«Троє на Місяці», розділ IX. У Морі Ясності нема води
Друг підвівся на всі шість ніг, і з його нерозтуленого рота вирвалося якесь гарчання.
– Що це ти приволік? – запитав здивований Капітан. – У космосі знайшов?
Граматик мовчки відкинув забороло на скафандрі й, не відповідаючи на Капітанове запитання, повідомив:
– Усе в порядку. Неполадки в подачі пального усунено. Дозатор не пошкоджений.
І кинувся розв’язувати лантух. Тільки тепер Капітан помітив, що це не лантух, а скафандр – щоправда, благенький, потертий. Хтось був у скафандрі, але обличчя його не можна було розгледіти. На шоломі і всіх металевих частинах біліла густа паморозь.
Граматик підняв забороло в незнайомця. І на Капітана глянуло ніби й знайоме і водночас якесь нелюдське обличчя. Пришелець з інших світів? Чи, може, пірат? Губи й ніс темно‑синього кольору, щоки білі‑білі, волосся розкуйовджене, піднялося сторчма, очі заплющені, западини навколо очей зелені.
– Капітане, швидше закип’яти молока.
Доки Капітан порався з молоком, заправляв його маслом та червоним перцем, набирав у гумову грушу, щоб знову не сталося таке, як з вишневим узваром, Граматик тим часом розсунув змійку на скафандрі пришельця, скинув шолом з голови і взявся розтирати йому щоки, груди, робив штучне дихання.
Удвох вони розважили йому зуби, і Граматик став потроху, щоб той не захлинувся, вливати в рот гаряче молоко з маслом і перцем. Губи й ніс незнайомця почали бліднути, щоки взялися ледь помітним рум’янцем, очні яблука під повіками заворушилися.
– Незнайко! – з жахом прошепотів Капітан, приглядаючись до обличчя непроханого гостя. – Де він тут узявся?
Граматик здвигнув плечима.
– Дочапав я до камери з пальним, – став розповідати він. – На Землі ступив чотири кроки – і все, а тут, у космосі, не так воно легко та й страшпувато. Насилу відчинив люк, заглядаю: а там якась мара на дозаторі сидить. Хочу крикнути: “Хто такий?” – і не можу, мовби хто за горло мене схопив. Усе‑таки підповзаю ближче, приглядаюся: та це ж Незнайко. Аж я зрадів, сам не знаю чого… Отож він дрімає на дозаторі, а батареї в його скафандрі зовсім сіли, у камері холод, і він – як бурулька…
– Ой, пече! Ой, вогонь у роті! – раптом забелькотів Незнайко, якому Граматик і далі вливав молоко з маслом та перцем. – Дайте води, бо згорю!
– Тепер уже не згориш, – докинув з відчутним роздратуванням Капітан, – хоч небагато бракувало до того.
– Де я? – запитав Незпайко, розплющивши такі знайомі їм, ніби перелякані очі й роздивляючись довкола себе.
– Ти на космічному кораблі. Зараз ми робимо другий навколоземний виток, – відповів йому Капітан. – А от як ти потрапив сюди, про це розповіси вже сам. Незнайко знову заплющив очі.
– Розумієш, – усе ще не міг заспокоїтися Граматик від пережитого, – найважче було витягти Незнайка з камери. Люк невеликий. І спершу треба було якось прив’язати його до себе, щоб не випорснув у космічний простір. Я ж не думав, що там може бути Незнайко, мотузка запасного з собою не взяв. Відв’язав я мотузка від себе – обережно, щоб кінець, ще чого доброго, не висмикнувся з рук. Далі прив’язався вже коротше. І почав прив’язувати Незнайка, кілець на його скафандрі нема, от я і так, і сяк – ніяк не можу просунути мотузок попід ним. Не знаю, як він тільки втиснувся в цю камеру. Нарешті таки обв’язав його. Але й це ще не все. Став витягати, а він, скоцюрблений, не пролазить в отвір, хоч ти сядь та й плач…
На лобі, носі, щоках у Незнайка виступили різко окреслені червоні плями, які поступово стали розповзатися по всьому обличчю, втрачаючи свої контури та бліднучи.
– Насилу витяг. А потім у вхідний люк став запихати його, не можу, нема в що ногами впертися. Здогадався: спочатку я сам заліз у шлюзову камеру, а потім його затягнув…
Незнайко зовсім розігрівся й прийшов до тями. Злякано переводив очі то на сердитого Капітана, то на заклопотаного Граматика. Не знав, як обізватися, з чого почати.
– То як ти потрапив на корабель? – запитав Капітан, коли побачив, що той очуняв і хоче сказати щось.
Незнайко ще покліпав трохи очима, а далі розповів усе, як було, нічого не втаюючи й не викручуючись.
Йому дуже подобається море. Колись він уже був із мамою на Чорному морі в Скадовську. Він тоді хворів на бронхіт, і мама возила його туди, щоб полікувати… Від Херсона вони їхали катером по Дніпру до Голої Пристані, а потім – автобусом… Ох, як гарно пахне море – сіллю й камкою! А вода там яка тепла, особливо на дитячому пляжі, – наче купіль! Плюскаєшся, загоряєш…
На Морі Ясності, мабуть, ще краще. Звичайно. Там, очевидно, й небо не захмарюється, і штормів не буває. На те воно й Море Ясності. Бо коли вони були в Скадовську, то цілий тиждень ішов дощ, море штормило, було якесь непривітне, сіре. Недаремно Чорним його називають. А на Морі Ясності, зрозуміла річ, такого не повинно бути.
До того ж вони збираються висадитися на острові – на кратері Ліннеї. А на острові як же чудово! Він коли був у Скадовську, то їздив з мамою на острів Джарилгач. Яке там повітря чисте, яка вода голуба, а як хвилі шурхотять по піску! І коли вони відкочуються, то на березі залишається стільки гарних черепашок! Одна від одної краща! І йому так захотілося привезти для природознавчого музею черепашок з Моря Ясності, що він вирішив полетіти разом з ними на Місяць.
Отож учора ввечері, після того як пішов від Капітана й Граматика, він довантажив у камеру ще п’ять кілограмів пального, а ті десять, які мали бути про запас, не мав уже куди діти, бо тоді його ноги не помістилися б.
– Отже, ніякого запасу пального в нас нема, – похмуро відзначив Капітан.
Потім він повечеряв добре, щоб не скоро їсти закортіло, одягнув старий навчальний скафандр і заліз у камеру з пальним. Сяк‑так примостився і навіть заснув. А прокинувся від страшенного гуркоту. Його так причавило, що ні рукою, ні ногою не міг ворухнути. Потім віддало. Але стало дуже холодно. І він знову задрімав.
Доки Незнайко розповідав, Капітан дедалі більше супився та хмурив брови, Граматик усе змотував конопляний мотузок, а пес час від часу видавав звуки, подібні до гарчання.
– На Місяці нема води, – нарешті не витримав Друг, який усім, що сталося, був спантеличений не менше, ніж Капітан чи Граматик. – Місячні моря, як і океани та затоки, – це великі безводні, пустельні рівнини, всіяні великими та дрібними кратерами.
Незнайко знав, що пес не вміє жартувати, але все‑таки перевів запитливий погляд спочатку на Граматика, а потім на Капітана, але хлопці мовчали, зайняті своїми невеселими думками. Що тепер вони будуть робити?
– А навіщо ж тоді ці безводні рівнини на Місяці назвали морями? – розгублено видавив із себе Незнайко.
Граматик подивився на Незнайка.
– Слова іноді вживають у переносному значенні. Наприклад, поворот річки або дороги називають коліном за подібністю до нашого коліна. Але ж це не справжнє коліно. Був колись Чумацький шлях – дорога, якою чумаки їздили в Крим по сіль. Це справжній шлях. Але ж Чумацьким Шляхом наші предки назвали і скупчення зірок у небі. Це вже не справжній шлях. Але в ньому є якась подібність до дороги, бо тягнеться через усе небо. На Місяці вчені помітили великі темні плями, формою подібні до земних морів, і їх теж назвали морями – за подібністю. Через те на Місяці є Море Дощів, Море Вологості, Море Хмар , хоч там нема ні дощів, ні вологи, ні тим більше хмар. Зрештою, зі слів, вжитих у переносному значенні, з часом виникають омоніми.
– Омонімами називаються слова, однакові звучанням, але різні значенням, – доповнив Граматикове пояснення Друг.
– Виходить, місячне море – не справжнє, а тільки омонім, – розчаровано пробурмотів Незнайко.
– Не море – омонім, а слова – омоніми, – поправив його Граматик. – Ми кажемо: море , але це можуть бути два різні слова. Перше: море на Землі, у якому є вода, і друге: море – темна безводна пляма на Місяці. Вимовляються ці слова однаково, але вони мають різне…
Граматик так і не докінчив початої думки. Капітан, який тим часом щось зосереджено розраховував на електронно‑обчислювальній машині, раптом рвучко підвів голову. Так рвучко, що якби вчасно не схопився за бильце крісла, то полетів би під стелю. О6личчя його було похмуре, брови зсунуті, в очах зачаївся розпач. У руці він тримав аркуш паперу, списаний цифрами. Голосно буркнув:
– От тобі й черепашки з Моря Ясності.
Усі мимоволі повернулися до нього.
Капітан трохи заспокоївся, взяв себе в руки, хоч це йому, видно, нелегко далося.
– Товариші, – почав він, наче перед ним щонайменше сидів увесь їхній клас, – товариші, – повторив ще раз, уже тихіше, ‑…
Книж…чка, мар…во, мереж…во, ошелеш…ний, замисл…ний, дер…во, пор. матися, ск…лястий, ос…редок, с…лкуватися, сп…котний, в…сна, зд…рев’янілий, неприм…ренний, вист…лити, заст…лати, оц…т, оч…щати, рів…нь, хлопч…к, лял…чка, кош…чок, спл…сти, пл…вти, півд…нь, однодум…ць, дал…на, оз…ленити, дал…чінь, агр…сивний, артил…рист, акт…віст, пост…лити, заст…лати, оз…ро, сон…чко, стол…чок, людинолюб…ць.
Ключ. Замість крапок мають стояти букви є або и . Вибери підряд лише ті слова, у які вставиш є (таких слів повинно бути 25), і підкресли в них другу від початку букву. З цих букв повинні скластися чотири слова, зашифровані Капітаном.
«Троє на Місяці», розділ X. Вихід знайдено!
Незнайко, не розуміючи нічого, злякано втупився в Капітана, ніби той збирався викликати його до дошки доводити теорему, якої він не розібрав і навіть не бачив, або декламувати вірша, якого не вивчив. Граматик опустив голову й пополотнів, наче саме він був винен у всьому, що сталося. Навіть Друг був якийсь не такий, як звичайно.
Пес підвівся на передні лапи, задер голову, мовби збирався жалібно завити, і заговорив монотонним голосом:
– Маса корабля виявилася на п’ятдесят кілограмів більша від запланованої. Відповідно й витрати пального для проведення всіх передбачених маневрів повинні збільшитися на 10 кілограмів.
– На жаль, Друг має цілковиту рацію, – підтвердив Капітан. – Чому так сталося, пояснювати не буду. Це нам усім зрозуміло. Гадаю, Незнайкові теж. Зараз треба вирішити, як нам бути, що робити далі.
Запала гнітюча мовчанка. Ніхто й не помітив, як сховалися по той бік земної тарелі Каролінські, а за ними й Маршаллові острови, і нараз у кабіні зробилося темно. Зайшло сонце. Лише сонливо блимали контрольні лампочки на пульті керування. А проте ніхто в кабіні не вмикав світла.
Після паузи знову обізвався Капітан:
– Якщо навіть усе в нас ітиме ідеально, чого, звичайно, в житті не буває, то й тоді для того, щоб вийти на потрібну траєкторію, здійснити м’яку посадку на Місяці в кратері Ліннеї, а після закінчення експедиції відірватися від Місяця й сісти на Землю, нам забракне пального. Обмаль у нас кисню й харчів, щоб виконати всю програму.
– Я не їстиму, буду голодувати, – пообіцяв винуватим голосом Незнайко.
– Це нас не врятує, – скрушно похитав головою Капітан. – Все одно пального не вистачить. Та її ти без їжі не зможеш бути. А може, тільки облетимо довкола Місяця, зробимо кілька витків якраз над кратером Ліннеєм і, не опускаючись на Місяць, повернемо назад? Як ти думаєш, Граматику?
– Скільки готувалися! Усі нам допомагали. Стільки надій наші товариші покладали на цю експедицію – і все нанівець? Хто ж тоді знайде кисень на Місяці? – мало не крізь сльози промовив Граматик.
– Ризикувати життям, навіть своїм, ми не маємо права! – твердо заявив Капітан. – Завжди можна буде спорядити ще одну експедицію…
– Твоя правда, – погодився Граматик. – Але чи ж нема якогось кращого розв’язку? Повернутися з порожніми руками на Землю… Ні, на це ми матимемо право лише тоді, коли зважимо всі можливості. А в мене таке відчуття, що можна ще щось придумати.
– Мабуть, що можна, – підтримав ного Капітан. – Але поки що нічого не придумується.
Позаду корабля, низько над ледь видною гігантською земною кулею, блищав, мов приліплений до чорпої запони, серп молодого Місяця. На ньому, ближче до верхнього ріжка, темніло Море Ясності, серед якого мав бути кратер Лінней із загадковою білою плямою.
– Я знаю, як зробити! – майже вигукнув Незнайко, який весь час відчував на собі косі погляди товаришів і тому хотів якось піддобритися до них. – Я знаю… – і замовк.
– Як? – запитав Граматик, готовий схопитися бодай за соломинку, аби врятувати експедицію. – Як зробити?
– Нам аби на Місяць дістатися, а назад уже легко. Тільки треба сідати на самісінькому краї Місяця. Тоді досить буде лише трохи підштовхнути корабель – він покотиться й сам упаде на Землю.
– Проект неграмотний, – негайно обізвався Друг. – По‑перше, Місяць – це куля, а в кулі краю не буває. По‑друге, на Місяці, як і на Землі, є тяжіння. Щоб подолати його, потрібна швидкість дві цілих і чотири десятих кілометра на секунду,
– Отже, впасти з Місяця не можна? – невпевнено запитав Незнайко.
– Так само, як і з Землі, – пояснив Капітан.
– А я думав… – зам’явся Незнайко. – Бачиш… Мій двоюрідний брат Сашко, що вчиться у технікумі в Черкасах, коли я щось у нього запитую або й так, завжди мені каже: “Ти що – з Місяця впав?..” То з Місяця ніхто ще не впав?
– Це лише такий вислів, фразеологізм, – не стримався Граматик, який досі щось записував у корабельному журналі ручкою а самопідсвічуванням. – Коли хтось каже, що в нього на серці коти шкребуть, то це означає, що він стривожений чимось, а не що в грудну клітку йому напустили котів. Як‑от ми зараз. Ускочили через тебе, Незнайку, в халепу, тобто опинилися в скрутному становищі, як коза на льоду, й на серці в нас мулько, й сушимо собі голови, чухаємо потилиці, розкидаємо розумом, мізкуємо, метикуємо, розмірковуємо, думаємо, як вискочити з тої халепи.
– Ти, Граматику, вже синонімами заговорив, – зауважив Капітан, який знову засів біля електронно‑обчислювальної машини.
– Слова, різні звучанпям, але близькі значенням, називаються синонімами, – вставив Друг.
– Як на слизьку попадеш, то ще й не так заговориш… Одне слово, для нас зараз найважливіше вийти сухими з води, тобто зробити так, щоб вовк був ситий і коза ціла, щоб і експедиції не зірвати, і життя не позбутися.
– А я думав, – виправдовувався Незнайко, – що можна стати на краю Місяця і звідси стрибнути на Землю (з парашутом, звичайно), як з крутого берега в Дніпро… Я не думав, що з Місяця не можна впасти…
Граматик знову став писати в корабельному журналі – і раптом утупився в Незнайка, обличчя якого ледве виднілося, тьмяно освітлене різнобарвними контрольними лампочками на приладах:
– Ти сказав: стати на краю Місяця?
– Так, – збентежено відповів Незнайко, збагнувши в ту мить, що він сказав неправильно: адже, як йому щойно пояснив Друг, у Місяця ніякого краю нема. – Тобто я не те хотів сказати, – остаточно заплутався Незнайко.
Але Граматик уже не слухав його. Він аж вигукнув:
– Капітане, чуєш, Незнайко, здається, підказав цікавий вихід.
– Незнайко? – не повірив своїм вухам Капітан.
– Коли ти підраховував кількість пального, ти брав до уваги, що сила тяжіння на місячних морях трохи більша, ніж на інших ділянках Місяця? – запитав Граматик.
– Звичайно, брав до уваги.
– А те, що Море Ясності лежить нижче середнього рівня Місяця, теж враховував.
– Враховував.
– А якби кратер Лінней підняти над поверхнею Місяця кілометрів на вісім – чи вистачило б тоді нам пального, щоб сісти на Місяць і потім повернутися назад на Землю?
– Але ж підняти кратер Лінней неможливо… То навіщо говорити про це?
– А ти все‑таки зроби розрахунки. Адже на Місяці, де відстань від його центра до поверхні не дуже велика, сила тяжіння вже на висоті вісім кілометрів повинна помітно зменшитися.
– Гаразд, все одно нема чого робити, – буркнув знехотя Капітан і взявся підраховувати.
Але перш ніж Капітан встиг що‑небудь сказати, обізвався Друг:
– Якшо точка старту на Місяці буде на вісім кілометрів вища від розрахованої, то пального вистачить на посадку й повернення корабля на Землю.
– Правильно, – через хвилини півтори підтвердив Капітан. – Ще й повинно залишитися кілограмів два… Ну й що з того?
– А ти зможеш посадити корабель точно на задане місце? Без перевитрат пального?
– Якщо гарне місце буде, то сподіваюся, що зможу.
– У такому разі є таке цікаве місце на Місяці, що на вісім з лишком кілометрів вище від кратера Ліннея і варте того, щоб його обстежити. Дані про нього будуть не менш цінні, ніж про кратер Лінней. Пригадуєш, ми вчора читали з тобою: “На південному краї Місяця…”
Капітан спочатку німо дивився на Граматика, а потім його обличчя нараз проясніло, очі засвітилися радістю, він аж підвівся над кріслом від збудження.
– Я зрозумів тебе! – вигукнув він. – Чудова думка. Ура! Вихід знайдено! Експедиція відбудеться. Висадимося, отже…
Важ…ль, іскр…ння, верш…на, чітк…сть, галяв…на, ож…на, ноч…вля, оч…кувати, руч…ще, гурк…т, ог…рок, далеч…нь, анічич…рк, неск…нченність, х…тнутися, ящ…рка.
Ключ. Замість крапок треба вставити букви и або і . Випиши підряд спочатку ті слова, у які вставиш и , потім ті, у які вставиш і . З перших букв усіх слів прочитаєш Капітанове рішення.
«Троє на Місяці», розділ XI. Потрібно мати силу волі
Капітан так і залишився висіти над своїм кріслом. А Граматик, коли почув, що експедиція все‑таки відбудеться, перевернувся через голову і став ногами на стелю. Незнайко нерухомо сидів на долівці, але і в нього просвітліло обличчя. Він зрозумів, що справи, як видно, не зовсім погані, то й, може, його тепер судитимуть не так суворо, хоч за цю витівку йому, звичайно, ще перепаде на горіхи.
– Я відчуваю, – промовив Граматик, тепер зависнувши посеред кабіни, – у цих горах є свої не менші таемниці, ніж у кратері Ліннеї. А може, і щось цікавіше…
– Усе можливе, – Капітан був стриманіший у своєму оптимізмі. – У всякому разі, які б не були наслідки нашої експедиції, гори Дерфеля поки що terra incognita, ніхто не вивчав їх не тільки зблизька, а й здалеку. А вони варті уваги хоч би тому, що там ніколи не заходь сонце, – є, отже, постійне джерело енергії.
– То це я вам щось підказав? – посмілішав Незнайко.
– Не підказав, а наштовхнув на думку, – уточнив Капітан. – Але ж і завдав ти нам клопоту, Незнайку! Аби тільки все добре обійшлося. На Землі ми ще поговоримо з тобою про це. А зараз…
Незнайкові здалося, що Капітан далі скаже: “Ми тебе викинемо в космос”. Ні, не те, це надто жорстоко. “Заморозимо тебе, Незнайку, щоб ти не заважав нам і їсти не хотів”. Але й це, мабуть, ні. Ось що: “Всиплемо тобі по саму зав’язку, щоб знав, як підводити товаришів!” Якби це було на Землі, то хтозна, чи й дався б їм. А тут, де ніщо нічого не важить і він сам як пір’їнка, – що зробиш проти двох? Доведеться проковтнути, що заслужив.
– Я ж думав… – хотів був Незнайко хоч трохи пом’якшити Капітанів присуд.
Але Граматик раптом, насипався на нього, не дав йому закінчити:
– Ти не думав, тобі просто захотілося, заманулося, забандюрилося, стрельнуло в голову. Мало експедиції не зірвав. А якби був подумав перед тим, як лізти в ракету…
– Я ж не думав… – знітився Незнайко.
– Так би й сказав, що не думав, їхню суперечку перервав Капітан.
– Про твій вчинок ми ще поговоримо на Землі. А зараз ти, Незнайку, зараховуєшся членом нашого екіпажу. Як і кожен з нас, матимеш свої обов’язки: будеш відповідати за чистоту і порядок на кораблі та за збереження харчів.
– Я буду все робити, що скажете, – зрадів Незнайко.
– Усі інші доручення виконуватимеш під наглядом Друга. На нього можеш покластися більше, ніж на самого себе.
Пес вильнув лускатим хвостом і сказав:
– Мій обов’язок – допомагати в усьому членам екіпажу, дбати про їхню безпеку і сприяти успіхові експедиції. – Помовчавши якусь мить, він додав: – Але Незнайко не підготовлений до експедиції: у нього нема не тільки спеціальних, а й достатніх загальних знань.
Незнайко почервонів. Якби ж то Капітан чи Граматик таке сказали, – то це б ще було не так образливо. А то якийсь там пес… Хоч, правда, Незнайко таки справді не може похвалитися своїми знаннями.
– Ви думаєте, хлопці, що я не хочу вчитися, що мені приємно хапати трійки? Я хочу вчитися, хочу мати п’ятірки. Але тільки візьму книжку читати – аж ворона перед вікном на вишні сіла, під лапою тримає шматок булки. Дзьобне й оглянеться, дзьобне й оглянеться, чи хто не підкрадається до неї. А знизу інша ворона прямісінько на неї летить. Та з несподіванки підскочила, й булка впала на землю. Друга ворона підхопила той кусник і мерщій з ним на копицю сіна. А мені цікаво, чи й у тієї відберуть його… Або вчу вірші: “Летим. Дивлюся, аж світає, край неба палає…” – а тут нараз несамовите цвірінчання за вікном. Я до вікна: сусідський кіт повзе, черевом по землі суне, весь зіщулився, голову пригнув, а над ним горобці – і сяк, і так в’ються та лящать і мало не на нього падають. “Ага, – думаю, – ото щоб знав, як на дрібноту нападати!”
– Нестійка увага через брак наполегливості, – зробив висновок Друг.
– Тобто нема сили волі, – пояснив Капітан.
– Еге, усі кажуть: будь наполегливий, виробляй силу волі в собі. А як?
– Справді, це не просто, – поспівчував Незнайкові Граматик. – Он позавчора мама загадала мені відро скороспілих черешень нарвати. Виліз я на черешню, що вирву ягідку – то й у рот. Вони ж такі рожеві, та соковиті, та смачні! Е, бачу, не буде діла, так і до вечора відра не нарву. І я постановив собі: доки не обірву оцієї гілочки, жодної ягідки не з’їм. Потім цієї, цієї і так далі. Не зоглядівся, як і відро стало повне.
– Сила волі – це вміння наказувати собі, – додав Капітан. – Я, наприклад, коли треба виконати якесь нудне, нецікаве завдання, наказую собі: доки не зробиш усього або ось такої частини (тобі, Незнайку, поки що треба брати потроху), доти не смієш глянути у вікно, не маєш права навіть підійти до телевізора, не можеш підвестися з‑за стола – сидиш і виконуєш. І коли починаєш вникати в завдання, воно поволі стає цікавим – уже й примушувати себе не треба: робота сама робиться.
– Я пробував – не стає цікавим, – поскаржився Незнайко. – От ще ботаніка, зоологія – цікаві. І то не все. А вже алгебра, граматика, особливо ці правила… Читаєш, читаєш, а воно ніяк у голову не лізе, таке марудне.
Це зачепило Граматика за живе. Отаке говорити пре правила з мови! І він не стерпів:
– Бо коли читаєш, треба вдумуватися в те, що читаєш. Аналізувати правило, а не дрімати над ним. Ось візьмемо правило “дев’ятки” – ти, до речі, його так і не знаєш…
– Воно дуже важке, – буркнув Незнайко.
– Важке, доки не розібратися в ньому. А розберешся – і нічого важкого нема: “У словах іншомовного походження буква и пишеться тільки в загальних назвах після дев’яти букв д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р , якщо далі йде будь‑який приголосний, крім й . У всіх інших випадках у словах іншомовного походження пишеться буква і”. Насамперед треба виділити найосновніше, про що йдеться в правилі. Про що ж, Незнайку?
– Про букву і та про и .
– Не зовсім так. Насамперед треба усвідомити, що це правило стосується тільки слів іншомовного походження, тобто таких, як паралелепіпед, електрифікація, аероіонізатор , а не таких, як вишня, повітря, кисень, доріжка , які з давніх‑давен існують у нашій мові. Тепер з’ясовуємо: що ж говориться про слова іншомовного походження?
– Що в них може писатися буква і та буква и .
– Правильно. Коли ж пишуться ці букви в словах іншомовного походження?
– Я не запам’ятав.
– Отже, вникаємо далі в правило. У ньому сказано: “Буква и пишеться тільки в загальних назвах”. Значить, власні назви, такі, як Аргентіна, Вашінгтон, Міссісіпі, Кіплінг , поки що відсуваємо вбік. Нас зараз цікавлять лише загальні назви: радист, радіація, вітамін … Чи завжди в загальних назвах іншомовного походження пишемо букву и ?
– Ні, не завжди.
– А коли?
– Тільки після якихось букв.
– Скільки цих букв?
– Не пам’ятаю.
– Це правило через те й названо правилом “дев’ятки”, що в ньому йдеться про дев’ять букв. Щоб запам’ятати їх, вимовляємо ці букви вголос: д, т, з, с, ц – повітря проходить через стиснені зуби; ч, ш, ж, р – повітря треться об тверде піднебіння. Або ще краще – до кожної з них додаємо голосний звук і запам’ятовуємо їх у словах: де ти з’їси цю чашу жиру .
– Але, здається, й після цих дев’яти букв не завжди пишеться и? – підбадьорився Незнайко.
– Справді, – підтримав його Граматик, радий, що той почав думати. – Після цих дев’яти букв пишеться и тільки тоді, коли далі йде приголосний, крім й . Ось у слові радист пишемо и , бо далі йде приголосний с: дис . А в словах радіо, радій пишемо і , бо хоч д і належить до дев’ятки, але далі йде в одному слові голосний о , а в другому – й: діо, дій .
– Розумію, – піднявся духом Незнайко. – Букву и пишемо лише в загальних назвах і тільки після дев’яти букв, якщо далі йде приголосний, крім й . В усіх інших випадках пишемо і : перед голосними та й , після букв, які не входять у дев’ятку, на початку і в самому кінці слова, у власних назвах.
– Дуже добре, – не втримався Граматик, щоб не похвалити товариша. – Але не в усіх власних назвах пишемо і , є тринадцять винятків, у яких пишемо и .
– Чортова дюжина.
– Щоб запам’ятати цю чортову дюжину винятків, треба уявити собі земну кулю. Зараз і не видно її… Е, ні, Земля трохи‑трохи світліша, ніж космічний простір… Так‑от на двох протилежних полюсах – Арктика і Антарктида , два протилежні континенти – Америка і Африка . Це вже чотири, залишається ще дев’ять. Починаємо з півночі Європи – Балтика і тут же Рига ; мандруємо на південь – Британія ; перепливаємо через Ла‑Манш – Париж, Рим ; переправляємося через Середземне море – Єгипет, Палестина, Єрусалим , і вже зовсім далеко, аж біля Індії – Пакистан .
Незнайко спробував повторити – і йому це вдалося. – Диви, не так воно й важко, – аж повеселішав він. І раптом вигукнув: – Погляньте, хлопці, яка троянда біла піднялась над Землею!
Граматик і Капітан припали до ілюмінаторів, але нічого надзвичайного не побачили. Серед зоряних розсипів бовваніло неосяжне кружало Землі. Тільки світлий пруг, що обкреслював його на сході, потовщав – займався космічний ранок. І вже хлопці хотіли махнути рукою на Незпайкове видиво, як нараз на тьмяній тарелі справді піднялася біла‑біла розпукла квітка з двома нерівними колючими гілочками – достеменна тобі троянда. Поруч проклюнулася ще одна.
– Що це таке? – здивовано запитав Граматик.
– Це спалахи блискавок, – здогадався Капітан. – Над джунглями Амазонки зараз, очевидно, бушує тропічна гроза.
Хлопці замовкли, втупившись у Землю, завішену в космічному просторі. Чи це справді було, чи їм тільки так здавалося, але вони чули, як крізь безгоміння чорного космосу до них проривається невгамовний плюскіт заливного дощу й нерівні перепади могутнього грому. Шаленіла злива, вітер шарпав крони дерев, над лісовими хащами котився безперервний гуркіт. А Земля дарувала їм у дорогу білі троянди.
– Хлопці, – вивів їх із задуми Капітанів голос, – пора готуватися до переходу на основну траєкторію. Насамперед треба влаштувати місце для Незнайка.
День настав так само раптово, як і ніч. Щойно було темно, сліпо чорніли ілюмінатори, наче залиті чорною тягучою рідиною – і нараз зробилося видно, мовби корабель випірнув на якусь залиту сонцем поверхню.
Доки Граматик з Незнайком мостили місце, Капітан проводив підготовку до запуску двигунів: разом із Другом уточнював елементи траєкторії, ще раз підраховував кількість пального, звірявся по зірках.
Нарешті Граматик з Незнайком з куртки, двох спальних мішків, ковдри й поролону спорудили при задній стінці під дверима харчового відсіку щось подібне до лежака. Граматик прив’язав Незнайка так, щоб, коли ввімкнуться двигуни, перевантаження його притисло спиною до підстилки. І сам сів у крісло та затягнув ремені. Друг розпластався в своєму кутку.
Капітан востаннє прискіпливо оглянув табло, звірив показання приладів. Дав команду на дозування пального. За якийсь час на табло заблимали цифри – усе правильно.
– Даю готовність десять хвилин. Опустити заборола на шоломах.
Через десять хвилин корпус корабля здригнувся, завібрували перегородки. Кабіна поволі почала здиблюватися.
– Ой, перевертаємося! Падаємо! – злякано заволав Незнайко. Капітан і Граматик висіли над ним у своїх кріслах.
– Не перевертаємося, – заспокоїв його Капітан. – Це лише так здається, бо з’явилося тяжіння.
Тільки‑но двигуни перестали працювати, тяжіння знову пропало. Кров ударила в голову. Тепер у Незнайка було таке відчуття, ніби його підвісили вниз головою. Граматикові стало холодно в ноги.
– Корабель вийшов точно на задану траєкторію. Політ триватиме на чотири години довше від раніше запланованого – невеликий програш у часі дає потрібну для нас економію пального. І ще одне. Через те що паш екіпаж непередбачено збільшився в півтора раза, нам потрібно всіляко заощаджувати харчі й повітря. Тому пропоную під час перельоту всім спати. Контроль за рухом корабля здійснюватиме Друг.
Хлопців і справді охопив якийсь сонливий настрій – чи то від незвичайної легкості, чи від попередніх переживань і втоми. Незнайко солодко позіхнув. Граматик розкрив корабельний журнал, зробив запис у ньому, а далі скулився в своєму кріслі, його ліва рука невагомо зависла в повітрі. Потім він підіпхнув її під ремінь. Капітан позаступав ілюмінатори, залишивши відкритим тільки один. Він ще деякий час дивився в нього: далека…
Зеф…р, ек…паж, деш…фратор, міграц…я, ет…кетка, дрез…на, лог…ка, якоб…нець, Афр…ка, Сур…нам, Т…гр (річка), лабір…нт, інж…р, Алж…р, вік…не, міт…нг, електр…ка, Аргент…на, нарц…с, ш…мпанзе, окс…дація, лодж…я, анг…на, юр. ст.
Ключ. Усі записані слова – іншомовного походження. У них замість крапок треба вставити і або и . Випиши підряд спочатку слова з вставленою буквою і , потім – з и . З перших букв складеться потрібне речення.
