«Троє на Місяці», розділ XXVII. Тривожне чекання
Коли Граматик з двома брикетами пального повернувся до кабіни, Друг лежав на своїй поролоновій підстилці, підібгавши під себе всі шість ніг. Боків у нього не було. Вони, вкриті лискучою шерстю, стояли біля стіни. Усередині в Другові було видно акуратно розставлені електронні плати й павутиння проводків.
Над ним схилився Капітан з викруткою в руці й уважно слухав, що говорив Друг.
– Насамперед дістань постійну пам’ять, вона мені вже не буде потрібна… Почекай, дай мені все викласти, доки я ще можу аналізувати факти й робити висновки… Скороти оперативну пам’ять: витягни плати ОП‑7, ОП‑8 і ОП‑9. Я вже проаналізував ситуацію й рішення записав на інші плати. На їхнє місце постав один брикет космічного пального і підімкни запал. Добудь синтезатор мови. На його місце постав другий брикет космічного пального. З хвоста зніми половину кремнієвих пластинок – вони вам пригодяться. Я добре заряджений, а для поповнення енергії решти пластинок вистачить.
Кілька секунд пес мовчав, а потім знову почувся його рівний, з металевим відтінком голос:
– Я готовий. Капітане, переобладнуй мене.
Граматик обережно поклав біля Капітана брикети й, переступаючи з ноги на ногу, ще раз спробував вмовити його змінити своє рішення.
– Капітане, – сказав він з сльозами в голосі, – ти лети, а я залишуся. Я не зумію так посадити корабель на Землю, як ти…
Капітан підвів голову від напіврозібраного Друга.
– Ми всі полетимо на Землю, – промовив він поволі. – Крім Друга. Щоправда, не всього, частину його ми заберемо з собою. Незнайко підказав вихід.
– Незнайко? – здивувався Граматик.
– Так, Незнайко, – підтвердив Капітан. – Виявляється, той ватажок космічних піратів Гарріс дуже скучив за собаками. От наш песик і зголосився піти до нього.
– Друже, – розчулився Граматик, – ти ж не тільки нас, ти стільки людей на Землі рятуєш. Гарний наш песику, коли ми повернемося на Землю, ми відтворимо тебе.
Незнайко, щоб приховати своє хвилювання, заходився наводити порядок у кабіні. Граматик взявся загортати деталі, які Капітан добував з Друга. Робив це акуратно, дбайливо. І клав їх обережно на Незнайкову постіль.
– Основне зараз – щоб Друг потрапив до Гарріса раніше, ніж той пошле своїх роботів проти нас, – міркував уголос Капітан. – Але мені здається, що Гаррісові тепер найважливіше якомога швидше підготувати променеву гармату до пуску. Незнайко каже, що роботи вже розбирають риштовання навколо неї. Отже, я думаю, у Гарріса зараз гаряча пора. Йому нелегко відірвати роботів від установки. А втім, усе може бути… Граматику, проконтролюй, чи я правильно підімкнув запал. Бо якщо десь трапиться помилка, то все пропало. І ми теж.
Капітан витер піт з лоба. Він упрів не стільки від поспіху, скільки від внутрішнього напруження, від зосередженості. Так не втомлювався навіть тоді, коли писав диктант чи розв’язував контрольну задачу. Але в школі помилка була б просто неприємна, а тут вона стала б фатальною.
Граматик прискіпливо простежив за проводками – раз, потім удруге. Усе, як завжди в Капітана, було зроблено бездоганно.
– Жаль, що Друг уже не може нам нічого підказати… – пошкодував Капітан. – Накладаю бокові плити. Я сам виведу Друга на місячну поверхню.
Він опустив забороло. Граматик допоміг йому одягти рукавиць.
– Ходімо, Друже, – сказав Капітан, відчиняючи двері в шлюзову камеру.
– Прощай, Друже! – вигукнув Граматик.
– Пробач, Друже, – тихо промовив Незнайко, – що я часом не хотів слухати твоїх повчань.
Капітан перший спустився в шлюзову камеру, за ним, не оглядаючись і не кажучи ні слова, подався пес.
Граматик і Незнайко, які залишилися в кабіні, припали обличчями до ілюмінаторів. Нарешті на вже добре втоптаній стежці з’явився спочатку Друг, за ним – Капітан. Пес біг рівно, не збочуючи ні вліво, ні вправо. Капітан пройшов ще кроків з двадцять і зупинився, помахав рукою вслід Другові.
Хвилин через десять Друг зник за камінням. Ще трохи постоявши, Капітан обернувся й пішов поволі назад до ракети. Підняв кілька камінців і сховав до кишені. Для природознавчого музею.
– Друг піде тою стежкою, якою тебе, Незнайку, ніс циліндроголовець, – розповів Капітан, коли повернувся назад на корабель. – Це займе близько години часу. Нам залишається тільки чекати.
На якийсь час запала мовчанка. Потім обізвався Граматик:
– А пам’ятаєш, Капітане, як ти зрадів, коли в Києві, в “Юному технікові”, знайшов потрібні мікросхеми? Купив їх і від радості забув, куди виходити з магазину. Побіг у протилежний кінець, а потім питав у людей: “Де тут вихід?” А ми чекаємо тебе під магазином, чекаємо. Дехто побіг до пам’ятника Лесі Українці фотографуватися… Нарешті ти з’явився, задоволений, сяючий.
– Як тільки поверпемося на Землю, відразу поїдемо до Києва, пакупуємо потрібних мікросхем і процесорів і будемо робити нову перцепційно‑електронну систему, – мріяв Капітан, дивлячись в ілюмінатор. – Використаємо постійну пам’ять, яку Друг залишив, твій синтезатор мови, плати з оперативною пам’яттю. Креслення в мене є.
– Обов’язково зробимо нового Друга, – підтримав його Граматик. – І хай це буде так само пес… перцепційно‑електронна система… Ми ж, пам’ятаєш, спочатку і не думали робити нашу машину у формі пса.
– Спочатку це мала бути просто собі прямокутна скринька – підтримав нитку спогадів Капітан. – Але ти запропонував, щоб зробити її у формі пса.
– Бо ж ми, коли ще тільки готували креслення й збирали деталі, щоб раз по раз не повторювати оту довжелезну назву – “перцепційно‑електронна система”, стали називати машину абревіатурою ПЕС. ПЕС та й ПЕС. І вийшов пес. Назва вплинула на форму, форма – на здатності машини.
– Це була дуже вдало вибрана форма шестиногого пса, – ще й тепер не міг стримати захоплення Капітан. – Я приглядався, як він біжить: весь час втримує рівновагу, легко переступає через камінці, не застрягає в ямках. І от ця форма пригодилася ще раз: пес врятує пас саме тому, що він пес.
– І тому, – додав Граматик, – що Оксана запрограмувала його на доброту. Як на мене, то всі машини треба настроювати тільки на доброту, щоб ніхто за їхньою допомогою не міг зробити нічого поганого іншим людям.
– Пса можна було запрограмувати на доброту тільки тому, що ти дав йому мову: він сприймав, що йому говорили, і відповідав, коли його запитували. Отак Оксана і вчила його. Інакше навчити нічого, і доброти теж, не можна.
– Але ж і попоморочився я з тим синтезатором мови. Пам’ятаєш, Капітане?
– Чому не пам’ятаю… Одного разу, коли ми були в мене, ти кажеш: “Оце вже втрииадцяте буду читати фонетику, щоб розібратися, як твориться кожен звук мови”. Сидиш, читаєш та раптом як схопишся. “Зрозумів, зрозумів!” – кричиш і побіг додому.
На втомленому й посмутнілому обличчі Граматика з’явилася ледь помітна усмішка задоволення. Очі, на які вже налягав сон, проясніли. Усе‑таки завжди, навіть у найсумнішій ситуації, приємно згадувати те, чого сам досягнув, хоч це, може, до тебе вже не раз відкривали чи робили інші люди.
– З голосними, бачиш, було простіше. Якщо передню частину язика дуже високо підняти, утворюється звук і , трохи нижче – и . ще нижче – е . Якщо задню частину язика підняти високо й видовжити губи, утворюється звук у , трохи нижче й менше видовжити губи – о , ще нижче і зовсім не видовжувати губ – а . Сплутуватися можуть тільки ті звуки, які творяться поряд: і та и, и та е, у та о, о та а . Інші не сплутуються.
– Ти ж найбільше клопоту мав з приголосними звуками, – нагадав Капітан.
– Так, – підтвердив Граматик, – поки не зрозумів, що в нашій мові приголосні групуються по чотири: чотири незапозичені губні звуки – м, в, б, п (п’ятий губний звук ф – запозичений); чотири зубні несвистячі звуки – н, л, д, т ; чотири зубні свистячі звуки – дз, ц, з, с ; чотири шиплячі – дж, ч, ж, ш ; чотири задньоротові ґ, к, г, х . Не входять у четвірку тільки р та й . І кожна така четвірка має свої особливості. Наприклад, м’якими будь‑де можуть бути лише чотири зубні несвистячі і чотири зубні свистячі. І тільки після букв, що позначають ці звуки, можна ставити м’який знак у кінці слова та перед наступним приголосним…
– Для запам’ятовування цих звуків і букв Друг сказав мені таке речення: “Де ти з’їси ці лини “, – пригадав Незнайко.
– Справді, в цьому реченні названо всі букви, які позначають зубні приголосні і після яких можна будь‑де ставити м’який знак. А от після чотирьох шиплячих у кінці іменників ніколи не може стояти звук и , тільки і ; і навпаки, після чотирьох задньоротових у кінці іменників може стояти лише и , а не і . Подовжуватися м’які звуки можуть тільки чотири зубні несвистячі, чотири зубні свистячі і чотири шиплячі. Апостроф у словах іншомовного походження може ставитися не лише після чотирьох незапозичених губних та п’ятого запозиченого губного ф , а й після чотирьох шиплячих та чотирьох задньоротових…
– Щось як у математиці, – аж здригнувся Незнайко.
– Авжеж, – підтримав його Капітан, – мова, так само має свої закони і така ж точна, як і математика. Щоправда, у ній, на жаль, бувають винятки. У математиці винятків нема.
– Винятки – це так, як запозичений губний звук ф , що йде вже п’ятим? – запитав Незнайко.
– Так, – підтвердив Граматик і повернувся до своєї попередньої думки: – А тоді, коли я зрозумів, що звуки мови творяться за певними закономірностями, мені вже легше було конструювати синтезатор мови.
– Це завжди так, – погодився з ним Капітан. – Що б не робив, спочатку треба збагнути його закони, зрозуміти принципи його дії – і тоді все легко піде.
– Хлопці, коли будете робити нового Друга, візьміть і мене до себе, – попросився Незнайко. – Я вивчу все, що треба. Буду читати те саме не тільки по тринадцять разів, як Граматик, а й… а й по шістнадцять.
– А не заснеш над книжкою? – покепкував із нього Капітан.
– Не знаю. Але зараз мені хочеться спати, – щиро признався Незнайко. – Я б уже й спав, тільки страшно, що прийдуть сюди людолови.
Капітан подивився на годинник.
– Уже більше години минуло, як пішов Друг, – повідомив він. – Щоправда, вибуху не чути було. Але заряд невеликий, то й струс місячної поверхні повинен бути незначний. Так мені здається. Принаймні піратів поки що не видно.
Капітан замовк, задивившись в ілюмінатор на всіяний камінням та розмальований тінями пустельний простір аж до обрію, де непорушно висіла Земля, мов декоративна таріль на чорній, поцяткованій блискітками запоні.
У кабіні запала тиша. Тільки чути було, як позіхає Незнайко та переступає з ноги на ногу Граматик. Та ще монотонно гув мотор терморегуляції. І раптом Капітан здригнувся: у кабіні пролунав…
Бліднучи, гурчить, доручімо, обміркуйте, увійшовши, розтрощіть, холодніючі, лежачі, відпочиваючи, оновлені, учімо, ловите, пожовклі, аналізуючи, йдучи, обсадимо, темніючи, цокочучі, сушить, глушіть, інкрустовані, агітуйте, електрифікувавши.
Ключ. Випиши дієслова підряд у чотири колонки: 1) у дійсному способі; 2) у наказовому способі; 3) у формі дієприкметника; 4) у формі дієприслівника. З перших букв прочитаєш чотири слова. Причому друге слово треба написати з великої букви.
«Троє на Місяці», розділ XXVIII. Хлопці плачуть
Капітан кинувся до радіоприймача. Натиснув клавішу. З радіоприймача почувся тріск. Отже, радіоприймач був вимкнутий.
– Не може бути, – видихнув Граматик.
– Що не може бути? – скинувся Капітан.
– Та так… Подумав про телепатію. Про передачу думок на відстані… Але цього не може бути…
– Так, не може бути, – погодився Капітан.
– Він у шлюзовій камері, – нарешті спромігся на слово Незнайко, ледь переборюючи страх.
– Не може бути, – повторив Капітан. Але все‑таки обережно відчинив двері до шлюзової камери. Звідти війнуло запахом паленого заліза й перегрітої гуми. Спочатку той запах йому видався дивним, але цієї ж миті він збагнув, що то залишився запах від їхніх скафандрів, обпечених сонцем у безповітряному просторі Місяця. Коли його очі призвичаїлися до напівтемряви в шлюзовій камері, він побачив притиснуту замками до стіни розсувну драбину. Та ще тьмяно світилася, наче жарини під попелом, кнопки вимикачів. У шлюзовій камері було порожньо.
– Нема там нікого, – сказав Капітан і додав: – Може, це в нас від перевтоми й неспання почалися галюцинації?
– Що ти кажеш? – не зрозумів Незнайко.
– Каже, що нам трьом це примарилося, – пояснив Граматик. – Але як може примаритися відразу трьом? Я виразно чув. Навіть, здається, корабель у той час ледь‑ледь хитнувся.
– І в харчовому відсіці щось дзепькнуло, – підтримав його Незнайко.
– То що, може, скажете, що це якась надприродна сила з’явилася або дух? – нагороїжився Капітан.
– А може, й так, – відповів, не сумніваючись, Незнайко. – Ми ж на Місяці, а не на Землі. Тут усе може бути. І духи теж. От ви кажете, що тут нема солов’їв, і я не бачив їх, бо де ж їм тут бути, але чув, як співає соловей… Чого б це?
– Коли ти чув? – не повірив Граматик.
– Коли від людоловів тікав. Сів на камені й чую: соловей витьохкує.
– Таж ти спав на камені, і тобі снилося, – заперечив йому Капітан. – Знаєте що, хлопці, нам треба все‑таки відпочити, бо в нас попереду ще багато роботи на Місяці. Ви лягайте спати, а я тим часом повартую біля ілюмінаторів. Та спробую розібратися, що ж воно сталося. Адже розгадка мусить бути. І вона, мабуть, проста. Тільки ми втомлені.
– Може, я повартую. Я ж уже відпочив трохи, а ти весь час на ногах, – не погодився з Капітановим рішенням Граматик.
– Я відпочиватиму потім, коли ви підете в розвідку до чотирьох гір. Ти й Незнайко. Згода?
– Згода, – відповів Граматик.
Граматик заліз у крісло, розгорнув щоденник. Незнайко став лаштуватися до сну.
– А куди, Граматику, покласти оце? – запитав він, показуючи на згортки, що лежали на його постелі.
– Що? – перепитав Граматик, підводячи голову від щоденника.
– Ну, коли Капітан розбирав Друга, то ти замотував і складав. Граматик якийсь час безмовно дивився на деталі, добуті з Друга. Потім зіскочив з крісла, узяв згортки.
– Синтезатор мови… – сказав він, і йому раптом забракувала повітря. – Це ж Друг… – і знову не зміг закінчити речення. По щоках у нього потекли сльози.
У Незнайка теж заблищали краплини в очах. Адже це Друг врятував його. Якби не Друг, то хтозна, чи й дістався б він до свого корабля, коли тікав з полону. Може б, і досі сидів на тому каменіг задихнувшись від нестачі повітря в скафандрі.
Капітан відірвав очі від ілюмінатора й спантеличено втупився в Граматика.
– Чого ти? – запитав він.
– Друг до останку думав про нас, – стримуючи сльози, промовив Граматик. – Він прощався з нами, в електронній системі склав останнє речення й передав на синтезатор мови, але не встиг запустити його. Синтезатор сам запустився, без Друга, коли він, може, вже загинув. “Хлопці, бувайте”. Прощай, наш добрий песику.
– Так от звідки голос Друга, – стукнув себе долонею по лобі Капітан. – Це ж синтезатор мови спрацював… Ти кажеш, щось дзенькнуло в харчовій комірці? – звернувся він до Незнайка.
– Так, щось дзенькнуло. І відразу ж заговорив Друг, тобто не він, а його голос…
– Ти теж відчув, що корабель хитнувся? – запитав Капітан у Граматика.
– Мені здалося, ніби я втрачаю рівновагу, мовби закрутилася голова. Але це тривало тільки мить. І відразу голос Друга…
– І в мене було таке враження, наче корабель гойднувся. Мабуть, Друг саме підірвав себе, і хвиля, що покотилася Місяцем, ледь штовхнула наш корабель, а від цього в синтезаторі мови увімкнувся механізм творення звуків. Друг ще востаннє обізвався до нас… – Капітан обернувся до ілюмінатора і непомітним рухом протер очі.
Граматик позапаковував деталі, які залишились від Друга, і сховав їх. На Землі вони обов’язково відновлять свого доброго Друга. І ці деталі пригодяться.
Хлопці повмощувалися спати. Капітан залишився сам біля ілюмінатора.
“І чого це люди тратять хтозна‑скільки зусиль, і коштів, і знань, навіть ризикують життям, щоб відібрати щось в інших людей? – вертілося в його голові. – Чи не краще було б цю енергію спрямувати на те, щоб жити з злагоді з природою? Скільки б можна було зробити! Той же Гарріс зі своїми роботами міг би обладнати на Місяці космодром. Міг би тут збудувати обсерваторії, оранжереї, приміщення для дослідників. Так ні, виліз аж на Місяць, щоб сплюндрувати, знівечити Землю, повбивати моїх тата й маму, Оксану, товаришів, людей… Заради того, щоб побряжчати в долонях золотом, погратися діамантами…”
Капітан аж кулаком замахнувся від обурення.
Скільки ще таємниць приховано в космосі! Може, й отут, під місячною корою, розсипані алмази, лежить золото, як звичайнісінький тобі метал. Хоча навряд. Але у Всесвіті повинні десь бути й такі планети, де алмазні камені валяються під ногами, як сміття, а золотою галькою вкрите дно річок та морів. І з них ніякої користі нема, нікому вони не потрібні. Навіть як будівельний матеріал не годяться. Хіба що діти граються ними в крем’яхи, якщо там живуть розумні істоти.
Треба летіти на інші планети, досліджувати їх, проникати в таємниці природи. Ось куди слід спрямовувати всі сили людського розуму, а не на те, щоб нищити одні одних.
А такі, як цей Гарріс, тількі відкидають людство назад до печерних часів. Егоїст нещасний! Вчений злочинець!..
“А що, як Другові не вдалося прорватися до нього на корабель? Отже, загроза не ліквідована…”
Капітан рішуче опустив забороло на шоломі, одяг рукавиці й тихесенько, щоб не розбудити хлопців, вийшов у шлюзову камеру. Не зоглядівся, як уже ступав місячною поверхнею. На диво, йому під ногами рідко траплялися камені, а якщо й траплялися, то він легко перестрибував через них. Мовби крила виросли.
Невдовзі з‑за обрію показалися чотири гори. Від сонячного світла вони були аж білі. “А ще кажуть, що на Місяці все чорне, – подумалося йому. – Отже, четверта гора від Землі”.
Земля дивилася на нього приязно й підбадьорливо. І була вона якась наче більша, ніж звичайно, мовби пересунулася ближче до Місяця. Капітан ішов чимраз швидше.
Нарешті він обігнув четверту від Землі Білу гору, з‑за якої перед ним виринула важка чорна ракета. Біля неї у місячному поросі лежав розчавлений Друг: боки зяяли пустотою, ноги пошкоджені. Тільки його добрі очі блищали непошкоджені.
Капітан поспішив до корабля, туди, де виднілися вхідні двері. Ллє перед ним погрозливо виріс циліндроголовий робот.
– Let me pass! – владним топом по‑англійському наказав йому Капітан.
Але той не вступався з дороги. Стояв мов укопаний.
Тоді Капітан сказав перше‑ліпше, що йому спало на думку:
– Come to the black‑board!
Від цих слів робот злякано шарпнувся й помчав кудись за ракету. Капітан, не гаючи пі секунди, натиснув кнопку, вскочив у кабіну ліфта й поїхав нагору.
Ось і каюта піратського корабля. Капітан опинився віч‑на‑віч з найнебезпечнішим у світі злочинцем: перед ним у кріслі бундючно сидів той миршавий чоловічок з цапиною бородою, про якого з таким жахом розповідав Незнайко.
– Ви Джек Гарріс? – запитав Капітан.
– Так, я інженер Джек Гарріс, винахідник чистої пі‑мезонної зброї.
– Своєю зброєю ви хочете знищити всіх людей Землі?
– Так, я хочу і знищу, бо я всесильний.
– Навіщо ви хочете це зробити?
– Коли я знищу людей, тоді будуть моїми все золото, все коштовне каміння і всі дитячі іграшки.
– Дайте відповідь ще на одне запитання. Це під вашим керівництвом пірати пограбували космічну експедицію на Ганімед і трапспорти на Марс?
– Так. Мені потрібна була найновіша електроніка й бурове обладнання.
– Міжнародний суд у Страсбурзі виніс рішення про ваш арешт або знищення. Я оголошую вас арештованим, прошу одягти скафандр і йти за мпою. Ми доставимо вас на Землю…
– Ха‑ха‑ха! – розреготався чоловічок. – Бач, чого захотів! А таке бачив?
Він викинув уперед обидві руки, у яких зловісно зблиснули смертоносні бластери.
І – …
Коли(сь), усього (на) всього, (по)двоє, (аби)як, (по)просту, сяк(так), іти в(ночі), раз(у)раз, віч(на)віч, один(по)одному, танути по(волі), (аби)куди, (на)сухо, сам(на)сам, як(небудь), (на) жаль.
Ключ. Випиши підряд слова і словосполучення, у яких частина, взята в дужки, пишеться: 1) разом; 2) окремо; 3) через два дефіси; 4) через один дефіс. З перших букв прочитаєш два слова.
«Троє на Місяці», розділ XXIX. Глибока розвідка
Граматик і Незнайко вирішили пробиратися до піратського табору навпрошки. Спочатку вони йшли слідами, що їх залишили Капітан з Незнайком і Другом. Але далі сліди почали відхилятися все більше ліворуч, і вони тепер уже протоптували в місячному пилу свою стежку.
– То це я, коли тікав з полону, зайшов так далеко вбік? – аж сам собі не вірив Незнайко. – Я ж, здається, весь час орієнтувався на сонце.
– Коли людина йде без дороги, вона завжди збочує трохи ліворуч. А ти, навпаки, забрав праворуч, – здивувався Граматик, але вже через хвилину знайшов відповідь на цю загадку. – Ага, зрозуміло. Тебе зліва сліпило сонце, і ти мимоволі відвертав голову праворуч. А куди голова веде, туди й ноги йдуть.
– То, виходить, я міг і не потрапити на корабель, а піти кудись далі? – з запізнілим страхом запитав Незнайко.
– Але ж не пішов, – заспокоїв його Граматик.
– Це Друг врятував мене. Він привів до мене Капітана. Я, Граматику, хочу вам допомагати, коли ви будете робити нового Друга. Правда ж, я зможу навчитися так, як ви, щоб усе знати і вміти? – з надією в голосі запитав Незнайко.
– Чом не зможеш? Зможеш, – упевнено заявив Граматик. – Людина все зможе, аби тільки дуже захотіла. Тобі для цього треба буде спочатку навчитися швидко читати – починатимеш на невеликих текстах, а потім перейдеш на більші. Якщо довший час потренуєшся, то навчишся обов’язково. А коли швидко читаєш, тоді вже й легко вчити всі інші предмети.
Незнайко важко зітхнув. І наліг на ноги, щоб не відстати від Граматика.
– І завжди треба читати уважно, – вів далі Граматик, – нічого не пропускати, в усе вдумуватися. А то дехто прочитає, наприклад, що після б, п, в, м, ф перед я, ю, є, ї ставиться апостроф, – і на цьому заспокоюється. Але ж апостроф між цими буквами не завжди ставиться. І на це є своє правило… Або прочитає, що таке дієприкметник, а на те, що пасивні дієприкметники завжди пишуться з одним н , і не зверне уваги. Читати – це все одно, що йти в розвідку: треба все помічати, все запам’ятовувати. Тільки тоді буде користь з читання.
– У мене найгірші справи з математикою. І інформатика не дається, – несміливо поскаржився Незнайко. – Якби мені це підігнати.
– Коли повернемося додому, я тобі допоможу, – пообіцяв Граматик. – Але спочатку візьмемося за мову, бо без доброго знання мови ніяку іншу науку засвоїти не можна. Мова – основа всякого мислення.
Якийсь час вони йшли мовчки. На обрії перед ними здіймалися чотири гори, за які їм треба було заглянути, щоб розвідати, що там діється. Праворуч від них м’яко світилося кружало рідної Землі.
– Це правду казав Капітан, що ми скоро летимо додому? – перший порушив мовчанку Незнайко.
– Мусимо летіти, бо все вже кінчається: і повітря, і вода, і харчі, – із жалем промовив Граматик. – А ми ще так мало зробили, навіть Місяця як слід не оглянули. І все через піратів.
– А я вже досить набувся на Місяці. Він гарний тільки тоді, коли з Землі на нього дивишся. Не подобається мені тут, – признався Незнайко. – Хоч би тобі якась травинка. Нема нічого. І сонце, мовби хто прип’яв його, стоїть на місці – не заходить і не сходить. І брьохатися по цьому слизькому попелі важко.
– А ти гадав, що тут як на Чорному морі в Скадовську? Ще й черепашки хотів збирати.
– Назбирав я трохи камінців, та й ті витрусилися з кишені, коли людолов ніс мене. Нецікаве тут каміння, кострубате, сіре якесь.
Незнайко, який спочатку ще мав силу йти поруч з Граматиком, тепер почав відставати. І він мимоволі скошував очі на плакат, що висів на Граматиковій спині. Такі плакати висіли й на ньому – спереду й ззаду. На них англійською мовою було написано “Let alone”, тобто “Залиши в спокої”. Це Капітан з Граматиком таке вигадали. Мовляв, роботи прочитають і не будуть зачіпати їх. Може, й так… Але все одно треба гав не ловити, щоб часом не попастися на аркан.
А до пагорбів було вже рукою подати. Принаймні так здавалося, бо кожен камінчик, кожна тріщина на них вирізнялися мов на долоні. Іноді здавалося: простягни руку – і доторкнешся до них. Насправді ж іти до них було ще з півкілометра.
– Може, відпочинемо під цим каменем? – попросився Незнайко.
– Гаразд, – погодився Граматик.
Граматик оглянувся назад. Корабля вже не було видно. Перевів погляд на Незнайка: лоб у нього був аж мокрий від поту.
– Сідай у тінь, – порадив йому Граматик. – Перепочинемо й розійдемося. Ти підеш праворуч, пройдеш між першою і другою горами і, як ми вже домовилися, розвідаєш, що роблять роботи, скільки їх, чи й далі готують променеву гармату, оту схожу, як ти казав, на велетенський казан споруду. А я піду ліворуч, огляну їхню ракету. Зустрінемося знову коло цього каменя, – Граматик подивився на годинник, – рівно через сорок п’ять хвилин. Чекаємо один одного п’ятнадцять хвилин. Якщо хтось за цей час не повернеться, все одно йдемо до свого корабля, щоб розповісти про все, що побачили, Капітанові. Зрозуміло?
– Зрозуміло.
– Тоді бувай. І не засиджуйся в тіні, бо тут мороз сягає до ста градусів.
Незнайко неохоче підвівся й пішов у своєму напрямку. Граматик подався ліворуч.
Граматик вирішив зайти до піратського корабля поза Білою горою. Що ближче підходив вія до пагорбів, тим частіше на його шляху траплялися камені. Але це, може, й краще: за якимось можна буде сховатися при потребі.
“Одному все‑таки якось страшнувато йти”, – подумав Граматик і оглянувся на Незнайка. Той теж саме повернув голову до нього. Граматик махнув йому рукою. І трохи відлягло від серця. Стала ніби затишніше.
Коли Граматик зайшов за гору, то аж сахнувся з несподіванки: здавалося, ступить ще крок – і стукнеться лобом у піратський корабель, хоч до нього було більше ніж сто метрів. Такий він був здоровенний, стільки багато простору займав порівняно з їхнім.
Бік ракети, повернутий до Граматика, був майже весь у тіні. Проте в розсіяному світлі, яке йшло від Землі й відбивалося від місячної поверхні, Граматик усе‑таки помітив, що ілюмінатор вибитий і зяє космічною пустотою. На половині відстані між Граматиком і кораблем поблискували уламки скла, які залетіли сюди під час вибуху. Отже, операція вдалася, усе сталося так, як розраховував Друг.
І раптом Граматик помітив, що з‑за ракети виходить циліндроголовий робот і повертає просто на нього. “Господаря нема, а робот його охороняє”, – мигнуло в Граматиковій голові. Поблизу не було за що сховатися, та й пізно було шукати сховку, і Граматик, скоріше інстинктивно, ніж свідомо, присів і підняв перед собою плакат, який висів у нього на грудях.
Коли через хвилину Граматик поволі виглянув поверх плаката, робот уже повертався до нього спиною. І Граматикові впало в очі, що на хребті в робота, там, де в людини сходяться лопатки, випинається вимикач. Таки‑так, бо для чого б інакше була призначена ця ручка? Виходить, якщо треба, його можна зупинити. Адже буває, що роботи псуються й починають діяти не за програмою.
І в Граматика виникла думка підкрастися ззаду до цього робота й вимкнути його. А ховатися він буде за плакатом. Тільки треба зробити в плакаті отвори для очей, щоб можна було бачити все перед собою. Граматик намацав у кишені викрутку, проколов нею в папері дві дірки й рушив до піратського корабля.
Коли знову з‑за ракети з’явився робот, Граматик застиг на місці й затулився папером. Робот не звернув на нього анінайменшої уваги. Пройшов кроків за десять від нього й подався далі своєю дорогою. Очевидно, ці роботи реагують лише на предмети, які рухаються і в яких є людське обличчя. Виконують те, на що запрограмовані, – і більше нічого їх не обходить. Це добре.
Як тільки робот повернувся до нього спиною, Граматик кинувся вперед. Добіг до ракети й зупинився. Серце бухкало так, що, здавалося, під ним гойдається місячний грунт.
Заспокоївшись трохи, він знову рушив обережно в той бік, де за ракетою сховався робот. Плаката виставив перед собою, наче щит. Коли побачив спину робота, аж ноги подерев’яніли. Але переміг себе й пішов далі.
Витяг перед себе руку, націливши її на вимикач. Проти дверей ліфта робот зупинився й почав розглядатися. Граматик відсмикнув руку й завмер, сховавши обличчя за плакатом. У голові в нього шуміло.
Постоявши кілька хвилин і розглянувшись, робот став робити велике коло перед ракетою, мов обходив довкруг якусь чималу клумбу. Граматик кинувся вслід за ним. Не бачив нічого, тільки вимикач у нього на спині. Ось нарешті дотягнувся до нього рукою, схопив міцно, крутнув, скільки було сили, і…
Потрощив (на)га?муз, (із)за дерев, зробив (на)перекір, (по)новому мосту, (по)під село, (за)допомогою лап, (під)час роботи, (з)під коліс, дивиться (в)глиб, (не)зважаючи ні на що, (наді)мною туман, (по)серед боліт, (по)новому вчимося, (в)глиб кімнати.
Ключ. Випиши підряд словосполучення, у яких частина, взята в дужки, з наступною частиною пишеться: 1) разом; 2) окремо; 3) через дефіс. З останніх букв словосполучень прочитаєш два слова.
