Якийсь час я стояв біля вікна. Всі ці місяці після нашого повернення з моря у мене було якесь дивне відчуття: весь час, кожну годину я знав, що восени Пат має поїхати від мене, але знав це так, як знаєш усе в житті: що роки минають, люди старішають і що вічно жити неможливо. Дійсність була сильніша від дум, вона завжди відтісняла їх на задній план, і поки Пат була зі мною, а дерева стояли в пишному вбранні, такі поняття, як осінь, від’їзд і розлука, означали не більше, ніж бліді тіні на обрії, завдяки яким ще сильніше відчувалося щастя нашої близькості, нашого сумісного життя.
Я дивився з вікна на мокрий, залитий дощем цвинтар, на могильні плити, вкриті брудним, коричньовим листом. Туман, наче якийсь блідий звір, висотав за ніч в зелений сік із листя дерев; воно висіло на гілках блякле й немічне, кожен порив вітру зривав усе нові й нові листочки і гнав поперед себе. І раптом я вперше відчув, ніби гострий, різкий біль, що вже скоро розлука, що вона ставала дійсністю, як осінь, що надворі прокрадалась крізь верховіття, лишаючи по собі жовтий слід.
Я прислухався до суміжної кімнати. Пат іще спала. Я підійшов до дверей і зупинився на секунду. Вона спала спокійно і не кашляла. На мить мене заполонила раптова надія — я уявив собі, що сьогодні або завтра чи ближчими днями Жафе подзвонить мені і скаже, що їй немає потреби їхати… але потім пригадав ті ночі, коли чув тихе шарудіння в її грудях, оте рівномірне, приглушене хрипіння, яке то наближалось, то віддалялось, ніби далекий шум тоненької пилки, —і надія погасла так само швидко, як і спалахнула.
Я повернувся до вікна і знову втупив очі в дощ за вікном. Потім сів за письмовий стіл і почав лічити свої гроші. Хотів підрахувати, на який час їх вистачить для Пат, але мені при цьому стало так боляче, що я знову вкинув їх у шухляду.
Я глянув на годинник. Було біля семи. У мене буде щонайменше дві години часу, поки прокинеться Пат, Я швиденько одягнувся, щоб виїхати попрацювати на, таксі. Це було краще, ніж лишатися в кімнаті наодинці з своїми думками.
Зайшов до майстерні, взяв наш візок і помаленьку поїхав вулицями. Перехожих було мало. В промислових кварталах стояли довгими рядами робітничі казарми — обдерті і занедбані, старі, сумні, ніби повії під дощем. Їхні фасади були облуплені й брудні, похмурі вікна безрадісно блимали назустріч ранку, а на потрісканій штукатурці, стін виднілось багато глибоких, сіро-жовтих дірок-так, наче її роз’їло наривами.
Перетнувши стару частину міста, я під’їхав до собору. Перед невеличкою хвірточкою зупинився і виліз з машини. Крізь важкі дубові двері, наче здалеку, долинали звуки органа. Саме був час ранкової меси, і по тому, що грав орган, я зрозумів: щойно почалося офірування, отже мало пройти щонайменше двадцять хвилин, поки скінчиться меса і почнуть виходити люди.
Я пройшов у церковний сад. Він тонув у сірій імлі. Трояндові кущі понуро схилилися під дощем, але на більшості з них ще були квіти. Мій плащ був досить широкий, і я добре міг сховати під нього зрізані гілки. Хоч була неділя, проте ніхто не пройшов мимо, і я без зайвих турбот відніс перший оберемок троянд у машину. Потім знову пішов у сад, щоб нарізати ще один. Тільки-но я це зробив і сховав букет під плащ, як у критому ході почулися кроки. Я притиснув ліктем квіти і зупинився ніби для молитви, перед зображенням одного з етапів хресного шляху.
Кроки наблизились, але далі не пішли… Хтось зупинився позаду. Мене кинуло в жар. Я побожно підняв очі на образ, перехрестився й, не кваплячись, пішов далі, до другого образа, що був неподалік від критого ходу.
Кроки послідували за мною і знов завмерли. Я розгубився: що мені робити? Зразу ж іти далі не можна було, я мусив лишитися на місці принаймні стільки часу, щоб десять разів проказати “Радуйся, діво” і один раз “Отче наш”, інакше я б у ту ж мить зрадив себе. Лишившись на місці, я обережно і в той же час осудливо (мене ж бо потурбували під час молитви) зирнув убік, щоб пересвідчитися, що там скоїлось.
Побачивши привітне, округле обличчя пастора, я полегшено зітхнув. Знаючи, що за молитвою він мене не потурбує, я вже вважав себе врятованим. Аж раптом помітив, що — на своє нещастя — зупинився перед останньою сценою хресного шляху. Якщо навіть я молився б ще вдвоє повільніше, через кілька хвилин мусив би скінчити, а цього, як видно, і чекав пастор. Зволікати справу не мало ніякого сенсу. З байдужим виглядом я спокійно попрямував до виходу.
— Доброго ранку, — привітався пастор. — Слава Ісусу!..
— На віки слава, амінь! — відповів я згідно з формулою католицької церкви.
— Рідко трапляється тепер, щоб хтось у такий ранній час приходив сюди, — сказав він привітно, дивлячись на мене своїми ясними, як у дитини, голубими очима.
Я щось пробурмотів у відповідь.
— На жаль, це стало рідкістю, — додав він сумовито. — Особливо чоловіки — їх тепер ніколи не видно за молитвою в цьому місці. Ви просто порадували мене, і тому я заговорив з вами. У вас, напевно, якесь особливе прохання до Всевишнього, якщо ви так рано прийшли і в таку погоду…
“Еге ж, особливе, щоб ти скоріше йшов звідси”, думав я, з полегшенням кивнувши головою. Досі він, здається, не помітив, що в мене під плащем квіти. Треба було якнайскоріше відкараскатись від нього, поки він нічого не запідозрив.
Пастор знов посміхнувся до мене:
— Я збираюсь зараз читати месу. То я і ваше прохання включу до своєї молитви.
— Спасибі, — сказав я, зніяковіло вражений.
— Ваша молитва — за спасіння душі померлого? — питав він.
Якусь мить я розгублено дивився на нього. Мої квіти під плащем почали сунутися вниз.
— Ні, — поквапно відказав я, притискуючи руку до плаща.
Він щиросердо дивився на мене своїми ясними очима, дошукуючись відповіді на моєму обличчі. Мабуть, чекав, що я скажу йому, про що йде мова. Але мені в ту мить нічого підхожого не спало на думку та й на душі було таке відчуття, що мені не слід брехати більше, ніж це необхідно. Тому я промовчав.
— То я помолюся, щоб бог допоміг невідомому в його нужді, — зрештою сказав він.
— Добре, — відповів я, — якщо ваша воля. А я вже буду вдячний вам за це.
Пастор застережливо підняв руку, посміхаючись:
— Вам нема чого дякувати мені. Всі ми в руці божій. — Він ще мить дивився на мене, трохи навкіс схиливши голову, і мені здалося, ніби на його обличчі промайнула тінь підозріння. — Ви лише віруйте, — додав він. — Отець небесний допоможе. Він завжди допомагає, навіть якщо іноді ми й не розуміємо цього. — Потім кивнув мені й пішов геть.
Я дивився йому вслід, аж поки не почув, як за ним грюкнули двері. “Еге ж, — подумав я, — коли б це було так просто! Він допоможе, він завжди допомагає! Але чи допоміг він Бернгарду Візе, коли той “божкав”, лежачи в Гаутольстерському лісі з простріленим животом? Або Катчинському, що поліг у Гандземе, лишивши хвору дружину з дитям, якого ще й не бачив? Чи допоміг він Мюллеру, Леєру, Кеммеріху або маленькому Фрідману, Юргенсу, Бергеру і мільйонам інших? Достобіса — занадто багато пролилося крові на світі, щоб вірувати в отця небесного!”
Завізши додому квіти, я відвів машину в майстерню і повернувся додому. З кухні вже пахло свіжозавареною кавою й чути було, як вешталася Фріда. Якось дивно, — але запах кави завжди підбадьорював мене. Це мені було знайоме ще з війни: людину ніколи не втішали значні речі, а завжди лише дрібні, буденні.
Тільки-но я зачинив за собою коридорні двері, як вискочив з кімнати Гассе. Обличчя в нього було жовте, спухле, очі червоні від безсоння, а сам він мав такий вигляд, ніби спав у костюмі. Уздрівши мене, він надломлено зупинився. Його обличчя виказувало незвичайне розчарування.
— Ах так, це ви… — промимрив він.
Я здивовано глянув на нього:
— А ви так рано вже когось чекаєте?
— Так, — беззвучно відповів Гассе, — дружину. Вона ще й досі не приходила додому. Ви ніде не бачили її?
Я похитав головою:
— Я виходив усього на годину.
Він кивнув:
— Я лише думав… адже могло бути, що ви й побачили її.
Я знизав плечима:
— Очевидно, вона прийде трохи пізніше. Вона не дзвонила вам?
Гассе трохи ніяково дивився на мене:
— Вона вчора ввечері пішла до своїх знайомих.
Я точно не знаю, де вони й живуть.
— А прізвище знаєте? Тоді можна хоч у довідковому бюро спитати.
— Я вже пробував. Там такого прізвища не знайшли. — Погляд у нього був, як у побитого собаки. — Вона завжди таїлась від мене з своїми знайомими, а коли я одного разу спитав, раптом розгнівалась. Я й рукою махнув. Радий був, що в неї завелося хоч яке-небудь товариство. Вона завжди дорікала мені, ніби я хотів позбавити її і такої втіхи.
— Може, вона ще прийде, — сказав я. — Я навіть певен, що скоро прийде. Ви не дзвонили — на всякий випадок — на пункти швидкої допомоги або в поліцію?
Він похнюпився:
— Всюди дзвонив. Ніде нічого не знають.
— Ну, коли так, — заспокоював я його, — то вам зовсім нема чого хвилюватися. Може, вона ввечері почувала себе не зовсім добре і лишилася на ніч. Таке нерідко буває. Можливо, вона за годину-дві буде знову тут.
— Ви гадаєте?
Двері кухні розчинилися, і звідти вийшла Фріда з підносом.
— Для кого це? — запитав я.
— Для фройляйн Гольман, — відповіла вона, трохи роздратована моїм втручанням.
— А хіба вона вже встала?
— Мабуть, що так, — відповіла Фріда, наїжачившись, — інакше б не просила снідати!
— Хай вас бог благословить, Фрідо, — мовив я. — Іноді вранці говорити з вами — просто втіха. Чи не могли б ви перебороти себе і зразу ж приготувати каву і мені?
Вона щось буркнула й, зневажливо похитуючи задом, пішла по коридору. Це вона вміла. Вона була єдиною серед людей і тварин, у кого я спостерігав щось подібне так виразно.
Гассе все ще стояв. Коли я знову обернувся до нього і побачив його мовчазного й покірливого, мені раптом стало соромно.
— Я певен, за годину-дві скінчаться ваші турботи, — сказав я, подаючи йому руку.
Він не взяв руки, а якось дивно дивився на мене.
— А ми не могли б пошукати її? — стиха запитав він.
— Але ж ви не знаєте, де вона.
— Може, все ж таки пошукати б її, — повторив він. — Якби ми взяли вашу машину… я, звичайно, за все заплачу вам, — поспішив запевнити він.
— Не в тому справа, — заперечив я. — Тільки це ж безнадійно. Куди б же ми тоді поїхали? Та й вона в цей час навряд чи буде на вулиці.
— Не знаю, — сказав він знову так само тихо. — Я лише думаю, що її можна знайти…
Фріда пройшла назад з порожнім підносом.
— Мені пора йти, — сказав я, — а ви, я певен, даремно турбуєтесь так. І все ж я охоче зробив би вам послугу, але фройляйн Гольман скоро має їхати звідси, і мені дуже хотілося б ще сьогодні побути з нею разом. Можливо, це остання неділя, коли вона тут. Адже вам зрозуміло це?
Гассе кивнув головою.
Мені жаль було його, нещасного, але не терпілося скоріше повернутися до Пат.
— Якщо ви все ж хочете зараз поїхати, внизу можна взяти таксі, — продовжував я, — тільки я не раджу вам цього. Краще почекайте ще трохи, тоді я зможу подзвонити своєму другові Ленцу і він поїде з вами шукати.
У мене було таке враження, що він мене зовсім не слухав, бо раптом спитав:
— Ви її сьогодні вранці не бачили?
— Ні, — відповів я. — Інакше я б вам давно про це сказав.
Він знову кивнув і, не сказавши ні слова, пішов, наче прибитий, до своєї кімнати.
Пат уже побувала в мене і знайшла троянди. Коли я ввійшов до неї, вона засміялась:
— Роббі, — сказала вона, — я ж сама досить простодушна. Тільки Фріда роз’яснила мені, що тут без крадіжки не обійшлося — свіжі троянди у неділю вранці та ще й в таку пору року! Вона також пояснила мені, що цей сорт у квітникарів нашого району не продається.
— Думай, що хочеш, — відповів я. — Важливо те, що вони приносять радість.
— Тепер ще більше, ніж звичайно, мій любий. Адже ти ризикував, добуваючи їх!
— Ото, та ще,й як ризикував! — Я подумав про пастора. — Але чого це ти так рано вже на ногах?
— Не могла більше спати. До того ж мені приснився сон. Неприємний сон.
Я уважно поглянув на неї. Вигляд у неї був стомлений, під очима — синці.
— Що це тобі стали снитися всякі дурниці? — сказав я. — Досі я гадав, що це властиво лише мені.
Вона похитала головою.
— Ти звернув увагу, що надворі вже осінь?
— У нас ця пора зветься бабиним літом, — заперечив я. — Ще-бо й троянди цвітуть. Іде дощ — от і все, що я бачу.
— Іде дощ, — повторила вона. — Надто вже довго йде дощ, мій любий. Іноді, коли я прокидаюсь уночі, мені здається, що я вже похована під цим нескінченним дощем.
— А ти приходь до мене вночі, — сказав я. — Тоді подібні думки не будуть лізти тобі в голову. Більш того, коли надворі така темрява і йде дощ, дуже приємно бути разом.
— А, мабуть, так, — відповіла вона, пригорнувшись до мене.
— А я люблю, коли в неділю йде дощ, — сказав я. — Тоді краще відчуваєш, як добре живеться. Ми вкупі, у нас тепла, затишна кімната, а попереду — вільний день. По-моєму, це вже не абищо.
Її обличчя прояснилось.
— Це правда: як хороше ми живем! Адже так?
— Я вважаю, що ми просто щасливі. Як подумаю, як жив раніше-боже ж ти мій! Ніколи навіть не думав, що колись отак добре заживу.
— Як хороше, коли ти отак говориш. Я одразу проймаюсь вірою. Ти частіше говори так.
— А хіба я недосидь часто говорю про це?
— Ні.
— Може й так, — сказав я. — Мені здається, що я не вмію бути ніжним. Не знаю чому, але просто не можу. А між тим, мені б цього дуже хотілось.
— Для тебе це не обов’язково, мій любий, я тебе розумію і так. Лише іноді все ж хочеться почути ніжне слово від тебе.
-Тепер я завжди так буду говорити з тобою. Навіть якщо сам собі здаватимусь безглуздим.
— Ах, що ти — безглуздим, — відповіла вона. — В коханні немає нічого безглуздого.
— Слава богу, немає, — погодився я. — Інакше було б просто жахливо подумати, на що ти схожий…
Ми поснідали разом, потім Пат знову лягла в ліжко. Так їй прописав Жафе.
— Ти лишишся тут? — запитала вона з-під ковдри.
— Якщо ти цього хочеш, — відповів я.
— Я б то хотіла, але й тебе не хочу неволити…
Я сів біля її ліжка.
— Я не те хотів сказати. Пригадую, що раніше ти не любила, щоб тебе хтось бачив, коли ти спиш.
— Раніше — так… а тепер іноді боюсь самотності…
— Колись так було й мені, — сказав я. — В госпіталі, після операції. Я тоді боявся спати вночі. Цілу ніч не спав і читав або думав про що-небудь і, лише коли розвиднялось, засинав. Але це пройде.
Вона поклала голову мені на руку.
— Страшно, що можеш не повернутися назад, Роббі…
— Це так, — сказав я, — але ж насправді повертаєшся, і все минає. Це видно хоч на моєму прикладі. Завжди повертаєшся назад; хоча не зовсім на те саме місце.
— Ото ж бо й є. — відповіла вона трохи сонно; у неї вже злипалися повіки. — І цього я теж боюсь. Але ти будеш дивитися за мною, правда?
— Буду, — сказав я, гладячи її лоб і волосся, що теж здавалося стомленим.
Вона стала дихати глибше і трохи повернулася набік.
Через хвилину її вже огорнув глибокий сон.
Я знову пересів до вікна і став дивитися на дощ. Тепер він падав сірою зливою за шибками і здавалося, що наш будинок — це маленький острів, загублений у безкрайньому похмурому хаосі. Мене турбувало, що Пат з самого ранку була сумна і втратила бадьорість — таке з нею траплялося рідко. Але потім я пригадав, що кілька днів тому вона ще була жвава й весела і що все ще може змінитися на краще, коли вона знову прокинеться. Я знав, що вона багато думає про свою хворобу, і від Жафе знав також, що ніякого покращання ще не було, але в своєму житті мені довелося бачити так багато мерців, що будь-яка хвороба для мене означала все ще життя і надію. Я знав, що можна померти від рани, — тут у мене був досить великий досвід, — але саме тому мені важко було повірити, що якась хвороба, за якої людина зовні лишається здоровою, може бути небезпечною. Тому я завжди швидко переборював подібні приступи малодушності.
Хтось постукав у двері. Я підійшов і відчинив. У коридорі стояв Гассе. Приклавши палець до губів, я вийшов до нього.
— Пробачте… — бурмотів він, заїкаючись.
— Ходімте до мене, — сказав я, відчинивши двері своєї кімнати.
Гассе зупинився на порозі, його обличчя ніби поменшало. Воно було біле, як крейда.
— Я лише хотів сказати вам, що нам нема чого їхати, — сказав він, майже не ворушачи губами.
— Заходьте спокійно, — відповів я, — фройляйн Гольман спить, у мене є час.
Він тримав у руці лист і мав вигляд людини, яку поранили пострілом, але вона ще гадає, що то був лише удар.
— Краще прочитайте самі, — сказав він, подаючи мені листа.
— Ви вже пили каву? — запитав я.
Він похитав головою:
— Прочитайте листа…
— Зараз прочитаю, а ви тим часом могли б щось випити…
Я вийшов на кухню і звелів приготувати каву. Потім став читати. То був лист від пані Гассе, всього кілька рядків. Вона повідомляла його, що хоче ще трохи пожити для себе і тому не збирається повертатися до нього. У неї там є хтось такий, що краще розуміє її, ніж Гассе. Вживати якихось заходів немає ніякого сенсу: вона ні в якому разі не повернеться назад. Та це, писала вона, мабуть найкращий вихід для нього самого. Йому не треба буде турбуватися про те, вистачить його жалування чи ні. Частину своїх речей вона забрала з собою, за рештою при нагоді пришле когось…
Це був зрозумілий і діловий лист. Я згорнув його і повернув Гассе. Він дивився на мене такими очима, ніби все залежало від мене.
— Що ж його тепер робити? — запитав він.
— Випийте спершу чашку кави і з’їжте що-небудь, — сказав я. — Метушнею ви нічого не досягнете, тільки доконаєте себе. Підкріпитесь, тоді порадимось. Спробуйте взяти себе в руки, а коли заспокоїтесь, тоді зможете прийняти розумне рішення.
Він слухняно випив каву. його руки тремтіли, їсти він нічого не міг.
— Що ж його робити? — запитав він знову.
— А нічого, — відказав я. — Чекати.
Він хотів щось заперечити.
— А що б же ви зробили? — спитав я.
— Не знаю. Я не можу збагнути цього.
Я мовчав. Не міг придумати, що порадити йому. Його можна було лише заспокоювати, а вихід він повинен був знайти сам. Він уже не любив дружини, це можна було припустити, але він звик до неї, а для бухгалтера звичка могла важити більше, ніж кохання.
Через якийсь час він почав говорити; мова його була плутана, можна було лише зрозуміти, що він розгубився до краю. Потім почав сам собі докоряти. Проти дружини не сказав ні слова. Він лише намагався розібратися, в чому його вина.
— Гассе, — сказав я, — те, що ви говорите, — дурниці. В таких випадках можна бути або винним, або зовсім невинним. Жінка пішла од вас, а не ви од неї. Вам нема чого докоряти собі.
— Ні, таки є, — заперечував він, дивлячись на свої руки. — Я виявився неспроможним…
— До чого?
— Я виявився неспроможним забезпечити їй пристойне життя, а це вже й є вина.
Я дивився на маленького, нещасного чоловічка в червоному плющовому кріслі і не міг зрозуміти його.
— Гассе, — сказав йому потім спокійно, — це може бути причиною, а не виною. А крім того, ви ж досі забезпечували сім’ю.
Він рішуче захитав головою:
— Ні, ні, я довів свою дружину до божевілля своїм вічним страхом втратити роботу. Та й не забезпечував сім’ю! Що вона мала від мене? Нічого…
Гассе поринув у тупій задумі. Я підвівся й дістав пляшку коньяку:
— Давайте вип’ємо трошки, — сказав я. — Адже ще нічого не втрачено.
Він підвів голову.
— Ще нічого не втрачено, — повторив я. — Втрачають людину тільки тоді, коли вона вмирає.
Він похапцем кивнув і взяв чарку. Але не випив і знову поставив на стіл.
— Вчора мене призначили шефом бюро, — тихо сказав він. — Старшим бухгалтером і шефом бюро. Про це мені увечері сказав управитель. Вони об’єднали двоє бюро в одно. Другого начальника бюро звільнили. Я одержуватиму тепер на п’ятдесят марок більше. — Він раптом розпачливо глянув на мене: — Ви гадаєте, вона б лишилась, коли б знала про це?
— Ні, — сказав я.
— На п’ятдесят марок більше. Я міг би віддавати їх їй. Вона завжди могла б купити що-небудь. А ще ж тисячу двісті марок у мене є в ощадкасі! Навіщо ж я їх ощаджував? Хотів хоч що-небудь мати для неї, якщо наші справи погіршають. А тепер вона пішла від мене, тому що я заощаджував про чорний день.
Він знову задумливо потупив очі.
— Гассе, — сказав я, — по-моєму, тут одне одного стосується менше, ніж ви думаєте. Вам не слід було б сушити собі голову над цим. Найважливіше для вас тепер — не піддатися горю в наступні кілька днів. А тоді вам видніше буде, що робити. Можливо, ваша дружина сьогодні ввечері або завтра знов буде тут. Адже вона так само, як і ви, думає про це.
— Вона вже не повернеться, — відповів Гассе.
— Цього ви не можете знати.
— Якби їй можна було сказати, що тепер я одержую більше грошей, що я візьму відпустку і ми могли б на мої заощадження виїхати в подорож…
— Про все це ви ще зможете сказати їй. Люди не розлучаються так, навіть не зустрівшись.
Мене дивувало, що він взагалі не думав про третю особу, яка стояла між ними. Та він, здавалося, ще не дійшов до цього; думав лише про те, що його дружина пішла від нього, а все останнє для нього ніби заволокло непроглядним туманом. Мені хотілося сказати йому, що за кілька тижнів він, можливо, навіть радітиме з того, що вона пішла… але він був надто вже засмучений, отож мені здавалося це зайвою грубістю. Для ображених почуттів правда завжди груба і майже нестерпна.
Я поговорив з ним іще якийсь час лише для того, щоб він міг виговоритись. Але не досяг нічого: його думки снували навколо одного і того ж самого. Проте, у мене склалося враження, що він трохи заспокоївся. Навіть випив коньяк. Тут я почув, що мене кличе Пат.
— Хвилиночку, — сказав я, встаючи.
— Так, — відповів Гассе, як слухняний хлопчик, і теж встав.
— Сидіть, сидіть, я зараз повернуся.
— Пробачте…
— Я за хвилину буду тут, — сказав я і вийшов до Пат.
Вона сиділа в ліжку і мала свіжий, здоровий вигляд.
— Я так чудово поспала, Роббі! Уже, напевно, полудень.
— Ти спала рівно годину, — сказав я, показуючи їй годинник.
Вона глянула на циферблат.
— Тим краще. Тоді у нас із тобою ще багато часу. Я зараз устану.
— Гаразд. Через десять хвилин я знову зайду сюди.
— У тебе хтось є?
— Гассе, — відповів я. — Але він ненадовго.
Я повернувся до своєї кімнати, але Гассе вже не було там. Відчинив двері в коридор — і там нікого. Я пройшов коридором і постукав у його двері. Він не відповів. Я відчинив двері і побачив його біля шафи. Два висувних ящики були відкриті.
— Гассе, — сказав я, — прийміть снотворне, ляжте і переспіть це діло. Ви надто збуджені зараз.
Він поволі обернувся до мене.
— Завжди самотній, кожен вечір! Завжди, як і вчора, отак одинокий, як палець… ви тільки уявіть собі…
Я відповів йому, що все ще може змінитися, що багато є людей, які вечорами лишаються самі. Він нічого певного не відповів на це. Я знову порадив йому лягти поспати, можливо, ще все обернеться на краще, і ще до вечора дружина повернеться додому. Він кивнув головою і подав мені руку.
— Я ще зайду до вас увечері, — сказав я і вийшов.
Я радий був скоріше піти від нього.
Коли я повернувся. Пат дивилася в газету.
— Сьогодні вранці ми могли б піти в музей, Роббі, — запропонувала вона.
— В музей? — перепитав я.
— Так. Там зараз виставка перських килимів. Ти, певно, не часто бував у музеях?
— Ніколи! — відповів я. — Та і що там для мене?
— В цьому ти маєш рацію, — сказала вона сміючись.
— Ну, та це ще нічого не значить. — Я встав. — У таку дощову погоду спокійно можна і про свою освіту трохи подбати.
Ми одяглися й пішли. Повітря надворі було чудове. Пахло лісом і сирістю. Проходячи повз “Інтернаціональ”, я побачив через відчинені двері, що там біля стойки сиділа Роза. Перед нею стояла чашка шоколаду, бо ж була неділя. На столі лежав маленький пакуночок. Певно, вона потім, як і кожної неділі, мала поїхати до свого маляти. Я давно вже не був у кафе “Інтернаціональ”, і мені здалося дивним, що Роза байдуже, як і завжди, сиділа там. В моєму житті так багато змінилося, що, здавалося, і всюди все мало бути іншим.
Ми зайшли до музею. Я гадав, ми будемо там мало не єдині відвідувачі, але, на моє здивування, людей було досить-таки багато. Я спитав служителя, що сталося.
— Нічого, — відповів він, — завжди так буває, коли вхід вільний.
— От бачиш, — сказала Пат. — Є ще багато людей, які цікавляться такими речами.
Служитель зсунув кашкета назад.
— Це не зовсім так, мадам. Тут майже всі — безробітні. Вони приходять не заради мистецтва, а лише тому, що їм зайнятися нічим. А тут принаймні хоч є на що подивитись.
— Таке пояснення мені більш зрозуміле, — зауважив я.
— Це ще що! — відповів служитель. — Ви б прийшли колись узимку! Тут їх буде, як оселедців у бочонку. Приходять грітися.
Ми пішли до зали, де висіли килими. Це було трохи віддалене приміщення. Там було тихо. Крізь високі вікна можна було виглянути в сад, а там стояв велетенський платан. Він увесь був жовтий, і від нього світло в залі теж набрало м’якого жовтого кольору.
Килими були дуже гарні. Серед них — два з зображенням звірів, виготовлені в шістнадцятому столітті, кілька ісфаганських і декілька шовкових лососевого кольору польських килимів, обрамлених смарагдовими, бордюрами. Час і сонце надали їх забарвленню відтінку мідної зелені, і вони мали вигляд великих, казкових пастельних картин. Вони надавали приміщенню характеру позачасовості і такої гармонії, якої ніколи не могли б створити картини. Вікно з осіннім платановим листом і перлисто-сірим небом за ним становило частину загальної картини, ніби воно теж було старим килимом.
Помилувавшись кілька хвилин на килими, ми повернулися назад, до інших залів музею. Тим часом туди прийшло ще більше людей, і тепер уже ясно видно було, що вони здебільшого потрапили в музей випадково. Бліді обличчя, поношені костюми… Заклавши руки за спину, люди навіть трохи боязко блукали по залах. А їхні очі мали зовсім інший вигляд, ніж оті картини ренесансу або мовчазні мармурові статуї античного світу. Багато хто сидів на червоних, м’яких лавах, розставлених попід стінами. Вони сиділи стомлені і в таких позах, ніби готові були одразу ж піднятися, якби хтось підійшов, щоб прогнати їх. Ясно, що м’які лави були для них чимось таким, що важко й зрозуміти, чому за відпочинок на них не беруть грошей. Вони звикли до того, що їм нічого не давали задарма.
У всіх тих залах було незвичайно тихо; незважаючи на таку масу відвідувачів, ніхто не промовив жодного слова… і все ж мені здавалося, ніби передо мною розгортається страшенна боротьба… безмовна боротьба людей, які, хоча й принижені, все ж не хотіли здаватися. Їх виштовхнули із сфери їхньої праці, їхніх прагнень, їхнього покликання — і тепер вони прийшли в тиху обитель мистецтва, щоб не піддатися розпачу, не заклякнути. Вони думали про хліб щоденний, завжди лише про хліб і роботу; але прийшли сюди, щоб на кілька годин втекти від своїх дум — і тут, серед світлих погрудь римлян і вічної краси білих статуй грецьких жінок, вони блукали, волочачи ноги, опустивши плечі, як люди, у яких уже немає ніякої мети… Який разючий контраст, яка розпачлива картина того, що людство досягло за тисячоліття і чого воно не змогло досягти: досягло вершин невмирущого мистецтва, але не змогло забезпечити навіть доволі хліба для кожного зокрема.
Пополудні ми пішли в кіно. Коли вийшли звідти, небо вже прояснилося. Воно було ніжнозелене й чисте-чисте. На вулиці і в крамницях уже горіло світло. Ми, не поспішаючи, йшли додому і по дорозі розглядали вітрини.
Перед яскраво освітленим дзеркальним склом великого магазина “Хутра” я зупинився. Вечорами вже було холоднувато, і у вітринах виставили великі в’язки чорнобурок і теплі зимові пальта. Я глянув на Пат; вона все ще була в короткій хутряній шубці і взагалі зодягнена не по сезону легко.
— Якби я був героєм із кінофільму, то зразу зайшов би і вибрав тобі шубу, — сказав я.
Вона посміхнулась:
— А яку ж?
— Он ту, — показав я на шубу, що була на вигляд найтепліша.
Пат засміялась:
— У тебе добрий смак, Роббі. Це дуже красива, канадська норка.
— А ти б хотіла мати її?
Вона глянула на мене:
— А ти уявляєш, скільки може коштувати така шуба, любий мій?
— Ні, — відповів я. — Та й не хочу знати. Я краще буду думати, ніби можу подарувати тобі, що захочу. Чому інші люди можуть думати про це, а я ні?
Вона пильно поглянула на мене:
— Але ж я не хочу мати такої шуби, Роббі.
— Ну то й що ж, — відповів я. — Однак ти одержиш її. Більше ні слова про це. Завтра ми за нею пошлемо…
Пат засміялася:
— Дякую, любий, — сказала вона і поцілувала мене серед вулиці. — А тепер твоя черга. — Вона зупинилась перед магазином готового чоловічого одягу: — Бачиш он той фрак? Він потрібен тобі до норки. І он той циліндр матимеш ти. Цікаво, який би ти був у циліндрі?
— Як сажотрус. — Я дивився на фрак. Він лежав на вітрині, обтягнутій сірим бархатом. Потім уважніше поглянув усередину. То був той самий магазин, в якому я навесні купив собі галстук, а потім уперше був разом з Пат і напився до зеленого змія. Мені раптом здавило щось у горлі, я навіть не знав, чому. Весною… Тоді я ще нічогісінько не знав про все це…
Я взяв тоненьку руку Пат і на секунду притулив її до своєї щоки.
— Тобі потрібно ще дещо, — сказав потім. — Така норка сама собою — як автомобіль без мотора. Двоє-троє вечірніх платтів…
— Вечірні плаття, — повторила вона і зупинилась перед широкою вітриною. — Вечірні плаття, це дійсно так — від них мені важче буде відмовитися…
Ми вибрали троє чудових платтів. Я бачив, як від цієї гри Пат жвавішала. Вона захопилася, бо вечірні туалети були її уподобанням. Слідом за тим ми вибрали всі потрібні речі для вечірнього туалету, і Пат дедалі жвавішала. Її очі блищали. Я стояв поруч, слухав її, сміявся і думав: яке нещастя кохати жінку і бути бідним.
— Ходім, — нарешті сказав я з відтінком якоїсь розпачливої веселості, — якщо вже щось почато, треба доводити його до кінця! — І повів її до ювелірного магазина. — Он той смарагдовий браслет! До нього ще оті обидва персні й сережки! Не хочу слухати ніяких заперечень. Смарагдова зелень найбільше личить тобі.
— Коли так, ти одержиш отой платиновий годинник і перлини до сорочки.
— А ти — весь магазин! На щось менше я тепер не буду розмінюватись…
Вона засміялась і, жадібно дихаючи, прихилилась до мене.
— Досить, любий, досить! Тепер нам лишилося тільки купити кілька чемоданів і зайти до бюро подорожей, а потім спакуватися і — в путь-дорогу, якомога далі від цього міста, цієї осені і цього дощу.
“Так, — подумав я, — боже мій, звичайно, так, і тоді ти скоро б видужала!”
— Але ж куди? — запитав я. — До Єгипту? Чи ще далі? До Індії чи в Китай?
— На сонце, мій любий, куди-небудь, але на сонце, на південь, до тепла. Туди, де пальмові алеї і скелі, де білі житла і агави. Але, може, і там бувають дощі. Мабуть, дощі бувають всюди.
— Тоді ми поїдемо далі й далі, — сказав я, — поки знайдемо землю, де немає дощів. На тропіки, до південних морів.
Ми стояли перед яскраво освітленими вітринами бюро подорожей по маршруту Гамбург-Америка. Посередині була виставлена модель пароплава. Він плив по блакитних паперових хвилях, а далі, в глибині вітрини, велично височіло збільшене фото хмарочосів Мангеттена. У вікнах висіли великі різнокольорові географічні карти з накресленими червоним маршрутами подорожей.
— В Америку ми теж поїдемо, — сказала Пат. — В Кентуккі і Техас, в Нью-Йорк, Сан-Франциско і на Гаваї. А потім далі — по Південній Америці. Через Мехіко, Панамський канал до Буенос-Айреса. А потім через Ріо-де-Женейро назад…
— Так…
Вона дивилася на мене променистими очима.
— Я ще не був там, — признався я. — Тоді я тобі все набрехав…
— Я знаю… — відповіла вона.
— Знаєш?
— Авжеж, Роббі! Звичайно, знаю. Я ще тоді знала.
— Тоді я був просто-божевільний. Невпевнений, дурний і божевільний. Тому й наговорив сім мішків гречаної вовни.
— А сьогодні?
— Сьогодні ще більше, — відповів я. — Ти ж сама бачиш. — Я показав на пароплав у вітрині: — Прокляте життя! Як жаль, що ми не можемо поїхати на ньому!
Пат посміхаючись поклала свою руку в мою.
— Ех, любий, і чому ми не багаті? Ми так чудово скористалися б із свого багатства! Але ж є так багато заможних людей, які нічого кращого не знають, як лише день у день ходити до своїх контор чи банків.
— Тому-то вони й багаті, — сказав я. — Якби ми були багаті, нам би, звичайно, вистачило того добра ненадовго.
— Я теж так думаю. Ми, напевно, десь би втратили своє багатство.
— А може, боячись втратити його, не зуміли б скористатися з нього. В наш час бути багатим — не що інше, як спеціальність. Та ще й далеко не проста.
— Бідні багатії! — зауважила Пат. — Мабуть, буде краще, коли ми лише уявимо собі, ніби вже були багатими і все знову втратили. Просто ти тиждень тому збанкрутував і мусив продати все: наш особняк, мої дорогоцінні прикраси і свої автомашини. Що ти скажеш на це?
— Це навіть більш співзвучно нашому часу, ніж бути багатим, — відповів я.
Вона засміялась:
— Тоді ходім! Ми обоє збанкрутували і тепер ідемо до своєї маленької кімнати в пансіон, розповідаючи одне одному про свої пригоди в минулі великі часи.
— Це непогана ідея.
Ми потихеньку пішли по-вечірньому освітленими вулицями. Перед нами спалахували все нові й нові ліхтарі, а коли ми були вже біля цвинтаря, то побачили, як по зеленкуватому небу плив літак з яскраво освітленими кабінами. Самотній і чудовий, він летів у ясному високому і пустельному небі, ніби той чудесний птах туги і палкого бажання з старовинної казки. Ми зупинились і дивилися йому вслід, аж поки він зник.
Не побули ми й півгодини дома, як у двері моєї кімнати постукали. Я подумав, що це знову Гассе, і пішов відчиняти. Але то була пані Залевська. Вигляд у неї був збентежений.
— Ідіть-но сюди скоріше, — шепотіла вона.
— Що там сталося?
— Гассе…
Я глянув їй в очі. Вона здвигнула плечима:
— Замкнувся в кімнаті і не відповідає…
— Хвилиночку…
Я повернувся до кімнати і порадив Пат трохи відпочити, а мені, мовляв, треба дещо обміркувати з Гассе.
— Добре, Роббі. Я таки справді знову стомилась.
Я пішов слідом за пані Залевською по коридору. Біля дверей кімнати Гассе вже зібрався майже весь пансіон: Ерна Беніг в строкатому кімоно з драконами і з вогнистим волоссям (два тижні тому вона ще була білява); фінансовий чиновник-філателіст у домашньому піджаку військового крою; Орлов, блідий і спокійний, що тільки-но повернувся з чужого банкету; Георг, який саме стукав нервово у двері й глухим голосом кликав Гассе; і, нарешті, Фріда, що косилася на всі боки від хвилювання, страху та цікавості.
— Скільки часу ти вже стукаєш, Георге? — запитав я.
— Більш як чверть години, — випалила непрошена Фріда, почервонівши по самі вуха, — і він таки вдома, він взагалі більше не виходив з самого полудня; тільки все бігав туди й сюди, а потім усе стихло…
— Ключ стирчить з того. боку, — сказав Георг. — А двері замкнені.
Я обернувся до пані Залевської:
— Треба виштовхнути ключ і потім відімкнути, у вас же є другий ключ?
— Ось я принесу свою в’язку ключів, — незвичайно послужливо заявила Фріда. — Може, якийсь підійде.
Я попросив дротинку, повернув нею ключ і прямо виштовхнув його з замкової щілини. Він упав і заторохтів на підлозі по той бік дверей. Фріда скрикнула, затуливши руками обличчя.
— Забирайтеся звідси якомога далі, — порадив я їй, пробуючи ключі. Один з них підійшов. Я відімкнув і розчинив двері. В кімнаті було напівтемно і з першого погляду не видно нікого. Обидва ліжка біліли в сутінках, на стільцях не було нікого, шафи зачинені.
— Он він стоїть! — прошипіла над моїм плечем
Фріда, яка вже знов протиснулась до мене. Від неї пахнуло цибулею. — Он там, біля вікна.
— Ні, ні! — сказав Орлов, ступивши кілька кроків у глиб кімнати і раптом повернувшись назад. Він виштовхнув мене, схопив за клямку і знову причинив двері. Потім звернувся до тих, що стояли позаду нас: — Краще вийдіть звідси. Вам, мабуть, не слід на це дивитись… — сказав він повільно, з твердим російським акцентом, і став біля дверей.
— О господи!.. — простогнала пані Залевська, відсахнувшись. Ерна Беніг теж ступила кілька кроків назад. Лише Фріда намагалася протиснутись наперед і схопитися за клямку. Орлов відштовхнув її.
— Так справді краще… — сказав він знову.
— Добродію! — раптом випрямившись, визвірився на нього фінансовий чиновник. — Що ви тут порядкуєте! Ви — іноземець!
Орлов зміряв його спокійним поглядом.
— Іноземець… — вимовив він. — Іноземець… тут не має значення. В даному разі не має значення…
— Мертвий? — прошипіла Фріда.
— Пані Залевська, — звернувся я до господині, — я теж гадаю, що буде краще, коли тут залишитесь тільки ви та, може, ще Орлов і я.
— Подзвоніть негайно до лікаря! — сказав Орлов.
Георг уже зняв трубку Все це тривало менше п’яти хвилин.
— А я лишусь тут! — заявив чиновник, почервонівши, як рак. — Як німець і чоловік, я маю право…
Орлов здвигнув плечима і знову відчинив двері. Потім ввімкнув електричне світло. Жінки, зойкаючи, відсахнулись. З посинілим обличчям, закусивши чорний язик зубами, над вікном висів Гассе.
— Ріжте шнур! — гукнув я.
— Нічого не допоможе, — сказав Орлов повільно, твердо і з сумом у голосі. — Мені це знайоме… це обличчя… мертвий уже кілька годин…
— Принаймні треба хоч спробувати…
— Краще ні, спершу треба покликати поліцію.
В ту мить задзвенів дзвоник. Прийшов лікар, що жив десь поблизу. Він лише окинув поглядом витягнуте, змучене тіло.
— Вже нічого не поробиш, — сказав він. — А все ж треба спробувати штучне дихання. Подзвоніть негайно в поліцію і дайте мені ніж.
Гассе повісився на товстому плетеному шнурі з рожевого шовку. То був пояс від халата його дружини. Гассе натер його милом і досить спритно закріпив на гачку над вікном. Очевидно, він спершу став на підвіконня, а потім зісковзнув униз. Руки його скорчило судорогою, а на обличчя моторошно було й дивитись. Як не дивно, але в ту мить я звернув увагу, що Гассе був не в тому костюмі, що вранці. Тепер на ньому був його кращий костюм з камвольної шерсті. Він сам поголився і надів чисту білизну. На столі лежали в педантичному порядку його паспорт, ощадна книжка, чотири купюри по десять марок і трохи срібних монет. Поряд-два листи: один-дружині, другий — адресований поліції. Поряд з листом до дружини ще лежав срібний портсигар і його обручка.
Очевидно, Гассе давно обдумав усе і, перш ніж покінчити з собою, привів до порядку свої речі; кімната була прибрана, а коли ми огледілись як слід, то на комоді ще знайшли трохи грошей і записочку, в якій було вказано, що то — решта квартирної плати за цей місяць. Ці гроші він поклав окремо, ніби хотів цим сказати, що його смерть у цьому нічого не змінює.
Біля дверей почувся дзвоник, зайшли два чиновники в цивільному. Лікар, що тим часом перерізав шнур і звільнив мертве тіло, піднявся:
— Мертвий, — сказав він, — самогубство, безсумівно.
Чиновники нічого не відповіли. Зачинивши за собою двері, вони уважно оглянули всю кімнату. Потім вийняли з шухляди кілька листів і звірили почерк з тими листами, що лежали на столі. Молодший з них ствердно кивнув.
— Хтось із вас знає причину?
Я розповів, що знав. Він знову кивнув і записав мою адресу.
— Можна подзвонити, щоб його забрали звідси? — запитав лікар.
— Я вже замовив-машину з лікарні “Шаріте”, — відповів молодший службовець. — Вона повинна скоро бути тут.
Ми чекали. В кімнаті було тихо. Лікар стояв навколішки на підлозі біля Гассе. Розстебнувши на ньому одяг, він то розтирав йому рушником груди, то робив штучне дихання. Лише чутно було, як з посвистом і хрипом втягувалось повітря в мертві легені і виходило назад.
— Це вже дванадцятий на цьому тижні, — промовив молодший чиновник.
— Все на тому ж грунті? — запитав я.
— Ні. Майже всі безробітні. Дві сім’ї цілком, одна з двома дітьми. Звичайно, отруїлися газом. Сім’ї майже завжди вдаються до такого способу.
Прийшли санітари з носилками. Фріда проскочила з ними в кімнату. Вона якось пожадливо впилася очима в жалюгідну постать Гассе. На обличчі в неї виступили червоні плями і піт.
— Що вам тут треба? — грубо спитав її старший чиновник.
Вона відступила назад.
— Але ж я повинна дати свідчення, — заїкаючись сказала вона.
— Геть звідси! — наказав чиновник.
Санітари прикрили Гассе і понесли. За ними вийшли обидва чиновники. Всі папери вони забрали з собою.
— Він відписав частину грошей на похорон, — сказав молодший. — Ми передамо їх за призначенням. Коли прийде його дружина, скажіть їй, будь ласка, щоб вона з’явилася до районного відділу кримінальної поліції. Він заповів їй свої гроші. Інші речі можна поки що залишити тут?
Пані Залевська кивнула:
— Кімнату однак не можна нікому здати.
— Гаразд.
Чиновник кивнув на прощання і пішов. Ми теж вийшли з кімнати. Орлов замкнув двері і віддав ключ пані Залевській.
— Бажано, щоб про все це якомога менше було балачок, — сказав я.
— Я теж такої думки, — приєдналась пані Залевська.
— Це стосується, насамперед, вас, Фрідо, — додав я.
Фріда ніби прокинулась від глибокої задуми. Її очі блищали. Вона нічого не відповіла.
— Якщо ви хоч одним словом обмовитесь фройляйн Гольман, — сказав я, — тоді ремствуйте на себе.
— Сама знаю, — зухвало відповіла вона. — Бідна жінка надто хвора для таких розмов.
У неї іскрилися очі. Я ледве стримався, щоб не дати їй ляпаса.
— Бідний Гассе, — зітхнула пані Залевська.
В коридорі було зовсім темно.
— Ви досить грубо поставилися до графа Орлова, — сказав я фінансовому чиновникові. — Чи некраще було б, з вашого боку, попросити вибачення у нього?
Старий вирячився на мене. Потім пихато заявив:
— Справжній німець вибачення не просить! І вже ні в якому разі у якогось там азіата! — і з гуркотом зачинив за собою двері своєї кімнати.
— Що сталося з цим нещасним філателістом? — здивовано запитав я. — Він же завжди був лагідний, як ягнятко.
— Він уже місяців зо два бігає на всі передвиборні збори, — почувся голос Георга з темряви.
— Ах, он як!
Орлов і Ерна Беніг уже розійшлися в свої кімнати.
Раптом пані Залевська почала плакати.
— Не сприймайте ви це собі так близько до серця, — сказав я. — Однак сльозами ви нічого не зміните.
— О, як це жахливо, — схлипувала вона. — Я мушу переселитися звідси, не переживу цього…
— Якось переживете, — заспокоював я. — Мені якось довелося бачити кілька сот таких трупів. Отруєних газом англійців. Я навіть і це пережив.
Я подав руку Георгу на прощання і пішов до кімнати. Там було темно. Перш ніж ввімкнути світло, я мимоволі поглянув на вікно. Потім прислухався до суміжної кімнати. Пат спала. Я підійшов до шафи, вийняв пляшку з коньяком і налив собі чарку. То був добрий коньяк, і добре було те, що він був у мене. Я поставив пляшку на стіл. Останній раз із неї пив Гассе. Я подумав про те, що краще було б не залишати його на самоті. Мене гнітила ця думка, але я не міг докоряти собі. Я так багато пережив на своєму віку, що знав: або за все, що б ти не робив, можна докоряти собі, або взагалі ні за що. Нещастя Гассе полягало в тому, що горе спіткало його в неділю. В робочий день він би пішов до своєї контори і, можливо, все б переборов у собі.
Я випив ще чарку коньяку. Думати далі про це було безглуздо. Як знати, що у нас самих ще було попереду. Ми іноді оплакуємо людину, не знаючи того, що колись, може, назвемо її щасливою. Наперед нічого не можна знати напевне.
Почувши, що Пат повернулася в ліжку, я пішов до неї. Вона ніби винувато дивилась на мене.
— І що це зі мною робиться, Роббі! — сказала вона. — Я знов так міцно спала.
— Але ж це добре, — відповів я.
— Ні, — вона сперлася на лікоть. — Я не хочу спати так багато.
— Чому ні? Мені іноді хотілося б проспати наступні років п’ятдесят.
— Але при тому ти не хотів би постаріти на п’ятдесят років!
— Цього сказати не можу. Відповідь на таке питання можна дати лише потім, коли прокинешся…
— Ти чогось сумуєш? — запитала вона.
— Ні, — відповів я. — Навпаки. Я саме вирішив, що ми зараз одягнемось і підемо десь поїмо на славу. Візьмемо все, що ти любиш поїсти. А до того ж і трохи нап’ємося.
— Чудово, — сказала вона. — Це теж буде частиною нашого великого банкрутства?
— Так, — сказав я, — і це теж.
XXI
Якось в середині жовтня Жафе покликав мене до себе. Було десять годин ранку, але так пасмурно, що в клініці ще горіло електричне світло Змішуючись із туманним світанком знадвору, воно якось блякло, хоробливо освітлювало приміщення.
Жафе сидів сам один у своєму великому кабінеті. Коли я зайшов, він підняв свою лису, блискучу голову і похмуро кивнув у бік великого вікна, в яке періщив дощ.
— Що ви скажете про цю кляту погоду?
Я здвигнув плечима:
— Будемо сподіватися, що скоро перестане…
— Тепер уже не перестане.
Він мовчки поглянув на мене. Потім узяв олівець, оглянув його знічев’я, постукав ним по столу і знову поклав на місце.
— Я здогадуюсь, навіщо ви покликали мене, — сказав я.
Жафе щось промурмотів.
Почекавши секунду, я знову сказав:
— Мабуть, Пат скоро повинна їхати?..
— Так…
Жафе роздратовано дивився поперед себе.
— Я розраховував на кінець жовтня. Але при такій погоді… — Він взяв у руки срібний олівець.
Під поривом вітру дощ зливою заперіщив у шибки. Це звучало так, ніби десь далеко стукотів кулемет.
— Коли, на вашу думку, їй треба вирушати? — запитав я.
Він раптом глянув знизу вверх прямо мені в очі і сказав:
— Завтра.
На якусь мить я ніби втратив грунт під ногами. Повітря, мов вата, прилипло до моїх легенів. Потім остовпіння пройшло, і я спитав якомога спокійніше, хоч мій голос ніби долинав здалеку, наче питав хтось інший:
— А що, так раптом ій значно погіршало?
Жафе енергійно похитав головою і встав.
— Якби це було так, вона взагалі не могла б виїхати, — люб’язно пояснив він. — Просто їй краще їхати
зараз. При такій погоді кожен день зволікання небезпечний. Простуда і таке інше…
Він взяв із стола кілька листів.
— Я вже все підготував. Вам лишається тільки їхати. Головного лікаря санаторію я знаю ще з студентських літ. Він дуже здібний лікар. Я його про все докладно поінформував.
Жафе передав мені листи. Я взяв їх, але не сховав до кишені. Він подивився на мене, потім зупинився передо мною і поклав руку мені на плече. Рука була легка, як пташине крило, я навіть не відчував її на собі.
— Важко, — тихо сказав він ніби не своїм голосом, — я знаю. Тому-то я й зволікав, поки можна було.
— Ні, неважко… — заперечив я.
Він підняв руку:
— Облиште…
— Ні, — сказав я, — я не про те. Я хочу знати лише одне: вона повернеться назад?
Жафе секунду мовчав. Його вузькі, темні очі поблискували в каламутному жовтому світлі.
— Чому ви хочете знати про це зараз? — запитав він через якийсь час.
— Бо інакше їй краще не їхати зовсім, — сказав я.
Він зміряв мене швидким поглядом:
— Що ви сказали?
— В противному разі їй краще лишитись тут.
Він подивився на мене великими очима.
— А знаєте ви, до чого б це неминуче привело? — знову спитав він мене тихо, але різко.
— Знаю, — відповів я. — Це значило б, що їй би не довелося вмирати самотній. А що це таке, я теж знаю.
Жафе підняв плечі так, ніби його морозило. Потім підійшов до вікна й почав дивитися крізь дощ. Коли він повернувся до мене, його обличчя було подібне до маски.
Він зупинився майже впритул передо мною.
— Скільки вам років? — раптом спитав мене.
— Тридцять, — відповів я, не розуміючи, що він хоче від мене.
— Тридцять… — повторив він якось дивно, ніби говорив сам до себе, не зрозумівши мене. — Тридцять… Боже мій! — Потім підійшов до письмового столу й зупинився; на фоні величезного, блискучого стола він здавався маленькою, випадковою тут людиною. — Мені ось скоро шістдесят, — сказав він, не дивлячись на мене, — але я б не міг… Я б іще і ще раз спробував усі можливості, знову і знову, навіть коли б напевно знав, що це безнадійно…
Я мовчав. Жафе все ще стояв, ніби забувши про все навколо. Потім поворухнувся, і його обличчя змінило свій вираз. Він усміхнувся.
— Яз певністю можу вам сказати, що там, у горах, вона добре перенесе зиму.
— Лише зиму? — спитав я.
— Я сподіваюся, що потім, весною, їй можна буде спуститися вниз.
— Сподіваєтесь… — сказав я. — А що таке сподівання?
— Це — все, — відповів Жафе. — Це завжди все. Більше я вам тепер не можу сказати. Все інше — різні можливості. Подивимось, як вона почуватиме себе там, у горах. Я напевно сподіваюсь, що весною вона зможе повернутися сюди.
— Напевно?
— Так. — Він обійшов навколо столу і пнув ногою відкриту шухляду так, що в ній забряжчали склянки. — Та зрозумійте ж, молодий чоловіче:, мені самому боляче від того, що вона має їхати звідси! — пробурмотів він.
Ввійшла сестра. Жафе показав їй рукою, щоб вона вийшла. Проте сестра стояла — присадкувата, незграбна, з обличчям бульдога під сивим волоссям.
— Потім, — пробурчав Жафе, — зайдете потім!
Сестра сердито повернулась. Виходячи, вона вимкнула електричне світло. У велику кімнату раптом проникло сіромолочне світло дня. Обличчя Жафе одразу стало бляклим.
— Стара відьма, — сказав він. — Уже двадцять років збираюся вигнати її. Тільки що надто вже старанна. — Потім звернувся до мене: — Ну, то як?
— Ми поїдемо сьогодні ввечері, — сказав я.
— Сьогодні?
— Так. Якщо це вже неминуче, то краще сьогодні, ніж завтра. Я сам одвезу її туди. На кілька днів я вже зможу вирватися звідси.
Він кивнув і подав мені руку.
Я пішов. Шлях до дверей здався мені дуже довгим.
На вулиці я зупинився. Тільки тут звернув увагу на те, що й досі тримав листи в руці. Дощ періщив по паперу. Я обтер їх і поклав у нагрудну кишеню. Потім оглянувся довкола. Прямо перед клінікою зупинився автобус. Він був переповнений, з нього юрбою висипали люди. Кілька дівчат у чорних, блискучих дощовиках сміючись перекидалися словами з кондуктором. Він був молодий, білі зуби поблискували на його засмаглому обличчі.
“Ні, це не годиться, — подумав я, — це ж несправедливо! Навколо стільки життя, а Пат мусить піти з нього!..”
Автобус задзвенів і поїхав далі. З-під його коліс на тротуар снопом бризнула вода. Я пішов далі, щоб про все домовитися з Кестером і купити квитки на поїзд.
Опівдні я прийшов додому. Все було підготовано, навіть телеграму в санаторій послав.
— Пат, — сказав я прямо з дверей, — ти встигнеш спакувати свої речі до вечора?
— Я повинна їхати?
— Так, — сказав я. — Так, Пат.
— Сама?
— Ні. Поїдемо разом. Я відвезу тебе туди.
Її обличчя знову посвіжіло.
— А на коли я повинна бути готова? — запитала вона.
— Поїзд відходить сьогодні ввечері о десятій.
— А ти знову підеш кудись?
— Ні. Я лишусь тут, поки й поїдемо.
Вона глибоко зітхнула.
— Тоді це дуже просто, Роббі, — сказала вона. — Давай зразу почнемо?
— У нас іще досить часу.
— А я б хотіла зараз почати. Тоді зберемося ми вчасно.
— Гаразд.
Я швидко спакував ті кілька речей, що мав узяти з собою, і за півгодини вже був готовий. Потім зайшов до пані Залевської і попередив її, що ми ввечері від’їжджаємо. Я домовився з нею, що до першого листопада звільню кімнату, якщо вона не зможе раніше здати її кому-небудь. Пані Залевська була схильна розпочати довгу розмову, але я швиденько повернувся назад.
Пат стояла на колінах біля свого великого чемодана-гардероба, навколо висів її одяг, на ліжку лежала білизна, а вона саме укладала свої черевики. Я пригадав, що вона так само стояла на колінах, коли вселилася в цю кімнату і розпаковувала речі, і мені здавалося, ніби це було десь дуже давно і в той же час — ніби лише вчора… Вона підвела голову.
— Ти і своє срібне плаття візьмеш? — запитав я.
Вона кивнула.
— Що ж нам робити з усіма іншими речами, Роббі? З моїми меблями?
— Я вже переговорив з пані Залевською. Все, що вміститься, я візьму до себе в кімнату. Решту здамо в ломбард, на збереження. А коли ти повернешся, тоді знову заберемо до себе.
— Коли я повернуся… — сказала вона.
— Авжеж, — відповів я, — весною, коли ти, засмагла на сонці, повернешся додому.
Я допоміг їй скласти речі, і пополудні, коли надворі вже сутеніло, ми були готові. І дивно: всі меблі ще стояли на своєму місці, лише шафи й шухляди опустіли, а мені раптом уся кімната здалася пусткою. Пат сіла на своє ліжко. У неї був стомлений вигляд.
— Ввімкнути світло? — спитав я.
Вона похитала головою:
— Хай ще трошки так побуде…
Я сів біля неї:
— Хочеш сигарету?
— Ні, Роббі. Лише трішечки отак посидіти.
Я встав і підійшов до вікна. На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева. Внизу повільно пройшла Роза. Її високі чобітки блищали. Вона несла під рукою пакунок і прямувала до кафе “Інтернаціональ”. Мабуть, то було її в’язання, — вона готувала вовняні речі своєму маляті. За нею йшли Фріці і Маріон, обидві в нових білих дощовиках, які чітко окреслювали їх жіночі фігури, а трохи оддалік за ними плелася Мімі, обшарпана й стомлена.
