«Троє на Місяці», розділ XXXIII. Сюрприз на кораблі
– Клади на сани, – радісно сказав Капітан. – І поспішаймо, бо скоро кінчиться кисень.
Часу в них залишилося обмаль, гаятися вони не мали права. Але треба було ще навантажити робота на сани, щоб відвезти його до тріщини. А він же тяжкий…
Капітан замкнув склад і заховав ключ до кишені.
– Знаєте, як ми зробимо, – перший обізвався Граматик, коли вони вже простували до робота. – Зачепимо його мотузком за голову й повалимо в місячний пил, а тоді вкотимо на сани. Тут він не розіб’ється, бо падатиме в шість разів повільніше, ніж на Землі. Правда ж, Капітане?
– Правда. І мені здається, що так буде найпростіше.
Хлопці швидко впоралися з роботом. Капітан біля нього на сани поставив також ті дві скриньки, які робот ніс, коли йшов сюди.
– Це, мабуть, якісь важливі деталі до пі‑мезонної установки, їх не можна тут залишати.
Хлопці впряглися в сани: посередині – Капітан, ліворуч від нього – Граматик, праворуч – Незнайко. Сапи, справді, легко пішли по місячному пилу. Порадившись, хлопці вирішили тягти свій вантаж між горами Щек і Хорив: тут було менше каміння.
– Ми наче та трійка з картини Перова, – пожартував Граматик.
– Або як бурлаки на картині Рєпіна, – докинув Капітан.
Коли котрийсь із хлопців оглядався на робота, прив’язаного до саней, то обов’язково зиркав і на Землю. Яка вона далека і як гарно там, на ній! Мабуть, ніде більше в усьому Всесвіті нема такого ніжного й величного Дніпра, такого лагідного сонця, таких затишних хат у рясних садках, як на Землі. Зараз там літо, буяє зелень, наливається садовина, достигає городина.
– Уже б скоріше додому, – мимоволі вирвалося в Граматика.
– У сто разів краще вдома підгортати картоплю чи полоти бур’ян на городі, ніж гуляти по цій пустелі, – підтримав його Незнайко.
– Мусимо вже повертатися, – ніби із сумом промовив Капітан. – Хоч би й хотіли, не можемо тут більше затримуватись: і повітря, і вода, і харчі – все кінчається. Добре, що тепер маємо вдосталь пального, а то складно було б посадити корабель на Землю.
Незнайко крадькома глянув на Капітана: чи той, коли вони повернуться додому, ще вимагатиме покарання для нього за те, що він недовантажив корабель пальним, а натомість сам заліз на дозатор?
Капітан, ніби вгадуючи Незнайкову думку, повів далі:
– Нам дуже пощастило, що знайшлося пальне. А взагалі, наша експедиція була немарною: встановлено, що з місячних надр виділяється газ, очевидно вуглекислий, і зірвано страхітливий план злочинної Гаррісової банди. Це найважливіше.
– І ще подивися, який камінчик знайшов Незнайко, – додав Граматик.
Незнайко дістав з кишені камінець завбільшки з куряче яйце. Він замиготів на сонці різними барвами.
– Що це? – здивовано запитав Капітан.
– Алмаз, – відповів Граматик. – Коли ми були в Києві в Українському музеї коштовностей, там я бачив такі самі камінці, тільки менші.
– Отже, на Місяці можуть бути й корисні копалини.
Гори, за якими на Обсерваторній долині непорушно застигли роботи, залишилися позаду. Хлопці тягли сани рівниною, тут іти було вже набагато легше.
– І цю рівнину треба назвати, – сказав Граматик. – Називай ти, Незнайку.
Незнайко почервонів від того, що йому довірено таку важливу справу, подумав трохи й сказав несміло:
– Я б назвав її Келебердянською .
– Дуже вдало, – підтримав його Граматик. – Келеберда – це, мабуть, означає “коло берда”, тобто “коло гори”. А ця рівнина якраз і є біля гір. Отже, хай буде Келебердянська рівнина .
– То й назвімо вже тріщину, – обізвався Капітан. – Я пропоную їй назву Білий Яр . Чому Білий ? Бо з неї виділяється газ, який на морозі випадає білим інеєм.
Ось нарешті й пам’ятне всім місце: тут Капітан і Граматик попадали в провалля, Незнайка схопив циліндроголовий робот, а Друг раптом зник.
– А сюди дуже добре підходить назва Над Прірвою – і в прямому, і в переносному значенні, – сказав Граматик. – Тут є прірва, і тут нам загрожувала найбільша небезпека.
Незнайко запропонував зіпхнути робота в провалля, та й усе. Поб’ється? То хай собі б’ється. Подумаєш, велика втрата. Ще панькатися з ним. Тут дихати нічим, руки, ноги мов із вати, а ти думай про якогось робота.
– Цей робот ще стане в пригоді освоювачам Місяця, – не погодився з ним Капітан. – То навіщо його псувати?
Капітан з Граматиком просунули роботові попід руки капроновий мотузок, підкотили до провалля й почали поволі спускати його.
– Ого, як глибоко! – жахнувся Граматик. – І ми з такої висоти летіли.
Мотузка забракло.
– Нічого страшного, як і впаде, уже мало залишилося до дна, – сказав Капітан, вдивляючись у прірву. – Пускай свій кінець… Ось і все. Обросте інеєм і буде лежати, наче камінна брила. Ніхто й не здогадається, що то робот. А ці скриньки з деталями я сам поспускаю. Ти сідай біля Незнайка, відпочинеш трохи.
– Я не втомився, – запротестував Граматик. – Незнайко – інша річ, він ледве дихає.
Капітан подивився на манометр на Незнайковому скафандрі.
– Таж у його кисневому балоні зовсім упав тиск, – стурбувався він. – Незнайко не натренований, маса в нього велика, через те й кисню споживає багато. Боюся, що забракне йому повітря, щоб дійти до корабля.
– А ми повеземо його на санях – так менше витрачатиме кисню. Тягти його буде неважко, адже він легший від робота разів у п’ять.
– Справді… І ще одне: ми пропоремо слід саньми аж до самого корабля – це повинно збити з пантелику тих, хто шукатиме головного робота.
Незнайко дрімав на камені. Хлопці розбудили його й поклали на сани. Він лише буркнув щось ніби “Я сам піду”, обняв рукою скриньку з пальним і знову задрімав.
Коли з‑за обрію з’явилася верхівка їхнього корабля, у хлопців на душі аж посвітлішало, ніби побачили рідну хату після далекої мандрівки. Мимоволі прискорили хід, але тепер їм стали частіше траплятися камені й доводилося їх обходити.
На одному з таких поворотів сани перехилилися, й Незнайко скотився в місячний пил. Притискуючи скриньку з пальним до себе, він схопився на ноги й гукнув: “Тримайте коней”, а потім повів довкола очима й винувато всміхнувся.
– Та це мені приснилося, що я їду на возі дніпровою кручею, – сказав він. – І раптом коні злякалися, і я падаю з кручі, глибоко так… Ні, я вже сам піду.
Біля корабля Капітан згадав:
– Граматику, ти випадково не захопив із собою ключа від камери з пальним?
– Я залишив його в кабіні.
– Жаль, а то заразом поклали б пальне в камеру. Хоч, зрештою… – Капітан замовк, щось обмірковуючи.
– Я сам покладу, – пообіцяв Граматик. – Візьму ключа й вийду ще раз назовні. Мені це робити не вперше… Ходімо в корабель.
– Ні, я трохи поброджу довкола. Ми ж іще не ходили на північ. Все одно втрьох важко буде втиснутися в шлюзову камеру.
Граматик з Незнайком піднялися в корабель.
Капітан пішов на північ. Місцевість нічим не відрізнялася від тої, яку вони вже сходили: так само грузли ноги в незайманому місячному пилу, стирчали то тут, то там кострубаті камені, темніли менші й більші серпи тіней від валів навколо круглих западин, а посеред них підіймалися конусоподібні горбики, наче кротовини,
Уже Капітан думав повертатися, коли йому шлях перетнула невелика тріщина завглибшки з метр – наче в Келеберді рів обабіч дороги. На її дні лежав товстий шар пилу, можливо, мільйонорічної давності. Але не це привернуло Капітанову увагу – в очі йому впали дрібні світлі прожилки на нерівній коричневій стінці тріщини. Вони скидалися на корінці якоїсь рослини. Рослини на Місяці?
Попробував відламати викруткою один корінець, але він міцно тримався грунту. Тоді дістав кусачки й відтяв від нього шматочок. У першу мить Капітанові здалося, що на місці перетину корінця виступила прозора тремтлива крапля води. Невже це справді якась рослина? Він доторкнувся до краплі рукавицею, але крапля не впала й не розтеклася по рукавиці. І тільки тоді Капітан зрозумів, що то не вода, то блищала, освітлена сонцем, дзеркальна поверхня якогось металу.
Може, це залізо? Чисте залізо? Тоді наскільки легше буде освоювати Місяць! Не треба буде везти із Землі тисячі тонн цього металу‑трудівника. Досить буде спорудити лише перші приміщення, перші заводи, а далі все можна буде брати й виготовляти на Місяці. На Місяці будуватимуть і велетенські ракети, на яких полетять люди в незвідані далі космосу, долаючи опір часу й відкриваючи нові таємничі світи.
Капітан мимоволі оглянувся на свій корабель. Біля вхідного люка стояв Граматик і махав до нього рукою. Треба було повертатися. Капітан відтяв кусачками ще шматочок металу й майже побіг до корабля. Швидше на Землю! Швидше розповісти всім про знахідки в горах Дерфеля – горах вічного дня. І про небезпеку, що загрожувала людям звідси.
Не втерпів Капітан – показав Граматикові краплю металу ще в шлюзовій камері.
– Тільки ж не забудь записати про це в корабельний журнал, – наказав він.
У кабіні Капітан оголосив, що їхня експедиція завершена й вони повертаються на Землю. Зроблено надзвичайно багато. Усі вони варті якнайбільшої нагороди…
– А тому прошу зажмуритися.
Коли Граматик розплющив очі, то не міг стримати свого захвату, усмішка розплилася на його обличчі від вуха до вуха.
– Звідки це? – тільки й спромігся вимовити він.
А Незнайко лише кліпав очима від здивування. І мовчав, зачарований.
Посеред кабіни між Капітановим і Граматиковим кріслами на відкидному столику…
Згори, освітлення, збираючись, степовий, туманиться, крайній, післязавтра, степ, гора, оздоблюємо, вліво, тягач, скріпивши, тихий, блакить, скраю, шукав, тихо, молодість.
Ключ. Випиши слова за частинами мови в такому порядку: 1) іменники; 2) прикметники; 3) прислівники; 4) дієслова. У кожному, слові підкресли другу від початку букву. З цих букв має скластися чотири слова.
Хлопців вивів із зачарованості Каштанів голос:
– Прошу команду зайняти свої стартові місця. Приготуватися до ввімкнення двигунів…
«Троє на Місяці», розділ XXXIV. Через сім років
Через сім років після цих подій мені довелося побувати в Келеберді.
Було чудове літнє надвечір’я. Сонце вже схилилося до правого берега Дніпра, затягнутого прозоро‑бузковою млою. Але в селі було ще тихо. Тільки з поля долинав гуркіт комбайнів і торохтіння вантажних машин.
Нарешті на вулиці я помітив високого хлопця років чотирнадцяти, що заклопотано поспішав кудись у напрямку до Дніпра, де зеленіли густі верболози.
– Пробач, – зупинив я його. – Скажи, будь ласка, де б я міг побачити учасників відомої експедиції на Місяць – Капітана, Граматика і…
Я запнувся. Мені незручно було називати прізвисько Незнайка. Адже після експедиції на Місяць він, безумовно, взявся за навчання я перестав бути незнайком.
– Ви маєте на увазі Олега Довгаия, Василя Галайду й Миколу Удовенка?
– Так, саме їх, – нарешті пригадав я імена цих хлопців.
– Сьогодні ввечері вони збираються в школі. І Оксана Рудик там буде теж. Сьогодні гуртковий день.
Я пішов до школи. Вона була не зачинена. Щоб якось згаяти час, я став розглядати написи на дверях класних кімнат. Ось і “Природознавчий музей”.
У класі попід стінами у вітринах лежало різне насіння: і пшениці, і вівса, і бавовнику (“Наче сонце з променями”, – подумав я), і липи, і сосни, і гінкго, і гевеї. Яких тільки насінин тут не було!
Потім почалися черепашки: і морського гребінця, і перлівниці, і мідії, і птерії, і звичайних равликів, і уламки коралів. Далі пішли мінерали: сірка, бурий залізняк, сланець, кварц, малахіт, яшма… Аж очі втомилися читати назви.
А ось і те, чого я мимоволі шукав: “Колекція місячних мінералів, привезена О. Довганем, В. Галайдою і М. Удовенком”. Дивлюся: рудувато‑коричневий пил у пробірках, шерехаті камінці різної величини (“Які вони непоказні. Якби трапилися десь на Землі, то й не звернув би на них уваги”); великий, завбільшки з куряче яйце прозорий камінь, а біля нього малий – наче ліщиновий горіх, запечений у коричневу місячну породу, – теж алмаз (“Отже, знайшли не один, а два алмази, – відзначив я про себе, – але другого не відразу помітили”); два дрібні блискучі шматочки металу і під ними напис: “Хімічно чисте залізо” (“На Землі в природі такого не буває”, – пригадалося мені вивчене колись із хімії).
У коридорі почувся гомін. Я вийшов з кімнати й став у дверях. Коридор заповнювали школярі. Серед них я відразу помітив двох юнаків і дівчину: Олег Довгань, Микола Удовенко і Оксана Рудик (це ж вона поклала в корабель пироги з маком і три гілки розквітлого бузку). Біля них ішов шестиногий лискучий пес із лускатим хвостом й опуклими добрими очима.
Граматик, тобто Василь Галайда, стояв під стіною з якимось хлопчаком, з акуратно підрізаною над лобом чуприною, і щось пояснював йому. Я прислухався.
– Ти пишеш: “Оранжеве сонце закривавило гору”. Це неточно, бо прикметник оранжевий означає те саме, що й жовтогарячий . Власне, слово оранжевий походить від французького orange – “апельсин”. Отже, в тебе вийшло, ніби жовтогаряче, тобто апельсинового кольору, сонце посилає криваві, червоні промені. Такого не буває.
Нарешті Граматик помітив мене. Підійшов і привітався.
– Оксано, Олегу, Миколо, ходіть сюди, – гукнув він до товаришів, а потім повернувся до мене: – Ну й гарна ж вода в Дніпрі – наче дитяча купіль. Щойно ходили купатися.
– А що тут сьогодпі у вас? – запитав я.
– Працюють літні гуртки, – охоче пояснив Граматик. – Я веду літературний гурток, Олег – фізичний, Оксана – гурток любителів астрономії, Микола – агрономічний. У нього, до речі, найбільше учнів. Учителів зараз нема, всі в відпустці, а ми на канікулах, то й займаємося із школярами. А вдень працювали хто де: Микола на комбайні, Олег у ремонтній майстерні, Оксана в обсерваторії – веде спостереження за горами Дерфеля…
– А Василь робить найважливіше, бо вічне, – втрутилася в розмову Оксана, яка щойно підійшла. – Він пише історію Келеберди з найдавніших часів.
– Де ж ви вчитеся? – запитав я.
– Я в сільськогосподарському інституті на факультеті агрономії, – похвалився Незнайко, тобто Микола Удовенко. Він помітно підтягнувся, став поважнішим.
– Оксана в університеті на астрофізичному факультеті, а я у фізико‑технічному інституті, – повідомив Капітан.
– Я – в педінституті на факультеті української мови й літератури, – сказав Граматик.
– А хто відновив Друга? – не переставав я запитувати.
– Ми вчотирьох, – сказав за всіх Капітан.
– І назвали його першими буквами наших прізвищ, – додала Оксана. – Довгань, Рудик, Удовенко (у попередній назві Миколиного прізвища не було, тоді з мого взяли аж дві букви) і Галайда.
Школярі вже розійшлися по класах. На коридорі залишилося тільки нас п’ятеро і Друг.
– І останнє, щоб не затримувати вас більше: що б ви хотіли побажати тим, хто читатиме про вас?
Товариші замовкли на якусь мить.
– Тільки, Василю, не треба шифрувати, будемо говорити відкритим текстом, – попросився Удовенко.
– Гаразд, – погодився Граматик. – Капітане, ти перший.
Але не встиг Капітан щось сказати, як обізвався Друг, не розтулюючи рота:
– Машини повинні служити тільки добрим справам людей.
– Правильно, – підтримав його Капітан. – А я тим, хто читатиме про нас, бажаю завжди прагнути якомога більше знати.
– І вміти мріяти й уявляти, – додав Граматик.
– І мати силу волі завжди доводити до кінця те, що почав, – сказав Незнайко, багатозначно всміхаючись.
– І робити все з любов’ю до людей, – завершила Оксана.
