«Троє на Місяці», розділ III. Третій зайвий
Небо на заході ще жаріло червоними барвами, а надворі вже почало темніти. Присмерк сочився з‑за паркана, з‑під куща шипшини, з вибоїн на дорозі, огортав усе м’якою матовою пеленою.
Капітан досить швидко прочитав зашифроване Граматикове запитання, але поки що не міг нічого сказати конкретного.
– Усе залежить від того, – відповів він, – як справиться Незнайкова бригада. Він повинен скоро прийти.
З подвір’я тим часом вибіг химерний шестиногий пес. Він скидався на сенбернара, тільки шерсть на ньому була лискуча, ніби прилизана, і вуха стирчали, як у пінчера. Вкритий лускою безшерстий хвіст ритмічно погойдувався з боку на бік.
Пес утупився своїми опуклими очима в Капітана. Хлопець погладив його між вухами й промовив:
– Ну що, Друже, добре зарядився? На повну потужність? Сьогодні сонце гарно світило. Бо нас чекає велика робота.
Друг розуміюче хитнув безшерстим хвостом.
І тут до них підійшов ще один хлопець, зросту Граматикового, але набагато повніший. На лобі в нього виступали дрібні крапельки поту. Очі були ніби трохи злякані.
– У тебе все готове, Незнайку? – запитав Капітан.
– Так, майже все, – відповів Незнайко. – Воду повністю залили, кисень зрідили й закачали в резервуари, харчі завантажили. Оксана всунула ще якийсь пакунок, навіть не один, а два, я хотів подивитися, що в них, та вона мене, мало не подряпала.
– А полуниць хоч трохи поклали? – поцікавився Граматик.
– їх ще нема багато, вони щойно почали рожевіти. Я, правда, назбирав був півлітрову банку, але взяв одну ягідку попробувати – і не зогледівся, як не стало їх, – щиро признався Незнайко. – Смачні ж полуниці.
– А космічне пальне? – запитав Капітан.
– Ще п’ятнадцять кілограмів залишилося довантажити. Марудна робота – вкладати ці брикети. Але це вже я сам зроблю… Хлопці, – раптом без передиху випалив Незнайко, – візьміть мене з собою.
Від несподіванки на якусь мить запала мовчанка. Незнайко – гарний товариш, уміє багато чого робити, але…
– Але ж корабель розрахований лише на двох, – перший спромігся на слово Граматик.
– І повітря, води, харчів у ньому теж тільки на двох, – додав Капітан.
– Хіба що я не полечу, – запропонував Граматик.
– Ні, я так не погоджуся, – перебив його Капітан. – Нудно буде, Граматику, без твоїх оповідок. Бо людині потрібно не тільки харчуватися, а й чути слово. І хто вестиме корабельний журнал? Уже краще я залишуся.
– А ти, Незнайку, – по якійсь хвилині обізвався Граматик, – вможеш так, як Капітан, швидко й точно внести поправки в траєкторію, визначити місце знаходження корабля, розрахувати посадку?..
– Він же відмінник, – неохоче відповів Незнайко.
– Ну от бачиш.
Та Незнайко не хотів здаватися. Він уперто тримався свого:
– Я де‑небудь у куточку примощуся, десь у комірці для продуктів. – І тут він похопився, що хлопці можуть подумати, ніби йому йдеться про харчі: – Ні, ні, їсти я багато не буду. Я почну худнути.
– Яка маса твого тіла? – раптом, не розтуляючи рота, запитав шестиногий пес.
– Що, що? – не зрозумів Незнайко.
– Друг висловився науковим стилем, – пояснив йому Граматик. – А якщо сказати по‑простому, розмовним стилем, то це означав: скільки ти важиш?
– А‑а, он воно що, – розчаровано буркнув Незнайко. – Торік восени на току я зважувався, то було за п’ятдесят кілограмів. А тепер, може, й шістдесят.
Друг підвів голову до Незнайка, і знову почувся його розмірений голос:
– На кораблі під час польоту не повинно бути ніякої зайвої маси, бо всяка додаткова кількість її потребує додаткової кількості пального для падання кораблеві потрібної початкової швидкості. А для підняття додаткової кількості пального потрібна в свою чергу нова додаткова кількість пального. Зайвий вантаж не тільки не відіграє ніякої функціональної ролі в системі, а й перешкоджає її діяльності.
Незнайко потупцював ще якусь хвилину на місці – хлопці зніяковіло мовчали.
– Тільки ж, хлопці, не забудьте для природознавчого музею привезти каміння, черепашок… Ну, я пішов, – і Незнайко, махнувши рукою, рушив у бік верболозів.
– То ти сам усе зробиш? – запитав навздогін йому Капітан.
– Не турбуйтеся. Усе буде як слід, – долинув із темряви Незнайків голос. – Там залишилося небагато роботи.
Над селом залягла тиша. Тільки у верболозах невтомно витьохкували солов’ї. А потім із сусідньої вулиці, звідти, де, наче космічні ракети, бовваніли дві тополі, почулася тиха пісня:
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе…
– Оксана ще не спить, – мрійливо промовив Капітан. – А чуєш, як бузок пахне? У всіх уже перецвів, а біля їхньої хати ще й досі цвіте. Оксана розказувала, що її батько напровесні частину кущів снігом обгортає, щоб вони пізніше розвивалися.
А пісня линула, і молодіш місяць плив над обрієм, сповнений незвіданих таємниць. І відносив мрію в безмежні далі. Загадково миготіли зорі – очі неосяжного космосу. Чи вони хотіли сказати щось важливе й радісне, чи застерегти перед чимось тривожним? А чи, може, це просто байдужа цікавість?
Хлопці хвилину стояли мовчки, як перед далекою дорогою. Потім Граматик переступив з ноги на ногу, даючи знак, що збирається йти.
– Отже, зараз я вже можу відповісти на твоє зашифроване запитання, – порушив мовчанку Капітан. – Стартуємо…
Зв’язок, сюжет, арф’яр, в’юн, цятка, тьмяний, реп’ях, ясно, абиякий, звук, імпульс, огороджений, сифон, азот, ніша, оцінка, хвалити, об’єкт, цілющий, легко, дивно, опора, хід, ячний, м’ята.
Ключ. Запиши підряд спочатку всі слова, у яких є губні приголосні звуки, а потім – у яких є шиплячі. Інформацію приховано в перших буквах виписаних слів.
«Троє на Місяці», розділ IV. Вогняна куля
Той першочервневий ранок у Келеберді видався незвичайний. Хто встав удосвіта, коли небо на сході ще тільки починає ніжно світитися, той бачив і чув.
Сонце було ще за обрієм, а вже поперед себе послало гінців – сріблясті промені. І вони заходилися розмальовувати й прикрашати хмаринки по небу, лаштуючи тріумфальний шлях своєму господареві. Спочатку яскраво‑золотистим блиском обвели ближчі хмарки, потім додали червоних барв і бризнули на дальші, а окремі пурпурові крапельки залетіли аж на півнеба.
Закукурікали півні на сідалах, захоплені зненацька срібним дзвоном променів. І хвиля за хвилею з кінця в кінець селом покотилася їхня пісня на славу ранкового сонця. Вторуючи їм, стримано то тут, то там глибокими альтами замукали корови, даючи знати своїм господиням, що пора їх доїти. Де‑не‑де вкраплювалося ґелґотання гусей, кудкудакання несучок, свиняче порохкування.
І раптом село заворушилося. Мов хто на сполох ударив. Гамір, рипіння, гупання дверей, бряжчання відер заполонили Келеберду.
Але найдивніше було те, що в жодній хаті ніхто не шепотів, не просив, не гукав: “Синочку, вставай, корову на росу пора гнати”, чи: “Лежню, підводься, доки будеш хропіти? Он худобина в хліві голодна”, або: “Донечко, сонечко, розплющ оченята”. Навпаки, мамам треба було стримувати своїх синів та дочок, щоб вони не вставали так рано.
– Чого ти ні світ ні зоря схопився? Я ще й корови не доїла. Ти ж хоч перекуси що‑небудь.
– Та швидше, мамо, доїть, пожену вже на росу. Це на одному кутку Келеберди. А на іншому:
– Куди ти драбину потяг? Куди? Тільки ж не кинь її там у лозах! Додому принеси! Бо я тебе знаю – аби з дому…
А ще на іншому:
– Хоцу кататися на якеті! Хоцу на Місяць їтіти!
– Полетиш ще, полетиш! А зараз сни! Спокою з тобою нема, щоб ти здоровий ріс, дай хоч попоратися.
Можна було почути таку розмову:
– Уже тиждень теслярську сокиру шукаю. Бригадир сказав кілля повбивати та дріт натягти від верболозів, а, то худоба геть‑чисто картоплю перетолоче. Ти часом не знаєш, де вона, вітрогоне?
– Вона ж, тату, он там, у сінях, за діжкою стоїть. Розгублений батько бубонить собі під ніс:
– Завжди засунуть кудись.
Але вже через хвилину його басовитий голос гучнішає.
– То твоїх рук справа, шибенику! Ти що, цвяхи сокирою рубав, чи що? Скільки кажу: не чіпай мені теслярської сокири… А до нього – як об стіну горохом… Геть пощербив, зачовпав…
Хто був того ранку на Канівських горах, той від несподіванки не міг отямитися, дивлячись на Келеберду.
Мчали промені зі сходу, світлішав поволі широкий Дніпро, вбираючи в себе всю неповторну красу літнього неба. І раптом… Чи то з‑за обрію, з‑за келебердянських садків, чи з верболозів над Дніпром випорснула вогняна куля. І вдарила могутня хвиля світла й затопила гори, побігла лісами. Міріади діамантових намистинок заграли в росяній траві. Принишкло на мить у здивуванні щебетливе птаство.
Замовкли і люди. Тільки в кого‑не‑кого вихоплювалося мимохіть:
– Яке диво!
Але хлопці – Капітан і Граматик – не чули ні збуджених вигуків у Келеберді, ні здивованого шепоту на Канівських горах. Вони разом з Другом…
Кла(т, д)ка, ві(х, г)тик, ле(х, г)кий, пу(х, г)кий, сте(ш, ж)ка, ні(х, г)ті, моло(т, д)ьба, бли(с, з)ько, мабу(т, д)ь, ди(п, б)ки, боро(т, д)ьба, кни(ш, ж)ка, мере(х, г)тіти, ва(ш, ж)ко, змо(х, г)ти, во(к, г)зал, рі(т, д)ко, про(с, з)ьба, зскре(п, б)ти, тя(ш, ж)ко, (с, з)кошений, (с, з)цідити, лі(ч, дж)ба, дьо(х, г)тьовий.
Ключ. Випиши підряд лише ті слова, у які треба вставити з дужок букви, що позначають дзвінкі приголосні. У кожному з них підкресли другу від початку букву. З цих букв прочитаєш надзвичайно важливе і дуже секретне повідомлення.
«Троє на Місяці», розділ V. Операція “Узвар“
За ілюмінатором чорніла глуха й мовчазна порожнеча. Тільки, то густіше, то рідше розсипані, рівно, незмигно блищали у ній дрібні іскорки – зорі. Ніби хтось у темній непроникній завісі цвяхом раз по раз попроколював дірочки в інший світ – яскравий, залитий сліпучим сяйвом. І рясно ж тих зірок, рясніше, ніж найтихішої морозяної ночі.
Граматик перевів погляд у нижній ілюмінатор (щоправда, тут важко було сказати, де низ, а де верх). І там теж місцями світилися вогники, але якісь тьмяні й розмазані, пемов світлячки між травою. Он справа попереду цілих два скупчення їх. “Це, мабуть, Буенос‑Айрес і Монтевідео, а може, Сан‑Паулу і Ріо‑де‑Жанейро, – подумав Граматик, пригадуючи карту світу. – Ми зараз десь над Південною Америкою. Тут ще ніч. Потім під нами почнеться Атлантичний океан… а там Гібралтар, Середземне море, Рим, Бєлград… До Келеберди далеко ще, хвилин тридцять‑тридцять п’ять”.
– А знаєш, Граматику, – обізвався Капітан від пульта керування, – я мало не проспав старту.
Граматик добре почув свого товариша, але не знав, що й казати, вражений його признанням. Це йому так само не вкладалося в голові, як би й те, коли б Капітан устав на уроці й сказав: “Я не виконав домашнього завдання”. Такого з Капітаном не бувало.
– Коли я вчора ввечері попрощався з тобою, – вів далі Капітан, – то подумав, що не завадить ще раз перевірити всі наші розрахунки. Аж за північ засидівся. На щастя, усе виявилося правильним. Звичайно, й Друг мені допомагав. А потім як заснув – мабуть, до обіду проспав би, якби Друг не розбудив.
Тут і Граматик не втримався – теж признався в своїй слабкості:
– Ой, як важко так рано вставати! І чую: уже півні кукурікають, скоро сонце сходитиме, а я очей розплющити ніяк не можу. Ще б тільки хвилину, здається, однісіньку хвилину поспати.
– То й ти теж не снідав? – здогадався Капітан. – Може, підкріпимося трохи?
Капітан легко відштовхнувся від сидіння, перевернувся через голову і, схопившись за припасований до стінки ремінь, плавно загальмував перед відсіком з харчами. Натиснув кнопку, дверцята розсунулися. Він обернувся до Граматика, запитуючи поглядом, що йому дати з‑поміж акуратно попідписуваних пакуночків і пакетів, якими були щільно заставлені полиці. Пес тим часом умостився на його місці за пультом керування.
– Я пізніше снідатиму, – відмовився Граматик. – Коли ми стартували, мене так причавило, що, здавалося, корабель полетить, а я впаду на Землю. Через те, мабуть, і їсти ще не хочеться. Хіба що узвару вишневого вип’ю.
Капітан подав Граматикові прозорий пакет з темно‑червоним вишневим узваром.
– Але вважай… – почав був Капітан.
– Знаю, знаю, що ти хочеш сказати, – перебив його Граматик. – Мовляв, в умовах невагомості будь обережний з рідиною. Заґавишся – і диви: вона вже мандрує по кабіні. Збереться в кулю й загрожує комусь залити обличчя. Знаю про це.
Він поволі, не роблячи різких рухів, надрізав пакет і потім так само обережно підніс його до рота, затиснув розріз губами й задоволено почав смоктати узвар.
І раптом закашлявся: рідина потрапила йому в гортань. Граматик швидко затулив рота рукою, але з пакета, якого він відсмикнув від губів, вичавилася велика, мов червоний перестиглий помідор, булька і, пропливши метр‑півтора, зависла посеред кабіни.
Булька нагадувала ялинкову прикрасу. Усередині в ній іскрилися пухирці повітря. Ніби куля з прозорого рубіну, вона поволі оберталася, переливаючись червоними зірочками.
Граматикові зробилося прикро, що так зарозуміло знехтував Капітановим застереженням. Тепер він увесь аж напружився, щоб не вчшіпти ще якогось хибного кроку – не кинутися, наприклад, ловити кулю. Бо тоді вона від руху повітря почала б гасати по кабіні. Найгірше було б, якби рідина потрапила в прилади, особливо в електроніку. Це могло б вивести з ладу на якийсь час усю орієнтаційну систему корабля. Звичайно, буде неприємно і коли узвар заллє сидіння, ілюмінатор чи, скажімо, чийсь скафандр.
Граматик затиснув прищіпкою розріз у пакеті, у якому залишилося вже менше половини узвару, і обережно, тримаючись за ремені, прикріплені до стінок, рушив до темно‑червоної кулі. А вона, мов дражнячись із ним, гойднулася й тихо попливла в протилежний бік, пускаючи Граматикові в очі рубінові зайчики.
– Стривай‑но, – стримав його Капітан. Граматик зупинився, зупинилася й куля.
– Це наша перша, але, мабуть, не остання й не така вже страшна пригода. Потрібно спочатку все обміркувати, а потім уже діяти напевно. Мабуть, треба ввімкнути пилосос…
– Не найкращий варіант, – заперечив Граматик, не зводячи очей з мерехтливої кулі. – Узвар заліпить мішок, вимаже моторець. Я, здається, знайшов інший спосіб. У нас є вогка скатертина. Нею треба зловити цю кулю.
– Справді, ідея. Але в мене є, мабуть, ще краща: вибрати узвар гумовою грушею.
– Підходить, – погодився Граматик.
Капітан дістав із скриньки гумову грушу, вичавив із неї повітря й поволі став підкрадатися до темно‑червоної кулі. Але куля теж рушила – в протилежний бік.
– Граматику, наганяй, її на мене.
Нарешті хоботок гумової груші торкнувся узвару, Капітан почав відпускати грушу, й куля стала зменшуватися, доки зовсім не зникла. Граматик скатертиною зловив кілька дрібних крапель.
– Ну от, – полегшено зітхнув Капітан, – операція “Узвар” закінчилася успішно. Не забудь, Граматику, написати про це в корабельному журналі… А тепер – по місцях. Під нами, очевидно, Середземне море.
– По курсу через сім хвилин зійде Сонце, – повідомив пес, звільняючи місце Капітанові.
Граматик допив узвар і з блокнотом у руці підсів до ілюмінатора.
Попереду зліва з безмежної непроглядної теміні почало виділятися велике півколо земного обрію. Між його краєм і чорною запоною космосу прорізалася синя серпаста смужка, яка дедалі яснішала й набухала червоною барвою. До неї долучалися веселіші кольори: жовтий, оранжевий, і знову жовтий, білий, блакитний, синій, фіолетовий…
– Ніби веселка, – зауважив Граматик.
– Майже спектр: четверо оранжевих жуків зібрались біля синьої фіалки – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.
Нарешті там, де пруг Землі був найбільше розпечений, виткнувся сплющений краєчок Сонця, який поволі випинався все вище й вище й нарешті, закруглившись, розсипався сліпучими променями.
У кабінеті стало тепліше. Граматик опустив на обличчя окуляри з димчастими скельцями. Капітан вимкнув освітлення.
Сопце швидко віддалялося від краю Землі, ніби його хтось підпихав. Тут, у космосі, воно здавалося навіть меншим, ніж на Землі в обідню пору червневого дня. І було якесь зліше, ніби чуже.
Граматик мимоволі перевів погляд униз, туди, де під сонячним промінням оживала велетенська куля Землі. Тяглися руді пасма – може, то гори, а може, й пустелі; густо зеленіли ліси, рябіли полія…
– Капітане, Капітане, – нараз радісно загукав він, – он, он…
Куз…ня, (на) яблун…ці, (в) хатин…ці, велетен…ський, біл…ший, мен…ший, Об…, чотир…ма, ател…е, чотир…ох, ірпін…ський, урал…ський, кубан…ський, дон…чин, промін…чик, цвірін…чання, різ…кий, низ…кий, Іркутс. к, Хар…ків, порт…єра, кур…єр, різ…бяр, дз…вякати, повір…те, оглян…сь!
Ключ. Випиши підряд лише ті слова, у які на місці трьох крапок треба вставити м’який знак. З перших букв цих слів прочитаєш зашифровану інформацію.
