Я повісив трубку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.
— А я й не знав; що ви катаєтесь там, — сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. — Було б краще, якби ви де-небудь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Все може трапитись, можливо, і вас потім питатимуть. Як знати…
— Ти краще подумай про себе, — сказав я.
— Ах, що там! — Він говорив швидше, ніж звичайно: — Я зустрів його насамоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо — жодного сусіда. До того ж він змусив мене до самооборони: вистрілив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде треба, знайду десяток.
Альфонс поглянув на мене. Він сидів на стільці, повернувши до мене мокре, широке обличчя; його волосся злипалось від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати — стільки муки, болю і любові раптом з’явилося в його очах.
— Ну, тепер Готфрід заспокоїться, — сказав він хрипко і тихо. — У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.
Я мовчки стояв перед ним.
— Тепер іди, — сказав він.
Я вийшов через кімнату хазяїна ресторану. Дівчина все ще спала, шумно дихаючи. Місяць уже піднявся високо, і надворі було досить ясно. Я пішов на Бельтовплац. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.
Через кілька хвилин під’їхав Густав.
— Що сталося, Роберте? — спитав він.
— Сьогодні ввечері украли нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Давай проїдемо туди?
— Ну звичайно! — Густав ожив. — Чого тільки не поцуплять тепер! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, поки є бензин, а потім кидають на дорозі.
— Еге ж, можливо, і з нашою така оказія.
Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Має бути маля, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали вздовж Менкештрасе, а потім вулицями впоперек.
— Он вона! — раптом вигукнув Густав.
Машина стояла в глухому, темному боковому провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалювання.
— Все в порядку, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.
— А чи не зайти нам кудись випити по маленькій? — запитав він.
— Ні, сьогодні ні. Завтра. Мені треба швидше рушати звідси.
Я сунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за проїзд.
— Ти збожеволів? — образився він.
— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуватиму тебе. До побачення.
— А що якби нам підстерегти й злапати того молодця, що стибрив машину — га?
— Ні, ні, він, певно, давно вже втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!
— А в тебе ще є бензин?
— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, доброї ночі!
Він поїхав. Я почекав деякий час, потім теж рушив, а вибравшись на Менкештрасе, ввімкнув третю швидкість і поїхав повільніше вздовж вулиці. Коли знову повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.
— Що це значить?
— Сідай, — квапив я. — Тобі нічого стояти тут. Альфонс пронюхав раніше. Він… він уже знайшов його
— Ну?..
— Все… — сказав я.
Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма. Він сів поруч зі мною, дещо підупалий, а я вів “Карла”.
— Заїдемо до мене додому? — спитав я.
Він кивнув. Я дав газ і спрямував машину вздовж каналу. Вода лежала широкою срібною смугою. Склади на протилежному березі стояли в густій чорній тіні, але бруківка мерехтіла блідим ясноблакитним відблиском, і машина линула по ньому, наче по невидимому снігу. Товсті куполи собору в стилі барокко пропливали над дахами. Вони відсвічували зеленкуватосрібним лиском на фоні глибокого іскристого неба, в якому висів місяць, наче велика сигнальна ракета.
— Отто, я радий, що все так вийшло, — промовив я.
— Я ні… — відповів він.
У пані Залевської ще горіло світло. Коли я відімкнув двері, вона вийшла з вітальні.
— Вам телеграма, — сказала вона.
— Телеграма? — спитав я здивовано.
Мої думки все ще були поглинуті подіями вечора. Потім я збагнув і побіг до своєї кімнати. Телеграма лежала посеред столу, біла, як вапно, в яскравому світлі. Я зірвав наклеєну обгортку, серце в мене стислося, літери розпливалися в очах і знову сходились докупи. Я глибоко зітхнув, заспокоївся і передав телеграму Кестеру.
— Ну, слава богу. А я вже думав…
Там було всього три слова: “Роббі, швидше приїжджай”.
Я знову взяв аркушик. Полегшення пройшло. Повернувся страх.
— Що б там могло статись, Отто? Боже, чому вона не подзвонила по телефону? Мабуть, сталося що-небудь!
Кестер поклав депешу на стіл.
— Коли ти востаннє мав од неї вісточку?
— Тиждень тому… Ні, більше.
— Замов розмову по телефону. Якщо там щось скоїлось, ми зараз же поїдемо туди. Машиною. У тебе є розклад поїздів?
Я замовив санаторій і приніс із салону Залевської розклад поїздів. Поки ми чекали, Кестер листав книжку.
— Перший поїзд у тому напрямі йде тільки завтра опівдні, — сказав він. — Буде краще, якщо ми сядемо в машину і проїдемо, скільки встигнем. А там завжди можемо пересісти на ближчий поїзд. Так ми напевно виграємо кілька годин. Ти як гадаєш?
— Так, у всякому разі виграємо. — Я не міг собі уявити, як витримати довгі бездіяльні години в поїзді.
Задзвенів телефон. Кестер взяв залізничний довідник і пішов у мою кімнату. На проводі був санаторій. Я спитав про Пат. Через хвилину сестра з комутатора сказала, що Пат краще не підходити до телефону.
— Що з нею? — закричав я.
— Кілька днів тому була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.
— Перекажіть їй, що я їду! — гукнув я. — 3 Кестером на “Карлі”. Ми зараз виїжджаємо. Ви зрозуміли?
— З Кестером на Карлі, — повторив голос.
— Так. Але передайте їй негайно. Ми зараз виїжджаємо.
— Я зараз передам їй…
Я повернувся до своєї кімнати. Мої ноги були якісь на диво легкі. Кестер сидів за столом і виписував потрібні нам поїзди.
— Готуй свій чемодан, — сказав він. — Я поїду додому і візьму свій. За півгодини буду тут.
Я зняв із шафи чемодан. Це був той самий чемодан Ленца з кольоровими наклейками різних готелів. Я швидко спакувався й попередив про свій від’їзд пані Залевську та хазяїна кафе “Інтернаціональ”. Потім сів у своїй кімнаті біля вікна чекати Кестера. Навколо була глибока тиша. Я думав про те, що завтра ввечері буду у Пат, і мене раптом заполонило гаряче, нестримне почуття близької зустрічі, перед яким зблідло усе: страх, турботи, сум, розпач. Завтра ввечері я буду з нею, — це було невимовне щастя, щось таке, в що я майже не вірив. З часу нашого побачення так багато всього втрачено…
Я взяв свій чемодан і пішов униз. Усе раптом здалося мені приємним і близьким — сходинки, затхлий запах біля вхідних дверей, холодний, сірий, як гума, відблиск асфальту, по якому саме підкотив “Карл”.
— Я захопив з собою ковдри, — сказав Кестер. — Буде холодно в дорозі. Закутайся як слід.
— Будемо вести машину по черзі, так? — спитав я.
— Добре. Але поки що поведу я. Я ж поспав після обіду.
Через півгодини місто лишилося позаду і велична тиша ясної місячної ночі поглинула нас. До самого обрію перед нами білою смужкою простягалося шосе. Було так видно, що ми могли їхати, не вмикаючи фар. Звуки мотора нагадували глухі тони органа; вони зовсім не порушували тиші, а робили її помітнішою.
— Ти б трохи поспав, — порадив Кестер.
Я хитнув головою:
— Не можу, Отто.
— То принаймні хоч ляж, щоб на ранок був свіжіший. Ми ж маємо проїхати всю Німеччину.
— Я й так відпочину.
Я лишився сидіти поруч з Кестером. Місяць поволі плив у небі. Поля поблискували перламутром. Час від часу мимо пролітали села, іноді якесь місто — заспане, порожнє; ущелини вулиць між рядами будинків були наповнені примарним місячним сяйвом, через що ніч здавалась якимсь нереальним фільмом.
Над ранок похолодніло. На луках миготів іній, дерева на фоні зблідлого неба стояли, ніби відлиті із сталі; в лісах тягнуло вітерцем, і подекуди з димарів над будинками здіймався димок. Ми помінялися місцями, і я вів машину до десяти годин. Потім ми нашвидкуруч поснідали в якійсь харчевні при дорозі, і я повів машину далі, до дванадцяти. З дванадцяти Кестер уже не вставав від керма. Ми рухалися швидше, коли він сам вів.
Пополудні, коли вже почало смеркатися, ми прибули в передгір’я. У нас були ланцюжки для скатів і лопата; ми розпитали, як далеко можна пробратися в гори.
— З ланцюжками можна спробувати, — сказав секретар автоклубу. — В цьому році дуже мало снігу. Але я точно не знаю, як там останні кілька кілометрів. Можливо, що й засядете.
Порівняно з поїздом ми значно виграли в часі й вирішили спробувати добратися на саму гору. Було холодно, і туман не загрожував нам. Машина йшла зигзагами вгору, як годинник. Піднявшись наполовину, ми приладнали ланцюжки. Дорога була розчищена від снігу, але місцями обледеніла, і машина підскакувала й ковзала в боки. Час від часу засідали в снігу, й доводилося розкопувати машину. В останньому селі ми попросили відро піску, бо тепер ми вже були вище санаторію і боялися, що, коли їхатимемо вниз, можуть трапитися вкриті ожеледицею повороти. Стало зовсім темно, над нами височіли в темряві круті й голі гори, гірський прохід звужувався, мотор ревів уже на першій швидкості, і ми поворот за поворотом просувалися вниз. Раптом світло фар ковзнуло з косогору в порожняву, гори розступились, і ми побачили перед собою внизу цілий рій вогнів населеного пункту.
Машина гриміла між магазинами головної вулиці, освітленими барвистими вогнями. Пішоходи розбігалися в боки, злякані незвичайним видовищем, коні жахались, одні сани злетіли з дороги, а машина покружляла поворотами нагору до санаторію і зупинилась перед порталом.
Я вискочив з машини; обличчя, люди, канцелярія, ліфт — усе було ніби в тумані; потім побіг білим коридором, рвонув двері й побачив Пат — такою, як бачив її сто раз уві сні і в мріях; вона пішла мені назустріч, і я тримав її в обіймах, як саме життя, навіть більше, ніж саме життя…
— Слава богу, — отямившись, вимовив я, — я думав, ти лежиш у постелі.
Вона захитала головою на моєму плечі. Потім випрямилася, обхопила моє обличчя руками й пильно подивилась на мене.
— Ти приїхав!.. — шепотіла вона. — Ти, нарешті, приїхав…
Вона поцілувала мене — обережно, серйозно й дбайливо, ніби щось таке, що боялась розбити. Відчувши її губи, я весь затремтів. Надто швидко все це трапилось, я ще й не осягнув усього, що сталося, я ще не зовсім був тут — ще жив дорогою, у мені ще гуркотів мотор, в очах ще маячило нескінченне шосе. Я почував себе, як людина, що з холодної ночі ввійшла в теплу кімнату: вона відчуває тепло на шкірі, бачить теплий затишок, але сама ще не зігрілась.
— Ми швидко їхали, — вимовив я.
Вона не відповіла. Все ще мовчки дивилась на мене. Її серйозне обличчя мало зворушливий вираз, її очі — майже впритул біля мого обличчя, і здавалося, вона шукає очима, хоче знову знайти щось дуже важливе. Мені стало ніяково. Я поклав руки їй на плечі й опустив очі.
— Тепер ти залишишся тут? — спитала вона.
Я кивнув головою.
— Скажи мені зараз же. Скажи мені, чи ти знову поїдеш, щоб я точно знала…
Мені хотілось відповісти, що я ще й сам не знаю і що, очевидно, через кілька днів я змушений буду поїхати, бо в мене немає грошей, щоб лишитись тут. Але я не міг цього сказати. Я не міг їй цього сказати, коли вона так дивилась на мене.
— Так, — відповів я, — лишусь тут. Буду тут, поки нам обом можна буде виїхати звідси.
Її обличчя не поворухнулось. Але воно раптом стало світлим, ніби його хто освітив зсередини.
— Ах, — шепотіла вона, — я б не знесла твого від’їзду…
Я намагався через її плече прочитати температурну криву на дошці, прикріпленій в узголів’ї ліжка. Вона помітила це, миттю висмикнула аркушик, зім’яла його й кинула під ліжко.
-Тепер це вже не має значення, — сказала вона.
Я запам’ятав собі, де лежав зібганий папірець, і вирішив потім, коли вона не бачитиме, сховати його в кишеню.
— Ти нездужала? — спитав я.
— Трошки. Але тепер це вже минуло.
— Що ж кажуть лікарі?
Вона засміялась:
— Не питай мене зараз про лікарів. Взагалі не питай нічого. Ти тут, і цього досить!
Вона якось раптом змінилась. Я не знав, чи це мені здалося тому, що я довго не бачив її, але вона була ніби не та, що раніш. Її рухи були м’якші, шкіра-тепліша, навіть те, як вона підійшла до мене, було іншим… Вона вже не була тільки красивою, молодою дівчиною, що потребує захисту, в ній появилося щось нове, і коли раніше я часто не міг напевно сказати, чи вона любить мене, то тепер відчував це; вона вже не приховувала нічого, стала жвавішою й ближчою мені, ніж будь-коли раніше, жвавішою, ближчою і красивішою, щасливішою, але водночас і якоюсь неспокійнішою.
— Пат, — сказав я, — мені треба збігати вниз. Там Кестер. Треба пошукати, де нам зупинитись.
— Кестер? А де Ленц?
— Ленц… — трохи запнувся я, — Ленц лишився вдома…
Вона нічого не помітила.
— Тобі можна буде потім зійти вниз? — спитав я. — Чи нам прийти сюди наверх?
— Мені можна все. Тепер мені все можна. Ми зійдемо вниз і там вип’ємо чого-небудь. Я подивлюсь, як ви п’єте…
— Добре. То ми будемо чекати на тебе внизу, в вестибюлі.
Вона підійшла до шафи, щоб дістати собі плаття. Я скористався нагодою і сховав у кишеню зібганий в клубочок температурний листок.
— Ну, бувай. Пат.
— Роббі!
Вона підійшла й поклала руки мені на плечі:
— Я так багато хотіла тобі сказати…
— І я тобі теж, Пат. Але ж тепер у нас для цього досить часу. Будемо розповідати одне одному цілий день. Завтра. Напочатку воно якось не виходить так зразу.
Вона кивнула.
— Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Тоді ми знатимемо все одне про одного, і буде так, ніби ми завжди були разом.
— А ми й були завжди разом, — сказав я.
Вона посміхнулась:
— Я ні. Не вистачає в мене сили на це. Для мене це було страшніше. Я не вмію втішати себе думками, коли самотня. Тоді я самотня, і більше нічого не знаю. Без любові легше бути самотній.
Вона все ще посміхалась. Це була ніби скляна посмішка, вона втримувала її, але можна було зрозуміти, що їй не до усмішок.
— Пат, — промовив я. — Мій старий, мужній друг!
— Давно вже я цього не чула… — вимовила вона, і її очі наповнилися сльозами.
Я пішов до Кестера вниз. Чемодани вже були знесені. Нам дали дві суміжних кімнати у флігелі.
— На подивись, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Як вона стрибає то вгору, то вниз.
Ми підіймались по сходах; під ногами рипів сніг.
— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива тобі нічого не скаже.
— Я й так бачу доволі, — сказав я, знову зібгав папірець і сховав у кишеню.
Ми помилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но проснувся.
— Пора одягатись, Роббі, — нагадав він.
— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і розкрив чемодан.
Ми пішли знову до санаторію. “Карл” іще стояв на вулиці. Кестер накрив його радіатор ковдрою.
— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.
Він зупинився:
— Я думаю поїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишишся тут…
— Як же я можу лишитись? — відповів я розпачливо. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат у санаторії заплачено лише до п’ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні…
Кестер нахилився над радіатором “Карла” і підняв ковдру.
— Я забезпечу тебе грішми, — сказав він, випрямляючись. — Якщо справа в грошах, ти можеш спокійно лишатись тут.
— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше трьохсот марок.
— Я маю на увазі не ті. Я добуду ще. Ти не турбуйся з-за цього. Днів через вісім ти матимеш гроші.
— Одержав спадщину? — спитав я з сумною іронією в голосі.
— Щось ніби… Можеш покластися на мене. Адже тепер тобі не можна їхати звідси.
— Ні, — погодився я. — Не знаю, як би я й пояснив їй це…
Кестер знову накрив ковдрою радіатор “Карла”. Потім легенько погладив по капоту мотора. Тоді ми пішли у вестибюль і сіли біля каміна.
— А котра зараз година? — спитав я.
Кестер глянув на годинник:
— Пів на сьому.
— Дивно, — сказав я. — А я думав, що вже значно більше.
Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті і швидко прямувала через вестибюль, щоб привітатися з Кестером. Я лише тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра на її обличчі мала колір червонуватої бронзи, і вся вона була трохи схожа на молоду, ясношкіру індіанку. Але обличчя її звузилось, і очі надто блищали.
— У тебе температура? —спитав я.
— Невеличка, — відповіла вона швидко й дещо ухильно. — Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомились?
— Від чого?
— Тоді підемо в бар, га? Це ж перший випадок, коли до мене сюди прибули гості.
— А тут є бар?
— Є, невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж є частиною лікування. Уникають усього, що схоже на лікарню. Але там нічого не дають протипоказаного.
В барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам’ятався один італієць. Ми сіли за один столик, що саме звільнився.
— Що ж ти хочеш випить? — запитав я.
— Коктейль з ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти знаєш рецепт?
— Це зробити неважко, — сказав я дівчині, що обслуговувала нас: — половина портвейну і половина ямайського рому.
— Два! — гукнула Пат. — І один “спеціальний”…
Дівчина принесла два бокали порто-ронко і третій з якимсь рожевим напоєм.
— Це для мене, — сказала Пат. Вона підсунула нам ром: — Салют! — Потім поставила свій бокал, навіть не пригубивши його, огледілась навколо, миттю схопила мій бокал і випила.
— Ех, — зітхнула, — яке смачне!
— Що ж ти там замовила? — спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. В ній не було ні краплі алкоголю.
— Добрячий напій, — сказав я.
Пат поглянула на мене.
— Якщо в кого спрага, — додав я.
Вона засміялась:
— Замов ще одну порцію порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.
Я кивнув пальцем дівчині:
— Один порто-ронко і один “спеціальний”, — сказав я. Помітно було, що за іншими столами багато хто пив “спеціальний”.
— Сьогодні мені можна, правда, Роббі? — сказала Пат. — Лише сьогодні! Як було колись. Правда, Кестер?
— “Спеціальний” теж непоганий, — відповів я і випив другий бокал.
— Ненавиджу його! Бідний Роббі, і що тільки доводиться тобі тут пити!
— Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, — сказав я.
Пат сміялась:
— Пізніше, до вечері, мені можна дещо випити. Червоного вина.
Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за один з невеличких накритих білим столиків біля вікон. Тут було тепло, а внизу розкинулося село; його вулиці, вкриті снігом, блищали.
— А де ж це Гельга Гутман? — спитав я.
— Вибула… — сказала Пат після невеличкої паузи.
— Вибула? Так рано?
— Так… — відповіла Пат, і я зрозумів її.
Офіціантка принесла темночервоне вино. Кестер наповнив бокали. Столи вже всі були зайняті. Всюди сиділи люди, точилися балачки. Я відчув руку Пат у своїй руці.
— Любий, — промовила вона тихо і ніжно. — Я не могла витримати більше…
XXVI
Я вийшов з кабінету головного лікаря, Кестер чекав на мене у вестибюлі. Побачивши мене, він підвівся. Ми вийшли надвір і сіли на лаві перед санаторієм.
— Погані справи, Отто, — сказав я. — Гірше, ніж я думав.
Якраз повз нас проходив галасливий гурт лижників. Серед них було кілька дебелих, засмаглих на сонці жінок, з намащеними горіховим маслом обличчями. Жінки сміялися, вишкіривши білі зуби, і, ніби жаліючись, вихвалялись одна перед одною своїм вовчим апетитом. Ми почекали, поки вони пройдуть.
— Отакі, звичайно, живуть, — кинув я. — Живуть і здорові, як кобили. Аж нудить!..
— Ти говорив з самим головним лікарем? — спитав Кестер.
— Так. Він пояснював мені усе дуже обережно, багато чого замовчував. Але результат один — їй стало гірше. Хоч він і твердить, ніби покращало.
— Цього я не розумію.
— Він доводить, що, якби Пат лишилась там унизу, вже давно не було б жодних надій. А тут процес проходить повільніше. І в цьому, на його думку, покращання.
Кестер креслив по твердому снігу підборами черевиків. Потім підняв голову:
— Значить, він ще має надію?
— Лікарі завжди мають надію, це властивість їхнього фаху. Але в мене лишилося мало надії. Я спитав його, чи не робитиме він пневмотораксу. Лікар відповів, що не можна, бо кілька років тому їй уже робили… Тепер уражені обидві легені. Це якесь прокляття, Отто!
Перед нашою лавою зупинилась якась стара жінка в стоптаних калошах. У неї було посиніле, запале обличчя і згаслі, бліді, як сланець, очі, що здавалися невидющими; шия була замотана в старомодне пухове боа. Жінка, не поспішаючи, піднесла до очей лорнет і почала розглядати нас. Потім попленталась далі.
— Огидний привид!
— Що ж лікар іще сказав? — запитав Кестер.
— Він пояснив мені, від чого це, на його думку, походить. У нього було вже багато пацієнтів такого віку. Каже, що це наслідок війни — недоїдання в роки росту. Але що мені до того? Пат повинна видужати. Звичайно, лікар, як і годиться, розповів, що нерідко спостерігав чудо. Саме при цій хворобі нібито буває, що вона раптом припиняється, інкапсулюється і виліковується навіть у безнадійних випадках. Жафе теж про це говорив. Але я не вірю в чудо.
Кестер нічого не відповів. Ми мовчки сиділи поруч. А про що було нам говорити? Надто багато пережили разом, щоб даремно втішати одне одного.
— Треба, щоб вона цього не помітила, Роббі, — нарешті сказав Кестер.
— Звичайно, ні, — відповів я.
Ми сиділи, поки прийшла Пат. Я вже нічого не думав, навіть не був у розпачі, а просто зовсім отупів, ніби вже й не жив.
— Он вона, — сказав Кестер.
— Вона, — повторив я і встав.
— Алло! — Пат наближалась до нас, піднявши руку для привітання. Вона посміхалась і трохи нетвердо трималася на ногах.
— Я трохи п’яненька. Від сонця. Завжди, коли полежу на сонці, мене похитує, як старого моряка.
Я поглянув на неї, і відразу все змінилось. Я вже більше не вірив лікарю; вірив у чудо. Пат була тут; вона жила; стояла передо мною і сміялась — від цього все інше зникло.
— Чого у вас такі кислі обличчя? — спитала вона.
— Обличчя городян, що зовсім не пасують до цієї обстановки, — відповів Кестер.
— Ми ніяк не можем звикнути до сонця.
Вона засміялась:
— У мене сьогодні хороший день. Без температури. Маю право вийти з санаторію. Може, поїдемо в село — вип’ємо чогось апетитного?
— Звичайно.
— Ну, гайда!
— Чи не краще було б узяти сани? — спитав Кестер.
— Сьогодні мені можна і на санках, — підхопила Пат.
— Я певен цього, — підтримав її Кестер. — Але я ще ніколи не їздив у такому кошику. Хочеться спробувати хоч раз.
Ми покликали візника і поїхали зигзагами вниз до села. Перед одним кафе з маленькою, освітленою сонцем терасою вилізли з санок. Там сиділо багато людей, і я впізнав декого з санаторію. Італієць, якого ми зустріли в барі, теж був там. Почувши своє ім’я — Антоніо, він підійшов до нас, щоб привітатися з Пат. Він розповів, як минулої ночі кілька жартівників викотили одного пацієнта, коли той спав, разом з ліжком із його палати в палату до однієї старенької вчительки.
— Навіщо ж вони це зробили? — спитав я.
— Він уже видужав і за кілька днів має виїхати звідси, — відповів Антоніо. — Тут завжди хто-небуть утне якийсь жарт.
— Це широковідомий гумор відчаю тих, що лишаються, любий, — пояснила Пат.
— Тут, у горах, люди стають, як діти, — ніби вибачаючись, мовив Антоніо.
“Видужав, — думав я, — один видужав і їде звідси…”
— Що б ти хотіла випити, Пат? — спитав уголос.
— Мартіні. Сухого мартіні.
По радіо почали передавати музику. Віденські вальси. Вони линули крізь тепле сонячне повітря, ніби легкі, яскраві прапори. Кельнер приніс нам мартіні. Напій був дуже холодний і ще іскрився під сонячним промінням.
— Як хороше отак сидіти, правда? — звернулась до нас Пат.
— Чудово, — відповів я.
— Але ж іноді просто несила витримати, — сказала вона.
Ми залишились у селі, щоб поснідати. Пат дуже цього хотіла. Останні тижні вона змушена була весь час бути в санаторії, і це вперше вийшла; вона сказала, що вдвічі поздоровішає, коли поснідає чи повечеряє в селі. Антоніо снідав з нами. Потім ми знову поїхали нагору, і Пат пішла в свою кімнату, бо їй треба було дві години полежати.
Ми з Кестером викотили “Карла” з гаража й оглянули його. Довелося замінити два зламаних ресорних листи. У хазяїна гаража був інструмент, і ми взялися за роботу. Потім підлили мастила і помазали шасі. Коли все було готове, вивели його на вулицю. Він стояв на снігу, забризканий, каплоухий.
— Може, помиємо його? — запропонував я.
— Ні, в дорозі не треба, — заперечив Кестер. — Він цього не любить.
До нас підійшла Пат. Було видно, що вона добре виспалась і зігрілась. Собачка бушував навколо неї.
— Біллі! — гукнув я.
Песик насторожився, але не виказав буйної радості. Не впізнав мене і зовсім розгубився коли Пат звернула його увагу на мене.
— От які діла… — мовив я. — Хвала богу, що хоч у людей краща пам’ять. А де це він був учора?
Пат засміялась:
— Він увесь час сидів під ліжком. Коли до мене хтось заходить, Біллі стає ревнивим і з досади ховається під ліжко.
— У тебе чудовий вигляд, — сказав я.
Пат щасливо дивилась на мене. Потім підступила до “Карла”.
— Мені хочеться ще раз сісти в нього і хоч трохи проїхати.
— Звичайно, можна, — сказав я. — Як Отто?
— Безумовно. Адже ви в теплому пальті, а тут у нас ще є плед і ковдри.
Пат сіла спереду, за вітровим склом, поруч з Кестером. “Карл” заревів. Вихлопні гази пахнули блакитно-білою хмарою в холодне повітря. Мотор ще не прогрівся. Ланцюжки на колесах зачавкали, поволі перемелюючи сніг. “Карл”, наче сутулий вовк, з шипінням, гуркотом і ревом поповз униз до села, потім уздовж головної вулиці, серед тупоту коней і передзвону санних упряжок.
Виїхали за село. Надходив вечір, і засніжені простори, освітлені призахідним сонцем, миготіли рожевим блиском. На схилі гори стояло кілька стіжків сіна, майже зовсім занесених снігом. В долину, ніби маленькі коми, злітали останні лижники. При цьому вони на мить затуляли величезне рожеве сонце, що, мов клубок жару в диму, ще раз показалося з-за схилу.
— Ви проїжджали тут учора? — спитала Пат.
— Так.
Машина досягла вершини першого перевалу. Кестер загальмував. Звідси розгортався величний краєвид. Коли ми напередодні з брязкотом пробиралися тут голубим вечором, ковзаючи на льодовій дорозі, ми нічого цього не помічали. Тоді ми лише стежили за дорогою.
Схил за схилом відкривалася хвиляста долина. На фоні блідозеленого неба круто здіймалися відроги далеких гір. Вони відсвічували золотом. Золотаві плями, ніби здуті з гір, лежали і на снігу під вершинами. Гірські схили на очах у нас набирали пишного блідорожевого відтінку, а тіні щосекунди ставали синішими. Сонце якраз стояло в прогалині між двома осяяними вершинами, і широка долина з її висотами й схилами являла собою ніби могутній, німий, блискучий парад перед вмираючим володарем. Фіолетова стрічка шосе, темна на поворотах, звивалася між висотами, зникала, виринала знов, минала села і побігла на перевал аж до обрію.
— Так далеко від села я ще ніколи не була, — мовила Пат. — Це дорога додому?
— Так.
Вона мовчки дивилася вниз. Потім вийшла з машини й прикрила від сонця очі долонею. Вона довго вдивлялася на північ, ніби хотіла розгледіти башти далекого міста.
— Скільки туди кілометрів?
— Щось близько тисячі. У травні ми з тобою поїдемо вниз. Отто приїде за нами.
— У травні, — повторила вона. — Боже мій, у травні!
Сонце повільно заходило. Долина ожила: досі застиглі тіні, що ховалися в складках землі, почали беззвучно здійматися вгору, видиратися вище, ніби велетенські блакитні павуки. Потягнуло холодом.
— Нам треба повертатися, Пат, — сказав я.
Вона звела очі, і на її обличчі раптом відбився страшний біль. Я миттю збагнув, що Пат усе знала. Знала, що вже ніколи не вийде з-за цього суворого гірського кряжу, знала — і хотіла приховати від нас, як ми приховували це від неї; але на якусь мить вона втратила самовладання, і в її очах відобразилася вся скорбота вічного світу.
— Давайте ще трохи проїдемо вниз, — сказала вона. — Тільки трішечки…
— Давай, — обмінявшись поглядами з Кестером, сказав я.
Пат сіла до мене на заднє сидіння, я пригорнув її і вкрив нас обох ковдрою. Машина почала повільно спускатися в долину й поринула в тіні.
— Роббі, любий, — шепотіла вона на моєму плечі, — тепер усе так, ніби ми їдемо додому, повертаємось до нашого життя…
— Так, — сказав я, натягуючи вище ковдру.
Чим нижче ми спускалися, тим швидше темніло. Пат лежала, щільно закрита ковдрою. Вона засунула свою руку мені на груди, під сорочку, я відчував її руку, потім її дихання, її губи і, нарешті, — сльози…
Обережно, так, щоб вона не помітила повороту, Кестер широкою петлею розвернувся на риночному майдані найближчого села і повільно поїхав назад.
Коли ми знову проїжджали вершину, сонця вже не було, а на сході підіймався місяць — блідий і ясний серед хмар, що насувалися з-за обрію. Ми їхали назад, монотонне шуміли ланцюжки, перемелюючи сніг. Запанувала тиша. Я сидів нерухомо і відчував сльози Пат па своєму серці, ніби там кровоточила рана.
Через годину я сидів у вестибюлі, Пат була в своїй палаті, а Кестер пішов на метеорологічну станцію довідатися, чи не передбачається снігопад. Надворі стояла імла, навколо місяця утворився світлий вінець, а вечір за вікном був сірий і лагідний, ніби м’який оксамит. Через якийсь час підійшов Антоніо і сів біля мене. За кілька столів від нас сидів чоловік, схожий на гарматне ядро, у в’язаному костюмі з надто короткими штаньми “гольф”. Обличчя немовляти з витягнутими губами і холодними очима, а над ними — круглий, рожевий череп без волосся, блискучий, як більярдна куля. Біля нього — сухорлява жінка з широкими синцями під очима і благальним, сумним виразом обличчя. “Гарматне ядро” був жвавий, голова його весь час вертілась, рожеві дитячі рученята метлялись, як крила вітряка.
— Чудово тут, у горах, просто рай! Оці краєвиди, це повітря, оце обслуговування! Тобі тут дійсно добре…
— Бернгарде, — стиха озвалась жінка.
— Справді, я б сам не від того, — доглядають тебе, балують! — Він залився реготом. — Ну, я радий за тебе…
— Ох, Бернгарде… — з розпачем у голосі промовила жінка.
— Ну, що, чого ти? — весело галасувало “гарматне ядро”, — ніде ж краще не може бути! Ти ж тут, як у раю! Як, ти гадаєш, живеться там, унизу? Завтра я знову змушений повернутися до того шарварку. Раділа б, що нічого того не бачиш. Ге, я радий побачити, що тобі тут добре живеться.
— Бернгарде, недобре мені тут… — простогнала жінка.
— Але ж, дитинко моя, — заторохтів Бернгард, — не будь такою розпещеною! Що ж тоді казати нашому братові! Вічно мотаєшся, всюди невдачі, податки… гм, хоч-не-хоч, а мусиш…
Жінка мовчала.
— Жвавий хлопець, — зауважив я.
— Ще б пак! — відповів Антоніо. — Уже третій день тут і не дає дружині слова мовити за своїм безперервним: “Як тобі чудово тут”. Він, знаєте, нічого не хоче бачити — ні її страху, ні хвороби, ні самотності. Певно, вже давно живе з якимсь іншим “гарматним ядром” у Берліні, а сюди з’являється раз на півроку з обов’язку — веселий, потирає руки, проте сам побоюється за свій затишок. Тільки б нічого не чути! Таке тут можна часто бачити.
— А скільки часу вже тут дружина?
— Приблизно, два роки.
Через вестибюль, хихикаючи, пройшла група молодих людей. Антоніо посміхнувся:
— Повертаються з пошти. Послали телеграму Роту.
— Хто це — Рот?
— Це той, що скоро має виїхати. Вони телеграфували йому, що через епідемію грипу у нього на батьківщині йому не можна виїжджати, треба лишитись тут. Це тут звичайні жарти. Адже вони самі змушені тут лишитись, розумієте?
Я дивився у вікно на затягнуті сірим оксамитом гори. “Це ж усе не справжнє, — думав я. — Це ж усе не дійсність, так не буває. Тут просто сцена, на якій трохи грають у смерть. Коли людина вмирає, це ж страшенно серйозно”. Мені хотілося піти слідом за тими молодими людьми, поплескати їх по плечу і сказати: “Правда ж — це лише театральна смерть, а ви тільки любителі грати роль умираючих? А потім знову встанете і вклонитеся глядачам? Адже так не можна вмерти — від температури й хрипкого дихання, вмирають від пострілів і ран, я ж знаю це…”
— Ви теж хворий? — спитав я Антоніо.
— Звичайно, — сказав він посміхаючись.
— Справді чудова кава, — галасувало поряд “гарматне ядро”, — у нас такої взагалі немає. Це просто казкова країна з молочними ріками!
Кестер повернувся з метеостанції.
— Я повинен їхати, Роббі, — сказав він. — Барометр упав і дуже ймовірно, що цієї ночі піде сніг. Тоді вже завтра я не проб’юся. Сьогодні ввечері ще цілком можливо.
— Гаразд. Повечеряємо ще разом?
— Так. Зараз я швиденько спакуюсь.
— Я йду з тобою, — сказав я.
Ми спакували речі Кестера й винесли їх у гараж. Потім пішли назад, щоб запросити Пат на вечерю.
— Коли що — дзвони мені, Роббі, — сказав Отто.
Я хитнув головою.
— Гроші одержиш тут за кілька днів. Вистачить на якийсь час. Роби все, що необхідно.
— Добре, Отто. — Я завагався. — У нас дома ще є кілька ампул морфію. Ти можеш прислати мені їх?
Він поглянув на мене.
— Навіщо вони тобі?
— Не знаю, як воно далі піде. Може, й не згодяться. У мене, всупереч усьому, ще жевріє надія. Завжди, коли дивлюсь на Пат. Коли лишаюсь на самоті, надія зникає. Але мені не хотілося б, щоб вона мучилась, Отто. Щоб отак лежала ввесь час і нічого, крім болю, не відчувала… Можливо, і вони тут дадуть їй… Але я буду спокійніший, коли знатиму, що зможу допомогти їй.
— Тільки для цього, Роббі?
— Тільки для цього, Отто. Чесно кажу. Інакше я б не сказав тобі.
Він кивнув.
— Адже ми тепер лишилися удвох… — повільно вимовив він.
— Так…
— Добре, Роббі.
Ми пішли у вестибюль, і я сходив за Пат. Потім ми швиденько повечеряли, бо небо дедалі більше заволікало хмарами. Кестер вивів “Карла” з гаража до порталу.
— Всього найкращого, Роббі, — сказав він.
— І тобі теж, Отто.
— До побачення, Пат! — Він подав руку і подивився їй в очі: — Весною приїду по вас.
— Бувайте здорові, Кестер. — Пат міцно стискала його руку. — Вітайте від мене і Готфріда Ленца.
— Добре… — сказав Кестер.
Пат усе ще тримала його руку. її губи дрижали. Раптом вона зробила крок уперед і поцілувала
його.
— Прощайте… — пробурмотіла вона здавленим голосом.
Обличчя Кестера раптом ніби зайнялося ясночервоним полум’ям. Він хотів сказати ще щось, але відвернувся, сів у машину, рвучко рушив і не оглядаючись погнав униз. Ми дивилися йому вслід. Машина прогриміла головною вулицею і зигзагами почала збиратися вгору, мов одинокий світлячок, з блідою смужкою від фар на сірому снігу поперед себе. На вершині перевалу машина зупинилась, і Кестер помахав нам рукою. На світлому фоні неба виднілась його темна постать. Потім він зник, а ми ще довго слухали, як гула його машина дедалі тихше й тихше.
Пат стояла, подавшись наперед, і прислухалась, поки ще можна було щось почути. А тоді повернулась до мене.
— От і останній корабель відплив, Роббі…
— Передостанній, — заперечив я. — Останній — я. І ти знаєш, що я надумав? Пошукаю для себе іншої якірної стоянки. Мені не подобається більше кімната у флігелі. Не розумію: чому б нам не жити вкупі? Спробую дістати кімнату десь поблизу твоєї.
Вона осміхнулась:
— Це виключено! Не доб’єшся! Як ти думаєш це зробити?
— А ти будеш рада, якщо доб’юсь?
— Ти ще питаєш! Це було б чудово, любий. Майже як у матусі Залевської!
— Гаразд, тоді дозволь мені зараз попрацювати з півгодини!
— Добре. Я поки що пограю з Антоніо в шахи. Я тут навчилась.
Я пішов до канцелярії і заявив, що лишусь тут трохи довше і хотів би мати кімнату на тому ж поверсі, що й Пат. Якась літня, безгруда дама обурено подивилась на мене й відхилила моє бажання, посилаючись на існуючий у санаторії порядок.
— А хто встановив цей порядок? — спитав я.
— Дирекція, — відповіла дама, розгладжуючи руками складки свого плаття,
Дуже неохоче вона, зрештою, довірила мені, що будь-який виняток може дозволити лише головний лікар.
— Але його вже немає тут, — додала вона. — І ввечері його можна турбувати вдома тільки в службових справах.
— Чудово, — сказав я. — То я потурбую його в службовій справі. З приводу порядку в санаторії.
Головний лікар жив у маленькому будиночку поряд з санаторієм. Він зразу ж прийняв мене і дав дозвіл.
— Після такого початку в канцелярії я не думав, що все скінчиться так легко, — признався я.
Він осміхнувся:
— Ага, вас, мабуть, спіймала стара Рексрот? Ну, ось я їй зараз подзвоню.
Я повернувся в канцелярію. Стара Рексрот з почуттям власної гідності зникла, побачивши моє визивне обличчя. Я все врегулював з секретаркою і попросив служника санаторію перенести мої речі та подбати про те, щоб у моїй кімнаті було що випити. Тоді пішов до Пат у вестибюль.
— Ну що, добився? — спитала вона.
— Ще ні, але за кілька днів якось та доб’юсь.
— Жаль. — Вона перекинула фігури з шахової дошки і встала.
— Ну, чим ми займемось? — спитав я. — Підемо в бар?
— Ми часто вечорами граємо в карти, — сказав Антоніо. — Подув альпійський вітер, це відчувається й тут. Найкраще зараз — пограти в карти.
— В карти? Пат? — здивовано спитав я. — Яку ж ти гру в карти знаєш? Хіба що в “воза” та пасьянс?
— У покер, любий, — заявила Пат.
Я сміявся.
— Правда, вона вміє, — сказав Антоніо. — Тільки відчайдушна дуже. Страшенно дурить партнерів.
— Я теж, — відповів я. — Давайте-но спробуєм.
Ми сіли в куток і почали грати. У Пат виходило непогано. Вона дійсно “брала на бога” — тільки держись!
Десь через годину Антоніо показав на вікно. Надворі йшов сніг. Повільно, ніби ще вагаючись, майже вертикально падали пухнасті сніжинки.
— Вітер зовсім стих, — сказав Антоніо. — Буде багато снігу.
— Де може бути зараз Кестер? — спитала Пат.
— Він уже переїхав головний перевал, — сказав я.
На мить я цілком виразно уявив “Карла”, як він з Кестером рухається вночі, і раптом мені все здалося не зовсім справжнім: і те, що я сидів тут, і що Кестер був у дорозі, і що Пат була зі мною. Вона щасливо посміхалась до мене, спершись рукою з картами на стіл.
— Ходи, Роббі.
“Гарматне ядро” тинялось у вестибюлі, зупинялося біля нашого столу й почало доброзичливо втручатися в гру. Певно, його дружина вже спала, і він шукав, чим розважитись. Я поклав карти і неприязно втупився в нього очима, поки він пішов геть.
— Ти не дуже привітний, — задоволене зауважила Пат.
— Ні, — відповів я. — І не хочу бути таким.
Ми ще зайшли в бар і випили “спеціального”. Пат уже час було спати. Я попрощався з нею у вестибюлі. Підіймаючись повільно сходами нагору, вона, перш ніж завернути по коридору, зупинилась і оглянулась. Я трохи почекав, потім попросив у канцелярії ключ від своєї кімнати. Секретарка посміхнулась.
— Номер сімдесят вісім, — сказала вона.
Це була кімната, суміжна з кімнатою Пат.
— Чи не пані Рексрот розпорядилася так? — спитав я.
— Ні, пані Рексрот у будинку місіонерів, — відповіла вона.
— Іноді місіонери — просто благодать, — сказав я і швидко пішов нагору.
Мої речі вже були розпаковані. Через півгодини я постукав у сполучні двері до Пат.
— Хто там? — гукнула вона.
— Поліція по боротьбі з аморальністю, — відповів я.
Ключ завищав, і двері розчинились навстіж.
— Ти, Роббі? — в нестямі шепотіла Пат.
— Я! — сказав я. — Переможець пані Рексрот! Власник коньяку і порто-ронко. — Я вийняв з кишень халата пляшки. — А тепер кажи одразу: скільки чоловіків уже побувало тут?
— Не було нікого, крім футбольної команди та посиленого симфонічного оркестру, — заявила вона сміючись. — Ах, любий, тепер знову до нас повернулись наші старі, щасливі дні!
Вона заснула, поклавши голову мені на груди. Я ще довго не спав. У кутку палати горіла маленька лампочка. Сніжинки тихо шурхотіли в шибки вікна, і здавалося, що у цих м’яких, золотавокоричньових сутінках зупинився час. У палаті було досить тепло. Іноді в трубах центрального опалення щось потріскувало. Пат ворушилась уві сні, ковдра поволі сповзла вниз і шурхнула на підлогу. “Ах, — майнуло у мене в голові, — яка бронзова, блискуча шкіра! Дивні вузенькі коліна! Ніжна таємничість грудей!” Її волосся лоскотало мені плече, а губами я відчував биття пульсу на її руці. “Тобі судилося вмерти, — думав я. — Але ти не можеш померти. Ти — саме щастя”.
Я обережно знову накрив її ковдрою. Пат щось пробурмотіла й стихла, повільно засунувши знову свою руку мені під голову.
XXVII
Наступні дні безперервно йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура.
— Це через погоду, — пояснив Антоніо. — Надто тепло, і цей альпійський вітер. Саме отака погода і наганяє температуру.
— Любий, вийди хоч трохи надвір, — сказала Пат. — Ти вмієш ходити на лижах?
— Ні. Де я міг навчитись? Я ж ніколи не був у горах.
— Антоніо навчить тебе. І сам матиме якусь втіху, Він любить тебе.
— Краще я вже лишуся тут.
Вона трохи підвелась на ліжку. Нічна сорочка сповзла їй з плечей. Страшно вузенькі вони стали. І шия теж була дуже тонка.
— Роббі, — сказала вона, — зроби мені люб’язність. Мені не подобається, коли ти сидиш отак біля мене, хворої. Вчора і позавчора, це вже більше ніж досить.
— Я охоче посиджу тут, — відповів я. — Не відчуваю палкого бажання лізти в сніг.
Вона шумно зітхнула, і я почув якийсь незвичайний хрип у неї в грудях.
— У цьому я маю більший досвід, ніж ти, — сказала вона, спираючись на лікоть. — Це буде краще для нас обох. Ти сам переконаєшся потім. — Вона стомлено посміхнулася: — Сьогодні пополудні і ввечері ти ще насидишся тут. А вранці мене це непокоїть, мій любий. Вранці, коли температуриш, жахливий вигляд. А ввечері зовсім інакше. Я легковажна й пуста — не хочу, щоб ти мене бачив, коли буваю бридка.
— Що ти. Пат!.. — Я встав. — Ну, добре, я трохи прогуляюсь надворі з Антоніо. А опівдні знову буду тут. Сподіваюсь, що не поламаю своїх кісток на тих дерев’янках.
— Ти хутко навчишся, любий. — Стурбований вираз на її обличчі зник. — Ти дуже швидко почнеш чудово бігати на лижах.
— А ти швидше зможеш тоді чудово вигнати мене надвір, — сказав я і поцілував її. Руки в неї були вологі й гарячі, а губи сухі й припухлі.
Антоніо жив на третьому поверсі. Він дав мені свої п’єкси і пару лиж. Вони підходили мені, бо ми були однакові на зріст. Ми пішли на учбову площадку, що була на лузі за селом. Дорогою Антоніо допитливо поглядав на мене.
— Температура викликає тривогу в людини, — сказав він. — У такі дні тут траплялися незвичайні речі. — Він поклав лижі поперед себе і закріпив їх. — Але найгірше — чекати й нічого не робити. Це доводить людину до божевілля і до загибелі.
— Здорових так само, — відповів я. — Адже стоїш поруч і нічого не можеш вдіяти.
Він хитнув головою.
— Деякі з нас працюють, — говорив він далі, — інші прочитують цілі бібліотеки. Але багато хто поводиться по-школярськи, ухиляється від постільного режиму, як колись від гімнастики, і злякано хихикає, тікаючи до магазинів або кондитерських, коли проходить лікар. Потай курять, потай п’ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, — так вони рятуються від порожнечі. І від правди. Вдавана, легковажна, а то й героїчна зневага до смерті. А, зрештою, що їм ще лишається в житті?
“Це так, — подумав я, — зрештою, що нам усім ще лишається в житті…”
— Давайте спробуєм? — спитав Антоніо, спершись на лижні палки.
— Давайте.
Він показав мені, як прикріпляти лижі і як тримати рівновагу. Це було неважко засвоїти. Я частенько падав, але поступово звик і в мене теж почало трохи ладитись.
Через годину ми припинили тренування.
— Досить, — мовив Антоніо. — Ви й так сьогодні ввечері будете відчувати свої м’язи.
Відв’язуючи лижі, я відчув, як сильно в мені пульсувала кров.
— Добре, що ми з вами зробили вилазку, Антоніо, — сказав я.
Він кивнув:
— Це ми можемо робити щоранку. Зовсім інші думки викликає така прогулянка.
— Може, зайдемо кудись трошки вип’єм? — запропонував я.
— Можна. У Форстера по бокалу дюбоне.
Ми випили дюбоне і пішли нагору до санаторію. Секретарка в канцелярії повідомила, що до мене приходив листоноша, переказував, щоб я прийшов на пошту. Там для мене мусять бути гроші. Я глянув на годинник. У мене ще був час, і я пішов назад. На пошті мені виплатили дві тисячі марок. При тому ще був лист від Кестера. Він писав, щоб я не турбувався, що в нього є ще гроші. Досить мені лише написати йому…
Я закляклим поглядом дивився на гроші. І звідки він їх добув, та ще так швидко? Адже мені були відомі наші джерела. І раптом я збагнув. В моїй уяві постав авто гонщик-аматор, конфекціонер Больвіс; я пригадав, як увечері перед баром, він, програвши парі, заздрісно і жадібно постукував “Карла”, а потім і сказав: “На цю машину я завжди покупець”. Ай-ай-ай!.. Кестер продав “Карла”! Ось звідки так раптом гроші! Того “Карла”, про якого він сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину. Значить, “Карла” у нас вже нема. Тепер він у товстих руках фабриканта готового одягу, і Отто, який розпізнавав “Карла” на слух за кілометри, буде слухати, як він виє на вулицях, мов собака, що втратив хазяїна.
Я сховав лист Кестера і маленький пакуночок з ампулами морфію в кишеню і все ще стояв безпорадний перед віконечком пошти. Найкраще було б негайно відіслати гроші назад, але я не міг: вони були нам потрібні. Я розгладив купюри і сховав у кишеню. Потім вийшов на вулицю. Прокляте життя, відтепер я обминатиму кожну машину. Автомашини — друзі, а “Карл” нам був більше, ніж друг. Він був товаришем у борні! “Карл” — привид шосейних доріг… Ми були нерозлучні: “Карл” і Кестер, “Карл” і Ленц, “Карл” і Пат. У безсилому гніві я пхнув ногою сніг. Ленц був мертвий. “Карла” ми втратили. А Пат? Невидющими очима я втупився в небо, в сіре, безкрає небо безпутного бога, який видумав життя і смерть для власної розваги.
Надвечір вітер раптово змінив напрям, стало ясніше й холодніше, і ввечері Пат покращало. На другий день їй дозволили встати, а через кілька днів, коли від’їжджав Рот, той чоловік, що вилікувався, вона могла вже разом з усіма поїхати на вокзал.
Ціла юрба проводжала Рота. Це тут був такий звичай, коли хто від’їжджав. Сам Рот був не дуже веселий, йому по-своєму не повезло. Два роки тому на запитання, скільки йому ще жити, якийсь відомий фахівець заявив: щонайбільше два роки, коли він ретельно дотримуватиметься режиму. Для обачності він тоді розпитав ще й іншого лікаря, щоб той по совісті сказав йому всю правду. Той дав йому ще менше. У відповідь на це Рот перевів своє майно на гроші й розподілив на два роки, зовсім не турбуючись уже про лікування хвороби, його доставили в санаторій з сильною кровотечею. Він важив тоді дев’яносто фунтів. Тепер важив сто п’ятдесят і настільки поздоровішав, що міг знову повернутися додому. Але грошей у нього вже не було.
— Ну що я тільки там робитиму? — сказав він, звертаючись до мене, і почухав свою рудоволосу голову. — Ви ж тільки-но звідти, як воно там?
— Там багато дечого змінилось, — відповів я, розглядаючи його кругле, одутле обличчя з білястими віями. Він видужав, хоча його вважали безнадійним; крім цього, мене в ньому ніщо не цікавило.
— Я змушений буду шукати собі якусь службу, — сказав він. — Як тепер там з роботою?
Я знизав плечима. Для чого пояснювати йому, що він, певно, не знайде ніякої. Він досить швидко і сам переконається в цьому.
— У вас є якісь зв’язки, друзі абощо? — спитав я.
— Друзі… гм, та ви ж самі знаєте. — Він в’їдливо посміхнувся: — Якщо ви раптом лишилися без грошей, вони поскакають геть, як блохи з дохлого собаки.
— Тоді вам буде нелегко.
Він наморщив лоба:
— Не уявляю, як воно буде… У мене лишилося всього кілька сот марок. Я ж нічого не вчився, хіба що витрачати гроші. Мій професор, здається, мав рацію, хоча і в інший спосіб… я таки відправлюсь на той світ через два роки… хоча, можливо, від кулі…
Мене раптом охопив безрозсудний гнів на цього недоумкуватого базіку. Хіба він досі не зрозумів, що таке життя? Поперед мене йшла Пат з Антоніо, я бачив, як повужчала шия Пат в пазурах хвороби, я знав, як вона любила життя, і я б міг у цю мить убити Рота, коли б від цього могла видужати вона.
Поїзд рушив. Рот махав нам капелюхом. Ті, що лишилися, кричали йому вслід всяку всячину і сміялись. Одна дівчина, спотикаючись, трохи пробігла за поїздом і зривистим, слабим голосом кричала:
— До побачення! До побачення!..
Потім повернулась назад і залилася сльозами. Всі зніяковіли.
— Ей! — гукнув Антоніо. — Хто плаче на вокзалі, мусить платити штраф. Такий старий санаторний закон! Штраф до каси наступного свята!
Він широким жестом простягнув руку. Знову всі засміялись. Дівчина теж посміхнулася крізь сльози, що заливали її нещасне, загострене обличчя, і вийняла з кишені пальта потертий гаманець.
Мені вже несила було зносити це видовище. Оці обличчя навколо, це ж зовсім не сміх, це судорожна, болісна веселість, якісь гримаси.
— Ходімо, — сказав я Пат, міцно взявши її під руку.
Ми мовчки йшли вздовж вулиці села. Біля ближчої кондитерської я зупинився і взяв коробку цукерок.
— Смажений мигдаль, — сказав я, подаючи їй пакунок. — Ти ж любиш його, правда?
— Роббі… — мовила Пат. Її губи дрижали.
— Хвилиночку, — відповів я і швидко пішов до сусіднього магазина квітів. Якомога спокійніше я вийшов звідти з букетом троянд.
— Роббі… — зворушено вимовила Пат.
Я дещо жалісно посміхнувся:
— На старість іще кавалером стану, Пат.
Не знаю, що на нас найшло. Напевно, це все від того триклятого поїзда, що тільки-но відійшов. Воно подіяло на нас, як олов’яна тінь, як злий вітер, що зривав усе, що ми з такою силою хотіли втримати. Чи не перетворилися ми на дітей, які заблудилися, потрапили у безвихідь і хотіли виказати свою хоробрість?
— Ходімо швидше вип’ємо трохи, — запропонував я.
Вона хитнула головою. Ми зайшли до першого кафе і сіли за вільний стіл біля вікна.
— Ти що хочеш, Пат?
— Рому, — відповіла вона, поглянувши на мене.
— Рому, — повторив я і схопив її руку під столом.
Вона міцно притиснула руку до моєї долоні.
Принесли ром. Це був баккарді з лимоном.
— За тебе, мій вірний коханий, — сказала Пат, підіймаючи чарку.
— Мій старий, вірний друг! —відповів я.
Ми посиділи ще трохи.
— Як дивно іноді буває, га?-— промовила Пат.
— Так. Іноді таке находить… Але знову минає.
Вона кивнула. Ми пішли далі, щільно притулившись одне до одного. Повз нас топали запряжені в сани коні, від них здіймалася пара. Пройшли стомлені, засмаглі на сонці лижники, команда хокеїстів у біло-червоних светрах; від них пашіло здоров’ям.
— Як ти себе почуваєш, Пат? — спитав я.
— Добре, Роббі.
— Ми ще покажем, на що ми здатні, правда?
— Так, любий. — Вона притиснула до себе мою руку.
Вулиця спорожніла. Вечірня зоря ніби рожевою наміткою вкрила засніжені гори.
— Пат, — сказав я, — ти ж зовсім не знаєш, яка сила грошей у нас. Кестер прислав…
Вона зупинилась.
— Та це ж чудово, Роббі. Тоді ми ще якось виберемося на люди, але по-справжньому.
— Безумовно, — сказав я. — Скільки захочемо.
— Тоді підемо в суботу до курзалу. Там відбудеться останній великий бал цього року.
— Але ж тобі не можна виходити увечері.
— Більшість хворих не мають дозволу, а все ж виходять.
Я замислився. Побачивши вираз сумніву на моєму обличчі, вона сказала:
— Роббі, весь час, коли тебе не було тут, я робила все, що мені приписували. Я вся перетворилася на полохливий рецепт, не більше. Нічого не допомогло. Мені стало гірше. Не перебивай мене, я знаю, що ти хочеш сказати. І я знаю, до чого все йде. Але той час, який ще лишився мені, цей час із тобою — дозволь мені робити, що я хочу.
Її обличчя, осяяне призахідним сонцем, почервоніло. Воно було серйозне і спокійне, сповнене глибокої ніжності. “Про що це ми розмовляємо? — думав я. У мене пересохло в роті. — Це ж неприпустимо, щоб ми отак стояли й говорили про щось таке, чого не може бути, не повинно бути. Адже це Пат, це вона сказала ці слова так спокійно, майже без суму в голосі, ніби проти цього вже нічого не вдієш, ніби вже нема навіть найменшої крихти обманливої надії, — це ж Пат, сливе дитина, яку я повинен захищати, Пат, яка раптом стала від мене така далека, свідома й покірна тому безіменному, потойбічному…”
— Ти не повинна говорити про подібні речі, — нарешті пробурмотів я. — Я ж лише мав на увазі, що ми могли б спершу запитати лікаря.
— Ми більше нікого не питатимем, нікого! — Вона хитала красивою, маленькою голівкою й закоханими очима дивилась на мене. — Я більше нічого не хочу знати. Я лише хочу бути щасливою.
Увечері в коридорах санаторію люди бігали одне до одного й шепталися. Прийшов Антоніо і приніс запрошення. Мала відбутися вечірка в палаті одного росіянина.
— А хіба мені можна отак просто піти з вами? — спитав я.
— Тут? — перепитала Пат. — Тут можна багато чого, що в іншому місці взагалі виключається, — сказав Антоніо посміхаючись.
Росіянин був чорнявий, літній чоловік. Він займав дві кімнати, застелених килимами. На якійсь скрині стояли пляшки з горілкою. В кімнаті було напівтемне, горіли тільки свічки. Серед гостей була одна красива, молода іспанка. Мали відсвяткувати її день народження. Якийсь своєрідний настрій створювали ці кімнати, освітлені мерехтливими вогниками. Півсвітлом і незвичайним братським єднанням людей спільної долі вони нагадували бліндаж.
— Що ви хочете випити? — спитав мене росіянин.
У нього був досить приємний, грудний голос.
— Що у вас є.
Він дістав пляшку коньяку і карафку горілки.
— Ви здорові? — спитав він.
— Так, — відповів я ніяковіючи.
Він запропонував мені цигарки з довгими картоновими мундштуками. Ми випили.
— Звичайно, вам тут дещо здається дивним, адже так? — мовив він.
— Не те щоб занадто, — відповів я. — Я не звичний до нормального життя.
— Так, — сказав він, поглянувши темними очима в бік іспанки. — Тут, у горах, своєрідний, замкнений світ. Він змінює людей.
Я кивнув на знак згоди.
— Незвичайна хвороба, — задумливо додав він. — Вона робить людей жвавішими. А іноді кращими. Загадкова хвороба. Вона розтоплює і знімає з людини всякий шлак. — Він підвівся, злегенька вклонився мені й пішов до іспанки, що посміхалася йому.
— Ніби маслом маже патетичний балакун, га? — озвався хтось позад мене.
Обличчя без підборіддя. Лоб ґулею. Неспокійний, гарячковий погляд.
— Я тут гість, — відповів я. — А ви хіба ні?
— Таким чином він ловить жінок, — вів далі той, не слухаючи мене, — на цьому вони й ловляться. Та маленька теж.
Я нічого не відповів.
— Хто це такий? — спитав я Пат, коли той відійшов.
— Якийсь музикант. Скрипаль. Безнадійно закоханий в іспанку. Так, як закохуються тут, у горах. Але вона й слухати про нього не хоче. Любить росіянина.
— На її місці я зробив би так само.
Пат засміялась.
— Я вважаю, що саме в таких чоловіків слід закохуватись. А ти не закохалася в нього?
— Ні, — відповіла вона.
— Ти ще не була закохана тут?
— Не дуже-то…
— Та мені це байдуже, — сказав я.
— Оце-то зізнання… — Пат випрямилась. — А в дійсності тобі було б далеко не байдуже.
— Я не про те. Навіть не можу тобі пояснити свою думку. Саме тому ні, що я все ще не знаю, що ти, власне, знаходиш у мені.
— Полиш ці турботи на мене, — відповіла вона.
— А ти сама знаєш це?
— Не до кінця, — відповіла вона посміхнувшись. — А інакше й ніякої любові не було б.
Росіянин залишив біля мене пляшки. Я вже налив собі і випив кілька чарок. Атмосфера в цих кімнатах гнітила мене. Неприємно було бачити Пат серед усіх цих хворих.
— Тобі не подобається тут? — спитала вона.
— Не дуже. Спершу я повинен призвичаїтись.
— Бідний мій, любий… — Вона погладила мою руху.
— Я не бідний, коли ти зі мною, — сказав я.
— Хіба Рита не дуже гарна?
— Ні, — відповів я, — ти краща.
Молода іспанка тримала гітару на колінах. Щипнула кілька акордів. Потім заспівала, і здалося, по кімнатах лине якийсь похмурий птах. Вона співала іспанських пісень стиха, сиплим, надривним голосом хворої. І я не знав, що так впливає: чи меланхолійні чужі мелодії, чи разючий, вмираючий голос дівчини, чи тіні хворих, що притулилися в кріслах і на підлозі, чи велике схилене темне обличчя росіянина, — але мені раптом здалося, що все це лише тихе ридання, заклинання долі, яка стоїть надворі за завішеними вікнами й чекає; благання, зойк і страх, страх перед самотністю наодинці з нічим, що поволі пожирає людей…
Наступного ранку Пат була весела й пустотлива. Вона взялася до своїх платтів.
— Широкі стали, надто просторі, — мурмотіла вона, приміряючи їх перед дзеркалом. Потім повернулась до мене: — А ти захопив з собою свій смокінг, любий мій?
— Ні, — відповів я. — Не знав, що він тут знадобиться.
— Тоді йди до Антоніо. Він позичить тобі свій. У вас же однакові постаті.
— Але ж він потрібен йому самому.
— Він одягне фрак. — Вона пришпилила складку. — А потім іди кататися на лижах. Мені треба тут дещо зробити. При тобі я не можу…
— Цей Антоніо… — бурмотів я. — Обберу його до нитки. І що б ми тільки робили без нього?
— Він хороший хлопець, правда?
— Так, — відповів я, — це вірно характеризує його: хороший хлопець.
— Не знаю, що б я робила сама, якби його не було тут.
— Давай про це більше не думати, — сказав я. — Це вже лишилося далеко позаду.
— Так. — Вона поцілувала мене. — А тепер іди покатайся на лижах.
Антоніо чекав мене.
— Я вже думав про те, що ви, певно, не захопили з собою смокінга, — сказав він. — Приміряйте-но піджак.
Піджак виявився трохи короткуватий, але в усьому іншому був ніби на мене пошитий. Антоніо, вдоволено посвистуючи, вийняв костюм з гардероба.
— Завтра добре розважимось, — пояснив він. — На щастя, в канцелярії чергуватиме маленька секретарка. Стара Рексрот не випустила б нас із санаторію. Адже офіціально все це заборонено. А неофіціально ми ж, звичайно, уже не діти.
Ми пішли кататись на лижах. Я вже досить добре підучився, і нам не треба було йти на лижний трек. Дорогою ми зустріли якогось чоловіка в брильянтових перснях, у картатих штанях і з галстуком, як у художників, що розвівався на вітрі.
— Тут трапляються оригінальні особи, — зауважив я.
Антоніо засміявся:
— Це — важлива персона. Супровідник мерців.
— Що? — здивовано спитав я.
— Супровідник мерців, — повторив Антоніо. — Тут же є хворі з усього світу. Особливо багато з Південної Америки. Ну, а більшість рідних хочуть поховати своїх членів родини вдома. Тоді такий супровідник мерців за пристойну винагороду доставляє туди цинкові труни. В такий спосіб ці людці стають заможними і багато подорожують. Он того, як бачите, смерть перетворила на денді.
Деякий час ми сходили на гору пішки, потім закріпили лижі й пішли на лижах. Білі схили гір то здіймалися, то опускались, а за нами дзявкаючи мчав, немов рожево-коричньовий м’яч, Біллі і час від часу провалювався в снігу по самі груди. Він знову звик до мене, хоча в дорозі іноді повертався і щодуху гнав назад, у санаторій, тріпаючи вухами. Я вивчав христіанійські прийоми і щоразу, коли, готуючись до польоту вниз, розслабляв своє тіло, думав: якщо цей стрибок удасться і я не впаду, Пат видужає. Вітер свистів мимо вух, сніг здавався важким і цупким, але я знову й знову робив круті повороти, вишукуючи дедалі стрімкіші схили, дедалі складніший рельєф, і коли мені знову й знову вдавалось не впасти, я думав: “Врятована…” Знав, що це безглуздо, а все ж радів, як ніколи…
В суботу ввечері відбувся масовий таємний вихід з санаторію. Трохи осторонь і вниз від санаторію Антоніо замовив санки. Він сам сів у спортивні санки — в лакованих черевиках, в пальті з широким декольте, з-під якого блищала біла фрачна манишка, — і, радісно гикаючи, полинув униз з висоти.
— Він збожеволів, — сказав я.
— Він часто витворяє таке, — відповіла Пат. — Надзвичайно пустотливий. Тому й витримує тут. Інакше б не був завжди у доброму гуморі.
— Зате ми тебе закутаємо якнайкраще.
Я загорнув її в усі ковдри і шалі, які тільки були в нас. Потім санні упряжки затупотіли вниз. Колона вийшла досить довга. Втекли з санаторію всі, хто міг. Можна було подумати, що в долину виїжджає весільний поїзд, так святково хиталися в місячному сяйві різноколірні султани на головах коней і так багато було сміху та перегуків від саней до саней.
Курзал був щедро прикрашений. Коли ми зайшли, там уже почалися танці. Для гостей із санаторію був зарезервований куток, захищений від протягу з вікон. Було тепло і пахло квітами, духами й вином.
За нашим столом сиділо багато людей — росіянин, Рита, скрипаль, одна стара дама з обличчям розмальованого черепа, з нею якийсь кавалер, схожий на платного танцюриста, Антоніо і ще кілька чоловік.
— Ходімо, Роббі, — сказала Пат, — попробуємо потанцювати.
Паркет поволі обертався навколо нас. Скрипка і віолончель в супроводі оркестрового рокоту звучали ніжною кантиленою. Тихо повзали ступні танцюристів по підлозі.
— Але ж, мій любий, коханий, ти раптом навчився чудово танцювати, — сказала вражена Пат.
— Ну, вже й чудово…
— Авжеж. Де ти навчився?
— Це ще Готфрід підучив мене, — признався я.
— У вашій майстерні?
— Так… і в кафе “Інтернаціональ”. Адже нам потрібні були і дами для цього. Роза, Маріон та Валлі остаточно відшліфували мене. Боюсь лише, що саме через те у мене виходить не досить елегантно.
— Цього не можна сказати. — Її очі сяяли. — Це ми вперше танцюємо так удвох, Роббі!
Поряд з нами танцював з іспанкою росіянин. Він посміхався й бадьоро кивав нам головою. Іспанка була дуже бліда. Чорне, блискуче волосся крилом ворона обрамляло її лоб. Вона танцювала з непорушним, серйозним обличчям. На зап’ясті у неї був браслет із великих чотирикутних смарагдів, їй було вісімнадцять років. Від стола жадібними очима за нею стежив скрипаль.
Ми повернулися на свої місця.
— Тепер я б хотіла закурити сигарету, — сказала Пат.
— Цього краще б тобі не робити, — обережно заперечив я.
— Кілька затяжок, Роббі. Я так давно не курила…
Вона взяла сигарету, але невдовзі знову поклала її в попільничку.
— Не йде на душу, Роббі. Просто неприємна.
Я засміявся:
— Це завжди так, коли довго чогось бракує.
— Тобі й мене теж довго бракувало? — спитала вона.
— Це стосується лише отрут, — відказав я, — горілки й тютюну.
— Люди — страшніша отрута, ніж горілка і тютюн, мій любий.
Я засміявся:
— Ти розумне дитя, Пат.
Вона сперлася ліктями на стіл і дивилася мені в очі:
— Ти ж, власне, ніколи не сприймав мене по-справжньому серйозно, адже так?
— Я й сам себе ніколи не сприймав по-справжньому серйозно, — відповів я.
— Мене теж ні. Скажи по правді.
— Не знаю. Але нас обох разом я завжди сприймав страшенно серйозно, це я знаю,
Вона посміхнулась. Антоніо запросив її до танцю. Вони пішли на паркетний круг. Я дивився на неї в танці. Проходячи повз мене, вона щоразу посміхалась мені. Її срібні черевички ледве торкались землі. У неї були рухи антилопи.
Росіянин знову танцював з іспанкою. Обоє мовчали. Його велике, темне обличчя було сповнене прихованої ніжності. Скрипаль хотів потанцювати з іспанкою. Вона лише похитала головою і пішла на паркет з росіянином.
Скрипаль розчавив сигарету в довгих кістлявих пальцях. Мені раптом стало жаль його. Я запропонував йому сигарету.
Він відмовився.
— Я повинен берегти себе, — пояснив він уривчастим голосом.
Я хитнув головою.
— Той, — хихикнувши, говорив він далі й показав на росіянина, — щодня палить п’ятдесят штук.
— Кожен робить по-своєму, — відповів я.
— Хоч вона тепер і не хоче танцювати зі мною, я все-таки спіймаю її.
— Кого?
— Риту.
Він підсів ближче.
— Я був у злагоді з нею. Ми грали удвох. Потім з’явився той росіянин з своїми тирадами й перехопив її
у мене. Та я спіймаю її знову.
— Але для цього вам доведеться зробити зусилля, — сказав я. Цей чолов’яга не подобався мені.
Він засміявся цапиним сміхом:
— Зусилля? Ви наївний ангел. Мені треба тільки почекати.
— Тоді тільки чекайте.
— П’ятдесят сигарет, — шепотів він. — щоденно. Вчора я бачив його рентгенівський знімок. Каверна на каверні. Готовий. — Він знову замекав. — Спочатку ми були однакові. Можна було переплутати рентгенівські знімки. А побачили б ви тепер різницю! Я поправився на два фунти. Ні, шановний, мені треба тільки почекати й поберегти себе. Я з радістю чекаю наступного знімка. Сестра щоразу показує мені. Коли росіянина не стане, надійде моя черга.
— Теж своєрідний метод, — зауважив я.
— Теж своєрідний метод, — повторив він, мов папуга, — єдиний метод, зелений неофіте! Коли б я став йому поперек дороги, то зіпсував би собі шанси на майбутнє. Ні, недосвідчений новаче… люб’язно, спокійно… чекати…
Повітря в курзалі стало спертим, важким. Пат закашлялась. Я помітив, що вона при цьому тривожно поглянула на мене; я вдав, ніби нічого не чув. Стара жінка в брильянтах сиділа тихо, поринувши в свої думки. Час від часу вона вибухала гучним сміхом. Потім одразу заспокоювалась і сиділа нерухомо. Дама з розмальованим черепом сперечалася з своїм кавалером. Росіянин курив одну сигарету за другою. Скрипаль давав йому припалити. Одна дівчина раптом конвульсивне ковтнула слину, затулила рота хусточкою, поглянула на неї потім і зблідла.
Я обвів поглядом зал. Там стояли столи фізкультурників, там сиділи здорові місцеві мешканці, там французи, там англійці, голландці з якимсь привільним акцентом їхньої мови, звуки якої нагадували луки і море… а між ними забилася в куточок невеличка колонія недугів і смерті — гарячкова, прекрасна і приречена… “Луки і море… — я поглянув на Пат. — Луки і море… піна, пісок і плавання в морі… Ах, — думав я, — моя кохана овальна голівка! Тоненькі, любі ручки! Ти моє кохане життя — тебе можна лише любити, але ніяк не врятувати…”
Я встав і пішов до виходу. Мені стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Я поволі побрів вулицею. Холод пронизував наскрізь, а вітер з-за будинків морозив мені шкіру. Стиснувши руки в кулаки, я довго вдивлявся в суворі, білі гори, охоплений якоюсь дикою сумішшю почуттів нестійкості, гніву і болю.
Внизу по вулиці проїхала санна упряжка з дзвіночками. Я повернувся назад. Назустріч мені йшла Пат.
— Де ти був?
— Вийшов трохи надвір.
— У тебе поганий настрій?
— Ні, нівроку.
— Любий, будь веселий! Будь веселий сьогодні! Для мене! Як знати, коли я ще зможу піти на бал…
— Ще багато разів.
Вона поклала голову мені на плече:
— Коли про це говориш ти, то це, напевно, правда. Ходімо, потанцюємо трохи. Це ж ми вперше танцюємо удвох.
Ми танцювали, і м’яке приємне світло було милосерде до нас; воно приховувало всі тіні, які глибока ніч поклала на обличчя.
— Як ти себе почуваєш? — спитав я.
— Добре, Роббі.
— Яка ти гарна, Пат.
Її очі сяяли.
— Як гарно, коли ти так говориш.
Я відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.
Коли ми прийшли в санаторій, було вже пізно.
— Ви тільки погляньте, який у нього вигляд! —хихикав скрипаль, крадькома показуючи на росіянина.
— У вас точнісінько такий вигляд, — роздратовано відповів я.
Він спантеличено дивився на мене:
— Ну, що ж, вам можна чванитись своїм здоров’ям! — злісно кинув він.
Я подав росіянину руку. Він злегенька вклонився мені і бережно й ніжно повів молоду іспанку по сходах наверх. Його широка, сутула спина й вузенькі плечі дівчини в слабому нічному освітленні на сходах виглядали так, ніби на них звалили весь тягар з усього світу. Дама з розмальованим черепом тягнула по коридору свого буркотливого кавалера. Антоніо побажав нам доброї ночі. Було щось ніби трохи примарне у цьому майже беззвучному прощанні пошепки.
Пат скинула плаття через голову. Вона стояла зігнувшись і смикала за плечі. При цьому порвалась парча. Пат розглядала розірване місце.
— Вона, мабуть, була зотліта, — заспокоював я.
— Це нічого, — сказала Пат, — воно мені більше не потрібне.
Пат повільно згорнула плаття і вже не повісила його до шафи. Поклала в чемодан. Її обличчя раптом стало стомленим.
— Поглянь, що в мене є, — квапливо гукнув я, виймаючи з кишені пальта пляшку шампанського. — Тепер почнеться наше маленьке свято.
Я дістав бокали й наповнив їх. Вона знову посміхалася й пила вино.
— За нас обох разом, Пат.
— Так, мій любий, за наше прекрасне життя.
Яким усе було дивним: ця кімната, тиша і наш смуток. Адже за дверима було життя, безмежне, з лісами й ріками, з могутнім подихом, квітуче й неспокійне; адже там, по той бік гір, березень уже нетерпляче стукав у груди землі, будив її…
— Ти лишишся на ніч тут, зі мною, Роббі?
— Так, лягаймо спати. Будемо такі близькі один до одного, як тільки можуть бути люди, а наші бокали поставимо на ковдру й будем пити.
Вино… Злотава шкіра… Чекання… Безсоння… Тиша й тихенький хрип у коханих грудях…
XXVIII
Погода зіпсувалась. Дув альпійський вітер, і по долині розливалось вологе, сльотаве тепло. Сніг розм’як. Капало з дахів. Криві температур здіймалися вверх. Пат мусила лежати в постелі. Через кожні кілька годин заходив лікар, його обличчя ставало дедалі заклопотанішим.
Одного дня я сидів за обідом; прийшов Антоніо і сів біля мене.
— Рита померла, — сказав він.
— Рита? Ви хотіли сказати: росіянин?
— Ні, Рита, іспанка.
— Не може бути!.. — вигукнув я, відчуваючи, як у мене кров холоне в жилах. Рита була значно здоровіша за Пат.
— Тут і не таке можливе, — сумовито відповів Антоніо. — Вона померла сьогодні вранці. До її хвороби ще добавилося запалення легенів.
— Запалення легенів. Це вже щось інше, — полегшено сказав я.
— Вісімнадцять років. Жах!.. І так тяжко вмирала…
— А росіянин?..
— Ах, не питайте. Він не хоче повірити, що вона мертва. Твердить, ніби вона заснула летаргічним сном. Сидить біля її ліжка, і ніхто не може вивести його з кімнати.
Антоніо пішов. Я втупився очима у вікно. Рита померла; але я сидів на місці й думав лише одне: “Це не Пат. Це не Пат”.
Через скляні шибки я побачив у коридорі скрипаля. Перш ніж я встав, він підійшов до мене. У нього був жахливий вигляд.
— Ви курите? — мовив я, аби щось сказати.
Він засміявся:
— Звичайно! А чому б ні? Тепер? Адже тепер мені однаково…
Я знизав плечима.
— А вас це, видно, розважає, ви, чеснотливий жевжику? — спитав він глузливо.
— Ви збожеволіли! — сказав я.
— Збожеволів? Ні, я промахнувся! — Він зліг на стіл і пахнув мені в обличчя коньяком. — Промахнувся. Вони обдурили мене. Свині. Всі свині. Ви теж чеснотлива свиня.
— Якби ви не були хворим, я б викинув вас за вікно, — сказав я.
— Хворий? Хворий? — кричав він, як папуга. — Я здоровий, майже зовсім здоровий, оце саме йду звідти! Незвичайний випадок раптової інкапсуляції! Скажете, жарт?
— То вам треба радіти, — сказав я. — А поїдете звідси, і забудуться всі ваші переживання.
— Так? — невгавав він. — Так, ви гадаєте? Гендлярська ви голова, от що! Хай вам бог збереже вашу черству душу!..
Він посунув геть, але знову повернувся назад.
— Ходімте зі мною! Побудьте зі мною, давайте вип’ємо разом. Я плачу за все. Я не можу лишатись на самоті.
— Не маю часу, — відповів я. — Пошукайте собі когось іншого.
Я знову пішов наверх до Пат. Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною.
— Ти не хочеш покататись на лижах? — спитала вона.
Я похитав головою:
— Дуже поганий сніг. Всюди тане.
— То, може б, з Антоніо погуляв у шахи?
— Ні, — сказав я. — Хочу лишитись тут, біля тебе.
— Бідний Роббі! — Вона спробувала трохи повернутись. — То хоч візьми випий що-небудь.
— Це я можу.
Я пішов до своєї кімнати і приніс пляшку коньяку і чарку.
— Хочеш трошки? — спитав я її. — Тобі можна, ти ж знаєш.
Вона відпила маленький ковточок, потім ще один. Тоді віддала мені чарку. Я наповнив її і випив.
— Тобі не слід пити з тої самої чарки, що й я, — сказала Пат.
— Ти нічого кращого не могла придумати? — Я ще раз наповнив чарку і знову перехилив її.
Вона похитала головою:
— Не можна так, Роббі. Ти більше не повинен і цілувати мене. Тобі взагалі не можна так багато бувати зі мною. Ти не повинен захворіти.
— Я буду цілувати тебе і плювати мені на все інше, — заперечив я.
— Ні, не можна. Тобі вже більше не можна і спати в моєму ліжку.
— Добре, тоді приходь ти до мене спати.
Вона заперечливо водила губами:
— Облиш це, Роббі. Ти повинен ще довго жити. Я хочу, щоб ти зберіг своє здоров’я, щоб мав дітей і дружину…
— Не хочу я мати ні дітей, ні дружини, крім тебе. Ти моє дитя і моя дружина.
Якусь хвилину вона полежала мовчки.
— Я б дуже хотіла мати дитину від тебе, Роббі, — сказала потім і прихилилась обличчям до мого плеча. — Раніше мені не хотілося. Я навіть не могла собі уявити цього. А тепер часто думаю про це. Добре, коли б від мене залишилось що-небудь. Тоді тільки поглянуло б на тебе, а ти б і згадав мене. І я б ще хоч трохи продовжила своє життя з тобою…
— У нас іще буде маля, — сказав я. — Коли ти видужаєш. Мені дуже хочеться мати дитину від тебе, Пат. Але дівчинку, і щоб її звали теж Пат.
Вона взяла чарку з моїх рук і випила ще ковточок.
— А може, це й краще, що у нас нема дитини, мій любий. Тобі не треба нічого брати з собою. Ти повинен забути мене. А коли згадаєш, то думай тільки про те, як гарно нам було вдвох — більш нічого. І що воно минуло, цього ми ніколи не зможемо збагнути. І ти не повинен сумувати…
— Мені сумно, коли ти говориш щось подібне.
Якийсь час вона мовчки дивилась на мене.
— Коли отак лежиш, багато дечого спадає на думку. І багато чого здається дивним, чого раніше зовсім не помічав. Ти знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти? Що можна так любити одне одного, як ми, і все-таки один помирає…
— Ти не хвилюйся, — сказав я. — Хтось один завжди має померти першим, це так завжди в житті. Але нам з тобою ще далеко до цього.
— Треба, щоб помирали тільки самотні. Або коли одне одного ненавидять… а не тоді, коли любляться…
Я змусив себе посміхнутись.
— Так, Пат, — сказав я, беручи її гарячі руки в свої. — Якби ми творили світ, він би мав кращий вигляд,
правда?
Вона кивнула:
— Так, любий. Ми б не допустили чогось подібного. Коли б хоч знати, що буде потім. Ти віриш у те, ніби потім знову щось буде?..
— Так, — відповів я. — Світ так погано створений, що цим не може все закінчитись.
Вона осміхнулась:
— Це теж аргумент… А ти вважаєш, що це погано створено? — Вона показала на букет жовтих троянд біля її ліжка.
— В тім-то й річ, — відповів я. — Деталі чудові, а все в цілому-безглузде. Наче створене тим, хто, побачивши дивну розмаїтість життя, нічого кращого не придумав, як знову знищити його.
— І створювати знов, — додала Пат.
— І в цьому я не бачу ніякого сенсу, — відповів я. — Від цього воно досі кращим не стало.
— А все ж, мій любий, — сказала Пат, — з нами він добре зробив. Краще не могло й бути. Лише надто мало… Надто мало…
Через кілька днів я відчув, як щось закололо мені в грудях, і почав кашляти. Головний лікар, ідучи коридором, почув шум і просунув голову в мою кімнату.
— А зайдіть-но до мене в кабінет.
— Я тільки кашлянув, і більше нічого, — відповів я.
— Це не має значення, — сказав він. — 3 таким кашлем вам не можна сидіти у фройляйн Гольман. Ходімте зараз зі мною.
В кабінеті я з незвичайним задоволенням скинув сорочку. Тут, у гірському санаторії, здоров’я здавалося якоюсь майже несправедливою перевагою; здорова людина дивилася сама на себе, як на спекулянта або дезертира.
Головний лікар здивовано поглянув на мене:
— Та ви ще, здається, й радієте чомусь, — сказав він, наморщивши лоба.
Потім уважно вислухав мене. Оглядаючи блискучі речі на стінах, я дихав то глибоко, то швидко й коротко, то вдихав, то видихав, як він наказував мені. При цьому я відчував, як у грудях знов щось кольнуло, і був задоволений з того, що тепер не далеко відстав од Пат.
— Ви застудилися, — констатував лікар. — Полежте день чи два у ліжку або принаймні не виходьте з кімнати. До фройляйн Гольман вам заходити не можна. Не ради вас — ради фройляйн Гольман.
— А можна розмовляти з нею крізь двері? — спитав я. — Або з балкона?
— З балкона — можна, але всього кілька хвилин, і, коли вже вам так хочеться, крізь двері теж, якщо добре прополощете горло. Крім простуди, у вас іще й катар горла від куріння.
— А легені? — Я чомусь сподівався, що там хоч трохи негаразд. Тоді б я краще почував себе перед Пат.
— Ваших легенів вистачило б на трьох, — заявив головний лікар. — Ви найздоровіший з людей, яких я зустрічав протягом багатьох років. Але у вас дуже тверда печінка. Мабуть, ви забагато п’єте.
Він щось прописав мені, і я повернувся до кімнати.
— Роббі, — спитала Пат із своєї палати. — Що він сказав?
— Мені не можна заходити до тебе поки що… — відповів я, зупинившись на дверях. — Суворо заборонено. Є небезпека, що може передатися хвороба…
— От бачиш, — злякано мовила вона, — я вже давно не хотіла цього…
— Небезпечно для тебе, Пат. Не для мене.
— Облиш дурниці, — сказала вона. — Поясни мені як слід, що сталося.
— Я правду кажу тобі. Сестро! — Я кивнув черговій сестрі, що саме принесла мені медикаменти. — Скажіть фройляйн Гольман, хто з нас двох небезпечніший.
— Пан Локамп, — пояснила сестра, — йому не можна виходити, щоб не заразив вас.
Пат недовірливо дивилась то на сестру, то на мене.
Я показав їй крізь двері медикаменти. Вона повірила, що це так, і почала сміятися, — дедалі дужче, аж поки в неї сльози виступили на очах і не закашлялась так болісно, що сестра мусила побігти до неї і підняти вище її голову.
— Боже, любий мій, — шепотіла вона, — ой, як це смішно. А як ти пишаєшся!
Пат була весела весь вечір. Звичайно, я не лишив її саму, а, одягши тепле пальто і закутавши добре шию, сидів до півночі на балконі, — сигара в одній руці, чарка — в другій, з пляшкою коньяку в ногах, — і розповідав їй усілякі пригоди з свого життя; Пат час від часу перебивала мене тихим пташиним сміхом і заохочувала розповідати далі, а я брехав і брехав, щоб викликати посмішку на її обличчі. Я радів своєму кашлю, бухикав, як міг, і випив пляшку до дна, а на ранок уже був здоровий.
