«Троє на Місяці», розділ XV. Чиї сліди?
– Земля весь час була в нас перед очима, як і зараз, – Капітан намагався спокійно розібратися в несподіваній загадці. – Ми не збочували, ішли прямо і, отже, не могли знову вийти на свої сліди. Це не наші сліди.
– Тоді чиї? – стурбованість Граматика дедалі зростала. – Хіба гори Дерфеля хтось уже досліджував?
– По‑моєму, ні. Принаймні я ніде не читав, щоб у горах Дерфеля або коло них коли‑небудь висаджувалися люди.
– Але це й не випадковий витвір природи: надто вже правильно чергуються заглибини в поросі. Сліди зовсім як людські, як наші^ тільки ніби трохи більші і ширший крок, – розмірковував Граматик, приглядаючись до відбитків, що тягліїся двома паралельними рядами на поверхні Місяця. – А може, саме тут отаборилися космічні пірати?
– Цілком можливо, – не заперечив Капітан. – Адже місце для бази тут надзвичайно вигідне: і за Землею можна постійно спостерігати, і Сонце не заходить, весь час є сонячна енергія, і стартувати з Місяця легко, щоб перехоплювати кораблі… А хто б іще міг тут залишити сліди?
– В одній науково‑фантастичній повісті я читав, мовби Місяць – це штучне тіло, велетенський космічний корабель, заселений усередині високорозвиненими істотами… То, може, вони час від часу виходять на поверхню.
– Дуже малоймовірно, – засумнівався Капітан. – Якби на Місяці були високорозвинені істоти, вони б уже давно якось дали про себе знати. Можливе інше припущення, що тут зупинилися пришельці з далеких світів і вивчають Землю, перш ніж зав’язати контакт із людьми.
– А чи нема якогось зв’язку між цими слідами і зблисками, що їх помітив у горах Дерфеля астроном‑любитель з Володимира‑Волинського? Як ти думаєш?
– Мені здається, що саме це найбільш імовірне, хоч відповіді, чиї ж усе‑таки сліди, ми поки що не маємо. Зрештою, ці сліди можуть бути й столітньої давності. Але тоді це не могли бути земляни.
Хлопці замовкли, придивляючись до заглибин у місячному грунті, мовби хотіли вичитати, чиї ж вони – ці сліди: друзів чи ворогів?
– То що? Вертатися на корабель і чекати? – порушив мовчанку Граматик.
– Ні, звичайно, ні, – заперечив Капітан. – Бо що це дасть? У нас же запасів – од сили на днів п’ять вистачить… Чекати нема чого. Навпаки, я вважаю, нам пощастило, що ми відразу наткнулися на ці сліди – це перший наш успіх. Тепер потрібно вистежити й дізнатися, хто тут і що робить…
– Правильно. Ходімо, – рішуче підтримав його Граматик.
– Але нам треба бути дуже обережними. Тримаймося ближче до скель. Коли якась небезпека – відразу в тінь. Основне заразне виказати себе. Через те й Другові та Незнайкові поки що нічого не будемо повідомляти. Та й чим вони можуть зарадити нам?
Обидва, пильно роззираючись довкола, звернули трохи ліворуч, у напрямку до Білої гори, звідки тягнувся слід невідомої істоти. Попереду й по боках привидами здіймалися камінні брили, проваллями чорніли тіні коло брил.
“Місячний пил наче сніг навпаки”, – подумав Граматик. І йому пригадалося, як уже колись вони отак удвох із Капітаном брели по снігу Незнайковими слідами.
Була середина січня. Щойно після коротких зимових канікул почалося навчання. Перед тим два дні підряд сипав рівний лапатий сніг, усю землю вкрив пухкою білою ковдрою. Перший справжній сніг цієї зими, чистий, незайманий. І вдарив тріскучий мороз. Якби ще трохи сильніший, то й до школи не треба було б іти. Але він, на жаль, не дотяг до тої заповітної поділки, коли ти з чистим сумлінням можеш серед будня, не в канікули, сидіти в хаті біля грубки й читати не дочитану вчора ввечері книжку. Не дочитану, бо мама десь о першій годині ночі помітила, що в тебе в кімнатці горить світло…
Незнайко того дня не прийшов до школи. “Він хворий”, – заявив класному керівникові його сусід Федько. “Що з ним? Ти був у нього?” – запитала стурбовано класний керівник Лариса Іванівна. “Я не був у нього. Не знаю, що з ним”. Одне слово, Лариса Іванівна доручила Граматикові й Капітанові провідати Незнайка.
Зайшли вони до Незнайка додому. “О, – сплеснула руками його мама, – а я думала, що це мій повертається зі школи. А де ж він? Мабуть, знову після уроків сидить? Я ж то думаю: кладу йому обід у торбу, а він і не відмагається, бере. Знав уже, що залишать… Ой, нема кому добре взятися за нього”. Граматик уже розкрив був рота, щоб розповісти про все, але Капітан штовхнув його під бік і каже: “Ми прийшли вам сказати, тітко, щоб ви не турбувалися: він скоро буде”. – “Дякую вам, хлопці”.
Вийшли надвір. “Та він, – каже Капітан, – на лід потяг. От побачиш…” Зайшли за хлів, дивляться: справді, ланцюжок слідів так і прослався простісінько на верболози до Дніпра. Подалися вслід. Сніг був білий‑білий, аж очі сліпив… І зараз очам боляче… Як рівно біжать ці сліди, ніби під шнурок проведепі!.. Тоді сніг так приємно рипів під ногами…
– Цікаво, чи цей пил рипить у нас під ногами? – порушив мовчанку Граматик.
– А хіба тут почуєш якийсь звук? – відповів Капітан. – З гармати вистріль – тільки дим побачиш. Як би сказав Друг, звук – це коливання повітря…
Тоді вони зпайшли Незнайка на дніпровській затоці. Лід був прозорий і рівний, як скло. Розженешся і мчиш – стриматися не можна. Тільки пильнуй, щоб не впасти… Повалили вони Незнайка на лід. “Так ти, – каже Капітан, – маму свою обманюєш. їй кажеш, що до школи йдеш, а сам…”
Раптом лід під ногами гойднувся… Ні, то не лід, то місячний грунт. Граматик мимоволі розкинув руки, щоб не впасти. Глянув на Капітана: той теж хапався руками за порожнечу. У ногах задудоніло – може, це такий місячний звук? Хлопцями сильно хитнуло кілька разів, потім слабше, і Місяць поволі заспокоївся.
– Що це? Землетрус, тобто струс Місяця? – запитав Граматик, розгублено дивлячись на свого товариша.
– Мабуть, – невпевнено відповів Капітан і нараз ткнув рукою поперед себе праворуч: – Диви, диви…
Із‑за гори, що була найближче до земного диска, підіймався здоровенний терновий кущ, обсипаний яскраво‑білим цвітом. Він тягнувся вгору, розростався вшир, його чорні колючки досягли до Землі, встромилися в неї.
– Виверження вулкана, – промовив Капітан, не зводячи очей з цього каскаду місячного каміння й пилу, осяяного сонцем. – А може…
– Може, метеорит упав? – запитав Граматик, бачачи, що товариш не докінчує початої думки.
– Ні, це не метеорит. Коли б метеорит, то місячний грунт розбризкався б у боки. Частина каміння, можливо, і до нас долетіла б, якщо це сталося не дуже далеко. Тільки це не метеорит, не та траєкторія польоту уламків.
– А що ти хотів сказати своїм “а може”?
– Нічого такого, – вдавано байдужим голосом відповів Капітан. – То що робимо? Я гадаю, нам треба йти цими слідами, дізнатися, куди вони ведуть, хто їх залишив. Тільки ще пильніше придивляймося… А ти як думаєш?
– Я такої самої думки. Місце виверження оглянемо наступного разу.
Терновий кущ тим часом ніби застиг нерухомо, а далі почав поволі осідати.
– Може, повідомити Друга й Незнайка, щоб вони не турбувалися про нас? – обізвався по хвилині Граматик. – Адже їх там теж добре хитнуло.
– Поки що цього робити не варто. Зарання виказувати себе не слід.
Чим ближче хлопці підходили до гори, тим глибше гру зли їхні ноги в місячний грунт. Очевидно, пил у цьому місці випав недавно і ще не встиг ущільнитися.
– Стривай! – Граматик рвучко перегородив рукою дорогу Капітанові. – Онде напроти Білої гори з‑за скелі…
З‑за скелі саме з’явилася постать. У скафандрі й циліндричному шоломі. На якусь мить хлопці, мов заворожені, прикипіли очима до цієї постаті. Скафандр: шарніри, кріплення, ранець живлення… Тільки той циліндричний шолом… такого в земних космонавтів ніколи не бувало…
– Швидше у тінь! – скомандував Капітан.
Здається, незнайома істота ще не помітила їх. Вона йшла просто на сонце.
“Треба повідомити Друга, Незнайка про небезпеку”, – майнуло в голові у Граматика.
Він увімкнув передавач:
– Друже, Незнайку, чуєте нас?
І вслід за Капітаном десятиметровими стрибками кинувся до найближчої скелі, в її смолянисту тінь. Один стрибок, другий.
– На Місяці космічні пришельці, можливо, пірати. І хлопці з жахом відчули, що…
Рано…в ранці, радіо…телескоп, фізико…математичний, лимонно…жовтий, пів…лимона, нафто…провід, темно…зелене (листя), вічно…зелена (сосна), по Середземно…мор’ю, хліб…сіль, важко…атлет, паровозо…вагонне (депо), праце…здатність, пів…яблука, пів… віку, лісо…степ, стале…вар, пів…апельсина, пів…жмені, блідо…рожева, сніжно…білий, тишком…нишком, дощо…мір, паро…плав, людино…день, пів…року.
Ключ. Ці складні слова треба написати разом або через дефіс. Вибери підряд лише ті слова, які пишуться разом. З їхніх останніх букв прочитаєш, яке лихо спіткало хлопців.
«Троє на Місяці», розділ XVI. На Місяці трава не росте
– Капітан і Граматик у небезпеці, – занепокоївся Друг, як тільки обірвався Граматиків голос у радіоприймачі. – З наявних фактів можна зробити висновок, що вони потрапили під камінний дощ. їхній передавач, а можливо, й скафандри пошкоджені. Неясно лише, що передавав Граматик: “На Місяці кос…”
– А що тут гадати? – здвигнув плечима Незнайко. – “На Місяці косовиця”. Бо що ж іще може означати “кос…”?
– На Місяці трава не росте, – поправив його Друг. – Отже, й косовиці не може бути… Кос… Косинус… Косметика… Костюм… Космос… Космічний… Космічний вітер… Космічне проміння… Космічна ракета… Я мушу йти на допомогу Капітанові й Граматикові. Ти залишаєшся на кораблі.
– За кого ти мене маєш? – обурився Незнайко. – Там товариші в космічну бурю під камінним дощем знемагають, а я сиди в затишку склавши руки. Ні, я теж піду.
Друг застиг нерухомо, аналізуючи те, що сказав Незнайко.
– Космічної бурі не буває. Але ти можеш іти зі мною, – погодився нарешті пес.
– Буває чи не буває – мені байдуже. А товаришів, якщо вони потрапили в біду, треба виручати, – заявив Незнайко і, опустивши забороло на шоломі та одягнувши рукавиці, рішуче рушив до дверей. – Ходімо швидше.
Друг, проте, не поспішав виходити. Він стояв між дверима й Незнайком.
– Скафандр у тебе добре загерметизовашій? Перевір.
Незнайко хоч‑не‑хоч мусив перепробувати всі з’єднання, змійки, застібки.
– Акумулятори заряджені, сонячна батарея підімкнута?
– Так.
– Який тиск у твоєму кисневому балоні?
– Там товариші в космічну бурю… в космічний вітер під камінним дощем знемагають, а ти про тиск мені торочиш…
– Який тиск у твоєму кисневому балоні? – не відступався пес.
– Сорок дві атмосфери.
– Мало. Кисень, можливо, буде потрібний і Капітанові та Граматикові. Заряди балон повністю.
Незнайко збагнув, що опиратися Другові марно, і тепер виконував усі його вказівки.
Коли Незнайко ступив на місячну поверхню, він одразу відчув, що скафандр на ньому роздувся й напружився, як велосипедна камера. Особливо туго згиналися йоги в колінах. Тепер йому стало зрозумілим, чому Капітан і Граматик на фізкультурі так ретельно виконували вправи на присідання. Ще й змагалися, хто більше разів підряд присяде і встане.
Пес легко біг попереду слідами, залишеними Капітаном і Граматиком. Незнайко ледве встигав за ним, широко розставивши руки, щоб не впасти. На лобі в нього виступив піт, солоні крапельки скочувалися на очі, попадали в рот. А він навіть обтертися не міг – адже увесь був закутий у скафандр, наче той рак у шкаралупу.
І навіщо йому було залазити в камеру для пального? Закортіло, бачиш, на Море Ясності… А як же ото гарно було б зараз босим по траві бродити! Ідеш, і прохолодна трава приємно лоскоче тобі підошви, ноги самі підіймаються і несуть тебе в далечінь. Від Дніпра вітерець подихає. І ти незчувся, як уже стоїш над водою.
Шубовснув із берега – бризки довкола розлетілися. Спочатку холодно: бр‑р‑р! Потім з води виходити не хочеться. А вийдеш – то сонце не пече, а тільки вливається теплом у кожну твою жилку…
А тут перемішалися нестерпна спека і лютий‑прелютий мороз. І не розбереш, що воно і як. Ух, і пече ж!
– Скажи, Друже, що робити, духота, – не витерпів Незнайко. – Я не можу.
– Перемкни терморегулятор на охолодження, – незворушно порадив пес.
Хоч би тобі який‑небудь обскубаний кущик, не те що дерево. Та хоч би жмут зеленої травички, а то якийсь рудий попіл довкола, наче його позносили сюди з усієї Келеберди, та що там з Келеберди – з усієї області, з усієї України. Єдина розрада – це два ланцюги слідів. Ось, видно, Капітан і Граматик зупинялися, але ненадовго – Граматик не встиг стоптати багато місячного пилу. Бо він, як тільки десь постоїть довше на одному місці, починає переступати з ноги на ногу.
А все‑таки, де вони? Чому їх досі ніде не видно?
Друг, який біг попереду, раптом зупинився. Місячний грунт біля нього був густо стоптаний – хлопці, очевидно, довго радилися про щось. Але що це? З ким це вони зустрілися? Між їхні два сліди вмішався третій. І ось ліворуч уже три сліди помережили місячний попіл, а праворуч – один.
– З ким це вони зустрілися?
– Капітан і Граматик ні з ким не зустрілися. Третій біля них не зупинявся, – дійшов висновку Друг. – Вони помітили чужий слід і пішли по ньому.
– Отже, крім нас, на Місяці є ще хтось?
– Хтось є, – відповів Друг, придивляючись до слідів невідомого. – Місячний пил дуже їдкий! Він як тютюновий. Усі запахи забиває.
Друг і Незнайко знову налягли на ноги, ще пильніше вдивляючись у місцевість. Сліди все глибшали, іти ставало дедалі важче. Але вже здалеку було видно, що Капітанові й Граматикові сліди раптом обриваються. Натомість далі потягнулося вже два чужі сліди, а не один, як досі. Усі сліди чіткі, не затерті. Отже, камінного дощу тут не було. Але де хлопці, що сталося з ними?
Незнайко аж підвів голову догори: ні, там хлопців не видно, нема там ні вертольота, ні орла із семиметровими крилами. Куди ж вони ділися? Ніби розтали.
– Може, оті невідомі схопили їх і понесли кудись?
– Ні, – відразу заперечив Друг. – Тоді в невідомих сліди були б глибші від більшого тиску їхніх підошов на місячну поверхню.
– Тобто вони б вгрузали більше?
– Так, – відповів Друг і заходився обстежувати сліди.
Незнайко розглянувся навкруги. Два сліди йшли до обрію, де стриміли одна біля одної чотири гори. Праворуч, метрів за двадцять, лежала довга і досить висока скеля, під якою розпласталася чорна тінь. Довкола було розкидане каміння, злегка притрушене місячним пилом.
– Невідомий ішов один назустріч Капітанові і Граматикові. Капітан і Граматик повернулися, щоб тікати, і – зникли десь.
– Куди вони зникли? – запитав Незнайко.
Але перш ніж Друг устиг щось відповісти, Незнайка шарпонуло вбік. Навколо його скафандра, перетискуючи руки, обвивався тонкий білий зашморг. “Аркан”, – здогадався Незнайко, поволі падаючи в місячний пил.і Підвів голову й глянув: до нього, на ходу змотуючи натягнутий капроновий мотузок, біг невідомий у циліндричному шоломі. Біг важко, розвалькувато, здавалося, що аж поверхня Місяця стугоніла під його товстими ногами. Обличчя за склом шолома не було видно: ніби воно було сховане за маскою.
Незнайко смикнувся, хотів підвестися, але невідомий тримав його цупко і звалював кожен раз, як тільки він починав підійматися. “Так ще колись татари арканами ловили наших людей, щоб забрати в неволю”, – в Незнайка перед очима ожили картини з кінофільму, що його показували їм на уроці з давпьої історії України. Оце й його поженуть у неволю, закують у кайдани, і він уже не побачить ні Келеберди, ані Дніпра…
– Друже, рятуй! – гукнув Незнайко, оглядаючись позад себе з надією, що пес миттю перегризе мотузка і вп’ється зубами в горло підступному нападникові.
Але пес, мабуть, забув про нього. Підібгавши під себе ноги та припавши животом до поверхні Місяця, він затремтів дрібненько‑дрібненько, чи не з переляку, і – …
Кенгуру, шосе, верф, подорож, спокій, вартовий, праця, осінь, хміль, квасоля, оповідання, розповідь, ім’я, вікно, азот, колібрі, зима, ожеледь, вогонь, сіль, ворона, соловей, орля, курча, ягнятко, лоша, імовірність.
Ключ. З‑поміж цих іменників вибери підряд і запиши у стовпчик спочатку іменники другої відміни, потім – третьої. З перших букв цих іменників довідаєшся, що сталося з Другом.
«Троє на Місяці», розділ XVIІ. У пастці
– Капітане, де ти? – першим обізвався Граматик, підводячись на ноги.
– Я тут, – відгукнувся Капітан, простягаючи перед себе руки і обмацуючи порожнечу.
Довкола панував чорний непроглядний морок. Ніде анінайменшого промінчика.
– Я нічого не бачу, – поскаржився Граматик.
– І я не бачу, – почувся Капітанів голос. – Як темно! Наче в якомусь льосі, ще й хтось лядою зверху накрив… Гаразд, Сонце за скелею, його промені сюди не досягають. Земля низько над обрієм, і ми її з цієї ями не бачимо. Але ж зірки, Чумацький Шлях – чому їх не видно?
– А в мене перед очима час від часу якісь іскорки спалахують, – поділився своїми спостереженнями Граматик. – Наче метеорити черкають по небу. О, ніби кулька розірвалася, а тепер – зигзаг, тире, крапка.
– Це не метеорити. Це важкі частини космічного проміння вриваються в зорові нерви і подразнюють їх, – пояснив Капітан. – Від них ще темніше стає… Тільки б нам не загубитися… Граматику, шукаймо один одного… Я вперся в якусь стіну, стою біля неї. Слизька, мов з льоду, нема за що рукою зачепитися. І крута…
– І я наткнувся на стіну… Гладка… Який холод… Я почав замерзати… Ідімо один до одного… Капітане, де ти?
– Я тут. Увімкни обігрівання. Мені тебе стало гірше чути. Ти пішов кудись убік… Вертайся назад… А тепер як чуєш мене?
– Краще. І вже не так тріщить у шоломофоні, коли ти говориш… Скафандр на ногах якось важко згинається…
– Справді, скафандр зробився твердий, наче з бляхи… Так і йдімо. – Капітан розкрилив руки і став переступати то в лівий, то в правий бік. Ніби в панаса гралися. Нарешті наткнувся на щось рухоме. – Це ти, Граматику?
– Це я… А мені, знаєш, уже навіть лячно стало, що ми не знайдемо один одного… На твоєму скафандрі наче якісь шершаві нарости, – здивувався Граматик.
– Справді… І на твоєму… Це, мабуть, місячний пил поналипав. І не стирається. Тільки рукавиця ковзається по ньому. Якийсь не такий, як на поверхні. Може, тому, що тут інші фізичні умови – майже постійно низька температура, менша радіація… Сонце сюди заглядає тільки тоді, коли в зеніті… Очевидно, через те ми й не бачимо навіть зірок, що геть вимазалися цим прилипливим пилом. – Капітан повів рукою по Граматиковому скафандру. – Ти не потовкся, коли падав?
– Я цілий. Упав, на диво, м’яко. Тільки, здається, радіопередавач розбився… Так і є, не працює… Коли я полетів сторчака в це провалля, він сильно стукнувся в камінь. Аж шарпнуло мною. Я саме передавав Другові й Незнайкові про того… невідомого.
– А ти його розгледів добре? – запитав Капітан.
– Розгледів.
– І що скажеш?
– У земних космонавтів таких циліндричних шоломів не буває, – відповів Граматик.
– Справді, у земних космонавтів шоломи кулясті. Така форма зручніша. А тут якийсь циліндр. Ніби й на шолом не схожий… А тепер я докажу тобі, Граматику, те, чого раніше не хотів казати. Коли струснувся місячний грунт, я спочатку був подумав, що то виверження вулкана. А потім збагнув, що то, очевидно, вибух. Бо якби це було виверження, то каміння виривалося б угору, як із жерла гармати. А тут воно розліталося віялом, у вигляді куща. І це не метеорит, я вже казав тобі.
– Гадаєш, між вибухом і цією циліндричною істотою є якийсь зв’язок?
– Думаю, що так. А цей невідомий – це, мабуть, їхній вартовий. І він тут, очевидно, не один. Але хто вони, ці невідомі? Скільки їх? Звідки вони взялися на Місяці? Що вони тут роблять?
– А може, Місяць – це все‑таки гігантський космічний корабель з високорозвиненими мешканцями, який скількись там тисяч або мільйонів років тому причалив до Землі і кружляє навколо неї? Штучне тіло…
– Ні, таке припущення відпадає, – твердо заявив Капітан. – Астрономи й космонавти довели, що це щільне природне тіло… Зрештою, якби Місяць був космічним кораблем, то хто б влаштовував вибухи на його обшивці? Та й космонавти не допустили б, щоб на їхньому кораблі були такі ями, як оця.
– Ти логічно міркуєш, – не без іронії зауважив Граматик. – Отож тепер вирахуй: куди ми оце з тобою вскочили? І як вибратися звідси?
– Насамперед відкидаємо версію про штучне походження нашої пастки. Ти не заперечуєш?
– Ні.
– Отже, тільки факти. На Місяці, крім безлічі всяких кратерів, є тріщини й борозни. Борозни дуже широкі. Це не борозна. Залишаються тріщини. Тріщини на Місяці бувають завглибшки і сто, і двісті, і навіть чотириста метрів і тягнуться на сотні кілометрів.
– То ти гадаєш… – почав Граматик і замовк, жахнувшись цих велетенських розмірів.
– Ні, на наше щастя, тріщина, у яку ми вскочили, не така вже й глибока. Падали ми приблизно чотири секунди. На Землі за цей час пролетіли б десь метрів сімдесят п’ять – вісімдесят…
– Ого! – вирвалося в Граматика. – І це, ти кажеш, неглибоко!
– Але на Місяці прискорення при вільному падінні в шість разів менше, ніж на Землі, – вів далі Капітан. – Тому ми пролетіли тільки дванадцять‑тринадцять метрів.
– Це як з верхівки осокора? І не забилися, – здивувався Граматик.
– Не забилися, бо падали повільно, з такою швидкістю, як на, Землі з висоти двох метрів. Та й, очевидно, на дні цього провалля чимало пилу назбиралося…
– Усе це добре, – перебив його Граматик. – Але як нам видряпатися звідси? Глибина дванадцять метрів, і з обох боків прямовисні стіни… Якби ж хоч можна було роздивитися, то б десь, може, вдалося побачити виступи, розколини… Бо доки Друг із Незнайком знайдуть нас, якщо вони взагалі почули моє повідомлення, то ці… циліндроголові…. помітять наші сліди або й корабель – і ми нічого не зможемо вдіяти… Мов у мишоловку вскочили.
– Треба нам перебрати всі можливі способи, як дістатися звідси нагору. Якийсь, може, підійде. Що б ти запропонував?
– На крилах піднятися, – по голосу було чути, що Граматик гірко жартує.
– На крилах у безповітряному просторі не злетиш, але якби був у нас бодай маленький реактивний двигун, то піднялися б, – цілком серйозно відповів Капітан. – Можна було б для цього використати навіть наші кисневі балони… На двох балонах, коли з них випускати кисень, один із нас, мабуть, піднявся б. Але тут великий ризик: можемо й не вибратися звідси, і без кисню залишитися.
– А що ж ти радиш? – запитав Граматик.
– До кінця п’ятнадцятиметрового мотузка прив’язати камінь і кидати його вгору доти, доки він зачепиться за скелю або впаде в розколину. А тоді, поволі підтягуючись, вилізти на поверхню. Але де взяти мотузка?
– У мене є мотузок! – майже вигукнув зраділий Граматик. Капітан аж притис товариша до себе й прошепотів:
– Тільки тихіше, поблизу можуть бути циліндроголові.
– Коли я приволік Незнайка до кабіни, – уже тихіше розповідав Граматик, – то шнурка змотав і поклав до кишені скафандра. І так і не виклав. Але, – додав невпевнено Граматик, – мені здається, що він буде закороткий.
– Давай сюди, – Капітан намацав Граматикову руку, обережно взяв у нього мотузка. – Зараз виміряю його довжину стародавнім способом – ліктем.
– У Київській Русі лікоть дорівнював сорока шести – сорока семи сантиметрам, – зауважив Граматик.
– А у мене без скафандра лікоть має сорок вісім сантиметрів, у скафандрі – то й усі п’ятдесят п’ять. Тепер тисячу п’ятсот сантиметрів – потрібна довжина мотузка – поділи на п’ятдесят п’ять… нам треба, отже, приблизно двадцять сім космічних ліктів мотузка… Мотаю на руку… одинадцять, дванадцять… шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… і все.
– Дев’ятнадцять разів по п’ятдесят п’ять сантиметрів – це трохи більше, ніж десять метрів… Короткий… Може, сходинки в стіні будемо довбати? Я, маю викрутку.
– Це буде довго. А якщо порода тверда… Кисню не вистачить.
– А вистрибнути на поверхню? Ти ж на Землі метр вісімдесят сантиметрів у висоту стрибав. А тут тяжіння в шість разів менше…
– Ні, – скрушно відповів Капітан, – нічого з цього не вийде: у скафандрі та ще й без розгону… – І, подумавши хвилину, додав: – Та все одно, якби й було де розігнатися та можна було скинути скафандр, вище як на шість‑сім метрів я тут не скочив би. Навіть чемпіон світу зі стрибків, який долає планку заввишки два метри сорок сантиметрів, – і він би на Місяці вище десяти метрів не стрибнув би.
Граматик уже не допитувався, чому на Місяці не можна стрибнути в шість разів вище, ніж на Землі, тількиїсумно відзначив:
– Отже, безвихідь: спереду – глуха стіна, ззаду – глуха стіна, а зверху – непроглядна темінь. Залишається чекати або Друга, або циліндроголовців…
– Спереду… ззаду… – повторив за ним Капітан, – але є ще ліворуч, праворуч – там нема стіни.
– То що ти пропонуєш?
– Іти, не стояти на місці. Коли шукаєш виходу, то ймовірність, що знайдеш його, зростає. Нам треба йти.
– Звичайно, вихід повинен десь бути, – підтримав його Граматик. – Але куди йти?
– На південь. Ближче до корабля. Там проходить якийсь вал. – Пригадуєш, коли ми йшли сюди, переходили через горбок. Може, він загатив цю тріщину.
– Тільки, щоб не загубити один одного і не вскочити в ще гіршу халепу, зв’яжімося, Капітале, мотузком. Як це роблять альпіністи в горах. Будемо йти на якійсь відстані один від одного, – запропонував Граматик.
– Я піду попереду, – заявив Капітан.
Граматик прив’язав мотузок до кілець на скафандрі, а тоді вільний кінець передав Капітанові. Коли вони зв’язалися, Капітан сказав: “Ходімо” – і, намацуючи грунт ногами, рушив ліворуч. Але вже через кілька секунд мотузок між хлопцями натягнувся. Чи з Граматиком щось трапилося, чи зачепився мотузок?
– Чого ти став, Граматику?
– Я пішов за тобою, а ти раптом чомусь опинився позад мене, – пояснював Граматик.
– А куди ти йдеш? – запитав Капітан.
– Таж на південь, як домовилися. Ближче до корабля.
– І я йду на південь. Але, мабуть, комусь із нас перекрутився світ, бо ми пішли в різні боки.
Справді, комусь із них “перекрутився світ”. Треба було з’ясувати, кому саме. Граматик не мав ніяких доказів своєї правоти, крім того, що йому “так здається”. А Капітан узявся крок за кроком відтворювати всі свої дії. Як тільки вони помітили невідомого, обидва кинулися в тінь. Бігли, отже, на північний схід. Він так з розгону й ускочив у цю прірву. Об стіну ні разу не вдарився. Виходить, у місячний пил він упав обличчям на північний схід. Південь був праворуч і трохи ззаду. Коли підвівся, то пішов прямо перед собою, вперся в стіну і обернувся назустріч Граматикові. Тепер південь став йому по ліву руку. А Граматик, падаючи, стукнувся радіопередавачем об стіну. Ось у чому вся причина їхнього непорозуміння.
– Коли ти ударився радіоприймачем, тебе дуже смикнуло вбік? – запитав він у Граматика.
– Дуже. Аж я перевернувся. Принаймні так мені здалося.
– Тепер зрозуміло. Усе‑таки тобі перекрутився світ…
Хлопці ступали обережно – один попереду, а другий за ним – і майже не обзивалися один до одного. Давала себе знати втома, хотілося пити.
У Граматика ноги погано згиналися. Повіка стали важчими. Від кілька разів позіхнув. І раптом Граматик відчув, що мотузок, який з’єднував їх, ослаб – Капітан, очевидно, зупинився. До Граматикової свідомості долинули його слова:
– Далі…
Пляж, намет, затишшя, ескіз, оповідач, пісняр, муляр, агрус, поріг, апогей, резервуар, озеро, екіпаж, вівчар, різьбяр, хутір, опір, аджарець, електрозварювач, друг, лице, удар, дощ, урочище.
Ключ. З‑поміж поданих тут іменників другої відміни випиши підряд у стовпчик спочатку іменники твердої групи, потім – мішаної і наостанок – м’якої. З перших букв цих слів повинно скластися чотири слова.
