки, і раптом їх обливав дощ.
Лунали вигуки продавців різних ласощів, що з лотками на шиї ходили між натовпом. Але то там, то тут з’являлися в юрбі блакитні мундири, і коло них одразу німів сміх і гомін.
Тарас, звичайно, не приїхав екіпажем, не приплив пароплавом. Він одшмагав пішака весь шлях від Петербурга до Петергофа і, зморений, захеканий, розчервонілий, зайшов до парку. Він тільки окинув оком верхній сад з широким басейном, звідки підводився бог морів Нептун із своїми підвладними, і поспішив униз, за палац, де, як казали, можна було побачити неймовірні дива.
Бризки фонтанів, шо переливалися на сонці всіма кольорами райдуги, засліпили враз очі. Палац, статуї, фонтани, пишний натовп… Від утоми, від цього каскаду вражень у Тараса на мить запаморочилося в голові, і він заплющив очі, а коли розкрив, прямо на нього йшов поважно, повільно, в новому довгому темному сюртуці, наглухо застебнутому, сам хазяїн Ширяєв і вів під руку свою дружину Катерину Іванівну, в такому пишному платті в оборочках і мереживі, що зайняла вона півалеї.
Тарас знітився. Він опустив голову і сховався за якихось молодиків. Уже не існували для нього ні ці палаци, ні тераси, ні могутній Самсон, ні фонтани. Тут був хазяїн, майстер Ширяєв, у повній владі якого був Тарас.
Він тихо вийшов із парку і побіг назад. Стільки народу гуляло й веселилося і вночі милувалося мудрованою ілюмінацією! Хіба могло бути свято для нього? Він дістався свого горища і, простягшися на сіннику, заснув важким сном.
*
Його цікавить усе, що робиться навколо, тільки навіть зайвої хвилинки не можна повештатися серед людей, послухати різні новини. От останнім часом скрізь говорять про залізницю. Що воно таке? Немало шляхів пізнав Тарас, і пішки, і з паном на зап’ятках його карети, а малим їздив ще з батьком, з чумаками на волах. Та не тільки селяни,, навіть деякі старі поміщиці на Україні, боячися, щоб коні не понесли, вирушали у далекі подорожі, кудись на богомілля, на волах. Отак і їдуть собі потихесеньку, спокійнісінько. Куди їм поспішати? Богові справи не женуть швидше.
А це щось зовсім нове!
У неділю хазяїн з хазяйкою поїхали в Царське село. Тарас почув мимохіть, що там уперше їздитимуть на залізниці. Та хіба вони потім розкажуть що?
Увечері зупинився він коло юрби, що зібралася на розі їхнього проспекту. Молодець у чумарчині з хвацьким чубом, що падав з-під картуза, жестикулюючи обома руками, про щось захоплено розповідав.
— І уявіть собі дві коняки, звичайнісінькі, ямські коняки повезли навскач 120 чоловік, а ще ж шарабани, вагони… Це ж тобі також вага? От з місця мені не зійти! Пудів 200 буде! І потягли собі залюбки!
— І люди не боялися? — спитала якась худенька міщаночка.
— А чого ж боятися? Я теж сів та й поїхав. Та невже?
— От з місця не зійти!
Та як же воно так? — Люди тісніше обступили парубка. Тарас, зрозумівши, що мова йде про загадкову залізницю, просунувся й собі ближче.
— Ну, от побачив я рейки прокладені, привезли і поставили на них два шарабани і два вагони, — почав задоволене парубок.
— А що воно таке?
— Та такі повозки теж, — трохи зупинився парубок. Сам їх бачив, а як пояснити — не знає.— Туди аж шістдесят чоловік сіло. Ну от, впрягли коней — і поїхали. Від Царського села до Павловська всього хвилин п’ятнадцять їхали. От з місця не зійти! А кажуть, скоро і не коні везтимуть, а такий паровоз, машина, що паром іде. Кажуть, у перший день для спроби усіх задарма кататимуть. Неодмінно поїду!
Тарас довго не міг заспокоїтися.
І чого тільки люди не вигадують. Паровоз! От би і йому поїхати. Він би не побоявся. І це напевне ще цікавіше за Петергофське свято. Тільки як до Царського дістатися? Підійшов до парубка, той — душа нарозпашку, та й трохи напідпитку. Хоч чисто вдягнений, не погребував хлопцем-підмайстром, обняв весело.
— От їй же богу, хай з місця не зійти, повідомлю тебе, коли паровоз уперше пустять. Я вже знатиму! Я такий! — підморгнув він.
Та не вдалося. Був це буденний день, і Тарас не міг відлучитися з роботи. Тільки вже нишком прочитав потім у газеті “Северная пчела”.
“При помірній температурі в один градус і при сприятливій погоді зібралася на дорозі значна кількість цікавих, хоча про проведення цих дослідів не було оголошення. Оскільки і в нинішньому випадку можна було їздити залізницею без платні, то п’ять екіпажів швидко наповнилися пасажирами; в деяких було до п’ятдесяти чоловік, хто сидів, хто стояв. При цьому важко було вдержати глядачів, щоб вони не стояли на дорозі або ж не переходили її. І так для попередження всякого нещасного випадку… паровоз був пущений в рух далеко повільніше звичайного, себто він пробігав версту за 2 1/2 або 3 хвилини, що склало б у годину від 24 до 20 верст. Не можемо зобразити, як велично сей грізний велетень, пихкаючи полум’ям, димом та киплячими бризками, рушив уперед”.
Тарас перечитав ще раз. Невже це насправді? Отут, недалечко?
“…Глядачі, які стояли обабіч дороги, здивувалися, бачачи величний, рівний, легкий і до того ж швидкий рух машини! Перша поїздка пророблена була від станції при Царському селі до кіпця дороги в Павловському парку протягом чотирьох верст… Паровоз ішов до Павловська попереду екіпажів, на зворотному ж шляху опинився позад їх ї мав перед собою п’ять екіпажів до Царськосельської станції! Екіпажі пройшли ще дві версти далі до Петербурга і зробили таким чином шість верст. Потім поїздки ці в обидва кінці повторилися кілька разів.
Таким чином, 6 листопада 1836 року перший у Росії паровоз почав свої дії на залізниці, їзда буде продовжуватися при будь-якій погоді”.
Тарас прочитав цей уривок і хлопцям. І все ніяк не міг збагнути і не міг уявити, який же він — паровоз? А засинаючи, все думав і уявляв собі неозорі засніжені або спалені сонцем степи, ліси; безмежні шляхи перетинають їх вздовж і впоперек, чвалають по них люди, і раптом пахкотить жаром, пускає іскри небачений паровоз.
— Та ні, це мабуть вигадали тільки для панських розваг і отут коло Петербурга, — каже раптом Хтодот, ніби підслухавши його думки, — а простий люд катають тільки попервах, для спроб, поки пани призвичаються і не боятимуться.
БІЛА НІЧ. СВЯТО
У кожної людини свій шлях. Одні манівцями, важкими, камінням забитими стежками виходять до світла, інші й зовсім заблукають у темряві, а іншим — ніби сонце одразу освітило, куди йти, і зігріло їх — і хай уже негода, хай бурі і грози, вони йдуть упевнено своїм шляхом. А є й такі, що не йдуть, а мчать, пишні і горді, та ще й інших давлять, поки не спіткнуться їхні коні і не впадуть самі у безодню. Та не про таких тут мова.
Різним життям живуть люди, різними шляхами йдуть і, починаючи їх, не знають і не відають, з чиїми іншими зіткнуться.
Зустрінуться несподівано люди з різних шляхів, переплететься їхнє життя і надзвичайною вигадкою зазвучить справжня дійсність.
Так хай не дивує нікого, що покинемо ми на деякий час темне горище малярських учнів-фарботерів і літнім вечором поведе нас уява набережною Неви, повз Університет, Академію наук, до того будинку, перед яким завжди стискається серце у хлопця Тараса, — до Академії художеств.
Перед цим будинком на березі Неви два сфінкси — постаті двох таємничих створінь. На постаменті напис: “Сфінкси з древніх Фів у Єгипті перевезені в град святого Петра у 1832 році”.
Так, їх встановили лише в 1834 році. Багато віків тому вони прикрашали резиденцію фараона Аменофіса III і несподівано потрапили з берегів сонячного Нілу до “Північної Пальміри”. Так звуть із гордістю петербуржці свою столицю.
Ці сфінкси були знайдені під час археологічних розкопок і відправлені для продажу в Александрію. їх побачив молодий російський письменник Муравйов, послав листа в Росію, і уряд їх купив за 64 000 карбованців.
“Син Ра, Аменофіс, правитель Фів, будівник пам’ятників, що підносяться до неба, подібно до чотирьох стовпів, які несуть небесний небозвід” — ось що було вирізьблено на одному з них.
Російський імператор не міг втриматися від спокуси придбати такий символ самодержавної застрашливої влади!
Але саме про цей символ поки що найменше думала безтурботна молодь, яка щодня наповняла зали будинку Академії художеств.
Поспішимо і ми до цього будинку, наздоженемо гомінку юрбу молодих людей, студентів, які біжать до своєї аlmа mater г.
–
Я вже бачив Бріоллова,—збуджено, з нестримними рухами розповідає один із них. — Я виходив з воріт Академії і зустрів двох чоловіків, закутаних у плащі. Обличчя одного з них просто вразило мене. Яке прекрасне! Обличчя генія. Ви самі побачите. Таке величне чоло уявляєш собі
І Мати-годувальниця. Так звали студенти вищу школу, в якій училися лише у Юпітера Олімпійського. А голова. Це ж голова Аполлона Бельведерського. Я не зустрічав чоловіка, красивішого за нього, саме такою мужньою, енергійною красою. У мене серце застукотіло, і я на мить зупинився. Я не міг іти далі, повернувся до воротаря і спитав, хто ці пани. І він просто, в один такт з моїм серцем, відповів: “Це Олександр Павлович Брюллов із своїм братом Карлом Павловичем, який щойно приїхав з Італії”. Панове! Це ж я вперше побачив великого Брюллов а!
Ніхто не сміявся з цієї захопленої і трохи патетичної промови. Навпаки, юнаки, які ще не бачили Брюллова, навіть з деякою заздрістю дивилися на товариша. Він перший із них побачив Брюллова, Карла Павловича Брюллова, про якого говорила не тільки вся Академія, а весь Санкт-Петербург. Та що, про нього говорять в усій Європі. Куди не підеш — скрізь тільки розмови про його картину “Останній день Помпеї” та про його повернення з Італії.
Картина прибула в Росію за кілька місяців до приїзду Брюллова, і тоді ще художники, не можучи стримати свого захоплення, влаштували бенкет перед нею. Вони піднесли чари за здоров’я її творця, який так прославив, так підніс російське мистецтво. Звичайно, молодь — учні Академії — не брали участі в цьому бенкеті, вони тільки щодня бігали дивитись на картину, що була виставлена в одній із зал Академії, і завжди перед нею зустрічали натовп народу. Не лише люди вищих кіл, кожен більш-менш освічений житель Петербурга вважав своїм обов’язком на власні очі побачити картину. Такого ще ніколи не бувало в стінах Академії!
— А чи правда, Аполлоне, — спитав один з юнаків щасливця, який уже бачив Брюллова, — а чи правда, що ти, повернувшись до Петербурга, дуже довго не хотів іти дивитись на картину?
— Не хотів! — спалахнувши, підтвердив той. — Я не міг, скажу по щирості, просто боявся. Мені ж усі казали про неї, як про чудо з чудес. І справді, коли я побачив — я був зовсім приголомшений. Хіба це картина? Хіба було щось подібне у нас в живопису? Після цієї картини не хочеться дивитись на холодні, безживні класичні твори на виставках Академії, які нікого не хвилюють, нікого не зворушують, нікого не примушують замислитися. Микола Васильович Гоголь написав у своїй статті, що це світле воскресіння живопису, який довгий час перебував у летаргічному стані, і я цілком згоден з ним. Гоголь ставить його навіть вище за Рафаеля і Мікель-Анджело. Ох, як прекрасно написав про нього Гоголь! — Мокрицький продекламував: — “Він схопив блискавку і кинув її цілим потоком на свою картину!” Або: “В його картинах ціле море блиску… Пензель його можна назвати сонячним і прозорим”. “Пензель його містить у собі ту поезію, яку лише відчуваєш”. Він порівняв її з оперою — хіба це не тяк? Живопис, поезія, музика—все поєдналося в цьому творі — дивишся і не надивишся!
— Аполлон Мокрицький каже правду, — тихо підтвердив молодий чоловік з лагідним приємним обличчям.— Скільки думок пробуджує вона! Скільки я не дивлюся на “Останній день Помпеї”, я не можу надивитися, не можу одірватися. Він показав людей у найстрашніший для них час, коли невмолима стихія обрушилась на них. Але згадайте ці благородні обличчя, людяні почуття, що виявлені в них, почуття самопожертви для своїх близьких. Адже кожен думає не лише про себе — а син про матір, чоловік про дружину. А художник, що не кидає в таку хвилину пензлі і фарби? Яке натхненне, прекрасне обличчя! Кажуть, що це автопортрет самого Карла Павловича!
— Ти розумієш мене, Сошенко,—проникливо мовив вразливий, емоційний Аполлон Мокрицький, потискуючи руку приятеля. — Треба самому мати велику благородну душу, щоб так передати на полотні цю людяність, помітити і піднести саме це. Ні, не можна бути спокійним, говорячи про цю картину.
— Та ще, йдучи на зустріч з творцем цього чуда, — підхопив третій.
— Надто пишно сказано! — засміявся Сошенко. — Зустріч Брюллова відбудеться з знаменитими особами, а ми, скромні учні Академії, лише вітатимемо його. Але й то щастя, що ми, нарешті, всі його побачимо.
У круглій залі Академії зібралися її члени й почесні гості. Тут художники, літератори, музиканти. У широкому кріслі сидить важкий, великий, старий байкар Іван Андрійович Крилов. Він слухає, напівзаплющивши одне око, конференц-секретаря Академії художеств Василя Івановича Григоровича. Праворуч від нього Василь Андрійович Жуковський, любимий усіма, як поет і як людина. Ліворуч — відомий столиці палкий любитель музики і сам композитор граф Михайло Вієльгорський, а от талановитий медальєр (Художник, який працює над малюнками для медалей) граф Федір Толстой, інші служителі мистецтва.
Академія художеств дає сьогодні обід на честь Карла Брюллова, який нарешті повернувся з-за кордону на батьківщину. Гості зібралися, чекають винуватця торжества.
Карл Павлович сам був вихованцем Петербурзької Академії художеств. Його батько — художник, майстер декоративної різьби, помітив у сина, коли той був ще малим хлопчиком, великі здібності й одразу почав учити його, строго, неухильно провадячи свої принципи навчання. Поки маленький Карл не намалює загадану кількість людинок і конячок, батько не дозволяв давати йому снідати. Але хлопчик малював завжди залюбки, від дитячих конячок і людинок перейшов до змальовування різних речей, і десяти років його прийняли до Академії. Старі художники—професори Іванов, Шебуєв, Єгоров були дуже задоволені успіхами Карла Брюллова. Особливо їх вразила його картина, написана на випускний конкурс, “Нарцис”.
Товариші-однокурсники зрозуміли, що такий сюжет їм даний лише, як привід для анатомічного етюда, і багато з них подали бездоганну і нудно намальовану лежачу постать юнака.
Довго не приступав до цієї картини молодий Карл Брюллов. Він ходив далеко від центра на берег Чорної річки і там, у Строгановському саду, сідав десь під деревом і переносився думками зовсім в інший світ. Він уявляв себе в стародавній сонячній Греції. Міф про прекрасного юнака Нарциса оживав перед ним. От дзеркальна поверхня води, сонячне проміння утворює в листі дивне мереживо світо-тіней; листочок упав з дерева, Нарцис глянув і раптом зупинився, вражений власною красою. Яке тонке і різноманітне багатство фарб постало перед очима художника, таке несхоже на бліді тони петербурзької північної природи. І він відтворив усе це багатство, всю цю красу природи, повної радості життя, в своїй картині, за яку одержав золоту медаль.
— Такого кольориста ще не було в Академії. Яка багата уява! Він геніальний! — казали старі художники, яких хоч і здивувало, але й зачарувало це сміливе порушення академічних, класичних норм живопису.
По закінченні Академії Брюллов на кошти “Товариства заохочення художників” поїхав до Італії для удосконалення свого художнього таланту. Він вивчав роботи старовинних італійських майстрів — Мікель-Анджело, Леонардо да-Вінчі, копіював Рафаеля, удосконалював свій живий барвистий пензель. Далеко більше, ніж міфологічні сюжети, його цікавила радісна яскрава природа, краса людини. Він часто працював на відкритому повітрі, і, володіючи бездоганно знанням форми, композиції, пройшовши строгу школу класичного, прекрасного, але холодного мистецтва, він втілював у свої картини справжнє життя, всю палкість своєї уяви.
З насолодою дивились глядачі на його “Італійський ранок”, “Італійський полудень” і особливо “Вірсавію”. Всі дивувались, як можна було відтворити таке живе прекрасне тіло, ці перлисті переливи. Коли б вони знали, як уперто, з якою копіткою пильністю художник накладав прозорі олії і лаки, ледь розведені фарбами, щоб вони просвічували, як художник був незадоволений собою і раз навіть, у пориві розпачу, кинув чобіт у свою картину і порвав полотно!
Ні, він був незадоволений собою і цими картинами, йому хотілося значно більшого, спробувати свої сили на великому полотні, у великій темі, яка б цілком захопила його і дала б можливість виявити не лише вміння художника, а думки, почуття, переконання, йому хотілося написати історичну картину.
Як прийшла думка про Помпею? Мабуть тоді, під час подорожі, про яку він з братом Олександром писав своїм батькам:
“Проїхавши Портічі, Резіну, Торре ді Греко, Торре ді Анунціта, нарешті побачили ми якесь широке підвищення, вкрите нещодавно посадженим гайком, і нам сказали, що це Помпея.
Ми наближалися, і перед нами відкрилася відкопана частина цього нещасного міста. Ми зійшли. Коло входу сиділи сторожі-провідники. Один із них запропонував нам свої послуги й сказав, що тут був малий форум, місце, де збирався народ для торгу та інших публічних справ. Тоді я забув вас, і видовище цих руїн примусило мене перенестися в той час, коли ці стіни були ще заселені, коли цей форум, на якому ми самотньо стояли і де тиша порушувалась лише якоюсь ящіркою, був наповнений народом, який можливо турбувався, щоб ще щось придбати.
Люди зовсім не думали про небезпеку, Що їм загрожувала, яка їх позбавила всього їхнього багатства і багатьох —найдорогоціннішого: друзів, рідних, а інших і життя. Не можна поминути ці руїни, не відчувши в собі якогось цілком нового почуттй, що примушує забути все, крім жахливої події з цим містом. Пробігши порожні вулиці, вступив я на головний форум, оточений з Двох боків колонами, побачив праворуч храм Юпітера, ліворуч трибунал, навпроти базиліку, коло неї храм Венери, проти нього Пантеон. Уявіть собі це, і ви зможете зрозуміти те почуття, яке оволоділо мною при цьому видовиську.
Верхи будівель усі звалилися, низи ж, з усіма речами, яких тління пощадило, цілком збережені. Жертовники 1800 років стоять на місці недоторкані. Можливо жрець, про-стягши долоні, розпростертий перед жертовником Зевса, і сам Зевс були повалені в один час перуном Везувія.
І після такої жахливої революції стихій у цьому місті скрізь панує спокій і тиша. Нехай сюди приходять розмислювати про марність”.
Ця подорож, це місто, що загинуло під виверженням Везувія, глибоко вразили художника.
Він розшукав спогади Плінія Молодшого про загибель Помпеї.
Читаючи лист Плінія до знаменитого римського історика Таціта, Карл Брюллов наче бачив перед собою, як над вулканом Везувієм, що давно вважався погаслим і тому навколо нього виросли міста, сади, селища, раптом у серпневий полудень знялася величезна хмара.
Вночі почався такий землетрус, що здавалося — все не тільки хитається, а просто перевертається. Ранок був надзвичайний. Сонце ніби не сходило, стояли густі сутінки. Будівлі хиталися й валилися, з неба сипалося каміння.
Пліній з матір’ю побігли з міста, і тут почав падати попіл. Чути було жіночі зойки, дитячий плач, крики чоловіків. Полила гаряча злива з попелом, яка заливала місто, тверділа і ховала під собою все живе, всі вулиці й будинки.
…У роки, коли Карл Брюллов з своїм братом, архітектором Олександром, приїхав до Італії, почалися розкопки Помпеї. Про місто, поховане під лавою Везувія багато віків тому, скрізь говорили.
В Італії тоді користувалася великою популярністю опера Пуччіні “Останній день Помпеї”. Все це ще більше підносило настрій художника Брюллова. Він вирішив написати на цей сюжет велику картину.
Минуло десять років, як він жив у Італії, і дехто з заздрістю вже питав: “Ну, як там наш великий майстер на малі справи?”
Раптом долинула чутка й до Петербурга: Брюллов почав писати велику картину!
З яким запалом і з якою нелюдською настирливістю працював він! Художник був наче одержимий. Недарма він казав і раніше: “Я живу, коли я малюю!” Брюллов працював до знемоги і не міг одірватися від свого полотна, іноді він падав знесилений і товариші виносили його на руках з майстерні. Але це була найвища радість у житті — радість натхнення, творчості.
З надзвичайною винахідливістю він відшукував для кожної постаті нові положення і пози, щоб виявити всю гаму переживань, розпачу, ніжності, хвилювання, тривоги, благання, люті. Він був романтиком, і, прийнявши в спадщину від класичної школи блискучу техніку малюнка, він зумів передати красу найглибших переживань людини.
Це була історична картина, але зовсім не схожа на абстрактні картини цього жанру! Недарма він сам їздив на розкопки Помпеї, вивчав історичні й археологічні пам’ятки. Він, російський художник, перший у світовім живопису відтворив дійсну реальну картину історичної події і цим підніс живопис на вищий ступінь.
Ця картина не була особистою справою художника Карла Павловича Брюллова і не його особистим успіхом. Це був успіх російського художника, російського мистецтва. Про картину говорили в Мілані, Римі, Парижі. Про неї сказав Вальтер Скотт: “Це ціла епопея”.
Вона була написана про стародавню подію, але так написана, що навівала думки не лише про загибель стародавнього світу, а про неминучі перевороти в історії людства, про образ дикої нерозумної сили, що губить людей. По-своєму сприймали її у Франції. Близька вона була своєю ідеєю передовим людям Росії, які відчували гніт чорної важкої реакції миколаївської доби, нерозумної сили, що губила все найкраще.
Брюллов добре розумів, що відбувається в Росії, в Петербурзі. Він нудьгував уже за своєю батьківщиною, але й
Зволікав свій приїзд. Картину було надіслано до Петербурга, а сам він поїхав спочатку в Грецію, потім в Туреччину — в Константинополь.
Повернення Брюллова на батьківщину з Італії, де він прожив кілька років, було своєрідним тріумфальним походом.
Розповідають, що на якомусь кордоні в Італії перевіряли паспорти у пасажирів диліжанса.
Один із них, чоловік з кучерявою пишною шевелюрою, ніяк не міг розшукати паспорт. Він вивертав усі кишені, дивився комічно, розгублено; ясно було, що він забув, куди його поклав.
— Та як ваше прізвище? — спитав офіцер.
— Карл Брюллов! — відповів той.
— Карл Брюллов! Творець “Останнього дня Помпеї!” Будь ласка, будь ласка, не турбуйтеся. Ваше ім’я відоме всій Італії, і для вас відкриті всі кордони.
На шляху — в Одесі, у Москві — йому — влаштовували бенкети, обіди, співали станси, складені на його честь. А зараз на нього чекали найосвіченіші, найвідоміші в мистецтві не тільки в Санкт-Петербурзі, а в усій Росії люди.
Аполлон Мокрицький, молодий учень Академії, який Так захоплено розповідав про свою першу зустріч з Брюлловим, затримався у вестибюлі і тепер поспішав приєднатися до своїх товаришів. Та перебуваючи в піднесеному, схвильованому стані, він переплутав, де наказали їм зібратися,— 6 круглій залі чи в античній галереї. Він поспішив до круглої зали, але, відчинивши тихенько парадні двері і опинившися в ній, юнак почервонів аж по вуха.
Аполлон, звичайно, помилився. Він опинився зовсім не там, де йому належало, і хотів так само нишком вийти, як зайшов, але був примушений тихенько стати за колону, бо голови всіх шановних гостей повернулися саме до дверей. У двері в супроводі президента Академії заходив сам Брюллов.
“Хоч би ніхто не помітив! — майнуло в голові Аполлона. — Який я щасливий! Побачити таку знамениту подію на власні очі”.
Він навіть подих затримав, ніби його міг хтось почути. Та ніхто й не дивився в його бік. Увага всіх була прикута до невеличкої, але стрункої і міцної постаті Карла Брюллова. І дивно: поглянувши на його голову, яка справді нагадувала голови античних богів своїм натхненним чолом, правильно окресленим ротом і кучерями, відкинутими назад, глянувши на його очі з великими зіницями і дуговидними повіками, всі забували про його невеличкий зріст — він здавався величним і мужнім.
— Ось і він, наш Великий Карл!—промовив Жуковський.
Трохи схвильовано, але з непідробною щирістю, представляючи дорогого гостя всім і вітаючи Брюллова, перший виступив конференц-секретар Григорович.
— Василь Іванович вітає, — прошепотів сам собі Аполлон, ніби цим він наказував своїй пам’яті не забути нічого із знаменної події. Василь Іванович був його земляком, з України.
Але коли до Брюллова почали всі підходити, обнімати, тиснути йому руку, Аполлон вирішив, що зараз саме час втекти, щоб не опинитися в незручному становищі.
А в античній залі, вистроєні рівними рядами, стояли вихованці Академії. Збоку розташувався оркестр. Раптом, як з неба впав, перед студентами з’явився Мокрицький. Приклавши пальця до уст і красномовно поглянувши на всіх, Мокрицький вимовив:
— Прийшов!
Ніби електрична іскра пробігла по рядах після цього магічного слова. Що сталося одразу з рівною лінією фронту молодих художників, над якою стільки часу морочився інспектор, і сердився, і благав своїх вихованців стояти сьогодні, тільки сьогодні, як гвардійці на параді!
Море голів захвилювалося. Всі юнаки мимоволі подалися наперед і глянули на двері, які Аполлон нарочито нещільно закрив.
— Де? Де?
— Оцей ще Аполлон! Тихше, панове, благаю вас!
Але в цю ж мить двері широко відчинилися.
Це Брюллов вийшов познайомитися з молодшим поколінням російських художників. Оркестр гримнув марш, після якого один з учнів почав співати куплети, написані спеціально до цієї події.
Потім співав весь хор. З захопленням стискаючи руку свого товариша, Івана Сошенка, і не спускаючи жадібних очей з Брюллова, Аполлон Мокрицький вимовляв слова рефрену:
— И стал “Последний день Помпеи”
Для русской кисти первым днем.
Брюллов стояв нерухомо, ніби зачарований і приголомшений цим щирим захопленням. Він трохи нахилив свою кучеряву голову і тепло усміхався юнакам.
— Ура! Ура! Хай живе Брюллов! Ура! — закричала палка молодь. Не могла ж вона так само стримувати свої почуття в межах прийнятого етикету, як старші їхні товариші і наставники, прикрашені зірками й орденами! І цей молодий, цей палкий захват охопив усіх. Під голосне “ура”, під марш оркестру, який, здавалося, аж хитав стіни будинку, Брюллова привели до зали, де був приготовлений обід.
Хлопці юрмилися коло дверей, коло колон, і це надавало всьому святу ще більшої інтимності і щирості. Почалися тости. Спочатку, звичайно, пили офіційно — за імператора Миколу І, за всю царську “фамілію”, потім за президента Академії. Раптом усе затихло. Встав Брюллов. Хлопці завмерли на своїх місцях. Може, тепер подякує він імператорові за діамантовий перстень, який той подарував йому після закінчення “Останнього дня Помпеї?”
Але Брюллов когось шукає між гостями, і його погляд зупиняється на старих професорах, які сидять досить далеко від центра столу.
Він знав, шо обігнав їх у своїй роботі, але ж у них пройшов він добру школу, і серце його сповнене подяки до них за навчання, доброзичливість, віру в нього.
— Я пропоную випити цей келих, — каже він проникливо,— за моїх дорогих учителів, які виплекали мене в цьому самому будинку і допомогли знайти свій шлях. За моїх професорів Іванова, Шебуєва і Єгорова піднімаю я цей келих.
Усі схвильовані цим тостом, а старі професори із сльозами на очах вклоняються і міцно цілують свого колишнього учня.
— Вчись, Аполлоне,— шепоче потихеньку Іван Сошенко приятелеві.
Коли Василь Іванович Григорович пропонує підписатися на користь удів та сиріт художників, усі однодушно підтримують це, і вмить білі сторінки книги помережано іменами.
— А скільки Брюллов підписав? — зацікавлено шепочеться молодь.
— Картину! Він підписав одну з своїх картин!
— А ви знаєте, — повідомив хтось тихо, — в Москві під час урочистого обіду Брюллов добився, щоб двом учням-кріпакам дали волю.
— Яка чудесна людина!
І знову молодь не витримує. Хлопці підбігають до Брюллова, підіймають його на руки і несуть з голосним “ура” до славетної “Помпеї”.
Що молодь! На очах у Жуковського, прикрашеного орденами і великою зіркою, сльози. Він тихо каже Брюллову:
— Ці стіни були колискою розквіту твого таланту, Карле Павловичу, і тепер вони свідки твого тріумфу. Тобі випала честь піднести високо наше російське мистецтво.
— Як я хотів швидше на батьківщину, як я скучив за кучерявими соснами та сумними березами, за своїми друзями,— так само тихо, що тільки чує один Жуковський, каже Брюллов,— і як боявся повернення! Я боюся цього клімату, цього холодного клімату, який душить такі таланти, як Пушкін. Я познайомився з ним тепер у Москві, і ми відразу стали щирими друзями, братами в мистецтві. Ми багато говорили з ним, і багато дечого непокоїть мене… Але все, що я знаю, все, що я маю, я віддам до останньої краплини цій палкій молоді, усій моїй вітчизні. Це я знаю…
Жуковський потиснув йому руку. Він теж був щирим другом Пушкіна, і хоча сам був близьким до двору, вихователем царевича, але добре розумів, який клімат лякає волелюбну душу художника.
— А чи ти знаєш, Карле Павловичу, які рядки написав Пушкін до твоєї картини,—мовив він уже голосно, щоб розвіяти думки, які налинули раптом на Брюллова:
— Везувий зев открыл, дым хлынул, клубом пламя Широко развилось, как боевое знамя, Земля волнуется, с шатнувшихся колонн Кумиры падают. Народ, гонимый страхом, Под каменным дождем, под воспаленным прахом Толпами стар и млад бежит из града вон.
— “Кумири падают…”—повторив Карл Брюллов і глянув ще раз на свою улюблену картину — плід наполегливої і натхненної праці.—Мистецтво безсмертне! Друзі,— звернувся він до молоді,— віддамо йому все наше життя до останньої краплини. Воно вимагає всього тебе до останку.
— Як він сказав! Як він натхненно сказав! — не могли заспокоїтися ні Мокрицький, ні Сошенко, які почували себе на сьомому небі. У цей час старий професор Іванов сплів вінок з лаврів, мірт та різних квітів, що прикрашали стіл, підійшов до Карла Брюллова і, усміхаючися, поклав йому на голову.
Але Брюллов зняв вінок з своєї голови і надів на сиву голову свого колишнього професора, вимовивши з надзвичайною теплотою:
— Ось кому він належить…
— Хіба можна бути щасливішим, ніж ми сьогодні! — прошепотів Аполлон.
Надворі було ясно, як удень. Це петербурзька біла ніч чарувала всіх.
Свято не припинялося.
БІЛА НІЧ. ЗУСТРІЧ
Як добре, що в Петербурзі білі ночі!
Хлопці, зморені денною працею, ще сплять. Зовсім тихо і на хазяйській половині. Тільки Тарас ніяк не може заснути в своєму кутку.
У крихітне віконце на горище пробивається світло. Видно, як удень. Це петербурзька біла ніч. Тарас не може заснути. Та він і не хоче зараз спати. Голова його повна думок і мрій. Це його єдиний вільний час, він може думати про що хоче. Зараз так видно, він навіть може робити, що хоче!
Тарас посміхається сам до себе, обережно, щоб нікого не розбуркати, встає, накидає на плечі халат, засовує в кишеню сірий рисувальний папір і олівці. Зупиняється на мить.
“Одразу візьму цеберку і пензлі, щоб потім додому не заходити, а прямо на роботу”, вирішує він і бере цеберку з-під охри, довгі малярські пензлі. Чоботи в руках, щоб бува не зарипіти коло хазяйських дверей, і чорним ходом спускається на вулицю.
Вулиці залиті молочним світлом білої ночі. Тиша. Він іде рівними вулицями до Неви. Здіймається мереживо щогл над каламутною, як у всіх гаванях, водою; фрегати, торгові кораблі, широкі баржі стоять на рейді. Тхне смолою. Лунає гомін людських голосів, бо і вночі тут не припиняється праця. Саме вивантажують на берег величезні гранітні циліндри.
Це привозять матеріал для Ісаакіївського собору, який будують на Сенатській площі. Тарас уже не раз з цікавістю ходив навколо величезного риштування, в яке ще одягнена будова, дивувався з велетенських мармурових брил, шо їх прикотили з Фінляндії, задивлявся на портики з гранітовими колонами з капітелями. Більше трьох тисяч робітників зайнято на будівництві собору, і цього літа будова росте особливо швидко. Тарас зупинився на мить коло гавані. Скільки людей, скільки невідомих шляхів пропливли, пройшли всі вони — і ті моряки, шо привезли ці надзвичайні прикраси, і ці обідрані вантажники, які на мускулястих руках виносять привезене з далеких країн.
— З дороги! — штовхає хтось сердито в бік, і він замислений іде далі. Галас і гомін лишаються позаду, а з ним знову тиша чарівної білої ночі. Ось його улюблена набережна, де стоять ті будинки, на які він завжди дивиться з тугою і заздрістю. Університет… Академія наук… І шо найдужче полонить його неспокійну душу — Академія художеств.
Він дивиться на сфінксів, які підводяться з води напроти і ніби охороняють завжди вхід до цього світлого храму.
Але що це? Чи це почулося? З будинку Академії линуть голоси, співи… Може, йому здається? Що діється зараз там, уночі? Яке життя буяє в цьому недосяжному для нього храмі?
Коли б не сонний воротар, він може б по-хлоп’ячому зліз на спину однієї з цих страшних кам’яних істот і зазирнув у вікно. Але, звичайно, він цього не зробить.
— Швидше, швидше проходь, Тарасе, — каже юнак сам до себе, — це не про нас з тобою писано.
І вже не зупиняючись, він іде далі. Напроти над Невою — Зимовий палац, де живе сам цар Микола І. З вікон його їдальні добре видно Петропавловську фортецю, де конають у ланцюгах борці за волю, на кронверку якої десять років тому повісили п’ятьох “святих безумців”—декабристів.
Тепер уже Тарас знає це; про них тоді прочитав рядки Пушкіна один із студентів у Ширяєва.
Так, і Пушкін Олександр Сергійович живе в Петербурзі…
Тарас проходить мостом над Невою і простує до Літнього саду. Коли б він знав, що Пушкін Олександр Сергійович недавно навіть жив тут зовсім близько і що й він часто білими ночами в халаті і в пантофлях виходив у Літній сад і, сміючись, казав друзям: “Літній сад — мій город”.
Зараз нікогісінько тут нема. Сторож мирно хропе коло своєї будки. Всі статуї в тьмяному світлі білої ночі здаються зовсім іншими, ніж удень, не такими грубими. Тарас замріяно дивиться на чудову, величну і в той же час легку, немов мережану, чавунну огорожу саду, на маленький будиночок праворуч — найперший палац Петра Першого. Маленький золотий флюгер на даху будиночка стоїть нерухомо — вітру нема. Рідка для Петербурга спокійна година. Він пройшов садом, помилувався на високу мармурову вазу напроти Михайловського замку і повернувся в алею статуй. Яка тиша, який спокій зараз у цьому саду! Ніхто і ніщо не заважає, він зможе віддатися своїй улюбленій справі. Тарас виймає папір і починає перемальовувати. Але всі почуття, думки, мрії збуджені прогулянкою. Він не може зараз перевтілити їх, перелити у спокійні лінії. Ех! Якби можна було заспівати! Заспівати рідну пісню, яку співали сестри, мати, старий дід там, на далекій Україні. Йому дуже захотілося заспівати так, як колись співав він сам, блукаючи степами, ярами, над синім Дніпром. Цього, звичайно, не можна робити. Але в голові линуть ці пісні, з якимись новими, своїми словами, і замість того, щоб малювати, як збирався, на рисувальному папері він записує свої пісні.
Перед очима вже не розкішні Растреллівські палаци, ажурні огорожі, владновелична Нева. Перед очима линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий і могутній.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма…
Як дивно, як несподівано прийшло натхнення! Та це ж вірші, такі вірші, які чув, які читав у книжках Жуковського, Пушкіна!..
Біжать рядки за рядками. Легко, без напруження, Тарас пише рідною своєю мовою, якою розмовляв на селі з батьком, братами, сестрами, якою розказував дід свої нескінченні оповідання, якою рідна ненька співала пісні над убогою колискою. Він перечитує, і самому дивно, що виходить так складно, так просто і гарно, і він усміхається щасливою, розгубленою посмішкою.
Як же це добре, що в Петербурзі білі ночі!
Тепер у Тараса почалося подвійне життя. Удень він працював, як завжди, з усією ширяєвською артіллю, але вночі, коли всі в домі засинали, нишком одягався і йшов на своє улюблене місце в Літньому саду і знову писав там свої вірші і перемальовував статуї античних богів.
Так і зараз, зайшовши у мовчазний сад, прогулявшися мрійно алеєю вікових лип, він сів на перекинуту порожню цеберку з-під охри і почав малювати Сатурна, який у колі богинь пожирає свою власну дитину.
Вже починало сходити сонце. Тарас заглибився в малювання і зовсім не помічав, що сьогодні він не один. Адже в таку ніч не йому одному не спалося. Молодий чоловік у короткому літньому пальті і круглій шляпі вже давно з цікавістю стежив за ним. Він нечутно підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече.
Найпершим рухом Тараса було схопити малюнок і швидко сунути за пазуху.
— А що ти тут, парубче, робиш? — спитав молодий чоловік.
— Я нічого не роблю, — відповів ніяково Тарас, не розуміючи, як поставитись до цього. — Я йду на роботу і по дорозі зайшов у сад.—Тарас підвів голову і побачив кругловиде, ще молоде обличчя, карі теплі лагідні очі і додав одверто: — Я малював.
— Покажи, що ти малював! — попросив незнайомий. Тарас несміливо вийняв із-за пазухи папір. Незнайомий подивився на малюнок, потім з усмішкою глянув на Тараса.
— Добре, дуже добре, — мовив він. — І часто ти сюди ходиш малювати?
— Як близько до роботи, то часто, а як ні—так під неділю.
— Ти вчишся малювати?
— Еге, у покойового майстра Ширяєва.
— А звідки ж ти сам будеш?
— З Вільшаної… — мовив Тарас і усміхнувся. Мабуть, цей чоловік і не чув ніколи такої.
Але чоловік раптом радісно обняв за плечі Тараса.
-Так ти ж мій земляк! Я ж з тих країв! Тарас весь спалахнув від радості.
— Правда? Ви правда звідти?
— Ти обов’язково приходь до мене! — казав юнак. —У цю ж неділю приходь. Дай клаптик паперу, я запишу тобі свою адресу — спитаєш художника Івана Сошенка.
— Художника Івана Сошенка,—як щаслива дитина, яка не може ще отямитися від втішної несподіванки, повторив Тарас.— Обов’язково прийду.
Час було вже йти на роботу.
Тарас схопив своє цебро й пензлі і так глянув на свого нового знайомого, такою щирою, незвичайною вдячністю сяяли розумні його сірі очі, що Сошенко відчув одразу якийсь зв’язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим глибоким поглядом.
З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря. Прокидався Петербург.
