«Троє на Місяці», розділ XXIV. Потьмарена радість
Капітан мало не танцював.
– Ти розумієш, – говорив він, допомагаючи Граматикові вибратися на поверхню, – ти розумієш, та це ж відкриття! Ради цього, справді, варто було летіти сюди. Ти розумієш…
Граматик сів безсило на порепаний камінь.
– Я нічого не бачу.
– Зараз будеш бачити. Тільки почекай хвилину, не ворушися й не обертайсь, я візьму пробу з тебе… Так он чого стіни слизькі. Це ж, напевне, вуглекислий газ…
Капітан дістав пробірку, нашкріб у неї інею з Граматикового скафандра, міцно закупорив і поклав назад до кишені. Потім набрав інею ще в одну пробірку.
– Розумієш, Граматику, у цій тріщині, куди ми з тобою попадали, виділяється якийсь газ, не кисень, скоріш усього – вуглекислий газ. Він і пообмуровував нас так, що ми нічого й не бачили в цьому проваллі. А тепер повертайся поволі… Сонце враз розтопить іній на скафандрі, і ти знову бачитимеш…
Граматик повертався всім корпусом, і там, де падало сонячне проміння, білий наріст миттю зникав, мов його й не було на скафандрі.
– Бачу, – радісно обізвався він. – Аж ніби легше дихати стало. Бачу тебе, Капітане, бачу Друга…
– Звичайно, вуглекислий газ – не хтозна‑яке добро, – уже розважніше почав міркувати Капітан. – Але на Місяці і це неабияка знахідка…
– Та це ж, Капітане, неоціненне відкриття, – не погодився з ним Граматик. – Це початок життя на Місяці. Тут, виходить, можна будувати оранжереї і вирощувати кактуси, а вони виділятимуть кисень і даватимуть продукти харчування…
– А чому саме кактуси, а не хлорелу чи, ще краще, помідори, картоплю, полуниці? – запитав Капітан, оглядаючи тим часом Граматиків ранець.
– Бо кактуси не потребують багато води й невибагливі до грунту… Ото б ще воду знайти на Місяці…
Закінчивши огляд, Капітан невдоволено покрутив головою:
– Радіопередавач розбитий, трубка від кисневого балона зігнута. Через те й дихати тобі важко. Треба нам швидше добиратися на корабель. Ти вже перепочив, Граматику?
– Так. А де ж Незнайко?
– Мабуть, Друг дав йому завдання і він вчить у кораблі, – відповів Капітан, а потім повернувся до пса: – Ти багато задав Незнайкові?
Друг поволі підвів голову, і в його кулястих очах, як здалося хлопцям, блиснула розгубленість.
– Незнайка нема на кораблі, – відповів він.
– А де ж він? – майже в один голос запитали Капітан і Граматик, передчуваючи щось недобре.
– Ми йшли шукати вас, і його мотузком зловив робот.
– Як мотузком? – перепитав Капітан.
– Кинув мотузок і обплутав ним Незнайка, – пояснив пес.
У його мовному запасі не було такого слова, як “аркан”.
– Капітане, нам треба негайно йти виручати Незнайка, – схопився на ноги Граматик. – Це той у циліндричному шоломі зловив його… А чому ти, Друже, вважаєш, що це робот?
– Під ним, коли він рухався, вібрував грунт від моторчиків,
– Де це сталося? – запитав Капітан.
– Там, де ви впали в щілину.
– І що робот зробив з Незнайком?
– Поніс його на північний захід.
– Не розгерметизував?
Цього пес не бачив. Бачив тільки, що робот схопив Незнайка й поніс.
– Ходімо, Капітане, швидше ходімо визволяти Незнайка, – не витерпів Граматик.
– Від кого?
– Від циліндроголовців.
– А скільки їх? Що вони роблять? Звідки вони тут узялися? Навіщо вони зловили Незнайка? Де тепер Незнайко? Ти це можеш сказати?
– Ні.
– Так куди йти? А крім того, тобі треба поремонтувати кисневий балон і відпочити, а то довго так не протягнеш. Зараз, не гаючи ні секунди, ідемо на корабель, – промовив Капітан тоном, який не допускає заперечень, і, схопивши Граматика за руку, рушив угору на вал. Потім обернувся до пса: – Друже, за мною.
– Але ж Незнайко… – почав був Граматик, проте не докінчив і мовчки подався вслід за Капітаном.
Капітан на ходу підпяв кілька камінців, обтрусив з них пил і поклав до кишені.
– Для природознавчого музею будуть, – пояснив він і замовкг задумавшись. “Перший вихід на Місяць можна було б вважати навіть дуже вдалим, якби Незнайко не попався до рук невідомих. Але Незнайка в цьому винуватити не можна: він урятував нас із Граматиком, відволік на себе; увагу циліндроголовця. Де ж тепер шукати його? Якщо це справді пірати, про яких стільки жахливого розповідають на Землі, то від них марно сподіватися добра… Аби вони тільки чого не зробили Незнайкові…”
Схил був невисокий і досить пологий, проте Граматик аж упрів, доки вибрався нагору. Йому бракувало повітря, наморочилося в голові. Він чув, що задихається в шкаралупі скафандра. Навіть його рука один раз мимоволі смикнулася, щоб підняти забороло, впустити свіжого повітря, але він вчасно схаменувся: то ж на Місяці, а не вдома, над Дніпром. Тут повітря нема.
– Я так і думав, – ніби з‑за гори долинув до нього Капітанів голос. – Наш корабель стоїть он на заході, освітлений сонцем. Недалеко, з півкілометра буде. Граматику, як ти?
– Нічого, добре. Ходімо швидше, – переборюючи кволість, промовив Граматик.
Рівною місциною йти було, звичайно, легше. Тільки дихалося важко та місячний пил був слизький, ковзалися в ньому ноги. Граматик стиснув руки в кулаки, аж вони змокріли від поту, і ступав так, ніби долав останні метри в півкілометровому кросі.
“Треба швидше дістатися до корабля, хай Капітан іде шукати Незнайка, бо інакше він мене не залишить”, – підганяв себе Граматик.
А корабель ніби відпливав від них. Здавалося, цілу вічність вони йдуть, а відстань до нього наче й не зменшувалася. Нарешті останні кроки – десять, п’ять, два. Граматик прихилився до драбини, щоб не впасти. Скло в шоломі запотіло. В очах усе розпливалося.
– Ти зможеш сам піднятися в корабель? – крізь шум у вухах пробився до його свідомості Капітанів голос.
– Зможу.
– Постривай, забери ось камінці і пробірки з пробою, давай покладу тобі до кишені… Ми з Другом підемо в розвідку, кисню в мене годин на чотири вистачить, а ти відпочинь… Тільки перед тим, як відкривати забороло, перевір, чи тиск у кабіні не впав… Ну, бувай.
Граматик, притискуючись грудьми до драбини, поволі поповз нагору. Коли він був уже в шлюзовій камері, Капітан ще гукнув йому навздогін:
– І поїж, не чекай мене. Я мабуть, не…
Три (пуд), два (острів), чотири (вузол), три (слово), два (екран), півтора (кілометр), чотири (робот), два (незнайко), три (опудало), чотири (учасник), два (стіл), півтора (рядок), чотири (ярус), два (озеро).
Ключ. Розкрий дужки. Випиши спочатку іменники із закінченням ‑а , потім – із закінченням ‑и . З перших букв прочитаєш два слова, сказані Капітаном.
«Троє на Місяці», розділ XXV. Погоня
Капітан ішов попереду, за ним, ледве встигаючи, біг шестиногий Друг.
Стежка лежала перед ними, наче пунктирна лінія, кривулясто проведена тушшю по зіжмаканому обгортковому папері. Це чорніли тіні в заглибинах слідів, залишених ними під час попередньої мандрівки.
Капітан поспішав. А його думки то ширяли на далеку чудову Землю, яка бузково світилася в нього перед очима, то вертілися навколо останніх, не зовсім зрозумілих подій.
Добре, що вирішили без Оксани летіти на Місяць. Тут не тільки важко, а й дуже небезпечно. Переборювати природні труднощі не страшно, навіть приємно. Будь‑які каверзи природи люди врешті‑решт розгадують і повертають собі на користь. Але підступи піратів, навіть розгадані, не можуть принести нікому ніякої користі. Бо вони породжені зневагою до всіх інших людей. Щоб порозумітися з природою, треба знати її закони. А які закони в піратів? Грабуй, бери, убивай, знущайся із слабшого… Проте доведеться повоювати з ними, щоб визволити Незнайка…
На обрії виткнулися чотири зубці. “Це ті гори, які ми з Граматиком бачили, – подумав Капітан. – Крайня зліва – Біла гора. Очевидно, кудись туди циліндроголовий робот і потяг Незнайка”.
– Друже зараз нам треба звернути трохи ліворуч, – сказав Капітан. – І добре пильнуй, щоб не потрапити до роботів. Бо хто знає…
– Розумію тебе, Капітане, – відповів пес, підіймаючи вище голову й розглядаючись довкола.
Тепер перед ними лежала чиста, незаймана місячна поверхня, на якій вони залишали мережку слідів.
На Землі, у Келеберді, уже пізній вечір… У лозах витьохкують солов’ї. Лине бузковий запах над селом…
– Зліва попереду на камені бачу предмет, який ворушиться, – раптом перервав Капітанові роздуми Друг.
Хвилю перед тим Капітан ковзнув був оком по тому камені, навіть відчув якусь підсвідому тривогу, що тут щось не так, але не зміг затримати на ньому свого погляду, який мимохіть потягнувся до рідної Землі. І тепер Капітан миттю знайшов цей камінь серед інших каменів, розкиданих на поверхні Місяця. Він був ніби двоповерховий: на камені‑основі лежав ще один камінь, так само притрушений місячним пилом, під яким, проте, вгадувалися обриси ніби космічного ранця.
“Може, це випадковий витвір природи. Адже бувають камені, подібні до людських голів, до вершників, до тварин… Але якби цьому каменю додати голову, він був би схожий на космонавта. Пояс, ранець, плечі є, бракує тільки голови…”
Верхній камінь зненацька хитнувся з боку на бік. Навіть посунувся трохи. І знову застиг непорушно.
Що за мара? Землетрусу ж не було, бо він би відчув коливання грунту, а камінь ворушиться… Це все‑таки не камінь, це якась істота! Ну, й густо ж населений Місяць: то циліндроголовий робот, то безголовий космонавт…
– Друже, – якомога тихіше обізвався Капітан до пса, – нам треба з двох боків обійти цей камінь, щоб визначити, що це таке. Ти заходь з півночі, я – з півдня…
– Слухаюся, Капітане.
Капітан тепер не спускав очей з підозрілої істоти, дедалі більше розрізняючи на ній окремі деталі скафандра. Коли підійшов ближче, то побачив навіть рукав, а потім (чи це йому тільки так здалося?) – і шолом.
І нараз до нього долинув спочатку нерозбірливий, а потім зовсім виразний голос: “Земля в небезпеці… Земля в небезпеці…”
Капітан зупинився й присів. Оглянувся довкола. Ніде нікого. Підозрілий камінь, покритий місячним пилом, знову заворушився, підвів голову й опустив її назад.
Отже, голова таки є. Тепер уже він не сумнівався: це була жива істота. А коли Капітан зайшов збоку, він уже побачив напевно: це Незнайко куняє на камені, повернувшись спиною до сонця й звісивши голову на груди. Першою його думкою було підкрастися й налякати Незнайка. Ото сміху буде.
Але він одразу ж відкинув цей намір: так жартувати з товаришем, який потрапив у біду і якимось чином вирвався з неї, не годиться.
І Капітан став кликати Незнайка спочатку тихо, потім голосніше:
– Незнайку, Незнайку, це я, Капітан. Зі мною Друг… Чуєш, Незнайку…
Прокинувшись, Незнайко схопився на ноги й очманіло оглянувся довкола:
– А мені здалося – знову підкрадається людолов… Я втік від них… Там чоловічок з цапиною бородою, такий старий, поморщений, командує ними… Мене водили до нього, він багато говорив. Його батько – інженер Гарін, той, пам’ятаєш, що змайстрував гіперболоїд… Він щось хоче зробити з Землею. Казав, що всіх людей повбиває, а Землю забере собі… Його звати Джек Гарріс… Він казав, що його роботи можуть пограбувати будь‑який космічний корабель…
– Ходімо скоріше до корабля. Те, що ти розповідаєш, дуже важливе. Намагайся пригадати все, що бачив і чув. До найменшої подробиці. У кораблі все докладно розкажеш.
– Ноги дуже болять, – поскаржився Незнайко, ледве встигаючи за Капітаном. – Не поспішай так.
– Нам треба поспішати, доки вони не зогляділися, що ти втік, і не влаштували погоню… Тебе там не мучили?
– Ні, але мені їсти хочеться.
– Терпи, Незнайку, космонавтом будеш, – пожартував Капітан. – І не відставай. На кораблі є ковбаса в смальці і курячий бульйон у тюбиках, медяники і пампушки, повидло і джем, кукурудзяні палички і…
– Ой, не треба, Капітане, – попросився Незнайко.
Капітан проковтнув слину й замовк. Він теж був голодний. Щоб ее думати про їжу, він став дивитися, як легко біжить попереду пес, по черзі підіймаючи та ставлячи відразу по три ноги.
Раптом Незнайко прудко підбіг до Капітана й смикнув його за рукав.
– Диви, диви, – пробелькотів він, показуючи повними жаху очима позад себе. – Там… там…
Капітан оглянувся. Від третьої гори просто на них швидко йшов циліндроголовий робот. Ноги в Капітана смикнулися, щоб тікати, але зусиллям волі він стримав себе. Спочатку потрібно оцінити ситуацію. їхнього корабля ще не видно. Робот може їх наздогнати. Отже, треба щось придумати. Щось придумати…
– Незнайку, де в нього зброя?
– Я зброї не бачив.
– У них мусить бути зброя. Космонавтам пограбованих кораблів вони погрожували зброєю. Навіть убивали…
– Тікаймо! – вигукнув Незнайко, обганяючи Капітана.
– Стривай, Незнайку, а що це в тебе з кишені виглядає? Мотузок?
– Так, мотузок. Я був зв’язаний ним.
Хвилину вони налягали на ноги мовчки: попереду Незнайко, у якого з кишені звисав кінець мотузка, потім Капітан і за ними пес. Друг, як тільки виникла небезпека, залишився, щоб прикривати хлопців з тилу. Можливо, навіть затримати на якийсь час ту істоту, яка загрожує людям.
– Мотузок довгий? – знову запитав Капітан.
– Довгий.
– Ану, покажи.
Незнайко, не збавляючи кроку, витяг мотузок і подав Капітанові. Коли обертався до нього, мимоволі кинув погляд на циліндроголового робота. Відстань між ними помітно зменшилася. На масці робота, як здалося йому, застиг зловісний усміх. У Незнайка мороз пішов поза шкірою. Якщо вдруге він попадеться йому на аркан, то навряд чи живий вирветься від того чоловічка з цапиною бородою, що розсівся у своїй ракеті, як цар…
– Капітане, біжімо, – благально промовив Незнайко.
– У скафандрі далеко не побіжиш, важко, – охолодив його Капітан. – Не в ногах порятунку треба шукати, а в голові. Бери‑но один кінець свого мотузка в руку.
Незнайко, не зупиняючись, узяв кінець мотузка.
– А тепер слухай мене уважно. Бачиш(он там попереду на пригірку два великі камені?
– Бачу.
– Іди так, щоб пройти між ними. Як тільки пройдеш, миттю заверни за правий камінь і присядь. За правий, чуєш?.. Я заверну за лівий і теж присяду. А далі зробимо те, що ти із Федьком якось увечері хотів зробити Граматикові, але не вдалося. Ми з Граматиком тоді наклали вам запотиличників. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю.
– Тільки міцно тримай кінець, щоб не висмикнувся. Намотай на кулак. Зрозумів мене?
– Зрозумів.
– І потім ми удвох попадаємо на нього, зв’яжемо… А ти, Друже, біжи вперед. Якщо з нами щось трапиться, скажеш Граматикові, нехай він негайно летить додому і передасть таке: “У горах Дерфеля затівається щось проти Землі”. Тільки хай стережеться піратів, щоб не перехопили корабель…
Циліндроголовий робот ішов по їхніх слідах. Було неприємно відчувати, що його очі (якщо він має їх) упираються тобі в спину, наче цівка бойового лазера.
Капітан аж полегшено зітхнув і розслабився, коли присів за лівим каменем, тримаючи в руці кінець мотузка. За правим уже сидів Незнайко. Між ними в місячному пилу лежав міцний капроновий мотузок.
Тепер потяглися нестерпно довгі хвилини чекання. Друг, як і звелів йому Капітан, відійшов від хлопців уже метрів на сто. А вони чатували в засідці на циліндроголового робота. Як тільки він вийде з‑між каменів, вони разом натягнуть мотузок нижче колін і різко шарпнуть назад.
Тільки б не пропустити слушної миті. Не задрімати б на той час. Не замріятися. І, коли він впаде ницьма в місячний пил, треба буде його відразу обкрутити мотузком, щоб не встиг пустити в хід зброю.
Хвилини минали, а циліндроголовий робот, проте, не з’являвся. Чи пішов в іншому напрямку, чи зачаївся за каменем? А може, в розрахунки вкралася помилка?
Капітан подивився на годинник. Минуло дев’ять хвилин. Усе‑таки робот уже повинен прийти.
Заворушився Незнайко за своїм каменем.
– Нога стерпла, – пошепки пояснив він.
Капітан приклав руку до губів, показуючи, щоб він мовчав. Але через півхвилини Незнайко прошепотів знову:
– Я вигляну.
І, не чекаючи, що скаже Капітан, висунув голову з‑за каменя. Капітан прикипів до нього очима, боячись щось сказати, щоб не сталося непоправного. І хотів якось стримати його, щоб не наражався на небезпеку.
Нарешті Незнайко повернув до нього голову і сказав розчаровано:
– Робот пішов назад на свою базу.
– Як? – не повірив власним вухам Капітан і теж виткнувся з‑за каменя.
Справді, циліндроголовий робот був повернутий до них спиною і, віддалявся.
Чому він відмовився від погоні? Що сталося? Капітан підвівся на повен зріст і розглянувся довкола.
– Усе зрозуміло, – нарешті з тривогою в голосі промовив він. – Нам треба поспішати до корабля. Тепер можна всього сподіватися. Адже…
Знести, дрижати, волочити, записати, збудити, цокотіти, стежити, зшити, сказати, спати, мовчати, полоти, збігти, прати, палахкотати, бачити, збороти, белькотати, очистити, висіти, клепати, цькувати, звучати.
Ключ. Визнач дієвідміну дієслів за їхньою неозначеною формою і випиши спочатку дієслова другої дієвідміни, потім – першої. У кожному слові виділи другу від початку букву. З цих букв, коли їх прочитаєш підряд, дізнаєшся, чому Капітан стривожився.
«Троє на Місяці», розділ XXVI. Нарада перед ударом
– Коли я побачив, що ви всі йдете живі й здорові, то так зрадів, що аж підскочив до стелі, – весело говорив Граматик, зустрічаючи товаришів, які переходили із шлюзової камери в кабіну корабля. – І ще раз переконався, що тяжіння на Місяці в шість разів менше, ніж на Землі, бо добре‑таки стукнувся тім’ям у якусь залізяку, – помацав він зверху голову.
Спочатку піднялися в кабіну Капітан і Друг. За ними в дверях з’явився замурзаний і сяючий Незнайко.
– А тобі, Незнайку, без пилососа не обійтися. Ти весь запорошений, як мільярдолітній місячний камінь, – сказав Граматик і кинувся вмикати пилосос.
– Я й сприйняв його за камінь. І не помітив би, якби не Друг, – признався Капітан.
– Цікаво, який би ви мали вигляд, якби вас зв’язали й кинули в той попіл?.. Але ж і попелу тут назбиралося… Скоріше пилосось мене, Граматику, бо я їсти хочу.
– А циліндроголові чужопланетяни хіба не давали тобі їсти? – поцікавився Граматик.
– Були б дали – повен рот попелу, якби я не втік… Та й які вони чужопланетяни? Це якісь розбійники з Землі. А того чоловічка з цапиною бородою тільки золото й алмази цікавлять. Він би всіх людей повбивав…
Капітан, тільки зайшов до кабіни, відразу сів у своє крісло за пульт керування й увімкнув електронно‑обчислювальну машину. Почав розраховувати дані для повернення корабля на Землю. Це помітив Граматик.
– Невже, Капітане, справді тут настільки небезпечно, що треба втікати? – запитав він.
– Граматику, знайди‑но що‑небудь доброго поїсти для Незнайка, і для мене теж, бо ми голодні, – замість відповіді сказав Капітан. – І послухаймо, що розвідав Незнайко. Становище, справді, дуже небезпечне.
Незнайко, почищений Граматиком, уже тримав в одній руці чималий шмат копченої шинки, в другій – товсту скибку хліба. Але це не заважало йому розповідати. Він був навіть трохи гордий, що знає більше, ніж Граматик і Капітан.
– Той Джек Гарріс (він каже, що він син інженера Гаріна) хоче всіх людей на Землі повбивати й забрати собі всі палаци, все золото, всі діаманти, і алмаз “Сосі” чи “Шасі”, і ту пектораль, що в Києві в музеї ми бачили, на якій ото скіфи шкуру овечу розтягують…
– Навіщо йому стільки багатства? – здивувався Граматик. – Що він з ним робитиме?
– Хіба я знаю.
– А чим він збирається вбивати людей? Не казав?
– Казав. Якимись смертельними променями. Каже: натисну кнопку – і на пів‑Землі людей як не було.
– Ця злочинна зграя заволоділа, очевидно, небезпечною зброєю, – зауважив Капітан. – А нічого ти не помітив, скажімо, якоїсь труби?
– Не знаю, там повно якогось залізяччя лежить. Роботи щось переносять, складають.
– А ти, Незнайку, пригадуй усе по порядку. От зловив тебе робот і поніс… Куди?
– Поніс мене до їхнього космічного корабля. Корабель стоїть за горою, величезпий, набагато більший, ніж наш. Ми піднялися ліфтом. Чоловічок з цапиною бородою сидів у кріслі, як цар на троні. А стіни обвішані килимами. Він дуже багато говорив. І все про золото, про алмази. Він сказав, щоб я був його слугою, лакеєм, а я не схотів. Тоді чоловічок сказав, що робот замкне мене на складі. Робот вивів мене надвір, а там схопив в оберемок і поклав на землю, тобто на місяць, в місячний пил…
– Чому він так зробив? – запитав Капітан, який дуже уважно слухав Незнайка.
– Як?
– Ну, поклав тебе на вільному просторі, а не замкнув на складі?
– А я хіба знаю.
– Що там було, де робот поклав тебе?
– Нічого. Тільки якийсь інший робот перед нами вткнув у землю, тобто в місяць, табличку. І тоді роботи стали складати там різні рейки, арматуру…
– А що було написано на тій табличці? – запитав Граматик.
– Щось по‑англійському. Мабуть, так. Бо літери англійські. Якісь слова там були написані. Здається, ми таких слів ще не проходили… – сказав він невпевнено.
– Отже, команди роботам віддаються письмово, а не усно. І англійською мовою, – підсумував Граматик.
– Ага, – підтвердив Незнайко, – той чоловічок теж писав щось роботові, який привів мене.
– Звідки роботи носили рейки, арматуру? – уточнював Капітан.
– Ой, пригадав. Там же стоїть щось таке, ніби здоровенний казан. І навколо нього роботи розбирають риштовання… А ще той чоловічок, Гарріс, казав, що не далі як за тиждень він стане великим паном на Землі.
– Справи, виявляється, серйозніші, ніж я гадав, – уголос роздумував Капітан. – Радіопередавач розбитий, щоб повідомити Землю. Та й Земля може вже не встигнути, надто мало часу залишилося.
Якусь хвилину всі мовчали. Незнайко перестав їсти. Він дивився то на Капітана, то на Граматика. Друг підвів голову.
– І ще одне, – похмуро обізвався Капітан, – пірати вже знають, де стоїть наш корабель.
– Звідки тобі це відомо? – недовірливо запитав Граматик.
– Робот, який ішов за нами, бачив його.
Незнайко раптом заметушився.
– Хлопці, треба швидше втікати, – вигукнув він. – Капітане, вмикай двигуни – й летімо додому, на Землю.
– Уже пізно втікати, – відповів Капітан. – Все одно наздоженуть. Вони ще не такі кораблі переймали. Та й не можна допустити, щоб вони скористувалися своєю зброєю… А що ти радиш, Граматику?
Граматик підвівся в своєму кріслі, глянув на Капітана, потім на Незнайка. Поклав руку на журнал, який лежав перед ним.
– Пірати хочуть умертвити Землю. Ми повинні перешкодити їм це зробити, – голос у Граматика затремтів. – Я пропоную підняти наш корабель у космос і звідти кинути його на їхню променеву гармату. Вони не встигнуть перешкодити нам це зробити. Корабель наш вибухне, ми загинемо, але люди на Землі будуть врятовані.
Запала мертва тиша. Пополотнілий Незнайко гикнув і втупив очі в Капітана. Капітан підпер голову рукою й задумався. Друг на своїй поролоновій підстилці занепокоївся, зіп’явся на передні лапи. Граматик схилився над корабельним журналом і став записувати в ньому.
Нарешті Капітан поворушився, глибоко вдихнув повітря.
– Твоя ідея, Граматику, добра, – промовив він і знову замовк. Незнайко гикнув удруге. Граматик перестав писати, чекаючи,
що далі скаже Капітан. Друг підвівся на всі шестеро ніг.
– Твоя ідея добра, – повторив Капітан, – але надто дорого вона обійдеться: три життя треба віддати. І все одно це не перешкодить злочинній зграї Джека Гарріса через якийсь час збудувати нову променеву гармату й здійснити свій жахливий намір. Бо люди на Землі так і не знатимуть, що тут затівається проти них.
– Але ж ти сам казав, що Незпайкова пропозиція не годиться, – перебив його Граматик.
– Мій план інакший. Я беру два брикети космічного пального в кишеню – воно має величезну детонуючу силу – із Другом пробираюся розколиною до променевої гармати… Незнайку, за якою горою їхній корабель?
– Здається, за четвертою від Землі. Але, щоб ти знав, біля корабля стоїть вартовий.
– А де оте, схоже на велетенський казан, що від нього роботи приймали риштовання?
– За другою горою.
– Це добре… – І обернувся знову до Граматика: – Тим часом ти з Незнайком летите на Землю. Корабель до старту готовий, я зробив усі розрахунки, увів у машину потрібні дані – тобі залишається тільки увімкнути двигуни.
– Я без тебе не полечу, – заявив Граматик.
– Ти повинен це зробити, – спокійно сказав Капітан. – Ти й Незнайко – ви обидва мусите розповісти людям про злочинний план Джека Гарріса. Слухай уважно далі. Пального для м’якої посадки на Землю вам не вистачить, бо я запрограмував велику стартову швидкість, щоб Гарріс вас не зміг наздогнати, а він обов’язково поженеться за вами.
– Але нас ще над Місяцем перехоплять пірати, – не погоджувався з ним Граматик. – Ти ж сам щойно казав, що вони й не такі кораблі переймали. І тебе зловлять. Отак і самі загинемо, і їм не перешкодимо здійснити чорну справу.
– Я про це подумав, – не відступав від свого Капітан. – Треба так нам діяти, щоб пірати не мали часу опам’ятатися. Через годину‑дві Гарріс зробить спробу захопити наш корабель. Він із цим, я думаю, не дуже поспішатиме, бо вважає, що ми від нього все одно нікуди не втечемо. Але тільки роботи почнуть підходити до корабля – ти негайно вмикаєш двигуни. Тоді Гарріс почне гарячково готуватися до погоні за вами, бо йому не можна випускати живими тих, хто знає щось про його наміри. Він і не підозріватиме, що хтось із нас залишився на Місяці, а я тим часом підкрадуся й підірву променеву гармату. Ця несподівана катастрофа виб’є Гарріса з колії. Нехай на десять – п’ятнадцять хвилин – і цього буде досить, щоб ви мали змогу втекти від піратів.
– У такому разі ти лети, а я залишуся й зроблю все так, як ти кЯзав, – не здавався Граматик.
– У нас зараз нема часу для суперечок, – стояв на своєму Капітан. – Діяти треба рішуче й швидко, тоді ми виграємо цю битву. Граматику, принеси мені з дозатора два брикети пального… До речі, ти вже поремонтував свій кисневий балон?
– Так.
– А я тим часом розрахую траєкторію польоту.
Граматик непомітним рухом втер сльозу, опустив забороло на шоломі й зійшов униз в шлюзову камеру. Стало чути, як запрацював насос, відкачуючи повітря. Потім дзвякнула засувка на вхідному люкові. А в кабіні було тихо, ніби нікого не було. Капітан заглибився в розрахунки, Незнайко сидів, боячись поворухнутися, Друг застиг у якомусь напруженому чеканні, швидко погойдуючи з боку на бік хвостом, на який крізь ілюмінатор падало яскраве сонячне світло.
Так минуло хвилин п’ять. Нарешті хрипло й ніби винувато обізвався Незнайко:
– Капітане, чуєш? А той чоловічок, Гарріс, казав, що йому наш пес більше потрібний, ніж я. Мене він хотів убити своїми променями, а Друга забрати собі, якщо він прибіжить за мною… Капітане, то, може, я залишуся тут і підірву ту його пекельну машину? А ви летіть… Я ж знаю, де вона…
Капітан, мов і не чув його останніх слів, заговорив про інше:
– От добре, що ти нагадав про Друга. Дай мені свій капроновий мотузок, буде замість повідка, коли я з Другом навпомацки йтиму проваллям.
– Може, все‑таки я піду… – уже рішуче сказав Незнайко і з сумом додав: – А ви самі, без мене будете прибирати корабель…
– Незнайко подав дуже цінну інформацію, – раптом обізвався, не розтулюючи рота, Друг, – Я всебічно опрацював її і зробив такий висновок: я…
Вдар…мо, поспіш…те, спита…шся, згорб…ться, відпиш…те, здобудемо, бач…ш, зустрін…те, бор…ться, друж…те, кро…те, одягн…ш, біл…мо, осел…ться, пиш…мо, зніякові…ш, заго…ться.
Ключ. Усі дієслова стоять у дійсному способі. Замість крапок треба вставити букви е , є або и , ї . Випиши підряд спочатку ті дієслова, у які вставиш букви е , є , потім ті, у які вставиш и , ї . У кожному слові підкресли другу від початку букву. З цих букв прочитаєш надзвичайно розумну думку Друга.
