«Троє на Місяці», розділ XXX. У роботів свої закони
Незнайко не з великою охотою йшов до тих людоловів. Адже він уже був у їхніх руках. Ще якби вдвох… Він оглянувся на Граматика. Той саме дивився на нього й махнув йому рукою. Незнайко хотів показати, що, мовляв, давай будемо разом іти, але Граматик скоро відвернувся.
І чого це заманулося Капітанові ще перевіряти, що роблять роботи? Ну, подивилися б, чи Другові вдалося виконати своє завдання, та й скоріше додому, на Землю. Нема тут нічого цікавого.
Що ближче до пагорбів підходив Незнайко, тим менше хотілося йому йти далі. Але що поробиш? Капітан наказав докладно розвідати все, бо від цього, каже, залежить доля Землі. І нічого не слід робити як‑небудь, навмання. Краще зайвих десять разів перевірити, ніж щось пропустити, чогось недогледіти. Бо через малі помилки бувають великі аварії. А тут ідеться про існування життя на Землі.
Поміж горами йти було важко. То тут, то там шлях йому перегороджували досить великі брили каміння, навіть ще не притрушені місячним пилом, із свіжими надломами. Очевидно, вони були недавно вирвані з місячної поверхні. Але найбільш заважали присипані пилом дрібні камінці, які щоразу потрапляли під ноги.
Незнайко скрадався поволі, раз по раз роззираючись довкола. І все‑таки ноги в колінах затремтіли, коли він раптом побачив перед собою циліндричну голову робота. Йому здалося, що робот помітив його і йде просто до нього.
Оглянувся сюди‑туди. Онде великий камінь, за нього… Кинувся бігти, але нога посковзнулася на камінці, поїхала вперед, і він упав горілиць у місячний пил. Упав дуже легко, немов на оберемок сіна, й анічуть не забився.
Лежав, не ворушачись, хвилин, може, три. Над ним чорніло небо, на якому незмигно горіли зірки. На якусь мить йому навіть здалося, що це він удома простягнувся пізнього вечора на рядні в садку за хатою.
Але в тутешньому небі поряд із зірками на чорному тлі палахкотіло сонце. Спиною через скафандр він чув, як стугонить місячний грунт: десь ходили роботи, щось переносили, чимось гупали.
“Ого, то їх тут багато, – подумав Незнайко, – стільки шуму… Ні, добровільно до них не піду. Вдруге не хочу попадатися їм в руки… Але ж розвідати треба…”
Незнайко засовав руками й ногами, проте ніяк не міг перекинутися, щоб встати. “Наче той жук, коли його перевернуть голічерева і він марно перебирає ніжками”, – майнуло йому в голові. Незнайко підтягнув до себе ноги, вперся підошвами в грунт і, хоч як було незручно в скафандрі, повернувся‑таки на бік. А далі вже було легше: сперся на руки й підвівся. Робота не було видно.
“Якби на Землі, то виліз би на дерево й усе побачив. А тут…”
На Місяці можна було вилізти тільки на гору. Незнайко не поліз високо, а видряпався лише настільки, щоб можна було роздивитися, що робиться в долині, й присів за каменем.
Роботи майже розібрали риштовання біля устаповки, схожої на казан, проте, видно, ще не зовсім закінчили її, бо один з них морочився з кабелями, інший встановлював якісь механізми біля неї. Роботи щось робили і за тою горою, котра, коли дивитися на неї здалеку, була найближча до Землі.
“Отже, – сумно відзначив про себе Незнайко, – той жахливий чоловічок і далі готує смерть для Землі. Друг нічого йому не заподіяв”.
Залишалося ще порахувати роботів. Але що він починав рахувати, то все збивався – забував, скільки їх досі налічив. Бо ж треба було ще й дивитися, що вони роблять. Тоді він здогадався використати камінці: робот – і один камінець у кишеню. “До речі, це буде гарна колекція для природознавчого музею”, – подумав Незнайко, мацаючи роздуті кишені. Були тут камінці завбільшки в гороб’яче яйце, і навіть такі, як куряче.
Незнайко зітхнув полегшено. Роботи, здається, його не помітили. А якщо й помітили, то їм було не до нього: вони робили своє. Завдання він виконав. Усе обійшлося добре. Тепер можна й назад. Щоправда, звістка, яку мав принести хлопцям, була невтішна. Роботи й далі готують свою смертоносну зброю. Але Капітан з Граматиком щось придумають…
Міркуючи так, Незнайко спустився з гори. Тепер він уже не дуже розглядався довкола себе. Його думка була зосереджена на одному: тільки б скоріше дістатися на умовлене місце! Але щойно він рушив своїми слідами назад, як відчув, що хтось міцно схопив його за праву руку вище ліктя.
– Граматику, не… – І занімів.
Коли скосив очима позад себе, то побачив, що його тримає не Граматик, а циліндроголовий робот. Ноги в Незнайка підсіклися, і він мало не впав. Але робот уже тягнув його за собою туди, де метушилися інші роботи.
– Пусти, – з відчаю зойкнув Незнайко і, шарпнувшись, вирвав руку, аж повернувся обличчям до робота.
У кишені намацав найбільший камінь і затиснув його в кулаці. Тепер вони стояли один проти одного – робот і Незнайко. В робота обличчя не було, тільки блищали лінзи за склом заборола. У Незнайкових очах палала рішучість.
Раптом робот почав відступати задки від Незнайка. “Ага, злякався”, – підбадьорився Незнайко і, не чекаючи, коли робот відійде далі, повернувся й щосили наліг на ноги. Проте не встиг ступити й десяти кроків, як знову робот схопив його за руку.
Цього разу Незнайко вже менше злякався. Він рвучко обернувся так, що знову став обличчям в обличчя до робота. Робот відпустив руку й позадкував од нього. Тепер і Незнайко пішов задки від робота. “Мабуть, мого погляду боїться”, – вирішив Незнайко. Так вони йшли доти, доки робот нарешті не повернувся спиною до Незнайка. Незнайко ще якийсь час ішов боком і тільки тоді, коли робот зник за горою, наважився обернутися обличчям уперед та й то раз у раз оглядався, чи нема погоні за ним. Але погоні не було.
На домовленому місці за каменем його вже чекав Граматик. Вони ще здалеку помітили один одного.
– А я вже потерпав, чи з тобою чого не сталося, – першим обізвався зраділий Граматик, коли Незнайко підійшов до нього.
– Воно, мабуть, сталося б, якби не моє біополе, – гордо відповів Незнайко, стомлено опускаючись на камінь.
– Як ти сказав? Біополе! Яке біополе? – перепитав Граматик.
– Ну, сила моїх очей. Як глянув я на робота – а він задки, задки від мене.
– Який робот? – нічого не розумів Граматик.
– Таж мене був схопив циліндроголовий робот, коли я повертався назад. “Ну, думаю, тепер мені кінець. Пропав я”. Але я “не розгубився й до нього: “Пусти!” – і отак дивлюся йому в очі.. Але, тьху, хіба в нього очі? Баньки якісь… І він не витримав мого погляду, затремтів увесь, пустив мою руку і задки, задки від мене…
– Це правда? – не повірив Граматик.
– Правда, – запевнив Незнайко.
– А як він тебе схопив?
– Підкрався ззаду й хап за руку. Тут же нічого не чути. Попробував би він на Землі до мене так підкрастися!
– А потім, коли ти обернувся до нього, він відпустив руку? – допитувався Граматик.
– Так, відпустив.
Граматик встав і спочатку ззаду обдивився Незнайка, а потім зайшов спереду. Нічого не сказав, тільки запитав його:
– На спину ти падав до того, як тебе схопив робот, чи після?
– До того. Або що? – здивувався Незнайко з його запитання. Але Граматик поки що сам запитував.
– Тебе ловив той самий робот, що й перший раз, чи інший?
– Інший. У цього на грудях жовта одиниця і якесь слово… мабуть, по‑англійському… щось ніби “ворок”.
– Може, отаке? – Граматик написав викруткою на місячному пилу слово “work”. – Воно означає “праця”, “працювати”… Тебе затримав, очевидно, старший робот, який наглядає за робочими роботами. Плакат у тебе на спині порвався й вимазався…
– Це коли я впав…
– Через те робот і накинувся на тебе, а як побачив на грудях у тебе напис, то відпустив. Значить, роботи виконують письмові команди. Це дуже важливо для нас. А що роблять роботи?
– То це не моє біополе… – розчаровано промовив Незнайко, все ще думаючи про свою пригоду. Аж потім до нього дійшло Граматикове запитання. – Що роблять роботи? А що… ладнають той казан. Видно, марно загинув наш Друг.
– Ні, не марно, – заперечив Граматик. – Він знищив нелюда Гарріса, очевидно, разом із твоїм знайомим роботом‑людоловом. І корабель вивів з ладу. Я натискував кнопку – ліфт не працює. Ілюмінатори вибиті. А роботи працюють, бо ніхто в них не міняв програми. Яку в них закладеш програму, вони те й робитимуть. Ти почекаєш мене тут, відпочинеш, а я зараз піду ближче до нашого корабля, покличу Капітана. Утрьох ми швидко зупинимо їх~ До речі, багато роботів?
– Багато. Зараз полічимо.
– То ти їх не полічив? – мало не вигукнув Граматик.
– Ні, полічив, тільки камінцями.
Незнайко долонею розрівняв пил перед собою й почав викладати з кишень камінці. Одним з перших дістав того найбільшого, як куряче яйце, каменя, якого затискував у кулаці, коли його схопив робот. І нараз той камінь зблиснув на сонці, заграв барвами, наче ранкова роса на лузі.
Незнайко й Граматик зачудовано втупилися в нього. Що за диво?
– Та це ж, – здогадався Граматик, ‑…
Як(би) ж не ніч, якби(то) вже весна, тим(часом) як усі поснули, тільки(но) сів за стіл, що(б) хто не казав, то(ж) таки диво, що(б) ти великий ріс, та(ж) це мій брат, якби(то) й нам, коли(б) то дати всьому лад, тим(то) й ба, мов (би) навмисно, тому(то) й котиться віз, сміх (та)й тільки, начеб(то) можна без мрії.
Ключ. Випиши підряд у три групи словосполучення, у яких частина, що в дужках з попередньою частиною пишеться: 1) разом; 2) окремо; 3) через дефіс. З останніх букв словосполучень прочитаєш три слова.
«Троє на Місяці», розділ XXXI. Битва з роботами
Капітан ще раз перевірив, чи все поклав до кишень: кусачки, викрутка, розвідний ключ, складаний ніж, Незнайків капроновий мотузок… Хай буде, – може, пригодиться. Два плакати з написом “Ьеі аіопе!” лежать на Незнайковій постелі. Чи хоч трохи допомогли вони хлопцям?
Уже хвилин двадцять Капітан вдивлявся крізь ілюмінатор туди, куди пішли Граматик з Незнайком, а їх усе не було. Нелегко там їм, але що поробиш, коли треба…
Нарешті з‑за місячного обрію показалася Граматикова голова й застигла на місці. Мабуть, він став на камінь. Його примружені очі променилися радістю, на обличчі грала весела усмішка. Отже, все гаразд, розвідка вдалася. Капітанові мов камінь скотився з душі.
Він увімкнув світло – знак, що зв’язок між ними встановлено. І Граматик відразу підніс праву руку. Ага, починає передавати азбукою Морзе. Права рука вгору – крапка, ліва – тире. Так домовилися. Капітан узяв олівець і став записувати: п’ять крапок підряд. Значить, усе на п’ять, “дуже добре”. Це чудово!
Далі пішли крапки й тире:. ‑.. ‑.. ‑.. ‑‑. ‑, тобто “візьми”. Граматик, щоб менше передавати, підняв над головою плакат. Значить, плакат захищає від роботів. Отже, людина таки кмітливіша за робота, бо вона міркує, а робот лише виконує те, що йому накажуть.
Граматик знову став підіймати руки:.. ‑.. ‑. ‑. Коли він закінчив, Капітан погасив світло: мовляв, зрозумів і йду. Збиратися йому було недовго: залишилося тільки почепити на себе плакати (“Дотепно придумав Граматик”), опустити забороло й одягти рукавиці. Щоправда, довелося затриматися в шлюзовій камері, доки відкачувалося повітря і доки він перевіряв герметичність скафандра.
Капітан поспішав. Адже там його чекали потомлені хлопці. Повітря ще їм годин на чотири повинно вистачити, але ж, мабуть, вони вже пити хочуть (сонце тут страшенно пече, хоч і поруч у затінку стоградусний мороз). І променеву гармату треба якнайшвидше знешкодити, поки вона ще не почала посилати на Землю смертоносні промені.
Коли капітан дістався до них, хлопці куняли під каменем, час від часу повертаючись то одним, то другим боком до сонця.
– Ми тут загоряємо, як на піску на Дніпрі, – пожартував Граматик. – А Незнайкові здається, що він на Чорному морі.
– Мені в очах уже чорно, – поскаржився Незнайко.
Проте ці кілька жартівливих слів навіть у нього розвіяли похмурий настрій. Та й навіщо скиглити, коли іншого виходу нема? Терпи, козаче…
– То що ви розвідали? – запитав Капітан. – Друг дістався до Гарріса?
Граматик розповів про вибитий ілюмінатор у піратському кораблі, про робота‑вартового – як він ховався від нього за плакатом, як помітив у нього на спині вимикач і як потім таки вимкнув його.
– Мабуть, усіх роботів ми зможемо так вимкнути, – додав накінець Граматик. – Бо я бачив ще двох, щоправда здалеку, у них теж на спині є вимикачі. Очевидно, вони всі зроблені за одним зразком.
– Що вони роблять зараз?
– Роблять те, що й робили, – відповів Незнайко. – Уже майже розібрали риштовання навколо установки, тягнуть кудись кабелі, ще щось роблять. Повно їх там метушиться.
– А скільки їх?
– Я порахував, тринадцять..
– Ого, як багато! – Чи то з захопленням, чи з тривогою вигукнув Капітан.
– Я б їх усіх потрощив на гамуз, щоб тільки цурки летіли з них! – розійшовся Незнайко. – На Місяці людей хапають, на Землі хочуть усіх повбивати.
– Це не роботи винні, вони просто техніка. Винні люди, які цю чудову техніку використовують для злочинної мети. Ні, – рішуче промовив Капітан, – роботів нищити ми не будемо. Навпаки, їх треба зберегти цілими, щоб потім використати для будівництва на Місяці космодрому, обсерваторії, лабораторій, оранжерей. Зрозуміло, у них доведеться замінити програму, але псувати їх ні в якому разі не слід.
– Гарріс казав, що в нього є ще три компаньйони, – пригадав Незнайко. – Якщо вони прилетять сюди?
– Променеву гармату, звичайно, треба буде попсувати так, щоб ніхто її не міг швидко відновити. А коли повернемося на Землюг то розповімо, що тут затівалося проти людей. Вчені придумаютьг що зробити з цією гарматою.
– Тільки ходімо всі разом, – боязко запропонував Незнайко.
– Підемо разом, – погодився з ним Капітан. – Так легше буде нам впоратися з роботами.
Вирішили йти поза горою Граматиковими слідами повз піратський корабель. Заразом перевірять, чи стоїть на місці вимкнутий Граматиком робот‑вартовий.
А потім підуть далі, вимикаючи по одному роботів, які траплятимуться їм на шляху.
Коли зайшли за піратський корабель, то побачили, що робот‑вартовий стоїть непорушно на тому самому місці, де його вимкнув Граматик. Це додало хлопцям відваги й упевненості. Отже, неважко буде справитися й з іншими роботами.
Хлопці, не вагаючись, бадьоро подалися до купи залізяччя, де колись лежав зв’язаний Незнайко. Але коли став підходити до них перший робот із рейками, Незнайко позадкував поза спини товаришів, Граматик затулився плакатом. Тільки Капітан залишився на місці. Робот, проте, не звернув на них анінайменшої уваги. Він акуратно поклав рейки на купу й повернувся, щоб іти за новим вантажем.
На спині в робота виразно виступав вимикач. І до нього майже водночас простягнули руки Граматик і Капітан. Граматик усе‑таки на секунду випередив Капітана, крутнув вимикачем, і робот зупинився.
Як усе просто! І анітрохи не страшно! Незнайко вихопився наперед, щоб бігти назустріч іншим роботам і зупиняти їх. Але Капітан стримав його, схопивши за руку:
– Незнайку, допоможи‑но відсунути вбік цього робота, щоб не заважав іншим.
Але робот виявився важким, не те що зрушити його з місця, а й повалити ніяк не можна було. А тут уже йшов новий робот з двома металевими балками. Хлопці відступилися від вимкнутого робота. Робот з балками обійшов його, поклав балки на купу, а потім, обернувшись, схопив в оберемок вимкнутого робота й поніс його вбік. Хлопці тільки переглянулися між собою. Першим отямився Капітан. Він кинувся вслід за роботом, повернув вимикач на його спині, і обидва роботи так і завмерли на місці.
Більше роботи сюди поки що не йшли. Вони метушилися біля установки.
– Ви, хлопці, вимикайте їх, тільки без поспіху, а я тим часом займуся установкою, – розпорядився Капітан.
Він дістав з кишені кусачки і скрізь, куди міг досягти, перетинав проводи. А потім здогадався і став виривати мікросхеми з блоків. То тут, то там розвідним ключем відкручував деталі від механізмів і викидав їх геть. Якби мав час, то кожного разу, коли летіла якась деталь, мабуть, довго б дивився їй услід і дивувався б, що вона так далеко летить – метрів на двісті і більше. Але часу було обмаль. А треба було якомога надійніше знешкодити цю диявольську машину, вигадану людьми проти людей.
Коли Граматик з Незнайком зупинили всіх п’ять роботів, що поралися біля променевої гармати, Капітан махнув їм рукою:
– Ви йдіть вимикайте решту роботів, а я ще тут попрацюю.
Хлопці подалися до крайньої гори, де роботи будували щось чи, точніше, готували місце для будівництва: рівняли грунт, свердлили діри, забивали металеві палі.
Менше ніж через півгодини Граматик і Незнайко повернулися. Капітан теж закінчив свою роботу.
– Ну як? – запитав він, задоволено посміхаючись.
Але хлопці були чимось стурбовані. Вони зиркали то сюди, то туди. Обізвався Граматик:
– Ніде…
Який(небудь) папір, (аби)який кут, (будь)хто, немов(би) звір, (що)години, та(ж) він, все(таки) хліб, (аби)яка, не(дорід), (не)один, море(таки) велике, який(сь) плац, слухай(бо), (що)дня, (чи)мало літ, будь(з)ким, ні(що), сядь(но) тут, тільки(що) була, (хтозна)яка, (що)до розваг, (де)хто.
Ключ. Випиши слова і словосполучення в три колонки залежно від того, як пишуться частки, що в дужках: 1) окремо; 2) разом; 3) через дефіс. З останніх букв прочитаєш три слова.
«Троє на Місяці», розділ XXXII. Остання операція
– А ви не помилилися? – запитав Капітан.
– Помилки тут нема, – запевнив його Граматик.
– Це точно, – підтвердив Незнайко.
– У такому разі нам треба вибратися на гору. Звідти весь навколишній простір буде видно. І краще роздивимося, яка тут місцевість.
– Але на гору важко підійматися, ковзають ноги, – застеріг Незнайко, який уже дерся на цей пагорб, щоправда, з іншого боку і не на саму вершину.
– У мене є твій мотузок. Схопимося за нього, і легше буде йти. – Капітан дістав капроновий мотузок, подав один кінець товаришам, а другий затиснув у руці й перший рушив на гору. За ним потяглися Граматик і Незнайко. Пагорб був крутий, так що часом доводилося допомагати собі й руками. Проте хлопці досить‑таки швидко дісталися на його верхівку.
– Ху, – видихнув Незнайко й сів на виступ. Капітан і Граматик теж знайшли камені й посідали. Усе‑таки потомилися.
Кожен спочатку крадькома подивився на біло‑бузково‑рожево‑блакитну Землю, а потім перевів погляд униз, в долину, що тягнулася з північного боку гір. Он піратський корабель, і біля нього кам’яним стовпом застиг циліидроголовий робот‑вартовий. Ближче заклякли в обіймах два роботи; мов у траурній варті, завмерли залізні подоби людей навколо пі‑мезонної установки; розігрують німу сцену циліндроголовці в котловані біля крайньої справа гори. Ніде аніпайменшого руху. І зірки – хоч би тобі кліпнула яка на цьому одноманітно чорному небі. Ніби час скам’янів, як у зачарованому царстві.
Перший порушив мовчанку Граматик:
– Пора вже подавати назви цим місцям. А то без назв важко орієнтуватися. Щоразу мусиш тикати пальцем: “тамо”, “он туди”.
– Передусім треба поназивати оці гори, бо, справді, незручно й нецікаво казати: “перша гора від Землі”, “друга гора”, – підтримав його Капітан. – Називай, Граматику… Але постривай‑но, спочатку я хочу дати назву цьому долові, що під горами. Можна?
– Давай, – в один голос обізвалися Граматик і Незнайко.
– Цей діл я називаю Обсерваторною долиною . Колись тут буде збудовано обсерваторію. Згода?
– Згода.
– А тепер ти, Граматику, називай гори.
– Оскільки гір чотири, то я назвав би їх іменами чотирьох засновників Києва: першу, – Граматик повів рукою праворуч, – Кий ; цю, на якій ми сидимо, Щек ; далі Хорив і останню – Либідь .
– Ти вже раніше казав, що останню варто назвати Либідь , бо вона біла, – пригадав Капітан. – А що означають назви Кий, Щек і Хорив ?
– Кий означає “кий”, – вихопився Незнайко. – Хіба не так?
– Майже так, – не заперечив Граматик. – Тільки треба мати на увазі, що значення слів із часом може змінитися. Трохи змінилося за півтори тисячі років і значення слова кий : тепер воно означає просто “палиця”. Але по тому, яке значення це слово має в інших слов’янських мовах – сербськохорватській, словенській, чеській, нижньолужицькій, – можна здогадуватися, що колись воно означало “булава”, або “окута залізом довбня”.
– А чому ти так вважаєш? – запитав Капітан. – Я десь читав, що це осетинська чи норманська назва.
– Ні, це слово таки наше, слов’янське, – не погодився Граматик. – Воно одного кореня із словом кувати – куй , тільки звук у в ньому змінився на и , як у словах дух – дихати, сухий – висихати . Корінь кий є ще й у таких наших словах, як киянка, тобто “довбешка, дерев’яний молоток”, киях – так у деяких місцевостях називають рогіз та кукурудзяні качани. І всі предмети, названі цими словами, нагадують булаву – мають на кінці потовщення…
– А Щек – це, мабуть, не наша назва? – засумнівався Капітан. – Адже такого чи подібного слова в нашій мові нема.
– Нема, – погодився Граматик. – Але треба знати, що зі слов’янськими мовами споріднені також деякі неслов’янські мови, наприклад німецька, англійська, хоч вони й відділилися одні від одних дуже‑дуже давно. А те, що зникло в одній мові, могло зберегтися в іншій. Справді, в німецькій мові є подібне слово Stich, яке колись означало “спис” (від нього походить російська назва штык ) В англійській мові збереглося давнє слово stick, яке й тепер означає, крім іншого, також “колоти”, “полювати зі списом”. Ми перейняли це слово у формі стек для назви гнучкої палички, якою поганяють коней під час верхової їзди.
– Але ж у німецькій та англійській мовах ці слова, що ти назвав, починаються на ст, шт , а назва Щек має на початку щ, – зауважив Капітан.
– А ст і щ чергуються: пустити – пущу, кістка – кощавий або російське куст і українське кущ, – відбив напад Граматик.
– Отже, – підсумував Капітан, – по‑теперішньому Кий – це Булава , а Щек – це Спис .
– А пам’ятаєте, – втрутився в розмову Незнайко, – у фільмах про індіанців: Гостра Стріла, Довгий Карабін, Соколине Око …
– Мабуть, нашим прапредкам теж доводилося багато воювати, якщо вони своїм вождям давали такі войовничі імена. А що ж означає Хорив ?
– Спочатку утвори прикметники від слів правда, краса .
– Ну, правдивий, красивий.
– Як ти утворив їх?
– За допомогою суфікса – ив‑ … Ти хочеш сказати, що й у слові Хорив є суфікс – ив? – здогадався Капітан.
– Так, – підтвердив Граматик.
– То що ж означає корінь хор‑ ?
– Хоробрий, – не задумуючись, випалив Незнайко.
– Правильно, Незнайку, – аж зрадів Граматик, – у слові Хорив той самий колишній корінь хор , що й у словах хоробрий, хороший …
– Булава, Спис, Хоробрий, Біла, – задумливо промовив Капітан. – А чому Біла ?
– Білий колір у багатьох народів виступає символом краси.
І в давніх народних піснях, коли хочуть сказати, що дівчина дуже гарна, вродлива, то кажуть, що в неї біле личко. Через те можна припустити, що ім’я Либідь для наших предків півтори тисячі років тому означало те саме, що й Прекрасна .
– Як у казці – Василиса Прекрасна, – додав Незнайко і раптом мало не скрикнув: – Хлопці, дивіться, робот під горою Хорив.
Справді, від схилу гори, залитого чорною тінню, відділився робот. У руках він ніс скриньки, мабуть з якоюсь апаратурою, і простував, очевидно, до пі‑мезонної установки. На грудях у нього красувалася велика жовта одиниця і напис…
– Треба негайно зупинити його, – сказав Капітан. – Незнайку, міцно тримай кінець мотузка. Я збіжу вниз. Граматику, ти спускайся вслід за мною.
Робот з одиницею на грудях раптом помітив двох роботів, що стояли, ніби обнявшись, неподалік від купи залізяччя, і круто повернув до них. Коли підійшов, поставив одну скриньку в місячний пил і, простягнувши руку, увімкнув робота, повернутого до нього спиною і затиснутого в обіймах свого залізного товариша. Робот ожив, почав метляти ногами, пручатися, вивертатися, намагаючись звільнитися з мертвих обіймів. А за спиною в нього метушився головний робот, штовхав його, шарпав, тягнув. Але ніщо не допомагало: обійми були залізні.
Незнайкові, який дивився згори на цю шарпанину, зробилося смішно – від сміху він аж трусився весь і смикав мотузка. Граматик, що саме спускався, тримаючись за мотузок, загальмував на крутому схилі й погрозив йому кулаком.
Капітан уже заходив ззаду до головного робота. Але ніяк не міг зловити його за вимикача, бо той увесь час вертівся, бігав, заглядаючи то з одного, то з другого боку на оживленого ним робота. Нарешті головний робот зовсім розгубився і став. Капітан, скориставшись слушною миттю, підскочив до нього й крутнув вимикач – робот завмер.
До другого робота теж було нелегко підступитися, бо він увесь час хвицав ногами. Але Капітан зайшов збоку і все‑таки зупинив його.
Надійшов Граматик.
– Де він ховався, той робот, що ми не помітили його? – дивувався він.
– Зараз побачимо, – сказав Капітан.
Коли вони підійшли ближче до схилу гори Хорив, то помітили двері, які в тіні ледве відрізнялися від навколишніх скель.
– Це, мабуть, той склад, куди Гарріс хотів замкнути Незнайка, – здогадався Граматик.
– І щілина для ключа є в дверях, – приглянувся Капітан. – Двері, безумовно, замкнуті. Ти почекай мене тут, а я піду пошукаю ключа в кишенях у робота.
Капітан не помилився: у роботовій кишені лежав прив’язаний до шнурочка ключ. Доки Капітан відрізував його, підійшов захеканий Незнайко.
– Я не думав, що з гори спускатися так важко, – поскаржився він. – Куди це ви йдете?
– Оглядати твою в’язницю, у якій ти не сидів. Ходи з нами. По дорозі до складу Граматик поділився з хлопцями своїми побоюваннями.
– А якщо хтось із Гаррісових компаньйонів прилетить сюди і схоче докінчити пі‑мезонну установку? – казав він. – Я думав над цим, коли чекав тебе, Капітане. І мені здається, що основна програма закладена в головному роботові. Він тут верховодить над усіма роботами. Тому його треба кудись прибрати.
– Замкнути на складі і ключ забрати з собою, – запропонував Незнайко.
– У Гаррісових спільників можуть бути запасні ключі, – не погодився Граматик. – А якщо навіть вони не мають ключів, то виламають двері і знайдуть цього робота. Може, загребти його в пил?
– А може, спустити в прірву, куди ми з тобою були попадали? – запропонував Капітан.
– Але ж він важкий. Як ми його донесемо? – запротестував Незнайко.
– Щось придумаємо, – не впав духом Капітан.
Склад, як можна було здогадатися, був зварений з металевих рейок і обшитий бляхою. А зверху на нього, щоб захистити від метеоритів і сонячного опромінення, високо насипали місячної породи. Тому на перший погляд могло здатися, ніби він видовбаний у горі.
Як тільки хлопці відчинили склад, автоматично ввімкнулося світло. Усередині було майже порожньо. На полицях стояло ще кілька пронумерованих скриньок, мабуть, з приладами та деталями для пі‑мезонної установки. Капітан про всяк випадок переставив їх на інші місця, повернувши номерами до стіни. Збоку на долівці лежав залізний лист із загнутим догори краєм, до якого за кільця був прив’язаний трос.
– Та це ж місячні сани, – перший здогадався Граматик. – На них, мабуть, перетягали вантажі. А ми на них повеземо робота в провалля.
– На Місяці тертя мале, пил слизький, легко буде. – І Капітан, схопившись за трос, потягнув сани до виходу. До нього підпрігся Граматик.
– Хлопці, постривайте, – раптом збуджено вигукнув з кутка Незнайко, підіймаючи перед собою скриньку, – я тут знайшов…
Опівноч…, калюж…, скільк…, клавіш…, по‑вовч…, все‑так…, льонар…, зморшк…, снігур…, веселощ…, тільк…, очистивш…, уникаюч…, черепах…
Ключ. Замість крапок постав букви и або і . Спочатку випиши підряд слова з вставленою буквою и , потім – з і . У кожному слові підкресли другу від початку букву. З цих букв складуться два слова, які розкриють тобі, чому зраділи Незнайко, і Капітан, і Граматик.
