“Три зозулі з поклоном” дуже коротко новела Григора Тютюнника розповість про складність людських стосунків, які описані через історію нещасливого кохання.
“Три зозулі з поклоном” дуже скорочено
Любові Всевишній присвячується – саме така присвята у цього твору.
Розповідь ведеться від імені молодого хлопця-студента у теперішньому часі. Парубок повертається додому в новенькому дешевому костюмі (гроші на який заробив розвантажуючи вагони з цеглою) з чемоданчиком у руці. Він виходить з-поза клубу і перше, що бачить, — хату Карпа Яркового. Перед нею рівними рядочками на жовтому піску ростуть молоденькі сосни. На порозі стоїть його дружина Марфа й проводжає юнака очима:
«Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…».
Хлопець (оповідач) підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далі, поки не ввійшов у великі сосни — ті, що його тато садив. Хлопець помітив, що жінка його дуже пильно розглядала поки він не зайшов у свій будинок.
Він розказує матері Софії куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього пильно дивиться. Мати зітхає, довго мовчить, а потім розповідає, що вона любила їх тата. А син на нього дуже схожий…
Ще давно, коли була молода, Марфа (тоді її за маленький зріст кликали “маленькою Марфою”) серцем відчувала, коли від тата надходив лист із заслання (чоловіка відпривили до Сибіру). Раз на місяць тікала з роботи на пошту. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині — і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в’язала. Серце завжди підказувало Марфі точний день. Коли виходив поштар однорукий дядько Левко,— височенний, худющий, то проганяв дівчину, бо лист приходив не їй, а Софії. Бідолашна дівчина плакала і просила листа хоч в руках потримати. Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа-трикутника й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.
За це вона давала йому карбованця, просячи випити за здоров’я Мишка. Марфа подивиться, поцілує папір, зворотню адресу, до якого торкалися його руки, і поверталася на роботу.
Потім Марфа птахою поверталася на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.
Хлопець питає у матері, хто це їй розказував — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж слідкувала бувало за Марфою. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься. Герой запитує, як же це Марфа вгадувала, а вона ні? Мати ж пояснює, що «Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке...».
Матір каже, що навіть не сердилася на Марфу:
— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе”.
Марфа була молодша за свого коханого на 14 років (їй було 19, йому 33). А як вийшла заміж за Карпа, одразу постаріла на очах. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто.
Коханий Михайло ж її якось і не старів, однаковий зоставася і у 20, і у 30 років. “Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне”.
А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. “Дивиться ними — як з туману”.
Бувало так, що вони приходили з Карпом в гості до їх сім’ї. Співали пісні, Тато баритоном, мама — другим, а Марфа першу веде. Марфа дзвеніла гарно, а чоловік її мовчав: «Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає.Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього — немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять — наче дві свічечки голубі». Марфа завжди ніби вишукувала погляд чоловіка, якого кохала, але він любив лише Софію і мучити бідолашну не хотів — не дивився на неї.
Очі матері при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам’яніли від болю. В одному з листів чоловік просив Софію продати теслярський інструмент, якщо буде скрута.
Останній лист, який прийшов від батька, що перебував у засланні, повідомляв, що він дуже постарів, увесь сивий став. Тому він більше не хоче навіть дивитися у дзеркало. Чоловік писав, що йому часто снилася його робота, наче робить він вікна, двері, столи, ослони. На дозвіллі він вирізав хлопцям ложки. Проте на життя він не скаржився, але сумував за сім’єю та своєю сосною, що посадив у дворі біля будинку. А ще він відчував, що поряд з ним ходить душа Марфи і не дає спокою. Тож хай Соня піде й скаже Марфі, щоб не дорікала йому за мовчання, бо він послав їй «три зозулі з поклоном», як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку. От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. Чоловік сподівався, що можливо, тоді Марфа покличе свою душу назад, а до нього хоч на хвильку прийде забуття.
Закінчувався лист словами:
“Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…”
Син питає себе «Як вони чули одне одного — Марфа і тато?», «Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?», на що чує відповідь великої «татової» сосни: «Тоді не було б тебе».
